- Тут, - жiнка кивнула в бiк закритої машинки. - Але її сьогоднi немає.
- Чому? - спитав Коваль.
- Очевидно, занедужала, - вiдповiла друкарка. - Вона частенько хворiє, - раптом вихлюпнулося у неї приховане незадоволення. - То одне, то iнше. Слабенька. - I враз очi її спалахнули цiкавiстю: Ви принесли роботу?
- Нi, - сказав Коваль.
- Щось передати їй?
- Нi, - повторив полковник. - Передавати нiчого не треба. - Вiн витяг шухляду столика Барвiнок i, не виявивши в нiй нiчого, крiм копiрок, зрозумiв свiй прорахунок: не забрав у Нiни Василiвни вчора папку, в якiй, очевидно, було закiнчення роботи Журавля.
I вiн вирiшив доручити Струцевi викликати друкарку в мiлiцiю.
Матерiали Журавля належало приєднати до справи, i полковник обмiрковував зараз аргументи, щоб, не порушуючи закону, ознайомитися з ними i лише потiм повернути їх iнституту для впровадження в життя цiнного винаходу...
7
Коваль повернувся до кабiнету Струця, який розмовляв iз Нiною Барвiнок, коли тому вже допекло до живого.
Худорлявенька жiночка на запитання вiдповiдала короткими "так", "нi" або "не знаю" i покiрно погоджувалася, коли старший лейтенант зауважував їй на протирiччя. Вона була вкрай пригнiчена загибеллю Журавля, i виклик до мiлiцiї став для неї нелегким випробуванням.
- Чим ви доведете, що пiшли першою i сказали, нехай каву беруть самi, коли закипить чайник?! - уже пiдвищеним тоном питав Струць.
Друкарка скривилася: мовляв, чим я можу довести?! Побачивши Коваля, вона ще дужче зiщулилася на стiльцi i нижче опустила голову.
Дмитро Iванович примостився у кутку, бо кабiнетик Струця був тiсний для трьох. Вiн з докором поглянув на його господаря. Кому-кому, а старшому лейтенантовi добре вiдомо, що доводити має дiзнавач i слiдчий i цього не можна вимагати вiд пiдозрюваної. Але вiн нiчого не сказав, щоб не ставити старшого лейтенанта в незручне становище. Та й, глянувши на Струця, полковник зрозумiв, що той сам не радий своїй помилцi, але не наважується вiдразу її виправити, аби не акцентувати на цьому увагу.
- А Журавель або Павленко чули вашi слова? - вже спокiйнiше спитав Струць.
- Не знаю, - коротко вiдповiла друкарка.
- Скажiть, Нiно Василiвно, о котрiй годинi ви того вечора пiшли з квартири Журавля? - поцiкавився й собi Коваль. - Майте на увазi, вам не треба виправдуватися i доводити. Просто змалюйте нам обстановку того вечора, - додав вiн, скоса глипнувши на старшого лейтенанта.
Друкарка не приховувала, що у Журавля гостювали вона i Павленко. Отже, хто пiшов перший, а хто залишався з господарем, стало головним питанням дiзнання, i полковник, зрозумiвши, що старший лейтенант це нiяк не з'ясує, вирiшив допомогти.
Друкарка на секунду пiдвела голову i, не помiтивши у поглядi Коваля тих гнiвних iскорок, якими щойно обсипав її вусатий старший лейтенант, пiдбадьорилася.
- До хвилини не пам'ятаю, - вiдповiла жiнка. - Додому прийшла близько дев'ятої, але дорогою заходила у продуктову крамницю на Лiвобережному. Потiм у гастрономi купувала яблука. Дмитрику моєму потрiбнi фрукти, а яблука були недорогi. Стояла з пiвгодини.
Струць з подивом глянув на жiнку, яка щойно вiдповiдала йому лише одним-двома словами, а тепер отак розбалакалась.
- Що ж виходить? - повторив своє запитання Коваль. - Якщо вiдкинути час, витрачений у крамницях... Бiльше ви нiкуди не заходили?
Барвiнок похитала головою.
- Крамницi забрали у вас скiльки часу?
- Близько години.
- Дещо купили на Лiвобережному масивi. А яблука? У якому гастрономi?
- Яблука близько дому, у гастрономi "Славутич".
- А час на дорогу? - пiдказав Струць. - Чим ви їхали вiд Журавля? Чи пiшки йшли?
- Пiшки, звичайно, - вiдповiла друкарка. - Це близько. Певно, пiшла я вiд Антона Iвановича десь о восьмiй або близько восьмої... Точнiше не знаю. - Немов виправдуючись, жiнка простягла лiву руку: - Годинника в мене немає, зiпсувався, нiяк не вiдремонтую. А в Антона Iвановича я не подивилася...
Згадавши про Журавля, Нiна Василiвна знову засмутилася, здавалося, ось-ось заплаче.
Старший лейтенант пiдраховував олiвцем хвилини, витраченi жiнкою на дорогу у крамницi, на купiвлю i повернення додому.
Струць захопився арифметикою, а полковник думав, що, певно, не цифри дадуть вiдповiдь на головнi питання. Плюс-мiнус кiлька хвилин у цiй iсторiї не вирiшували справи. Важливо було встановити, чи справдi Барвiнок пiшла першою, залишивши Журавля i Павленка удвох. Не вистачало свiдчень людей, якi могли бачити, коли вийшли з квартири Журавля друкарка i Павленко: разом чи по черзi? I хто перший? О котрiй годинi?.. А де взяти таких свiдкiв? Адже нiхто спецiально не стежив за цiєю квартирою. Тiльки сусiди могли випадково помiтити... I завдання розшуку та дiзнання зараз - опитати цих людей... А поки що... Оскiльки таких вiдомостей не було, допоможе не арифметика, а психологiя. Треба заглибитися у взаємини дiйових осiб цiєї iсторiї, зазирнути вглиб їхнiх характерiв. Iншого шляху, поки факти не встановленi, Коваль не бачив.
- Ну, гаразд, скажiть, чому ви раптом зникли з хати, збиралися вечеряти, господарювали, а коли чоловiкам схотiлося кави, пiшли, не дочекавшись, поки закипить чайник? - спитав полковник.
Друкарка слухняно кивнула:
- Так, так, згадала про свої справи i пiшла.
- I нiчого не сталося мiж вами?
Нiна Василiвна знизала плечима.
- Ви не посварилися з Антоном Iвановичем?
- Нi, що ви! - Очi жiнки вiдразу наповнилися слiзьми. - З Антоном Iвановичем! Нi, нi! - рiшуче заперечила. - Хiба з ним можна сваритися!
Вона говорила гугняво, бо весь час терзала хустинкою очi i нiс.
- А вiн вас нiчим не скривдив того вечора?
Жiнка не вiдповiла. Сльози почали душити її. Вона намагалася їх стримати i дуже закашлялась.
Коли кашель минув, Нiна Василiвна пiдвела на Коваля мокрi очi i докiрливо промовила:
- Як можна говорити таке!
- Ви любили його?
- Так.
- Збиралися перейти до нього?
- Так.
- Це рiшення було обопiльним?
- Так.
- Але воно весь час не здiйснювалося!
Жiнка тяжко зiтхнула.
- Чому, якщо не секрет? Антон Iванович роздумав?
- Це - найблагороднiша людина, людина слова, це, це... - Барвiнок нiяк не могла вимовити слово "був" i ладна була знову залитися слiзьми.
- То з чиєї ж вини не склалася ваша нова сiм'я? "Що" або "хто" став на завадi? Чоловiк? Батько? Втрутилася громадська думка?
- З моєї вини, - тихо промовила Нiна Василiвна, - тiльки з моєї... I цього я собi нiколи не подарую!
Вiд слiз її нiс, усе обличчя розпухло, свiтлi, довгастi, як мигдаль, очi почервонiли, i вона являла собою сумне видовище.
- Не плачте, Нiно Василiвно, - попросив полковник. - На жаль, Антону Iвановичу вже нiчим не допоможеш. Дмитру Iвановичу неприємно було бачити Барвiнок у такому непривабливому виглядi.
Поглядаючи зараз на неї, Коваль пригадував усе, що довiдався про цю жiнку. Народилася вона у селi, поблизу Києва, у щасливiй родинi. Зростала одиначкою у батькiв, успадкувавши вiд матерi не лише гарне личко, а й тихий, лагiдний характер. Батько, колгоспний механiк Василь Козак, i мати, рахiвник сiльпо Ганна Григорiвна, дочку в любистку купали. Нiночка допомагала матерi по господарству, не водилася нi з ким, не бiгала з подругами на великий луг, що тягся аж до Днiпра, де, ховаючись у високiй травi, було гарно грати у квача. Одне слово, не завдавала батькам нiякого клопоту.
Але якось улiтку, коли Нiночка уже перейшла у сьомий клас, сталося нещастя. П'яний тракторист потемки наїхав на Ганну Григорiвну, що поверталася з роботи.
Батько Нiни, не маючи сил пережити загибель дружини, спробував повiситися у сараї, i його буквально вийняли iз зашморгу.
З того часу все у життi Нiни пiшло шкереберть. Батько запив i незабаром втратив посаду механiка. Вiн уже не мiг ходити бiля машин i подався до Києва. Там узявся ремонтувати шляхи. Нiна iще два роки ходила до школи, але, не бачачи перспективи пiсля десятилiтки, не стала її закiнчувати, пiшла з дев'ятого класу i вступила на курси машинопису.
Коли їй виповнилося вiсiмнадцять, до неї посватався приятель батька - бригадир каменярiв Гнат Барвiнок. Вiн був старший вiд Нiни на десять рокiв, буйний напiдпитку i неприємний їй. Але батько, якого Барвiнок весь час пiдтримував на роботi i споював удома, був iншої думки, i Нiна пiдкорилася батькiвськiй волi.
Перший час пiсля непишного весiлля у хатi було спокiйно. Але з того часу, як батьковi зовсiм вiдмовили руки i уся сiм'я лягла на плечi Гната, той розперезався.
Нiна як могла догоджала обом, i батьковi i чоловiковi, та це мало допомагало. Потiм народився син, i жiнка повнiстю замкнулася на дитинi..
- Ми просимо, Нiно Василiвно, - пояснював Коваль, - допомогти нам розiбратися у сумнiй iсторiї загибелi Антона Iвановича... Скажiть, ви не пiшли жити до Журавля тому, що не хотiли залишити чоловiка, позбавити дитину батька? Так? Якщо так, то я вас розумiю...
- Нi, не так, - рiшуче вiдповiла жiнка, вiдвернувшись вiд старшого лейтенанта, щоб розмова йшла лише з Ковалем. - Чоловiка я ненавиджу. Дитина? Митрик? Хiба такий батько йому потрiбен?
- Чому так говорите про чоловiка?
- Для вас це не має нiякого значення. - Нiна знову мигцем глянула на Струця, i Дмитро Iванович зрозумiв, що вона соромиться старшого лейтенанта. Та не мiг же вiн попросити господаря кабiнету пiти! Тим бiльше що з боку опитуваної такого бажання не було висловлено.
- Крiм того, я свого чоловiка боюся. П'яний, вiн дуже страшний. Не раз погрожував ножем. Вiн здатний на все... I я боялася i за себе, i головним чином за Антона Iвановича.
- I за батька?
- Ну, так само i за батька... - роздумливо промовила Нiна. - Хоч, може, його i не чiпав би... Вони ж нерозлий-друзi по пляшцi...
Втiм, i за батька теж. Адже менi i його жаль: вiн стiльки зазнав у життi, дуже нещасний, хворий i по-своєму любить мене. Можливо, п'є ще й тому, що почуває себе винним у моїй долi, хоч поганого не хотiв, але так склалося... Жили ми бiдно, а Гнат добре заробляв... Звичайно, батько не думав, що так буде. Спочатку лаявся з Гнатом, захищав мене, а потiм iще дужче запив. Якби пiшла я, зовсiм пропав би. Гнат його iз квартири вигнав би... Одне слово, зi мною вийшло як у приказцi: i гiрко їсти, i жаль викинути.
- А як ставився Антон Iванович до такої вашої нерiшучостi?
Нiна Василiвна замислилася, стягнувши брови над перенiссям.
- Як? Спочатку сердився, казав, щоб я нiчого не боялася, переходила до нього, вiн захистить... Але потiм махнув рукою: "Ну, дивись сама, я почекаю, мiй дiм - твiй дiм, i Митька заберемо... Та тiльки не розглядайся довго, а то й справдi запiзнишся"... - Нiна Василiвна трохи помовчала. - Скажу правду, - нарештi промовила вона, - у мене iнодi з'являлося таке почуття, що все це вiн пропонував не так з любовi, як знаючи моє нелегке життя, жалiючи, з доброти своєї. I коли бачив, що я не наважуюсь, то це його не те щоб радувало, але якось влаштовувало, нiби заспокоювало. Мовляв, моя совiсть чиста, покликав, а що не йде, тягне - справа її: баба з воза - коням легше. Вiн не наполягав категорично, не лаявся, не гримнув, як кажуть, кулаком по столу... А я все чекала: замкне якогось вечора дверi i не пустить додому... Якби ж! Така спокiйна його поведiнка теж стримувала мене вiд рiшучого кроку... Ковалю пригадалися слова Килини Сергiївни про те, що тепер, пiсля смертi Журавля, Нiна помириться з чоловiком i заспокоїться.
- А може, ви не наважувалися на рiшучий крок ще й тому, що Антон Iванович був людиною хоч i сердечною, але iмпульсивною? - спитав полковник.
- Так, дуже сердечний, - кивнула Барвiнок. - Але до чого тут "iмпульсивний"?
- Опора немiцна. Не однолюб за складом характеру.
Нiна Василiвна уже не терзала свiй нiс i розмовляла з Ковалем, здавалося, зовсiм спокiйно, але у вiдповiдь на це зауваження глянула обурено.
- Цiлком природно, - вiв далi полковник, - якщо ви боялися зруйнувати одне i не збудувати iнше. Не були певнi, чи складеться нова сiм'я, як зживуться у нiй новий чоловiк i ваш син... А ви ж, як i кожна жiнка, насамперед - мати...
При цих словах друкарка запротестувала:
- Не треба бiльше говорити про нашi почуття i взаємини з Антоном Iвановичем, менi це тяжко.
- Що ж, - м'яко промовив Коваль, - перейдемо до iншого. Антон Iванович одночасно з науковою працею ще й чоботарював?
Друкарка iнстинктивно пiдiбгала ноги. Полковник помiтив цей мимовiльний рух.
- Не треба, Нiно Василiвно, ховатися, я вже звернув увагу на вашi гарнi чобiтки i знаю, що пошив їх Журавель. Нiчого поганого в цьому немає... Скажiть, багато було у нього замовниць?
- Не було нiяких замовниць! - швидко заговорила жiнка. - Вiн грошей не брав. I шив, може, одну-двi пари на рiк тiльки друзям. Вiн був художник, любив малювати, у мене є його пейзаж. Вiн казав: коли я роблю що-небудь красиве, то руки у мене зайнятi, а думкам вiльно i легко i менi краще думається... А ще казав, що i Лев Толстой у вiльну годину любив шити чоботи... Який же тут злочин?!
- Я не сказав "злочин", Нiно Василiвно, - з притиском на словi "злочин", - зауважив полковник. - Чому ви думаєте, що ми тут з Вiктором Гавриловичем тiльки про злочини говоримо, все до злочину зводимо?.. Художник - це чудово. I я вам скажу, Нiно Василiвно, говорив далi Коваль, нахилившись до жiнки, немов повiдомляв їй по секрету, - що талановитий модельєр взуття не менший митець, нiж портретист або пейзажист... Та залишимо Толстого i високе мистецтво i повернемося, як каже приказка, "до наших баранiв", тобто до прози життя. Значить, Антон Iванович грошей не брав з друзiв, чи, точнiше, подружок. Чоловiкам, вiн, здається, не шив, тiльки елегантнi жiночi черевички або чобiтки... Тодi звiдки ж у нього грошi? На свою зарплатню молодшого наукового спiвробiтника, емнеес, не дуже розгуляєшся. Он поряд живе такий самий науковець Павленко... I дружина працює, i дiтей немає. Проте живе бiднiше. Набагато. Може, у Антона Iвановича заможнi батьки, родичi? Йому хто-небудь допомагав?
На обличчi Нiни вiдбився подив:
- Що ви! Нiхто. У нього мати десь на Рiвненщинi чи Волинi, вiн сам їй надсилав грошi.
- I ще таке, Нiно Василiвно. Ви сказали, що Журавель шив одну-двi пари на рiк приятелькам...
Ковалю хотiлося зараз додати: "Як же ви терпiли такий альтруїзм, збираючись за нього замiж?" - але стримався. Жiнка могла вiдповiсти, що вона ще не мала на Антона прав, або сказати, що зрештою, це її особиста справа. Його дуже цiкавили такi тонкощi, бо могли глибше висвiтлити справжнi взаємини мiж нею i Журавлем. Проте Дмитро Iванович сподiвався, що це йому пощастить з'ясувати пiзнiше, не прямо "в лоб".
- У Києвi, - говорив далi полковник, - такi примiтнi, оригiнальної моделi чобiтки я вже бачив на вулицях не в одної чи двох модниць, а бiльше. I це у такому великому мiстi, як наше... Я вам, звичайно, вiрю, - поспiшив додати Коваль. - Але все це незрозумiло. Протирiччя. Як пояснити? Припустити, що таких чобiткiв пошито набагато бiльше, нiж ви кажете, можна i без обчислювальної технiки.
Нiна Василiвна нiчого не змогла або не схотiла пояснити, i Коваль вирiшив поки що залишити це питання вiдкритим.
Вони iще довго розмовляли в кабiнетi Струця. Старшого лейтенанта бiльше цiкавило, що робив Журавель у вiльний час, i друкарка розповiдала, як iнодi до нього заглядали знайомi, найбiльше жiнки, частiше вiд iнших кравчиня Келя. У Антона Журавля дiм був вiдкритий для друзiв, Нiна знайшла потрiбне їй слово - "доброзичливий", у барi завжди стояло яке-небудь вино, але великих гулянок господар не любив. Якщо заходив хто-небудь, гостинний Журавель пропонував чарку вина, бутерброд. Розмовляли найчастiше про iнститутськi справи, iнодi про фiльми, акторiв, спортивнi подiї, лiтнi вiдпустки, про все на свiтi, як це буває у товариствi випадковому, що не має спiльних дiлових iнтересiв. Коли збиралося вiдразу кiлька чоловiк, могли сiсти за карти. Сама Нiна, якщо не копалася на кухнi - адже треба було допомогти Антону Iвановичу, - теж брала участь у розмовах.
Частенько ставили музичнi записи. Бувало, господар квартири просив, щоб вона заспiвала. З таким проханням звертався рiдко, i вона не вiдмовлялася, хоч голос у неї був слабенький, Антон казав "кiмнатний".
Приходила вона до нього часто.
- У мене своєї машинки немає, - пояснювала Нiна Василiвна, - i я майже щовечора залишалася в iнститутi, щоб виконати приватну роботу. I частенько, знудьгувавшись за Антоном Iвановичем, кидала все i бiгла до нього. Це була в мене єдина вiдрада... А тепер як я житиму?..
Коваля цiкавили взаємини Нiни Василiвни з Христофоровою i Павленками.
На подив Дмитра Iвановича, про Христофорову вона нiчого поганого не сказала.
- Що ж, - вiдповiдаючи на запитання Коваля про кравчиню, вперше за всю розмову друкарка мало не всмiхнулася, - жiнка вона енергiйна, непогана з себе, багата, та Антону Iвановичу не була потрiбна... Вона завжди намагалася показати, що я Антоновi нерiвня, але я на неї не гнiвалася, все одно вiн не на нiй, а на менi хотiв одружитися. Та й яка з неї дружина - зозуля вона! Доньку в Одесi покинула, своєї хати не тримається. Тiльки й того, що кравчиня модна та грошей повнi кишенi. А Антону Iвановичу не грошi потрiбнi були. У нього своїх вистачало. Вiн менi якось так i сказав: "Люблю тебе, Нiночко, за ласкавiсть, душевнiсть, а у цiєї Келi нi того, нi другого..."
- Так i сказав?
- Так i сказав.
- От i я думаю, Нiно Василiвно, - вiв своє Коваль, - чи не шевство давало Антону Iвановичу грошi? Iнакше звiдки?
Проте i цього разу жiнка лише знизала плечима.
Розповiдь друкарки весь час переривалася сумним зiтханням, i якби не вмiння полковника раз у раз змiнювати тему, уся їхня бесiда могла бути зiбганою i залитою слiзьми.
Розпитуючи Нiну Василiвну про те, що вона знала або чула про сусiдiв Журавля, Дмитро Iванович з подивом переконався, що бiльше симпатизувала вона чомусь Варварi Олексiївнi, говорила про неї тiльки хороше, хоч, за власним визнанням, знала її лише зi слiв Павленка та Антона Iвановича i за весь час бачила у квартирi Журавля один чи два рази.
- Вона, мабуть, мила жiнка. Ви подумайте, товаришу полковник, яка дружина буде дозволяти чоловiковi цiлими вечорами стирчати у нежонатого сусiди, до якого ходять жiнки?! Вiн, правда, скаржився, що живе "пiд ковпаком" у неї. Та який же це "ковпак", якщо таку волю дають?! Може, тому вважав себе "пiд ковпаком", що вона його, макуху, завжди штовхала у спину... Та якби не дружина, цей Вячеслав нiчого в життi не досяг би...
- Не любить, певно, байдужий вiн їй, тому й не ревнує, - закинув вудочку Коваль.
- Хто знає, - вiдповiла друкарка, - по-моєму, любить, i дуже, незважаючи нi на що, вiн це не розумiє i не цiнить. Хоч я особисто дивуюсь: любити Вячеслава? Вiн такий нудотний! Та ще й до всiх спiдниць чiпляється... Вiн i до мене лiз! Але ж про це, товаришу полковник, - соромливо опустила очi спiвбесiдниця, - смiшно говорити! Дiйшов до такого нахабства, що став освiдчуватися i набрiхувати на Антона. Називається "друг". Та й пiдходив до цього по-паскудному, хитро. Спочатку здалеку: "зрозумiйте мене правильно" та "зрозумiйте мене правильно". Це у нього улюбленi слiвця. А потiм прямо сказав: "Не вiрте Антоновi, не одружиться вiн з вами... А я, Нiно Василiвно, вас люблю i готовий на все." Потрiбен вiн менi! Я його як шугонула!
- Ви не розповiли про це Антону Iвановичу?
- Звичайно, розповiсти я не могла, менi було соромно за Вячеслава i за себе теж - Антон подумав би, що я дала привiд, коли вже навiть такий нерiшучий чоловiк, як Вячеслав, дозволив собi освiдчитися. А ще й тому не сказала, що наперед знала його реакцiю. Засмiявся б, як це i ранiше бувало, i сказав би: "Не звертай уваги. Вячеслав талант, а всi талановитi люди - трохи психи".
Я часто думала, чому це Антон, який дещо i сам помiчав, водиться з Вячеславом, не прожене його. Менi це було незрозумiло. Потiм вирiшила: тому що разом працюють в однiй лабораторiї.
Шкода, Антон не бачив, що Вячеслав зовсiм не друг йому, завжди заздрить. I не боявся цього.
- Ну, чому боятися? - чи заперечив, чи здивувався полковник. Заздрiсть дуже погане i навiть страшне почуття. Але вiд нього бiльше потерпає не той, кому заздрять, а той, хто заздрить. Воно точить душу заздрiсника, як iржа їсть залiзо. Заздрiсть i її рiдну дочку - наклеп - я бiльше за все ненавиджу! - сердито сказав Коваль i раптом несподiвано посмiхнувся. - Сам колись потерпiв вiд цього, - додав вiн. - А у чому конкретно виявлялася заздрiсть Павленка? - допитливо поглянув на жiнку полковник.
Перед очима Нiни Василiвни калейдоскопом пролетiли знайомi картини: ось Вячеслав Адамович похмуро стежить, як вони з Антоном танцюють. Кiмната невелика, i вони не так танцюють, як обiймаються. Нарештi Павленко не витримує. "Я пiшов", - говорить вiн i пiдводиться. "Ти куди?" - питає Антон. "Додому. Не буду вам заважати", - з перекошеним обличчям скоромовкою кидає сусiда i зникає за дверима...
А ось i сам Вячеслав Адамович намагається потанцювати з нею, перехопивши насмiшкуватий погляд Антона, вiдмовляється вiд своєї спроби i вiдходить.
Та Нiнi не хотiлося бiльше про це розповiдати... Мабуть, непристойно казати, що i на неї Антоновi вiн заздрив, та й полковник, очевидно, має на увазi iншу заздрiсть. I вона промовчала.
- А може, вам просто здалося, - викликаючи друкарку на вiдвертiсть, промовив Коваль. - Чого йому заздрити? Обоє молодi вченi, обоє здiбнi, навiть талановитi, перспективнi. Ну, припустимо, у Журавля килим на пiдлозi трохи дорожчий, м'якiший, меблi кращi - все це не варто заздрощiв... Менi, здається, навпаки - покiйний Журавель мiг заздрити Вячеславу Павленку на його оригiнальнi iдеї, творчi знахiдки. I, якщо хочете, на його спокiйне сiмейне життя.
Нiна Василiвна була збентежена таким поворотом теми i не знала, що вiдповiсти. Слова Коваля немовби перекинули звичнi уявлення жiнки, i одвертої розмови не вийшло.
- Згадайте iще раз, про що бесiдували друзi того, на жаль, останнього вечора?
- Я вже говорила, - втомлено нагадала Нiна Василiвна, - про рукопис. Я його друкувала, але, як звичайно, механiчно, не вдумуючись у змiст. Якщо почнеш вчитуватися, нiчого не встигнеш зробити. Там про якийсь спосiб шлiфовки, винахiд Антона Iвановича.
- Друзi не сперечалися мiж собою з цього приводу?
- Таж нi!
- А настрiй?
- У кого?
- В обох.
Нiна Василiвна трохи подумала.
- Антон Iванович, як завжди, був веселий, радiв, не знав, бiдолашний, що його чекає... Випив багатенько. Павленко теж випив i, як завжди, був занудний. Вiн тяг своє вiчне "зрозумiй мене правильно" i з кожною чаркою ставав усе похмурiшим. А потiм сказав менi: "Нiнко, налий кави, менi i нашому майбутньому мiльйонеровi, чорт його вiзьми! Бо ми сп'янiли!"
Iз словами "Антончику, любий, зрозумiй мене правильно, не кривдь" полiз до нього цiлуватися.
Ковалевi раптом учувся захоплений вигук завiдуючого лабораторiєю: "Скiльки одержав би? Багато, дуже багато!.. У грошах? Не злiчити!"
Дмитро Iванович на секунду вимкнувся з реального зовнiшнього свiту, вiд усього, що його зараз оточувало. Очi цiєї секунди нiчого не бачили, мозок реагував тiльки на голос Василя Ферапонтовича, який тодi вiд хвилювання зiрвався i став схожим на писк комара:
"Скiльки одержав би? Багато, дуже багато... У грошах?.. Не злiчити!"
I тут-таки подумав: "А хто тепер цi грошi одержить? Журавель помер. Робота зроблена, i впровадить її вже iнститут як винахiд усього колективу. У всякому разi, не одного Павленка? Треба поцiкавитися, що пише Журавель у своєму рукописi, чи згадує про участь Павленка? Певно, що не згадує, - вiдповiв сам собi полковник, - адже у заголовку є тiльки один автор: А.I.Журавель".
- Значить, ви налили чайник, поставили на плиту, - далi цiкавився Коваль подiями того трагiчного вечора, - вiдкрили газ i запалили його. Запалили? - перепитав жiнку.
- Запалила.
Кожне слово полковника Нiна Василiвна супроводжувала кивком.
- Чим?
- Сiрником. Є електрозапальничка, але я люблю сiрником.
- А потiм повернулися до кiмнати i раптом вирiшили негайно йти додому, чому? Ви не любите каву?
- Нi, люблю.
- Чого ж на цей раз вiдмовилися? Вдома у вас є кава?
- Зараз немає.
- То чому ви раптово змiнили своє рiшення? I чи раптово? Схоже, що ви й не збиралися пити.
Нiна Василiвна не знала, що вiдповiсти.
- Ви заздалегiдь взяли iз серванта не три, а двi чашечки для кави i поставили на стiл.
Не дочекавшись вiдповiдi, Коваль продовжив:
- А чому, коли ви вирiшили не залишатися, на каву для двох маленьких налили такий повний, по вiнця, чайник?
- Я завжди наливаю повний... Як кожна господиня...
- Кожна?
- Принаймнi я так звикла. У нас на кухнi колонка... гаряча вода завжди потрiбна...
Полковниковi весь час здавалося пiдозрiлим, що жiнка не питає, як загинув Журавель, така близька їй людина. Може, старший лейтенант проговорився, поки його не було, i вона уже все знає? Навряд!.. А можливо, на Русанiвку бiгала? Але ж i на Русанiвцi подробиць не знають. Та нi, не знає, iнакше трималася б не так спокiйно. I вiн вирiшив не грати на її необiзнаностi i поговорити вiдверто.
- Ви не питаєте, як загинув ваш друг. Вас це не цiкавить?
- Яка рiзниця... - гiрко промовила жiнка. - Його не вернеш...
Тепер з кожною хвилиною у Нiни Василiвни наростала якась неясна тривога. В чому справа, вона не розумiла i пильнiше вглядалася в Коваля, навiть озирнулася навколо, намагаючись второпати, що її так тривожить.
- Я розумiю вас, - погодився полковник. - Але для нас все має значення... Антон Iванович Журавель отруївся газом, - сказав вiн пiсля короткої паузи. - Вода з переповненого чайника, який ви поставили на плиту, вихлюпнулася i залила вогонь. Газ, не згоряючи, пiшов у примiщення. Нiхто не здогадався перекрити його... Що ви можете на це сказати?
Якби небо впало на голову, жiнка не була б так приголомшена. Вона враз поблiдла, заплющила очi i, здавалося, знепритомнiла.
Коваль кивнув на графин, що стояв на столi, i старший лейтенант Струць кинувся наливати воду в склянку.
Але друкарка швидко опритомнiла.
- Боже мiй, - пробурмотiла вона, - навiщо я тодi спiшила! Чому?! Адже могла ще побути! Напоїла б їх кавою. А з яблуками та крамницями встигла б!.. Тепер усе життя буду каратися... Який грiх на душi! Це я винна, я! Ах боже мiй, стара дурепа!
- Чому? - спитав Коваль.
- Очевидно, занедужала, - вiдповiла друкарка. - Вона частенько хворiє, - раптом вихлюпнулося у неї приховане незадоволення. - То одне, то iнше. Слабенька. - I враз очi її спалахнули цiкавiстю: Ви принесли роботу?
- Нi, - сказав Коваль.
- Щось передати їй?
- Нi, - повторив полковник. - Передавати нiчого не треба. - Вiн витяг шухляду столика Барвiнок i, не виявивши в нiй нiчого, крiм копiрок, зрозумiв свiй прорахунок: не забрав у Нiни Василiвни вчора папку, в якiй, очевидно, було закiнчення роботи Журавля.
I вiн вирiшив доручити Струцевi викликати друкарку в мiлiцiю.
Матерiали Журавля належало приєднати до справи, i полковник обмiрковував зараз аргументи, щоб, не порушуючи закону, ознайомитися з ними i лише потiм повернути їх iнституту для впровадження в життя цiнного винаходу...
7
Коваль повернувся до кабiнету Струця, який розмовляв iз Нiною Барвiнок, коли тому вже допекло до живого.
Худорлявенька жiночка на запитання вiдповiдала короткими "так", "нi" або "не знаю" i покiрно погоджувалася, коли старший лейтенант зауважував їй на протирiччя. Вона була вкрай пригнiчена загибеллю Журавля, i виклик до мiлiцiї став для неї нелегким випробуванням.
- Чим ви доведете, що пiшли першою i сказали, нехай каву беруть самi, коли закипить чайник?! - уже пiдвищеним тоном питав Струць.
Друкарка скривилася: мовляв, чим я можу довести?! Побачивши Коваля, вона ще дужче зiщулилася на стiльцi i нижче опустила голову.
Дмитро Iванович примостився у кутку, бо кабiнетик Струця був тiсний для трьох. Вiн з докором поглянув на його господаря. Кому-кому, а старшому лейтенантовi добре вiдомо, що доводити має дiзнавач i слiдчий i цього не можна вимагати вiд пiдозрюваної. Але вiн нiчого не сказав, щоб не ставити старшого лейтенанта в незручне становище. Та й, глянувши на Струця, полковник зрозумiв, що той сам не радий своїй помилцi, але не наважується вiдразу її виправити, аби не акцентувати на цьому увагу.
- А Журавель або Павленко чули вашi слова? - вже спокiйнiше спитав Струць.
- Не знаю, - коротко вiдповiла друкарка.
- Скажiть, Нiно Василiвно, о котрiй годинi ви того вечора пiшли з квартири Журавля? - поцiкавився й собi Коваль. - Майте на увазi, вам не треба виправдуватися i доводити. Просто змалюйте нам обстановку того вечора, - додав вiн, скоса глипнувши на старшого лейтенанта.
Друкарка не приховувала, що у Журавля гостювали вона i Павленко. Отже, хто пiшов перший, а хто залишався з господарем, стало головним питанням дiзнання, i полковник, зрозумiвши, що старший лейтенант це нiяк не з'ясує, вирiшив допомогти.
Друкарка на секунду пiдвела голову i, не помiтивши у поглядi Коваля тих гнiвних iскорок, якими щойно обсипав її вусатий старший лейтенант, пiдбадьорилася.
- До хвилини не пам'ятаю, - вiдповiла жiнка. - Додому прийшла близько дев'ятої, але дорогою заходила у продуктову крамницю на Лiвобережному. Потiм у гастрономi купувала яблука. Дмитрику моєму потрiбнi фрукти, а яблука були недорогi. Стояла з пiвгодини.
Струць з подивом глянув на жiнку, яка щойно вiдповiдала йому лише одним-двома словами, а тепер отак розбалакалась.
- Що ж виходить? - повторив своє запитання Коваль. - Якщо вiдкинути час, витрачений у крамницях... Бiльше ви нiкуди не заходили?
Барвiнок похитала головою.
- Крамницi забрали у вас скiльки часу?
- Близько години.
- Дещо купили на Лiвобережному масивi. А яблука? У якому гастрономi?
- Яблука близько дому, у гастрономi "Славутич".
- А час на дорогу? - пiдказав Струць. - Чим ви їхали вiд Журавля? Чи пiшки йшли?
- Пiшки, звичайно, - вiдповiла друкарка. - Це близько. Певно, пiшла я вiд Антона Iвановича десь о восьмiй або близько восьмої... Точнiше не знаю. - Немов виправдуючись, жiнка простягла лiву руку: - Годинника в мене немає, зiпсувався, нiяк не вiдремонтую. А в Антона Iвановича я не подивилася...
Згадавши про Журавля, Нiна Василiвна знову засмутилася, здавалося, ось-ось заплаче.
Старший лейтенант пiдраховував олiвцем хвилини, витраченi жiнкою на дорогу у крамницi, на купiвлю i повернення додому.
Струць захопився арифметикою, а полковник думав, що, певно, не цифри дадуть вiдповiдь на головнi питання. Плюс-мiнус кiлька хвилин у цiй iсторiї не вирiшували справи. Важливо було встановити, чи справдi Барвiнок пiшла першою, залишивши Журавля i Павленка удвох. Не вистачало свiдчень людей, якi могли бачити, коли вийшли з квартири Журавля друкарка i Павленко: разом чи по черзi? I хто перший? О котрiй годинi?.. А де взяти таких свiдкiв? Адже нiхто спецiально не стежив за цiєю квартирою. Тiльки сусiди могли випадково помiтити... I завдання розшуку та дiзнання зараз - опитати цих людей... А поки що... Оскiльки таких вiдомостей не було, допоможе не арифметика, а психологiя. Треба заглибитися у взаємини дiйових осiб цiєї iсторiї, зазирнути вглиб їхнiх характерiв. Iншого шляху, поки факти не встановленi, Коваль не бачив.
- Ну, гаразд, скажiть, чому ви раптом зникли з хати, збиралися вечеряти, господарювали, а коли чоловiкам схотiлося кави, пiшли, не дочекавшись, поки закипить чайник? - спитав полковник.
Друкарка слухняно кивнула:
- Так, так, згадала про свої справи i пiшла.
- I нiчого не сталося мiж вами?
Нiна Василiвна знизала плечима.
- Ви не посварилися з Антоном Iвановичем?
- Нi, що ви! - Очi жiнки вiдразу наповнилися слiзьми. - З Антоном Iвановичем! Нi, нi! - рiшуче заперечила. - Хiба з ним можна сваритися!
Вона говорила гугняво, бо весь час терзала хустинкою очi i нiс.
- А вiн вас нiчим не скривдив того вечора?
Жiнка не вiдповiла. Сльози почали душити її. Вона намагалася їх стримати i дуже закашлялась.
Коли кашель минув, Нiна Василiвна пiдвела на Коваля мокрi очi i докiрливо промовила:
- Як можна говорити таке!
- Ви любили його?
- Так.
- Збиралися перейти до нього?
- Так.
- Це рiшення було обопiльним?
- Так.
- Але воно весь час не здiйснювалося!
Жiнка тяжко зiтхнула.
- Чому, якщо не секрет? Антон Iванович роздумав?
- Це - найблагороднiша людина, людина слова, це, це... - Барвiнок нiяк не могла вимовити слово "був" i ладна була знову залитися слiзьми.
- То з чиєї ж вини не склалася ваша нова сiм'я? "Що" або "хто" став на завадi? Чоловiк? Батько? Втрутилася громадська думка?
- З моєї вини, - тихо промовила Нiна Василiвна, - тiльки з моєї... I цього я собi нiколи не подарую!
Вiд слiз її нiс, усе обличчя розпухло, свiтлi, довгастi, як мигдаль, очi почервонiли, i вона являла собою сумне видовище.
- Не плачте, Нiно Василiвно, - попросив полковник. - На жаль, Антону Iвановичу вже нiчим не допоможеш. Дмитру Iвановичу неприємно було бачити Барвiнок у такому непривабливому виглядi.
Поглядаючи зараз на неї, Коваль пригадував усе, що довiдався про цю жiнку. Народилася вона у селi, поблизу Києва, у щасливiй родинi. Зростала одиначкою у батькiв, успадкувавши вiд матерi не лише гарне личко, а й тихий, лагiдний характер. Батько, колгоспний механiк Василь Козак, i мати, рахiвник сiльпо Ганна Григорiвна, дочку в любистку купали. Нiночка допомагала матерi по господарству, не водилася нi з ким, не бiгала з подругами на великий луг, що тягся аж до Днiпра, де, ховаючись у високiй травi, було гарно грати у квача. Одне слово, не завдавала батькам нiякого клопоту.
Але якось улiтку, коли Нiночка уже перейшла у сьомий клас, сталося нещастя. П'яний тракторист потемки наїхав на Ганну Григорiвну, що поверталася з роботи.
Батько Нiни, не маючи сил пережити загибель дружини, спробував повiситися у сараї, i його буквально вийняли iз зашморгу.
З того часу все у життi Нiни пiшло шкереберть. Батько запив i незабаром втратив посаду механiка. Вiн уже не мiг ходити бiля машин i подався до Києва. Там узявся ремонтувати шляхи. Нiна iще два роки ходила до школи, але, не бачачи перспективи пiсля десятилiтки, не стала її закiнчувати, пiшла з дев'ятого класу i вступила на курси машинопису.
Коли їй виповнилося вiсiмнадцять, до неї посватався приятель батька - бригадир каменярiв Гнат Барвiнок. Вiн був старший вiд Нiни на десять рокiв, буйний напiдпитку i неприємний їй. Але батько, якого Барвiнок весь час пiдтримував на роботi i споював удома, був iншої думки, i Нiна пiдкорилася батькiвськiй волi.
Перший час пiсля непишного весiлля у хатi було спокiйно. Але з того часу, як батьковi зовсiм вiдмовили руки i уся сiм'я лягла на плечi Гната, той розперезався.
Нiна як могла догоджала обом, i батьковi i чоловiковi, та це мало допомагало. Потiм народився син, i жiнка повнiстю замкнулася на дитинi..
- Ми просимо, Нiно Василiвно, - пояснював Коваль, - допомогти нам розiбратися у сумнiй iсторiї загибелi Антона Iвановича... Скажiть, ви не пiшли жити до Журавля тому, що не хотiли залишити чоловiка, позбавити дитину батька? Так? Якщо так, то я вас розумiю...
- Нi, не так, - рiшуче вiдповiла жiнка, вiдвернувшись вiд старшого лейтенанта, щоб розмова йшла лише з Ковалем. - Чоловiка я ненавиджу. Дитина? Митрик? Хiба такий батько йому потрiбен?
- Чому так говорите про чоловiка?
- Для вас це не має нiякого значення. - Нiна знову мигцем глянула на Струця, i Дмитро Iванович зрозумiв, що вона соромиться старшого лейтенанта. Та не мiг же вiн попросити господаря кабiнету пiти! Тим бiльше що з боку опитуваної такого бажання не було висловлено.
- Крiм того, я свого чоловiка боюся. П'яний, вiн дуже страшний. Не раз погрожував ножем. Вiн здатний на все... I я боялася i за себе, i головним чином за Антона Iвановича.
- I за батька?
- Ну, так само i за батька... - роздумливо промовила Нiна. - Хоч, може, його i не чiпав би... Вони ж нерозлий-друзi по пляшцi...
Втiм, i за батька теж. Адже менi i його жаль: вiн стiльки зазнав у життi, дуже нещасний, хворий i по-своєму любить мене. Можливо, п'є ще й тому, що почуває себе винним у моїй долi, хоч поганого не хотiв, але так склалося... Жили ми бiдно, а Гнат добре заробляв... Звичайно, батько не думав, що так буде. Спочатку лаявся з Гнатом, захищав мене, а потiм iще дужче запив. Якби пiшла я, зовсiм пропав би. Гнат його iз квартири вигнав би... Одне слово, зi мною вийшло як у приказцi: i гiрко їсти, i жаль викинути.
- А як ставився Антон Iванович до такої вашої нерiшучостi?
Нiна Василiвна замислилася, стягнувши брови над перенiссям.
- Як? Спочатку сердився, казав, щоб я нiчого не боялася, переходила до нього, вiн захистить... Але потiм махнув рукою: "Ну, дивись сама, я почекаю, мiй дiм - твiй дiм, i Митька заберемо... Та тiльки не розглядайся довго, а то й справдi запiзнишся"... - Нiна Василiвна трохи помовчала. - Скажу правду, - нарештi промовила вона, - у мене iнодi з'являлося таке почуття, що все це вiн пропонував не так з любовi, як знаючи моє нелегке життя, жалiючи, з доброти своєї. I коли бачив, що я не наважуюсь, то це його не те щоб радувало, але якось влаштовувало, нiби заспокоювало. Мовляв, моя совiсть чиста, покликав, а що не йде, тягне - справа її: баба з воза - коням легше. Вiн не наполягав категорично, не лаявся, не гримнув, як кажуть, кулаком по столу... А я все чекала: замкне якогось вечора дверi i не пустить додому... Якби ж! Така спокiйна його поведiнка теж стримувала мене вiд рiшучого кроку... Ковалю пригадалися слова Килини Сергiївни про те, що тепер, пiсля смертi Журавля, Нiна помириться з чоловiком i заспокоїться.
- А може, ви не наважувалися на рiшучий крок ще й тому, що Антон Iванович був людиною хоч i сердечною, але iмпульсивною? - спитав полковник.
- Так, дуже сердечний, - кивнула Барвiнок. - Але до чого тут "iмпульсивний"?
- Опора немiцна. Не однолюб за складом характеру.
Нiна Василiвна уже не терзала свiй нiс i розмовляла з Ковалем, здавалося, зовсiм спокiйно, але у вiдповiдь на це зауваження глянула обурено.
- Цiлком природно, - вiв далi полковник, - якщо ви боялися зруйнувати одне i не збудувати iнше. Не були певнi, чи складеться нова сiм'я, як зживуться у нiй новий чоловiк i ваш син... А ви ж, як i кожна жiнка, насамперед - мати...
При цих словах друкарка запротестувала:
- Не треба бiльше говорити про нашi почуття i взаємини з Антоном Iвановичем, менi це тяжко.
- Що ж, - м'яко промовив Коваль, - перейдемо до iншого. Антон Iванович одночасно з науковою працею ще й чоботарював?
Друкарка iнстинктивно пiдiбгала ноги. Полковник помiтив цей мимовiльний рух.
- Не треба, Нiно Василiвно, ховатися, я вже звернув увагу на вашi гарнi чобiтки i знаю, що пошив їх Журавель. Нiчого поганого в цьому немає... Скажiть, багато було у нього замовниць?
- Не було нiяких замовниць! - швидко заговорила жiнка. - Вiн грошей не брав. I шив, може, одну-двi пари на рiк тiльки друзям. Вiн був художник, любив малювати, у мене є його пейзаж. Вiн казав: коли я роблю що-небудь красиве, то руки у мене зайнятi, а думкам вiльно i легко i менi краще думається... А ще казав, що i Лев Толстой у вiльну годину любив шити чоботи... Який же тут злочин?!
- Я не сказав "злочин", Нiно Василiвно, - з притиском на словi "злочин", - зауважив полковник. - Чому ви думаєте, що ми тут з Вiктором Гавриловичем тiльки про злочини говоримо, все до злочину зводимо?.. Художник - це чудово. I я вам скажу, Нiно Василiвно, говорив далi Коваль, нахилившись до жiнки, немов повiдомляв їй по секрету, - що талановитий модельєр взуття не менший митець, нiж портретист або пейзажист... Та залишимо Толстого i високе мистецтво i повернемося, як каже приказка, "до наших баранiв", тобто до прози життя. Значить, Антон Iванович грошей не брав з друзiв, чи, точнiше, подружок. Чоловiкам, вiн, здається, не шив, тiльки елегантнi жiночi черевички або чобiтки... Тодi звiдки ж у нього грошi? На свою зарплатню молодшого наукового спiвробiтника, емнеес, не дуже розгуляєшся. Он поряд живе такий самий науковець Павленко... I дружина працює, i дiтей немає. Проте живе бiднiше. Набагато. Може, у Антона Iвановича заможнi батьки, родичi? Йому хто-небудь допомагав?
На обличчi Нiни вiдбився подив:
- Що ви! Нiхто. У нього мати десь на Рiвненщинi чи Волинi, вiн сам їй надсилав грошi.
- I ще таке, Нiно Василiвно. Ви сказали, що Журавель шив одну-двi пари на рiк приятелькам...
Ковалю хотiлося зараз додати: "Як же ви терпiли такий альтруїзм, збираючись за нього замiж?" - але стримався. Жiнка могла вiдповiсти, що вона ще не мала на Антона прав, або сказати, що зрештою, це її особиста справа. Його дуже цiкавили такi тонкощi, бо могли глибше висвiтлити справжнi взаємини мiж нею i Журавлем. Проте Дмитро Iванович сподiвався, що це йому пощастить з'ясувати пiзнiше, не прямо "в лоб".
- У Києвi, - говорив далi полковник, - такi примiтнi, оригiнальної моделi чобiтки я вже бачив на вулицях не в одної чи двох модниць, а бiльше. I це у такому великому мiстi, як наше... Я вам, звичайно, вiрю, - поспiшив додати Коваль. - Але все це незрозумiло. Протирiччя. Як пояснити? Припустити, що таких чобiткiв пошито набагато бiльше, нiж ви кажете, можна i без обчислювальної технiки.
Нiна Василiвна нiчого не змогла або не схотiла пояснити, i Коваль вирiшив поки що залишити це питання вiдкритим.
Вони iще довго розмовляли в кабiнетi Струця. Старшого лейтенанта бiльше цiкавило, що робив Журавель у вiльний час, i друкарка розповiдала, як iнодi до нього заглядали знайомi, найбiльше жiнки, частiше вiд iнших кравчиня Келя. У Антона Журавля дiм був вiдкритий для друзiв, Нiна знайшла потрiбне їй слово - "доброзичливий", у барi завжди стояло яке-небудь вино, але великих гулянок господар не любив. Якщо заходив хто-небудь, гостинний Журавель пропонував чарку вина, бутерброд. Розмовляли найчастiше про iнститутськi справи, iнодi про фiльми, акторiв, спортивнi подiї, лiтнi вiдпустки, про все на свiтi, як це буває у товариствi випадковому, що не має спiльних дiлових iнтересiв. Коли збиралося вiдразу кiлька чоловiк, могли сiсти за карти. Сама Нiна, якщо не копалася на кухнi - адже треба було допомогти Антону Iвановичу, - теж брала участь у розмовах.
Частенько ставили музичнi записи. Бувало, господар квартири просив, щоб вона заспiвала. З таким проханням звертався рiдко, i вона не вiдмовлялася, хоч голос у неї був слабенький, Антон казав "кiмнатний".
Приходила вона до нього часто.
- У мене своєї машинки немає, - пояснювала Нiна Василiвна, - i я майже щовечора залишалася в iнститутi, щоб виконати приватну роботу. I частенько, знудьгувавшись за Антоном Iвановичем, кидала все i бiгла до нього. Це була в мене єдина вiдрада... А тепер як я житиму?..
Коваля цiкавили взаємини Нiни Василiвни з Христофоровою i Павленками.
На подив Дмитра Iвановича, про Христофорову вона нiчого поганого не сказала.
- Що ж, - вiдповiдаючи на запитання Коваля про кравчиню, вперше за всю розмову друкарка мало не всмiхнулася, - жiнка вона енергiйна, непогана з себе, багата, та Антону Iвановичу не була потрiбна... Вона завжди намагалася показати, що я Антоновi нерiвня, але я на неї не гнiвалася, все одно вiн не на нiй, а на менi хотiв одружитися. Та й яка з неї дружина - зозуля вона! Доньку в Одесi покинула, своєї хати не тримається. Тiльки й того, що кравчиня модна та грошей повнi кишенi. А Антону Iвановичу не грошi потрiбнi були. У нього своїх вистачало. Вiн менi якось так i сказав: "Люблю тебе, Нiночко, за ласкавiсть, душевнiсть, а у цiєї Келi нi того, нi другого..."
- Так i сказав?
- Так i сказав.
- От i я думаю, Нiно Василiвно, - вiв своє Коваль, - чи не шевство давало Антону Iвановичу грошi? Iнакше звiдки?
Проте i цього разу жiнка лише знизала плечима.
Розповiдь друкарки весь час переривалася сумним зiтханням, i якби не вмiння полковника раз у раз змiнювати тему, уся їхня бесiда могла бути зiбганою i залитою слiзьми.
Розпитуючи Нiну Василiвну про те, що вона знала або чула про сусiдiв Журавля, Дмитро Iванович з подивом переконався, що бiльше симпатизувала вона чомусь Варварi Олексiївнi, говорила про неї тiльки хороше, хоч, за власним визнанням, знала її лише зi слiв Павленка та Антона Iвановича i за весь час бачила у квартирi Журавля один чи два рази.
- Вона, мабуть, мила жiнка. Ви подумайте, товаришу полковник, яка дружина буде дозволяти чоловiковi цiлими вечорами стирчати у нежонатого сусiди, до якого ходять жiнки?! Вiн, правда, скаржився, що живе "пiд ковпаком" у неї. Та який же це "ковпак", якщо таку волю дають?! Може, тому вважав себе "пiд ковпаком", що вона його, макуху, завжди штовхала у спину... Та якби не дружина, цей Вячеслав нiчого в життi не досяг би...
- Не любить, певно, байдужий вiн їй, тому й не ревнує, - закинув вудочку Коваль.
- Хто знає, - вiдповiла друкарка, - по-моєму, любить, i дуже, незважаючи нi на що, вiн це не розумiє i не цiнить. Хоч я особисто дивуюсь: любити Вячеслава? Вiн такий нудотний! Та ще й до всiх спiдниць чiпляється... Вiн i до мене лiз! Але ж про це, товаришу полковник, - соромливо опустила очi спiвбесiдниця, - смiшно говорити! Дiйшов до такого нахабства, що став освiдчуватися i набрiхувати на Антона. Називається "друг". Та й пiдходив до цього по-паскудному, хитро. Спочатку здалеку: "зрозумiйте мене правильно" та "зрозумiйте мене правильно". Це у нього улюбленi слiвця. А потiм прямо сказав: "Не вiрте Антоновi, не одружиться вiн з вами... А я, Нiно Василiвно, вас люблю i готовий на все." Потрiбен вiн менi! Я його як шугонула!
- Ви не розповiли про це Антону Iвановичу?
- Звичайно, розповiсти я не могла, менi було соромно за Вячеслава i за себе теж - Антон подумав би, що я дала привiд, коли вже навiть такий нерiшучий чоловiк, як Вячеслав, дозволив собi освiдчитися. А ще й тому не сказала, що наперед знала його реакцiю. Засмiявся б, як це i ранiше бувало, i сказав би: "Не звертай уваги. Вячеслав талант, а всi талановитi люди - трохи психи".
Я часто думала, чому це Антон, який дещо i сам помiчав, водиться з Вячеславом, не прожене його. Менi це було незрозумiло. Потiм вирiшила: тому що разом працюють в однiй лабораторiї.
Шкода, Антон не бачив, що Вячеслав зовсiм не друг йому, завжди заздрить. I не боявся цього.
- Ну, чому боятися? - чи заперечив, чи здивувався полковник. Заздрiсть дуже погане i навiть страшне почуття. Але вiд нього бiльше потерпає не той, кому заздрять, а той, хто заздрить. Воно точить душу заздрiсника, як iржа їсть залiзо. Заздрiсть i її рiдну дочку - наклеп - я бiльше за все ненавиджу! - сердито сказав Коваль i раптом несподiвано посмiхнувся. - Сам колись потерпiв вiд цього, - додав вiн. - А у чому конкретно виявлялася заздрiсть Павленка? - допитливо поглянув на жiнку полковник.
Перед очима Нiни Василiвни калейдоскопом пролетiли знайомi картини: ось Вячеслав Адамович похмуро стежить, як вони з Антоном танцюють. Кiмната невелика, i вони не так танцюють, як обiймаються. Нарештi Павленко не витримує. "Я пiшов", - говорить вiн i пiдводиться. "Ти куди?" - питає Антон. "Додому. Не буду вам заважати", - з перекошеним обличчям скоромовкою кидає сусiда i зникає за дверима...
А ось i сам Вячеслав Адамович намагається потанцювати з нею, перехопивши насмiшкуватий погляд Антона, вiдмовляється вiд своєї спроби i вiдходить.
Та Нiнi не хотiлося бiльше про це розповiдати... Мабуть, непристойно казати, що i на неї Антоновi вiн заздрив, та й полковник, очевидно, має на увазi iншу заздрiсть. I вона промовчала.
- А може, вам просто здалося, - викликаючи друкарку на вiдвертiсть, промовив Коваль. - Чого йому заздрити? Обоє молодi вченi, обоє здiбнi, навiть талановитi, перспективнi. Ну, припустимо, у Журавля килим на пiдлозi трохи дорожчий, м'якiший, меблi кращi - все це не варто заздрощiв... Менi, здається, навпаки - покiйний Журавель мiг заздрити Вячеславу Павленку на його оригiнальнi iдеї, творчi знахiдки. I, якщо хочете, на його спокiйне сiмейне життя.
Нiна Василiвна була збентежена таким поворотом теми i не знала, що вiдповiсти. Слова Коваля немовби перекинули звичнi уявлення жiнки, i одвертої розмови не вийшло.
- Згадайте iще раз, про що бесiдували друзi того, на жаль, останнього вечора?
- Я вже говорила, - втомлено нагадала Нiна Василiвна, - про рукопис. Я його друкувала, але, як звичайно, механiчно, не вдумуючись у змiст. Якщо почнеш вчитуватися, нiчого не встигнеш зробити. Там про якийсь спосiб шлiфовки, винахiд Антона Iвановича.
- Друзi не сперечалися мiж собою з цього приводу?
- Таж нi!
- А настрiй?
- У кого?
- В обох.
Нiна Василiвна трохи подумала.
- Антон Iванович, як завжди, був веселий, радiв, не знав, бiдолашний, що його чекає... Випив багатенько. Павленко теж випив i, як завжди, був занудний. Вiн тяг своє вiчне "зрозумiй мене правильно" i з кожною чаркою ставав усе похмурiшим. А потiм сказав менi: "Нiнко, налий кави, менi i нашому майбутньому мiльйонеровi, чорт його вiзьми! Бо ми сп'янiли!"
Iз словами "Антончику, любий, зрозумiй мене правильно, не кривдь" полiз до нього цiлуватися.
Ковалевi раптом учувся захоплений вигук завiдуючого лабораторiєю: "Скiльки одержав би? Багато, дуже багато!.. У грошах? Не злiчити!"
Дмитро Iванович на секунду вимкнувся з реального зовнiшнього свiту, вiд усього, що його зараз оточувало. Очi цiєї секунди нiчого не бачили, мозок реагував тiльки на голос Василя Ферапонтовича, який тодi вiд хвилювання зiрвався i став схожим на писк комара:
"Скiльки одержав би? Багато, дуже багато... У грошах?.. Не злiчити!"
I тут-таки подумав: "А хто тепер цi грошi одержить? Журавель помер. Робота зроблена, i впровадить її вже iнститут як винахiд усього колективу. У всякому разi, не одного Павленка? Треба поцiкавитися, що пише Журавель у своєму рукописi, чи згадує про участь Павленка? Певно, що не згадує, - вiдповiв сам собi полковник, - адже у заголовку є тiльки один автор: А.I.Журавель".
- Значить, ви налили чайник, поставили на плиту, - далi цiкавився Коваль подiями того трагiчного вечора, - вiдкрили газ i запалили його. Запалили? - перепитав жiнку.
- Запалила.
Кожне слово полковника Нiна Василiвна супроводжувала кивком.
- Чим?
- Сiрником. Є електрозапальничка, але я люблю сiрником.
- А потiм повернулися до кiмнати i раптом вирiшили негайно йти додому, чому? Ви не любите каву?
- Нi, люблю.
- Чого ж на цей раз вiдмовилися? Вдома у вас є кава?
- Зараз немає.
- То чому ви раптово змiнили своє рiшення? I чи раптово? Схоже, що ви й не збиралися пити.
Нiна Василiвна не знала, що вiдповiсти.
- Ви заздалегiдь взяли iз серванта не три, а двi чашечки для кави i поставили на стiл.
Не дочекавшись вiдповiдi, Коваль продовжив:
- А чому, коли ви вирiшили не залишатися, на каву для двох маленьких налили такий повний, по вiнця, чайник?
- Я завжди наливаю повний... Як кожна господиня...
- Кожна?
- Принаймнi я так звикла. У нас на кухнi колонка... гаряча вода завжди потрiбна...
Полковниковi весь час здавалося пiдозрiлим, що жiнка не питає, як загинув Журавель, така близька їй людина. Може, старший лейтенант проговорився, поки його не було, i вона уже все знає? Навряд!.. А можливо, на Русанiвку бiгала? Але ж i на Русанiвцi подробиць не знають. Та нi, не знає, iнакше трималася б не так спокiйно. I вiн вирiшив не грати на її необiзнаностi i поговорити вiдверто.
- Ви не питаєте, як загинув ваш друг. Вас це не цiкавить?
- Яка рiзниця... - гiрко промовила жiнка. - Його не вернеш...
Тепер з кожною хвилиною у Нiни Василiвни наростала якась неясна тривога. В чому справа, вона не розумiла i пильнiше вглядалася в Коваля, навiть озирнулася навколо, намагаючись второпати, що її так тривожить.
- Я розумiю вас, - погодився полковник. - Але для нас все має значення... Антон Iванович Журавель отруївся газом, - сказав вiн пiсля короткої паузи. - Вода з переповненого чайника, який ви поставили на плиту, вихлюпнулася i залила вогонь. Газ, не згоряючи, пiшов у примiщення. Нiхто не здогадався перекрити його... Що ви можете на це сказати?
Якби небо впало на голову, жiнка не була б так приголомшена. Вона враз поблiдла, заплющила очi i, здавалося, знепритомнiла.
Коваль кивнув на графин, що стояв на столi, i старший лейтенант Струць кинувся наливати воду в склянку.
Але друкарка швидко опритомнiла.
- Боже мiй, - пробурмотiла вона, - навiщо я тодi спiшила! Чому?! Адже могла ще побути! Напоїла б їх кавою. А з яблуками та крамницями встигла б!.. Тепер усе життя буду каратися... Який грiх на душi! Це я винна, я! Ах боже мiй, стара дурепа!