"Звичайно, подумав вiн, якщо у нього алiбi, то версiю, яка почала визначатися, про особисту причетнiсть Потоцького до загибелi Христофорової слiд вiдкинути. Та невже вiн не знає вiд Вiти про смерть i похорон Килини Сергiївни? Дивно! Невже дiвчина не сказала йому про це? А якщо знає, навiщо приховує?"
   Хоча участь iнженера у вбивствi кравчинi могла бути i не прямою, Дмитро Iванович розумiв, що у здогадi, який спав йому на думку, з'явилася трiщина. Отже, вузол ще дужче зав'язується. Медексперти й досi не зробили певного висновку про подiї, якi передували загибелi Христофорової. Установлено, що смерть сталася внаслiдок падiння i удару головою об опалювальну батарею. Але що було причиною падiння? Посковзнулася i сама впала чи хтось штовхнув жiнку, збив з нiг? Перше припущення не мало достатнiх пiдстав: важко повiрити, що порiвняно молода, мiцна Килина Сергiївна нi з того нi з сього упала в кiмнатi. На чорну немiч не хворiла. Правда, килима на лакованiй пiдлозi не було, бо пiдмiтати з пiдлоги дрiбненькi клаптики тканини i паперу легше, нiж вибирати їх з килима. На шовкових клаптиках, розкиданих по гладкому паркету, напевне, таки можна посковзнутися. Але все ж це, скажiмо, не апельсиновi кiрочки чи слизьке кавунове насiння, на яких падiння майже неминуче. На користь другого припущення говорили незвичнi слiди на тiлi кравчинi, як установила експертиза, прижиттєвi ушкодження, синцi, якi могли виникнути, якщо скубнути людину. Крiм того, плаття Христофорової було трохи розiрване, що свiдчило про якусь боротьбу. Але ж не буде той самий Потоцький, нападаючи, щипати жiнку, дуже вже це по-баб'ячому. Крiм того, на пiдлозi експерти знайшли декiлька висмикнутих жiночих волосинок, що не належали загиблiй кравчинi. Хоч, втiм, це могла зачiсуватися якась iз замовниць...
   Справдi, якщо i стався напад на Христофорову, то нападником, певно, був не iнженер, навiть коли у нього й не виявиться алiбi.
   А от вiн, Коваль, нiде правди дiти, побачивши зараз чобiтки в чемоданах Потоцького i знаючи вiд Струця, що iнженер зв'язаний з родиною Христофорових, шляхом простого логiчного розмiркування з єднав усi ланки в єдиний ланцюг: кустарнi, але дуже гарнi чобiтки пошитi в Одесi за моделлю Журавля. Антон Журавель дружив iз Христофоровою, i вона могла завести Потоцького з ним i попросити зробити модель для свого одеського приятеля. Що потiм, пiсля загибелi Журавля, сталося мiж Килиною Сергiївною та iнженером Потоцьким, вiн не знав, але припускав, що пiдпiльний артiльник, побоюючись викриття, мiг пiти на все, аби тiльки кравчиня не виказала його.
   Тепер цi мiркування самому Дмитру Iвановичу здавалися безпiдставними. Полковник тяжко зiтхнув. I, звiсно, не тому, що Потоцький, очевидно, не причетний до убивства, i не тому, що алiбi iнженера знову зажене розшук i дiзнання у цiй справi у глухий кут. Йому раптом здалося, що вiн, Коваль, взагалi не може нi в чому розiбратися, що дуже простенька карна справа здається йому вкрай складною. Може, й справдi надiйшов час згортати паруси i тихо сунути у спокiйну гавань заслуженого вiдпочинку...
   Майор, вiдчувши паузу, уже готовий був поставити своє запитання, коли Коваль строго сказав Потоцькому:
   - Ви не вперше вiдмовляєтесь вiд своїх друзiв. Минулого разу, коли з вами тут розмовляли, ви заявили, що не знаєте нiякого Журавля. Але ж збрехали!
   У бiлi очi iнженера Ковалю зараз не щастить заглянути, бо Потоцький ховав очi.
   - За скiльки купили цю модель? - кивнув полковник на чобiтки. - Новий здогад, який несподiвано спалахнув у Дмитра Iвановича (нотатка у блокнотi: "Пан - 300"), знову повернув його до ранiше зв'язаного ланцюжка: Потоцький - Христофорова - протекцiя кравчинi Потоцькому - вiдсутня ранiше ланка: грошi за модель Журавлю - пiдпiльна одеська артiль, таємна торгiвля чобiтками у пiдворiттях, перукарнях, пiд крамницями у Києвi, а можливо, i в iнших мiстах. Це змiцнило попереднi мiркування. Полковник уже бiльш твердо промовив:
   - I навiть не вiддали Журавлю якоїсь незначної для вас суми, три сотнi. Адже у вас справжнє пiдприємство, хоч i пiдпiльне, i ви добряче заробили на цiй моделi... Соромно, громадянине Потоцький. Ви ж, напевне, вважаєте себе поважною дiловою людиною, - не утримався вiд злої iронiї Коваль. - До речi, чи знала Килина Сергiївна, для чого ви купили модель у Журавля, - спитав вiн, прагнучи до кiнця з ясувати причину загибелi кравчинi.
   - Не розумiю вашого запитання, - похмуро вiдповiв iнженер.
   - Можна i уточнити: чи знала Христофорова про iснування вашої пiдпiльної артiлi?
   - Я не знаю нiякої артiлi, - зиркнув з-пiд лоба Потоцький. - З артiлями, по-моєму, у нас давно покiнчено.
   Свiдчення iнженера ставали усе бiльш важливими для обехеесiвського майора, i Коваль вирiшив не заважати йому. Зрештою, алiбi Потоцького в зв'язку iз справою загиблої кравчинi, якщо воно е, можна установити i трохи пiзнiше. А тим часом полковник до повернення у Київ, де чекала його робота з Павленком, вiдкликаним з вiдрядження, хотiв зустрiтися з дочкою Килини Сергiївни - Вiтою.
   - Поцiкавтесь, до речi, - порадив вiн майоровi, - де вони дiставали фiрмовi наклейки "Salamander", чи не морячки iз загранки привозили?..
   З цими словами, кивнувши на прощання колезi, Дмитро Iванович вийшов з кабiнету.
   * * *
   Дiвчина сидiла перед полковником у великому м'якому крiслi i здавалася облiзлим, здичавiлим кошеням, що забилося у куток. Це враження створювала i не вiдповiдна до її хворобливого вигляду, якась наїжена - Коваль подумав: "божевiльна!" - зачiска, i упертий, насторожений блиск очей. Вона була блiда пiсля великої втрати кровi i, сидячи у крiслi, терла пальцi, немов i у теплiй кiмнатi вони мерзли.
   Старий, якийсь обшарпаний знадвору будиночок всерединi виявився дуже затишним. Усе в цiй квартирi свiдчило про достаток, навiть iз зайвиною. У кiмнатах стояли рiзьбленi румунськi меблi, гiрка була повна порцеляни, вабили зiр статуетки i гарне кольорове скло, розставлене у кiмнатах, а на пiдлозi, однiй i другiй, пухнасто лежали товстi китайськi килими. Ковалю пригадалась спартанська обстановка київської квартири кравчинi. Й справдi, гнiздо Христофорової було тут.
   На пальцi лiвої руки Вiти, яка сидiла у простенькому бавовняному халатi, Дмитро Iванович помiтив гравiрований перстеньок з невеличким дiамантиком, до вух дiвчини прилiпилися золотi сережки з розсипом коштовного блискучого пилу.
   Незважаючи на те, що дiвчина неприязно поглядала на неприємного їй гостя, що несподiвано нiби звалився на голову, Дмитру Iвановичу було щиро її жаль. Вiн розумiв її стан i прийшов не допитувати, а довiдатися про її життя i, можливо, допомогти осиротiлiй дiвчинi.
   Коваль пояснив Вiтi, що привело його до неї, поспiвчував у її великому горi i для того, щоб вiдтягти увагу вiд гiрких думок, почав розмову на прозаїчнi побутовi теми. Вiн розпитував дiвчину, чи залишиться вона тепер в Одесi, чи переїде до батька у Кишинiв, цiкавився навчанням i тiльки наприкiнцi бесiди, маючи на увазi батька втраченої дитини, зачепив болячу тему: хто тепер найближча їй людина i хто винен у тому, що вона потрапила до лiкарнi? Вiта зрозумiла полковника, засовалася у крiслi, втупила у Коваля злий погляд.
   - Це вас не стосується!
   - Звiсно, - погодився Дмитро Iванович, - в певному смислi не стосується, але... - i, пiдкоряючись якомусь натхненню, раптом сказав: - Втiм, я знаю. Григорiй. Адже так, Григорiй Потоцький? Його зараз нами затримано i допитано. - Коваль навмисне не уточнив, з якого приводу затримано iнженера.
   Зробившiї висновок, що найбiльша таємниця її життя розкрита, що її зраджено, що у мiлiцiї Потоцький усе розповiв, вражена дiвчина на мить завмерла, потiм розридалася. Плакала вона якось дуже жально, по-дитячому, хлипаючи та iкаючи, i Коваль пiшов на кухню по воду.
   На кухнi Дмитро Iванович вiдчув знайомий запах шкiри. Вiн розгледiвся. Простора кухня мала ще й комору, дверi якої були, як i стiни кухнi, обклеєнi шпалерами "пiд дуб".
   Коваль вiдсунув защiпку. У нiс вдарив рiзкий запах. У величенькiй коморi вiд пiдлоги до стелi стосами було складено шкуратини. Дмитро Iванович кiлька секунд розглядав їх, потiм зачинив дверцята, набрав з крана води i повернувся до кiмнат.
   Вiта уже почала заспокоюватися i випила води. Ридаючи, вона ще дужче забилася у величезне крiсло. Фарба з вiй, змита слiзьми, зробила її гарненьке личко вiдразливим. Коли сльози ущухли, вона випросталася i з викликом кинула полковнику:
   - Ну й що! Вiн мене любить, i я маю право любити, кого хочу!
   - Звичайно, звичайно, - заспокоював її Коваль.
   Йому тепер стала зрозумiлою тяжка обстановка, яка склалася у сiм'ї Христофорових. Вiта, яка щойно, захлинаючись, ридала з-за Потоцького, при розповiдi про похорон матерi не пролила й сльозинки.
   Чи то звiльнившись вiд необхiдностi зберiгати свою таємницю, чи раптом почувши у полковниковi не ворога, а доброзичливу людину Дмитро Iванович умiв прихилити до себе, чи гострiше вiдчувши свою самотнiсть i не маючи перед ким полегшити серце, немов шукаючи пiдтримки i захисту у цього сивого полковника, але Вiта раптом обрушила увесь свiй гнiв на людину, яка зрадила її. I тодi з неї вiдразу немов зiйшла кора, i вона стала звичайною скривдженою дiвчинкою.
   Вона розповiла, що Григорiй мав одружитися на нiй, десять-п'ятнадцять рокiв рiзницi не велика бiда, - але вони приховували свої взаємини вiд матерi. Коли ж Вiта довiдалася, що сама стане матiр'ю, то вирiшила вiдкритися Килинi Сергiївнi. У суботу приїхала до Києва i все розповiла. Мати дуже лаяла її, плакала, навiть спробувала побити. Але врештi-решт, коли Вiта пообiцяла, що не пiде за цього, зi слiв матерi, "пройдисвiта i розпусника", вони помирилися, i Килина Сергiївна повела її до знайомої акушерки. Мати наполягала, щоб Вiта пiсля операцiї полежала кiлька днiв у неї, але та не погодилася i поїхала додому. Вночi, у поїздi, їй стало погано, i в Одесi її прямо з поїзда повезли у лiкарню. Тепер вона знає, що бiдолашна мама була права. Григорiй - пiдла людина, мерзотник i бiльше нiколи не переступить її порога.
   Коваль, слухаючи Вiту, спiвчутливо кивав. Батькiвським серцем вiн розумiв, яку трагедiю переживай зараз юна Христофорова. Якоїсь митi йому здалося, що у крiслi, плачучи i задихаючись вiд обурення, сидить не щупле, колюче дiвча по iменi Вiта, а її київська однолiтка. Голову його сушила думка: чи могло б таке трапитися з його Наталкою? Ранiше вiн смiливо мiг би дати на таке запитання тверду, однозначну вiдповiдь. Але тепер, коли з'явився цей Хосе?
   Що стосується Вiти, то, може, й на краще, що не народила. Що б робило це безпомiчне, розгублене дiвчисько з дитиною, що могла дати майбутнiй людинi?! Надто вже багато з'явилося зараз безбатченкiв, i малолiтки-матерi не знають, як упоратися iз клопотом, який упав на їхнi плечi. I у кiнцевому пiдсумку за помилки юних батькiв розплачуються без вини винуватi дiти, якi частенько потрапляють у поле зору його колег...
   Але як вiн смiв подумати у цьому зв'язку про свою Наталку?! Нi! Його донька нiяк не схожа на цю нещасну дiвчину!.. Та все ж таки де вiн узявся, цей Хосе?!.
   Користуючись тим, що Вiта розбалакалася, Дмитро Iванович спитав її, що вона знає про друге, пiдпiльне, життя Потоцького, про його дiловi зв'язки i комерцiю. У вiдповiдь на це дiвчина тiльки похитала головою. Коваль зрозумiв, що "пан Потоцький" свої справи Вiтi не дуже вiдкривав. Однак про шкiру дiвчина, на жаль, i не заїкнулася, i Дмитро Iванович подумав, що треба буде пiдказати майоровi, нехай попросить у прокурора постанову на обшук у Христофорової тому, що й тут виявився, нехай i невеличкий, схов сировини.
   Усе бiльше переконуючись, що Потоцький не причетний до вбивства Килини Сергiївни, Коваль все ж iще спитав Вiту, що вона робила у недiлю.
   - Ви уже були вдома?
   - Нi, у лiкарнi.
   - Вас хто-небудь вiдвiдував?
   Дiвчина здивувалася:
   - Аякже! Звичайно, вiн же, цей тип! Як я його тепер ненавиджу!
   - Потоцький?
   - Вiн.
   - I довго був?
   - Увесь день i вечiр. Вiн навiть на роботу не ходив у понедiлок, коли забирав мене з лiкарнi. Але я про нього i чути бiльше не хочу!
   Коваль остаточно переконався, що версiя про участь Потоцького в убивствi Христофорової повнiстю провалилася...
   17
   Ця оперативна нарада, яка мала дещо пiдсумувати, не пiдсумувала нiчого. I не тому, що у її учасникiв не було нових даних про загибель Антона Журавля i Христофорової, нових спостережень, фактiв, а тому що цi спостереження або окремi деталi майже нiчого не давали до того, що уже було вiдомо, або навiть заперечували одна одну.
   Цього разу зiбралися у прокуратурi, у кабiнетi Спiвака. Довга, вузька кiмната закiнчувалася вiкном, до якого мiж столами i шкiряним диваном нелегко було пройти. Проста неполiрована шафа i невеличкий сейф доповнювали її невибагливе умеблювання. Слiдчий, який працював за другим столом, був у вiдрядженнi, i Спiвак мав у своєму розпорядженнi весь цей невеличкий кабiнет. Коваль i Струць учора повернулися з Одеси, полковник уже встиг допитати Павленка, якого на його прохання iнститут вiдкликав з Єревана, i слiдчий чекав докладної розповiдi про виконану роботу.
   Коли Дмитро Iванович i старший лейтенант Струць посiдали на диванi, Петро Якович, зумiвши втиснути своє зовсiм не масивне тiло мiж столом i стiльцем, опустився на нього i нетерпляче поглянув на Коваля.
   Полковник, як завжди, не поспiшав. Паперiв з собою на цю нараду не принiс - у Струця був "дипломат", з якого той витяг тоненьку папочку, - i усiм своїм виглядом наче пiдкреслював, що, мовляв, обговорювати поки що нiчого, новин серйозних немає, а те, що є, треба ранiше як слiд виважити, а вже потiм робити якiсь висновки.
   - То як, Дмитре Iвановичу? - не витримав нарештi слiдчий. - Що Одеса?
   - Одеса як Одеса, - зiтхнув Коваль. - Цього разу вона нас не дуже порадувала i вперед не просунула.
   - Що Потоцький?
   - Потоцький затриманий одеситами. Пiдозрюється у незаконнiй пiдприємницькiй дiяльностi. У нього, очевидно, буде i стаття про скупку краденої сировини, адже не з повiтря шила чобiтки - та ще у такiй кiлькостi! - пiдпiльна артiль. Але ний зараз опiкується одеський обехаес... Що ж стосується нашої справи, то прямого вiдношення до них iнженер Потоцький не має. Справдi, вiн друг сiм'ї Христофорових, навiть бiльше... Але в день убивства Килини Сергiївни був у Одесi.
   - Це установлено?
   - Так. Якби у нього i не було б алiбi, то вагомих мотивiв такого злочину з його боку ми не виявили. Дуже можливо, що кравчиня знала про його пiдпiльну дiяльнiсть i вiн, природно, боявся, що ми, оскiльки зацiкавилися нею в зв'язку iз Журавлем, могли дещо довiдатися i про нього. Однак йти на "мокре" дiло без доконечної потреби?.. Нi, це не в стилi Потоцького - тихого комбiнатора, пiдпiльного дiлка, який бiльш за все боїться потрапити в поле зору мiлiцiї. А коли вб'єш, то непросто сховатися... I, крiм того... - Коваль на кiлька секунд замовк, немов роздумуючи, чи варто про це говорити. - Тут iще один момент, признаюсь, зовсiм несподiваний для мене, я сказав би, у наш час рiдкiсний... Справа у тому, що колись "пан Потоцький" залицявся до Килини Сергiївни, мало не вiдразу, як вона вийшла замiж за шкiльного вчителя Христофорова, був коханцем i навiть, здається, збирався забрати її у чоловiка. Потiм першi спалахи пристрастi минули, вони залишилися друзями, i Потоцький навiть зумiв подружитися з самим Христофоровим. Коли внаслiдок розлучення з чоловiком Килина Христофорiвна залишилася одна, iнженер уже не зачiпав шлюбної теми, вiн почав придивлятися до її пiдростаючої гарненької доньки - Вiти... I от минулої суботи Вiта приїхала до Києва i призналася матерi, що вагiтна i що батько її майбутньої дитини Григорiй Потоцький. Уявляєте собi, Петре Яковичу, стан матерi?.. Одне слово, пiсля великого скандалу, моря слiз Килина Сергiївна простила доньцi, але з умовою, що вона зробить аборт i викине з голови мерзотника Потоцького. Не виключено, що у понедiлок кравчиня з'явилась би у нас i викрила б "пана"-махiнатора... Та, на жаль, у недiлю, як вiдомо, хтось прийшов до неї на квартиру i пiсля короткої боротьби, про що свiдчать прижиттєвi синцi та надiрване плаття, збив її з нiг... Потоцький цей ранок i майже увесь день просидiв у лiкарнi бiля молодшої Христофорової. Є не тiльки заява самої Вiти, але i свiдчення персоналу лiкарнi... Вони у Вiктора Кириловича, - звернувся полковник до Струця.
   Той кивнув i, розкривши папку, витяг кiлька аркушiв.
   - Вiта пiсля аборту не схотiла залишатися на нiч у матерi, розповiдав далi Коваль, - i того ж дня, у суботу, Килина Сергiївна змушена була посадити її на поїзд. Вночi Вiтi стало погано вiд великої втрати кровi, i в Одесi з поїзда її зняла "швидка допомога"... От i все, - пiсля короткої паузи резюмував полковник. - Одеса i Потоцький нас бiльше не цiкавлять.
   - А що ж виходить з вiком жiнок? - дивувався Спiвак. - Мати й дочка...
   - Килина Сергiївна, ледве закiнчивши десятирiчку, вискочила замiж за свого шкiльного учителя, у якого ще й неприємностi були з цього приводу, оскiльки дiвчинi не виповнилося на той час вiсiмнадцяти рокiв... Вiтi зараз уже вiсiмнадцять. Виходить, Килинi Сергiївнi тридцять шiсть. Так i за паспортом, хоч на вигляд вона здавалася молодшою... А Григорiю Потоцькому, до речi, лише тридцять три. Вiк Iсуса Христа... Що ж, усяке буває. Одне слово, давньогрецька трагедiя...
   - А версiя Потоцький - Журавель? Нотатка Журавля про борг "пана Потоцького"? Як з цим?
   - Я гадаю, Петре Яковичу, зв'язок тут простий... Ще не доведено, але ясно, що за протекцiєю Христофорової Григорiй Потоцький купив для своєї артiлi оригiнальну модель, придуману Журавлем. Загиблий, крiм усього, як ви знаєте, був талановитим модельєром. Хто зна, можливо, на цiй нивi вiн досяг би навiть бiльших успiхiв, нiж у науцi. Ми з вами бачили чобiтки цiєї моделi у нього на кухнi. Потоцький, очевидно, не повнiстю розрахувався, i Журавель занотував у записник його борг... Ми ще перевiримо цей епiзод за допомогою одеситiв, хоч вiн для нас тепер не такий важливий...
   - Що ж у нас виходить, дорогi товаришi, - зiтхнув Спiвак, звертаючись одночасно i до Коваля, i до старшого лейтенанта. - Воду ми решетом носили? Чи не так? Дiзнавалися, вивчали, шукали, нишпорили i нiчого не знайшли... А час наш закiнчується. Установлений законом строк, вiн не гумовий, це розтягується. Так i доповiмо, значить, прокуроровi, що обидва убивства надто складнi для нас i розкрити їх неможливо. I жодних зачiпок не маємо...
   У кабiнетi запала тиша. Ох, як не хотiлося Дмитру Iвановичу заперечувати Спiваку. Адже загалом слiдчий мав рацiю. Але гратися у мовчанку теж не годилося.
   - Курчат восени рахують, Петре Яковичу.
   - До осенi далеченько, Дмитре Iвановичу. Чекати не можемо.
   - Не дуже далеко, хоч надворi поки що зима... Та й зачiпки є... Насамперед притягує увагу особа Павленка. Уже при першiй розмовi з ним вiдчувся складний характер людини i непростi взаємини його iз своїм сусiдою та колегою. Його думки про Журавля суперечливi: вiн то хвалить загиблого, то раптом починає ганити за жадобу грошей, за надмiрне захоплення жiнками... так би мовити, за рахунок науки...
   Павленко заздрив Журавлю на його привiлеї в iнститутi. Мовляв, вiн там улюбленець, йому все прощалося.
   - Але ж у Журавля, ви з'ясували, й справдi були успiхи. Важливий винахiд...
   - От-от, Петре Яковичу... Цей винахiд, очевидно, i став яблуком незгоди, хоч Павленко свої почуття приховує. Адже думку подав вiн, а приятель скористався нею i довiв справу майже до кiнця, до винаходу. Уже як своє вiдкриття. - Коваль пiдкреслив слово "своє". - Тут є пiдстави образитися i збунтуватися... I те, що Павленко намагається це приховати, наводить на роздуми.
   - А з кравчинею якi у нього були стосунки?
   - Та нiяких. Вiн з нею не зустрiчався. Його iншi жiнки цiкавили.
   - Нiна Барвiнок?
   - Друкарка рiч окрема, i, хоч покiйна Христофорова спершу тiльки її й обвинувачувала, гадаю, що це - єресь. Нiна Василiвна у товариствi Журавля знаходила нове життя, ви ж знаєте її домашнi умови. I вiриться, що того трагiчного вечора вона пiшла першою, залишивши Журавля з Павленком удвох, хоч той i заперечує це. Це все ми ще уточнимо. Самолюбний Павленко, який борсався пiд п'ятою своєї вольової дружини, не знайшов сiмейного щастя. I вiн, звiсно, заздрив на вiльне, козацьке життя Журавля, на гарних жiнок, якi так легко дiставалися тому... Але Барвiнок, Нiночка Барвiнок - рiч окрема, - повторив полковник. - Павленко - чоловiк хво'робливо-сором'язний, невиразний зовнiшньо i при цьому велелюбний; вiн зазнавав страшних гризот свого ураженого самолюбства. Йому годилася б до пари жiнка м'яка, поступлива, вiддана, навiть покiрна... до того ж гарненька. Про таку вiн, очевидно, мрiяв завжди. Саме такою вiн i бачив Барвiнок i безтямно закохався. Та вiн уже був одружений з Варварою Олексiївною, а Нiночка належала його приятелю Антону Журавлю. Схованi терзання Павленка можна зрозумiти, Петре Яковичу, тут до будь-якого безумства можна дiйти... Однак це тiльки нашi мiркування, доказiв його вини немає... Хоч, правда, одна-таки серйозна зачiпочка знайшлася... А Нiна, я думаю, самовiддано кохала Журавля, хоч Христофорова не вiрила в її щирiсть i напочатку вважала, що саме друкарка, помщаючись коханцевi за зрадженi надiї, залишила газову горiлку вiдчиненою... Але повернемося, як кажуть, до наших баранiв. Про зачiпочку...
   - Так, так, давайте вашу зачiпочку, - нетерпляче промовив слiдчий.
   - Вiкторе Кириловичу, - звернувся Коваль до Струця, доповiдайте... Йдеться про доручення, яке йому дали минулого разу: зустрiтися з газiвниками i попросити їх перевiрити справнiсть, особливо герметичнiсть, кухонної плити Журавля, - нагадав Спiваку.
   Старший лейтенант знову полiз у свою папку.
   - Я зустрiвся з газiвниками, якi були присутнi, коли вiдчиняли дверi Журавля, - перебираючи папери, почав Струць. - Перевiрили технiчну справнiсть плити, є висновок: плита справна. Коли заслiнка на пiдвiднiй трубi закрита, а так само коли пальники на плитi закритi, газ не проходить. Мав розмову й у диспетчерськiй "Київгазу". I ось що виявилося, - Струць ще раз розкрив дипломат, витяг магнiтофонну касету i поклав на стiл слiдчого. - Диспетчери повiдомили, що пiзно ввечерi дванадцятого грудня, точнiше - о двадцять другiй сорок сiм хвилин, був дивний дзвiнок. Чоловiчий голос спитав, як можна перекрити газ у квартирi, не заходячи до неї, де є вентиль вiд усього будинку. А потiм iще спитав, через скiльки часу людина чадiє вiд газу?
   Жiнка, яка того вечора чергувала у диспетчерськiй, обурилася, але спитала адресу.
   У вiдповiдь чоловiк повiсив трубку... У них записують переговори з клiєнтами. Я зняв копiю, - кивнув Струць на касету, що лежала перед слiдчим.
   Спiвак покрутив її у руках, ще не до кiнця розумiючи, що цей запис дасть слiдству.
   - Давайте й другу, - наказав Коваль.
   Старший лейтенант втретє полiз у свiй "дипломат" i витяг звiдти ще одну касету.
   - Це записано голос Павленка пiд час моєї бесiди з ним, - пояснив полковник. - Послухаємо. На мою думку, це той самий голос.
   Спiвак витяг з шухляди столу портативний магнiтофон, поставив його.
   - Спочатку Павленка, - пiдказав Коваль. - Першу.
   - Я так i роблю, - кивнув слiдчий, вставляючи касету.
   Пiсля короткої паузи пролунав спокiйний голос полковника:
   "Поїздка ваша, Вячеславе Адамовичу, в Єреван була вдалою? "
   "Не зовсiм", - вiдповiв бiльш високий чоловiчий голос.
   "Чому?"
   "Не все встиг. Ви ж вiдкликали". У голосi вчулося роздратування.
   "Ну, мабуть, не я, iнститут. В Єреванi впроваджували новий метод шлiфовки?"
   Кожна людина сприймає свiй голос iнакше, нiж його чують iншi люди, i тому ледве упiзнає його, коли слухає себе в записi. Дмитро Iванович усе життя не мiг звикнути до цього акустичного явища i тому й зараз з якимсь недовiр'ям вслуховувався у свiй голос: начебто його i мовби не його, якийсь чужiм. А от Павленка вiн вiдразу впiзнав. Йому добре запам'ятався порiвняно високий, нерiвний, дуже нудний голос.
   Тим часом стрiчка у касетi розмотувалася далi.
   "А нововведення, яке запропонував Журавель, вам знайоме?" запитував полковник.
   Секунда мовчанки.
   "Так, знайоме, - по паузi вiдповiв Павленко. - I бiльше того..."
   "Що означає "бiльше того"?!"
   "У свiй час мiркував про те ж саме..."
   "Що означає "у свiй час?" Чи не ваша це була iдея - рiзноманiтний, хаотичний рух абразивiв пiд час шлiфування?"
   Знову тихо. I раптом - жалiснi нотки:
   "Яке це тепер має значення... Зрозумiйте мене правильно..."
   При цих словах Коваль потягся до столу i натиснув кнопку вимикача. Магнiтофон замовк. Спiвак запитально поглянув на полковника.
   - "Зрозумiйте мене правильно" - це улюблений його вираз. Зараз ми почуємо цi самi слова на iншiй стрiчцi. Спiвставляти голоси найкраще, коли вимовляється одне й те ж. Поставте, Петре Яковичу, будь ласка, другу касету.
   Через декiлька секунд присутнi у кабiнетi почули, здавалося, той самий голос, але вже вкрай неспокiйний, тремтячий, який зривався на крик:
   "Алло, алло, диспетчерська!.."
   "Диспетчер слухає".
   "Скажiть, будь ласка, як можна перекрити газ у квартирi, не заходячи до неї? Де є вентиль усього будинку?.." I потiм неголосно: "Скажiть, якщо в квартиру проходить газ, через скiльки часу людина учадiє?"
   "Ви що, п'янi?! Не хулiганьте! - пролунав з магнiтофона суворий жiночий голос. - Кажiть, що трапилося? Ваша адреса?"
   Секунда мовчанки - щось клацнуло, i у телефонi запищали сигнали вiдбою. На другому кiнцi проводу поклали трубку. Минуло ще кiлька секунд, i телефон у диспетчерськiй задзвонив знову. Знову пролунав уже знайомий благальний i плачливий голос: "Зрозумiйте мене правильно..."- i знову сигнал вiдбою...
   Бiльше на стрiчцi диспетчера "Київгазу" цей голос не з'являвся.
   Спiвак мiняв касети i програвав тiльки цю фразу: "Зрозумiйте мене правильно...". В обох випадках голос, без сумнiву, належав однiй i тiй самiй людинi.
   - Запросимо фахiвцiв, - сказав слiдчий, - i перевiримо наше спостереження, щоб воно стало доказовим... Довгий час, - говорив далi, - запис звуку на плiвцi не вважали за речовин доказ. Ви, Дмитре Iвановичу, певне, i ранiше стикалися з цим. Але тепер з'явилися новi - останнє слово технiки - високоточнi аналiзатори мови, i це дало поштовх судовiй фоноскопiї - наймолодшiй галузi кримiналiстики... Тим часом подумаємо, як бути далi, якщо експерти установлять, що дзвонив до "Київгазу" саме Павленко, - закiнчив Спiвак, передаючи касети назад Струцю, який сховав їх у дипломат.