Бережной Василий Павлович
Гравiантена Iвана Мудрого (на украинском языке)

   Василь Бережний
   Гравiантена Iвана Мудрого
   I хто це знає, й хто про це
   повiда?
   Звiдкiль цей Всесвiт народивсь
   та виник?
   "Космогонiя" (збiрник
   "Рiгведа").
   I.
   Вони ходили мовчки по верхнiй алеї Володимирської гiрки, так нiби їм нi про що було говорити. А тим часом саме зараз мала вiдбутися вирiшальна розмова, на яку обоє очiкували довгими роками, розмова, яку вiн всiляко вiдкладав, вiдтягував, а вона все намагалась прискорити. А тепер ось ходили й мовчали.
   Над Києвом пропливав сонячний день початку березня - у блисках, прозорiй синявi, ще й пройнятий тонкими струмами морозчика. Здавалося, саме повiтря наснажене хорошим настроєм, а проте лиця в цих двох були похмурi, стривоженi. Вiн - високий худорлявий чоловiк у потертому пальтi з рудим цигейковим комiром i такiй же старiй шапцi - ступав рiвно, як автомат, притискуючи опущенi руки до бокiв i закам'янiло дивлячись уперед; вона ж iшла повiльнiше, не так скуто, хутряна шапочка, легка дублянка i замшевi чобiтки надавали їй навiть елегантностй. Дивилась на дерева, що купались у сонцi, на зустрiчних, на золотi хрести Андрiївської церкви, що витикалися з-за кам'яного громаддя, дивилась, та чи бачила? Час вiд часу крадькома позирала на свого супутника, який, здавалося, зовсiм не звертав на неї уваги. Нарештi вiн пiдiйшов до чорної металевої огорожi, що тягнеться понад самiсiньким краєм урвища, саме в тому мiсцi, де її зигзаг вигинається в бiк Подолу. Мовчки подивився вниз на хаос дахiв, на вулички, по яких котилися манюсiнькi, нiби iграшковi, машини, сновигали дрiбненькi постатi.
   - Мурашник, - сказав не обертаючись.
   А їй ця панорама тiшила очi - i бiлостiннi будинки, i шпилi церковок, i широке плесо Днiпра.
   - Чого ти так... про людей, Iване?
   Рiзко обернувся, наче його струмом ударило.
   - Хiба не так? Чим вони вiдрiзняються вiд мурахiв? Працюють, вирощують потомство, вмирають... I хоча б один замислився: а навiщо цей спектакль? Який сенс? Задано програму - от i живуть.
   - Поглянь краще на Днiпро - яка краса! Острови, наче хмари...
   - Краса, краса,- дратуючись, повторив, нiби хотiв зiжмакати слово.Треба шукати першооснов, а не декорацiй.
   - А може, насамперед треба просто жити?
   Ковзнув поглядом по її обличчю - посiрiло, вже й зморшки проступають. Звичайно, їй хочеться сiмейного кубла, в її товаришок уже дорослi дiти. Але не пожалiв, не втiшив.
   - Жити... А хiба ти досi не жила? Писала дисертацiю, потiм лекцiї... Як на мене, то чим бiльше сiрої речовини введено в процес мислення, тим яскравiше життя.
   - О, ти завжди охоче фiлософствував, - обiзвалася з гiркотою в голосi. - Не випадково ж хлопцi прозвали тебе Мудрим.
   - Я не ображаюся. Мудрiсть - не гандж.
   Болiсна гримаса з'явилася на її обличчi, брови зiйшлися докупи, i на якусь мить його пройняв жаль.
   - Та ти не переживай, Надiйко. Скривилась, як ображена дитина.
   Справдi, вона ледве стримувала сльози, важко дихала. Нарештi обiзвалася:
   - А хто ж нам поверне... втраченi роки?
   - Втраченi? - Вiн жорстко поглянув на неї, та все-таки стримався. - Ти ж закiнчила дисертацiю. А я... теж не змарнував часу. Я зробив таке вiдкриття...
   - Облиш. - Надiя пересмикнула плечима. - Я вже чула про це... I не раз.
   Мудрий насупився.
   - Знову з тобою не можна поговорити по щиростi. Одразу якiсь кпини... Та ти б радiла, що я завершив таку роботу. Морочився цiлими ночами, аж сусiди почали скаржитись.
   "Справжнiй iзолянт, - подумала Надiя. - Хоч в їхнiй лабораторiї чималий колектив, але вiн займається лише своїм..."
   Iван пiдозрiливо повiв очима довкруж, прошепотiв:
   - Ходiмо звiдси, якiсь два типи огинаються, в одного дипломат... може, з магнiтофоном.
   - Та облиш...
   - Було б наївнiстю думати, що в Києвi немає ворожих агентiв.
   "Що з ним? - подумала, ступаючи по асфальтовiй дорiжцi. - Вiн дуже змiнився... Сьогоднi якийсь особливо дивний".
   - Начитався детективiв? - спитала з iронiєю.
   Вiн тiльки зиркнув з-пiд насуплених брiв, мовчав, аж поки не вiдiйшли на чималу вiдстань.
   - Якби ти знала, який прилад менi вдалося... - зашепотiв їй на вухо, обдаючи щоку гарячим диханням.
   - Прилад?
   - Еге. - Вiн оглянувся, чи нiкого нема поблизу, примружив очi. - Я сконструював Гравiтацiйну антену.
   I поки вони йшли кривулястим узвозом повз Андрiївську церкву, спускаючись до Подолу, гарячковим шепотом розказував i розказував.
   - Зрозумiй, я мусив... на цi роки... забути про все особисте, iнакше нiчого б не досяг. Не я перший замислився над сенсом життя, над таємницею Всесвiту, про це думали ще давньогрецькi фiлософи, але... Я перший маю можливiсть нарештi одержати вiдповiдь!
   - Є така можливiсть? - знову не без iронiї спитала Надiя.
   - Ось вона! - Iван трохи вiдхилив полу пальта, i дiвчина побачила невеличкий плескатий апаратик у чорному футлярчику, що висiв на ремiнцi через плече. Пола знову прикрила апаратик вiд стороннiх очей.
   - Тобто?
   - Це Гравiтацiйна антена, з її допомогою я встановлю зв'язок iз центром Всесвiту.
   Надiя подивилась на нього з острахом: що за химери?
   - Центром Всесвiту? - перепитала. - О боже, яким центром?
   - Та вже ж не геометричним, такого немає. В кожному разi, його неможливо визначити. Та це менi й нi до чого.
   - Ну тодi...
   - Слухай уважно. Я не буду зараз говорити тобi про тонкощi свiтобудови, про її високий ступiнь упорядкованостi, що й забезпечило виникнення i розвиток життя на Землi, в тому числi мислячої матерiї. А от давай вiзьмемо живу клiтину. Тобi, певне, вiдомо: наука розкрила складну структуру цього бiологiчного комбiнату, розпiзнала тонкi бiохiмiчнi реакцiї, наслiдком яких є саме життя. Детально дослiджено, наприклад, зародковi, ембрiональнi клiтини. I що ж виявилось? Однаковi на першiй стадiї розвитку, вони, проте, в подальшому розвиваються не однаково, дають початок рiзним органiзмам. Чому? Ти скажеш: програма, код, закладений у генах. Це так. Але звiдки ж взялась ця програма, як вона виникла? Цього наука ще не розкрила. От я, й хочу...
   - Ти зайнявся цитологiєю?
   - Завдання стоїть ширше. Про клiтину - це я тобi для iлюстрацiї. Хоча в нiй, як сонце у краплi води, вiдображена Суть. - Iван рiзко повернув голову i так поглянув їй в обличчя, що дiвчина опустила очi. - То де ж, по-твоєму, взявся код у клiтини?
   - Ти так говориш, наче я.... дослiджую, - зiтхнула Надiя.
   - Чи я не знаю твого фаху ? Я тiльки хочу, щоб ти замислилась: звiдки? як? навiщо?
   Iван Мудрий замовк, аж доки не скiнчився Андрiївський узвiз, i вони опинилися на Подолi бiля реставрованої ротонди iз Самсоном, що роздирає левовi пащу: звiдти мають политися цiвки води.
   - От бачиш, - Iван кивнув у бiк ротонди, - отак i Наука намагається видобути Iстину з Природи.
   - I що ж, ця твоя антена...
   - Авжеж! Гравiтацiйна антена допоможе менi зробити переворот у свiтовiй науцi.
   Очi йому жеврiли завзяттям, i Надiїне серце стиснулось у передчуттi чогось лихого. Що з ним сталося? Вiн ще не був таким несамовитим... Якась манiя...
   День розгорявся, Андрiївська церква вгорi, пiд самiсiньким небом, купалася в золотi.
   - Правда, гарно? - обiзвалась Надiя, завваживши, що Iван дивиться на ажурнi хрести пiднебесного храму.
   - Гарно... - сказав замислено. - Але навряд чи менi вдасться скористатись ними... Розумiєш, Гравiтацiйну антену треба приєднати до якогось шпиля. Розрахунки показують, що хрест для цього пiдходить якнайкраще. Сигнали пiдуть одночасно в трьох напрямках. У зенiт i горизонтально.
   Надiя прикусила губу i з острахом зиркнула на нього з-пiд хутряної шапочки.
   Раптом Iван клацнув пальцями i вигукнув:
   - Еврiка! Iдемо на Печерськ. Лаврська дзвiниця, сподiваюся, не так охороняється, як цi музеї. До того ж вона ще й вища.
   Ой як хотiлося Надiї вiдговорити його, хай би трохи отямився. Та, знаючи Iванову впертiсть, не обмовилася й словом.
   У гущавинi приднiпровських паркiв на Печерську ще де-не-де бiлiли латки снiгу, дерева, вловлюючи тепло, полоскали гiлля в прозорiй синявi повiтряного океану. I над усiм високо в небi сяяли золотi банi Лаври.
   Настрiй у Надiї кращав, душа нiби виходила iз нервового зацiпенiння. У парку, хоч i безлюдному, легко дихалось.
   - Бачиш, як високо? - Iван кивнув у бiк Лаври. - Дзвiниця - наче ракета, нацiлена в космос! Але я пошлю в небо мирнi запити, мушу дiзнатися, з якою метою поставлено цей експеримент.
   - Про що ти говориш? - здивувалася Надiя.
   - А ось про це все, - крутнув головою Iван, - про Землю i Сонце, Галактику i людину. Менi хочеться цього знання так само, як спраглому мандрiвниковi в пустелi хочеться води.
   Сказав з такою жагою, що аж губи йому пошерхли, почав облизувати їх язиком.
   - Але ж такi масштаби... - Надiя поглянула на Сонце. - Експерименти проводяться все-таки в лабораторiї.
   - Може, це i є лабораторiя, - твердо, без вагання сказав Iван. - Звiдки знати? Що ж до розмiрiв, то... все це iлюзiя. Нi вiдстанi, анi рух не можна визначити абсолютно. Усе на свiтi вiдносне. Ми навiть не знаємо, великий наш Всесвiт чи навпаки - маленький. Так, так, ти не округлюй своїх очей. Уяви собi, що, поки ти спиш, Всесвiт узяв та й зменшився до розмiрiв, скажiмо, горошини. В однаковiй пропорцiї поменшало Сонце i Земля, атоми й молекули, все-все. I ми, звичайно.
   - Цiкаво, що ж би сталося?
   - Прокинувшись, ти б i не помiтила цих змiн. От тобi й масштаби. Може, якийсь розумака поставив цей експеримент для своєї докторської дисертацiї, чи як там у них зветься, та й метикує над горошиною. А ми тут собi мрiємо та зiтхаємо.
   - Та нi, Iване, ми - люди, а не пiддослiднi кролики. Цiєю думкою треба пройнятися, тодi й життя буде повноцiнне.
   Вiн аж зупинився, вражений не так цими словами, як упевненим, категоричним тоном досi сумирної Надiї.
   - Саме тому, що ми - люди, я й хочу дiйти Iстини. Зрозумiла?
   Надiя знизала плечима, мовляв, доходь, хiба я заперечую?
   Згадався епiзод кiлькарiчної давностi, ще з студентських часiв. Тодi їх щоосенi возили на Житомирщину збирати хмiль. Якось довелося працювати поблизу рiчечки, через яку будувався новий мiст. Робота йшла - як море горить. Радгоспiвськi будiвельники сяк-так поклали на двi дерев'янi палi довгу колоду, а другої такої не привезли, то вони покинули все те й подалися по домiвках. Котрась iз дiвчат зауважила, що от, мовляв, якби ця колода лежала на травi, по нiй пройти - раз плюнуть, а над прiрвою - не кожен зважиться, хоч висота не бiльше чотирьох-п'яти метрiв. Перший же з хлопцiв, котрий хотiв спростувати це твердження, не ступив i п'яти крокiв, сiв, обхопивши колоду ногами, а тодi назад, назад... Iван тiльки мружився, нiби прицiлюючись, а тодi вигукнув: "А я пройду!" Дiвчата, затамувавши подих, дивились на вiдчайдуха. Спочатку вiн ступав упевнено, далi кроки уповiльнились, ще, ще, скоро середина, i тут Iван схитнувся, не встояв i шубовснув у холодну воду. Надiя скрикнула i заплющила очi: внизу стирчали старi палi... Коли поглянула, Iван вибирався на берег - цiлий i неушкоджений. Хоч як його вiдмовляли, вiн знову i знову ступав на колоду. Надiя з захопленням i жахом дивилась, як вiн падав вниз, подумки давала собi обiтницю любити його, хоч i покалiчиться. Нарештi таки пройшов! Потiм навiть пробiг...
   Надiя зiтхнула: i зараз вiн такий самий, не змiнився й трiшки.
   До Лаври вони зайшли знизу, з боку Днiпра, пiднiмаючись вузькою стежкою попiд старезним муром. Перед проходом на брукiвку Надiя зупинилась.
   - Поглянь, - показала вгору на будинок Музею стародрукiв, що нiби плив понад верховiттям. - Бачиш, он балкончик? Туди виходив Тарас Шевченко. З того балкона вiн милувався Днiпровими схилами. Може, й малював.
   Трохи постояли, дивлячись на той iсторичний балкон, а тодi пiшли попiд високими контрфорсами до руїн Успенського собору. За ним, обрамлена чорними стовбурами дерев, вивищувалась багатоярусна, бiлоколонна дзвiниця. Надiя зачарованим поглядом окинула цю дивовижу - ярус за ярусом, аж до золотої банi, увiнчаної сяючим хрестом.
   - Яка краса! Зверни увагу на пропорцiї.
   - Менi головне - висота, - обiзвався Iван. - Чим далi вiд центру землi - тим бiльше шансiв на успiх. Якби мою антену встановити на супутнику... Але де там! Скажуть, божевiльний, це точно. Якщо тут нiчого не вийде, - кивнув на дзвiницю, - подамся на Кавказ, у гори. На Ельбрусi працює канатна дорога. От тiльки з фiнансами скрутно.
   Надiя похитала головою:
   - Бач, якби ти не займався химерами, то вже став би доктором. А то ще й не кандидат... Он твої товаришi...
   - Та ти що?! - розгнiвався Iван. - Невже не розумiєш?.. Звання! Хiба це може бути самоцiллю? Не звання, а знання - ось мета життя!
   - Чого ти так нервуєш? - знiтилась Надiя. - Я мала на увазi... ну, життєзабезпечення... Сам же кажеш - сутужно.
   - Годi про це. Сподiваюся, що й тут удасться. Зараз проблема: як пробратися на дзвiницю. Подвiр'я охороняється.
   - Очевидно, треба попросити дозволу в дирекцiї заповiдника.
   - Оце справдi,- скривився Iван.- Хочу, мовляв, зв'язатися з космосом, дайте перепустку.
   - Не перекручуй. Поясни популярно. Мовляв, треба...
   - "Шановна дирекцiє! Чи ви маєте зелене поняття про гравiтацiйну енергiю? Я розповiм, як вона конденсується на полюсах i в центрах сфер... Але спочатку про кванти гравiтацiйного поля!.." Гадаєш, слухатимуть, роззявивши рота. Овва!
   - Та не гарячкуй. Можна ж сказати: треба перевiрити апаратуру, чи що...
   В цей час у прозорому повiтрi полинули мелодiйнi звуки, Iван аж шию витягпув, дослухаючись, i Надiя помiтила, як полагiднiло його обличчя.
   - Куранти, - сказав бадьоро. - їх же заводять, чи як ти гадаєш?
   - Авжеж. Раз на тиждень, здається.
   - Ну й чудово. Треба тiльки дiзнатися, в якi днi й години.
   Вони, хоч i голоднi, вештались по музейному мiстечку до самого вечора.
   II.
   Дзвiнок був тихий, скрадливий, проте Надiя почула одразу. Зиркнула на будильник, що стояв на столику бiля узголiв'я - дванадцята. Хто б це опiвночi? Легка штора на вiкнi набрякла темрявою. Може, щось трапилось? Вона й так ось уже тижнями не має спокою через Iвана, а тут ще й уночi... О, мама вже пошаркала по коридорчику. Перемови, клацнув замок. Чиїсь твердi кроки. Стукiт у її дверi, i мамин iронiчний голос:
   - Надю, наречений прийшов!
   Невже Iван? Нарештi об'явився... Але чого ж так пiзно? Що скоїлось?
   Його з'ява i порадувала, i збентежила Надiю. Iван зайшов знiяковiлий, i навiть винувата посмiшка на його худорлявому лицi не могла приховати внутрiшнього сум'яття i розгубленостi.
   - Доброї ночi... Ти пробач, Надю, що я...
   Затинаючись, вiн говорив про свою зайнятiсть, особливо вечорами, страшенно за нею скучив, от i наважився прийти, хоч i пiзно.
   - Мiг би хоч подзвонити, - осмiхнулась Надiя.
   - Навiщо? Поки я добирався, ти ще поспала цiлих пiвгодини. Так i завтра буде, й пiслязавтра, доки не напишу дисертацiї. А що? Нема чого марнувати вечори на зiтхання!
   - Краще ночi?
   - Ага, пiсля роботи.
   Попросила його вийти в коридор, потiм, надiвши легкого квiтчастого халата, спровадила на кухню, де мама вже готувала вечерю.
   - Де ж ти пропадав, що так давно не озивався? - спитала Надiя, пiдсовуючи йому яєчню на кухонному столику. - Може, весь час на дзвiницi сидiв?
   Її обличчя пашiло - чи то вiд холодної води, чи вiд хвилювання, в голосi чулася легка iронiя. Iван усе це вловлював, милувався нею, а дiвчина нiяковiла ще дужче.
   - Та побував i на дзвiницi...
   - Ну й що? - її очi зблискували усмiхом. - Випробував свою антену?
   Iван вiдповiв не зразу. Крутнув головою у бiк Надiїної матерi, що стояла бiля плити, нiби й не звертаючи на них уваги, трохи виждав, потiм пробурмотiв:
   - Та що ж, коли взятися, то можна й голкою тунель пробити...
   - Пробив?
   - От бач, ти iронiзуєш... - Iвановi брови нахмурились. - А сталася всесвiтньо-iсторична подiя.
   - Ну, розкажи, розкажи!- похопилась Надiя, боячись, що вiн образиться.
   - Розповiсти? Але ти ж все одно не повiриш. Серед буденщини - раптом велике, яскраве, незвичне...
   - Чому ж... - Надiя вибачливо усмiхнулась. - Ми вже готовi до несподiванок.
   - Ну, тодi я тобi скажу: менi вдалося, просто пощастило встановити контакт...
   - Який контакт? Я ж запитую про твою антену.
   - А навiщо ж я її конструював, як не для космiчного зв'язку!
   - I що, встановив зв'язок... з тими... суперменами, що вдалися до велетенського експерименту, як ти казав?
   - Шукав одних, а наткнувся на iнших... - Iван знову покрутив головою i замовк. Вiдсунув порожню тарiлку. - Я б не заперечував проти чорної кави.
   - На кого ж ти наткнувся? - спитала Надiя, пiдвiвшись iз-за столу, щоб дiстати в буфетi банку з розчинною кавою.
   - Я розмовляв... - Iван зробив паузу, помiтно було, що вiн вагався, казати чи нi. - Майже годину розмовляв iз своїм двiйником. У нього теж є отака Надiя, тiльки вони вже одружилися...
   Надiя так i застигла з чайником у руцi, а її мати, яка нiби й не дослухалася до розмови, сплеснула руками, видивилась на Iвана, тяжко зiтхнула.
   - Ой лишенько! Оце домудрувався...
   Поквапно вискочила з кухнi, щось бурмочучи про себе. Iван криво усмiхнувся:
   - Бач, твоя мама вже повiрила...
   - Ти її налякав. Ну, хiба ж можна так жартувати?
   - Я не жартую.
   - Перестань.
   Каву пили мовчки. Iван поглянув на годинника:
   - Менi пора.
   - Може, завтра... чи пак уже сьогоднi сходимо в кiно? - примирливо обiзвалась Надiя.
   - Я ж сказав: працюю. - Iван щiльнiше прихилив склянi дверi. - Пишу про цей контакт...
   - О, коли б справдi... - не сказала, а проспiвала Надiя, звiвши очi вгору. - Ти б став доктором!
   - А може, й стану, - пригорнув її за плечi. - Ну, я пiшов. До побачення.
   - Щасливо, упертюх! - Надiя весело пiдштовхнула його до виходу.
   III.
   А було так. На Лаврськiй дзвiницi Iван приєднав свою антену до позолоченою хреста. Зробити це було нелегко, i наш заповзятець мало не зiрвався вниз, на дзвони. Гамуючи дрiж у колiнах, осiдлав бантину, обiперся плечем об дерев'яну крокву i так дожидався вечора. За його розрахунками, якi згодом пiдтвердились, Сонце своєю величезною масою перешкоджатиме гравiзв'язку, викликаючи завихрення хвиль. Отож, здiйснювати спробу треба було пiсля того, як цей потужний гравiтацiйний конденсатор сховається за обрiй, i то не зразу.
   Час минав повiльно, та хiба Iвановi позичати витримки, терпiння? Сидiв, зiгнувшись у три погибелi, перебирав у головi рiзнi варiанти свого звернення до тих, хто сконструював видимий Всесвiт i, певне, доглядає його, як майстер-годинникар свої хронометри. Зрештою, зупинився на iмпровiзацiї думка в нього чiтка, а в якi слова виллється, не має значення. Зрозумiють. Якщо вже вони прилучилися до всеосяжної мудростi, викреслили орбiти електронiв i галактик...
   Раптом Iвана охопив страх, пройняв кожну клiтину мозку: як вiн мiг наважитись? Помислити? Отака мiзерна грудочка протоплазми... Це ж тiльки уявити собi... А втiм, як подумаєш, в тому ж то й полягає парадокс незмiрно мале i незмiрно велике зумовлюють одне одного, та iнакше вони й iснувати не можуть. Мале у великому i навпаки - велике у малому. Така дiалектика. То чому ж вiн не може поцiкавитись... Мусить! I тут не якась зарозумiлiсть, а жага мислячої матерiї.
   Увiмкнув апарат, i тiєї ж митi на нього заспокiйливо поглянуло зелене вiчко iндикатора. Тепер антена могла модифiкувати гравiтацiйнi хвилi.
   Кашлянувши раз i вдруге, наче збирався промовляти до тисячної аудиторiї, Iван, прозваний Мудрим, прихилився до гравiфона i почав:
   - Гей ви, тi, що в космосi! - У горлi враз пересохло, язик зробився неповороткий. Ех, якби оце хоч ковток води! Заговорив уже не так голосно: Я звертаюся до вас за роз'ясненням, тобто хочу сказати... Людський мозок уже дозрiв, щоб уважнiше приглянутись до навколиишього... Нас цiкавлять кардинальнi питання Свiтобудови... пiдвалини... Ми не якiсь пiддослiднi кролики... Хочемо знати, навiщо увесь цей колообiг, розпад i синтез iз... живої i неживої матерiї...
   Iмпровiзацiя виходила трохи недоладна, сумбурна, й Iван пошкодував, що заздалегiдь не пiдготував тексту або хоча б головних запитань. Тодi б не затинався, болiсно добираючи слова.
   Чи сподiвався на якусь вiдповiдь? Ще тодi, коли в нього виникла iдея такого контакту, був упевнений, що розмову вдасться зав'язати, а от коли надiв навушники, впевненiсть його похитнулася. Безбережний космос... Якщо i є десь приймач гравiтацiйних хвиль, то яка вiрогiднiсть, що вiн саме зараз увiмкнутий? Клацаючи вмикачем свого апарата, Iван подумав: як це добре, що вiн тут сам, що немає свiдкiв цiєї його... витiвки. Якщо нiчого не вийде, вiн собi пробачить. Мало чого не витворяє людина на самотi... Але ж мусить удатися! Хоч i без надiї, а вiн все-таки сподiвався, вiрив у свою зорю.
   Навушники ожили, почувся шум, наче хтось поруч схвильовано дихав. Iван аж озирнувся, затамував подих, напружуючи слух, щоб уловити бодай найтоншу звукову ниточку.
   Уловив! Розрiзнив слова!
   Не вiрилось власним вухам, але вiн почув:
   - Ти вже закiнчив? Усе сказав?
   Iван нiби язика проковтнув - не мiг вимовити й слова.
   - Чого ж ти мовчиш?
   Голос пробивався крiзь шуми, що накочувались хвилями i, здавалось, от-от затоплять його.
   - Я... я слухаю, - нарештi спромiгся Iван. - А ти... звiдки?
   - Я з планети Земля, далекий мiй брате...
   - Що за жарти? - Iван знову озирнувся, та нiкого не побачивши пiд цим куполом, вигукнув: - Це я промовляю з планети Земля!
   Тепер уже той голос притих, певне, розмiрковуючи над отриманою iнформацiєю. Мовчання тривало кiлька секунд, якi тяглися для Йвана цiлу вiчнiсть.
   - То, може, тебе i звати Йваном? - нарештi обiзвався голос. - Може, ти - Iван Мудрий?!
   - Мене саме так i називають, - сказав сердито Iван. - Але хто це дозволяє собi...
   - Не гнiвайся, брате, я теж Iван Мудрий з далекої планети Земля, перебив голос. - Тепер менi зрозумiло...
   - А я от нiчого не второпаю, чи хтось пiдключився...
   - Нi, поглянь на панель вiдстанi - вiсiмдесят тисяч свiтлових рокiв! Ми в рiзних кiнцях Галактики.
   - В мене такої панелi нема.
   - Отож, ще не винайшов... Через деякий час змайструєш... Це нескладна приставка.
   - Чому ти все передбачаєш? - Наш Iван уже трохи оговтався i говорив спокiйнiше.
   - Менi здається, що в нас цивiлiзацiя трiшечки попереду, хоча ми й рухаємося синхронно. Для такої грандiозної системи, як наша Галактика, невеличке вiдхилення цiлком природне.
   - Отже, ви, по вiдношенню до нас, живете в майбутньому?
   - Виходить, що так. Я, наприклад, iз своєю Надiєю вже одружився, маємо сина.
   - То що - i я скоро одружуся? - з подивом вигукнув Iван.
   - А як же iнакше? Ми з тобою двiйники в усьому, розумiєш... Саме це й передбачав наша гiпотеза структури Всесвiту. Синхроннiсть i симетричнiсть. Наша планетна сiм'я - у протилежному завитку спiралi, на однаковiй з вами вiдстанi вiд центру Галактики, сказати б, на рiзних полюсах...
   Шуми приглушили останнi слова, i Йван наледве їх розiбрав.
   - Полюси? - повторив, прихиляючись до гравiфона. - Цiкаво, який зараз у ваших електронiв?
   - Позитивний. А у вас?
   - Негативний. - Iван зiтхнув. Далекий спiврозмовник вловив це зiтхання, спитав:
   - Ти чого так скрушно зiтхаєш? Ми з тобою щойно зробили велике вiдкриття.
   - Але ж антиматерiя...
   - Зрозумiло: безпосереднiй контакт виключається. Та його й не може бути - нашi планети роздiляє занадто широкий простiр, подолати його неможливо. То вже велике щастя, що ми встановили контакт, можемо обмiнюватись iнформацiєю, хiба нi?
   Долаючи шуми, спричиненi незчисленними гравiтацiйними масами, що траплялись на шляху хвиль, вони, може, з годину перемовлялися про подiї на симетричних планетах. Той, далекий спiврозмовник, розповiв, що їм удалося уникнути ядерного конфлiкту, що космологи висунули "вакуумну теорiю" виникнення Всесвiту, а фiзики визначили масу спокою у нейтрино.
   Хоча чутнiсть в окремi моменти падала до нуля, Iван одержав чимало наукової iнформацiї, але, на жаль, занотувати її не змiг: було темно. До того ж триматися за бантину руками й писати було незручно. Ну що ж, перший контакт. До наступного приготується краще.
   - А що вiдомо вашiй науцi... - Iван зробив паузу, пiдшукуючи слова, ну, з тих питань...
   - Кардинальних, як ти казав? "Чому" та "навiщо"? Я теж сушив собi голову.
   Голос почав тонути в шумi.
   - Мати-Природа... життя... живеш - не вмирай... мудрiсть... дитячi запитання...
   На цьому перемови обiрвалися остаточно. Надворi вже сiрiло, коли Iван крався по лаврському дворищу. Почувався так, наче побував у незмiрянiй далi космосу, на iншiй планетi. I нiхто навiть не здогадується, яка всесвiтньо-iсторична подiя сталася цiєї ночi. "Нiчого, скоро дiзнаєтесь", думав Iван i чомусь уявляв, як скривиться обличчя керiвника лабораторiї. Одне тiльки гiрчило - останнi слова... "Дитячi запитання"... Що вiн цим хотiв сказати? Невже не розумiє... А Надiя буде здивована... Вона вже змучилась, бiдолашна. Якби iнша... Це треба цiнити... Але насамперед все-таки наука. Надi нiчого не зробиться, коли ще трохи зачекає... Не покине. Раз та... анти-Надя... Кумедно: анти-Надя. А вона ж є, це без сумнiву. Певне, така ж гарна, як i моя. Тiльки й того, що атоми її тiла мають протилежний заряд.
   Дiставшись до свого холостяцького житла, Iван як лiг спати, то прокинувся пiсля обiду. Подзвонив до лабораторiї, мовляв, трохи занедужав, а сам сiв до столу, щоб записати все, що з ним було цiєї ночi. Проте написав лише кiлька рядкiв: йому справдi нездужалось. П'ять днiв пролежав з високою температурою. Опiсля, пригадавши свою пригоду, довго не мiг повiрити, що це таки справдi було, а не примарилось.
   IV.
   - Надю, наречений з'явився!
   Майбутня теща явно кепкувала з Iвана, вiн зовсiм на те не зважав. Приходив на побачення опiвночi майже всю весну i цiле лiто, аж доки не закiнчив своєї дисертацiї. На iронiю Надиної матерi вiдповiдав:
   - Хочете вченого зятя? Терпiть.
   Нарештi поклав Надiї на стiл голубу папочку, зав'язану бiлими тасьмами.
   - Ось вона, моя мрiя безсонних ночей! - Iван був у пiднесеному настрої i говорив трохи патетично. Погладивши папку своєю сухорлявою долонею, продовжував: - Тут нова теорiя структури Всесвiту.
   - Закiнчив?! - зрадiла Надiя.- Нарештi... Вiтаю тебе!
   Вона притулилась щокою до його шорсткої щоки, не наважуючись при матерi цiлувати свого обранця.
   - Так, закiнчив. Наче гора з плечей... Радiли всi троє, це було схоже на сiмейне свято.
   - Щодо структури Всесвiту, - пояснював Iван, - то зараз домiнує теорiя Великого вибуху. Нiбито на початку вся матерiя була стиснена в одному праатомi, ну, може, в такому об'ємi, як горiх. Стався вибух, i з тiєї митi Всесвiт розширюється. I це нiби узгоджується спостереженнями... якщо заплющувати очi на симетрiю галактик... Тепер же з вiдкриттям анти-Землi, стало ясно, що принцип симетрiї охоплює i макрокосм...
   - Уявляю, як буде вражений твiй керiвник, - сказала Надiя. - Може, одразу на доктора?
   - Це не має значення, - вiдповiв Iван. - Менi головне - вийти на люди.
   Десь так тижнiв через два Iван прийшов темний, як туча, навiть снiдати не схотiв, наледве умовили випити склянку чаю.
   - Що сталося? - лагiдно спитала Надя, хоч уже й здогадалася: неприємностi з дисертацiєю.
   Iван схопився як опечений, заходив по кухнi.
   - Уявляєш?! - вигукнув обурено. - Вiн каже, що це - фантастика! Наукою, каже, i не пахне!
   - Заспокойся, Ваню. Хто каже? Рецензент?
   - Та нi, керiвник, вiн зовсiм вiдкидає мою працю. Ознайомився, каже, i розчарувався... Нi на чому не заснованi фантастичнi припущення, якi межують... Уявляєш? "Межують". Натякає. Тодi я розповiв йому про контакт з анти-Землею, усе, як було. Вiн тiльки клiпав своїми очиськами та червонiв. То давайте, кажу, разом заберемось на дзвiницю... Еге, каже, вiд цього мене звiльнiть, а вам треба вiдпочити, змiцнити нерви... Мабуть, даремно я йому розповiв, тiльки налякав. Уявляєш, яка ситуацiя?..
   - А ранiше ж вiн, здається, був новатором?
   - Поки не пробився до командного крiсла. Тепер же його влаштовує статус-кво. Теорiя Великого вибуху, каже, загальноприйнята, i нiчого мудрувати. Птоломеївськi епiцикли, кажу, була загальноприйнятими пiвтори тисячi лiт. Та в мене, кажу, не про виникнення Всесвiту йдеться, а про його структуру. Всесвiт симетричний. Еге, паже, симетрiя суперечить теорiї Великого вибуху. А iєрархiчна структура, кажу, це ж факт? Хiба вiн не суперечить?
   - I до чого ж ви домовились?
   - А нi до чого. Я бачу, що структура Всесвiту його так хвилює, як позаторiшнiй снiг. Вийшов я вiд нього - сiрi будинки, сiра вулиця, сiре небо над головою, все втратило фарби, свiт посiрiв...
   Трохи помовчавши, Надя сказала:
   - Ти б зв'язався... ну, з другим Iваном. Що вiн скаже. Це ж найлегше.
   - В тому ж то й штука, що це зовсiм не легко, - сказав, узявши склянку з недопитим чаєм. - Я вже пробував. Наслухався космiчного шуму. Те, що ми тодi натрапили один на одного... Може, це раз на сто рокiв, або й на тисячу.
   - Не журися, я впевнена: ти щось придумаєш. Може, спробуєш у горах... Удосконалиш антену... - їхнi погляди зустрiлися - глибокi, проникливi, пройнятi симпатiєю. Надiїнi губи ледь помiтно здригнулись, i дiвчина опустила очi.- Життя - це не тiльки квiти. Пам'ятаєш, як я студенткою мрiяла...
   - Полежати на трояндах? - усмiхнувся Iван. - Пам'ятаю, ти розповiдала.
   - Страшенно кортiло занурити обличчя у квiти. Тодi я була на канiкулах у тьотi, а вона саме готувала трояндове варення... Про одне я тодi не думала: у троянд в колючки. Отак i в життi.
   Надiя зашарiлася i вмовкла.
   - Гарна сентенцiя. В жiночому стилi, - вже зовсiм спокiйно обiзвався Iван. Обернувся до матерi, що сидiла замислена, пiдперши кулаком голову. - А я подумав, що... Пора вже нам з Надiєю... Якщо ви не заперечуєте, то сьогоднi подамо заяву до загсу.
   Мати аж кинулась:
   - Я? Менi що... Це вже ви самi...
   На її очах заблищали сльози.