Страница:
– Бідолашний мій хлопчику! – прошепотіла Еліза. – Продали тебе, пташенятко! Але ти не бійся, мама свого синочка не дозволить образити!
Ані сльози не зронила вона, стоячи над обожнюваним синочком. У такі миті серце скупе на сльози. Воно заливається кров’ю і мовчить. Еліза взяла клаптик паперу, олівець і нашвидкуруч написала записку такого змісту:
«О дорога місіс! Не звинувачуйте мене у невдячності, не гнівайтеся на мене. Я чула вашу розмову з містером Шелбі. Я лише хочу врятувати свою дитину. Ви не осудите мене за це! Нехай за вашу добрість винагородить вас Господь!»
Склавши записку удвоє, вона надписала її: «Для місіс Шелбі».
Далі жінка підійшла до комоду, зібрала у вузлик дещо з дитячого одягу і прив’язала його носовою хустиною собі до поясу. Еліза прихопила й декілька іграшок для Гаррі. Лише лагідне серце матері у такий зловісний час може так дбати про дитину. Барвистого папужку вона відклала убік, щоб забавити ним дитя, розбуджене тривожною звісткою. Їй не одразу вдалося розбудити сина. Та ось він сів на ліжку і, поки вона зодягалася, бавився папужкою.
– Ти куди, мамо? – запитав хлопчик, коли Еліза підійшла до ліжка з його плащем і шапочкою.
Вона схилилась над ним і так пильно подивилася синові в очі, що він аж насторожився.
– Чш! – прошепотіла Еліза. – Треба говорити тихенько, інакше нас можуть почути. Погана людина хоче забрати у мами її маленького Гаррі і понести його в темну ніч. Але мама не віддасть свого синочка. Зараз вона одягне на нього плащика, шапочку і втече з ним, і та страшна людина їх не впіймає.
З цими словами вона одягнула його, взяла на руки, знову нагадала, що треба мовчати, відчинила двері і нечутно вийшла у веранду.
Ніч була холодна, зоряна, тому мати щільніше закутала дитину, занімілу від страху. Гаррі вчепився в мамину шию і тремтів, як осиковий листочок від вітру.
Старий ньюфаундленд Бруно, який спав у віддаленому куті веранди, глухо загарчав, вона тихо озвалася до нього. Пес, Елізин улюбленець, помахав хвостом і пішов за нею, хоча й, напевно, здивувався, чому це жінка вночі кудись іде. Він сумнівався, чи слід іти за нею, бо часто озирався назад, та все ж і далі йшов за Елізою. За декілька хвилин вони дійшли до хатинки дядька Тома, і жінка тихенько постукала у вікно. Вона не могла не попередити Тома про біду.
Того вечора молитовне зібрання дещо затягнулося. Дядько Том виконав декілька гімнів і усі розійшлися. Північ надійшла непомітно, а у їхньому домі ще не спали.
– Господи помилуй, хто там? – скинувшись, запитала тітонька Хлоя і рвучко відхилила шторку. – Та це ж Ліззі. Одягайся, чоловіче. І Бруно за нею приплентався. Піду відчиню двері.
Хлоя відчинила двері, і світло свічки, яку встиг запалити Том, впало на стомлене обличчя утікачки. Господарі помітили, що її очі нервово бігають навсібіч.
– Бережи нас, Господи! Ліззі, на тебе страшно дивитися! Що з тобою? Чи ти не занедужала?
– Дядьку Томе, тітонько Хлоє, я тікаю… Мушу рятувати Гаррі. Господар продав його, – повідомила Еліза.
– Продав?! – одночасно скрикнуло подружжя, приголомлено здійнявши руки.
– Так, продав, – повторила Еліза. – Я сховалася в темній кімнатці поряд зі спальнею господарів і чула, як господар сказав місіс Шелбі, що він продав мого Гаррі і… тебе, дядьку Томе. Завтра вранці работорговець забере вас обох, а господар на певний час поїде геть із маєтку, щоб усе відбувалося без нього.
Від цих слів Том наче скам’янів. Його очі, сповнені жаху, широко вдивлялися у опівнічну темряву. Коли ж він нарешті утямив зміст почутого, то скрушно звалився на крісло і опустив голову на коліна.
– Боже милосердний, змилуйся над нами! – вигукнула тітонька Хлоя. – Це не може бути правдою. Чим же він не догодив господарю, що він його продав?..
– Він нічим не завинив, не в тому річ. Містер Шелбі не хоче продавати дядька Тома. Місіс (ви знаєте, яке у неї добре серце!) благала за нас, заступалася, але господар сказав, що справу зроблено і неможливо щось змінити. Він заборгував тому работорговцю стільки, що коли не продасть йому дядечка Тома і мого Гаррі, то йому доведеться продававати маєток і усіх негрів, а самому їхати невідомо куди з родиною. Від тієї людини інакше не відкупишся. Він зажадав саме вас. Я сама чула, як господар говорив, що у нього немає вибору – продати вас або позбавити свою сім’ю всього. Йому дуже шкода вас… А місіс – просто янгол небесний! Якби ви чули, як вона умовляла господаря вас не продавати! Я погано чиню, утікаючи, але інакше не можу. Вона сама сказала, що дорожча за всі скарби світу людська душа, а коли мого хлопчика продадуть, то невідомо, чи не згублять його душу. Це правда, правда! Може, я помиляюся, нехай простить мене Господь!
– Чоловіче, – глухо мовила тітонька Хлоя, – а ти чому сидиш і не збираєшся в дорогу? Чекаєш, що тебе повезуть туди, де моритимуть голодом і вимотають усі жили непосильною працею? Краще б я не дожила до того дня! Ще є час, біжи разом з Ліззі. З твоєю перепусткою тебе ніхто не зупинить. Уставай, я миттю зберу твої речі.
Том повільно підняв голову, обвів смутним, але спокійним поглядом свою хатинку і сказав:
– Я не поїду нікуди. Якщо Еліза так вирішила – це її вибір. Хто осудить матір за те, що вона прагне врятувати свою дитину? Але ти чула, що було сказано: якщо мене не продадуть, зведуть нанівець увесь маєток … Нехай продають, я витримаю… – судомний видих вирвався з могутніх легенів чоловіка. – Господар завжди покладався на мене. Я не дурив його, ніколи без потреби не користувався своєю перепусткою і не зважуся на це тепер. Хай продадуть краще одного мене, аніж усіх негрів пана Шелбі. Не треба звинувачувати господаря, Хлоє, він подбає про тебе і про…
Том, не договоривши, повернувся до ліжечка, де на подушках покоїлися кучеряві голови його дітей, і геть ослаб духом. Він сперся на спинку крісла і затулив обличчя руками. Болюче, хрипке ридання розривало його груди, сльози, мов величезні горошини, стікали по пальцях на підлогу. Вони були настільки ж гіркі, як могли б бути ваші, пане, що капали на домовину, де лежав би ваш первісток. Такі пекучі сльози труїли б вашу, пані, душу за вмираючою дитиною. Адже Том – жива людина, така, як і ми з вами. І мати, з голови до п’ят зодягнена у шовк та коштовності – лише жінка, серце якої стискається від нестерпного болю, коли доля завдає їй ударів.
– Мушу сказати вам ще дещо важливе, – мовила Еліза вже на порозі. – Сьогодні, коли мені ще не було нічого відомо про намір господаря, я бачилася зі своїм чоловіком. Мого Джорджа довели до такого стану, що він більше не бажає терпіти знущання містера Гарріса і вирішив тікати. Постарайтеся пояснити йому, чому я втекла. Скажіть, що я намагатимуся знайти дорогу до Канади, а якщо ми з ним більше ніколи не побачимося… – Вона відвернулася, ховаючи обличчя, а через хвилину проговорила тремтливим голосом: – Скажіть, щоб він залишався таким хорошим, як зараз… І тоді ми зустрінемося у Царстві Небесному… Закрийте Бруно, – додала вона, – бо ще, бідолаха, поплентається за мною.
Господарі і нічна гостя коротко і стримано розпрощалися, проронивши гарячі сльози. Ще було декілька порад, а потім мати притиснула до грудей свою налякану, здивовану дитину і тихо вислизнула надвір.
Розділ VI
Минулого вечора після довгої суперечки подружжя Шелбі заснуло не одразу, тож наступного ранку прокинулося пізніше, ніж звичайно.
– Чому так забарилася Еліза? – дивувалася місіс Шелбі, вже вкотре смикаючи за дзвоник.
Містер Шелбі гострив бритву, стоячи перед дзеркалом. За мить двері відчинилися, і до спальні увійшов хлопчик-негр з глеком води для гоління.
– Енді, – звернулася до нього місіс Шелбі, постукай до Елізи і скажи їй, що я вже тричі дзвонила. Бідолаха! – зітхаючи, додала вона пошепки.
Через декілька хвилин Енді повернувся. Увесь його вигляд виказував те, що він дуже збентежений.
– Місіс! У кімнаті Ліззі усі ящики повідкривано, речі розкидано. Здається, вона втекла!
Містер і місіс Шелбі перезирнулися, зрозумівши, що так і є. Містер Шелбі вигукнув:
– Отже, Еліза щось підозрювала, тож вирішила тікати!
– Дав би Бог, щоб це так і було!
– Дурниці ви кажете, моя люба! Ви не подумали про те, в якому становищі опинюся я? Гейлі бачив, що я не хочу продавати дитину, він звинуватить мене в змові. Йдеться про мою честь! – і містер Шелбі швидко вийшов зі спальні.
Наступні чверть години увесь дім стояв догори дригом – не припинялися біганина, стукання дверима, перешіптування, звідусіль ойкали й ахали, усі, пани і слуги, були схвильовані. Лише одна людина мовчала, хоч могла б дещо прояснити ситуацію. Це була головна кухарка маєтку, тітонька Хлоя. Вона, зазвичай така весела, тепер про щось тяжко замислилася і продовжувала смажити оладки до сніданку, ніби не помічала тієї паніки, яка охопила всіх.
На ґанку вже повсідалися рядочком, мов гайвороння на гілці, з десяток чорномазих бісенят. Їм було страшенно цікаво побачити реакцію чужого господаря на неприємну новину, яка чекала на нього в маєтку їхнього пана.
– Ото розлютиться! – сказав Енді.
– Буде що послухати, коли він лаятиметься… – підхопив молодший за нього Джейк.
– І вилається ж він, йой! – погодилася кучерявенька Менді. – Я вчора чула їхню розмову за обідом: усе, до останнього словечка, бо сиділа у погребі, де місіс тримає великі глеки.
Менді напустила на себе поважності і гордо продефілювала ґанком. Однак варто зауважити, що хоч вона і чула бесіду господаря і работорговця, та нічого не второпала, бо, по-перше, вона ще нічого не розуміє у дорослих розмовах, а по-друге – вона мирно подрімувала собі поміж глеками, згорнувшись клубочком, мов кошеня.
Поки Гейлі під’їжджав до будинку, погана звістка перестріла його декілька разів. Маленькі чортики, дочекавшись його на ґанку, були дуже задоволені, бо таки почули потік брудної лайки чужого пана. Вони, регочучи і підсміюючись, стрибали з-під його батога і врешті-решт повалилися в купу на газоні біля ґанку, викрикуючи різні дурниці і дригаючи ногами.
– Хай лиш ви потрапите мені до рук! – просичав Гейлі крізь зуби.
– Поки що, слава Богу за допомогу, не втрапили! – крикнув Енді, переможно здійнявши руку, коли горе-работорговець відійшов на безпечну відстань, і скорчив йому услід люту гримасу.
– Та що ж це у вас коїться, Шелбі?! – надривно верещав Гейлі, без попередження вриваючись до вітальні. – Утекла, бестія, разом із хлопчиною?!
– Містере Гейлі, з нами жінка! – зробив йому зауваження містер Шелбі.
– Щиро перепрошую, леді! – Гейлі злегка поклонився, не змінюючи гнівного виразу обличчя. – Та дивні новини я почув, приїхавши до вашого маєтку, сер! Невже це правда?
– Сер, – мовив містер Шелбі, – якщо ви бажаєте поговорити зі мною, то поводьтеся, як джентльмен. Енді, візьми у містера Гейлі капелюха і нагайку! Присядьмо, сер! Так, на превеликий жаль, це правда. Молода служниця, ймовірно, підслухавши нашу розмову або дізнавшись про наш задум від когось іншого, сьогодні вночі втекла разом із дитиною.
– Ну, не чекав, не чекав від вас такого вишуканого лукавства! – відповів Гейлі, натякаючи, що господар сам попередив Елізу і порадив їй тікати.
– Що ви маєте на увазі, сер? – Містер Шелбі різко повернувся у його бік. – Для тих, хто ставить під сумнів мою порядність, я маю лише одну відповідь.
Работорговець зрозумів, що погарячкував, тож перейшов на значно лагідніший тон:
– Та як же порядна людина має сприймати, коли її підводять!
– Містере Гейлі, – чітко і твердо сказав Артур Шелбі, – я розумію ваш стан, і саме тому дозволив вам отак безцеремонно увірватися до моєї вітальні. Разом із тим хочу заявити, що не дозволю підозрювати мене у такому непорядному вчинку і плямувати тим самим моє чесне ім’я. На доказ своїх слів я пропоную вам допомогу у пошуках утікачів. Мої коні і невільники – усе до ваших послуг. Одне слово, Гейлі, – додав він характерним для нього привітним тоном, – раджу вам не зневірятися і поснідати з нами, от і обдумаємо, як краще діяти.
Місіс Шелбі, вибачившись, що не зможе поснідати з ними, наказала покоївці-мулатці подати джентльменам каву і вийшла з кімнати.
– Ваша дружина мене недолюблює, – фамільярно прокоментував ситуацію Гейлі.
– Я не звик слухати висловлювання про мою дружину у такому панібратському тоні, – гнівно відрубав містер Шелбі.
– Прошу вибачити мене. Навіть пожартувати не можна! – І Гейлі завершив репліку напускним сміхом.
– Жартувати потрібно так, щоб смішно було усім, – не вгавав Шелбі.
«Як він заговорив, відколи розрахувався зі мною! – подумав Гейлі. – Зовсім не так, як вчора!»
Звістка про те, що господар продав Тома, викликала більшу тривогу серед його побратимів, ніж у вищих колах зняття з посади прем’єр-міністра. В домі й на полях балачки були лише про це. Втеча Елізи – випадок нечуваний у маєтку Шелбі – також вплинула на загальне хвилювання.
Чорний Сем, нагороджений таким прізвиськом через те, що був чорнішим за усіх інших місцевих негрів, дуже вдумливо обговорював ці події, саме через те, що вони могли вплинути на його благополуччя; його ж бо проникливості у подібних справах міг би позаздрити будь-який білий політикан у Вашінґтоні.
– Нема злого, щоб на добре не вийшло. Всяке буває, – виголосив Чорний Сем, підсмикнувши штани і приладнавши замість відірваного ґудзика довгий зігнутий цвях; було видно, що він пишається своєю винахідливістю. – Так, нема злого, щоб на добре не вийшло, – повторив він. – Ось тепер і Томові дісталося на горішки, отже, на його місце призначать іншого негра. А хоча б і мене! Том усюди роз’їжджав, з начищеними черевиками, з перепусткою у кишені – оце життя! А чому б тепер Семові не побувати на його місці? Ось що мене цікавить!
– Гей, Семе, господар наказав сідлати Білла і Джеррі! – перервав його думки вголос Енді.
– Що там таке трапилося?
– А ти хіба не знаєш, що Ліззі втекла зі своїм Гаррі?
– Щоб я – та й не знав! – пихато прокректав Чорний Сем. – Я це знав іще раніше від тебе. За кого ти мене маєш, за сліпого та ще й незрячого?
– Та годі! Господар наказав сідлати коней. Ми з тобою разом із містером Гейлі поїдемо ловити Ліззі.
– Оце вже зовсім інша річ! Сем стане їм у пригоді. Сем буде найголовнішим негром. Я її на раз-два спіймаю, а тоді поверну до маєтку, навіть не сумнівайтеся! Господар побачить, який Сем молодець!
– Не поспішай ловити Ліззі, Семе! – заспокоїв його Енді. – Ти краще гарненько усе зваж – адже місіс не хоче, щоб Ліззі впіймали. Ото вона тобі буде вдячна!..
– Оце справи! – задумливо мовив Чорний Сем, вирячивши здивовано очі і уточнивши недовірливо: – А ти звідки знаєш?
– Сам чув. Місіс Шелбі, почувши про зникнення Елізи, вигукнула: «Боже, поможи їй!» А господар ой як розсердився і каже: «Місіс Шелбі, ви кажете дурниці!» Та він все одно стане на її бік. Я знаю, як події розвиватимуться далі.
Чорний Сем задумливо скуйовдив своє волосся. Хоча його голову мудрою назвати важко, проте він завжди виділявся умінням віртуозно підлаштовуватися під зміну обставин і завжди враховував, куди вітер дме. У цій своїй здібності він перевершив би усіх політиканів світу, разом узятих. Він ще трохи помовчав, а тоді знову підсмикнув штани (мабуть, від цього йому краще думалося) і врешті сказав:
– Що є, то є, у цьому світі ніколи не знаєш напевно, де виграєш, а де програєш.
З того, як він наголосив слово «цьому», можна було припустити, що він чимало знає про особливості якихось інших світів.
– А я міг би заприсягнутися, що пані звелить обшукати всенький світ, аби лиш повернути Ліззі! – зізнався Сем.
– А воно, бач, он як! – сказав Енді. – Та ти, негре, не бачиш нічого далі свого носа. Місіс просто не хоче, щоб Елізин Гаррі потрапив до лап цього Гейлі. Всього й тієї справи!
– Авже-е-еж!.. – протяжно вимовив Сем у суто негритянській манері.
– Я тобі от що скажу, – вів Енді далі, – Поквапся з кіньми, місіс про тебе вже питала. Годі теревенити!
Почувши це, Сем організувався і швидко опинився біля дому. Він круто завернув коней до конов’язі і на ходу зіскочив з сідла. Норовливий жеребець містера Гейлі смикнувся і загарцював, напинаючи повіддя.
– Ого-го! – скрикнув Сем. – Ну, нічого! – Його обличчя засвітилося якимсь лукавим азартом. – Я тебе приборкаю!
Поруч із конов’яззю ріс велетенський бук, довкола якого земля була встелена тригранними буковими горішками. Сем підняв один горішок, підійшов до коня і погладив його, ніби намагаючись заспокоїти. Потім, ніби поправляючи сідло, непомітно запхав під нього буковий плід. Розрахунок Чорного Сема був простий: коли вершник умоститься у сідлі, горіх почне муляти коневі й той почне фиркати й тупцяти. При цьому жодної серйозної шкоди жеребець не зазнає.
– Ось так! – вдоволено сказав Сем і аж закотив очі, так собою запишався. – Перший крок до залагодження справи зроблено!
Тієї ж миті на балкон вийшла місіс Шелбі. Він прожогом кинувся на її поклик, та так услужливо, ніби він не раб у маєтку, а претендент на вакантне місце при Сент-Джеймському палаці або у Вашінґтоні.
– Де ти вештаєшся, Семе? Я вже й Енді посилала за тобою! – із докором мовила йому господиня.
– Господи помилуй! Та хіба ж це легка справа – за кіньми ганятися? Господи, твоя на те воля, вони он аж куди поскакали, на дальню галявину!
– Семе, скільки тобі повторювати, щоб ти не згадував Боже ім’я даремно? Не богохульствуй!
– Ах, Боже ж ти мій! Забув, місіс, геть з голови вилетіло! Більше не говоритиму так!
– Але ж щойно знову сказав!
– Та невже! Господи… Ну ось, знову… Зовсім не те хотів сказати…
– Слідкуй за своїми словами, Семе.
– Слідкуватиму, місіс, пильно слідкуватиму! От тільки з думками зберуся і…
– А тепер слухай мене уважно, Семе. Збирайся, поїдеш із містером Гейлі. Допоможи йому, покажи дорогу. Та гляди ж, Семе, бережи коней. Минулого тижня Джеррі трохи кульгав, тож не жени їх надто.
Останні слова вона сказала впівголоса, але дуже виразно і з притиском.
– Я, моя пані, усе чудово зрозумів, – змовницьки підморгнув їй Сем. – Богом присягаюся!.. Ой! Це я розхвилювався… – Сем ойкнув так розпачливо, що його господиня не змогла стриматися від сміху. – Місіс, за коней можете не хвилюватися…
– Знаєш, Енді, – сказав Чорний Сем, повернувшись під букове дерево, – коли коник цього джентльмена почне брикатися, як той на нього сяде, усі здивуються. А я – ні. З цими кіньми ще й не таке буває. – Сказав Чорний Сем, багатозначно штрикнувши Енді під бік.
– Еге ж! – погодився Енді, миттю збагнувши, про що йдеться.
– Розумієш, Енді, місіс хоче потягнути час. Це ясно навіть дурневі. Що ж, я їй трішки допоможу. Якщо ці коні зірвуться з ретязів і помчать ген до лісу, чужий господар нескоро вирушить здоганяти утікачку.
Енді із розумінням усміхнувся.
– Значить так, Енді, – втаємничував Чорний Сем у свої плани малого, – коли жеребець почне брикатися, що ми з тобою зробимо?.. Ми обоє кинемося містерові Гейлі на поміч, а ми вже так йому допоможемо, що довіку пам’ятатиме!
І вони обидва, позадиравши носи, весело розсміялися й пустилися у перескоки від радості, що усе так гарно придумали.
Тієї ж миті на ґанку з’явився Гейлі, помітно повеселівши після кількох чашок доброї кави. Він широко усміхався і поводився уже зовсім заспокоєно.
Сем і Енді поначіплювали собі на голови імпровізовані панами із переплетеного пальмового листя і прожогом кинулися до конов’язей «допомагати чужому господареві».
Пальмове листя на голові у Сема стирчало в усі боки, ніби військовий убір якого-небудь вождя з островів Фіджі. Панама Енді теж не мала полів, а її власник приплюснув її долонею, щоб краще трималася голови, і пихато роззирався навсібіч, ніби запитуючи: «Може, комусь не подобається?!»
– Ну, хлопці, – звернувся до них Гейлі, – не можна гаяти ані хвилини!
– Аякже, аякже, – підтакнув догідливо Сем, лівою рукою подаючи Гейлі повіддя, а правою притримуючи стремено.
Енді тим часом відв’язав двох інших коней.
Тільки-но Гейлі присів у сідло, його жеребець став на диби і скинув свого господаря на суху траву. Сем, дуже натурально побиваючись, кинувся уперед і вже тягнувся до вуздечки, але його саморобна панама як назло злетіла з голови і опинилася на голові жеребця, затуливши йому світ Божий. Це, ясна річ, не втихомирило коня, а навпаки – розлютило. Він хвицьнув Сема копитом так, що той аж перекинувся. Розгнівано фиркнувши, жеребець галопом поскакав до дальньої галявини, а за ним рвонули Білл та Джері, яких Енді, як і було заплановано, заздалегідь відв’язав та ще й прицмокнув їм услід.
Розгорілася неймовірна метушня і шарпанина. Сем і Енді, голосячи, безладно бігали маєтком, собаки брехали, Майк, Моз, Менді, Фенні і решта дітлахів верещали, плескали у долоні й вешталися під ногами, заважаючи усім.
Сірий жеребець Гейлі, норовливий кінь, був головним актором у цій виставі. Сценою була ціла галявина з півмилі завдовжки, зусібіч обгороджена густим лісом. Йому страшенно подобалося, що він може зовсім близько підпускати до себе ловців, а потім, зневажливо фиркнувши, стартувати з місця галопом і мчати лісовою стежиною у саму гущавину.
Зловити коней – це була остання справа, яку хотів зробити Сем. Проте його намагання, буцімто їх впіймати збоку виглядали досить героїчними. Його панама із пальмового листя, як меч Річарда-Левового Серця, що завжди виблискував у центрі битви, маячила в усіх місцях, де спіймати коней не було жодного шансу. Він стрімголов туди кидався, голосно зазиваючи інших: «Ось він! Тримайте! Лові-і-іть!..», – таким чином ще більше збезладнюючи загальну біганину.
Гейлі бігав туди-сюди, лаявся, викрикував прокльони, тупав ногами. Містер Шелбі безрезультатно намагався керувати діями Сема і Енді з ґанку, а місіс Шелбі, спостерігаючи із вікна своєї кімнати за тим, що відбувалося надворі, то заливалася сміхом, то знизувала плечима, у глибині душі здогадуючись про причину цього хаосу.
Десь опівдні прегордий Сем з’явився верхи на Джеррі, одночасно ведучи на поводі жеребця Гейлі. Кінь був змучений, але його очі світилися прагненням свободи. Це підтверджували і широко роздуті ніздрі тварини.
– Ось! – переможно крикнув Сем. – Якби не я, ловили б і досі, а я таки піймав!
– Впіймав він! – спересердя буркнув Гейлі. – Та якби не ти, такого б узагалі не трапилося!
– Боже мій, сер, як погано ви про мене думаєте! – ображено вигукнув Сем. – Я так старався, бігав, мов ошпарений… Я ж сімома потами облився!
– Гаразд, годі про це, – сказав Гейлі. – Три години через тебе згаяно, недолугий ти роззяво! Годі вже клеїти дурня, їдьмо!
– Як це їдьмо? Та ви що, сер! – благально сказав Сем. – Так ви і нас, і коней заженете. Ми ледве на ногах тримаємося, коні потомлені. Невже ви збираєтеся поїхати, не пообідавши? Та й коника вашого, сер, треба почистити, гляньте-но, який бруднющий! А Джеррі накульгує. Місіс сваритиметься, якщо ми отак вирушимо в дорогу… Ви не хвилюйтеся, сер, Ліззі ми неодмінно впіймаємо! Те ж мені – утікачка!
Місіс Шелбі підслухала цю розмову і була нею вельми задоволена. Вона вирішила, що тепер її черга зіграти свою роль. Вона вийшла на ґанок, поспівчувала Гейлі з приводу нещодавніх прикрощів, і почала умовляти його залишитися на обід, запевняючи, що стіл буде готовий негайно.
Гейлі не залишили вибору, тож із кислою фізіономією він пішов до вітальні. Сем, скорчивши огидну гримасу у нього за спиною, тріумфально повів коней до кінного двору.
– Ти це бачив, Енді?! Скажи, бачив? – торохтів Сем, заходячи до конюшні і прив’язуючи коней. – Ох він і лаявся, ох і тупав ногами! Мені така комедія до скону не набридла б! А я собі кажу: «Лайся, лайся, старий дідько! Чекай, поки я коней впіймаю, наберися терпіння…» Ех, Енді, цю пригоду я нескоро забуду!
І вони обидва, повалившись на землю біля конюшні, реготали аж до болю у животах.
– Шкода, що ти не бачив, як він мене дірявив поглядом, коли я підвів коня! Якби міг, убив би мене на місці! А я спокійний, ніби й не винен ні в чому.
– Та я усе бачив, бачив! – сказав Енді. – Але ж ти і хитрун, Семе! Справжній лис!
– Що правда, то не гріх! – прийняв похвалу Сем. – А місіс стояла біля вікна і аж заходилася від сміху. Ти помітив?
– Де там! Я ж гасав, мов півнем клюнутий! – відповів Енді.
– От бачиш, Енді, – сказав Сем, спроквола беручись чистити коня Гейлі, – а я все встигаю. І артистом побув, і глядачем одночасно! Треба бути уважним і усе помічати, тож змалку привчайся бачити навіть те, що відбувається у тебе за спиною. Ану, підніми ногу коню. Так от, деякі негри спостережливі, деякі ні. От у чому різниця! А якби я зранку не помітив, куди вітер дме?.. Хіба я не втямив без зайвих слів, чого хоче наша місіс? Га? Отак-то! Отже, я спостережливий. Талант та й годі! У кожного є свій талант, і якщо розвивати його, то можна далеко піти!
– Якби сьогодні вранці я тобі дещо не розповів, подивився б я на твою спостережливість! – добродушно зауважив Енді.
– Ти мудрий хлопчик, будуть з тебе люди. – мовив йому на те Сем. – Що тут такого, коли я скористався твоєю підказкою? На те ми і друзі, тож не вихваляйся даремно. А тепер саме час і нам пообідати. Щось мені підказує, що сьогодні місіс звелить нагодувати нас ситніше, ніж звичайно.
Ані сльози не зронила вона, стоячи над обожнюваним синочком. У такі миті серце скупе на сльози. Воно заливається кров’ю і мовчить. Еліза взяла клаптик паперу, олівець і нашвидкуруч написала записку такого змісту:
«О дорога місіс! Не звинувачуйте мене у невдячності, не гнівайтеся на мене. Я чула вашу розмову з містером Шелбі. Я лише хочу врятувати свою дитину. Ви не осудите мене за це! Нехай за вашу добрість винагородить вас Господь!»
Склавши записку удвоє, вона надписала її: «Для місіс Шелбі».
Далі жінка підійшла до комоду, зібрала у вузлик дещо з дитячого одягу і прив’язала його носовою хустиною собі до поясу. Еліза прихопила й декілька іграшок для Гаррі. Лише лагідне серце матері у такий зловісний час може так дбати про дитину. Барвистого папужку вона відклала убік, щоб забавити ним дитя, розбуджене тривожною звісткою. Їй не одразу вдалося розбудити сина. Та ось він сів на ліжку і, поки вона зодягалася, бавився папужкою.
– Ти куди, мамо? – запитав хлопчик, коли Еліза підійшла до ліжка з його плащем і шапочкою.
Вона схилилась над ним і так пильно подивилася синові в очі, що він аж насторожився.
– Чш! – прошепотіла Еліза. – Треба говорити тихенько, інакше нас можуть почути. Погана людина хоче забрати у мами її маленького Гаррі і понести його в темну ніч. Але мама не віддасть свого синочка. Зараз вона одягне на нього плащика, шапочку і втече з ним, і та страшна людина їх не впіймає.
З цими словами вона одягнула його, взяла на руки, знову нагадала, що треба мовчати, відчинила двері і нечутно вийшла у веранду.
Ніч була холодна, зоряна, тому мати щільніше закутала дитину, занімілу від страху. Гаррі вчепився в мамину шию і тремтів, як осиковий листочок від вітру.
Старий ньюфаундленд Бруно, який спав у віддаленому куті веранди, глухо загарчав, вона тихо озвалася до нього. Пес, Елізин улюбленець, помахав хвостом і пішов за нею, хоча й, напевно, здивувався, чому це жінка вночі кудись іде. Він сумнівався, чи слід іти за нею, бо часто озирався назад, та все ж і далі йшов за Елізою. За декілька хвилин вони дійшли до хатинки дядька Тома, і жінка тихенько постукала у вікно. Вона не могла не попередити Тома про біду.
Того вечора молитовне зібрання дещо затягнулося. Дядько Том виконав декілька гімнів і усі розійшлися. Північ надійшла непомітно, а у їхньому домі ще не спали.
– Господи помилуй, хто там? – скинувшись, запитала тітонька Хлоя і рвучко відхилила шторку. – Та це ж Ліззі. Одягайся, чоловіче. І Бруно за нею приплентався. Піду відчиню двері.
Хлоя відчинила двері, і світло свічки, яку встиг запалити Том, впало на стомлене обличчя утікачки. Господарі помітили, що її очі нервово бігають навсібіч.
– Бережи нас, Господи! Ліззі, на тебе страшно дивитися! Що з тобою? Чи ти не занедужала?
– Дядьку Томе, тітонько Хлоє, я тікаю… Мушу рятувати Гаррі. Господар продав його, – повідомила Еліза.
– Продав?! – одночасно скрикнуло подружжя, приголомлено здійнявши руки.
– Так, продав, – повторила Еліза. – Я сховалася в темній кімнатці поряд зі спальнею господарів і чула, як господар сказав місіс Шелбі, що він продав мого Гаррі і… тебе, дядьку Томе. Завтра вранці работорговець забере вас обох, а господар на певний час поїде геть із маєтку, щоб усе відбувалося без нього.
Від цих слів Том наче скам’янів. Його очі, сповнені жаху, широко вдивлялися у опівнічну темряву. Коли ж він нарешті утямив зміст почутого, то скрушно звалився на крісло і опустив голову на коліна.
– Боже милосердний, змилуйся над нами! – вигукнула тітонька Хлоя. – Це не може бути правдою. Чим же він не догодив господарю, що він його продав?..
– Він нічим не завинив, не в тому річ. Містер Шелбі не хоче продавати дядька Тома. Місіс (ви знаєте, яке у неї добре серце!) благала за нас, заступалася, але господар сказав, що справу зроблено і неможливо щось змінити. Він заборгував тому работорговцю стільки, що коли не продасть йому дядечка Тома і мого Гаррі, то йому доведеться продававати маєток і усіх негрів, а самому їхати невідомо куди з родиною. Від тієї людини інакше не відкупишся. Він зажадав саме вас. Я сама чула, як господар говорив, що у нього немає вибору – продати вас або позбавити свою сім’ю всього. Йому дуже шкода вас… А місіс – просто янгол небесний! Якби ви чули, як вона умовляла господаря вас не продавати! Я погано чиню, утікаючи, але інакше не можу. Вона сама сказала, що дорожча за всі скарби світу людська душа, а коли мого хлопчика продадуть, то невідомо, чи не згублять його душу. Це правда, правда! Може, я помиляюся, нехай простить мене Господь!
– Чоловіче, – глухо мовила тітонька Хлоя, – а ти чому сидиш і не збираєшся в дорогу? Чекаєш, що тебе повезуть туди, де моритимуть голодом і вимотають усі жили непосильною працею? Краще б я не дожила до того дня! Ще є час, біжи разом з Ліззі. З твоєю перепусткою тебе ніхто не зупинить. Уставай, я миттю зберу твої речі.
Том повільно підняв голову, обвів смутним, але спокійним поглядом свою хатинку і сказав:
– Я не поїду нікуди. Якщо Еліза так вирішила – це її вибір. Хто осудить матір за те, що вона прагне врятувати свою дитину? Але ти чула, що було сказано: якщо мене не продадуть, зведуть нанівець увесь маєток … Нехай продають, я витримаю… – судомний видих вирвався з могутніх легенів чоловіка. – Господар завжди покладався на мене. Я не дурив його, ніколи без потреби не користувався своєю перепусткою і не зважуся на це тепер. Хай продадуть краще одного мене, аніж усіх негрів пана Шелбі. Не треба звинувачувати господаря, Хлоє, він подбає про тебе і про…
Том, не договоривши, повернувся до ліжечка, де на подушках покоїлися кучеряві голови його дітей, і геть ослаб духом. Він сперся на спинку крісла і затулив обличчя руками. Болюче, хрипке ридання розривало його груди, сльози, мов величезні горошини, стікали по пальцях на підлогу. Вони були настільки ж гіркі, як могли б бути ваші, пане, що капали на домовину, де лежав би ваш первісток. Такі пекучі сльози труїли б вашу, пані, душу за вмираючою дитиною. Адже Том – жива людина, така, як і ми з вами. І мати, з голови до п’ят зодягнена у шовк та коштовності – лише жінка, серце якої стискається від нестерпного болю, коли доля завдає їй ударів.
– Мушу сказати вам ще дещо важливе, – мовила Еліза вже на порозі. – Сьогодні, коли мені ще не було нічого відомо про намір господаря, я бачилася зі своїм чоловіком. Мого Джорджа довели до такого стану, що він більше не бажає терпіти знущання містера Гарріса і вирішив тікати. Постарайтеся пояснити йому, чому я втекла. Скажіть, що я намагатимуся знайти дорогу до Канади, а якщо ми з ним більше ніколи не побачимося… – Вона відвернулася, ховаючи обличчя, а через хвилину проговорила тремтливим голосом: – Скажіть, щоб він залишався таким хорошим, як зараз… І тоді ми зустрінемося у Царстві Небесному… Закрийте Бруно, – додала вона, – бо ще, бідолаха, поплентається за мною.
Господарі і нічна гостя коротко і стримано розпрощалися, проронивши гарячі сльози. Ще було декілька порад, а потім мати притиснула до грудей свою налякану, здивовану дитину і тихо вислизнула надвір.
Розділ VI
Втечу виявлено
Минулого вечора після довгої суперечки подружжя Шелбі заснуло не одразу, тож наступного ранку прокинулося пізніше, ніж звичайно.
– Чому так забарилася Еліза? – дивувалася місіс Шелбі, вже вкотре смикаючи за дзвоник.
Містер Шелбі гострив бритву, стоячи перед дзеркалом. За мить двері відчинилися, і до спальні увійшов хлопчик-негр з глеком води для гоління.
– Енді, – звернулася до нього місіс Шелбі, постукай до Елізи і скажи їй, що я вже тричі дзвонила. Бідолаха! – зітхаючи, додала вона пошепки.
Через декілька хвилин Енді повернувся. Увесь його вигляд виказував те, що він дуже збентежений.
– Місіс! У кімнаті Ліззі усі ящики повідкривано, речі розкидано. Здається, вона втекла!
Містер і місіс Шелбі перезирнулися, зрозумівши, що так і є. Містер Шелбі вигукнув:
– Отже, Еліза щось підозрювала, тож вирішила тікати!
– Дав би Бог, щоб це так і було!
– Дурниці ви кажете, моя люба! Ви не подумали про те, в якому становищі опинюся я? Гейлі бачив, що я не хочу продавати дитину, він звинуватить мене в змові. Йдеться про мою честь! – і містер Шелбі швидко вийшов зі спальні.
Наступні чверть години увесь дім стояв догори дригом – не припинялися біганина, стукання дверима, перешіптування, звідусіль ойкали й ахали, усі, пани і слуги, були схвильовані. Лише одна людина мовчала, хоч могла б дещо прояснити ситуацію. Це була головна кухарка маєтку, тітонька Хлоя. Вона, зазвичай така весела, тепер про щось тяжко замислилася і продовжувала смажити оладки до сніданку, ніби не помічала тієї паніки, яка охопила всіх.
На ґанку вже повсідалися рядочком, мов гайвороння на гілці, з десяток чорномазих бісенят. Їм було страшенно цікаво побачити реакцію чужого господаря на неприємну новину, яка чекала на нього в маєтку їхнього пана.
– Ото розлютиться! – сказав Енді.
– Буде що послухати, коли він лаятиметься… – підхопив молодший за нього Джейк.
– І вилається ж він, йой! – погодилася кучерявенька Менді. – Я вчора чула їхню розмову за обідом: усе, до останнього словечка, бо сиділа у погребі, де місіс тримає великі глеки.
Менді напустила на себе поважності і гордо продефілювала ґанком. Однак варто зауважити, що хоч вона і чула бесіду господаря і работорговця, та нічого не второпала, бо, по-перше, вона ще нічого не розуміє у дорослих розмовах, а по-друге – вона мирно подрімувала собі поміж глеками, згорнувшись клубочком, мов кошеня.
Поки Гейлі під’їжджав до будинку, погана звістка перестріла його декілька разів. Маленькі чортики, дочекавшись його на ґанку, були дуже задоволені, бо таки почули потік брудної лайки чужого пана. Вони, регочучи і підсміюючись, стрибали з-під його батога і врешті-решт повалилися в купу на газоні біля ґанку, викрикуючи різні дурниці і дригаючи ногами.
– Хай лиш ви потрапите мені до рук! – просичав Гейлі крізь зуби.
– Поки що, слава Богу за допомогу, не втрапили! – крикнув Енді, переможно здійнявши руку, коли горе-работорговець відійшов на безпечну відстань, і скорчив йому услід люту гримасу.
– Та що ж це у вас коїться, Шелбі?! – надривно верещав Гейлі, без попередження вриваючись до вітальні. – Утекла, бестія, разом із хлопчиною?!
– Містере Гейлі, з нами жінка! – зробив йому зауваження містер Шелбі.
– Щиро перепрошую, леді! – Гейлі злегка поклонився, не змінюючи гнівного виразу обличчя. – Та дивні новини я почув, приїхавши до вашого маєтку, сер! Невже це правда?
– Сер, – мовив містер Шелбі, – якщо ви бажаєте поговорити зі мною, то поводьтеся, як джентльмен. Енді, візьми у містера Гейлі капелюха і нагайку! Присядьмо, сер! Так, на превеликий жаль, це правда. Молода служниця, ймовірно, підслухавши нашу розмову або дізнавшись про наш задум від когось іншого, сьогодні вночі втекла разом із дитиною.
– Ну, не чекав, не чекав від вас такого вишуканого лукавства! – відповів Гейлі, натякаючи, що господар сам попередив Елізу і порадив їй тікати.
– Що ви маєте на увазі, сер? – Містер Шелбі різко повернувся у його бік. – Для тих, хто ставить під сумнів мою порядність, я маю лише одну відповідь.
Работорговець зрозумів, що погарячкував, тож перейшов на значно лагідніший тон:
– Та як же порядна людина має сприймати, коли її підводять!
– Містере Гейлі, – чітко і твердо сказав Артур Шелбі, – я розумію ваш стан, і саме тому дозволив вам отак безцеремонно увірватися до моєї вітальні. Разом із тим хочу заявити, що не дозволю підозрювати мене у такому непорядному вчинку і плямувати тим самим моє чесне ім’я. На доказ своїх слів я пропоную вам допомогу у пошуках утікачів. Мої коні і невільники – усе до ваших послуг. Одне слово, Гейлі, – додав він характерним для нього привітним тоном, – раджу вам не зневірятися і поснідати з нами, от і обдумаємо, як краще діяти.
Місіс Шелбі, вибачившись, що не зможе поснідати з ними, наказала покоївці-мулатці подати джентльменам каву і вийшла з кімнати.
– Ваша дружина мене недолюблює, – фамільярно прокоментував ситуацію Гейлі.
– Я не звик слухати висловлювання про мою дружину у такому панібратському тоні, – гнівно відрубав містер Шелбі.
– Прошу вибачити мене. Навіть пожартувати не можна! – І Гейлі завершив репліку напускним сміхом.
– Жартувати потрібно так, щоб смішно було усім, – не вгавав Шелбі.
«Як він заговорив, відколи розрахувався зі мною! – подумав Гейлі. – Зовсім не так, як вчора!»
Звістка про те, що господар продав Тома, викликала більшу тривогу серед його побратимів, ніж у вищих колах зняття з посади прем’єр-міністра. В домі й на полях балачки були лише про це. Втеча Елізи – випадок нечуваний у маєтку Шелбі – також вплинула на загальне хвилювання.
Чорний Сем, нагороджений таким прізвиськом через те, що був чорнішим за усіх інших місцевих негрів, дуже вдумливо обговорював ці події, саме через те, що вони могли вплинути на його благополуччя; його ж бо проникливості у подібних справах міг би позаздрити будь-який білий політикан у Вашінґтоні.
– Нема злого, щоб на добре не вийшло. Всяке буває, – виголосив Чорний Сем, підсмикнувши штани і приладнавши замість відірваного ґудзика довгий зігнутий цвях; було видно, що він пишається своєю винахідливістю. – Так, нема злого, щоб на добре не вийшло, – повторив він. – Ось тепер і Томові дісталося на горішки, отже, на його місце призначать іншого негра. А хоча б і мене! Том усюди роз’їжджав, з начищеними черевиками, з перепусткою у кишені – оце життя! А чому б тепер Семові не побувати на його місці? Ось що мене цікавить!
– Гей, Семе, господар наказав сідлати Білла і Джеррі! – перервав його думки вголос Енді.
– Що там таке трапилося?
– А ти хіба не знаєш, що Ліззі втекла зі своїм Гаррі?
– Щоб я – та й не знав! – пихато прокректав Чорний Сем. – Я це знав іще раніше від тебе. За кого ти мене маєш, за сліпого та ще й незрячого?
– Та годі! Господар наказав сідлати коней. Ми з тобою разом із містером Гейлі поїдемо ловити Ліззі.
– Оце вже зовсім інша річ! Сем стане їм у пригоді. Сем буде найголовнішим негром. Я її на раз-два спіймаю, а тоді поверну до маєтку, навіть не сумнівайтеся! Господар побачить, який Сем молодець!
– Не поспішай ловити Ліззі, Семе! – заспокоїв його Енді. – Ти краще гарненько усе зваж – адже місіс не хоче, щоб Ліззі впіймали. Ото вона тобі буде вдячна!..
– Оце справи! – задумливо мовив Чорний Сем, вирячивши здивовано очі і уточнивши недовірливо: – А ти звідки знаєш?
– Сам чув. Місіс Шелбі, почувши про зникнення Елізи, вигукнула: «Боже, поможи їй!» А господар ой як розсердився і каже: «Місіс Шелбі, ви кажете дурниці!» Та він все одно стане на її бік. Я знаю, як події розвиватимуться далі.
Чорний Сем задумливо скуйовдив своє волосся. Хоча його голову мудрою назвати важко, проте він завжди виділявся умінням віртуозно підлаштовуватися під зміну обставин і завжди враховував, куди вітер дме. У цій своїй здібності він перевершив би усіх політиканів світу, разом узятих. Він ще трохи помовчав, а тоді знову підсмикнув штани (мабуть, від цього йому краще думалося) і врешті сказав:
– Що є, то є, у цьому світі ніколи не знаєш напевно, де виграєш, а де програєш.
З того, як він наголосив слово «цьому», можна було припустити, що він чимало знає про особливості якихось інших світів.
– А я міг би заприсягнутися, що пані звелить обшукати всенький світ, аби лиш повернути Ліззі! – зізнався Сем.
– А воно, бач, он як! – сказав Енді. – Та ти, негре, не бачиш нічого далі свого носа. Місіс просто не хоче, щоб Елізин Гаррі потрапив до лап цього Гейлі. Всього й тієї справи!
– Авже-е-еж!.. – протяжно вимовив Сем у суто негритянській манері.
– Я тобі от що скажу, – вів Енді далі, – Поквапся з кіньми, місіс про тебе вже питала. Годі теревенити!
Почувши це, Сем організувався і швидко опинився біля дому. Він круто завернув коней до конов’язі і на ходу зіскочив з сідла. Норовливий жеребець містера Гейлі смикнувся і загарцював, напинаючи повіддя.
– Ого-го! – скрикнув Сем. – Ну, нічого! – Його обличчя засвітилося якимсь лукавим азартом. – Я тебе приборкаю!
Поруч із конов’яззю ріс велетенський бук, довкола якого земля була встелена тригранними буковими горішками. Сем підняв один горішок, підійшов до коня і погладив його, ніби намагаючись заспокоїти. Потім, ніби поправляючи сідло, непомітно запхав під нього буковий плід. Розрахунок Чорного Сема був простий: коли вершник умоститься у сідлі, горіх почне муляти коневі й той почне фиркати й тупцяти. При цьому жодної серйозної шкоди жеребець не зазнає.
– Ось так! – вдоволено сказав Сем і аж закотив очі, так собою запишався. – Перший крок до залагодження справи зроблено!
Тієї ж миті на балкон вийшла місіс Шелбі. Він прожогом кинувся на її поклик, та так услужливо, ніби він не раб у маєтку, а претендент на вакантне місце при Сент-Джеймському палаці або у Вашінґтоні.
– Де ти вештаєшся, Семе? Я вже й Енді посилала за тобою! – із докором мовила йому господиня.
– Господи помилуй! Та хіба ж це легка справа – за кіньми ганятися? Господи, твоя на те воля, вони он аж куди поскакали, на дальню галявину!
– Семе, скільки тобі повторювати, щоб ти не згадував Боже ім’я даремно? Не богохульствуй!
– Ах, Боже ж ти мій! Забув, місіс, геть з голови вилетіло! Більше не говоритиму так!
– Але ж щойно знову сказав!
– Та невже! Господи… Ну ось, знову… Зовсім не те хотів сказати…
– Слідкуй за своїми словами, Семе.
– Слідкуватиму, місіс, пильно слідкуватиму! От тільки з думками зберуся і…
– А тепер слухай мене уважно, Семе. Збирайся, поїдеш із містером Гейлі. Допоможи йому, покажи дорогу. Та гляди ж, Семе, бережи коней. Минулого тижня Джеррі трохи кульгав, тож не жени їх надто.
Останні слова вона сказала впівголоса, але дуже виразно і з притиском.
– Я, моя пані, усе чудово зрозумів, – змовницьки підморгнув їй Сем. – Богом присягаюся!.. Ой! Це я розхвилювався… – Сем ойкнув так розпачливо, що його господиня не змогла стриматися від сміху. – Місіс, за коней можете не хвилюватися…
– Знаєш, Енді, – сказав Чорний Сем, повернувшись під букове дерево, – коли коник цього джентльмена почне брикатися, як той на нього сяде, усі здивуються. А я – ні. З цими кіньми ще й не таке буває. – Сказав Чорний Сем, багатозначно штрикнувши Енді під бік.
– Еге ж! – погодився Енді, миттю збагнувши, про що йдеться.
– Розумієш, Енді, місіс хоче потягнути час. Це ясно навіть дурневі. Що ж, я їй трішки допоможу. Якщо ці коні зірвуться з ретязів і помчать ген до лісу, чужий господар нескоро вирушить здоганяти утікачку.
Енді із розумінням усміхнувся.
– Значить так, Енді, – втаємничував Чорний Сем у свої плани малого, – коли жеребець почне брикатися, що ми з тобою зробимо?.. Ми обоє кинемося містерові Гейлі на поміч, а ми вже так йому допоможемо, що довіку пам’ятатиме!
І вони обидва, позадиравши носи, весело розсміялися й пустилися у перескоки від радості, що усе так гарно придумали.
Тієї ж миті на ґанку з’явився Гейлі, помітно повеселівши після кількох чашок доброї кави. Він широко усміхався і поводився уже зовсім заспокоєно.
Сем і Енді поначіплювали собі на голови імпровізовані панами із переплетеного пальмового листя і прожогом кинулися до конов’язей «допомагати чужому господареві».
Пальмове листя на голові у Сема стирчало в усі боки, ніби військовий убір якого-небудь вождя з островів Фіджі. Панама Енді теж не мала полів, а її власник приплюснув її долонею, щоб краще трималася голови, і пихато роззирався навсібіч, ніби запитуючи: «Може, комусь не подобається?!»
– Ну, хлопці, – звернувся до них Гейлі, – не можна гаяти ані хвилини!
– Аякже, аякже, – підтакнув догідливо Сем, лівою рукою подаючи Гейлі повіддя, а правою притримуючи стремено.
Енді тим часом відв’язав двох інших коней.
Тільки-но Гейлі присів у сідло, його жеребець став на диби і скинув свого господаря на суху траву. Сем, дуже натурально побиваючись, кинувся уперед і вже тягнувся до вуздечки, але його саморобна панама як назло злетіла з голови і опинилася на голові жеребця, затуливши йому світ Божий. Це, ясна річ, не втихомирило коня, а навпаки – розлютило. Він хвицьнув Сема копитом так, що той аж перекинувся. Розгнівано фиркнувши, жеребець галопом поскакав до дальньої галявини, а за ним рвонули Білл та Джері, яких Енді, як і було заплановано, заздалегідь відв’язав та ще й прицмокнув їм услід.
Розгорілася неймовірна метушня і шарпанина. Сем і Енді, голосячи, безладно бігали маєтком, собаки брехали, Майк, Моз, Менді, Фенні і решта дітлахів верещали, плескали у долоні й вешталися під ногами, заважаючи усім.
Сірий жеребець Гейлі, норовливий кінь, був головним актором у цій виставі. Сценою була ціла галявина з півмилі завдовжки, зусібіч обгороджена густим лісом. Йому страшенно подобалося, що він може зовсім близько підпускати до себе ловців, а потім, зневажливо фиркнувши, стартувати з місця галопом і мчати лісовою стежиною у саму гущавину.
Зловити коней – це була остання справа, яку хотів зробити Сем. Проте його намагання, буцімто їх впіймати збоку виглядали досить героїчними. Його панама із пальмового листя, як меч Річарда-Левового Серця, що завжди виблискував у центрі битви, маячила в усіх місцях, де спіймати коней не було жодного шансу. Він стрімголов туди кидався, голосно зазиваючи інших: «Ось він! Тримайте! Лові-і-іть!..», – таким чином ще більше збезладнюючи загальну біганину.
Гейлі бігав туди-сюди, лаявся, викрикував прокльони, тупав ногами. Містер Шелбі безрезультатно намагався керувати діями Сема і Енді з ґанку, а місіс Шелбі, спостерігаючи із вікна своєї кімнати за тим, що відбувалося надворі, то заливалася сміхом, то знизувала плечима, у глибині душі здогадуючись про причину цього хаосу.
Десь опівдні прегордий Сем з’явився верхи на Джеррі, одночасно ведучи на поводі жеребця Гейлі. Кінь був змучений, але його очі світилися прагненням свободи. Це підтверджували і широко роздуті ніздрі тварини.
– Ось! – переможно крикнув Сем. – Якби не я, ловили б і досі, а я таки піймав!
– Впіймав він! – спересердя буркнув Гейлі. – Та якби не ти, такого б узагалі не трапилося!
– Боже мій, сер, як погано ви про мене думаєте! – ображено вигукнув Сем. – Я так старався, бігав, мов ошпарений… Я ж сімома потами облився!
– Гаразд, годі про це, – сказав Гейлі. – Три години через тебе згаяно, недолугий ти роззяво! Годі вже клеїти дурня, їдьмо!
– Як це їдьмо? Та ви що, сер! – благально сказав Сем. – Так ви і нас, і коней заженете. Ми ледве на ногах тримаємося, коні потомлені. Невже ви збираєтеся поїхати, не пообідавши? Та й коника вашого, сер, треба почистити, гляньте-но, який бруднющий! А Джеррі накульгує. Місіс сваритиметься, якщо ми отак вирушимо в дорогу… Ви не хвилюйтеся, сер, Ліззі ми неодмінно впіймаємо! Те ж мені – утікачка!
Місіс Шелбі підслухала цю розмову і була нею вельми задоволена. Вона вирішила, що тепер її черга зіграти свою роль. Вона вийшла на ґанок, поспівчувала Гейлі з приводу нещодавніх прикрощів, і почала умовляти його залишитися на обід, запевняючи, що стіл буде готовий негайно.
Гейлі не залишили вибору, тож із кислою фізіономією він пішов до вітальні. Сем, скорчивши огидну гримасу у нього за спиною, тріумфально повів коней до кінного двору.
– Ти це бачив, Енді?! Скажи, бачив? – торохтів Сем, заходячи до конюшні і прив’язуючи коней. – Ох він і лаявся, ох і тупав ногами! Мені така комедія до скону не набридла б! А я собі кажу: «Лайся, лайся, старий дідько! Чекай, поки я коней впіймаю, наберися терпіння…» Ех, Енді, цю пригоду я нескоро забуду!
І вони обидва, повалившись на землю біля конюшні, реготали аж до болю у животах.
– Шкода, що ти не бачив, як він мене дірявив поглядом, коли я підвів коня! Якби міг, убив би мене на місці! А я спокійний, ніби й не винен ні в чому.
– Та я усе бачив, бачив! – сказав Енді. – Але ж ти і хитрун, Семе! Справжній лис!
– Що правда, то не гріх! – прийняв похвалу Сем. – А місіс стояла біля вікна і аж заходилася від сміху. Ти помітив?
– Де там! Я ж гасав, мов півнем клюнутий! – відповів Енді.
– От бачиш, Енді, – сказав Сем, спроквола беручись чистити коня Гейлі, – а я все встигаю. І артистом побув, і глядачем одночасно! Треба бути уважним і усе помічати, тож змалку привчайся бачити навіть те, що відбувається у тебе за спиною. Ану, підніми ногу коню. Так от, деякі негри спостережливі, деякі ні. От у чому різниця! А якби я зранку не помітив, куди вітер дме?.. Хіба я не втямив без зайвих слів, чого хоче наша місіс? Га? Отак-то! Отже, я спостережливий. Талант та й годі! У кожного є свій талант, і якщо розвивати його, то можна далеко піти!
– Якби сьогодні вранці я тобі дещо не розповів, подивився б я на твою спостережливість! – добродушно зауважив Енді.
– Ти мудрий хлопчик, будуть з тебе люди. – мовив йому на те Сем. – Що тут такого, коли я скористався твоєю підказкою? На те ми і друзі, тож не вихваляйся даремно. А тепер саме час і нам пообідати. Щось мені підказує, що сьогодні місіс звелить нагодувати нас ситніше, ніж звичайно.