Страница:
------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
, - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
ЛIТЕРАТУРА, ЗАВДАННЯ I НАЙВАЖНIШI ЦIХИ
("Правда", часть лiтературно-наукова. Книжка друга. "Сьогочасне
лiтературне прямування")
Тямлю ще дуже добре тотi блаженнi часи, коли бувало зiйдеться нас
кiлькох гарячих патрiотiв-iдеалiстiв i почнемо широку бесiду про
лiтературу, ©© високi завдання i напрями, високi iдеали, котрi вона ма
вказувати чоловiковi, про досконалiсть артистично© форми i про вплив, який
ма лiтература на саму "передову" часть суспiльностi. Ми балакали голосно
i гаряче, спорили про питання побiчнi та дальшi, але на головне зо всiм
годилися, iменно на те, що вплив той огромний i благотворний, що iдеали
тотi високi i завдання також високi. Правда, говорячи про такi високi
матерi©, ми, крiм Шевченка, не здибали нiкого, кого б могли узяти за
примiр (та й Шевченко - кожний чув у сво©й совiстi - якось не пiдходив
сюди, якось не "пасував", мов гранчасте до круглого),- i для того звичайно
ставили за примiр писателiв чужих - Гомера, Данте, Шекспiра, Гете,т. .
таких писателiв, про котрих знали, що вони "великi", "генi©", але не знали
докладно, в чiм лежить ©х великiсть, в чiм проявився ©х генiй.
Пiдпираючися тими великими iменами, мов щудлами*, ми плели несосвiтенну
тарабарщину про лiтературу (так я думаю нинi про тi бесiди),- установляли
i валили "вiчнi, незмiннi естетичнi правила",- а котрий гарячiший, то
спiшив i на примiрах власно© композицi© доказувати правду i незмiннiсть
свiжоухвалених регул. Ах, се були часи свято© благонамiреностi та
патрiотичних поривiв, часи молодi, коли все блискуче було золото, все
римоване - поезiя, все надуте - велич i повага. То що ж,- блаженнi тi часи
минули, пропали! Погляди змiнилися, незмiннi i вiчнi закони естетики
розслизлися, мов снiг на сонцi, лiтература вказалася мо му оку вже не
здалека, на висотi, як во днi онi, а зблизька, в домашнiм, так сказати,
уборi, за кулiсами, а ©© всякi iдеали, величнi завдання, артистичнi
форми,- все то - та що й говорити!.. Та й давнi приятелi (бодай деякi, що
мiж нами лишилися) зовсiм уже не потягають балакати про "височину",- ба,
коли часом зайде бесiда про лiтературу, то сейчас ставлять проти не©, мов
таран-стiнолом, проклятуще "Пощо?" i починають спорити про те хiба, чи
потрiбна лiтература взагалi, чи нi? Правда, як страшно часи змiнилися, хоч
i в якiм короткiм часi!
Я б i не згадував тепер про тi часи, коли б не одно. От я прочитав на
початку друго© сьогорiчно© книжки "Лiтературно© правди" статтю, мабуть,
статтю програмову редакцi© (без пiдпису автора), i - чи повiрите? -
побачив у нiй майже око в око все те, що ми колись-то балакали про
лiтературнi "принципи" i "iдеали". Я не стану вам говорити, якi милi
споминки викликала в мо©й головi тота стаття (вона притiм написана дуже
гарно, видно, вийшла з-пiд пера деякого з наших поважнiших лiтератiв i
чита ться дуже любо), але розповiм вам коротенько ©© змiст. Автор статтi
(так, як i ми колись у сво©х бесiдах) ставить на вступi перше незмiнне i
вiчне правило,- чи нi, догму, а iменно, що Укра©на i Московщина не можуть
мати спiльно© лiтератури. Сеся думка (попри другi, до котрих швидко
дiйдемо) тягнеться i доказу ться через цiлу статтю, доказу ться множеством
доказiв, i треба признати правду, що авторовi уда ться вповнi переконати
кожного, що воно справдi так, що лiтература московська для нас - зовсiм до
нi до чого, а наша для москалiв також зовсiм до нi до чого. Правда, не
один, знаючий дiло (а тiльки для таких, думаю, i писана стаття), зна вже
давно, що воно так , i зна навiть, чому воно так i так бути мусить
(сього автор статтi забув, видно, сказати), ну, але що ж зробиш; не
шкодить воно нiчого й лишнiй раз правду сказати1. Свою думку проводить ч.
автор насамперед через iсторiю нашо© давньо© лiтератури
церковно-схоластично© i бачить, що вона могла бути спiльна обом народам
iменно тому, що була церковно-схоластична, т. е. чужа одному й другому
народовi. Але тут же й обрушу ться ч. автор на московських iсторикiв
лiтератури, яким правом вони смiють стариннi пам'ятники старорусько©
ки©всько© лiтератури пхати в сво© iсторi©, i замiча , що се вони роблять
"без сорому". По-мо му - нi за що б ч. авторовi за те гнiватись. Бо що ж,-
одно, що чи сяк чи так, а тота лiтература була чужа народовi, значить,
бери ©© собi всякий, хто хоче, i обробляй, а коли й нам з не© дещо
пригодиться, то й ми зачерпнем,- а друге i ще важнiше то, що - говорим
проти вовка, скажiмо й за вовка - все-таки московськi вченi i попрацювали
над виданням та науковим поясненням тих пам'ятникiв коли не бiльше наших,
то бодай стiльки, що нашi,- значить, i право яке-небудь мають до не©.
Надмiрне вiдхрещування вiд росiйсько© лiтератури доводить ч. автора ще й
до другого цiкавого висказу. Вiн каже (i справедливо), що укра©нська
лiтература пiд московським урядом не могла i не може добре розвиватися,
дiзнаючи всякого гнiту, а в противенствi до того згаду про лiтературу
галицьку, котра дi "розвивалася самостiйнiше i нормальнiше, бо тут не було
великорусько© лiтератури" (стор. 10). Ч. автор мусить бути укра©нець, не
галичанин, i певно зна галицьку лiтературу тiльки з оповiдання, коли може
говорити про ©© самостiйний i нормальний розвиток. Впрочiм, воно i в тiм
питання, що хто розумi пiд самостiйним розвитком. Коли розумiти пiд
самостiйним розвитком пусте балакання про самостiйнiсть, а пiд нормальним
розвитком - не обтяжування голови нi знанням, нi власною думкою,ну, то я
готов признати, що наша галицька лiтература в такiм розвитку зайшла дуже
далеко. Очевидно - ч. авторовi так важко дався взнаки гнiт московський (чи
урядовий, чи лiтературний?), що навiв його на думку зовсiм односторонню i
неправдиву, що де нема московського гнiту, там нема нiякого гнiту, там,
значить, iно жий, та будь, та розвивайся! Коли б ч. автор був у Галичинi i
бачив у нас сво© гнiти i гнiтики, то порозумiв би швидко, що так надто
самостiйно i нормально й нам нiкуди розвиватися. Розумi ться, редакцiя
"Правди", другими разами така скора до примiток, не сказала тут вiд себе
нiчого i не спростувала помилки автора, бо тота помилка,- се прецiнь
комплiмент ©© власнiй, захваленiй i окричанiй "самостiйностi!".
- Але що ж се ви б' те на самостiйнiсть? Що вам винна самостiйнiсть?
Хiба ви перечите ©©, хiба й ви хочете " диного лiтературного язика"? - так
запита нас, може, дехто. Се питання в грунтi речi дуже на©вне, дитинне i
нiчо не значуще,- але воно серед наших обставин могло б дати притоку до
крикiв, нарiкань, пiдозрiнь i т. д. - тому-то й хочемо сказати в тiм
зглядi свою думку.
Зачнiм вiд лiтератури. Ч. автор статтi в "Правдi" мучиться i доказу ,
що лiтература укра©нська ма бути зовсiм самостiйна i вiдрубна вiд
московсько©. Для кого ма бути ся вiдрубна лiтература? Чи для само©
iнтелiгенцi©? Очевидячки - нi, бо iнтелiгенцiя, вже коли хоче бути
iнтелiгенцi ю, не може замкнутися в тiснiм кружку одно© лiтератури, але
мусить студiювати, читати i порiвнювати й твори других лiтератур :
московсько©, нiмецько©, французько© i проч. Значить - тут вiдрубностi не
зведеш, бо тут головна цiль - iменно якнайбiльший космополiтизм* думки i
научно© працi. Значить - така вiдрубна лiтература може бути тiльки для
народу, для маси, не знаючо© друго© бесiди. Але iменно тому, що маса тота
не зна нiяко© друго© бесiди, то й нiяка друга лiтература для не© не
можлива, бо маса ©© попросту не зрозумi . Значить, нiщо й доказувати
самостiйнiсть i потребу самостiйностi, бо вона доказана самим тим фактом,
що так i iнакше бути не може. Таке доказування або дуже на©вне, немов
доказування того, що вдень дiйсно сонце свiтить,- або показу , що самому
доказуючому се питання неясне, що сам вiн не вiрить в нього i силу ться
вмовити в себе, що воно так, а не iнакше - звiсна-бо рiч, що тiльки то
доказу ться, що може бути так, а може бути й не так.
Iдiм далi. Ч. автор, очевидно, в сво©й статтi декуди змiшав лiтературу
з державою, т. . урядом та жандармами, а iменно там, де говорить про гнiт
Московщини на Укра©нщину. Що тут винна московська лiтература (розумi мо
пiд лiтературою ©© найпередовiшу, найчеснiшу часть, про котру тiльки й
може у нас бути бесiда; доноси рiзних Каткових та глагольствiя
слов'янофiлiв ми сюди не вчислю мо i наслiдувати ©х нiкому не радимо)? А
коли московська лiтература на вас, укра©нську iнтелiгенцiю, мала який
вплив, коли вона вас куди-небудь повела,- га, то самi на себе нарiкайте,
що не виробили сво©х власних, сильнiших течiй мислi, i розбирайте, чи
вплив чужого був добрий, чи лихий. А такого розбору в ч. автора нема, хоч
вплив московсько© лiтератури на укра©нську iнтелiгенцiю вiн, очевидячки,
призна . Розумi ться, держава московська, ©© жандарми та чиновники i ©х
гнiт на всяку свобiдну думку - одно дiло, а лiтература росiйська з
Гоголями, Белiнськими, Турген вими, Добролюбовими, Писар вими, Щаповими,
Решетниковими та Некрасовими - зовсiм друге дiло. I що ще дивнiше! У ч.
автора бачимо (не виразно, а немов з-за сита) таке понiмання: ставаймо не
супроти московсько© держави, чиновникiв та жандармiв, а проти московсько©
бесiди та московських писателiв, котрi-дi i по духу i по думках нам -
чужина. Се так значить, як коли б хто казав лишати в супокою того, хто нас
б' , а термосити того, хто, хоть i сам слабий, силу ться нас боронити. Ось
до яко© логiки доводить язикова та лiтературна самостiйнiсть. Чому? Бо
нема в не© глибшо© пiдстави, котра одна могла би надати ©й значення
серйозне,- а тота пiдстава - се самостiйнiсть полiтична.
Нам дуже дивно, що нашi й укра©нськi народовцi так давно вже балакають
про самостiйнiсть, а й досi чи не вмiли, чи не смiли договоритися до
ясного i одвертого заявлення свого права на самостiйнiсть полiтичну, яко
свобiдна, сполучена громада людей-робiтникiв укра©нсько© породи супроти
других слов'янських i неслов'янських пород. Коли вони думають, що така
самостiйнiсть неможлива, то тодi i цiла ©х балаканка про всяку iншу
самостiйнiсть не варта й торби сiчки, бо досить буде росiйському чи
якому-небудь другому чужому урядовi указом заборонити лiтературу,- i цiла
самостiйнiсть пропала. Але, може, вони тiльки надто совiснi, надто бояться
незаконностi i не смiють навiть тим стати в опозицiю властi, щоб одверто i
явно, як другi слов'яни, висказати сво право до полiтично© самостiйностi?
Га, коли так, то на страх i лiку нема - тiльки диво, пощо б тодi так
завзято геройствувати в питаннях язикових i лiтературних, де таке
геройство, правда, дешеве, але й на нi на що не пригiдне. По-нашому, коли
говорите про самостiйнiсть, то договорюйтеся вже до самих крайнiх
консеквенцiй*, а не уривайте на пiвсловi; а нi, то волите й зовсiм не
говорити, а взятися до реальнiшо©, бiльш науково© i бiльше корисно© для
народу працi. Всяка самостiйнiсть не там, де бiльше крику, а там, де
бiльше самостiйно©, розумно© працi, а де ма бути бесiда про таку працю в
повнiм значеннi слова, там треба вперед добути собi повну свободу
полiтичну i суспiльну, без котро© й праця свобiдна та широка - зовсiм не
можлива.
Але попри се питання ч. автор порушив у сво©й статтi ще й друге
питання, а iменно: яка ма бути нова лiтература кожного самостiйного
народу? Яка ма бути нова укра©нська лiтература? Ах, тото любе, чисто
рутенське питання, як живо нагаду воно менi давнi балакання з мо©ми
приятелями про той самий предмет! Правда,- вiдповiдi в нас на те питання
не однакi. Ми звичайно вiдповiдали, що ма бути "висока", "поважна",
"iдеально-потягаюча", а ч. автор "Сьогочасного лiтературного прямування"
вiдповiда , що ма бути "реальна, нацiональна i народна". Не в тiм дiло,
по чи©м боцi бiльше правди, а в тiм, що ч. автор сто©ть на такiм самiм
становищi, як i ми колись, т. . не пита : "Для кого ма робитися
лiтература? Чи ма вона приносити яку-небудь користь, заступати якi-небудь
iнтереси, чи нi?" Йому до сього дiла мало,- йому щоби лиш знати, яка ма
бути лiтература, яка форма найкраща, якi стихи найлiпше надаються до
лiрично©, а якi до епiчно© поезi©. Правда, що при такiм способi i давнiшi
нашi i ч. автора виводи виходять якiсь припадковi, нi з чим не зв'язанi, а
в грунтi речi пустi i чисто формальнi. Перегляньмо ©х за чергою.
Лiтература повинна бути реальна. Тому не перечимо, але погляньмо
тiльки, що розумi ч. автор пiд реалiзмом. "Реальна лiтература повинна
бути одкидом правдиво©, реально© жизнi... повинна бути дзеркалом, в
котрому б одсвiчувалась правдива жизнь...". Щира правда! Але гов,- автор
розрiзню таку реальну лiтературу вiд друго© "ультрареально©", котра
творить-дi тiльки простi копi© натури, простi фотографi©, та й годi. А
хiба дзеркало не вказу просто© копi©? Хiба "одкид берега в водi" щось
бiльше, нiж фотографiя? I чим копi© та фотографi© простi_, а "одкиди" та
"дзеркала" не простi_? Чому "ультрареальнi" фотографi© дуже однобiчнi,
дуже проза©чнi, буденнi по смаку ч. автора? А ось черствi й твердi? Чого ж
©м не ста , щоб стати "одкидами" та "дзеркалами", чого: "пишного духу
iдеалiзму, фантазi©, серця, пишного духу щиро© поезi©". Ось ма мо вiз i
перевiз. Реалiзм ч. автора куди круть, туди й верть, та й за©хав назад до
старого iдеалiзму i старо© фантастики та сентиментальностi. Що ж, сесi
"пишнi духи", вони й справдi "витають" у нашiй галицькiй лiтературi,
тiльки ж не треба ©х уважати якимись "новими прямуваннями". Вони - старе i
зужите смiття, i нiкого тепер не заведуть наперед. Сказати одним словом, -
реалiзм яко принцип лiтературний - неясний ч. авторовi, котрий дармо
силу ться сховати тоту неяснiсть за грiмкими фразами. З того, що вiн каже
про реалiзм,- кожний може вивести, що йому злюбиться, для того ми покинем
його i перейдем до других великих лiтературних принципiв, виставлених ч.
автором наперед.
Лiтература повинна бути нацiональна_; се раз. Лiтература повинна бути
народна_; се два. Принцип нацiональностi склада ться з двох прикмет:
"народного язика i глибокого нацiонального психiчного характеру народу".
Принцип народностi склада ться також з кiлькох елементiв, з котрих перший
- народний язик, а другий, бачиться, також "глибокий нацiональний
психiчний характер народу", з котрого, конечно, виплива форма народно©
поезi© i ©© дух. Гадав би хто, що се ми жарту мо з автора, виписуючи тi
однаковi дефiнiцi©* двох (по його думцi) рiзних принципiв. Але нi, се не
жарт, а правда. Ч. авторовi зовсiм не яснi в головi i тi "принципи" - i
таким способом виходить, що вся його робота була дуже плохо обдумана. Воно
й не могло вийти iнакше, коли хто береться судити про яке дiло i поперед
усього ставить його догори ногами i почина вiд найпустiших, формальних
питань. Розумi ться, що тодi до питань основних вiн не дiйде, а й самi
формальнi переплута . А вже тi мiсця, де ч. автор силу ться виказати
вiдмiнний характер народних пiсень великоруських вiд малоруських (про що
нiхто нiколи не сумнiвався i не спорив),- викликають попросту тiльки смiх
i до науково© аргументацi© годi ©х пришпилити. Ми вискажем свiй погляд на
тi принципи лiтературнi, бо й вони послiднiми часами становлять у нас
кiсть незгоди мiж деякими людьми, впрочiм чесними i трудящими.
Але передовсiм обернiм навиворiт метод ч. автора i замiсть питати
вiдразу: яка ма бути лiтература? - запитаймо: що таке лiтература i до
чого вона ма служити?
Замiсть ставити згори дефiнiцiю, мов яку догму,- погляньмо вперед на
факти, на примiри всiх лiтератур образованих народiв i спитаймо себе: чим
ми вважа мо тi лiтератури? Що ми цiнимо в них? Уважа мо ©х бiльше або
менше докладними i живими вiдбитками сучасного життя народного; цiнимо ©х
тим вище, чим яснiше i свiдомiше вони вказують тото життя. Тисячнi
естетичнi правила поставали i щезали в протягу столiть - для нас вони
зовсiм пропали i стали пустою формою; головне дiло - життя. Значить,
лiтература i життя мусять стояти в якiйсь тiснiй зв'язi. Се за всi вiки
виказу фiзiологiя i психологiя, котрi кажуть, що кожний чоловiк лиш то
може робити, говорити, думати, що вперед у формi вражень дiйшло до його
свiдомостi,- i вiдтак тотi елементи може комбiнувати, складати, дiлити i
переформовувати; але щось зовсiм нового_, зовсiм вiдiрваного вiд свiту
його вражень чоловiк нiколи не мiг i не може сотворити. Се був той
мимовiльний, несвiдомий реалiзм, конечний у всiх лiтературах, конечний в
кожнiй стрiчцi кожного писателя. Друга рiч - новiший реалiзм лiтературний,
зведений в певну науку, оброблений i уформований зовсiм свiдомо. Головна
його пiдстава, то iменно питання - до чого ма служити лiтература?
Найпершу вiдповiдь пода iсторiя всiх лiтератур: лiтература певного часу
повинна бути образом життя, працi, бесiди i думок того часу. Сесю формулу
в найчистiшiй формi бачимо переведену у росiйських реалiстiв школи
Писар ва, у Решетникова, Островського, М. Успенського (не "Чепенського",
як прочитала редакцiя "Правди", так само, як торiк з Добролюбова зробили
Достолюбова). Се той, нелюбий ч. авторовi "ультрареалiзм", котрий, однако,
при всiй сво©й однобiчностi зробив великий поворот у лiтературi росiйськiй
i навiяв у не© бiльше демократичного духу, бiльше охоти до пiзнавання
народу, нiж деiнде цiлi довгi перiоди iдеальних та сентиментальних
лiтератур. Але лiтература ма безперечно ще другi, важнiшi завдання для
свого часу i для того народу, серед котрого поста . Вона повинна при всiм
реалiзмi в описуваннi також аналiзувати описуванi факти, виказувати ©х
причини i ©х конечнi наслiдки, ©х повiльний зрiст i упадок. До тако©
роботи не досить уже вправного ока, котре пiдглядить i опише найменшу
дрiбницю,- тут вже треба знання i науки, щоб умiти доглянути саму суть
факту, щоб умiти порядкувати i складати дрiбницi в цiлiсть не так, як кому
злюбиться, але по яснiм i твердiм науковiм методi. Така робота цiху
найкраще всю нову реальну лiтературну школу, втягаючи в лiтературу i
психологiю, i медицину та патологiю, i педагогiю, i другi науки. Тота
наукова пiдкладка i аналiз становить iменно найбiльшу вартiсть се© ново©
лiтератури проти усiх давнiшнiх, вона заповню довговiчну стiйнiсть творам
таких писателiв, як Дiккенс, Бальзак, Флобер, Золя, Доде, Турен в,
Гончаров, Лев Толстой, Фрейтаг, Шпiльгаген i др. А яка цiль тако© роботи?
Цiль ©©, очевидячки, така: вказувати в самiм коренi добрi i злi боки
iснуючого порядку i витворювати з-помiж iнтелiгенцi© людей, готових
служити всею силою для пiддержання добрих i усунення злих бокiв життя,-
значить, зближувати iнтелiгенцiю з народом i загрiвати ©© до служби його
добру. Без то© культурно© i поступово© цiлi, без то© научно© пiдкладки i
методу (про них у ч. автора "Нових прямувань" нема й згадки) лiтература
стане пустою забавкою iнтелiгенцi©, нiкому нi до чого не потрiбною,
нiчийому добру не служачою, а пригiдною хiба для розривки багачам по
добрiм обiдi. Се завдання зрозумiли всi реалiсти, i тому-то письма ©х
попри всiй реальностi i правдi усе виходять - глибоко тенденцiйнi, т. .
вони подають факти i образи з життя не отак собi, для того, що се факти,
але для того, що з них логiчно i конечно виходить такий i такий вивiд,- i
стараються тi факти без перекручування i натягання так угрупувати, щоб
вивiд сам складався в головi читателя, виходив природно i ясно i будив у
нiм самiм певнi чуття, певнi сили до дiлання в жаданiм напрямi.
- Га, то на такий спосiб лiтература ма бути тенденцiйна, парцiальна*!
Вона, котра повинна стояти понад партiями i пiдлягати одним тiльки чистим
i високим законам естетики! - Такi крики чую вже наперед з-посеред наших
"естетикiв-писальникiв". Але я "не устрашаюсь".
- Стiйте, добродi©, - вiдповiдаю рiвнодушно. - Лiтература, стояча понад
партiями,- се тiльки ваш сон, се ваша фантазiя, але на дiлi тако©
лiтератури не було нiколи. А вашi вiчнi закони естетики, се, шануючи день
святий i вас яко гречних,- старе смiття, котре супокiйне догнива на
смiтнику iсторi© i котре перегризають тiльки деякi платнi осли, лiтерати,
що пишуть на лiктi повiстi та фейлетони до нiмецьких та французьких газет.
У нас диний кодекс естетичний - життя. Що воно зв'яже, те й буде
зв'язане, а що розв'яже,- те й буде розв'язане.
А тепер зберiм докупи все сказане про лiтературу, щоб закiнчити тоту i
так уже подовгу бесiду про статейку: "Сьогочасне лiтературне прямування".
Лiтература, так як i наука сьогочасна, повинна бути робiтницею на полi
людського поступу, ©© тенденцiя i метод повиннi бути науковi. Вона
громадить i опису факти щоденного життя, вважаючи тiльки на правду, не на
естетичнi правила,- а заразом аналiзу ©х i робить з них виводи,- се ©©
нау_кови_й реалiзм_; вона через те вказу хиби суспiльного устрою там, де
не все може добратися наука (в життi щоденнiм, в розвитку психологiчнiм
страстей та нам' тностей* людських), i стара ться будити охоту i силу в
читателях до усунення тих хиб - се ©© поступова тенденцiя_. Розумi ться,
се послiдн вона може робити рiзними способами: то влiяючи на розум i
переконання (реалiсти французькi), то на чуття (Дiккенс, Дженкiнс i бiльша
часть реалiстiв росiйських, так само i з наших Марко Вовчок i Федькович).
Розумi ться також, що вже само поняття "правди" вимага , щоби в лiтературi
змальованi були i всi нацiональнi окремiшностi даного народу,- а сама цiль
лiтератури - служити народовi - вимага , щоб вона була для нього
зрозумiлою. Таким способом, оба прославленi ч. "автором" "принципи" -
народнiсть i нацiональнiсть, се те саме, що й його самостiйнiсть - речi
конечнi i природнi, але зовсiм не жоднi провiднi принципи, так як
принципом не можна назвати спання, ©дiння, дихання i т. п., хоч се також
речi правдивi, природнi i для чоловiка конечнi.
_
_ ПРИСВЯТА
Вiн був сином мужика - i став володарем в царствi духа.
Вiн був крiпаком - i став велетнем у царствi людсько© культури.
Вiн був самоуком - i вказав новi, свiтлi i вiльнi шляхи професорам i
книжним ученим.
Десять лiт вiн томився пiд вагою росiйсько© солдатсько© муштри, а для
волi Росi© зробив бiльше, нiж десять переможних армiй.
Доля переслiдувала його в життi, скiльки лиш могла, та вона не зумiла
перетворити золота його душi у ржу, анi його любовi до людей в ненависть i
погорду...
Доля не шкодувала йому страждань, але й не пожалiла втiх, що били iз
здорового джерела життя.
Найкращий i найцiннiший скарб доля дала йому лише по смертi - невмирущу
славу i всерозквiтаючу радiсть, яку в мiльйонiв людських сердець все
наново збуджуватимуть його твори.
Отакий був i для нас, укра©нцiв, Тарас Шевченко.
_
_ ТЕМНЕ ЦАРСТВО
I небо невмите, i заспанi хвилi,
I понад берегом геть-геть,
Неначе п'яний очерет
Без вiтру гнеться... Боже милий!
Чи довго буде ще менi
В оцiй незамкнутiй тюрмi,
Понад оцим нiкчемним морем
Нудити свiтом?.. Не говорить,
Мовчить i гнеться, мов жива,
В степу пожовклая трава,
Не хоче правдоньки сказать,-
А бiльше нi в кого спитать.
Т. Шевченко. 1_
Початок сорокових рокiв був дуже важною добою для поетично© творчостi
Шевченка,- добою великого перелому в його думках. Уже в розборi
"Гайдамакiв" я старався зазначити той перелом, що хоч не корисно вплинув
на цiлiсть i стiйнiсть то© поеми, зате був безмiрно важний як для поета
самого особисто, так i для стiйностi його пiзнiших творiв.
Аби докладно зважити, який се був перелом, треба нагадати, що Шевченко
жив тодi в Петербурзi, обертався серед високоосвiчених кружкiв, свобiдний
i люблений сво©ми земляками та чужими. Треба нагадати, яка то пора була в
росiйськiй лiтературi в початку сорокових рокiв i якi думки носилися тодi
в головах передових росiйських людей i висловлялися в передовiй росiйськiй
печатi. Три великi росiйськi письменники, Пушкiн, Грибо дов i Лермонтов,
усi передчасно посходили вже в могилу, але твори ©х, особливо тi, що могли
вважатися останнiм словом кожного з них ("Горе от ума" Грибо дова,
"Евгений Онегин" Пушкiна, "Герой нашего времени" Лермонтова), жили серед
читаючо© громади i робили великий вплив на думки та переконання, тим
бiльше, що смiле, гаряче слово Б лiнського додавало ©м ясностi i ширини.
Четвертий великий поет i генiальний письменник росiйський, Гоголь, саме
тодi стояв у найкращiм розцвiтi сво © поетично© творчостi, писав або
задумував писати тодi сво© найкращi твори - "Ревизор" i "Мертвые души". I
сам Б лiнський у невтомимiй роботi над розвитком сво©х думок почина
покидати становище естетично© критики, почина добачати цiль усi ©
культурно© працi людськостi в тiм, аби ущасливити всiх людей, дати всiм
можнiсть всестороннього розвитку всiх вроджених сил, а спецiально цiль
штуки в тiм, аби показувати правдиво дiйснiсть iз ©© хибами та задатками
лiпшо© будущини, будити в людей охоту до поправи тих хиб i вiру в можнiсть
поправи. До довершення того переходу в Б лiнськiм, ба й до змiни поглядiв
усi © iнтелiгентно© росiйсько© громади, чимало причинилися й вiльнодумнi
та радикальнi дiячi-письменники Герцен i Бакунiн, що за границею1, в
Нiмеччинi та Францi©, пильно слiдили за духовним розвитком рiдного краю i
вдержували живi зносини з передовими людьми в Росi©. Та й узагалi в цiлiй
Захiднiй вропi йшов тодi великий поступовий рух. Французька романтична
школа вiд радикалiзму чисто естетичного переходила до радикалiзму
полiтичного (Вiктор Гюго) та релiгiйного (Ляменне2); побiч романтикiв, хоч
i пiд ©х впливом, поставали новi напрями. Жорж Занд уже розпочала гарячим
словом проповiдь рiвностi та свободи жiноцтва; вона ж i много читаний Ежен
Сю (Eugene Sue) були найвиднiшими представниками сен-сiмонiзму у
французькiй лiтературi. А рiвночасно вже Бальзак, i ще перед ним Стендаль,
клали пiдвалини ново©, реалiстично© школи. Такий самий поворот до реалiзму
та до порушування суспiльних питань у лiтературi доконували в Англi©
Дiккенс ("Рiздвянi повiстi") i Теккерей, у Нiмеччинi Ауербах3
("Dorfgeschichten"*), не згадуючи вже про Генрiха Гейне, який рiвночасно з
Шевченковим "Сном" (1844 р.) сво ю поемою "Deutschland, ein
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
, - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
ЛIТЕРАТУРА, ЗАВДАННЯ I НАЙВАЖНIШI ЦIХИ
("Правда", часть лiтературно-наукова. Книжка друга. "Сьогочасне
лiтературне прямування")
Тямлю ще дуже добре тотi блаженнi часи, коли бувало зiйдеться нас
кiлькох гарячих патрiотiв-iдеалiстiв i почнемо широку бесiду про
лiтературу, ©© високi завдання i напрями, високi iдеали, котрi вона ма
вказувати чоловiковi, про досконалiсть артистично© форми i про вплив, який
ма лiтература на саму "передову" часть суспiльностi. Ми балакали голосно
i гаряче, спорили про питання побiчнi та дальшi, але на головне зо всiм
годилися, iменно на те, що вплив той огромний i благотворний, що iдеали
тотi високi i завдання також високi. Правда, говорячи про такi високi
матерi©, ми, крiм Шевченка, не здибали нiкого, кого б могли узяти за
примiр (та й Шевченко - кожний чув у сво©й совiстi - якось не пiдходив
сюди, якось не "пасував", мов гранчасте до круглого),- i для того звичайно
ставили за примiр писателiв чужих - Гомера, Данте, Шекспiра, Гете,т. .
таких писателiв, про котрих знали, що вони "великi", "генi©", але не знали
докладно, в чiм лежить ©х великiсть, в чiм проявився ©х генiй.
Пiдпираючися тими великими iменами, мов щудлами*, ми плели несосвiтенну
тарабарщину про лiтературу (так я думаю нинi про тi бесiди),- установляли
i валили "вiчнi, незмiннi естетичнi правила",- а котрий гарячiший, то
спiшив i на примiрах власно© композицi© доказувати правду i незмiннiсть
свiжоухвалених регул. Ах, се були часи свято© благонамiреностi та
патрiотичних поривiв, часи молодi, коли все блискуче було золото, все
римоване - поезiя, все надуте - велич i повага. То що ж,- блаженнi тi часи
минули, пропали! Погляди змiнилися, незмiннi i вiчнi закони естетики
розслизлися, мов снiг на сонцi, лiтература вказалася мо му оку вже не
здалека, на висотi, як во днi онi, а зблизька, в домашнiм, так сказати,
уборi, за кулiсами, а ©© всякi iдеали, величнi завдання, артистичнi
форми,- все то - та що й говорити!.. Та й давнi приятелi (бодай деякi, що
мiж нами лишилися) зовсiм уже не потягають балакати про "височину",- ба,
коли часом зайде бесiда про лiтературу, то сейчас ставлять проти не©, мов
таран-стiнолом, проклятуще "Пощо?" i починають спорити про те хiба, чи
потрiбна лiтература взагалi, чи нi? Правда, як страшно часи змiнилися, хоч
i в якiм короткiм часi!
Я б i не згадував тепер про тi часи, коли б не одно. От я прочитав на
початку друго© сьогорiчно© книжки "Лiтературно© правди" статтю, мабуть,
статтю програмову редакцi© (без пiдпису автора), i - чи повiрите? -
побачив у нiй майже око в око все те, що ми колись-то балакали про
лiтературнi "принципи" i "iдеали". Я не стану вам говорити, якi милi
споминки викликала в мо©й головi тота стаття (вона притiм написана дуже
гарно, видно, вийшла з-пiд пера деякого з наших поважнiших лiтератiв i
чита ться дуже любо), але розповiм вам коротенько ©© змiст. Автор статтi
(так, як i ми колись у сво©х бесiдах) ставить на вступi перше незмiнне i
вiчне правило,- чи нi, догму, а iменно, що Укра©на i Московщина не можуть
мати спiльно© лiтератури. Сеся думка (попри другi, до котрих швидко
дiйдемо) тягнеться i доказу ться через цiлу статтю, доказу ться множеством
доказiв, i треба признати правду, що авторовi уда ться вповнi переконати
кожного, що воно справдi так, що лiтература московська для нас - зовсiм до
нi до чого, а наша для москалiв також зовсiм до нi до чого. Правда, не
один, знаючий дiло (а тiльки для таких, думаю, i писана стаття), зна вже
давно, що воно так , i зна навiть, чому воно так i так бути мусить
(сього автор статтi забув, видно, сказати), ну, але що ж зробиш; не
шкодить воно нiчого й лишнiй раз правду сказати1. Свою думку проводить ч.
автор насамперед через iсторiю нашо© давньо© лiтератури
церковно-схоластично© i бачить, що вона могла бути спiльна обом народам
iменно тому, що була церковно-схоластична, т. е. чужа одному й другому
народовi. Але тут же й обрушу ться ч. автор на московських iсторикiв
лiтератури, яким правом вони смiють стариннi пам'ятники старорусько©
ки©всько© лiтератури пхати в сво© iсторi©, i замiча , що се вони роблять
"без сорому". По-мо му - нi за що б ч. авторовi за те гнiватись. Бо що ж,-
одно, що чи сяк чи так, а тота лiтература була чужа народовi, значить,
бери ©© собi всякий, хто хоче, i обробляй, а коли й нам з не© дещо
пригодиться, то й ми зачерпнем,- а друге i ще важнiше то, що - говорим
проти вовка, скажiмо й за вовка - все-таки московськi вченi i попрацювали
над виданням та науковим поясненням тих пам'ятникiв коли не бiльше наших,
то бодай стiльки, що нашi,- значить, i право яке-небудь мають до не©.
Надмiрне вiдхрещування вiд росiйсько© лiтератури доводить ч. автора ще й
до другого цiкавого висказу. Вiн каже (i справедливо), що укра©нська
лiтература пiд московським урядом не могла i не може добре розвиватися,
дiзнаючи всякого гнiту, а в противенствi до того згаду про лiтературу
галицьку, котра дi "розвивалася самостiйнiше i нормальнiше, бо тут не було
великорусько© лiтератури" (стор. 10). Ч. автор мусить бути укра©нець, не
галичанин, i певно зна галицьку лiтературу тiльки з оповiдання, коли може
говорити про ©© самостiйний i нормальний розвиток. Впрочiм, воно i в тiм
питання, що хто розумi пiд самостiйним розвитком. Коли розумiти пiд
самостiйним розвитком пусте балакання про самостiйнiсть, а пiд нормальним
розвитком - не обтяжування голови нi знанням, нi власною думкою,ну, то я
готов признати, що наша галицька лiтература в такiм розвитку зайшла дуже
далеко. Очевидно - ч. авторовi так важко дався взнаки гнiт московський (чи
урядовий, чи лiтературний?), що навiв його на думку зовсiм односторонню i
неправдиву, що де нема московського гнiту, там нема нiякого гнiту, там,
значить, iно жий, та будь, та розвивайся! Коли б ч. автор був у Галичинi i
бачив у нас сво© гнiти i гнiтики, то порозумiв би швидко, що так надто
самостiйно i нормально й нам нiкуди розвиватися. Розумi ться, редакцiя
"Правди", другими разами така скора до примiток, не сказала тут вiд себе
нiчого i не спростувала помилки автора, бо тота помилка,- се прецiнь
комплiмент ©© власнiй, захваленiй i окричанiй "самостiйностi!".
- Але що ж се ви б' те на самостiйнiсть? Що вам винна самостiйнiсть?
Хiба ви перечите ©©, хiба й ви хочете " диного лiтературного язика"? - так
запита нас, може, дехто. Се питання в грунтi речi дуже на©вне, дитинне i
нiчо не значуще,- але воно серед наших обставин могло б дати притоку до
крикiв, нарiкань, пiдозрiнь i т. д. - тому-то й хочемо сказати в тiм
зглядi свою думку.
Зачнiм вiд лiтератури. Ч. автор статтi в "Правдi" мучиться i доказу ,
що лiтература укра©нська ма бути зовсiм самостiйна i вiдрубна вiд
московсько©. Для кого ма бути ся вiдрубна лiтература? Чи для само©
iнтелiгенцi©? Очевидячки - нi, бо iнтелiгенцiя, вже коли хоче бути
iнтелiгенцi ю, не може замкнутися в тiснiм кружку одно© лiтератури, але
мусить студiювати, читати i порiвнювати й твори других лiтератур :
московсько©, нiмецько©, французько© i проч. Значить - тут вiдрубностi не
зведеш, бо тут головна цiль - iменно якнайбiльший космополiтизм* думки i
научно© працi. Значить - така вiдрубна лiтература може бути тiльки для
народу, для маси, не знаючо© друго© бесiди. Але iменно тому, що маса тота
не зна нiяко© друго© бесiди, то й нiяка друга лiтература для не© не
можлива, бо маса ©© попросту не зрозумi . Значить, нiщо й доказувати
самостiйнiсть i потребу самостiйностi, бо вона доказана самим тим фактом,
що так i iнакше бути не може. Таке доказування або дуже на©вне, немов
доказування того, що вдень дiйсно сонце свiтить,- або показу , що самому
доказуючому се питання неясне, що сам вiн не вiрить в нього i силу ться
вмовити в себе, що воно так, а не iнакше - звiсна-бо рiч, що тiльки то
доказу ться, що може бути так, а може бути й не так.
Iдiм далi. Ч. автор, очевидно, в сво©й статтi декуди змiшав лiтературу
з державою, т. . урядом та жандармами, а iменно там, де говорить про гнiт
Московщини на Укра©нщину. Що тут винна московська лiтература (розумi мо
пiд лiтературою ©© найпередовiшу, найчеснiшу часть, про котру тiльки й
може у нас бути бесiда; доноси рiзних Каткових та глагольствiя
слов'янофiлiв ми сюди не вчислю мо i наслiдувати ©х нiкому не радимо)? А
коли московська лiтература на вас, укра©нську iнтелiгенцiю, мала який
вплив, коли вона вас куди-небудь повела,- га, то самi на себе нарiкайте,
що не виробили сво©х власних, сильнiших течiй мислi, i розбирайте, чи
вплив чужого був добрий, чи лихий. А такого розбору в ч. автора нема, хоч
вплив московсько© лiтератури на укра©нську iнтелiгенцiю вiн, очевидячки,
призна . Розумi ться, держава московська, ©© жандарми та чиновники i ©х
гнiт на всяку свобiдну думку - одно дiло, а лiтература росiйська з
Гоголями, Белiнськими, Турген вими, Добролюбовими, Писар вими, Щаповими,
Решетниковими та Некрасовими - зовсiм друге дiло. I що ще дивнiше! У ч.
автора бачимо (не виразно, а немов з-за сита) таке понiмання: ставаймо не
супроти московсько© держави, чиновникiв та жандармiв, а проти московсько©
бесiди та московських писателiв, котрi-дi i по духу i по думках нам -
чужина. Се так значить, як коли б хто казав лишати в супокою того, хто нас
б' , а термосити того, хто, хоть i сам слабий, силу ться нас боронити. Ось
до яко© логiки доводить язикова та лiтературна самостiйнiсть. Чому? Бо
нема в не© глибшо© пiдстави, котра одна могла би надати ©й значення
серйозне,- а тота пiдстава - се самостiйнiсть полiтична.
Нам дуже дивно, що нашi й укра©нськi народовцi так давно вже балакають
про самостiйнiсть, а й досi чи не вмiли, чи не смiли договоритися до
ясного i одвертого заявлення свого права на самостiйнiсть полiтичну, яко
свобiдна, сполучена громада людей-робiтникiв укра©нсько© породи супроти
других слов'янських i неслов'янських пород. Коли вони думають, що така
самостiйнiсть неможлива, то тодi i цiла ©х балаканка про всяку iншу
самостiйнiсть не варта й торби сiчки, бо досить буде росiйському чи
якому-небудь другому чужому урядовi указом заборонити лiтературу,- i цiла
самостiйнiсть пропала. Але, може, вони тiльки надто совiснi, надто бояться
незаконностi i не смiють навiть тим стати в опозицiю властi, щоб одверто i
явно, як другi слов'яни, висказати сво право до полiтично© самостiйностi?
Га, коли так, то на страх i лiку нема - тiльки диво, пощо б тодi так
завзято геройствувати в питаннях язикових i лiтературних, де таке
геройство, правда, дешеве, але й на нi на що не пригiдне. По-нашому, коли
говорите про самостiйнiсть, то договорюйтеся вже до самих крайнiх
консеквенцiй*, а не уривайте на пiвсловi; а нi, то волите й зовсiм не
говорити, а взятися до реальнiшо©, бiльш науково© i бiльше корисно© для
народу працi. Всяка самостiйнiсть не там, де бiльше крику, а там, де
бiльше самостiйно©, розумно© працi, а де ма бути бесiда про таку працю в
повнiм значеннi слова, там треба вперед добути собi повну свободу
полiтичну i суспiльну, без котро© й праця свобiдна та широка - зовсiм не
можлива.
Але попри се питання ч. автор порушив у сво©й статтi ще й друге
питання, а iменно: яка ма бути нова лiтература кожного самостiйного
народу? Яка ма бути нова укра©нська лiтература? Ах, тото любе, чисто
рутенське питання, як живо нагаду воно менi давнi балакання з мо©ми
приятелями про той самий предмет! Правда,- вiдповiдi в нас на те питання
не однакi. Ми звичайно вiдповiдали, що ма бути "висока", "поважна",
"iдеально-потягаюча", а ч. автор "Сьогочасного лiтературного прямування"
вiдповiда , що ма бути "реальна, нацiональна i народна". Не в тiм дiло,
по чи©м боцi бiльше правди, а в тiм, що ч. автор сто©ть на такiм самiм
становищi, як i ми колись, т. . не пита : "Для кого ма робитися
лiтература? Чи ма вона приносити яку-небудь користь, заступати якi-небудь
iнтереси, чи нi?" Йому до сього дiла мало,- йому щоби лиш знати, яка ма
бути лiтература, яка форма найкраща, якi стихи найлiпше надаються до
лiрично©, а якi до епiчно© поезi©. Правда, що при такiм способi i давнiшi
нашi i ч. автора виводи виходять якiсь припадковi, нi з чим не зв'язанi, а
в грунтi речi пустi i чисто формальнi. Перегляньмо ©х за чергою.
Лiтература повинна бути реальна. Тому не перечимо, але погляньмо
тiльки, що розумi ч. автор пiд реалiзмом. "Реальна лiтература повинна
бути одкидом правдиво©, реально© жизнi... повинна бути дзеркалом, в
котрому б одсвiчувалась правдива жизнь...". Щира правда! Але гов,- автор
розрiзню таку реальну лiтературу вiд друго© "ультрареально©", котра
творить-дi тiльки простi копi© натури, простi фотографi©, та й годi. А
хiба дзеркало не вказу просто© копi©? Хiба "одкид берега в водi" щось
бiльше, нiж фотографiя? I чим копi© та фотографi© простi_, а "одкиди" та
"дзеркала" не простi_? Чому "ультрареальнi" фотографi© дуже однобiчнi,
дуже проза©чнi, буденнi по смаку ч. автора? А ось черствi й твердi? Чого ж
©м не ста , щоб стати "одкидами" та "дзеркалами", чого: "пишного духу
iдеалiзму, фантазi©, серця, пишного духу щиро© поезi©". Ось ма мо вiз i
перевiз. Реалiзм ч. автора куди круть, туди й верть, та й за©хав назад до
старого iдеалiзму i старо© фантастики та сентиментальностi. Що ж, сесi
"пишнi духи", вони й справдi "витають" у нашiй галицькiй лiтературi,
тiльки ж не треба ©х уважати якимись "новими прямуваннями". Вони - старе i
зужите смiття, i нiкого тепер не заведуть наперед. Сказати одним словом, -
реалiзм яко принцип лiтературний - неясний ч. авторовi, котрий дармо
силу ться сховати тоту неяснiсть за грiмкими фразами. З того, що вiн каже
про реалiзм,- кожний може вивести, що йому злюбиться, для того ми покинем
його i перейдем до других великих лiтературних принципiв, виставлених ч.
автором наперед.
Лiтература повинна бути нацiональна_; се раз. Лiтература повинна бути
народна_; се два. Принцип нацiональностi склада ться з двох прикмет:
"народного язика i глибокого нацiонального психiчного характеру народу".
Принцип народностi склада ться також з кiлькох елементiв, з котрих перший
- народний язик, а другий, бачиться, також "глибокий нацiональний
психiчний характер народу", з котрого, конечно, виплива форма народно©
поезi© i ©© дух. Гадав би хто, що се ми жарту мо з автора, виписуючи тi
однаковi дефiнiцi©* двох (по його думцi) рiзних принципiв. Але нi, се не
жарт, а правда. Ч. авторовi зовсiм не яснi в головi i тi "принципи" - i
таким способом виходить, що вся його робота була дуже плохо обдумана. Воно
й не могло вийти iнакше, коли хто береться судити про яке дiло i поперед
усього ставить його догори ногами i почина вiд найпустiших, формальних
питань. Розумi ться, що тодi до питань основних вiн не дiйде, а й самi
формальнi переплута . А вже тi мiсця, де ч. автор силу ться виказати
вiдмiнний характер народних пiсень великоруських вiд малоруських (про що
нiхто нiколи не сумнiвався i не спорив),- викликають попросту тiльки смiх
i до науково© аргументацi© годi ©х пришпилити. Ми вискажем свiй погляд на
тi принципи лiтературнi, бо й вони послiднiми часами становлять у нас
кiсть незгоди мiж деякими людьми, впрочiм чесними i трудящими.
Але передовсiм обернiм навиворiт метод ч. автора i замiсть питати
вiдразу: яка ма бути лiтература? - запитаймо: що таке лiтература i до
чого вона ма служити?
Замiсть ставити згори дефiнiцiю, мов яку догму,- погляньмо вперед на
факти, на примiри всiх лiтератур образованих народiв i спитаймо себе: чим
ми вважа мо тi лiтератури? Що ми цiнимо в них? Уважа мо ©х бiльше або
менше докладними i живими вiдбитками сучасного життя народного; цiнимо ©х
тим вище, чим яснiше i свiдомiше вони вказують тото життя. Тисячнi
естетичнi правила поставали i щезали в протягу столiть - для нас вони
зовсiм пропали i стали пустою формою; головне дiло - життя. Значить,
лiтература i життя мусять стояти в якiйсь тiснiй зв'язi. Се за всi вiки
виказу фiзiологiя i психологiя, котрi кажуть, що кожний чоловiк лиш то
може робити, говорити, думати, що вперед у формi вражень дiйшло до його
свiдомостi,- i вiдтак тотi елементи може комбiнувати, складати, дiлити i
переформовувати; але щось зовсiм нового_, зовсiм вiдiрваного вiд свiту
його вражень чоловiк нiколи не мiг i не може сотворити. Се був той
мимовiльний, несвiдомий реалiзм, конечний у всiх лiтературах, конечний в
кожнiй стрiчцi кожного писателя. Друга рiч - новiший реалiзм лiтературний,
зведений в певну науку, оброблений i уформований зовсiм свiдомо. Головна
його пiдстава, то iменно питання - до чого ма служити лiтература?
Найпершу вiдповiдь пода iсторiя всiх лiтератур: лiтература певного часу
повинна бути образом життя, працi, бесiди i думок того часу. Сесю формулу
в найчистiшiй формi бачимо переведену у росiйських реалiстiв школи
Писар ва, у Решетникова, Островського, М. Успенського (не "Чепенського",
як прочитала редакцiя "Правди", так само, як торiк з Добролюбова зробили
Достолюбова). Се той, нелюбий ч. авторовi "ультрареалiзм", котрий, однако,
при всiй сво©й однобiчностi зробив великий поворот у лiтературi росiйськiй
i навiяв у не© бiльше демократичного духу, бiльше охоти до пiзнавання
народу, нiж деiнде цiлi довгi перiоди iдеальних та сентиментальних
лiтератур. Але лiтература ма безперечно ще другi, важнiшi завдання для
свого часу i для того народу, серед котрого поста . Вона повинна при всiм
реалiзмi в описуваннi також аналiзувати описуванi факти, виказувати ©х
причини i ©х конечнi наслiдки, ©х повiльний зрiст i упадок. До тако©
роботи не досить уже вправного ока, котре пiдглядить i опише найменшу
дрiбницю,- тут вже треба знання i науки, щоб умiти доглянути саму суть
факту, щоб умiти порядкувати i складати дрiбницi в цiлiсть не так, як кому
злюбиться, але по яснiм i твердiм науковiм методi. Така робота цiху
найкраще всю нову реальну лiтературну школу, втягаючи в лiтературу i
психологiю, i медицину та патологiю, i педагогiю, i другi науки. Тота
наукова пiдкладка i аналiз становить iменно найбiльшу вартiсть се© ново©
лiтератури проти усiх давнiшнiх, вона заповню довговiчну стiйнiсть творам
таких писателiв, як Дiккенс, Бальзак, Флобер, Золя, Доде, Турен в,
Гончаров, Лев Толстой, Фрейтаг, Шпiльгаген i др. А яка цiль тако© роботи?
Цiль ©©, очевидячки, така: вказувати в самiм коренi добрi i злi боки
iснуючого порядку i витворювати з-помiж iнтелiгенцi© людей, готових
служити всею силою для пiддержання добрих i усунення злих бокiв життя,-
значить, зближувати iнтелiгенцiю з народом i загрiвати ©© до служби його
добру. Без то© культурно© i поступово© цiлi, без то© научно© пiдкладки i
методу (про них у ч. автора "Нових прямувань" нема й згадки) лiтература
стане пустою забавкою iнтелiгенцi©, нiкому нi до чого не потрiбною,
нiчийому добру не служачою, а пригiдною хiба для розривки багачам по
добрiм обiдi. Се завдання зрозумiли всi реалiсти, i тому-то письма ©х
попри всiй реальностi i правдi усе виходять - глибоко тенденцiйнi, т. .
вони подають факти i образи з життя не отак собi, для того, що се факти,
але для того, що з них логiчно i конечно виходить такий i такий вивiд,- i
стараються тi факти без перекручування i натягання так угрупувати, щоб
вивiд сам складався в головi читателя, виходив природно i ясно i будив у
нiм самiм певнi чуття, певнi сили до дiлання в жаданiм напрямi.
- Га, то на такий спосiб лiтература ма бути тенденцiйна, парцiальна*!
Вона, котра повинна стояти понад партiями i пiдлягати одним тiльки чистим
i високим законам естетики! - Такi крики чую вже наперед з-посеред наших
"естетикiв-писальникiв". Але я "не устрашаюсь".
- Стiйте, добродi©, - вiдповiдаю рiвнодушно. - Лiтература, стояча понад
партiями,- се тiльки ваш сон, се ваша фантазiя, але на дiлi тако©
лiтератури не було нiколи. А вашi вiчнi закони естетики, се, шануючи день
святий i вас яко гречних,- старе смiття, котре супокiйне догнива на
смiтнику iсторi© i котре перегризають тiльки деякi платнi осли, лiтерати,
що пишуть на лiктi повiстi та фейлетони до нiмецьких та французьких газет.
У нас диний кодекс естетичний - життя. Що воно зв'яже, те й буде
зв'язане, а що розв'яже,- те й буде розв'язане.
А тепер зберiм докупи все сказане про лiтературу, щоб закiнчити тоту i
так уже подовгу бесiду про статейку: "Сьогочасне лiтературне прямування".
Лiтература, так як i наука сьогочасна, повинна бути робiтницею на полi
людського поступу, ©© тенденцiя i метод повиннi бути науковi. Вона
громадить i опису факти щоденного життя, вважаючи тiльки на правду, не на
естетичнi правила,- а заразом аналiзу ©х i робить з них виводи,- се ©©
нау_кови_й реалiзм_; вона через те вказу хиби суспiльного устрою там, де
не все може добратися наука (в життi щоденнiм, в розвитку психологiчнiм
страстей та нам' тностей* людських), i стара ться будити охоту i силу в
читателях до усунення тих хиб - се ©© поступова тенденцiя_. Розумi ться,
се послiдн вона може робити рiзними способами: то влiяючи на розум i
переконання (реалiсти французькi), то на чуття (Дiккенс, Дженкiнс i бiльша
часть реалiстiв росiйських, так само i з наших Марко Вовчок i Федькович).
Розумi ться також, що вже само поняття "правди" вимага , щоби в лiтературi
змальованi були i всi нацiональнi окремiшностi даного народу,- а сама цiль
лiтератури - служити народовi - вимага , щоб вона була для нього
зрозумiлою. Таким способом, оба прославленi ч. "автором" "принципи" -
народнiсть i нацiональнiсть, се те саме, що й його самостiйнiсть - речi
конечнi i природнi, але зовсiм не жоднi провiднi принципи, так як
принципом не можна назвати спання, ©дiння, дихання i т. п., хоч се також
речi правдивi, природнi i для чоловiка конечнi.
_
_ ПРИСВЯТА
Вiн був сином мужика - i став володарем в царствi духа.
Вiн був крiпаком - i став велетнем у царствi людсько© культури.
Вiн був самоуком - i вказав новi, свiтлi i вiльнi шляхи професорам i
книжним ученим.
Десять лiт вiн томився пiд вагою росiйсько© солдатсько© муштри, а для
волi Росi© зробив бiльше, нiж десять переможних армiй.
Доля переслiдувала його в життi, скiльки лиш могла, та вона не зумiла
перетворити золота його душi у ржу, анi його любовi до людей в ненависть i
погорду...
Доля не шкодувала йому страждань, але й не пожалiла втiх, що били iз
здорового джерела життя.
Найкращий i найцiннiший скарб доля дала йому лише по смертi - невмирущу
славу i всерозквiтаючу радiсть, яку в мiльйонiв людських сердець все
наново збуджуватимуть його твори.
Отакий був i для нас, укра©нцiв, Тарас Шевченко.
_
_ ТЕМНЕ ЦАРСТВО
I небо невмите, i заспанi хвилi,
I понад берегом геть-геть,
Неначе п'яний очерет
Без вiтру гнеться... Боже милий!
Чи довго буде ще менi
В оцiй незамкнутiй тюрмi,
Понад оцим нiкчемним морем
Нудити свiтом?.. Не говорить,
Мовчить i гнеться, мов жива,
В степу пожовклая трава,
Не хоче правдоньки сказать,-
А бiльше нi в кого спитать.
Т. Шевченко. 1_
Початок сорокових рокiв був дуже важною добою для поетично© творчостi
Шевченка,- добою великого перелому в його думках. Уже в розборi
"Гайдамакiв" я старався зазначити той перелом, що хоч не корисно вплинув
на цiлiсть i стiйнiсть то© поеми, зате був безмiрно важний як для поета
самого особисто, так i для стiйностi його пiзнiших творiв.
Аби докладно зважити, який се був перелом, треба нагадати, що Шевченко
жив тодi в Петербурзi, обертався серед високоосвiчених кружкiв, свобiдний
i люблений сво©ми земляками та чужими. Треба нагадати, яка то пора була в
росiйськiй лiтературi в початку сорокових рокiв i якi думки носилися тодi
в головах передових росiйських людей i висловлялися в передовiй росiйськiй
печатi. Три великi росiйськi письменники, Пушкiн, Грибо дов i Лермонтов,
усi передчасно посходили вже в могилу, але твори ©х, особливо тi, що могли
вважатися останнiм словом кожного з них ("Горе от ума" Грибо дова,
"Евгений Онегин" Пушкiна, "Герой нашего времени" Лермонтова), жили серед
читаючо© громади i робили великий вплив на думки та переконання, тим
бiльше, що смiле, гаряче слово Б лiнського додавало ©м ясностi i ширини.
Четвертий великий поет i генiальний письменник росiйський, Гоголь, саме
тодi стояв у найкращiм розцвiтi сво © поетично© творчостi, писав або
задумував писати тодi сво© найкращi твори - "Ревизор" i "Мертвые души". I
сам Б лiнський у невтомимiй роботi над розвитком сво©х думок почина
покидати становище естетично© критики, почина добачати цiль усi ©
культурно© працi людськостi в тiм, аби ущасливити всiх людей, дати всiм
можнiсть всестороннього розвитку всiх вроджених сил, а спецiально цiль
штуки в тiм, аби показувати правдиво дiйснiсть iз ©© хибами та задатками
лiпшо© будущини, будити в людей охоту до поправи тих хиб i вiру в можнiсть
поправи. До довершення того переходу в Б лiнськiм, ба й до змiни поглядiв
усi © iнтелiгентно© росiйсько© громади, чимало причинилися й вiльнодумнi
та радикальнi дiячi-письменники Герцен i Бакунiн, що за границею1, в
Нiмеччинi та Францi©, пильно слiдили за духовним розвитком рiдного краю i
вдержували живi зносини з передовими людьми в Росi©. Та й узагалi в цiлiй
Захiднiй вропi йшов тодi великий поступовий рух. Французька романтична
школа вiд радикалiзму чисто естетичного переходила до радикалiзму
полiтичного (Вiктор Гюго) та релiгiйного (Ляменне2); побiч романтикiв, хоч
i пiд ©х впливом, поставали новi напрями. Жорж Занд уже розпочала гарячим
словом проповiдь рiвностi та свободи жiноцтва; вона ж i много читаний Ежен
Сю (Eugene Sue) були найвиднiшими представниками сен-сiмонiзму у
французькiй лiтературi. А рiвночасно вже Бальзак, i ще перед ним Стендаль,
клали пiдвалини ново©, реалiстично© школи. Такий самий поворот до реалiзму
та до порушування суспiльних питань у лiтературi доконували в Англi©
Дiккенс ("Рiздвянi повiстi") i Теккерей, у Нiмеччинi Ауербах3
("Dorfgeschichten"*), не згадуючи вже про Генрiха Гейне, який рiвночасно з
Шевченковим "Сном" (1844 р.) сво ю поемою "Deutschland, ein