Бережной Василий Павлович
Естафета Життя (на украинском языке)

   Василь Бережний
   Естафета Життя
   I.
   У присмерку великої зали овальний екран прогностичної машини здавався iлюмiнатором, крiзь який цi двоє спостерiгали зоряний свiт. Вони сидiли у зручних крiслах, нiби в космiчному кораблi, неквапливо розмовляючи, як воно годиться батьковi з дочкою.
   - Я вже тобi розповiдав, а зараз ти сама все бачиш. - Сивоусий батько кивнув у бiк овалу, повного зiрок.
   - Те кулясте скупчення, тату, в мене в головi чи не з дня мого народження. Насувається i насувається... Всi вже давно до цього звикли.
   - Ситуацiя змiнилась, люба Соул. Скупчення, може б, i пройшло крiзь нашу Зоряну систему, не порушивши її динамiчної рiвноваги, але... з'явився новий грiзний фактор. Зверни увагу на отой блiдий туманець з лiвого боку.
   - Так, бачу.
   - Зараз машина покаже, що буде через столiття.
   У батьковому голосi почулися сумовитi нотки. Соул пильнiше глянула на його стомлене обличчя. Враз щемливе вiдчуття ворухнулось у серцi: старiсть, пiдступає старiсть... Може, тому вiн i проймається смутком?
   - Астрономiя вас, мiкробiологiв, не цiкавить, - продовжував батько, отож дещо поясню. Тут задача трьох тiл. їхня конфiгурацiя змiнюється пiд впливом гравiтацiї. Ота воднева хмара неухильно рухається в напрямку до нашої Зоряної системи. Кулясте скупчення вiдiграє роль прискорювача. Ймовiрнiсть виживання нашої планети в цих умовах дорiвнює нулю.
   "Ось що його пригнiчує, - подумала Соул. - Але ж ми й так приреченi на смерть самим життям..."
   - А може, все-таки... є шанс?
   - Поглянь, як та хмара поглинає зiрки i планети... Це хижий левiафан, який не знає жалю. А якщо висловлюватися науково, то це трете тiло захоплене двома iншими, якi зближуються. Дiя закону всесвiтнього оновлення.
   - Що ж, виходить, секта Чорної Троянди має рацiю? Наближається кiнець свiту?
   Батько тяжко зiтхнув i деякий час мовчав, не вiдриваючи погляду вiд освiтленого овалу. Внизу на екранi миготiли цифри - десятилiття близького майбутнього. Воднева хмара мчить iз субсвiтловою швидкiстю. Ось через дев'яносто рокiв крилом черкає їхню галактику... Сто сiмдесят один рiк - i рiдна планета тоне в бiлому туманi... Температура катастрофiчно падає, атмосфера зникає, замiсть неї водень, водень...
   Нарештi обiзвався:
   - Сама ж бачиш - катастрофа невiдворотна, i станеться вона через сто сiмдесят один рiк - прогноз точний, я вже перевiряв.
   Голос його звучав рiвно, монотонно, навiть байдуже. Соул аж здригнулася. Що це з ним сталося? Чи пiддався апатiї?
   - А переселення... Невже немає нiяких проектiв?
   - Бачиш, дiвчинко, хоч ми й вийшли в космос, але...- Вiн знову зiтхнув.- До найближчого зоряного острова щонайменше сто свiтлових рокiв. Свiтлових, розумiєш? Якби кораблi помчали iз швидкiстю свiтла, тодi частина мислячих, можливо, врятувалася б. Та це нездiйсненне.
   - Отже, Чорна Троянда...
   - I не думай, доню, про тих... панiкерiв, страхополохiв. "Кiнець свiту! Розтринькуй життя! Хай панує смерть!" Гидке блюзнiрство...
   Батько вимкнув екран, у залi спалахнуло свiтло. I тепер Соул побачила: на обличчi в нього - нiякiсiнької апатiї, очi зблискують енергiєю, аж сяють.
   - Це серйозне випробування для нас. Мусимо знайти вихiд iз безвиходi. Треба врятувати Життя! Зрозумiй: це - наш обов'язок, наша мiсiя...
   Пружно пiдвiвся з крiсла, заходив по голубому килиму.
   - Але ж ви кажете - альтернативи нема, то як же...
   - Нi, я такого не казав, - махнув рукою батько. - Хоча ми, ну, твоє поколiння, - останнi на цiй планетi, проте надiя на збереження Життя є. Воно мусить вiдродитися в iншому мiсцi, хоча й через мiльйони рокiв...
   - Останнi... - повторила Соул, аж тепер усвiдомлюючи увесь трагiзм становища. Провела рукою по чолу, нiби знiмаючи павутину.- Не вiриться. Невже так i буде? А я ж мрiяла про сiм'ю...
   - Наш електронний мозок ще не пiдводив. Прогноз безпомильний... Хоч для нас i жахливий. Тут нiчого не вдiєш, це треба сприймати як належне i... братись за роботу.
   - За яку роботу?! - скинулися в неї брови, а подиву в очах було стiльки, що батько посмiхнувся.
   - Завдання... ну, як тобi сказати... - Вiн знову сiв у крiсло, повернувся до неї лицем. - За шкалою Часу виходить, що життя у пiй Галактицi найперше з'явилось саме на нашiй планетi. Тут найранiше створилось те сприятливе середовище, в якому спонтанно виникли живi клiтини. Нiякої однiєї праклiтини не було, в бурхливому процесi Життя вони конденсувались мiльярдами i - одночасно... Втiм, цю теорiю ти знаєш. Я хочу звернути твою увагу ще на один аспект.. Рiзноманiття живих форм. Життєва енергiя так i бурунить, втiлюється то в рослину, то в тварину, комаху, птаха, то в мислячу iстоту. Але подумай: якби цей процес був стихiйним, то число живих форм було б нескiнченне, i Природа являла б собою конгломерат випадковостей. Форми живих тiл нiколи б не повторювались, а, розпадаючись, давали б усе iнакшi й iнакшi конфiгурацiї. Не було б видiв. Насправдi ж рiзноманiття живого кiнечне, i розвивається воно згiдно Закону Iнформацiї, тобто спадковостi. - Вiн передихнув, облизав пошерхлi губи. - У мене таке враження, що хтось засiяв нашу планету, може, тi, що завершили свiй життєвий цикл, - мислячi з iншої зоряної спiралi. Я над цим довго мiркував... Засiяли... Передали нам естафету Життя...
   Таким натхненним Соул його ще не бачила.
   Говорив жестикулюючи, пiднесено, швидко, ледве встигаючи за плином думок; науковi гiпотези розцвiчував художнiми образами, вдавався до метафор. В її уявi поставали картини iнших просторiв, iнших часiв... Тi мислячi не пiдкорилися обставинам, перекинули мiст через океани рокiв i... вiдродилися для нового життя!
   - То, може, ми... i є вони? - прошепотiла Соул, вражена здогадом. Iнколи менi здається, тату, що я вже була...
   - Я теж фiксував це вiдчуття. I не один раз. Може, це залишкова пам'ять? Як би там не було, але я переконаний, що iснує всезагальна єднiсть Життя. У масштабах Всесвiту. Виноградна лоза оповиває Галактики...
   Болiсна гримаса з'явилась на обличчi дiвчини, але тут же й зникла.
   - Яка ж... конкретна програма?
   - Оце дiло. Я так i сподiвався, молодчина. - В його очах з'явився теплий усмiх, а в словах забринiла нiжнiсть.- Коротко щодо програми. Ви у своєму науковому осередку методами генної iнженерiї створюєте таку структуру генетичного коду, яку можна буде вкоренити в анаеробнi* бактерiї. В тому кодi мусите зашифрувати все живе... А я тим часом через Головне Наукове Товариство добиватимусь створення апаратiв для доставки тих органiзмiв у Далекий Космос... Сама розумiєш, це не простi контейнери.
   ______________ * Анаеробнi - тi, що не потребують кисню.
   - Та iнженери справляться... А от унiверсальний код...
   - Стривай. Теоретично такий генетичний код можливий?
   Повагавшись, Соул ствердно хитнула головою:
   - Теоретично - так.
   - Ну от i працюйте. Колектив у вас великий, дружний, завзятих дослiдникiв та експериментаторiв не бракує, то чого ж... Потрiбнi будуть додатковi кошти - звертайтеся, асигнуємо. Я тiльки хотiв би, щоб наслiдки дослiджень зосереджувались у твоїх руках. I нiяких розголошень, оскiльки не виключена можливiсть ексцесiв...
   - Маєте на увазi Чорну Троянду?
   - Авжеж.
   Соул тяжко зiтхнула, нервово закрила очi долонями i, не стримавшись, заплакала. Щемкий жаль до себе раптом переповнив їй серце. Усе ж пропало, полетiло шкереберть: її мрiя про сiм'ю, звичайнi життєвi радощi... Все, все розвiялось, як мiраж...
   - Що з тобою? - Батько прихилився до неї, обняв за плечi. - Ти нiчого не втратила - чого ж так побиватися? Навпаки, твоє життя набуває он якого сенсу! Мислячi не зникнуть, чуєш? Ми вiдродимося пiд iншим Сонцем...
   Знову й знову батько розповiдав їй про перспективу, про Всесвiт як безконечну iнформацiйну систему, ще i ще раз науково обгрунтовував свою iдею естафети Життя.
   - Все це - красивi слова... - схлипуючи проказала Соул. - А насправдi що ми можемо? Комахи... Ми - слабосилi комахи...
   - Отакої! - почав сердитись батько. - Життя - це боротьба. I затям: нема в природi бiльшої сили, нiж мислячi!
   - Абстракцiї, iлюзiї.
   Старий спохмурнiв, аж вуса йому вiдстовбурчились. Нiякої логiки в доччиному мисленнi! Щойно їй нiби все було ясно - i на тобi, майже iстеричний протест...
   - Послухай, доню, ти молода, сповнена сил, а що ж я повинен казати па схилi своїх лiт? Уже давно менi перевалило за сто. Я охоче лягаю i з великим трудом устаю з лiжка... Скажеш, я своє вже прожив. Нехай i прожив. То навiщо ж менi впрягатись у тяжку роботу? Навiщо менi це напруження? Гадаєш, я не хочу спочинку?
   Соул витерла хусточкою очi, тихо сказала:
   - Пробачте, тату... Для мене це як грiм з ясного неба.
   - Заспокойся, не треба так розчулюватись. Учися керувати погодою своєї душi. Тут, певне, нам допоможе фiлософський пiдхiд. Зневiра, песимiзм надто ядучий дим. Розжени його, i ти вiдчуєш насолоду весен i лiт, осенiв i зим свого життя. Нерозумно протиставляти себе Природi, важливо усвiдомити: ми - учасники великого процесу Буття. Учасники - розумiєш?
   - Це я розумiю...- Соул зiтхнула.- Тiльки от сам процес уривається...
   - Треба мислити, дочко, ширшими масштабами. У Всесвiтi процес розвитку живого нiколи не згасне. Ти скажеш: а звiдки ви знаєте? Я вiдповiм iнтуїцiя. Поки що iнтуїцiя. А звiдси й переконання: якщо ми пошлемо у час i простiр iнформацiю про себе i всi живi форми нашої бiосфери,- вона передасть естафету Життя. Код! Звiстку в Майбуття можна послати лише в зашифрованому виглядi, не iнакше. Ось наша альтернатива, наша трепетна надiя.
   - Отже унiверсальний код? - пiдвела голову Соул. - I за допомогою бактерiй?
   - Саме так.
   - Мiльйони комбiнацiй... Тату, я не знаю, чи пiд силу впоратись з таким завданням нашому колективу дослiдникiв.
   - Треба, - твердо сказав старий. - Йдеться ж про iснування самого Життя! Звичайно, я, керiвник Головного Наукового Товариства, мiг би просто зобов'язати вас включити цю тему до поточного плану... Але тут потрiбен ентузiазм, пошук.
   - Ну що ж, - пiдвелася Соул. - Тяжкий шлях, та... - I не доказала: до горла знову пiдкотився клубок.
   - Я знаю, ти зараз подумала про особисте щастя. - Батько поклав руки їй на плечi. - Але велика мета - хiба це не саме щастя?
   - Так, тату... - Вона прихилилась до його широких грудей.
   - Ну то йди, i вiдразу берiться за роботу.
   Поцiлував у чоло i легенько пiдштовхнув до виходу.
   II.
   Сiрий, похмурий ранок. Нiма, гнiтюча тиша. Ще лежачи в постелi, Соул вiдчула: щось у свiтi сталося. Насторожена, але якась байдужа, неквапливо пiдвелася з лiжка. У спальнi холодно. Притримуючи сорочку на грудях, пiдiйшла до вiкна, розсунула штори i з подивом побачила... кригу. Так, на рiвнi третього поверху, сягаючи середини вiкон стояла суцiльна крига. Важенна, сизувата, без полиску, вона заповнила весь простiр помiж будинками. Певно, вночi залило, потiм замерзло. Якщо посуне - зрiже будинок, знесе геть.
   Дивно, як же це трапилося, що вона нiчого не почула? Справжнiй потоп! Невже так тихо, безшумно прибула вода? I нiде нiкого. Тиша, глуха тиша. Щось у нiй причаїлось, якась невиразна тривога, Соул не дослухається до того, її ще хилить на сон. Позiхнула, зашторюючи вiкно, та й почалапкала до лiжка. Ах, як приємно забратися пiд ковдру!
   Прокинувшись, дiвчина виглянула у вiкно - нiякої криги не було, на подвiр'ї гасали дiти, вулиця повнилася рухом. Ну, звичайно, наснилось чи привидiлось... Мабуть, таки перевтомилася. Ну, що ж, сама винна: i колеги, i навiть батько радять хоч вихiднi викроювати, а вона так заповзялась, що й вечорами працює. Вже третiй рiк не має спочинку. Та от i сьогоднi: i науковцi, i техперсонал - усi вiдпочивають, тiльки не вона. Бач, її тримає робота... Чи, може, марнославство, пiдсвiдоме бажання залишити слiд в Iсторiї, яка сама зникне без слiду? Невже без слiду?
   Ранiше Соул над цим не замислювалась, працювала - i все. А зараз... Чи займалась своїм туалетом, чи готувала снiданок,- внутрiшня дискусiя не припинялась. Запитання - дошкульнi, нещаднi - виникали спонтанно, вимагали вiдповiдi. Якщо планета i все живе на нiй приречене, доскiпувалась логiка, то навiщо ти з таким завзяттям убиваєш час, який тобi лишився? Який у цьому сенс? "Навiщо та навiщо", - сердилась дiвчина, губи їй сiпались, брови насуплювались, а мозок гарячково шукав пояснення, думки шугали, як птахи в небi: у свiтi с вища логiка, iншi iнтереси... Мабуть, її любий вольовий татусь має рацiю: виноград Життя проростає крiзь Галактики, це неспинний процес...
   Раптом прозвучав сигнал. Хто мiг навiдатися без попередження?
   Соул, торкаючи долонями зачiску, пiшла в хол, але на дверному екранi не побачила навiть тiнi. Розсунула дверi - теж нiкого. Може, сигнал їй причувся? Хотiла вже ступнути на контакт, прикритий килимком, коли в око впав якийсь темний клубок. На мить отерпла: чорнi троянди! їй принесли чорнi троянди! Ось воно що...
   Машинально взяла пластикову вазу з тими похмурими квiтами i сама не своя вернулася до вiтальнi. Дверi зачинилися за нею так, наче ляснув пострiл. Чорнi троянди - вирок чи попередження?
   Дивилася на пухнастi, чорного оксамиту пелюстки - вони притягували, гiпнотизували. Дiвчинi здавалось, що разом iз густим ароматом вона вдихає жорстку радiацiю небезпеки, невiдворотної бiди. Сказати батьковi? А чим вiн зарадить? Тiльки рознервується...
   Обiзвався вiдеотелефон - аж кинулась з несподiванки. Страх? Уже обступає страх? Полегшено вiдiтхнула, побачивши на екранчику обличчя подруги. До апарата пiдiйшла так, щоб затулити вазу - навiщо їй бачити тi квiти? Хоча... Нi, вона розповiсть їй при зустрiчi.
   Фаннi запрошувала трохи розважитись у парку, все-таки сьогоднi день вiдпочинку, а в неї он такий стомлений вигляд, темпi кола пiд очима, не можна ж так нехтувати здоров'ям. Там буде цiкава компанiя, .один гарний хлопець давно вже хоче з нею познайомитись. О, це справжнiй красень, iнтелектуал, якщо й цього разу вона вiдмовиться, то всiх образить смертельно, а та злощасна лабораторiя один день перечекає, нiчого з нею не станеться, штами не пропадуть, адже є спостережники...
   "А чому б i справдi не зробити паузу? - подумала Соул. - Може, й напруження спаде, позитивнi емоцiї, змiна вражень заглушать тривогу".
   Прогулянка серед натовпу дерев i кущiв була напрочуд цiкава й весела.
   - Ти мабуть, забула, яке й небо над нами! - смiялася Фаннi. - Все нидiєш у своїй лабораторiї.
   - Е, нi, - заступився за Соул красень, з яким її оце познайомили, нидiти, бачу, не в її натурi, правда ж? - i поглянув у вiчi проникливим поглядом. Не ждучи, що вона скаже, провадив далi: - Генна iнженерiя - це ж творчiсть, та ще й яка! Генетики перебирають на себе прерогативу самого господа-бога.
   Соул приємно було слухати юнака, їй iмпонувала його легка iронiя, несподiванi повороти думки.
   - От ми, художники, теж творимо. На площинi зображуємо тримiрнiсть, глибину, викликаємо у глядача враження об'ємностi. Але це ж iлюзiї! А генетики доповнюють природу новими, цiлком реальними витворами.
   Соул, м'яко усмiхаючись, заперечила:
   - Е, не кажiть. Створити iлюзiю - хiба не чаклунство? Менi, скажiмо, Легше вмонтувати ген у спiральку, анiж намалювати пейзаж. З цiєї причини я витратила багато зусиль, щоб перебороти комплекс неповноцiнностi.
   - Але ж ви себе знайшли? - спитав художник.
   - Генетика мене знайшла, - усмiхнулась Соул.
   Їй було весело, голосно смiялась, та коли в уявi раз по раз висвiтлювався букет чорних квiтiв,- хмурнiла, блиск очей пригасав.
   - Ви чимось стривоженi, Соул? - спитав художник, заглядаючи їй в обличчя. I дiвчинi сяйнуло: знає!..
   - Та я... просто вiдвикла гайнувати час.
   - Невiдомо, скiльки нам вiдведено часу, - зiтхнув красень. - I чи можна його продовжити...
   - Можна, можна! Природа компенсує нам витрачений на розваги день! защебетала Фаннi. - Згiдно iз всезагальним законом компенсацiї, винайденим особисто мною!
   - Жарти жартами, а взагалi... - обiзвався небалакучий подружчин супутник, якого Соул про себе назвала Мовчуном,- вiдпочивати вмiють не всi.
   - Тобто? - спохопилась Фаннi.
   - Ти от вважаєш, що Соул вiдпочиває...
   - А хiба нi?
   - Авжеж, нi, - силувано посмiхнувся Мовчун. - В її мозку весь час прокручується якась проблема, чи не так, Соул?
   "О боже, невже телепат? - Дiвчина кинула на нього насторожений погляд. - Тому ж вiн i мовчав, зосереджувався".
   - Ви маєте рацiю, - вiдповiла. - Повнiстю вiдключитись важко, iнерцiя мислення... знаєте... її не так просто зупинити.
   Мовчун щось хмикнув, а Соул, пiдтримуючи розмову з художником, думала про "iнерцiю мислення". Треба навчитися переводити її у пiдсвiдомiсть - там уже нiхто не намацає... Безсмертя - ось над чим вона ламає голову останнiм часом. Це - проблема з проблем... Чому людина смертна? Все залежить вiд одного, лише вiд одного запису в спадковому кодi. До чого, власне, все зводиться? На фермент, який вiдповiдає тiльки за подiл статевих клiтин, покласти вiдповiдальнiсть i за соматичнi клiтини. Перемiстити; вмонтувати. От i все. Нiякого старiння, а отже, й смертi людина не знала б... I дарма, що планета приречена! Адже виноградник Життя зазеленiє на iншому ареалi... в майбутньому...
   Їй аж дух перехоплювало, коли уявляла: крiзь холодний безконечний простiр, наповнений усiлякими силовими полями, пройнятий видимим i невидимим промiнням, мчать грудочки Життя, запакованi в надiйнi контейнери. I якщо їй пощастить... Люди майбутнього будуть безсмертнi!
   - Ви знову за своє. - Мовчун поглянув на Соул колючим поглядом. Подумки докiнчуєте свою роботу?
   - Подумки? - Соул усмiхнулася, хоч її обсипало холодом. - Там потрiбно манiпулювати iз живим матерiалом.
   - Перестань доскiпуватись, - Фаннi взяла свого кавалера за руку, i вони подалися в глиб алеї.
   Несподiвано виринув здогад: Фаннi зв'язана з Чорною Трояндою. Фаннi, найближча подруга... Чи, може, цей художник? Чи Мовчун? А може, вони всi змовилися проти неї?
   Озирнулася навколо - дерева стоять похмурi, кущi збирають темiнь, i нiде не видно й душi - справжнiсiнька пастка. Фаннi зi своїм другом попереду, художник трохи вiдстає... Тiкати?
   Ноги їй враз обм'якли, i Соул, щоб не впасти, сiла на траву.
   - Сидiть, не ворушiться!
   Художник вихопив iз широкої кишенi пiджака блокнот, з другої - пачку кольорових олiвцiв i, стоячи, почав малювати.
   - Якби ви знали... в цiй позi... Наче бiла квiтка на зеленому!
   - Слава богу, хоч не чорна... - знiчено посмiхнулась Соул.
   Нервове напруження почало спадати, дiвчина вже подумки дорiкала собi: це ж фобiї, безтiлеснi примари страху обступили її душу, а вона пiддалася... Мабуть-таки, нервове виснаження дiйшло критичної межi. А Фаннi молодчина... Свiже повiтря, новi враження... Художник справдi цiкавий... Невже я йому подобаюсь? А як же передати майбутнiм поколiнням хист до малювання? Кожна нормальна людина має художнє чуття...
   - Погляньте, Соул. - Художник простягнув їй блокнот. - Якщо погодитесь позувати... Хотiв би написати портрет.
   Не пiдводячись, дiвчина розглядала ескiз. Лiнiї динамiчнi, енергiйнi, отже, та хвилинна слабкiсть на обличчi не вiдбилася, i нiякого страху, а то вiн зафiксував би обов'язково.
   - Гарно, але... iдеалiзовано.
   Художник допомiг їй пiдвестися, ще кiлька хвилин вони вдвох розглядали ескiз.
   - Iдеалiзацiя? Нiскiлечки! - запально вигукнув художник. - Я не фальшую, отака ви є: дiвчина рiдкiсної вроди.
   Соул, звичайно, заперечувала, i це було щиро: вона себе майже не знала, за роботою їй нiколи й угору глянути, не те що в люстро, але вiд слiв художника теплi хвилi пробiгли по тiлу. Якi приємнi дотики його пальцiв до її руки!
   На дорiжцi знову з'явилася Фаннi, але чомусь сама. Розгублений вираз її обличчя одразу ж стривожив Соул. Вона заспiшила навстрiч подрузi.
   - Що сталось?
   - Та, власне, нiчого особливого... - нiяково посмiхнулась Фаннi. - Вiн ненадовго... у справах...
   - Ти щось недоговорюєш. У яких справах? Може, посварились?
   - Та нi, справдi вiн подався... Щось термiнове... - вже лагiднiше промовила Фаннi i додала, дивлячись на художника: - Побiля Ажурового мосту.
   Соул пополотнiла: там, одразу за Ажуровим мостом, їхня лабораторiя!
   Безпорадно i водночас благально поглянула на подругу i на художника:
   - Я мушу теж вiдлучитися!
   Оце "вiдлучитися" пролунало чи не на весь парк.
   - Що з вами? - Художник вхопив її за обидвi руки. - Заспокойтеся.
   "Значить, так i є, - майнула в неї думка. - Змова, Чорна Троянда... Яка ницiсть!"
   Вiдчайдушно рвонулася в бiк магiстралi. Була така обурена, що нiякого страху вже не вiдчувала. Одна думка палила їй мозок: лабораторiя в небезпецi! Той понурий тип уже, певно, там...
   - Зажди, Соул! - гукала Фаннi. - Ми з тобою!
   Соул побiгла ще прудкiше.
   - Що за панiка? - обурювався художник.
   А Соул - поза кущами, помiж деревами - птахою летiла до рятiвної магiстралi. Ось уже вилискують рухомi стрiчки, ще зусилля - дiвчина скочила на крайню. Помiтивши, що загубила один черевик, скинула й другий. Було нiяково босiй, та вона не зважала: в головi боляче дзенькали дзвони тривоги: лабораторiя! Лабораторiя! Невже вся їхня праця пiшла прахом?! Проклятi дебiли...
   Перебiгла на найшвидшу стрiчку, але не вхопилась за поручень, не стояла, як iншi, а пробиралась помiж людьми все вперед i вперед. Ех, чи встигне?.. Огидний Мовчун... От би застукати!
   А що вона може вдiяти - про це й гадки не мала.
   Рухома траса скiнчилася. Вже тьмяно поблискують високi вiкна лабораторiї. Наче нiякого руху.
   Серце мало не вискочило з грудей, коли тихо ступила до входу. "Дверi прочиненi, зумiв-таки вiдiмкнути. Ну, та сейфiв не вiдчинить!.."
   З порога Головного Залу одразу побачила двох: Мовчун лежав лiворуч пiд стiною, стискаючи в зiгнутiй руцi тонку цiвку зброї, а незнайомий сидiв бiля сейфiв, тримаючи на колiнах чорну скриньку. Один з одного не зводили очей.
   - Обережно, Соул! - гукнув Мовчун. - У нього вакуумна бомба! Та вiн у мене на прицiлi.
   Соул стрепенулась, простягла руки вперед - бiлi пальцi ворушилися вiд нервової напруги - i рушила до того, що з бомбою... Певне, була в її очах якась демонiчна сила, бо, глянувши на неї, терорист мовби закляк. Пошепки вимовляла давно забутi формули, яких навчив її, ще студентку, Великий Психолог.
   Вражений Мовчун побачив, як патлата голова терориста почала хилитися на груди; руки, що лежали на чорнiй скриньцi, в'яло зсунулися, ще хвилина тiло диверсанта зовсiм обм'якло i впало на пiдлогу. Мовчун одразу скочив на рiвнi ноги i кинувся до скриньки. Обережно вiднiс її вбiк, прислухався, чи не цокає годинник, полегшено зiтхнув:
   - Не встиг, мерзотник. Якби ми запiзнилися на кiлька хвилин, вiд лабораторiї нiчого б не лишилося. А ви паралiзували його на смерть?
   - Та нi, за годину-двi прочумається.
   Обличчя в неї побiлiло, а попiд очима проступили синцi.
   - Вам треба вiдпочити, Соул. Де тут у вас вiдео?
   Соул здивувалась, побачивши на екранi... батька.
   Мовчун сказав щось про "небезпечну ескалацiю", чергову невдачу Чорної Троянди, а наприкiнцi пiдкреслив "просто-таки вiдчайдушне втручання Соул".
   - Пiдiйди ближче, Соул, - обiзвався з екрана батько. - Хвалю, не розгубилася. О, та на тобi лиця нема!
   - Багато втратила праенергiї...
   - Не падай духом, закiнчите програму - вiдпочинеш. I не треба на цьому зосереджуватись, зрозумiла? Робота - найкраще джерело енергiї. - Старий спробував усмiхнутись.
   Соул вiдчула за собою чиєсь дихання, краєчком ока побачила художника i Фавнi. На мить їй стало нiяково.
   - Ми пройшли бiльше, анiж лишилось... От якби ще обiцяний мiкроскоп...
   У вухах Соул зненацька зашумiло, перед очима засiрiла мла, i навiть власний голос звучав глухо, як за стiною. Хотiла ступнути до крiсла, та забракло сили. Вiдчула мiцнi руки художника, що не дали їй впасти. Передихнула i аж тодi докiнчила:
   - Менi здається... якщо там... колись... з'являться хорошi люди... то ми попрацювали не марно.
   Батько щось вiдповiв, щось запитував у Фаннi, давав iнструкцiї молодим людям, - Соул не дослухалась, її огорнула дрiмота, дiвчинi приємно було вiдчувати тепло чоловiчих рук, думки плутались: гени... фермент... безсмертя...
   Так i заснула.
   III.
   Озеро було напрочуд спокiйне - жодної хвильки! - i Соул, що сидiла на носi човна обличчям до всiх, здавалося, нiби вони пливуть у небi. Он далеко внизу бiлiє хмарина. З кожним порухом весел вона гойдається, от-от хлюпне через борт.
   Соул тiшиться, як дiвчинка. Ця бiла хмарка, що нагадує далеку галактику, i золотий вiд осiннього сонця лiс на тому березi, такi любi обличчя друзiв, - усе бадьорить, улагiднюе душу. От тiльки вимушена бездiяльнiсть... "Новий мiкроскоп буде готовий не ранiше, як через пiвроку, - сказав батько, - а тобi треба змiцнiти..." Вiн, звичайно, має рацiю, сутичка з диверсантом таки вiдбилась на нервовiй системi, але ж i байдики бити...
   - Соул знову думає про генетичнi коди, - обiзвався Мовчун.
   Художник, налягаючи на весла, запитливо поглянув на неї.
   - Коли впораємось з програмою, тодi... - Хотiла сказати щось веселе, але не вийшло, голос, несподiвано для неї, пролунав кволо й сумно; всi знiтилися.
   - Ну... а багато ще лишилося? - спитала Фаннi з корми. I додала, нiяково усмiхнувшись: - Якщо це не таємниця.
   - Якi вiд вас таємницi? - знизала плечима Соул. - Програма, власне, завершена. Ми хотiли тiльки внести ще деякi корективи до формули "Людина i бiосфера". - Соул махнула рукою. - Все оце природне середовище зашифроване i вiдновиться... у сприятливих умовах.
   - Як це може статися? - скинув бровами художник.
   - Нашi космiчнi кораблi, наповненi таким делiкатним вантажем, шукатимуть планету з вiдповiдними параметрами, вони так запрограмованi.
   - А може трапитися... така планета? - з острахом докинула Фаннi.
   - Батько каже: в доступному для спостережень Всесвiтi ймовiрно є три мiльйони планет, подiбних до нашої...
   - Якби ж то! - вигукнула Фаянi.
   - I що далi? - не перестаючи працювати веслами, спитав художник. Припустiмо, нашi апарати знайшли потрiбну планету i засiяли її спорами життя...
   - Далi почнеться генезис бiосфери - ареалу для мислячої людини... Пiде процес орозумiння середовища, виникне ноосфера... Тобто вiдбуватиметься iнтенсивна взаємодiя людини i бiосфери. I от хотiлося б посилити потенцiал мислячих. Як тiльки сконструюють новий мiкроскоп...
   - Що означає "посилити?" - поцiкавився Мовчун.
   - Продовжити життя людини. - Соул передихнула, глянула на друзiв проникливим поглядом. - Продовжити... до безсмертя.
   - Ого! - Фаннi аж пiдскочила, i хоч вона була дiвчиною тендiтною, човен добряче хитнуло. - Оце так!
   Але її захоплення подiляли не всi.
   - Ви гадаєте, що їм саме безсмертя не вистачатиме для повного щастя? Художник поклав довгi весла, наче птах згорнув крила. - Я читав фантазiю про безсмертних, їхнiй долi не позаздриш. Стомилися вiд плину життя, отупiли, цiлковито деградували.
   - Правильно, в тiй ситуацiї iнакше й не могло бути, - поблажливо посмiхнулась Соул. - Адже там iдеться про окремих безсмертних, випадковi мутацiї. А ми хочемо безсмертя не для поодиноких, а для всiх людей, для всiєї популяцiї.
   - Та це ж золота мрiя! - знову з пiднесенням вигукнула Фаннi.
   Мовчун, обiпершись лiктем об колiно, подався вперед i тепер був схожим на коршака.
   - Ну, це з якого боку подивитись, - сказав насупившись. - Людство, якщо воно десь... засiється, i так буде безсмертне. А процес передачi життя новим поколiнням - найефективнiший шлях розвитку. Iнакше - застiй, регрес.
   - Що ви таке говорите? - невдоволено мовила Фаннi. - Ти їх не слухай, Соул. Ба, якi мудрецi знайшлися. Безсмертя - це ж чудово!
   - А ти уяви собi... - Мовчун повернувся обличчям до Фаннi, хитрувато посмiхнувся. - Уяви, що перед тобою вiчнiсть. Як би ти жила?
   - О, - дiвчина взялася в боки, - ти б за мною упадав сто рокiв, нi, щонайменше - тисячу! Аж доки не заговорив би про кохання.
   Усi засмiялися, навiть Соул. У Мовчуна заблищали очi:
   - I разом марнували б час. I так в усьому. Куди, мовляв, спiшити? Ще встигнемо!
   - Якщо серйозно, любi дiвчатонька, - знову взявся за весла художник, безсмертя спричинилося б до застою, i тут немає чого поправляти Природу. От якби додати совiстi, чесностi...
   - Так, цих моральних якостей нiколи б не було забагато, - зiтхнула Соул. - Але генами вони не передаються. Що ж до регресу за умов безсмертя, то я не можу погодитись з такою категоричнiстю.. Творча основа людини визначається не лише запасом часу...
   - Справедливо, Соул! Не поступайся, iдея твоя прекрасна! проголошувала Фаннi. - Вiдомо ж бо, що той найрозумнiший, хто сам знає, що йому робити.
   Дискусiя, неначе вир, втягувала усiх до своїх глибин, та Соул бiльше мовчала, вiдбуваючись кволою посмiшкою, їй просто бракувало сили, навiть ця прогулянка не допомогла. Аргументи художника i Мовчуна вiдфутболювала Фаннi, аж нiяк не турбуючись про логiку заперечень. "Нi, це нi в тин нi в ворота! вигукувала вона. - Не треба каламутити воду!"
   Молодики тiльки розводили руками.
   - А що, нiчого сказати? - торжествувала Фаннi. - Тож схилiть голови i визнайте...
   Мовчун милувався своєю галасливою нареченою, пасучи очима її вихиляси, i це їй вочевидь подобалося. Художник знову покинув весла i вже заходився малювати, коли почувся шум мотора - до них мчав катер. Олiвець застиг у руцi... Всi повернули голови у той бiк, звiдки линуло металеве дзижчання. Соул одразу впiзнала бiлокрилу батькову "Чайку". Що ж трапилось?
   Катер описав дугу i майже впритул наблизився до човна, розгойданого хвилею. Соул насторожено поглянула на батька, що стояв на борту, тримаючись за поручнi,- напружений i тривожний.
   - Що сталося? - не витримала Соул. - Вiд передчуття бiди стиснулося серце.
   - Є новини.
   З катера перекинули дощаний мiсток, i всi четверо швидко перейшли на борт "Чайки". Човен було взято на буксир.
   - Так от, - почав керiвник Головного Наукового Товариства, коли всi зайшли до каюти i посiдали в крiслах, - ситуацiя вимагає негайно здiйснити Великий Запуск. Необхiдно вже сьогоднi завантажити три нашi ракети бiоматерiалом, щоб вони могли стартувати не пiзнiше, як опiвночi...
   Соул з подивом дивилася на батька.
   - Чого раптом такий поспiх? Адже ви добре знаєте - Програма не завершена. Без мiкроскопа ми не змогли перебудувати генний ланцюжок.
   - Мiкроскоп буде ще не скоро, - зiтхнув батько, - а вiйна...
   - Вiйна?!
   - Так, оголошена готовнiсть номер один, вiйна може вибухнути не сьогоднi - завтра, i тодi...
   - Яке божевiлля! - вигукнула Фаннi. - Невже наша цивiлiзацiя скiнчиться так ганебно?
   - З хаосу ми вийшли...
   - Безглуздя!
   - Ясно, що найпершого удару буде завдано по ракетодромах, отже, мусимо поспiшати. - Батько обвiв поглядом присутнiх. - Сподiваюся, ви допоможете?
   - Звичайно, - вiдповiли молодики.
   "Вiйна... Руїни i смерть... Але це ж не стихiйне лихо! Мислячi... Усе ж вiд них залежить, - скрушно подумала Соул. їй хотiлося заплакати з розпачу. - Безсмертя... Невже воно не судилось людинi?"
   - А я ж так мрiяла... - сказала з гiркотою.
   - Нiчого не вдiєш, дочко. - У батьковому голосi бринiв глибокий жаль. I нашi нащадки матимуть своїм привiлеєм смерть...
   Соул зовсiм ослабла, не мала сили й говорити, тiльки дивилась на всiх повними смутку очима. Вiдчувала спустошенiсть i порожнечу. Навiть закохано-тужливий художникiв погляд не зворушував її душi.
   З катера кволу дiвчину довелось виносити на руках.
   ...Її останнiй подих вiдлетiв, мабуть, одночасно з тими ракетами, що в гуркотi i громi стартували з космодрому в мiжзоряний простiр, несучи насiння Життя.