Шота Руставелі
Витязь у тигровій шкурі
ВСТУП
Той, що силою своєю сотворив будову світу,
Вклав у всі живі створіння душу, з духом неба злиту,-
Він нам, людям, дав цю землю, многобарвну, повну цвіту,
Дав царям свою подобу, величаву й гордовиту.
Ти, єдиний боже, твориш в світі образ тіл усіх;
Дай же сил, щоб я у битві з сатаною не знеміг,
Сповни прагненням міджнура до останніх днів моїх,
І, коли прийду до тебе, полегши тяжкий мій гріх!
Лева владного, що гідно носить спис, і меч, і щит,
І Тамар, царицю-сонце, світлий лал її ланит,-
Чи посмію їх вславляти, чи складу пісенний спит?
Як солодкий мед вкушати, так вдивлятись в їхній вид!
Про Тамар тепер співаймо, лиймо ключ кривавих сліз;
Я колись виборні оди їй на славу вже приніс,-
Гішер плес я взяв чорнилом, а комиш калямом стис,
В серце тих, що спів мій чують, пісня влучить, наче спис.
їй на честь солодкі вірші скласти звелено мені,
Славословити волосся, вії славити рясні,
Лали вуст, зубів кристали, щільно зімкнуті й тісні.
Може й олов'яний молот бити камені міцні!
Прагну я для свого твору вміння, серця й слів добірних.
Дай, мій розуме, для мене сил, цим намірам покірних,
Щоб явити Таріелу поміч в злигоднях незмірних,
Славить трьох героїв сяйних, мов раби ті,- в дружбі вірних.
О, приходьте! Таріела всі оплачмо, як один!
Де зродився той, що був би Таріелу рівний він?
Я, Руствелі, вірш складаю, в груди зранений на скін,
І устенну давню повість я нижу в разок перлин.
Я, Руствелі, збожеволів, побиваючись за тою,
Що підвладне їй вояцтво, військо, ладнане до бою,
Знемагаю і ніколи ран любовних не загою,-
Хай землі дасть на могилу чи цілющого напою!
Цю стару іранську повість, що й в картвельській мові квітне,
Передавану з рук в руки, наче перло те самітне,
Я знайшов і віршем виклав - діло виконав помітне,
І від гордої красуні жду на схвалення привітне.
Хоч і сліплять очі любі, прагну бачити їх знову:
Серце, що міджнуром стало, на землі не знайде схову.
Я молю: врятуй хоч душу, плоть спаливши буйнокрову!
Де на славу трьох героїв взяти сили віршу й слову?
Хай всі люди поважають долю, кожному надану:
Працівник хай знає працю, войовник - відвагу бранну;
Хай пізнає шал кохання, хто обрав собі кохану,-
Хай його шанують люди, хай він їм являє шану.
Царством мудрості одвіку віршування зветься гоже,
Людям корисно у вірші зачувати слово боже,
Бо тоді в їх душах радість неодмінно переможе.
Тим вірш добрий, що він стисло викласть мову довгу може.
Для коня найкраща проба - довгий, безупинний шлях,
Для грача у м'яч є спитом пильний зір і влучний змах,
Для поета - вірш просторий, де б він мав розгін в словах.
Якщо сила слів змаліла і, ослабши, вірш зачах,-
Придивіться до поета в мить, як вірш у нього зблідне
І почне тоді кульгати річ картвельська, слово рідне,-
Він відступить для розгону і уміння явить гідне:
Вправно діючи чоганом, діло завершить побідне.
Не зовіть того поетом, хто випадком, ненавмисне,
Кілька слів пустих, нікчемних, у нудного вірша втисне,
Хоч і пнеться до поетів, хоч бундючиться він злісне,
Хоч, немов той мул, ґвалтує: «Ти найкраща, власна пісне!»
Є такі, але й інакших знаю віршників багато,
Що не годні слів добрати із разючого булата.
Це - мисливці недолугі. їх стріла, легка й щербата,
Непридатна бити звіра, поціляє в звіренята.
Треті є іще відмінні: не бракує їм кебети
Прикрашати співом сварку, гулі, гульбища й бенкети,-
Досить з них, якщо їм скажуть: «Склав співаннячко дзвінке ти».
Лиш в значних, величних творах визначаються поети.
Той - поет, що труд свій творчий береже, мов дань велику,
Щоб даниною такою тішить діву сонцелику,
Дум своїх вславлять владику і кохать її довіку,
Тільки їй одній віддати мови звучної музику.
Знайте всі: одну красуню славлю я пісенним хором,-
Це для мене честь велика, не потала і не сором;
В ній - моє життя, в жорстокій, з гнівним, як в пантери, зором;
Я ім'я її вславляю, перлом вквітчую прозорим.
Славлю я любов високу, душ піднесених потугу,
Що її не вкласти в слово, в нашу мову недолугу.
Дар небес - таке кохання, неземне стремління духу,-
Хто до нього прагне, мусить знести горе, злидні й тугу.
Мудрецям незрозуміла почуття такого суть,-
Всі слова для нього кволі, і не всім його відчуть;
Це - не хтиве перелюбство, вгрузле в плотську каламуть,
Це - любов, яку коханці за зразок собі беруть.
По-арабському шаленець і міджнур - слівце одне,
Бо і справді шаленіє, хто глибин чуття сягне.
Є такі, що дух їх лине в поривання неземне,
Інший має ницу вдачу - він красунь не промине.
Хто міджнуром є, той в серці повен красоти ясної,
І душа його ясніє в мудрості та супокої,
Діє він так щедро й палко, як поводяться герої.
Не кохає той, хто зрікся бути вдачі отакої.
Незбагненна таємниця є в міджнуровім коханні,
І до нього не рівняти любодійництва погані;
Хіть - одне, кохання - інше, поміж них безодні й хлані,-
їх не плутайте, вслухайтесь в ці поради, мною дані!
Вірним є міджнур в коханні - хтиві він ганьбить пороки;
Бувши з милою в розлуці, відчуває біль глибокий,
Бо віддав сповна все серце їй, хоч гнівній, хоч жорстокій.
Я ганьблю любов бездушну, де є тільки скоки-цмоки.
Отакі діла, коханці, ви коханням не зовіть:
Нині - ця, а взавтра - інша, теж покинута за мить,-
Це похоже на хлопчачу, не приборкану ще хіть.
Тільки той, хто зрікся світу, вміє щиро полюбить.
Знак найвищої любові - почуття свої таїти,
Вічно згадуючи любу, повсякчас відлюдно жити,
У розлуці з нею мліти, пломеніти і горіти;
Хоч би й гнівалась кохана,- їй годити і служити.
Заховати тайну серця треба від найближчих навіть,-
Можна стогоном жальливим честь коханої знеславить.
Ні, закоханий нікому почуття свого не явить,
Через неї він палає, та вогонь за радість править.
Хто всім плеще про кохання - чи довіри годен зроду?
Він, нашкодивши коханій, діє і собі на шкоду,-
Чим себе зрятує, чутку сам пустивши між народу?
Ні, міджнур коханій діє не на зло, а на догоду.
Удає людина часом, мов укохану голубить,-
Чом же він ганьбить коханку, а, бува, й про неї трубить?
Хай нелюбу зневажає, та навіщо глумом губить?
Більш, як душу, більш, як серце, злий злостиве слово любиті
За коханою тужити - це міджнурові не встид;
Хай самотній він блукає, наче світ йому огид,
Хай, розставшись з нею, мріє про її сліпучий вид,
Та палкі чуття міджнура людям виявлять не слід.
Вклав у всі живі створіння душу, з духом неба злиту,-
Він нам, людям, дав цю землю, многобарвну, повну цвіту,
Дав царям свою подобу, величаву й гордовиту.
Ти, єдиний боже, твориш в світі образ тіл усіх;
Дай же сил, щоб я у битві з сатаною не знеміг,
Сповни прагненням міджнура до останніх днів моїх,
І, коли прийду до тебе, полегши тяжкий мій гріх!
Лева владного, що гідно носить спис, і меч, і щит,
І Тамар, царицю-сонце, світлий лал її ланит,-
Чи посмію їх вславляти, чи складу пісенний спит?
Як солодкий мед вкушати, так вдивлятись в їхній вид!
Про Тамар тепер співаймо, лиймо ключ кривавих сліз;
Я колись виборні оди їй на славу вже приніс,-
Гішер плес я взяв чорнилом, а комиш калямом стис,
В серце тих, що спів мій чують, пісня влучить, наче спис.
їй на честь солодкі вірші скласти звелено мені,
Славословити волосся, вії славити рясні,
Лали вуст, зубів кристали, щільно зімкнуті й тісні.
Може й олов'яний молот бити камені міцні!
Прагну я для свого твору вміння, серця й слів добірних.
Дай, мій розуме, для мене сил, цим намірам покірних,
Щоб явити Таріелу поміч в злигоднях незмірних,
Славить трьох героїв сяйних, мов раби ті,- в дружбі вірних.
О, приходьте! Таріела всі оплачмо, як один!
Де зродився той, що був би Таріелу рівний він?
Я, Руствелі, вірш складаю, в груди зранений на скін,
І устенну давню повість я нижу в разок перлин.
Я, Руствелі, збожеволів, побиваючись за тою,
Що підвладне їй вояцтво, військо, ладнане до бою,
Знемагаю і ніколи ран любовних не загою,-
Хай землі дасть на могилу чи цілющого напою!
Цю стару іранську повість, що й в картвельській мові квітне,
Передавану з рук в руки, наче перло те самітне,
Я знайшов і віршем виклав - діло виконав помітне,
І від гордої красуні жду на схвалення привітне.
Хоч і сліплять очі любі, прагну бачити їх знову:
Серце, що міджнуром стало, на землі не знайде схову.
Я молю: врятуй хоч душу, плоть спаливши буйнокрову!
Де на славу трьох героїв взяти сили віршу й слову?
Хай всі люди поважають долю, кожному надану:
Працівник хай знає працю, войовник - відвагу бранну;
Хай пізнає шал кохання, хто обрав собі кохану,-
Хай його шанують люди, хай він їм являє шану.
Царством мудрості одвіку віршування зветься гоже,
Людям корисно у вірші зачувати слово боже,
Бо тоді в їх душах радість неодмінно переможе.
Тим вірш добрий, що він стисло викласть мову довгу може.
Для коня найкраща проба - довгий, безупинний шлях,
Для грача у м'яч є спитом пильний зір і влучний змах,
Для поета - вірш просторий, де б він мав розгін в словах.
Якщо сила слів змаліла і, ослабши, вірш зачах,-
Придивіться до поета в мить, як вірш у нього зблідне
І почне тоді кульгати річ картвельська, слово рідне,-
Він відступить для розгону і уміння явить гідне:
Вправно діючи чоганом, діло завершить побідне.
Не зовіть того поетом, хто випадком, ненавмисне,
Кілька слів пустих, нікчемних, у нудного вірша втисне,
Хоч і пнеться до поетів, хоч бундючиться він злісне,
Хоч, немов той мул, ґвалтує: «Ти найкраща, власна пісне!»
Є такі, але й інакших знаю віршників багато,
Що не годні слів добрати із разючого булата.
Це - мисливці недолугі. їх стріла, легка й щербата,
Непридатна бити звіра, поціляє в звіренята.
Треті є іще відмінні: не бракує їм кебети
Прикрашати співом сварку, гулі, гульбища й бенкети,-
Досить з них, якщо їм скажуть: «Склав співаннячко дзвінке ти».
Лиш в значних, величних творах визначаються поети.
Той - поет, що труд свій творчий береже, мов дань велику,
Щоб даниною такою тішить діву сонцелику,
Дум своїх вславлять владику і кохать її довіку,
Тільки їй одній віддати мови звучної музику.
Знайте всі: одну красуню славлю я пісенним хором,-
Це для мене честь велика, не потала і не сором;
В ній - моє життя, в жорстокій, з гнівним, як в пантери, зором;
Я ім'я її вславляю, перлом вквітчую прозорим.
Славлю я любов високу, душ піднесених потугу,
Що її не вкласти в слово, в нашу мову недолугу.
Дар небес - таке кохання, неземне стремління духу,-
Хто до нього прагне, мусить знести горе, злидні й тугу.
Мудрецям незрозуміла почуття такого суть,-
Всі слова для нього кволі, і не всім його відчуть;
Це - не хтиве перелюбство, вгрузле в плотську каламуть,
Це - любов, яку коханці за зразок собі беруть.
По-арабському шаленець і міджнур - слівце одне,
Бо і справді шаленіє, хто глибин чуття сягне.
Є такі, що дух їх лине в поривання неземне,
Інший має ницу вдачу - він красунь не промине.
Хто міджнуром є, той в серці повен красоти ясної,
І душа його ясніє в мудрості та супокої,
Діє він так щедро й палко, як поводяться герої.
Не кохає той, хто зрікся бути вдачі отакої.
Незбагненна таємниця є в міджнуровім коханні,
І до нього не рівняти любодійництва погані;
Хіть - одне, кохання - інше, поміж них безодні й хлані,-
їх не плутайте, вслухайтесь в ці поради, мною дані!
Вірним є міджнур в коханні - хтиві він ганьбить пороки;
Бувши з милою в розлуці, відчуває біль глибокий,
Бо віддав сповна все серце їй, хоч гнівній, хоч жорстокій.
Я ганьблю любов бездушну, де є тільки скоки-цмоки.
Отакі діла, коханці, ви коханням не зовіть:
Нині - ця, а взавтра - інша, теж покинута за мить,-
Це похоже на хлопчачу, не приборкану ще хіть.
Тільки той, хто зрікся світу, вміє щиро полюбить.
Знак найвищої любові - почуття свої таїти,
Вічно згадуючи любу, повсякчас відлюдно жити,
У розлуці з нею мліти, пломеніти і горіти;
Хоч би й гнівалась кохана,- їй годити і служити.
Заховати тайну серця треба від найближчих навіть,-
Можна стогоном жальливим честь коханої знеславить.
Ні, закоханий нікому почуття свого не явить,
Через неї він палає, та вогонь за радість править.
Хто всім плеще про кохання - чи довіри годен зроду?
Він, нашкодивши коханій, діє і собі на шкоду,-
Чим себе зрятує, чутку сам пустивши між народу?
Ні, міджнур коханій діє не на зло, а на догоду.
Удає людина часом, мов укохану голубить,-
Чом же він ганьбить коханку, а, бува, й про неї трубить?
Хай нелюбу зневажає, та навіщо глумом губить?
Більш, як душу, більш, як серце, злий злостиве слово любиті
За коханою тужити - це міджнурові не встид;
Хай самотній він блукає, наче світ йому огид,
Хай, розставшись з нею, мріє про її сліпучий вид,
Та палкі чуття міджнура людям виявлять не слід.
ПРО РОСТЕВАНА, АРАБСЬКОГО ЦАРЯ
Ростеван був цар арабів,- з ласки бога владував,
Щедрий, скромний, величавий, проводир звитяжних лав,
Сам - звитяжець незрівнянний, охоронець людських прав,
Милосердий, справедливий, ще й речисто промовляв.
Цар, не мавши сина, доньці віддавав усю любов.
І вона над світом сяла, з сонцем зрівняна немов.
Хто її узрів - цей погляд душу й розум в тих зборов;
Щоб їй славу скласти, треба сто сот тисяч мудрих мов.
Тінатін - її наймення хай відоме буде всім!
Як вона зросла, то сонце світлом тьмарила своїм.
Володар величний скликав всіх вазірів в пишний дім,
Посадив їх поруч себе і сказав привітно їм.
Мовив так: «На спільну раду ви прийшли; питаю вас:
От, коли троянда в'яне,- чи в саду нема прикрас,
Чи отам не розцвітає юна квітка в той же час?
Ніч безмісячна надходить, сонця блиск уже пригас.
Вік марчіє мій. А старість - це найтяжча із недуг.
Не сьогодні вмру я - взавтра. Світу так вершиться круг.
Як блищати може сяйво, що іде уже за пруг?
Хай дочка, ясніша сонця, царствує над всім навкруг!»
Відрекли вазіри: «Царю! Про літа свої старі
Нащо ви згадали? Втішна нам троянда й в тій порі,
Як прив'яне. Запашніше розцвіта вона вгорі.
Навіть з місяцем ущербним чи змагатися зорі?
Не кажи так, володарю! Не зав'яв троянди цвіт,
Всіх чужих порад мудріший навіть хибний твій одвіт,
Але слухатись покірно звикли ми багато літ:
Передай же трон красуні, що осяла сонцем світ.
З ласки бога буде править, хоч і діва ще, цариця;
Вміння й мудрість є у неї - нам лестити не годиться,
Бо ділами, як промінням, вже засяла сонцелиця.
В лева рівні левенята - чи самець то, чи самиця».
Автанділ спаспет був славний, амір-спасалара син,
З кипарисом рівен зростом, був як сонце й місяць він:
Підборіддя ще не вкрила мужня прорість волосин,
Та його вбивали стріли - довгі вії Тінатін!
Він свою любов міджнура у душі таїти звик;
Як її не бачив довго, то в'ялив троянди щік,
А як бачив - рану серця пломінь непогасний пік.
Годне співчуття кохання, що разить людей навік!
Автанділ зрадів, почувши владаря свого ухвалу
Передать дочці державу, і надумав так помалу:
Буду бачити частіше лик просвітлого кристалу,-
Може, знову оживлю я щік своїх троянду в'ялу!»
Воля владаря арабів рознеслась по всій країні:
«Віддаю над вами владу я дочці своїй єдиній,-
Хай вона зоріє сонцем кожній, що прийде, людині.
Всі до нас збирайтесь, будьмо Тінатін вславляти нині!»
Йдуть араби. Рушив війська здвиг, не бачений ще доти.
Автанділ - воєначальник тьмочисленної кінноти -
І Сограт - вазір найближчий, що ділив з царем турботи,
Встановили трон коштовний дивовижної пишноти.
Батько сам перед народом Тінатін веде до трону,
Садовить і власноручно царську подає корону,
Берло віддає, вдягає в одяг з пурпуру й віссону.
Світлосяйні очі діви сяють людям крізь запону.
Відступили і вклонились всі, що тут зібрались, люди;
їй на славу линуть кличі, линуть співи звідусюди,
І солодкі звуки сурем, і кімвалів перегуди.
Тільки діва плаче, хилить крила ворона на груди.
Недостойна - так вважає - в руки взять державу й владу,
І бринять по щоках сльози, мов струмки в трояндах саду.
Цар навчає: «Завше батька молоде зміняє чадо -
Цей закон ствердивши нині, відчуваю я відраду.
Не ридай же, доню, слухай, що тобі скажу сьогодні:
Ти - цариця аравійська, взявши берла верховодні,
Прийняла під владну руку царство й натовпи народні,-
Будь же скромна та розважна, справи звершуй благородні!
Блиск на гній і на троянди сонце рівно ллє в просторі -
Хай же рівно знають ласку сильні й кволі, дужі й хворі.
Щедрість зв'яже непокірних, а покірні й так в покорі,-
Будь же щедра! Відпливають й знов вертають води в морі.
Кипарис - краса Едему, щедрість - владарів оздоба.
Перед щедрим тихнуть чвари, поникає ворохоба.
їсти й пити - в цьому користь; бути скнарим - не подоба.
Що сховав - згубив навіки, що роздав - твоє до гроба».
Донька вислухала мудро слово батька неоцінне,
Щоб у пам'яті лишити назавжди вчення незмінне.
Веселиться цар, гуляє і вино кружляє пінне,-
Тінатін затьмила сонце, сонце ж стало тінатінне.
Скарбника старого кличе, їй відомого давно,
І велить: «Розкрий скарбниці, з них зірви моє клейно,
Принеси сюди багатства, що цариці їх дано».
Він несе, й вона дарами роздає своє майно.
Що з дитячих літ збиралось - зникло протягом доби.
Збагатіли і шляхетні, і звичайний люд з юрби.
Потім каже скарбникові: «Що отець казав - зроби!
Роздаруймо до останку нагромаджені скарби!»
Наказала: «Все, що маю, всі скарбниці відчини!
Ти же, вірний мій стайничий, добрих коней прижени!»
Роздавала всім багатства, коней цілі табуни;
Ті скарби хапало військо, наче здобич од війни.
Мов розбійники, тягали, що було, з її скарбниць,
Румаків добірних брали, аравійських кобилиць.
Як метіль, що з неба віє,- так щедроти слала ниць,
Без дарунків не лишила ні мужчин, ні молодиць.
Перший день минув бенкету - ріки трунків, гори страв.
Пишну учту влаштували для усіх вояцьких лав;
Тільки, голову схиливши, цар чомусь засумував.
«Він чому смутний? Що сталось?» - шепіт в залі пролунав.
З місць почесних над юрбою Автанділа сяє зір -
Там сидить, за лева дужчий, війська славний проводир.
Поруч нього коло столу сів Сограт, старий вазір,-
Кажуть: «Що царя турбує? Що смутить душевний мир?»
Кажуть: «Видно, зародились у царя похмурі думи,
Не могли ж його смутити ці п'янкі, бенкетні шуми?»
Автанділ сказав: «Сограте! Запитаймо привід стуми,
Пожартуймо з ним і, може, жартом звіємо журбу ми».
Встав Сограт, вазір владики, й Автанділ, прекрасний тілом;
Келих сповнивши по вінця, перед владарем змарнілим,
Посміхаючись поштиво, коліньми стають на килим,
І вазір тоді промовив проречистим словом смілим:
«Зажурився ти, владарю, мисль твою журба зборола.
Правий ти! Скарби пропали, у скарбниці - пустка гола,-
Все дочка пороздавала, милостива й світлочола.
Нащо горе скликав? Ліпше не давав би їй престола!»
Посміхнувшись, цар прослухав слово радника завзяте,
Дивувався, як наваживсь він царю таке сказати.
І озвався тихим словом: «Ти гаразд зробив, Сограте,
Та збрехав би той, хто скаже, що скупий я на витрати.
Ні, смутить не те, вазіре. Я журюся з мислі тої,
Що минула юність, чую кроки старості лихої,
Та в усій моїй країні не зродились ще герої,
Котрі вивчились би в мене діла - справи бойової.
Доручив клейноди царські я дочці своїй в наділ,
Бо господь не дав нам сина, що навчився б ратних діл,-
Так, як я, м'яча жбурляти, бити з лука градом стріл.
Перейняв у мене дещо, може, тільки Автанділ».
Витязь вислухав, що мовив цар вазіреві тому,
Похилившись, посміхнувся - личить посмішка йому;
Блиск його зубів сліпучих всюди розвіває тьму.
Цар питає: «Чом смієшся? Засоромився чому?»
Знов питає: «Чи кумедним ти вважаєш мій одчай?»
Витязь мовив шанобливо: «Я скажу, та слово дай,
Що з мого завзяття, царю, не розсердишся украй,-
Не вважай це за зухвальство і мене не погубляй».
Цар сказав: «З образи навіть не ображусь, втишу гнів!»
Тінатін іменням клявся, найпрекраснішої з дів.
Автанділ тоді озвався: «Сміло я заговорив:
Скромний будь, не вихваляйся, добрим луком - поготів!
Автанділ - твій раб, та з лука він не гірш за тебе б'є,
Тож давай змагатись, царю,- військо виборне твоє
Буде свідком поєдинку. Чи на це догода є?
Хай суддею у змаганні нам мисливський лук стає».
«Що ж, приймаєм виклик. Герці ми не раз уже вели.
Не зрікайся ж слів - провірим влучність нашої стріли.
Треба, щоб за свідків герцю кращі витязі були.
Хай покаже поле ловів, хто з нас заживе хвали!»
Автанділ свою дав згоду. Склали договір двобою,
Залунав і сміх, і співи, жартували між собою
І погодились, заклавшись, з постановою такою,
Що ходитиме без шапки переможений днів троє.
Цар сказав: «Дванадцять ловчих будуть їздити за нами,
Полюватиму на звіра я з дванадцятьма рабами,
Шермадін же твій - з тобою, не бракує в нього тями.
Хай обчислять нашу здобич, бродять хащами й полями».
Ловчим мовив: «їдьте в поле на світанку ще, як темно,
Виганяйте всяких звірів, походжайте недаремно.
Ви ж на герць ідіть дивитись,- війську цар промовив чемно,-
Учті - край. Бенкетували з вами весело й приємно».
Рано-вранці їде витязь, осяйніший за лілеї.
Вуст палкі рубіни грають, пломенить багрець киреї,
Золотий серпанок в'ється, кінь басує на алеї,
І царя він просить вийти із хоромини своєї.
Цар, узброєння вдягнувши, радо виїздить на лови.
Облягли мисливці поле, мов його взяли в закови.
Сурми грають урочисто. їдуть вершники в діброви,
Вкупі б'ють, стріляють з луків - це закладу їх умови.
Цар звелів: «Дванадцять ловчих,- всі слідом за мною сміло,
Пружні луки приношайте, подавайте добрі стріли,
Стежте пильно і зважайте, скільки звіра ми забили».
От з усіх просторів звірі табунами повалили.
Позбігалися, в тлумище позбиравшись незугарне,
Кози, олені, і тури, й високострибучі сарни.
їх ганяв слуга й владика - о видовище прегарне! -
Ось невтомні руки й луки, і стріла не йде намарне.
Сонця промені затьмарив копитами збитий порох,
Звіра били, кров точили по долинах неозорих…
І приносили їм слуги купи стріл метких та скорих.
Здобич зранена валялась по лісах, по темних зворах.
Гнавши звіра перед себе, перемчали поля схили,
Забивали, плюндрували, бога правого гнівили,
Аж поля темніли багро, кров'ю звірів червоніли.
«Він - як дерево Едему» - люди звали Автанділа.
Проскакали довге поле, проминули кручі й строми -
Струменить за полем річка, протікає в скель проломи.
Звір сховався в нетрі темні, в непролазні буреломи.
Два суперники спинились, щоб спочинути з утоми.
Сміючись, пишався кожен: «Тільки я стріляв путяще!»
Дружньо, мило жартували, коні йшли напризволяще,
Тут раби їх наздогнали, перебравшись через хащі.
Цар велів їм: «Мовте правду, хто із нас мисливець кращий?»
І раби озвались: «Кажем правду з вашого наказу:
Він вас, царю, переважив. Не вважайте за образу,
Пощадіть,- та вам до нього не рівнятись цього разу.
Автанділ, як влучив звіра, так і клав його відразу.
Сто раз двадцять вбито звірів - скажем це ми і не змилим,
Та за вас на двадцять більше впало перед Автанділом,
Бо ні разу він не схибив, бив тварину кожним стрілом,
Ваших стріл знайшли ж багато на землі, укритих пилом».
Цар сприйняв цю вість, неначе хтось здолав його у шахи,
Щиросердо він втішався з Автанділа переваги,-
Так троянду соловейко любить в час палкої спраги,
Як любив владар ласкавий учня, повного відваги.
З басунів зійшли мисливці, в холодку лягли на трави.
Мов колосся, тьмочисленні позбирались війська лави,
І прийшло дванадцять ловчих - з найбравіших кожен бравий,
Поглядають на бескеди, на ріку, на тихі плави.
Щедрий, скромний, величавий, проводир звитяжних лав,
Сам - звитяжець незрівнянний, охоронець людських прав,
Милосердий, справедливий, ще й речисто промовляв.
Цар, не мавши сина, доньці віддавав усю любов.
І вона над світом сяла, з сонцем зрівняна немов.
Хто її узрів - цей погляд душу й розум в тих зборов;
Щоб їй славу скласти, треба сто сот тисяч мудрих мов.
Тінатін - її наймення хай відоме буде всім!
Як вона зросла, то сонце світлом тьмарила своїм.
Володар величний скликав всіх вазірів в пишний дім,
Посадив їх поруч себе і сказав привітно їм.
Мовив так: «На спільну раду ви прийшли; питаю вас:
От, коли троянда в'яне,- чи в саду нема прикрас,
Чи отам не розцвітає юна квітка в той же час?
Ніч безмісячна надходить, сонця блиск уже пригас.
Вік марчіє мій. А старість - це найтяжча із недуг.
Не сьогодні вмру я - взавтра. Світу так вершиться круг.
Як блищати може сяйво, що іде уже за пруг?
Хай дочка, ясніша сонця, царствує над всім навкруг!»
Відрекли вазіри: «Царю! Про літа свої старі
Нащо ви згадали? Втішна нам троянда й в тій порі,
Як прив'яне. Запашніше розцвіта вона вгорі.
Навіть з місяцем ущербним чи змагатися зорі?
Не кажи так, володарю! Не зав'яв троянди цвіт,
Всіх чужих порад мудріший навіть хибний твій одвіт,
Але слухатись покірно звикли ми багато літ:
Передай же трон красуні, що осяла сонцем світ.
З ласки бога буде править, хоч і діва ще, цариця;
Вміння й мудрість є у неї - нам лестити не годиться,
Бо ділами, як промінням, вже засяла сонцелиця.
В лева рівні левенята - чи самець то, чи самиця».
Автанділ спаспет був славний, амір-спасалара син,
З кипарисом рівен зростом, був як сонце й місяць він:
Підборіддя ще не вкрила мужня прорість волосин,
Та його вбивали стріли - довгі вії Тінатін!
Він свою любов міджнура у душі таїти звик;
Як її не бачив довго, то в'ялив троянди щік,
А як бачив - рану серця пломінь непогасний пік.
Годне співчуття кохання, що разить людей навік!
Автанділ зрадів, почувши владаря свого ухвалу
Передать дочці державу, і надумав так помалу:
Буду бачити частіше лик просвітлого кристалу,-
Може, знову оживлю я щік своїх троянду в'ялу!»
Воля владаря арабів рознеслась по всій країні:
«Віддаю над вами владу я дочці своїй єдиній,-
Хай вона зоріє сонцем кожній, що прийде, людині.
Всі до нас збирайтесь, будьмо Тінатін вславляти нині!»
Йдуть араби. Рушив війська здвиг, не бачений ще доти.
Автанділ - воєначальник тьмочисленної кінноти -
І Сограт - вазір найближчий, що ділив з царем турботи,
Встановили трон коштовний дивовижної пишноти.
Батько сам перед народом Тінатін веде до трону,
Садовить і власноручно царську подає корону,
Берло віддає, вдягає в одяг з пурпуру й віссону.
Світлосяйні очі діви сяють людям крізь запону.
Відступили і вклонились всі, що тут зібрались, люди;
їй на славу линуть кличі, линуть співи звідусюди,
І солодкі звуки сурем, і кімвалів перегуди.
Тільки діва плаче, хилить крила ворона на груди.
Недостойна - так вважає - в руки взять державу й владу,
І бринять по щоках сльози, мов струмки в трояндах саду.
Цар навчає: «Завше батька молоде зміняє чадо -
Цей закон ствердивши нині, відчуваю я відраду.
Не ридай же, доню, слухай, що тобі скажу сьогодні:
Ти - цариця аравійська, взявши берла верховодні,
Прийняла під владну руку царство й натовпи народні,-
Будь же скромна та розважна, справи звершуй благородні!
Блиск на гній і на троянди сонце рівно ллє в просторі -
Хай же рівно знають ласку сильні й кволі, дужі й хворі.
Щедрість зв'яже непокірних, а покірні й так в покорі,-
Будь же щедра! Відпливають й знов вертають води в морі.
Кипарис - краса Едему, щедрість - владарів оздоба.
Перед щедрим тихнуть чвари, поникає ворохоба.
їсти й пити - в цьому користь; бути скнарим - не подоба.
Що сховав - згубив навіки, що роздав - твоє до гроба».
Донька вислухала мудро слово батька неоцінне,
Щоб у пам'яті лишити назавжди вчення незмінне.
Веселиться цар, гуляє і вино кружляє пінне,-
Тінатін затьмила сонце, сонце ж стало тінатінне.
Скарбника старого кличе, їй відомого давно,
І велить: «Розкрий скарбниці, з них зірви моє клейно,
Принеси сюди багатства, що цариці їх дано».
Він несе, й вона дарами роздає своє майно.
Що з дитячих літ збиралось - зникло протягом доби.
Збагатіли і шляхетні, і звичайний люд з юрби.
Потім каже скарбникові: «Що отець казав - зроби!
Роздаруймо до останку нагромаджені скарби!»
Наказала: «Все, що маю, всі скарбниці відчини!
Ти же, вірний мій стайничий, добрих коней прижени!»
Роздавала всім багатства, коней цілі табуни;
Ті скарби хапало військо, наче здобич од війни.
Мов розбійники, тягали, що було, з її скарбниць,
Румаків добірних брали, аравійських кобилиць.
Як метіль, що з неба віє,- так щедроти слала ниць,
Без дарунків не лишила ні мужчин, ні молодиць.
Перший день минув бенкету - ріки трунків, гори страв.
Пишну учту влаштували для усіх вояцьких лав;
Тільки, голову схиливши, цар чомусь засумував.
«Він чому смутний? Що сталось?» - шепіт в залі пролунав.
З місць почесних над юрбою Автанділа сяє зір -
Там сидить, за лева дужчий, війська славний проводир.
Поруч нього коло столу сів Сограт, старий вазір,-
Кажуть: «Що царя турбує? Що смутить душевний мир?»
Кажуть: «Видно, зародились у царя похмурі думи,
Не могли ж його смутити ці п'янкі, бенкетні шуми?»
Автанділ сказав: «Сограте! Запитаймо привід стуми,
Пожартуймо з ним і, може, жартом звіємо журбу ми».
Встав Сограт, вазір владики, й Автанділ, прекрасний тілом;
Келих сповнивши по вінця, перед владарем змарнілим,
Посміхаючись поштиво, коліньми стають на килим,
І вазір тоді промовив проречистим словом смілим:
«Зажурився ти, владарю, мисль твою журба зборола.
Правий ти! Скарби пропали, у скарбниці - пустка гола,-
Все дочка пороздавала, милостива й світлочола.
Нащо горе скликав? Ліпше не давав би їй престола!»
Посміхнувшись, цар прослухав слово радника завзяте,
Дивувався, як наваживсь він царю таке сказати.
І озвався тихим словом: «Ти гаразд зробив, Сограте,
Та збрехав би той, хто скаже, що скупий я на витрати.
Ні, смутить не те, вазіре. Я журюся з мислі тої,
Що минула юність, чую кроки старості лихої,
Та в усій моїй країні не зродились ще герої,
Котрі вивчились би в мене діла - справи бойової.
Доручив клейноди царські я дочці своїй в наділ,
Бо господь не дав нам сина, що навчився б ратних діл,-
Так, як я, м'яча жбурляти, бити з лука градом стріл.
Перейняв у мене дещо, може, тільки Автанділ».
Витязь вислухав, що мовив цар вазіреві тому,
Похилившись, посміхнувся - личить посмішка йому;
Блиск його зубів сліпучих всюди розвіває тьму.
Цар питає: «Чом смієшся? Засоромився чому?»
Знов питає: «Чи кумедним ти вважаєш мій одчай?»
Витязь мовив шанобливо: «Я скажу, та слово дай,
Що з мого завзяття, царю, не розсердишся украй,-
Не вважай це за зухвальство і мене не погубляй».
Цар сказав: «З образи навіть не ображусь, втишу гнів!»
Тінатін іменням клявся, найпрекраснішої з дів.
Автанділ тоді озвався: «Сміло я заговорив:
Скромний будь, не вихваляйся, добрим луком - поготів!
Автанділ - твій раб, та з лука він не гірш за тебе б'є,
Тож давай змагатись, царю,- військо виборне твоє
Буде свідком поєдинку. Чи на це догода є?
Хай суддею у змаганні нам мисливський лук стає».
«Що ж, приймаєм виклик. Герці ми не раз уже вели.
Не зрікайся ж слів - провірим влучність нашої стріли.
Треба, щоб за свідків герцю кращі витязі були.
Хай покаже поле ловів, хто з нас заживе хвали!»
Автанділ свою дав згоду. Склали договір двобою,
Залунав і сміх, і співи, жартували між собою
І погодились, заклавшись, з постановою такою,
Що ходитиме без шапки переможений днів троє.
Цар сказав: «Дванадцять ловчих будуть їздити за нами,
Полюватиму на звіра я з дванадцятьма рабами,
Шермадін же твій - з тобою, не бракує в нього тями.
Хай обчислять нашу здобич, бродять хащами й полями».
Ловчим мовив: «їдьте в поле на світанку ще, як темно,
Виганяйте всяких звірів, походжайте недаремно.
Ви ж на герць ідіть дивитись,- війську цар промовив чемно,-
Учті - край. Бенкетували з вами весело й приємно».
Рано-вранці їде витязь, осяйніший за лілеї.
Вуст палкі рубіни грають, пломенить багрець киреї,
Золотий серпанок в'ється, кінь басує на алеї,
І царя він просить вийти із хоромини своєї.
Цар, узброєння вдягнувши, радо виїздить на лови.
Облягли мисливці поле, мов його взяли в закови.
Сурми грають урочисто. їдуть вершники в діброви,
Вкупі б'ють, стріляють з луків - це закладу їх умови.
Цар звелів: «Дванадцять ловчих,- всі слідом за мною сміло,
Пружні луки приношайте, подавайте добрі стріли,
Стежте пильно і зважайте, скільки звіра ми забили».
От з усіх просторів звірі табунами повалили.
Позбігалися, в тлумище позбиравшись незугарне,
Кози, олені, і тури, й високострибучі сарни.
їх ганяв слуга й владика - о видовище прегарне! -
Ось невтомні руки й луки, і стріла не йде намарне.
Сонця промені затьмарив копитами збитий порох,
Звіра били, кров точили по долинах неозорих…
І приносили їм слуги купи стріл метких та скорих.
Здобич зранена валялась по лісах, по темних зворах.
Гнавши звіра перед себе, перемчали поля схили,
Забивали, плюндрували, бога правого гнівили,
Аж поля темніли багро, кров'ю звірів червоніли.
«Він - як дерево Едему» - люди звали Автанділа.
Проскакали довге поле, проминули кручі й строми -
Струменить за полем річка, протікає в скель проломи.
Звір сховався в нетрі темні, в непролазні буреломи.
Два суперники спинились, щоб спочинути з утоми.
Сміючись, пишався кожен: «Тільки я стріляв путяще!»
Дружньо, мило жартували, коні йшли напризволяще,
Тут раби їх наздогнали, перебравшись через хащі.
Цар велів їм: «Мовте правду, хто із нас мисливець кращий?»
І раби озвались: «Кажем правду з вашого наказу:
Він вас, царю, переважив. Не вважайте за образу,
Пощадіть,- та вам до нього не рівнятись цього разу.
Автанділ, як влучив звіра, так і клав його відразу.
Сто раз двадцять вбито звірів - скажем це ми і не змилим,
Та за вас на двадцять більше впало перед Автанділом,
Бо ні разу він не схибив, бив тварину кожним стрілом,
Ваших стріл знайшли ж багато на землі, укритих пилом».
Цар сприйняв цю вість, неначе хтось здолав його у шахи,
Щиросердо він втішався з Автанділа переваги,-
Так троянду соловейко любить в час палкої спраги,
Як любив владар ласкавий учня, повного відваги.
З басунів зійшли мисливці, в холодку лягли на трави.
Мов колосся, тьмочисленні позбирались війська лави,
І прийшло дванадцять ловчих - з найбравіших кожен бравий,
Поглядають на бескеди, на ріку, на тихі плави.
ЯК ЦАР АРАВІЙСЬКИЙ ПОБАЧИВ ВИТЯЗЯ В ТИГРОВІЙ ШКУРІ
Раптом бачать: невідомий витязь сів край річки й плаче,
Коло нього на повідді чорний кінь стоїть терпляче;
Умереживши всю зброю, перло світиться гаряче.
На троянди щік упали сльози, паморозь неначе.
Витязь, голову убравши в тигрову смугасту шкуру,
Вкривши шкурою такою ж кремезну свою статуру,
Канчука-залізов'яза у руці затиснув хмуро.
Бачать, хочуть роздивитись - шлють гінцем до нього джуру.
Джура-раб іде до левня, що продовжував ридати,-
Грізний з вигляду, він плакав, похилив чоло на шати;
Кришталевий дощ зрошає вій густих рясні агати.
Раб прийшов, та він і слова не схотів рабу сказати.
Раб не в силі слова змовить. Ляк його проймає й душить.
Він, жахнувшись, поглядає, та цареві вірно служить,
Тож підходить ближче й каже: «Цар воліє…» Не зворушить
Ані клич, ні слово левня - він ридає, ревно тужить.
І не чує, і не бачить він з-за слізної полуди,
І на те він не зважає, що гукають зайшлі люди,
Дивно схлипує, зітхає, мов огонь запав у груди;
Кров змішалася із слізьми, і криваві ринуть пруди.
Розум левня, мислі й мрії прагнуть іншого десь краю!
Знов цареве повеління раб проказує з одчаю,
Та його не чує витязь, тільки плаче та ридає,-
Кетяг цих троянд прекрасних квітки уст не розкриває.
Так одвіту й не діждавши, повернувся раб до стану.
«Він мене не хоче слухать,- раб промовив Ростевану.-
Я гадаю: ваша ласка не потрібна тому пану,
Що сліпить, неначе сонце,- я, мабуть, незрячий стану».
Цар, здивований і гнівний, люті в серці не стаїв
І гукнув до вірних ловчих, до дванадцяти рабів:
«Бойову беріте зброю в руки, звиклі до боїв,-
Приведіть сюди того ви, що у березі там сів».
Ловчі рушили. Бряжчала зброя їх завзятих лав,-
Лиш тоді очуняв витязь, що ховався між купав;
Він навколо озирнувся, військо зором пронизав,
Тільки змовив: «Горе, горе!», більш нічого не сказав.
Втер рукою журні очі,- і сльоза з очей зника.
На собі меча поправив, підтягнув сагайдака
І, повіддя взявши в руки, верхи сів на румака.
ТІ То йому погрози рабські, клич раба-войовника?
Щоб схопити левня, військо обступило навкруги.
Лихо, що він з ними скоїв! їх жаліли б вороги -
Розбивав лоби лобами, бив і нищив до ноги,
Канчуком навпіл панахав, повен гнівної снаги.
Цар, розгнівавшись, вояцтву каже гнатись навздогін,
Витязь їде, на гонитву не погляне навіть він;
Хто ж його доскочив, жити не лишився ні один.
Ростевану горе - слати вояків своїх на скін.
І тоді за ним помчали Автанділ і Ростеван,-
Він же гордо їхав далі, коливався юний стан,
Гнався кінь, Мерані чорний, і встелявся сяйвом лан.
Витязь бачив, що женеться цар за ним, щоб взяти в бран.
Наближався цар до нього у гоньбі несамовитій,-
Він тоді, коня хльоснувши, зник з очей тієї ж миті,
Наче в прірву провалився чи в небесній щез блакиті,
Годі й сліду розшукати на дорозі, пилом вкритій!
Довго стежили, шукали, але згинув навіть слід,-
Тільки див отак зникає, духів безтілесних рід.
Хто поранений був - мився, по мерцях ридав нарід;
Цар сказав: «Нам бог зміняє час утіх порою бід.
Завершив він лютим горем мій веселий, щасний вік,
Обернув на тугу радість, на журбу мене прирік
І до смерті серце зранив - де, який шукати лік?
Хай святиться божа воля і віднині, і навік!»
Більш не кликав полювати, а зітхання тужні множив,
Скакуна на шлях додому повернув і підострожив.
Ловчі луки поховали, клич їх звірів не тривожив;
Хтось казав: «Владар наш правий!», хтось же тихо святобожив.
Цар ввійшов, смутний, похмурий, до найдальшого покою
І пустив лиш Автанділа, наче сина, за собою.
Люди вийшли із хоромів занімілою юрбою.
Змовкла арфа, і кімвали не бринять дзвінкою грою.
Тінатін, коли дізналась про події таємничі,
Підійшла, край входу стала - сонцем сяли світлі вічі,-
В скарбника спитала: «Спить він чи й не засне після стрічі?»
Той відмовив: «Тужить сильно, аж змінився на обличчі.
Автанділ там з ним, до себе не пустив нікого з нас,
Він чудного левня бачив, світ очей йому загас».
Тінатін же відповіла: «Входити туди не час.
Як мене спитає, скажеш, що приходила якраз».
Цар гукнув, коли від серця трохи туга одлягла:
«Де моя перлина й радість, втіха й сяєво чола?»
Відповів скарбник: «Недавно тут була, бліда, як мла,
Та про ваш одчай почула і, смутна, назад пішла».
Цар звелів: «Ідіть покличте, бо я в тузі згину доти!
їй скажіть: чом не приходиш? Чом не втишуєш скорботи?
О життя єдине батька, звесели ж печаль його ти!
Він розкаже про причину, що породжує турботи!»
Волі батьківській скорившись, Тінатін до батька йде,-
Наче місяць повновидий, сяє чоло молоде.
Цар її цілує ніжно і ласкаву річ веде:
«Нащо ждала, щоб покликав? Пропадала досі де?»
Діва мовить: «Ваша туга і з небес змете світила.
Як дізнається людина, що журба вас охопила,-
Чи насмілиться й поглянуть, хоч була б яка пресміла?
Я гадала: ніж тужити, ліпше зважить все до діла».
Він сказав: «Моя дитино, затужив я дуже сам,
Але ти - моя розрада, втіха змореним очам,
Вигляд твій загоїть смуток, він лікує, мов бальзам.
Я повім причину туги - ти причину цю затям.
Стрів я лицаря чудного, вояка ще юних літ,-
Зір його, як промінь, слався на похмурий краєвид;
Я не знаю, чом той витязь плакав так, ридав навзрид,
Та розгнівавсь, бо вітати нас він не схотів як слід.
Як мене побачив, скочив на коня й погнався чвалом.
Я звелів його схопити - він поклав все військо валом;
Не звітав мене по-людськи; як диявол, щез провалом.
Чи з людиною я стрівся, може,- з марищем несталим?
Бог дари свої солодкі обернув на сумовиті,
Я забув про дні веселі, світлий час, щасливі миті;
Все мені - тягар пекучий, все мені - жалі неситі,
І ніщо мене не втішить, скільки житиму на світі».
Відказала діва: «Сміло я тобі промовлю, тато,-
Нащо ремствуєш на бога і на долю так затято?
Скаржишся в журбі на того, що нам щастя дав багато,
Той не вчинить зла, хто діє завше добре, мудро й свято.
Ось така моя порада: ти - владика всіх владик
І твої безмежні землі, їх не зміряти й за рік.
Надішли ж збирати вісті ти гінців у кожен бік,
Скоро знатимеш: чи привид стрівся вам, чи чоловік.
Як людиною був лицар, що мандрує по землі,-
Десь його таки ж побачать: в місті, в полі, на селі.
А як ні - то був диявол, що лукавства чинить злі.
Так покинь же вболівання, кинь же смутки та жалі!»
Кличе цар гінців і каже йти в держави кожен край, їм велить:
«Пильнуй невпинно і часу не зволікай,-
Все зроби, щоб одшукався той мандрований силай.
Де не зможеш буть - листовно там наказа надсилай».
Посланці пішли, ходили, цілий рік бродили скрізь,
Виглядали, обшукали шир долин, нагірну вись,
Та ніхто його не бачив, мов сховався він кудись.
Марно змучившись, додому спохмурніло подались.
Повіщають: «Обходили ми простори всіх безмеж,
Не знайшли того тужливця, марно змучились од стеж,
І нема людей на світі, що його стрівали б теж.
Ми тобі не прислужились. Може, інших дій вживеш?»
Цар промовив: «Правду каже любій доні серце віще:
То нечистий дух, диявол, що, як ворог, світом рище,
Коло нього на повідді чорний кінь стоїть терпляче;
Умереживши всю зброю, перло світиться гаряче.
На троянди щік упали сльози, паморозь неначе.
Витязь, голову убравши в тигрову смугасту шкуру,
Вкривши шкурою такою ж кремезну свою статуру,
Канчука-залізов'яза у руці затиснув хмуро.
Бачать, хочуть роздивитись - шлють гінцем до нього джуру.
Джура-раб іде до левня, що продовжував ридати,-
Грізний з вигляду, він плакав, похилив чоло на шати;
Кришталевий дощ зрошає вій густих рясні агати.
Раб прийшов, та він і слова не схотів рабу сказати.
Раб не в силі слова змовить. Ляк його проймає й душить.
Він, жахнувшись, поглядає, та цареві вірно служить,
Тож підходить ближче й каже: «Цар воліє…» Не зворушить
Ані клич, ні слово левня - він ридає, ревно тужить.
І не чує, і не бачить він з-за слізної полуди,
І на те він не зважає, що гукають зайшлі люди,
Дивно схлипує, зітхає, мов огонь запав у груди;
Кров змішалася із слізьми, і криваві ринуть пруди.
Розум левня, мислі й мрії прагнуть іншого десь краю!
Знов цареве повеління раб проказує з одчаю,
Та його не чує витязь, тільки плаче та ридає,-
Кетяг цих троянд прекрасних квітки уст не розкриває.
Так одвіту й не діждавши, повернувся раб до стану.
«Він мене не хоче слухать,- раб промовив Ростевану.-
Я гадаю: ваша ласка не потрібна тому пану,
Що сліпить, неначе сонце,- я, мабуть, незрячий стану».
Цар, здивований і гнівний, люті в серці не стаїв
І гукнув до вірних ловчих, до дванадцяти рабів:
«Бойову беріте зброю в руки, звиклі до боїв,-
Приведіть сюди того ви, що у березі там сів».
Ловчі рушили. Бряжчала зброя їх завзятих лав,-
Лиш тоді очуняв витязь, що ховався між купав;
Він навколо озирнувся, військо зором пронизав,
Тільки змовив: «Горе, горе!», більш нічого не сказав.
Втер рукою журні очі,- і сльоза з очей зника.
На собі меча поправив, підтягнув сагайдака
І, повіддя взявши в руки, верхи сів на румака.
ТІ То йому погрози рабські, клич раба-войовника?
Щоб схопити левня, військо обступило навкруги.
Лихо, що він з ними скоїв! їх жаліли б вороги -
Розбивав лоби лобами, бив і нищив до ноги,
Канчуком навпіл панахав, повен гнівної снаги.
Цар, розгнівавшись, вояцтву каже гнатись навздогін,
Витязь їде, на гонитву не погляне навіть він;
Хто ж його доскочив, жити не лишився ні один.
Ростевану горе - слати вояків своїх на скін.
І тоді за ним помчали Автанділ і Ростеван,-
Він же гордо їхав далі, коливався юний стан,
Гнався кінь, Мерані чорний, і встелявся сяйвом лан.
Витязь бачив, що женеться цар за ним, щоб взяти в бран.
Наближався цар до нього у гоньбі несамовитій,-
Він тоді, коня хльоснувши, зник з очей тієї ж миті,
Наче в прірву провалився чи в небесній щез блакиті,
Годі й сліду розшукати на дорозі, пилом вкритій!
Довго стежили, шукали, але згинув навіть слід,-
Тільки див отак зникає, духів безтілесних рід.
Хто поранений був - мився, по мерцях ридав нарід;
Цар сказав: «Нам бог зміняє час утіх порою бід.
Завершив він лютим горем мій веселий, щасний вік,
Обернув на тугу радість, на журбу мене прирік
І до смерті серце зранив - де, який шукати лік?
Хай святиться божа воля і віднині, і навік!»
Більш не кликав полювати, а зітхання тужні множив,
Скакуна на шлях додому повернув і підострожив.
Ловчі луки поховали, клич їх звірів не тривожив;
Хтось казав: «Владар наш правий!», хтось же тихо святобожив.
Цар ввійшов, смутний, похмурий, до найдальшого покою
І пустив лиш Автанділа, наче сина, за собою.
Люди вийшли із хоромів занімілою юрбою.
Змовкла арфа, і кімвали не бринять дзвінкою грою.
Тінатін, коли дізналась про події таємничі,
Підійшла, край входу стала - сонцем сяли світлі вічі,-
В скарбника спитала: «Спить він чи й не засне після стрічі?»
Той відмовив: «Тужить сильно, аж змінився на обличчі.
Автанділ там з ним, до себе не пустив нікого з нас,
Він чудного левня бачив, світ очей йому загас».
Тінатін же відповіла: «Входити туди не час.
Як мене спитає, скажеш, що приходила якраз».
Цар гукнув, коли від серця трохи туга одлягла:
«Де моя перлина й радість, втіха й сяєво чола?»
Відповів скарбник: «Недавно тут була, бліда, як мла,
Та про ваш одчай почула і, смутна, назад пішла».
Цар звелів: «Ідіть покличте, бо я в тузі згину доти!
їй скажіть: чом не приходиш? Чом не втишуєш скорботи?
О життя єдине батька, звесели ж печаль його ти!
Він розкаже про причину, що породжує турботи!»
Волі батьківській скорившись, Тінатін до батька йде,-
Наче місяць повновидий, сяє чоло молоде.
Цар її цілує ніжно і ласкаву річ веде:
«Нащо ждала, щоб покликав? Пропадала досі де?»
Діва мовить: «Ваша туга і з небес змете світила.
Як дізнається людина, що журба вас охопила,-
Чи насмілиться й поглянуть, хоч була б яка пресміла?
Я гадала: ніж тужити, ліпше зважить все до діла».
Він сказав: «Моя дитино, затужив я дуже сам,
Але ти - моя розрада, втіха змореним очам,
Вигляд твій загоїть смуток, він лікує, мов бальзам.
Я повім причину туги - ти причину цю затям.
Стрів я лицаря чудного, вояка ще юних літ,-
Зір його, як промінь, слався на похмурий краєвид;
Я не знаю, чом той витязь плакав так, ридав навзрид,
Та розгнівавсь, бо вітати нас він не схотів як слід.
Як мене побачив, скочив на коня й погнався чвалом.
Я звелів його схопити - він поклав все військо валом;
Не звітав мене по-людськи; як диявол, щез провалом.
Чи з людиною я стрівся, може,- з марищем несталим?
Бог дари свої солодкі обернув на сумовиті,
Я забув про дні веселі, світлий час, щасливі миті;
Все мені - тягар пекучий, все мені - жалі неситі,
І ніщо мене не втішить, скільки житиму на світі».
Відказала діва: «Сміло я тобі промовлю, тато,-
Нащо ремствуєш на бога і на долю так затято?
Скаржишся в журбі на того, що нам щастя дав багато,
Той не вчинить зла, хто діє завше добре, мудро й свято.
Ось така моя порада: ти - владика всіх владик
І твої безмежні землі, їх не зміряти й за рік.
Надішли ж збирати вісті ти гінців у кожен бік,
Скоро знатимеш: чи привид стрівся вам, чи чоловік.
Як людиною був лицар, що мандрує по землі,-
Десь його таки ж побачать: в місті, в полі, на селі.
А як ні - то був диявол, що лукавства чинить злі.
Так покинь же вболівання, кинь же смутки та жалі!»
Кличе цар гінців і каже йти в держави кожен край, їм велить:
«Пильнуй невпинно і часу не зволікай,-
Все зроби, щоб одшукався той мандрований силай.
Де не зможеш буть - листовно там наказа надсилай».
Посланці пішли, ходили, цілий рік бродили скрізь,
Виглядали, обшукали шир долин, нагірну вись,
Та ніхто його не бачив, мов сховався він кудись.
Марно змучившись, додому спохмурніло подались.
Повіщають: «Обходили ми простори всіх безмеж,
Не знайшли того тужливця, марно змучились од стеж,
І нема людей на світі, що його стрівали б теж.
Ми тобі не прислужились. Може, інших дій вживеш?»
Цар промовив: «Правду каже любій доні серце віще:
То нечистий дух, диявол, що, як ворог, світом рище,