Котляревський Іван Петрович. Енеїда

Умреш, проклята упиряга,
За ними вслід пошлю тебе».
 
 
І замахнувсь на Евріала,
Щоб знять головку палашем;
Тут храбрість Низова пропала,
І серце стало кулішем.
Біжить, летить, кричить щосили:
« Пеккатумробиш, фратермилий
Невинному морсзадаєш:
Я стультус, лятро, розбишака,
Неквіссімусі гайдамака;
Постій! Невинную кров ллєш».
 
 
Но, замахнувшись, не вдержався,
Волсент головку одчесав:
Головка – мов кавун качався,
Язик невнятно белькотав.
Уста каральні посиніли,
Рум’яні щоки поблідніли,
І білий цвіт в лиці пожовк;
Закрилися і ясні очі,
Покрились тьмою вічной ночі,
Навіки милий глас умовк.
 
 
Уздрівши Низ труп Евріала,
Од ярості осатанів;
Всіх злостей випустивши жала,
К Волсенту просто полетів.
Як блискавка проходить тучу.
Він так пробіг врагів між кучу
І ді Волсента докосивсь:
Схватив його за чуб рукою,
Меч в серце засадив другою.
Волсент і духу тут пустивсь.
 
 
Як іскра, порох запаливши,
Сама з ним вкупі пропада:
Так Низ, Волсентія убивши,
І сам лишився живота;
Бо всі на його і напали,
На смерть звертіли і зім’яли
І голову зняли з плечей.
Так кончили жизнь козарлюги,
Зробивши славнії услуги
На вічность пам’яті своєй
 
 
Латинці зараз ізробили
Абияк мари із дрючків;
На них Волсента положили
І понесли до земляків.
А буйні голови поклали
В мішок і теж з собой помчали,
Мов пару гарних дубівок.
Но в лагері найшли різниці,
Лежали битих м’яс копиці,
Печінок, легкого, кишок.
 
 
Як тілько що восток зардівся,
Світилка Фебова взійшла,
То Турн тогді уже наївся,
Оп’ять о битві помишляв.
Велів тривогу бить в клепало,
Щоб військо к бою виступало,
Оддать троянцям з баришком
За зроблену вночі потіху;
Для більшого ж з троянців сміху
Велів взять голови з мішком.
 
 
Свого ж держася уговору,
Троянці в кріпості сидять,
Забилися, мов миші в нору,
Лукаву кішку як уздрять.
Но дать одпор були готові,
І до остатнєй каплі крові
Свою свободу боронить,
І нову Трою защищати,
Рутульцям перегону дати
І Турна лютость осрамить.
 
 
На перву рутулян попитку
Троянці так дали в одвіт,
Що Турн собі розчухав литку,
Од стиду скорчило живіт.
Звелів з досади, гніву, злості
На глум підняти мертві кості,
На щогли голови наткнуть
Нещасних Низа з Евріалом
Перед самим троянським валом,
Щоб сим врагів своїх кольнуть.
 
 
Троянці зараз одгадали,
Чиї то голови стримлять;
Од жалю сльози попускали,
Таких лишившись паруб’ят.
Об мертвих вість скрізь пронеслася,
Вся рать троянська потряслася,
І душі смутку предались.
Як мати вість таку почула.
То тілько вічно не заснула,
Бо зуби у неї стялись.
 
 
А одійшовши, в груди билась,
Волосся рвала з голови,
Ревла, щипалася, дрочилась,
Мов ум змішався у вдови:
Побігла з криком вокруг вала
І голову коли пізнала
Свого синочка Евруся,
То на валу і розплаталась,
Кричала, гедзалась, качалась,
Кувікала, мов порося.
 
 
І диким голосом завила:
«О сину! Світ моїх очей!
Чи я ж тебе на ге родила,
Щоб згинув ти од злих людей?
Щоб ти мене – стару, слабую,
Завівши в землю сю чужую,
На вічний вік осиротив.
Моя ти радість і одрада,
Моя заслона і ограда,
Мене од всіх ти боронив.
 
 
Тепер до кого прихилюся,
Хто злую долю облегчить?
Куди в біді я притулюся?
Слабу ніхто не приглядить!
Тепер прощайте всі поклони,
Що долучала во дні они
Од вдов, дівчат і молодиць;
За дивні брови соболині,
За очі ясні соколині,
Що здатний був до вечерниць,
 
 
Коли б мені твій труп достати,
І тіло білеє обмить,
І з похороном поховати,
До ями з миром проводить.
О боги! Як ви допустили,
Щоб і одинчика убили
І настромили на віху
Його козацькую головку;
Десь світ вертиться сей без толку,
Що тут дають і добрим тьху.
 
 
А ви, що Евруся згубили,
Щоб ваш пропав собачий рід!
Щоб ваші ж діти вас побили,
Щоб з потрухом погиб ваш плід!
Ох! Чом не звір я, чом не львиця?
Чом не скажена я вовчиця?
Щоб мні рутульців розідрать;
Щоб серце вирвать з требухою.
Умазать морду їх мазкою;
Щоб маслаки їх посмоктать».
 
 
Сей галас і репетовання
Троян всіх в смуток привело;
Плаксивеє з синком прощання
У всіх з очей слізки тягло.
Асканїй більше всіх тут хлипав
І губи так собі задрипав,
Що мов на його сап напав.
К старій з поклоном підступивши,
На оберемок ухвативши,
В землянку з валу потаскав.
 
 
А тут кричать та в труби сурмлять,
Свистять в свистілки, дмуть в роги,
Квилять, брат брата в батька луплять,
В наскок яряться вороги.
Тут ржання кінське з тупотнею,
Там разний гомін з стукотнею,
Скрізь клопіт, халепа, сто лих!
Так в мідні клекотить гарячій,
Так в кабаці кричить піддячий.
Як кажуть, хоть винось святих.
 
 
Гей, музо, панночко цнотлива,
Ходи до мене погостить!
Будь ласкава, будь не спесива,
Дай поміч мні стишок зложить!
Дай поміч битву описати
І про війну так розказати.
Мов твій язик би говорив.
Ти, кажуть, дівка не бриклива.
Але од старості сварлива;
Прости! Я, може, досадив.
 
 
І в самій речі проступився-
Старою дівчину назвав,
Ніхто з якою не любився,
Не женихавсь, не жартовав.
Ох, скілько муз таких на світі!
Во всякім городі, в повіті!
Укрили б зверху вниз Парнас.
Я музу кличу не такую:
Веселу, гарну, молодую;
Старих нехай брика Пегас.
 
 
Рутульці дралися на стіни,
Карабкалися, як жуки.
Тур, з ярості дрижав і пінив,
Кричить: «Дружненько, козаки!»
В свою троянці также чергу
В одбої поралися зверху,
Рутульців плющили, як мук.
Пускали колоддя, каміння
І враже так товкли насіння,
Що у рутульців хляв і дух.
 
 
Турн, бачивши троян роботу,
Як рать рутульськую трощать,
Як б’ють їх, не жалія поту,
Рутульці, мов в’юни, пищать,
Велів везти зо всіх олійниць.
Де тілько єсть, із воскобійниць,
Як можна швидше тарани.
Якраз і тарани вродились,
І воскобійники явились,
Примчались духом сатани.
 
 
Приставив тарани до брами,
В ворота зачали гатить;
Одвірки затряслись, мов рами,
І снасть од бою вся тріщить.
Турн сили вдвоє прикладає,
І тарани сам направляє,
І браму рушити велить.
Упала!.. Стуком оглушила,
Троян багацько подушила,
Турн в кріпость впертись норовить.
 
 
Біда троянцям! Що робити?
А муза каже: «Не жахайсь,
Не хист їх Турну побідити,
В чужую казку не мішайсь».
Троянці нап’яли всі жили
Та вмить пролом і заложили,
І груддю стали боронить;
Рутульці бісом увивались,
Но на пролом не посовались,
А Турн не знав, що і робить.
 
 
Троянець Геленор одважний
І, як буряк, червоний Лик,
Горлань, верлань, кулачник страшний
І щирий кундель-степовик.
Сим двом безділля-всяке горе,
Здавалось по коліна море,
Потіха ж – голови зривать.
Давно їм в голові роїлось
І, мов на поступки, хотілось
Рутульцям перегону дать.
 
 
Так Геленор з червоним Ликом,
Роздягтися до сорочок,
Між вештанням, содомом, криком,
Пробралися подуть тічок;
Рутульців добре тасовали
І од рутульців получали
Квитанцію в своїх долгах.
Лик тілько тим і одличився,
Що як до Турна примостився,
То з’їздив добре по зубах.
 
 
Но Турн і сам був розбишака
І Лика сплющив в один мах;
Із носа бризнула кабака,
У Турна околів в ногах.
А также пану Геленору
Смертельного дали затьору,
І сей без духа тут оставсь.
Рутульців се возвеселило
І так їх серце ободрило,
Що і негідний скрізь совавсь.
 
 
Натиснули і напустились,
Рутульці кинулись на вал,
Троянці, як чорти, озлились,
Рутульців били наповал.
Тріщали кості, ребра, боки.
Летіли зуби, пухли щоки,
З носів і уст юшила кров:
Хто рачки ліз, а хто просгягся,
Хто був шкереберть, хто качався
Хто бив, хто різав, хто колов.
 
 
Завзятость всіх опановала,
Тут всякий пінив і яривсь;
Тут лютость всіми управляла
І всякий до надсаду бивсь.
Лигар ударом макогона
Дух випустив із Емфіона
І сам навіки зуби стяв.
Лутецій б’є Іліонея,
Ціней Арефа, сей Цінея,
Один другого тасовав.
 
 
Ремул рутульської породи,
Троюрідний був Турну сват,
Хвастун і дурень од природи,
Що він робив, то все невлад;
І тут начав щосил кричати,
Троянців лаять, укоряти,
Себе і Турна величать:
«Ага! проклятії поганці,
Недогарки троянські, ланці!
Тепер прийшлось вам погибать.
 
 
Ми вас одучим, супостати,
Морити вдов, дурить дівок,
Чужії землі однімати
І шкодити чужий садок.
Давайте вашого гульвісу,
Я вмить його одправлю к бісу.
І вас подавимо, як мух;
Чого прийшли ви, голодрабці?
Лигать латинськії потапці?
Пождіть, – ваш витісним ми дух!»
 
 
Іул Енейович, дочувшись
До безтолкових сих річей,
Як шкурка на огні надувшись,
Злость запалала із очей.
Вхопив камінчик, – прицілився,
Зажмурив око, – приложився
І Ремула по лобу хвись!
Хвастун бездушний повалився,
Іул сердечно взвеселився,
А у троян дух ожививсь.
 
 
Пішли кулачні накарпаси,
В виски і в зуби стусани;
Полізли тельбухи, ковбаси,
Всі пінили, як кабани.
Всі роз’ярились через міру.
По-сербськи величали віру,
Хто чим попав, то тим локшив.
Піднявся писк; стогнання, охи.
Враг на врага скакав, мов блохи,
Кусався, гриз, щипав, душив.
 
 
Служили у троян два брати,
Із них був всякий Голіаф;
Широкоплечий і мордатий,
І по вівці цілком глитав.
Один дражнився Битіасом,
Із Кочубейськимвін Тарасом
Коли б заввишки не рівнявсь;
Другий же брат Пандаром звався
І вищий од верстви здавався,
Та в’ялий, мов верблюд, тинявсь.
 
 
Два брати, грізні ісполини,
В бою стояли у ворот,
Дрючки держали з берестини
І боронили в кріпость вход.
Вони к землі поприсідали,
Троянці ж в город одступали,
К собі манили рутулян.
Рутульці зрять – навстяж ворота,
Прожогом в кріпость вся піхота
Спішить насісти на троян.
 
 
Но хто лиш в город показався.
Того в яєшню і поб’ють;
Битіас з братом управлявся,
Безщадно кров рутульську ллють.
Рутульці з криком в город пруться,
Як од серпа колосся жнуться.
Як над пашней хурчать ціпи,
Так ісполинськії дрючини
Мозчили голови і спини
І всіх молотять, мов снопи.
 
 
Побачив Турн таку проруху,
Од злості ввесь осатанів;
Здригнувсь, мов випив чепуруху,
К своїм на поміч полетів.
Як тілько в кріпость протаскався,
Тузити зараз і прийнявся,
Хто тілько під руку попавсь:
Убив він з Афідном Мерона
І зо всього побіг розгона,
Де Битіас в крові купавсь.
 
 
З наскоку тріснув булавою
По в язах, великан упав,
Об землю вдаривсь головою
І кріпость всю поколихав.
Реветь, і душу іспускаєть,
І воздух грімом наповняєть;
На всіх напав великий страх!
Не спас ні рост, ні сила многа,
Пропав Битіас, мов стонога;
І ісполин єсть черв і прах.
 
 
Пандар погибель бачив брата.
Злякався, звомпив, замішавсь
І од рутульська стратилата
Якмога швидше убиравсь.
Проміж оселею хилявся,
Тини переступав, ховався,
І щоб од Турна увильнуть,
Ворота зачинив у брами
І завалив їх колоддями,
Хотів од бою оддохнуть.
 
 
Но як же сильно удивився,
Як Турна в кріпості уздрів;
Тогді із нужди прибодрився
І злостію ввесь закипів.
«Ага! ти, шибеник, попався,
Без зву к нам в гості нав’язався, –
Пандар до Турна закричав. –
Пожди, от зараз почастую,
Із тебе виб’ю душу злую,
До сього часу храбровав!»
 
 
«Ану прилізь! – Турн одвічає. –
Келебердянськаяверства!
Як б’ю я-брат твій теє знає,
Ходи, тобі вкручу хвоста».
Тут Пандар камінь піднімає
І в Турна зо всіх жил пускає,
Нирнув би Турн навіки в ад!
Но де Юнона не взялася
І перед Турном розп’ялася,
Попав богиню камнем влад.
 
 
Незриму чує Турн заслону,
Бодриться, скачеть на врага.
На поміч призива Юнону,
Пандара по лобу стьога,
І вовся з ніг його зшибає.
До мізку череп розбиває;
Пропав і другий великан!
Така потеря устрашила
І серце бодреє смутила
І самих храбрійших троян.
 
 
Удачею Турн ободрився,
По всіх усюдах смерть носив;
Як кнур свиріпий, роз’ярився
І без пощади всіх косив.
Розсік надвоє Філаріса.
В яєшню розтоптав Галіса,
Кріфею голову одтяв,
Щолкав в виски, штурхав під боки
І самії кулачні доки
Ховались, хто куди попав.
 
 
Троянці злеє умишляють,
Щоб преч із кріпості втікать;
Своє лахміття забирають,
Куди удасться тягу дать.
Но їх Обозний Генеральний
Над всіма остававсь начальний,
Серест вельможний обізвавсь:
«Куди? – Вам сорому немає!
Хто чув? Троянець утікає!
Чого наш славний рід доживсь!
 
 
Один паливода ярує,
А вас тут стілько, боїтесь;
В господі вашій вередує
Рутульський шолудивий пес!
Що скаже світ про нас, трояне?
Що ми шатерники-цигане,
Що ми трусливійші жидів!
А князь наш бідний що помислить?
Адже ж за воїнів нас числить,
За внуків славнійших дідів.
 
 
Зберіться, Турна окружіте,
Не сто раз можна умирать;
Гуртом, гуртом його напріте,
Від вас він мусить пропадать».
Агу! Троянці схаменулись,
Та всі до Турна і сунулись;
Пан Турн тут на слизьку попав!
Виляв, хитрив і увивався
І тілько к Тібру що добрався,
То в воду стриб, – пустився вплав.
 

Частина шоста

 
Зевес моргнув, як кріль усами,
Олімп, мов листик, затрусивсь;
Мигнула блискавка з громами,
Олімпський потрух взворушивсь.
Боги, богині і півбоги,
Простоволосі, босоногі,
Біжать в олімпську карвасар.
Юпітер, гнівом розпалений,
Влетів до них мов навіжений
І крикнув, як на гончих псар:
 
 
«Чи довго будете казитись
І стид Олімпові робить?
Щодень проміж себе сваритись
І смертних з смертними травить?
Поступки ваші всі не божі;
Ви на сутяжників похожі
І раді мордовать людей;
Я вас із неба поспихаю
І до того вас у караю,
Що пасти будете свиней.
 
 
А вам, олімпські зубоскалки,
Моргухи, дзиги, фіглярки,
Березової дам припарки,
Що довго буде вам втямки.
Ох, ви на смертних дуже ласі!
Як грек на ніжинські ковбаси.
Все лихо на землі од вас,
Чрез ваші зводні, женихання,
Не маю я ушановання;
Я намочу вас в шевський квас.
 
 
Або оддам вас на роботу,
Запру в смирительних домах,
Там виженуть із вас охоту
Содомить на землі в людях.
Або я луччу кару знаю,
Ось як богинь, я укараю:
Пошлю вас в Запорозьку Січ;
Там ваших каверз не вважають,
Жінок там на тютюн міняють.
Вдень п’яні сплять, а крадуть вніч.
 
 
Не ви народ мій сотворили,
Не хист создать вам черв’яка;
Нащо ж людей ви роздрочили?
Вам нужда до чужих яка?..
Божусь моєю бородою
І Гебиною пеленою,
Що тих богів лишу чинів,
Які тепер в війну вплетуться;
Нехай Еней і Турн скубуться,
А ви глядіть своїх чубів».
 
 
Венера молодиця сміла,
Бо все з воєнними жила,
І бите з ними м’ясо їла,
І по трахтирах пуншт пила;
Частенько на соломі спала,
В шинелі сірій щеголяла,
Походом на візку тряслась;
Манишки офицерські прала,
З стрючком горілку продавала
І мерзла вніч, а вдень пеклась.
 
 
Венера по-драгунськи сміло
К Зевесу в витяжку іде,
Начавши говорити діло,
Очей з Зевеса не зведе:
«О тату сильний, величавий!
Ти всякий помисл зриш лукавий,
Тебе ніхто не проведе;
Ти оком землю назираєш,
Другим за нами приглядаєш,
Ти знаєш, що, і як, і де.
 
 
Ти знаєш, для чого троянців
Злим грекам попустив побить;
Енея з пригорщею ланців
Велів судьбам не потопить;
Ти знаєш лучче всіх причину,
Чого Еней приплив к Латину
І біля Тібра поселивсь?
Ти ж словом що опреділяєш,
Того вовік не одміняєш;
Відкіль же Турн тут притуливсь?
 
 
І що такеє Турн за свято,
Що не вважає і тебе?
Фрігійське плем’я не проклято,
Що всякий єретик скубе;
Твої закони б ісполнялись,
Коли б олімпські не мішались
І не стравляли би людей.
Твоїх приказів не вважають,
Нарошно Турну помагають;
Бо, бач, Венерин син Еней.
 
 
Троянців бідних і Енея
Хто не хотів, той не пужав;
Терпіли гірше Прометея,
На люльку що огню украв.
Нептун з Еолом з перепросу
Дали такого переносу,
Що й досі зашпори щемлять.
Другії ж боги… Що казати?
Діла їх лучче мусиш знати,
Енея тілько не з’їдять.
 
 
О Зевс! О батечку мій рідний!
Огляньсь на плач дочки своєй;
Спаси народ фрігійський бідний.
Він діло єсть руки твоєй.
Як маєш ти кого карати,
Карай мене. – карай! Я мати,
Я все стерплю ради дітей!
Услиш Венеру многогрішну!
Скажи мні річ твою утішну:
Щоб жив Іул, щоб жив Еней!»
 
 
«Мовчать! Прескверна пащекухо!
Юнона злобна порощить. –
Фіндюрко, ящірко, брехухо!
Як дам – очіпок ізлетить!
Ти смієш, кошеня мерзенне,
Зевесу доносить на мене.
Щоб тим нас привести в розлад.
За кого ти мене приймаєш?
Хіба ж ти, сучище, не знаєш,
Що Зевс мій чоловік і брат?
 
 
Тобі ж, Зевес, скажи, не стидно,
Що пред тобою дрянь і прах
Базіка о богах обидно,
Мудрує о твоїх ділах?..
Який ти світу повелитель
І наш олімпський предводитель,
Коли против фіндюрки пас?..
Всесвітня волоцюга мерзька,
Нікчемна зводниця цітерська
Для тебе луччая од нас.
 
 
А з Марсом чи давно піймавши,
Вулкан їй пелену відтяв;
Різками добре одідравши,
Як сучку, в ретязку держав.
Но ти того буцім не знаєш,
Як чесную її приймаєш
І все робить для неї рад.
Вона і Трою розорила,
Вона Дідону погубила;
Но все іде для неї влад.
 
 
Де ся підтіпанка вмішалась,
То верб’я золоте росло;
Земля б щасливою назвалась,
Коли б таке пропало зло!
Чрез неї вся Латинь возстала
І на троян її напала,
І Турн зробивсь Енею враг.
Не можна бід всіх ізлічити,
Яких успіла наробити
На небі, на землі, в водах.
 
 
Тепер же на мене звергає,
Сама наброївши біди;
І так Зевеса умовляє,
Мов тілько вилізла з води.
Невинничаєть, мов Сусанна,
Незаймана ніколи панна,
Що в хуторі зжила ввесь вік.
Не діждеш з бабкою своєю -
Я покажу твому Енею…
Богиня я! – він чоловік».
 
 
Венера лайки не стерпіла,
Юнону стала кобенить;
І перепалка закипіла,
Одна другу хотіла бить.
Богині в гніві также баби
І также на утори слабі,
З досади часом і брехнуть,
І, як перекупки, горланять,
Одна другу безчестять, ганять
І рід ввесь з потрухом кленуть.
 
 
«Та цитьте, чортові сороки! -
Юпітер грізно закричав. –
Обом вам обіб’ю я щоки;
Щоб вас, бублейниць, враг побрав!
Не буду вас карать громами;
По п’ятах виб’ю чубуками,
Олімп заставлю вимітать;
Я вас умію усмирити,
Заставлю чесно в світі жити
І зараз дам себе вам знать.
 
 
Занишкніть, уха наставляйте
І слухайте, що я скажу,
Мовчіть! Роти пороззявляйте,
Хто писне, – морду розміжжу.
Проміж латинців і троянців
І всяких Турнових поганців
Не сікайся ніхто в війну;
Ніхто ніяк не помагайте,
Князьків їх також, не займайте,
Побачим, здасться хто кому».
 
 
Замовк Зевес, моргнув бровами.
І боги врозтіч всі пішли.
І я прощаюсь з небесами,
Пора спуститись до землі
І стать на Шведськую могилу,
Щоб озирнуть воєнну силу
І битву вірно описать;
Купив би музі на охвогу,
Щоб кончить помогла роботу,
Бо нігде рифм уже достать.
 
 
Турн осушивсь після купання
І ганусною підкрепивсь,
З намету виїхав зарання,
На кріпость сентябрем дививсь.
Трубить в ріжок! – оп’ять тривога!
Кричать, біжать, спішать якмога;
Великая настала січ!
Троянці дуже славно бились,
Рутульці трохи поживились,
Насилу розвела їх ніч.
 
 
В сю ніч Еней уже зближався
До городка що Турн обліг;
З Паллантом в човні частовався,
Поїв всю старшину, як міг.
В розказах чванився ділами.
Як храбровав з людьми, з богами,
Як без розбору всіх тузив.
Паллант і сам був зла брехачка,
Язик його тож не клесачка,
В брехні Енею не вступив.
 
 
Ану, старая цар-дівице,
Сідая музо, схаменись!
Прокашляйсь, без зубів сестрице,
До мене ближче прихились!
Кажи: якії там прасунки
В Енеєві пішли вербунки,
Щоб против Турна воювать.
Ти, музо, кажуть всі, письменна,
В полтавській школі наученна,
Всіх мусиш поіменно знать.
 
 
Читайте ж, муза що бормоче:
Що там з Енеєм плив Массик,
Лінтяй, ледащо неробоче,
А сильний і товстий, мов бик.
Там правив каюком Тигренко,
Із Стехівкито шинкаренко,
І вів з собою сто яриг.
Близ сих плили дуби Аванта,
Він був страшнійший од сержанта,
Бо всіх за все по спині стриг.
 
 
Поодаль плив байдак Астура,
Сей лежнем в винницях служив;
На нім була свиняча шкура,
Котору він як плащ носив.
За ним Азіллас плив на барці,
Се родич нашій паламарці, –
Недавно з кошельком ходив;
Но, бач, безокая фортуна
Зробила паном із чупруна.
Таких немало бачим див!
 
 
А то на легкому дубочку,
Що роззолочений ввесь в прах,
Сидить, розхриставши сорочку,
З турецьким чубуком в зубах?
То Цінарис, цехмістр картьожний.
Фігляр, обманщик, плут безбожний,
З собой всіх шахраїв веде;
Коли, бач, Турна не здоліють.
То картами уже подіють,
Що між старці Турн попаде.
 
 
А то сидить в брилі, в кереї,
З товстою книжкою в руках,
І всім, бач, гонить ахинеї,
І спорить о своїх правах?
То родом з Глухова юриста,
Він має чин канцеляриста
І єсть добродій Купавон.
Щоб значковогодослужиться
І на війні чим поживиться,
Вступив в Енеїв легіон.
 
 
А то-беззубий, говорливий,
Сухий, невірний, як шкелет,
І лисий, і брехун сварливий?
То вихрист із жидів, Авлет.
Недавно на другій женився,
Та, бач, в рахунку помилився.
Із жару в полом’я попав;
Щоб од яги як одв’язатись,
То мусив в військо записатись
І за шпигона на год став.
 
 
Іще там єсть до півдесятка,
Но дріб’язок і гольтіпа;
В таких не буде недостатка,
Хоть в день їх згине і копа.
А скілько ж всіх? – того не знаю,
Хоть муза я, – не одгадаю,
По пальцям тож не розлічу;
Бігме! На щотах не училась,
Над карбіжем тож не трудилась,
Я, що було, те лепечу.
 
 
Уже Волосожар піднявся,
Віз на небі вниз повертавсь,
І дехто спати укладався,
А хто під буркой витягавсь.
Онучі інші полоскали,
Другії лежа розмовляли,
А хто прудився у кабиць.
Старші, підпивши, розійшлися
І дома за люльки взялися,
Лежали боком, навзнич, ниць.
 
 
Еней один не роздягався,
Еней один за всіх не спав;
Він думав, мислив, умудрявся
(Бо сам за всіх і одвічав),
Як Турна-ворога побити,
Царя Латина ускромити
І успокоіти народ.
В сій думці смутно походжая
І мислю бог зна де літая,
Під носом бачить коровод.
 
 
Ні риби то були, ні раки,
А так, якби кружок дівчат;
І бовталися, як собаки,
І вголос, як кішки, нявчать.
Еней здригнувсь, і одступає,
І «Да воскреснеть» вслух читає,
Но сим нітрохи не поміг;
Ті чуда з сміхом, з реготнею
Вхватились за поли з матнею;
Еней аж на поміст приліг.
 
 
Тогді одна к йому сплигнула
Так, мов цвіркун або блоха,
До уха самого прильнула,
Мов гадина яка лиха.
«Чи не пізнаєш нас, Енею?
Та ми ж з персоною твоєю
Троянський ввесь возили род;
Ми Ідської гори дубина,
Липки, горішина, соснина.
З яких був зроблений твій флот.
 
 
До нас було Турн докосився
І байдаки всі попалив,
Та Зевс, спасибі, поспішився,
Як бач, мавкамипоробив.
Була без тебе зла година.
Трохи-трохи твоя дитина
Не оддала душі богам.
Спіши свій городок спасати;
Ти мусиш ворогам тьху дати,
Ти сам, – повір моїм словам».
 
 
Сказавши, за ніс ущипнула;
Еней мов трохи ободривсь;
І на других хвостом махнула,
Ввесь флот неначе поспішивсь;
Мавки-бо стали човни пхати,
Путем найлучиим направляти.
І тілько починався світ.
Еней уздрів свій стан в осаді;
Кричить во гніві і досаді,
Що Турна лусне тут живіт.
 
 
А сам, матню прибравши в жменю,
По пояс в воду з човна плиг
І кличе в поміч гарну неню
І всіх олімпівських богів.
За ним Паллант, за сим вся сволоч
Стриб-стриб з човнів, Енею в помоч,
І тісно строяться на бой.
«Ну, разом! – закричав. – Напрімо!
І недовірків сокрушімо,
Рушайте як один, шульгой».
 
 
Троянці, з города уздрівши,
Що князь на поміч к ним іде,
Всі кинулись, мов одурівши,
Земля од топотні гуде.
Летять і все перевертають,
Як мух, рутульців убивають,
Сам Турн стоїть ні в сих ні в тих;
Скрізь ярим оком окидає,
Енея з військом уздріває
І репетує до своїх:
 
 
«Реб’ята! бийтесь, не виляйте,
Настав тепер-то січі час!
Доми, жінок, батьків спасайте,
Спасайте, любо що для вас!
Ступня не оддавайте даром,
Їх кості загребем тут ралом,
Або… но ми храбріші їх!
Олімпські нас не одступились,
Вперед! Троянці щось смутились,
Не жалуйте боків чужих».
 
 
Примітя ж Турн гармидер в флоті,
Туда всю силу волоче;
Скрізь йорзає, як чорт в болоті,
І о поживі всім товче.
Построївши рутульців в лаву,
Одборних молодців на славу,
Пустився на союзних вскач.
Кричить, рубає, вередує,
Не б’ється, бач, а мов жартує,
Бо був вертлявий і силач.
 
 
Еней пройдисвіт і не промах.
В війні і взріс, і постарів;
Привідця був во всіх содомах,
Ведмедів бачив і тхорів.
Дитина хукає на жижу;
Енею ж дур невдивовижу,
Видав він разних мастаків.
На Турна скоса поглядає
І на рутульців наступає,
Пощупать ребер і боків.
 
 
Фарона першого погладив
По тім’ю гострим, кладенцем