У цю мить хлоп’ята помітили за вікном містера Гейлі. Він рвучко відчинив двері й грізно став на порозі. Він був страшенно лихий після ночі, проведеної у сідлі, та після провальних спроб впіймати утікачку.
– Ну що, негре, готовий? – крикнув Гейлі та, помітивши місіс Шелбі, зняв капелюха і привітався з нею: – Ваш покірний слуга, пані.
Тітонька Хлоя, закривши валізку, перев’язала її шнурком і, випроставшись, втупилася у работорговця гнівним поглядом своїх темних очей. Здавалося, що сльози, які щойно лилися з них, тепер стали іскрами.
Том покірно встав назустріч новому господарю. Він завдав на плечі валізочку і пішов до виходу. Жінка з донечкою на руках пішли провести його, а хлопчаки, ревучи, попленталися за нею.
Місіс Шелбі зупинила Гейлі і палко про щось з ним заговорила, а тим часом сім’я наблизилася до возу, готового будь-якої миті пуститися в дорогу. Довкола нього зібрався чималий натовп із усіх негрів Шелбі, від малого до старого. Вони прийшли попрощатися зі своїм побратимом. Тома в цьому обійсті поважали, він був для них наставником, тож йому щиро співчували усі, а надто жінки.
– Хлоє, здається, нам більше шкода розлучатися із ним, аніж тобі, – крізь сльози мовила одна з негритянок, дивлячись на скам’янілий і суворий вираз обличчя тітоньки Хлої.
– Свої сльози я вже виплакала, – пояснила Хлоя, кинувши повний ненависті погляд на работорговця, який саме проходив повз неї до воза. – Не хочу, щоб цей нелюд тішився моїми слізьми.
– Сідай! – гаркнув Томові Гейлі, пробираючись крізь натовп негрів, які спідлоба позирали на нього.
Дядечко Том сів на воза, а Гейлі, витягнувши з-під сидіння важкі кайдани, почепив їх на нього.
Вражений натовп загудів, мов вулик, а місіс Шелбі з ґанку крикнула:
– Містере Гейлі, запевняю вас, це абсолютно зайве!
– Хтозна, пані! З вашими рабами я вже втратив п’ятсот доларів. З мене досить.
– Чогось іншого від нього годі й сподівався, – скрушно похитала головою тітонька Хлоя.
А хлопці, тільки тепер збагнувши, що чекає на їхнього батька, вчепилися за материну спідницю і аж затрусилися від плачу, стогону й жаху.
– Шкода, що містера Джорджа немає вдома, я з ним так і не попрощався, – сказав Том.
Джордж і справді поїхав на кілька днів до приятеля у гості. Виїхавши рано вранці, він навіть не підозрював, що трапилося з їхнім вірним слугою.
– Передайте від мене уклін містеру Джорджу, – попрохав Том місіс Шелбі.
Гейлі хвицьнув коня, і Том, до останньої миті не відриваючи погляду від рідних місць, від постатей близьких і друзів, зник із їхнього поля зору.
Містера Шелбі також не було вдома. Через тиск обставин він був змушений продати свого найкращого слугу, щоб виплутатися з пут людини, яка загрожувала благополуччю усієї його сім’ї. Тож коли справу було зроблено, він перш за все полегшено зітхнув. Але дружина розбудила у ньому докори сумління, які досі були приспані страхом банкрутства. Мужність, безкорисливість і відданість Тома подвоїли у його господаря почуття зневаги до самого себе. Він довго переконував себе, що мав право так вчинити, що так роблять усі господарі, і навіть без особливої на те потреби, – та все дарма. Почуття провини переслідувало його, тому він вирішив уникнути гнітючої сцени прощання, і поїхав нібито у справах, сподіваючись повернутися, коли з цим буде покінчено.
Том і Гейлі трусилися запилюженим шляхом. Позаду залишалися знайомі Тому з дитинства місця. Ось територія Шелбі закінчилася, і вони в’їхали в поселення. Подолавши приблизно з милю, зупинилися біля кузні, де Гейлі наказав ковалю переробити пару наручників.
– Вони замалі для нього, – пояснив він майстру, тицяючи у Томову сторону.
– Господи! Та це ж Том, негр містера Шелбі! Невже його продали? – запитав коваль.
– Угу, – сухо відповів Гейлі.
– Це просто неможливо! Не вірю власним очам! – вигукнув майстер. – Та навіщо ж йому наручники? Адже такого чесного, порядного негра…
– Еге ж, – перебив його работорговець. – кожен «чесний та порядний» негр тільки й чекає нагоди, аби втекти від господаря. Дурню якомусь, ледарю чи п’яниці на все начхати, йому навіть до вподоби, що його тягають з місця на місце. А для путнього це велика біда. Такого краще закувати – надійніше буде. Адже ноги має? Має! Чого доброго, ще п’ятами накиває.
– Маєте рацію, – погодився коваль, риючись у ящику з інструментами, – для наших, кентуккійських негрів нічого гіршого, ніж плантації Півдня, немає. Потрапив туди – що помер.
– Так і є, вони там мруть, як мухи. Може, клімат тамтешній не годні витримати чи робота затяжка, але нові негри там потрібні завжди, на такий товар попит дуже хороший, – сказав Гейлі.
– А все-таки шкода їх! Зашлють на якусь дальню цукрову плантацію Тома, чи кого іншого – там йому і смерть.
– Ну, Тому взагалі гріх на життя скаржитися. Шелбі змусили мене забожитися, що я прилаштую його в добрі руки. Продам якійсь шанованій сім’ї на службу. Звикне до клімату, не помре від лихоманки – і то щастя. А чого ще бажати негрові?
– Але ж у нього жінка, діти вдома залишились…
– Ото велике лихо! Інших наплодить. Мало бабів на світі?! – холоднокровно відповів Гейлі.
Засмучений Том сидів біля кузні на возі і дослухався до цієї розмови. Раптом він почув швидке ритмічне цокання копит. Це мчав Джордж. Зупинившись, він миттю кинувся Томові на шию, голосячи крізь сльози:
– Це підло, підло! Нехай навіть не виправдовуються, вони вчинили ницо! Яка ганьба! Якби я був дорослим, то не дозволив би тебе продавати! Я не допустив би!
– Містере Джордж! Я такий радий! – щиро сказав дядько Том. – Я вже подумав, що поїду, не попрощавшись із вами… Словами не передати, який я радий вас бачити!
Том злегка посунув ногу, і Джордж побачив кайдани.
– Ганьба! Та як він сміє!.. – гнівно заволав Джордж, сплеснувши руками. – Я поб’ю цього негідника! Та я йому…
– Не треба, містере Джордж! Цим ви мені не допоможете, навпаки, він ще сильніше розлютиться. Говоріть тихше, прошу вас.
– Гаразд, хай буде так. Але ж яка ницість! Чому ніхто нічого мені не сказав? Чому по мене не послали? Якби не Том Лінкен, я б нічого й не знав, не встиг би з тобою попрощатися! Але ж вони від мене вислухали!
– Даремно ви погарячкували, містере Джордж.
– Та хіба ж я міг змовчати? Адже це підлість! Послухай-но, дядьку Томе, – таємниче зашепотів Джордж, повертаючись спиною до кузні, – Я подарую тобі свій долар!
– Та ви що, містере Джордж! Хіба я можу прийняти… – розчулено забелькотів Том.
– Ще й як можеш! Тітонька Хлоя порадила мені просвердлити у ньому дірку і просилити у неї шнурка. Ти носитимеш мій долар на шиї так, щоб цей негідник не помітив…
Том заперечно похитав головою.
– Ні?.. Ти собі як хочеш, Томе, а я таки поб’ю його – тоді хоч трохи мені полегшає.
– Але мені буде важче, містере Джордж. Не треба, прошу вас.
– Ну гаразд, якщо ти просиш! Не буду… – сказав розчаровано Джордж, – але долар ти візьмеш. – І він почепив дядькові Тому на шию шнурок із монетою. – Ось! А тепер застебни куртку… І гляди, не загуби його, а коли засумуєш, подивися на нього, і пам’ятай завжди, що я тебе обов’язково знайду і привезу додому. Ми з тітонькою Хлоєю вже все обдумали. Я їй пообіцяв: «Не хвилюйся, тітонько Хлоє. Я не дам батькові забути про Тома, я щодня дорікатиму йому цим вчинком, і свого таки доб’юся».
– Містере Джордж, навіщо ви так кажете?!
– Нічого такого я не сказав, дядечку Томе.
– Містере Джордж, батьки вас люблять, будьте ж вдячним сином! Піклуйтеся про матір. Не вчіться дурниць у поганих хлопців, які не поважають своїх сімей. Послухайте мене, містере Джордж, Господь обдаровує людей благами двічі, але мати у кожного одна і іншої не буде. Хоч сто років житимете на світі, містере Джордж, а іншої такої жінки, як ваша матуся, ви не знайдете ніколи. Любіть її, будьте їй утіхою і тепер, і тоді, коли подорослішаєте. Пообіцяйте мені, містере Джордж!
– Обіцяю, дядьку Томе, – серйозно відповів хлопчик.
– І ще одне. Молоді люди нерідко вживають погані слова – ну, вік такий, погані приклади для наслідування… Але ви будьте мудрішим, не допускайте лихослів’я, слідкуйте за своїм мовленням. Будьте справжнім джентльменом і виправдайте мої надії. Нехай ваші батьки ніколи не почують поганого слова від вас. Не ображайтеся, містере Джордж, що я так вам кажу.
– Та ти що, дядьку Томе! Хіба ти радив би щось погане?
– Адже я старший за вас, містере Джордж, – лагідно продовжував Том, погладжуючи кучеряву голову хлопчика своєю великою сильною рукою. – Я знаю, що здібності у вас хороші. А скількома благами ви обдаровані, містере Джордж! Ви і читати вмієте, і писати. Коли ви виростете, то станете вченою людиною, і всі мешканці вашого обійстя, а надто ваші батьки пишатимуться вами! Беріть приклад із батька – він хороший господар, і з матері – вона набожна, благочестива жінка. І основне: не забувайте нашого Творця, містере Джордж!
– Я намагатимуся, Томе, повір! За мене нікому не доведеться засоромлено ховати очі! – палко вигукнув хлопчик, чим дуже втішив Тома. – А ти не сумуй, я поверну тебе додому. Ми перебудуємо твою хатинку. Сьогодні вранці ми з тітонькою Хлоєю говорили про це. У вас буде вітальня, а на підлозі – килим. Хай я тільки виросту! Потерпи, Томе! Буде свято й на твоїй вулиці!
А тим часом Гейлі повертався із кузні з кайданами у руках.
– Послухай-но, – нечемно звернувся до нього Джордж, – я розповім батькам, як ти поводишся із дядьком Томом!
– Розповідайте хоч сто разів!
– Не сором тобі торгувати людьми, заковувати їх у ланцюги, ніби й не люди то, а скотина? Невже совість не мучить?!
– Поки ви, благородні пани, будете їх купувати, ми з вами однакові! – відрубав Гейлі. – Яка різниця, хто купує, а хто продає! Не було би покупців – не продавали б. Так що тут ми одного поля ягоди.
– Я дорослим ніколи не купуватиму і не продаватиму негрів, – сказав Джордж. – Раніше я пишався тим, що Кентуккі – моя батьківщина, а тепер мені соромно це навіть усвідомлювати! – Молодий містер випростався в сідлі, роззирнувся навсібіч, ніби переконуючись, чи справили його слова відповідне враження на штат Кентуккі. – Ну, прощавай, дядечку Томе, не бануй і тримайся!
– Прощавайте, містере Джордж. Нехай береже вас Господь! – мовив Том, дивлячись на нього, як на рідного сина, з любов’ю і гордістю. – Таких, як він, в Кентуккі на пальцях однієї руки можна перерахувати, – сказав він, коли постать хлопчика зникла з поля його зору. Том вдивлявся йому услід, аж поки стукіт копит Джорджевого коня не стих. Це був останній відголосок рідного дому. А у нього на грудях залишилося тепло рук і серця молодого містера. Том притиснув через куртку дорогоцінний долар до серця.
– Ну, Томе, давай-но з тобою домовимося, – сказав Гейлі, кидаючи наручники у віз. – Будеш добре поводитися, то і я до тебе ставитимуся по-людськи. Я своїх негрів просто так не ображаю. Все, що можу, для них роблю. Я ваші негритянські хитрощі добре вивчив. Якщо негр сумирний і не намагається втекти, йому при мені добре буде, а ні – то хай потім не нарікає.
Том, як міг, постарався запевнити Гейлі, що він про втечу навіть не думає. А взагалі, работорговець марно розводив теревені, бо куди ж може втекти людина із важенними кайданами на ногах? Але це було у стилі Гейлі, він завжди своїм новим неграм читав проповіді, щиро вірячи, що це полегшить йому життя, а негрів переконає бути сумирними і не завдавати йому клопотів.
А зараз ми на деякий час покинемо Тома і подивимося, як живеться іншим героям нашої розповіді.
Розділ ХІ
Мандрівник під’їхав до дверей маленького готелю у містечку Н. штату Кентуккі, коли дощовий похмурий день вже плавно переходив у вечір. У холі він побачив типову для тамтешніх місць картину: люди різних суспільних верств перечікували тут негоду. Найбільш помітними тут були високі, статні кентуккійці, вбрані переважно у куртки для ловів. Вони по-домашньому зручно повмощувалися на стільцях, мало не лежачи, їхні рушниці, патронташі, сумки, собаки і негренята-єгері зайняли усі кути і закапелки холу. Справа і зліва від каміна сиділи двоє джентльменів, також у фривольних позах – обидва у капелюхах та вимащених болотом чоботах, каблуки яких красувалися на панелі каміна. Ми маємо пояснити читачеві, що постояльці і відвідувачі тамтешніх готелів полюбляють такі пози, мабуть, так їм ліпше думається і відпочивається.
Господар готелю стояв за стійкою, мало чим відрізняючись від своїх земляків: він також був кремезний, міцний, мав густу шевелюру, яку ледь-ледь прикривав височенний циліндр.
У цій кімнаті усі присутні мали головні убори, що слугували свідченням людського статусу в суспільстві: фетровий капелюх чи засмальцьований касторовий, бриль із пальмового листя чи останній писк моди, – усі вони вказували на найхарактерніші риси «голів», на які були начеплені. У веселунів, задирак і просто відкритих душею людей головні убори були пристроєні набакир; ті, хто натягав їх на самий ніс, давали зрозуміти, що жартувати із ними не слід – вони є люди аж занадто серйозні; хто бажав усе бачити і нічого не випускати з поля зору, стягували свої шапки аж на потилицю, і хтозна, як вони звідти не злітали… Ну а простий народ абияк мостив зверху свій головний убір, аби лиш він там надійно тримався. А взагалі, хіба лиш Шекспірові до снаги гідно описати різновиди головних уборів та характери їхніх власників.
Негри у широчезних штанях і дуже вузьких сорочках вешталися туди-сюди, але робили це з таким виглядом, ніби готові будь-якої миті вгоджати господарю і постояльцям.
Аби картина опису цієї гостьової зали вийшла повною, зауважимо, що тут весело потріскували дрова у каміні, двері і вікна були відчинені настіж і протяг бавився із завісками досхочу.
Отакими були типові готелі у провінційних містечках штату Кентуккі, дорогий читачу.
Сучасний мешканець цього штату є прекрасними екземпляром для наочної демонстрації впливу спадковості. Предки сучасного кентуккійця – хоробрі мисливці – жили у лісах, спали під відкритим небом, а замість свічок їм світили небесні зорі. Тому-то їхні нащадки навіть у цивілізованих житлах ведуть таке життя, ніби й досі не вийшли з бівуаку: в приміщеннях не знімають ні капелюхів, ні чобіт, сидять, задерши ноги на якесь підвищення, – точнісінько як їхні прапрадіди ніжилися на галявинці, поскладавши ноги на пеньок або зручно впершись ними у стовбур дерева; ні взимку, ані влітку не зачиняють вікон, щоб їхнім могутнім легеням не забракло кисню; добродушно називають «незнайомцями» усіх підряд, та й взагалі вони відомі у світі як веселі, безпосередні і щирі простаки.
Отже, в такій компанії опинився мандрівник, про якого далі піде мова. Це був гарно зодягнений, маленький на зріст панок похилого віку із добродушним виразом обличчя і дещо неспокійною поведінкою. Він сам заніс до готелю свою валізу і парасолю, рішуче відмовившись від допомоги слуг. Увійшовши до холу, новий відвідувач нервово пороззирався, вибрав собі місце біля каміна, запхав свої речі під стіл і, присівши, почав недовірливо поглядати на джентльмена із поставленими на панель каміна ногами, який часто спльовував то вліво, то вправо. Така поведінка сусіда, який сидів за столиком навпроти, могла б кого завгодно роздратувати, тим паче прискіпливу і нервову людину, а саме таким був чоловік, який щойно завітав до готелю.
– Як ся маєш, незнайомцю? – запитав той-таки вищезгаданий джентльмен, і на знак привітання плюнув у бік новоприбулого.
– Щиро дякую, непогано, – відповів той, ледве зумівши відхилитись від такого сумнівного вияву уваги.
– Що новенького у світі? – продовжував знайомство сусід, виймаючи з кишені плитку тютюну для жування і великого мисливського ножа. Принагідно зазначимо, що цей чоловік був торгівцем худобою.
– Ну що, негре, готовий? – крикнув Гейлі та, помітивши місіс Шелбі, зняв капелюха і привітався з нею: – Ваш покірний слуга, пані.
Тітонька Хлоя, закривши валізку, перев’язала її шнурком і, випроставшись, втупилася у работорговця гнівним поглядом своїх темних очей. Здавалося, що сльози, які щойно лилися з них, тепер стали іскрами.
Том покірно встав назустріч новому господарю. Він завдав на плечі валізочку і пішов до виходу. Жінка з донечкою на руках пішли провести його, а хлопчаки, ревучи, попленталися за нею.
Місіс Шелбі зупинила Гейлі і палко про щось з ним заговорила, а тим часом сім’я наблизилася до возу, готового будь-якої миті пуститися в дорогу. Довкола нього зібрався чималий натовп із усіх негрів Шелбі, від малого до старого. Вони прийшли попрощатися зі своїм побратимом. Тома в цьому обійсті поважали, він був для них наставником, тож йому щиро співчували усі, а надто жінки.
– Хлоє, здається, нам більше шкода розлучатися із ним, аніж тобі, – крізь сльози мовила одна з негритянок, дивлячись на скам’янілий і суворий вираз обличчя тітоньки Хлої.
– Свої сльози я вже виплакала, – пояснила Хлоя, кинувши повний ненависті погляд на работорговця, який саме проходив повз неї до воза. – Не хочу, щоб цей нелюд тішився моїми слізьми.
– Сідай! – гаркнув Томові Гейлі, пробираючись крізь натовп негрів, які спідлоба позирали на нього.
Дядечко Том сів на воза, а Гейлі, витягнувши з-під сидіння важкі кайдани, почепив їх на нього.
Вражений натовп загудів, мов вулик, а місіс Шелбі з ґанку крикнула:
– Містере Гейлі, запевняю вас, це абсолютно зайве!
– Хтозна, пані! З вашими рабами я вже втратив п’ятсот доларів. З мене досить.
– Чогось іншого від нього годі й сподівався, – скрушно похитала головою тітонька Хлоя.
А хлопці, тільки тепер збагнувши, що чекає на їхнього батька, вчепилися за материну спідницю і аж затрусилися від плачу, стогону й жаху.
– Шкода, що містера Джорджа немає вдома, я з ним так і не попрощався, – сказав Том.
Джордж і справді поїхав на кілька днів до приятеля у гості. Виїхавши рано вранці, він навіть не підозрював, що трапилося з їхнім вірним слугою.
– Передайте від мене уклін містеру Джорджу, – попрохав Том місіс Шелбі.
Гейлі хвицьнув коня, і Том, до останньої миті не відриваючи погляду від рідних місць, від постатей близьких і друзів, зник із їхнього поля зору.
Містера Шелбі також не було вдома. Через тиск обставин він був змушений продати свого найкращого слугу, щоб виплутатися з пут людини, яка загрожувала благополуччю усієї його сім’ї. Тож коли справу було зроблено, він перш за все полегшено зітхнув. Але дружина розбудила у ньому докори сумління, які досі були приспані страхом банкрутства. Мужність, безкорисливість і відданість Тома подвоїли у його господаря почуття зневаги до самого себе. Він довго переконував себе, що мав право так вчинити, що так роблять усі господарі, і навіть без особливої на те потреби, – та все дарма. Почуття провини переслідувало його, тому він вирішив уникнути гнітючої сцени прощання, і поїхав нібито у справах, сподіваючись повернутися, коли з цим буде покінчено.
Том і Гейлі трусилися запилюженим шляхом. Позаду залишалися знайомі Тому з дитинства місця. Ось територія Шелбі закінчилася, і вони в’їхали в поселення. Подолавши приблизно з милю, зупинилися біля кузні, де Гейлі наказав ковалю переробити пару наручників.
– Вони замалі для нього, – пояснив він майстру, тицяючи у Томову сторону.
– Господи! Та це ж Том, негр містера Шелбі! Невже його продали? – запитав коваль.
– Угу, – сухо відповів Гейлі.
– Це просто неможливо! Не вірю власним очам! – вигукнув майстер. – Та навіщо ж йому наручники? Адже такого чесного, порядного негра…
– Еге ж, – перебив його работорговець. – кожен «чесний та порядний» негр тільки й чекає нагоди, аби втекти від господаря. Дурню якомусь, ледарю чи п’яниці на все начхати, йому навіть до вподоби, що його тягають з місця на місце. А для путнього це велика біда. Такого краще закувати – надійніше буде. Адже ноги має? Має! Чого доброго, ще п’ятами накиває.
– Маєте рацію, – погодився коваль, риючись у ящику з інструментами, – для наших, кентуккійських негрів нічого гіршого, ніж плантації Півдня, немає. Потрапив туди – що помер.
– Так і є, вони там мруть, як мухи. Може, клімат тамтешній не годні витримати чи робота затяжка, але нові негри там потрібні завжди, на такий товар попит дуже хороший, – сказав Гейлі.
– А все-таки шкода їх! Зашлють на якусь дальню цукрову плантацію Тома, чи кого іншого – там йому і смерть.
– Ну, Тому взагалі гріх на життя скаржитися. Шелбі змусили мене забожитися, що я прилаштую його в добрі руки. Продам якійсь шанованій сім’ї на службу. Звикне до клімату, не помре від лихоманки – і то щастя. А чого ще бажати негрові?
– Але ж у нього жінка, діти вдома залишились…
– Ото велике лихо! Інших наплодить. Мало бабів на світі?! – холоднокровно відповів Гейлі.
Засмучений Том сидів біля кузні на возі і дослухався до цієї розмови. Раптом він почув швидке ритмічне цокання копит. Це мчав Джордж. Зупинившись, він миттю кинувся Томові на шию, голосячи крізь сльози:
– Це підло, підло! Нехай навіть не виправдовуються, вони вчинили ницо! Яка ганьба! Якби я був дорослим, то не дозволив би тебе продавати! Я не допустив би!
– Містере Джордж! Я такий радий! – щиро сказав дядько Том. – Я вже подумав, що поїду, не попрощавшись із вами… Словами не передати, який я радий вас бачити!
Том злегка посунув ногу, і Джордж побачив кайдани.
– Ганьба! Та як він сміє!.. – гнівно заволав Джордж, сплеснувши руками. – Я поб’ю цього негідника! Та я йому…
– Не треба, містере Джордж! Цим ви мені не допоможете, навпаки, він ще сильніше розлютиться. Говоріть тихше, прошу вас.
– Гаразд, хай буде так. Але ж яка ницість! Чому ніхто нічого мені не сказав? Чому по мене не послали? Якби не Том Лінкен, я б нічого й не знав, не встиг би з тобою попрощатися! Але ж вони від мене вислухали!
– Даремно ви погарячкували, містере Джордж.
– Та хіба ж я міг змовчати? Адже це підлість! Послухай-но, дядьку Томе, – таємниче зашепотів Джордж, повертаючись спиною до кузні, – Я подарую тобі свій долар!
– Та ви що, містере Джордж! Хіба я можу прийняти… – розчулено забелькотів Том.
– Ще й як можеш! Тітонька Хлоя порадила мені просвердлити у ньому дірку і просилити у неї шнурка. Ти носитимеш мій долар на шиї так, щоб цей негідник не помітив…
Том заперечно похитав головою.
– Ні?.. Ти собі як хочеш, Томе, а я таки поб’ю його – тоді хоч трохи мені полегшає.
– Але мені буде важче, містере Джордж. Не треба, прошу вас.
– Ну гаразд, якщо ти просиш! Не буду… – сказав розчаровано Джордж, – але долар ти візьмеш. – І він почепив дядькові Тому на шию шнурок із монетою. – Ось! А тепер застебни куртку… І гляди, не загуби його, а коли засумуєш, подивися на нього, і пам’ятай завжди, що я тебе обов’язково знайду і привезу додому. Ми з тітонькою Хлоєю вже все обдумали. Я їй пообіцяв: «Не хвилюйся, тітонько Хлоє. Я не дам батькові забути про Тома, я щодня дорікатиму йому цим вчинком, і свого таки доб’юся».
– Містере Джордж, навіщо ви так кажете?!
– Нічого такого я не сказав, дядечку Томе.
– Містере Джордж, батьки вас люблять, будьте ж вдячним сином! Піклуйтеся про матір. Не вчіться дурниць у поганих хлопців, які не поважають своїх сімей. Послухайте мене, містере Джордж, Господь обдаровує людей благами двічі, але мати у кожного одна і іншої не буде. Хоч сто років житимете на світі, містере Джордж, а іншої такої жінки, як ваша матуся, ви не знайдете ніколи. Любіть її, будьте їй утіхою і тепер, і тоді, коли подорослішаєте. Пообіцяйте мені, містере Джордж!
– Обіцяю, дядьку Томе, – серйозно відповів хлопчик.
– І ще одне. Молоді люди нерідко вживають погані слова – ну, вік такий, погані приклади для наслідування… Але ви будьте мудрішим, не допускайте лихослів’я, слідкуйте за своїм мовленням. Будьте справжнім джентльменом і виправдайте мої надії. Нехай ваші батьки ніколи не почують поганого слова від вас. Не ображайтеся, містере Джордж, що я так вам кажу.
– Та ти що, дядьку Томе! Хіба ти радив би щось погане?
– Адже я старший за вас, містере Джордж, – лагідно продовжував Том, погладжуючи кучеряву голову хлопчика своєю великою сильною рукою. – Я знаю, що здібності у вас хороші. А скількома благами ви обдаровані, містере Джордж! Ви і читати вмієте, і писати. Коли ви виростете, то станете вченою людиною, і всі мешканці вашого обійстя, а надто ваші батьки пишатимуться вами! Беріть приклад із батька – він хороший господар, і з матері – вона набожна, благочестива жінка. І основне: не забувайте нашого Творця, містере Джордж!
– Я намагатимуся, Томе, повір! За мене нікому не доведеться засоромлено ховати очі! – палко вигукнув хлопчик, чим дуже втішив Тома. – А ти не сумуй, я поверну тебе додому. Ми перебудуємо твою хатинку. Сьогодні вранці ми з тітонькою Хлоєю говорили про це. У вас буде вітальня, а на підлозі – килим. Хай я тільки виросту! Потерпи, Томе! Буде свято й на твоїй вулиці!
А тим часом Гейлі повертався із кузні з кайданами у руках.
– Послухай-но, – нечемно звернувся до нього Джордж, – я розповім батькам, як ти поводишся із дядьком Томом!
– Розповідайте хоч сто разів!
– Не сором тобі торгувати людьми, заковувати їх у ланцюги, ніби й не люди то, а скотина? Невже совість не мучить?!
– Поки ви, благородні пани, будете їх купувати, ми з вами однакові! – відрубав Гейлі. – Яка різниця, хто купує, а хто продає! Не було би покупців – не продавали б. Так що тут ми одного поля ягоди.
– Я дорослим ніколи не купуватиму і не продаватиму негрів, – сказав Джордж. – Раніше я пишався тим, що Кентуккі – моя батьківщина, а тепер мені соромно це навіть усвідомлювати! – Молодий містер випростався в сідлі, роззирнувся навсібіч, ніби переконуючись, чи справили його слова відповідне враження на штат Кентуккі. – Ну, прощавай, дядечку Томе, не бануй і тримайся!
– Прощавайте, містере Джордж. Нехай береже вас Господь! – мовив Том, дивлячись на нього, як на рідного сина, з любов’ю і гордістю. – Таких, як він, в Кентуккі на пальцях однієї руки можна перерахувати, – сказав він, коли постать хлопчика зникла з поля його зору. Том вдивлявся йому услід, аж поки стукіт копит Джорджевого коня не стих. Це був останній відголосок рідного дому. А у нього на грудях залишилося тепло рук і серця молодого містера. Том притиснув через куртку дорогоцінний долар до серця.
– Ну, Томе, давай-но з тобою домовимося, – сказав Гейлі, кидаючи наручники у віз. – Будеш добре поводитися, то і я до тебе ставитимуся по-людськи. Я своїх негрів просто так не ображаю. Все, що можу, для них роблю. Я ваші негритянські хитрощі добре вивчив. Якщо негр сумирний і не намагається втекти, йому при мені добре буде, а ні – то хай потім не нарікає.
Том, як міг, постарався запевнити Гейлі, що він про втечу навіть не думає. А взагалі, работорговець марно розводив теревені, бо куди ж може втекти людина із важенними кайданами на ногах? Але це було у стилі Гейлі, він завжди своїм новим неграм читав проповіді, щиро вірячи, що це полегшить йому життя, а негрів переконає бути сумирними і не завдавати йому клопотів.
А зараз ми на деякий час покинемо Тома і подивимося, як живеться іншим героям нашої розповіді.
Розділ ХІ
Невільницькі думки про свободу
Мандрівник під’їхав до дверей маленького готелю у містечку Н. штату Кентуккі, коли дощовий похмурий день вже плавно переходив у вечір. У холі він побачив типову для тамтешніх місць картину: люди різних суспільних верств перечікували тут негоду. Найбільш помітними тут були високі, статні кентуккійці, вбрані переважно у куртки для ловів. Вони по-домашньому зручно повмощувалися на стільцях, мало не лежачи, їхні рушниці, патронташі, сумки, собаки і негренята-єгері зайняли усі кути і закапелки холу. Справа і зліва від каміна сиділи двоє джентльменів, також у фривольних позах – обидва у капелюхах та вимащених болотом чоботах, каблуки яких красувалися на панелі каміна. Ми маємо пояснити читачеві, що постояльці і відвідувачі тамтешніх готелів полюбляють такі пози, мабуть, так їм ліпше думається і відпочивається.
Господар готелю стояв за стійкою, мало чим відрізняючись від своїх земляків: він також був кремезний, міцний, мав густу шевелюру, яку ледь-ледь прикривав височенний циліндр.
У цій кімнаті усі присутні мали головні убори, що слугували свідченням людського статусу в суспільстві: фетровий капелюх чи засмальцьований касторовий, бриль із пальмового листя чи останній писк моди, – усі вони вказували на найхарактерніші риси «голів», на які були начеплені. У веселунів, задирак і просто відкритих душею людей головні убори були пристроєні набакир; ті, хто натягав їх на самий ніс, давали зрозуміти, що жартувати із ними не слід – вони є люди аж занадто серйозні; хто бажав усе бачити і нічого не випускати з поля зору, стягували свої шапки аж на потилицю, і хтозна, як вони звідти не злітали… Ну а простий народ абияк мостив зверху свій головний убір, аби лиш він там надійно тримався. А взагалі, хіба лиш Шекспірові до снаги гідно описати різновиди головних уборів та характери їхніх власників.
Негри у широчезних штанях і дуже вузьких сорочках вешталися туди-сюди, але робили це з таким виглядом, ніби готові будь-якої миті вгоджати господарю і постояльцям.
Аби картина опису цієї гостьової зали вийшла повною, зауважимо, що тут весело потріскували дрова у каміні, двері і вікна були відчинені настіж і протяг бавився із завісками досхочу.
Отакими були типові готелі у провінційних містечках штату Кентуккі, дорогий читачу.
Сучасний мешканець цього штату є прекрасними екземпляром для наочної демонстрації впливу спадковості. Предки сучасного кентуккійця – хоробрі мисливці – жили у лісах, спали під відкритим небом, а замість свічок їм світили небесні зорі. Тому-то їхні нащадки навіть у цивілізованих житлах ведуть таке життя, ніби й досі не вийшли з бівуаку: в приміщеннях не знімають ні капелюхів, ні чобіт, сидять, задерши ноги на якесь підвищення, – точнісінько як їхні прапрадіди ніжилися на галявинці, поскладавши ноги на пеньок або зручно впершись ними у стовбур дерева; ні взимку, ані влітку не зачиняють вікон, щоб їхнім могутнім легеням не забракло кисню; добродушно називають «незнайомцями» усіх підряд, та й взагалі вони відомі у світі як веселі, безпосередні і щирі простаки.
Отже, в такій компанії опинився мандрівник, про якого далі піде мова. Це був гарно зодягнений, маленький на зріст панок похилого віку із добродушним виразом обличчя і дещо неспокійною поведінкою. Він сам заніс до готелю свою валізу і парасолю, рішуче відмовившись від допомоги слуг. Увійшовши до холу, новий відвідувач нервово пороззирався, вибрав собі місце біля каміна, запхав свої речі під стіл і, присівши, почав недовірливо поглядати на джентльмена із поставленими на панель каміна ногами, який часто спльовував то вліво, то вправо. Така поведінка сусіда, який сидів за столиком навпроти, могла б кого завгодно роздратувати, тим паче прискіпливу і нервову людину, а саме таким був чоловік, який щойно завітав до готелю.
– Як ся маєш, незнайомцю? – запитав той-таки вищезгаданий джентльмен, і на знак привітання плюнув у бік новоприбулого.
– Щиро дякую, непогано, – відповів той, ледве зумівши відхилитись від такого сумнівного вияву уваги.
– Що новенького у світі? – продовжував знайомство сусід, виймаючи з кишені плитку тютюну для жування і великого мисливського ножа. Принагідно зазначимо, що цей чоловік був торгівцем худобою.
Конец бесплатного ознакомительного фрагмента