Іван Франко
«Під Украйни єднаймось прапор!». Вибрані твори

На висоті, де видно світло…

   Є вчені, що знаються не на одній якійсь науці, а мають великі напрацювання у багатьох галузях знань. Є люди, наділені унікальним літературним талантом. Є особистості, що стали знаменитими публіцистами, організаторами преси чи громадськими діячами. Всі ж, без винятку, зазначені характеристики можна докласти до непересічної постаті Івана Яковича Франка. Його обдаровання різностороннє, а знання енциклопедичні. Ще за життя сучасники міркували над феноменом Франкової «універсальності».
   У листі до І. Франка Леся Українка згадувала, як під час перебування у Львові дискутувала із знайомими галицькими інтелігентами: «Вони говорили про Вашу «універсальність» і раділи, що у нас є такий талан – белетристичний, науковий, поетичний, публіцистичний, практичний і т. д., все в одній особі. Я ж нарікала, що наше життя вимагає від одної особи стількох цнот заразом…» Тоді, у 1903 р. українська справа, як підкреслила Леся Українка, воістину вимагала титанічних зусиль, а значить і титанічних особистостей. Таких, як І. Франко.
   Годі й казати, найбільше видання Франкових творів налічує 50 (!) томів. Але навіть не це вражає, а те, що воно далеко не повне! Адже в радянські часи (саме тоді вийшов п’ятдесятитомник) були заборонені поезії «Розвивайся ти, високий дубе…», «Не пора», «Гей, Січ іде!» та інші твори, в яких на повну силу лунає заклик боронити Україну, повстати за її незалежність, вільний, ніким не скутий розвиток.
   Це – головна ідея його життя. Служіння Україні було для І. Франка особистим обов’язком, довічним боргом Батьківщині: «Як син селянина-русина, вигодований чорним селянським хлібом, працею твердих селянських рук, почуваю обов’язок панщиною всього свого життя відробити ті шеляги, які видала селянська рука на те, щоб я міг видряпатися на висоту, де видно світло, де пахне воля, де ясніють вселюдські ідеали. Мій руський патріотизм – то не сентимент, не національна гордість, то тяжке ярмо, покладене долею на мої плечі». Це «ярмо», звісно, не раз боляче муляло його плечі, але він ніс його уперто, з гідністю …
 
   І. Франко народився 27 серпня 1856 р. у с. Нагуєвичі Дрогобицького повіту (нині с. Івана Франка на Львівщині) в родині коваля. Змалечку Івась любив спостерігати за батьковою роботою – як вилітає рій огнистих іскор з-під молота, з острахом слухав, як стогне у ковальському міху дика баба, якою жартома його лякали. Бесіди людей, котрі приходили замовити батькові сокиру чи колесо, відкривали хлопчику світ – так він ступав на «перехресні стежки» людських доль.
   З любов’ю і шаною згадував Іван Якович і матір, її працьовиті руки та пісні. Ті співи стали безцінним «віном» (весільним посагом), що виніс із батьківської хати.
 
Тямлю як нині: малим ще хлопчиною
В маминій пісні заслухувавсь я;
Пісні ті стали красою єдиною
Бідного мого, тяжкого життя, –
(«Пісня і праця»)
 
   писав у юнацькі роки.
   Цих найрідніших людей І. Франко втратив рано. Батько, Яків Іванович, пішов із життя, коли йому було неповних одинадцять років. Мати вийшла заміж вдруге – за ріпника (робітник у шахті на нафтопромислах) Гриня Гаврилика, котрий став хлопцю добрим вітчимом. Матері не стало у 1872 р. – круглого сироту довчав вітчим.
   Батьки мріяли, щоб син вивчився, тож віддали його спочатку до сільської школи в Нагуєвичах, потім у Ясениці Сільній, у Губищах. Із 1864 по 1867 рік І. Франко навчався у нормальній школі при василіянському монастирі у Дрогобичі, а по її завершенні, до 1875 р., у Дрогобицькій гімназії.
   Тодішня навчальна «метода» (описана в оповіданнях «Грицева шкільна наука», «Shonshcreiben», «Олівець» та ін.) була вельми специфічною: різки, глум – учителі нерідко поводилися з учнями з жорстокістю панських економів. А шкільна премудрість для певних учнів обмежувалася зазубреними складами на кшталт «а-ба-ба-га-ла-ма-га».
   Однак уже в Дрогобицькій гімназії почав формуватися широкий кругозір І. Франка: зачитувався Шевченковим «Кобзарем», польською, німецькою, французькою літературами, зацікавився давньоримською класикою. Влітку 1874 р. він здійснив фольклористичну експедицію по Підкарпаттю (Лолин, Тур’я, Волосенки та ін.) – зробив записи народної творчості з уст тамтешніх мешканців. У гімназії брався вже й до літературної творчості – його перший вірш «Великдень 1871 року» звернений до покійного батька.
   У 1875 р., одержавши атестат зрілості у Дрогобицькій гімназії, І. Франко їде до Львова – вступає на філософський факультет університету. Енергійний новоспечений студент знайомиться з М. Павликом та І. Белеєм (згодом відомі культурні та громадські діячі), стає членом «Академічного гуртка». Так називалося товариство однодумців, що обговорювали на своїх засіданнях питання літератури, філософії, політичної економії, соціології тощо. «Академічний гурток» мав друкований орган – часопис «Друг». І. Франко швидко став авторитетним членом редакції. У «Друзі» побачили світ Франкові поезії, переклади, повість «Петрії і Довбущуки» – перший великий прозовий твір. У цей час він взагалі багато пише (збірка «Баляди і розкази» (1876), «бориславський» цикл оповідань та ін.).
   Однак активність студентів, пов’язаних з «Академічним гуртком» і його часописом, їхні взаємини з М. Драгомановим не залишилися не поміченими властями – розпочалися арешти. Студентів звинувачували у належності до таємної соціалістичної організації.
   Червень 1877 року – перший із трьох Франкових арештів, про який у нього залишилися такі спогади: «Протягом дев’яти місяців, проведених у тюрмі, сидів я переважно у великій камері, де перебувало 18—28 злочинців, де зимою ніколи вікно не зачинялося і де я, слабий на груди, з бідою добився привілею спати під вікном… але зате прокидався майже завжди з повним снігу волоссям на голові».
   Вийшовши з-під арешту, згадував І. Франко в автобіографії, він продовжив університетські студії, а водночас заробляв на прожиток літературними і публіцистичними працями українською і польською мовами. Ці копійки були йому вкрай необхідні – одержаний «за соціалізм» вирок позбавив його державної стипендії, яку він отримував перед тим протягом двох років.
   Але не тільки про хліб насущний думав звільнений І. Франко – він береться до громадсько-політичної роботи в Галичині. Знадобився і здобутий у «Друзі» редакційний досвід – разом із М. Павликом починає видавати журнал «Громадський друг».
   Однак поліція зупинила вихід журналу вже після другого числа. Видавці оперативно знайшли вихід – змінили назву журналу на «Дзвін». Саме на сторінках цього видання був опублікований вірш «Каменярі»:
 
Я бачив дивний сон. Немов передо мною
Безмірна, та пуста, і дика площина,
І я, прикований ланцем залізним стою,
Під височенною гранітною скалою,
А далі тисячі таких самих, як я.
 
   Образ каменярів був настільки потужним, настільки зримо відображав силу трудящого люду, що надовго став асоціюватися з постаттю самого автора – тривалий час, аж доки це не стало певним штампом, І. Франка називали Каменярем.
   Останнім числом журналу І. Франка і М. Павлика було четверте, що вийшло під назвою «Молот».
   На цьому етапі життя І. Франко переживає зацікавлення соціалістичними та соціал-демократичними ідеями, працями К. Маркса і Ф. Енгельса – навіть перекладає окремі розділи «Капіталу» та «Анти-Дюрінга», плануючи видати їх окремими брошурами, пише до них передмови…
   Його критичний розум згодом осмислить і глибоко проаналізує вразливі положення марксизму як вчення: «…Програма державного соціалізму аж надто часто пахне державним деспотизмом та уніформізмом, що проведений справді в життя міг би статися великим гальмом розвою або джерелом нових революцій.» З якою потрясаючою точністю підтвердилися Франкові висновки в історії України ХХ ст.! І ці висновки аж ніяк не втратили актуальності, бо й нині є охочі реанімувати в нашій країні побудову «світлого комуністичного майбутнього».
   Кінець 70-х рр. ХІХ ст. у Франковій біографії позначений новими здобутками на видавничій і журналістській ниві – він стає редактором газети для львівського робітництва «Praca», починає видавати «Дрібну бібліотеку» – серію «метеликів», тобто невеличких книжечок, що знайомили галицького читача з літературними і науковими творами передовсім зарубіжних авторів. Прагнучи представити землякам інтелектуальну та духовну Європу, сам перекладає твори Г. Гейне, Й. Гете, Дж. Байрона. До слова кажучи, І. Франко знав понад півтора десятки мов…
   Березень 1880 року – другий арешт. А було це так: І. Франко прямував до Коломийського повіту. Його заарештували в дорозі і звинуватили у підбурюванні місцевих селян – саме тоді австрійський уряд провадив проти них судовий процес у зв’язку з порушенням «законного порядку». У коломийській тюрмі І. Франко відсидів три місяці. Однак випробування на цьому не закінчилися – у супроводі (фактично під конвоєм) поліцая його відправили до рідних Нагуєвичів; по етапу він, хворий, змучений, потрапив ще й до тюрми Дрогобича. Ось такими є передумови оповідання «На дні» – твору, що постав із вражень від перебування на цьому жахному «дні» суспільства.
   У 1881—1882 рр. із великими фінансовими та організаційними труднощами він видавав журнал «Світ». На його плечі лягла величезна редакторська робота. Крім того, дошкуляв брак матеріалів – тож половину публікацій у журналі склали власні твори редактора (серед них поезії, що згодом увійшли до збірки «З вершин і низин», повість «Борислав сміється», стаття «Причинки до оцінення поезій Тараса Шевченка»). Нестатки відчувало не лише видання, а й І. Франко особисто, тому, працюючи у «Світі», продовжував підробляти в польській газеті «Praca», а після закриття журналу дописував до видань «Діло» та «Зоря».
   Як бачимо, І. Франко залишив величезний слід не лише в літературі, а й в історії української журналістики. Щоправда, як сам він писав, доводилося йому десять років (1887—1897 рр.) пробувати «в наймах у сусідів» – працювати у польській і німецькій пресі, бо «своя» сторонилася його то як чоловіка інших поглядів, то як (через конфлікти з владою) «небезпечного».
   Після припинення «Світу» в І. Франка з’явилися нові ідеї і напрацювання. Прагнучи заснувати власний журнал, І. Франко двічі їздив до Києва (1885, 1886 pp.) – переконувати київську «Громаду» матеріально допомогти йому в таких намірах. Однак обіцяні гроші відійшли не йому, а журналу «Зоря». Проте ці поїздки мали інші, власне особисті наслідки: по-перше, він мав змогу дружньо поспілкуватися з М. Лисенком, М. Старицьким та іншими відомими культурними та громадськими діячами; а по-друге, в Києві 1886 р. І. Франко одружився з вихованкою Інституту шляхетних дівчат, Вищих жіночих курсів Ольгою Хоружинською. У ній був розум, виховання, смак, уміння бути однодумцем і помічницею.
   Молоде подружжя приїздить до Львова – тут його чекає скрута. І. Франко шукає будь-яку роботу, врешті-решт влаштовується у польську газету «Kurјer Lwowski», згодом співпрацює з народовською «Правдою». Як газетний репортер, він постійно відвідував судові засідання, що давало йому відчуття народних настроїв, сюжети для майбутніх творів. Здобутком 1887 р. став вихід збірки «З вершин і низин», яку в пошевченківській поезії вважають найвизначнішим явищем (друге, доповнене, видання буде опубліковане у 1893 р.)…
   І знову проза життя: митець втретє постраждав «за політику». У серпні 1889 р. до Галичини приїхала група студентів із підросійської України. І. Франко показував гостям край, але властям здалося, що він агітує за відторгнення галицьких земель від Австрії і приєднання їх до Росії. У результаті заарештували і студентів, й І. Франка. Він просидів десять тижнів у «домі плачу, і смутку, і зітхання», а саме так назвав в’язницю у «Тюремних сонетах». До речі, поет сам зауважив прикметне перетворення жанру: якщо колись Данте і Петрарка у сонетах оспівували красу і кохання, то в українській літературі ХІХ ст. ця класична строфа наповнилася новим, громадянським, змістом – так диктувало народне життя.
   Диктувало воно й потребу розгортання партійного руху в Галичині – у 1890 р. І. Франко разом із М. Павликом зорганізує Русько-українську радикальну партію, політичною метою якої була українська державність і соборність. Рік приніс і літературні плоди: вийшла Франкова збірка оповідань «В поті чола» з передмовою М. Драгоманова.
   Були й наукові задуми – захистити докторську дисертацію про політичну поезію Т. Шевченка. Проте на кафедрі української літератури Львівського університету роботу до захисту не взяли. І. Франко пробує реалізувати свій намір у Чернівцях – теж безрезультатно. Нарешті їде до Відня, до відомого славіста В. Ягича, і там пише докторську дисертацію «Варлаам і Йоасаф» – старохристиянський духовний роман і його літературна історія». У червні 1893 р. йому присуджують науковий ступінь доктора філософії.
   Наступного року І. Франко пробує влаштуватися на кафедру української літератури Львівського університету. Його пробна лекція про «Наймичку» Т. Шевченка пройшла тріумфально, проте… посаду він не одержав: надто багато мав недоброзичливців, у тім числі й високопосадових. Згодом (у 1895, 1897, 1898 pp.) через таку ж обставину кандидатура І. Франка – лідера радикалів не пройде до австрійського парламенту та галицького сейму, що призведе до розбрату з однопартійцями, вчорашніми однодумцями. Від активної політичної діяльності з тих пір він відійшов, але ще з більшою енергією взявся до наукових студій і літературної творчості.
   У Франковій поезії «Vivere memento!» є такий афоризм: «Лиш боротись значить жить…» Далебі він умів боротися, знаходити духовні сили протистояти опонентам і несприятливим обставинам. Ці риси прозирали навіть у його зовнішності, яку М. Коцюбинський у рефераті «Іван Франко» описав так: «Невеликий, хоч сильний мужчина. Високе чоло, сірі, трохи холодні очі, в лініях бороди щось енергічне, уперте. Рудувате волосся непокірливо пнеться, вуси – стирчать.»
   І тоді, у 1894 р., І. Франко, що мав у своєму образі «щось енергічне, уперте», теж вистояв – започаткував журнал «Житє і слово». Переглядаючи сторінки цього видання за різні роки (1894—1897 рр.), пересвідчуємося: стрижневою думкою в ньому була національна ідея, а водночас переконання в розімкненості української культури у світ загальнолюдських цінностей і надбань. Франко-редактор, наділений непересічними організаторськими здібностями, залучив до співпраці з «Житє і слово» А. Кримського, М. Драгоманова, Лесю Українку, М. Коцюбинського та чимало інших талановитих людей. Ту т друкувалися і його літературні, науково-публіцистичні твори, переклади.
   А пише він на межі ХІХ–ХХ ст. багато: три поетичні збірки «Зів’яле листя» (1896), «Мій Ізмарагд» (1898), «Із днів журби» (1900); повість «Перехресні стежки» (1900); драму «Украдене щастя» (1893). Причому вихід збірки «Мій Ізмарагд» здійснювався коштом шкільної молоді і припав на ювілейний рік: у 1898 р. у Галичині відзначали 25-річчя літературної діяльності І. Франка. Його геній здавався невичерпним: 1905 р. – поема «Мойсей»; 1906 р. – поетична збірка «Semper tiro»… І. Драч про щедрість Франкового дару сказав: «Невпрогорт цього слова…»
   Таку титанічну працю не можна було не визнавати. Прикметно, що для російського словника Ф. Брокгауза та І. Єфрона статтю «Южнорусская литература» було замовлено саме І. Франку. У 1906 р. Харківський університет присудив йому почесний ступінь доктора російської словесності. У 1913 р. українська громадськість розпочала святкувати сорокаліття літературної діяльності письменника, проте відбулися не всі святкові заходи: завадила Перша світова війна…
   І. Франко ніколи не мав аж дуже міцного здоров’я, а в 1908 р. його стан значно погіршився. Однак навіть паралізований, у хвилини фізичного полегшення він працював, переймався громадськими справами. Так, він радів утворенню легіону Українських січових стрільців, до якого вступив його син Петро.
   Навесні 1916 р., коли йому стало зовсім зле, переїхав до власного будинку у Львові. Склав заповіт: свій найбільший нажитий скарб – рукописи і бібліотеку – заповів Науковому товариству імені Т. Г. Шевченка. А 28 травня 1916 р. його не стало…
   На Личаківському цвинтарі у Львові є могила, на якій споруджений пам’ятник – бронзовий Каменяр із піднесеним кайлом у дужій руці. Тут похований Іван Франко.
 
   Літературна спадщина І. Франка багатюща і в тематичному, і в ідейному, і жанровому планах. Він писав про суспільне життя («З вершин і низин») і кохання («Зів’яле листя»), на сюжети далекого минулого («Захар Беркут») і його сучасності («Перехресні стежки»); писав не лише для дорослого читача, а й дітей («Коли ще звірі говорили»).
   І. Франко заявив про себе як поет могутнього таланту збіркою громадянської лірики «З вершин і низин» (1887). Вона вийшла в часи, коли в Європі вже відбуяла «весна народів» 1848 р., принісши галичанам хвилю національного самоусвідомлення, ідентифікації з наддніпрянськими українцями. Її лейтмотив – оптимістичне переживання змін у світі, ствердження вічності Духу народу, всеперемагаючої сили науки і поступу. Цей провідний, наскрізний мотив сконденсовано висловлений у поезії «Гімн» («Вічний революціонер»):
 
Дух, наука, думка, воля —
Не уступить пітьмі поля,
Не дасть спутатись тепер.
Розвалилась зла руїна,
Покотилася лавина,
І де в світі тая сила,
Щоб в бігу її спинила,
Щоб згасила, мов огень,
Розвидняющийся день?
 
   Твір завершується риторичним запитанням: митець був певен у невідворотності докорінного оновлення світу, передчував його як благодатну грозу, що зросить спраглу землю, принесе очищення народам, яких «тайна дрож пронимає» в очікуванні «щасливої зміни».
   Поезії «Гримить! Благодатна пора наступає…» (а саме з цієї поезії взяті останні цитати), «Гріє сонечко!», «Земле, моя всеплодющая мати…», «Vivere memento!» належать до циклу «Веснянки». Як відомо, так називаються народні календарно-обрядові пісні, що виконували наші предки, радісно зустрічаючи весну. Франкові веснянки теж сповнені радісного, піднесеного настрою, бо суспільство, як відчуває митець, переживає могутнє пробудження до нового життя. Ліричний герой цих поезій – не з тих, чия «хата скраю», для кого «своя сорочка ближча до тіла», це справжній небайдужий громадянин своєї Вітчизни.
   Поет вірить: неминуче впадуть тиранії – і, як сказав П. Грабовський, людиною стане чоловік. Так, І Франко був вимогливим не тільки до себе, а й до своїх сучасників – спонукав їх, мов орачів ниви, до праці, активного чину:
 
Встань, орачу, встань!
Сій в щасливий час золоте зерно!
(«Гріє сонечко!»)
 
   Бо самовідданості, праці до самозречення чекає всеплодющая мати-земля.
   Збірка «З вершин і низин» засвідчила чітку позицію автора в національному питанні – він був борцем за українську незалежність. Недаремно один із циклів у його книжці називається «Україна». Тут уміщені твори «Розвивайся ти, високий дубе…», «Не пора», які годі шукати у виданнях радянських часів. А от січові стрільці йшли на бій за Україну з піснею, що стала тоді національним гімном:
 
Не пора, не пора, не пора
Москалеві й ляхові служить!
Довершилась України кривда стара,
Нам пора для України жить.
(«Не пора»)
 
   У творі «Розвивайся ти, високий дубе…» він звертався до «українських людей» «від Кубані аж до Сяну-річки» із закликом «уставаймо, єднаймося». Воскресіння України, на думку поета, прийде за умови братерства та щирих трудів, які слід докласти «дітям нещасливим, блудним сиротятам», що віками перебувають «в сусід на услузі».
   Центральним образом твору є дуб, який в українському фольклорі символізує силу, незламність, довголіття. І саме такою, віковічною і непереможною, бачить свою Батьківщину автор поезії «Розвивайся ти, високий дубе…»
   Думка про велике майбутнє України не полишала І. Франка ніколи. Така певність висловлена у поемі «Мойсей», яку він написав у 1905 р., коли в Росії відбувалася революція – звільнення волелюбної енергії мас. Поет звертається до біблійної історії – «ісходу» євреїв з єгипетського полону в пошуках обітованої землі Ханаану. І проводить паралель: так і український народ робить спробу вирватися з московського полону…
   І. Франко мучився безправним становищем свого народу, роз’єднаного між різними імперіями, позбавленого прав мати власну мову, церкву, зрештою, власне ім’я; мучився від того, що його народ – «паралітик», прокажений, укритий «людським презирством, ніби струпом». Це вкрай гострий і болісний образ. Однак, у пролозі до твору поет стверджує:
 
Та прийде час, і ти огнистим видом
Засяєш у народів вольних колі,
Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом,
 
 
Покотиш Чорним морем гомін волі
І глянеш, як хазяїн домовитий,
По своїй хаті і по своїм полі.
 
   Зверніть увагу: яке віртуозне володіння словом! Ці рядки написані терциною (трирядкова строфа з особливою схемою римування). А ще Франко – майстер поетичної форми вдавався до дистиху, секстини, сонету, октави…
   «Сікстинська мадонна» – сонет, присвячений славетній картині Рафаеля. На ній зображена Богородиця з маленьким Ісусом Христом на руках, яка босоніж простує по хмарах. Її погляд незбагненний – в ньому і доброта, і любов, і смуток. Неперевершене творіння італійського художника епохи Відродження зачарувало І. Франка – він називав його божественним. І не лише через біблійну тематику, а й геніальне виконання твору:
 
Так, ти богиня! Мати, райське роже,
О глянь на мене з свої висоти!
Бач, я що в небесах не міг найти
Богів, перед тобою клонюсь тоже.
 
   Вічна таємниця творчості, невмирущість мистецьких архітворів – ще один важливий мотив збірки «З вершин і низин»…
   Серед Франкових книжок на особливу любов читачів здобулася збірка інтимної лірики «Зів’яле листя» (1896). Автор визначив її жанр як «лірична драма», бо вона – своєрідна драма на три дії, в якій розгортається історія нещасливого кохання. Композиційно книжка складається з трьох розділів – «жмутків» поезій.
   Від «жмутка» до «жмутка» почуття ліричного героя зароджуються, розвиваються, зазнають випробувань… Вони, ніби листва колись квітучого саду, в’януть й опадають – тож назва збірки символічна.
   Ліричний герой «Зів’ялого листя» великою мірою автобіографічний, однак не тотожній автору. Недаремно у передмові до другого видання автор писав, що його книжка постала внаслідок прочитання щоденника якогось самовбивці: «Герой отсих віршів … раз у своїм житті здобувся на рішучий крок і пустив собі кульку в лоб…» Така літературна містифікація була відповіддю охочим шукати у збірці насамперед штрихи особистого життя митця. Хоч, безперечно, вони є, і про це варто сказати детальніше.
   У житті І. Франка були жінки, які сколихнули його душу, пробудили кохання; з ними він пізнав радісні хвилини надій і гіркоту прощань. Такі миті – багатство людини, а для поета це – ще й… матеріал, з якого постають дивовижні, видобуті з власного серця образи. І ці образи стають близькими і зрозумілими багатьом-багатьом читачам.
   «Тричі мені являлася любов…» – сказав поет. Кого ж любив і кого згадав він у цьому вірші та й загалом у «Зів’ялому листі»?
   Першим і найбільшим його коханням була попівна Ольга Рошкевич. І. Франко тоді ще був гімназистом і ввійшов у дім Рошкевичів як репетитор Ольжиного брата Ярослава, з яким ще й потоваришував. Він просив руки Ольги – і одержав згоду. Проте їхнє подружнє щастя не склалося, бо нареченого заарештували «за соціалізм», а для родини священика це була надто компрометуюча обставина…
 
Безмежнеє поле в сніжному завою,
Ох, дай мені обширу й волі!
Я сам серед тебе, лиш кінь підо мною
І в серці нестерпнії болі.
Неси ж мене, коню, по чистому полю,
Як вихор, що тутка гуляє,
А чень, утечу я від лютого болю,
Що серце моє розриває.
(«Безмежнеє поле в сніжному завою…»)
 
   Ці романтичні рядки – згусток переболеного і перемученого, що довелося пережити їх автору. Ольга теж пронесла свої почуття до нього через усе життя. Вона вийшла заміж за іншого, та щастя в шлюбі не зазнала… «Несміла, як лілея біла», «мов метелик», «невинна, як дитина» – такою постає Ольга Рошкевич у поезії «Тричі мені являлася любов…»
   Друге кохання І. Франка – полька, народна вчителька зі Станіславова Юзефа Дзвонковська. «Гордая княгиня», «тиха та сумна», «таємна й недоступна, мов святиня», вона трохи гордувала ним, не відповідала взаємністю на його впадання. Доля відміряла Юзі лише тридцять років: вона хворіла на туберкульоз…
   Її образ постає в поезії «Ой ти, дівчино, з горіха зерня…» (цей твір А. Кос-Анатольський поклав на музику – вийшов чарівний романс):
 
Ой ти, дівчино, з горіха зерня,
Чом твоє серденько – колюче терня?
Чом твої устонька – тиха молитва,
А твоє слово остре, як бритва?
 
   Автор використовує антитезу: протиставляє зовнішній привабливості дівчини її жорстоке серце.
   Нарешті Целіна Журовська – за чоловіком Зигмунтовська —шлюбна, ефектно красива і меркантильна міщанка. Вона байдуже ставилася до Франкових вір шів, та ще й написаних ненависною їй «руською» мовою. І. Франко знаходив у ній щось демонічне: «женщина чи звір», «сфінкс», «мара».
   Ці панни такі різні, проте в однім однакові – вони полонили Франкове серце, надихнули писати про Жінку. Д. Павличко з цього приводу сказав: «Знаємо три його любові… та все ж перебуваємо в зачаклованому стані й бачимо лише одну. Така сила майстерності Франкової, що перед нами не три особи, а три силуети однієї й тієї ж постаті…» Бо автор «Зів’ялого листя» не пише про пережите документально – він творчо переосмислює його, перепускає через художню уяву.