------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
, - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
- Коли ж почалася друга свiтова вiйна, Оксанко?
3 останньо© парти пiдвелося кирпатеньке дiвчатко, невстрiливо заклiпало
очицями.
- Вiйна почалася в тисяча дев'ятсот сорок дру...- i крадькома зирнула
на вчителя.
Той повагом заплющив очi: не те.
- В сорок тре?..
Вчитель ворухнув ногою пiд столом i звалив цiпок. Вiн гримнув об
пiдлогу, мов карабiн.
- Я забула, Федоре Несторовичу,прошепотiла Оксанка.
Учитель обома руками обхопив протез, одсунув його вбiк, щоб не заважав,
i, обiпершись долонею об стiл, нахилився за цiлком.
Дiти принишкли, похнюпили голiвки.
- Сiдай, Оксанко,сказав Федiр Несторович i одвернувся до вiкна.
Надворi, припадаючи цупким листям до шибок, видзвонювала дика груша,
розчахнута вiтром. В розщепину провалилась жовтенька падалиця, i, коли
стовбури розгойдувало, падалицю чавучило, з не© цiдилась на кору прозора
юшечка.
"Треба б вийняти",подумав.
До кiнця уроку вiн уже нiкого не питав. А пiсля дзвiнка, гримаючи
залiзними замками на протезi, пошкандибав додому.
Надворi було ясно. Об гарячi жерстянi дахи торохкали каштани,
пiдплигували, як на жаровнi, i падали на брукiвку. У ринвах цвiрiнькали
горобцi, попiд ворiтьми гралися дiти. Федiр Несторович iнодi тупо на©здив
протезом на каштан i трохи заточувався.
- Дядя п'янi...- цявкнуло з-пiд воряк[1] якесь хлоп'я.
- Цить! - сказало старшеньке.- У дядi ножки нема . Еге ж, дядю?
Федiр Несторович зупинився, звiв очi. В карiй глибочинi загусла давня
розбуркана туга, притамована плеском лагiдно© усмiшки.
- Еге ж, сину, еге...обiзвався весело i рушив далi, уважно дивлячись
пiд ноги.
Край селища звернув у вуличку, заслану димом - палили огудиння на
грядках - i зупинився. Звiдси було добре видно поле, смушку зрiзаних
соняшникiв пiд горою i лiс, що вже починав жеврiти. З-за лiсу пiдiймалася
хмарина, i сонце сiяло в долину жовту каламуть - мабуть, на дощ. А скрiзь
на обрi© небо було чисте й голубе, лише де-не-де лежали на ньому золотавi
хмарки, мов огребки соломи пiсля жнив.
Дома Федiр Несторович довго нишпорив у коморi, доки знайшов старенькi,
ще госпiтальськi милицi. Вони були густо побитi шашiллю i облiпленi
павутиною; шкiра на пiдпахвах пересохла i порепалась.
Декiлька разiв пройшовся з ними по хатi, порипуючи i сколупуючи
долiвку. Потiм вiдчепив протез. Холоша одразу спорожнiла, сплюснулась,
тiло втратило рiвновагу i впевненiсть.
Знадвору увiйшла Одарка - вироблена, але чепурна ще жiнка з чорними од
землi руками. Федiр Несторович квартирував у не© звiдтодi, як повернувся з
госпiталю - у пожмаканiй шинелi, з останньою новенькою медаллю поверх не©,
з плисковатим речовим мiшком за плечима i на милицях, пофарбованих у колiр
вiйськового грузовика.
- Ви б, може, й плащ надiли? - спитала Одарка.- Воно таке, як на дощ...
Потiм ще довго стояла посеред двору i сумними очима дивилася йому
вслiд. А вiн iшов обнiжком, розгойдуючись мiж милицями, далеко вперед
викидаючи ногу. Плащ на спинi напнувся халабудою, плечi гостро пiднялися
вгору, рукава пiдбукалися по лiктi.
В степу запахло розворушеною лемешами землею. У рiллях порпалося
гайвороння, з улоговин виглядали коров'ячi спини i пiдiймалися прозорi
голубi дими - видно, пастухи палили бур'янища.
Федоровi Несторовичу пригадалося, як у дитинствi шльопав босими ногами
по розбитiй чередою степовiй дорозi, крута пилюга гарячими струмочками
цiдилася крiзь пальцi, а вiтерець виносив з-помiж кiп теплий дух спiлого
жита. Корова йшла з пасьби додому повагом, немов з роботи, телятко терлося
у не© пiд боком i лiзло до вим'я. Заходило сонце, у вузеньких хутiрських
вуличках стояла червона курява, в садках варилася на тринiжках вечеря,
гупали об землю спiлi яблука... Життя здавалося тодi вiчно щасливим.
Вийшов на луки. Милицi вгрузали в пухке дерновиння. Заблищали зеленi
калюжки, втканi жабуринням, од Псла потягло сирими гле©стими берегами.
Лiс обняв тихим шелестом листя, лопотiнням спiлих кисличок, зарябiли
увiччю мережива тiней.
Стежка пiшла вниз, через яруги, занесенi ще з весни трухлим очеретом,
хмизом i пiр'ям iз старих воронячих гнiзд. Йти стало важче. Але Федiр
Несторович, сам того не помiчаючи, надолужив - спотикався, хекав,
виважувався на милицях, переплигуючи високi запруди.
I в тому незлобивому шелестi лiсу, i в димах, i в кожному несподiваному
зламi стежки - вчувалася йому докора за те, що так довго сюди не
навiдувався.
За ярками звернув на iншу стежину - свою... Вона майже зовсiм у бугилi
i подорожнику, обiч не© на травах не сiрiла курявичка, збита людськими
ногами: недовго жила стежка пiсля того, як забули ©© люди. I Федiр
Несторович сердився на людей, хоч помiж ними бачив лише самого себе.
Вийшов на просторе узлiсся з одинокою Макаровою хатою над самою рiчкою
i опинився бiля кладовища. Хрести на ньому майже всi попiдгнивали й
попадали, а тi, що позалишалися, вщерть заросли бур'янами i чагарником...
Федiр Несторович попрямував до сво © колишньо© садиби i ледве впiзнав
©© серед iнших згарищ - так вона заросла i здичавiла. Лише на тiчку, де
колись молотили, вибивали соняшники, лущили квасолю, де не було жодно©
грудочки землi, яко© б вiн не роздавив босою п'ятою, i жодно© спички, яко©
б не загнав у дитинствi,- лише там проглядали крiзь густий спериш латочки
голо©, свiйсько© землi.
Федiр Несторович пiдiйшов до колодязя. Вiн перекосився i вгруз так, що
зверху залишився тiльки низенький, у двi цямрини[2], зрубець, густо
полатаний мохом. Заглянув униз. Вода була близько. В нiй плавало смiття,
стримiли жаби, розчепiривши лапки i вирячивши в небо пукатi холоднi очi.
Федiр Несторович ширнув у воду милицею, i жаби поринали.
- Ач, проклятi! - сказав ображено i навiть гнiвно, так наче йому вкрай
треба було набрати тi © води...
Та ось у колодязi якось одразу споночiло, вода увiйшла глибше, зловiсне
заблищала зеленими бульбашками.
Федiр Несторович озирнувся - з-за Макарово© хати викочувалася хмара,
вкриваючи галявину передчасними сутiнками. Креснула блискавка, торохнув
грiм, немов на залiзний дах сипнули повну шаньку[3] каштанiв. I на якусь
дину мить мiж народженням i смертю блискавицi вiн уздрiв на тлi хмари
бiлi стiни сво © старенько© хати, перехняблено©, з потрiсканою низькою
призьбою, по якiй спантеличено снували червоненькi божi корiвки, ховаючись
вiд негоди у призьбянi шпарки. Скаженiючий вiтер торгикав ворiтьми,
оббивав на акацiях рудi плюсклi млиночки, i вони хурчали в повiтрi, як
джмелi. А вiн з батьком вештався кругом копицi сiна, намагаючись удержати
©© вилами.
- Терницю[4], Федю, терницю скиньмо нагору! - кричав батько i завзято
виблискував очима.
Але копичку таки перекинуло, i сiно цiлими оберемками покотилося в
грядки. Тодi батько жбурнули вила й сказали:
- Ну й грець з ним. Хай несе. Далi, як до конопель, бреше, не
занесе,плюнув i пiшли в хату, несучи в похилих плечах косарську втому.
А вiн залишився посеред двору - мiцний, дебелий, i вiтер не мiг
похитнути його на дужих ногах, тiльки чуприну рвав, аж викручував. Потiм
рушив дощ. Причiлкова стiна почорнiла,
у дворi забiлiли, крейдянi калюжки. В них плавало сiно i рудi акацi вi
млиночки.
Катерина сварилася крiзь мокре вiкно, сердитенько ламаючи полохливi
тонкi брови, а син прилип п'ятiрнями до чорно© шибки i, склавши губи мов
до сопiлки, робив якiсь звуки - мабуть, перекривляв грiм. Навколо ротика
лежали в нього глибоченькi попружки, як у всiх дiтей, що недавно покинули
цмолити мамину цицю.
Увечерi, пiсля дощу, хутiр оповила темiнь, i трудно було розiбрати, де
блищать калюжки, а де - латки землi. Вiн сидiв за столом i читав при
каганцi iсторiю древньо© Грецi©; батько сiк у ночовках тютюнове бадилля, а
Катерина примостилася з Дмитриком на полу i спiвоче гомонiла до нього: "Не
та-ак, зовсiм не так, ось як треба: сорока-ворона на припiчку сидiла,
дiткам кашку варила..." - тицькала пальцем у долоню, показуючи, як
поралася сорока. Син уважно слухав i повторював. Його слова рядочками
лягали мiж грецькими походами i тиранською гризнею: "Рекарона а прицьку
дiра, дiдi какшу варира..."
- Егей, чоловiче! - зринуло над узлiссям.- Сюди-и-и...
Федiр Несторович поворухнувся, з картуза полилася за комiр холодна вода
- йшов дощ. Ледве добрав, що то кличе його Макар. Старий стояв у
роздзяплених дверях сво © хати в якiйсь куцинi, нап'ятiй на голову, i
розмахував руками.
- Сюди-и-и!
Федiр Несторович повисмикував з грязюки милицi - ©х присмоктало, i
пiшов з дворища, тягнучи по мокрому бур'янi порожню холошу.
- А я у вiкно виглянув,заторочив назустрiч Макар,- дивлюся, чоловiк на
дощi гибi ...
Вiн пiдслiпувато мружився i пхався бородою прямо в обличчя Федоровi
Несторовичу.
- Чи це ти, Федько! А я й не впiзнав. Сво©х одвiдати прийшов?
Колись, ще до вiйни, Федiр Несторович любив заходжати до Макарiв. У них
була велика сiм'я - дев'ять душ. Обiдали завжди разом, обсiвши низенький
столик посеред хати так щiльно, що десяту ложку вже нiкуди було й
просунути. У сорок першому Макарових хлопцiв забрали на вiйну, дiвчат - у
Германiю, а Макариху разом з наймолодшим, Сашком, розiрвало снарядом у
грядках. Тiльки клаптик синових штанцiв знайшов Макар...
Тепер у Макаровiй хатi було порожньо, вона здавалася непомiрно великою.
З кожного закутка так i тхнуло пусткою. На полу, скрутившись клубочком,
лежало козеня. Побачивши чужого, скiкнуло на долiвку, стало дибки i
гримнулось лобом об милицю.
- Як живете, дядьку? - спитав Федiр Несторович, стягуючи з голови
мокрого картуза.
Макар поклав козеня на лежанку, прикрив якимсь лахмiттям.
- Живу, Федю, як ото чобiт уночi - то в рiв ступить, то в кiзяк... Хiба
в мо© лiта - живуть? Жду, коли чорти зашморгнуть, та й квит. А ти ж як,
молодицi собi ще не нагледiв?
Федiр Несторович нахилив голову, не знаючи, що й казать.
- Якщо той, так бери. Доки ж його бовкуном жити... А мертвi за це в
горло не вчепляться.
Макар примостився бiля лави на стiльчику i почав рипiти терпугом[5] по
гумi.
- А я оце заходився калошi кле©ти. За©здили до мене позавчора якiсь
iнженери, воду з колодязя на термометр прикидали навiщось та й казали:
"Кращо© води, д душка, нiж у вас, нема по всiй Росi©..." Оце вони й
камеру покинули, спасибi ©м, бо я кле©нi калошi ще з вiйни так понаравив,
що лавошнi як узую, так немов тобi зовсiм босий.
Макар бадляв камеру, розминаючи ©© пальцями, як чинбар[6] телячу шкiру.
Перекладав з руки в руку рiзнi кописточки, оббитi тертушками, i вже вкотре
розповiдав Федору Несторовичу подробицi того, як у ©хню хату влучила бомба
на його очах, як у повiтрi довго вирувало пiр'я з подушок, а лiтак кружляв
так низько, що навiть було видно ошкiренi льотчиковi зуби i блискучу
стрiчку на комбiнезонi. I не було в тiй розповiдi нi трагiчних зворотiв,
нi зiтхань, була лише стареча потуга пригадати все таким, яким воно було
насправдi.
- Воно всього й не затямиш,бiдкався Макар,- бо у старого пам'ять, як
ото дим: все вгору та вгору...
Надворi почало розгодинюватися. В хатi повиднiшало так, що на стелi
стало чiтко видно синi плями. На долiвку закапала вода - розмiрено, мов
стукiт годинника. Але Макар не звертав на те уваги, бо вiн трохи
недочував.
- Буду я вирушати,сказав Федiр Несторович, пiдводячись.- А то вже як
зна ш.
Макар поклав терпуг, висякався i знову заходився шатирити гуму.
- Навiда шся удруге, забiгай.
Сонце заходило червоно. Дощовi крапельки на деревах i в травах
мерехтiли червоно-зеленими iскорками, сповнювали лiс тоненьким дзвоном.
Хмара сповзла за рiчку i зупинилася там, розгорнувши над лiсом велетенськi
воронi крила. Десь далеко вгорi, над ожередами соломи, скидалися
блискавки, поторохкувало.
Федiр Несторович погойдався слiдом за грозою, обминаючи калюжi й
зрошенi кущi. З-пiд землi, розмито© дощем, з-пiд бур'янячого корiння
пiдiймався над узлiссям ледь вiдчутний, гiркуватий дух мокро© сажi й
старо© обпалено© цегли. Дихали трухлявиною старi пнi.
I знову були яруги, глибше i ширше розритi дощовою водою: i знову
Федоровi Несторовичу доводилося виважуватись, плигаючи через них. А вiтер
рвучко бив мокру холошу, намотував ©© на милицю, заважаючи йти.
Сутенiло. На левадах бiлими озерами розлiгся туман, в ньому неясно
чорнiли кущi верболозу, мов куренi на бакшi[7].
З туману назустрiч Федоровi Несторовичу вибрела якась постать,
наблизилась бiгцем. То була Одарка - тремтяча, мокра як хлющ. Видно, ждала
отут пiд копичкою, доки вiн повернеться...
- Пiзно вже,сказала.- Не встигнете i до урокiв приготуватися.
I пiшла попереду, оббиваючи чобiтьми росу на травах.
Федiр Несторович уповiльнив ходу.
- Я вже приготувався,сказав сам собi, зiтхнув i знову заквапився,
загойдався на милицях, далеко вперед викидаючи ногу.
1966 р.
[1] Воряки, вор'я, вiр'я_ -_ жердини для огорожi, огорожа з жардан.
[2] Цямрина_ -_ верхня частина колодяжного зрубу з дерев'яних колод.
[3] Шанька_ -_ торбина для годiвлi коней в дорозi.
[4] Терниця, терлиця_ -_ знаряддя для тiпання, тертя льону, конопель.
[5] Терпуг - сталевий брусок iз насiчкою, вид напилка.
[6] Чинбар - ремiсник, який чинить, обробля шкiру.
[7] Бакша - баштан.
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
, - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
- Коли ж почалася друга свiтова вiйна, Оксанко?
3 останньо© парти пiдвелося кирпатеньке дiвчатко, невстрiливо заклiпало
очицями.
- Вiйна почалася в тисяча дев'ятсот сорок дру...- i крадькома зирнула
на вчителя.
Той повагом заплющив очi: не те.
- В сорок тре?..
Вчитель ворухнув ногою пiд столом i звалив цiпок. Вiн гримнув об
пiдлогу, мов карабiн.
- Я забула, Федоре Несторовичу,прошепотiла Оксанка.
Учитель обома руками обхопив протез, одсунув його вбiк, щоб не заважав,
i, обiпершись долонею об стiл, нахилився за цiлком.
Дiти принишкли, похнюпили голiвки.
- Сiдай, Оксанко,сказав Федiр Несторович i одвернувся до вiкна.
Надворi, припадаючи цупким листям до шибок, видзвонювала дика груша,
розчахнута вiтром. В розщепину провалилась жовтенька падалиця, i, коли
стовбури розгойдувало, падалицю чавучило, з не© цiдилась на кору прозора
юшечка.
"Треба б вийняти",подумав.
До кiнця уроку вiн уже нiкого не питав. А пiсля дзвiнка, гримаючи
залiзними замками на протезi, пошкандибав додому.
Надворi було ясно. Об гарячi жерстянi дахи торохкали каштани,
пiдплигували, як на жаровнi, i падали на брукiвку. У ринвах цвiрiнькали
горобцi, попiд ворiтьми гралися дiти. Федiр Несторович iнодi тупо на©здив
протезом на каштан i трохи заточувався.
- Дядя п'янi...- цявкнуло з-пiд воряк[1] якесь хлоп'я.
- Цить! - сказало старшеньке.- У дядi ножки нема . Еге ж, дядю?
Федiр Несторович зупинився, звiв очi. В карiй глибочинi загусла давня
розбуркана туга, притамована плеском лагiдно© усмiшки.
- Еге ж, сину, еге...обiзвався весело i рушив далi, уважно дивлячись
пiд ноги.
Край селища звернув у вуличку, заслану димом - палили огудиння на
грядках - i зупинився. Звiдси було добре видно поле, смушку зрiзаних
соняшникiв пiд горою i лiс, що вже починав жеврiти. З-за лiсу пiдiймалася
хмарина, i сонце сiяло в долину жовту каламуть - мабуть, на дощ. А скрiзь
на обрi© небо було чисте й голубе, лише де-не-де лежали на ньому золотавi
хмарки, мов огребки соломи пiсля жнив.
Дома Федiр Несторович довго нишпорив у коморi, доки знайшов старенькi,
ще госпiтальськi милицi. Вони були густо побитi шашiллю i облiпленi
павутиною; шкiра на пiдпахвах пересохла i порепалась.
Декiлька разiв пройшовся з ними по хатi, порипуючи i сколупуючи
долiвку. Потiм вiдчепив протез. Холоша одразу спорожнiла, сплюснулась,
тiло втратило рiвновагу i впевненiсть.
Знадвору увiйшла Одарка - вироблена, але чепурна ще жiнка з чорними од
землi руками. Федiр Несторович квартирував у не© звiдтодi, як повернувся з
госпiталю - у пожмаканiй шинелi, з останньою новенькою медаллю поверх не©,
з плисковатим речовим мiшком за плечима i на милицях, пофарбованих у колiр
вiйськового грузовика.
- Ви б, може, й плащ надiли? - спитала Одарка.- Воно таке, як на дощ...
Потiм ще довго стояла посеред двору i сумними очима дивилася йому
вслiд. А вiн iшов обнiжком, розгойдуючись мiж милицями, далеко вперед
викидаючи ногу. Плащ на спинi напнувся халабудою, плечi гостро пiднялися
вгору, рукава пiдбукалися по лiктi.
В степу запахло розворушеною лемешами землею. У рiллях порпалося
гайвороння, з улоговин виглядали коров'ячi спини i пiдiймалися прозорi
голубi дими - видно, пастухи палили бур'янища.
Федоровi Несторовичу пригадалося, як у дитинствi шльопав босими ногами
по розбитiй чередою степовiй дорозi, крута пилюга гарячими струмочками
цiдилася крiзь пальцi, а вiтерець виносив з-помiж кiп теплий дух спiлого
жита. Корова йшла з пасьби додому повагом, немов з роботи, телятко терлося
у не© пiд боком i лiзло до вим'я. Заходило сонце, у вузеньких хутiрських
вуличках стояла червона курява, в садках варилася на тринiжках вечеря,
гупали об землю спiлi яблука... Життя здавалося тодi вiчно щасливим.
Вийшов на луки. Милицi вгрузали в пухке дерновиння. Заблищали зеленi
калюжки, втканi жабуринням, од Псла потягло сирими гле©стими берегами.
Лiс обняв тихим шелестом листя, лопотiнням спiлих кисличок, зарябiли
увiччю мережива тiней.
Стежка пiшла вниз, через яруги, занесенi ще з весни трухлим очеретом,
хмизом i пiр'ям iз старих воронячих гнiзд. Йти стало важче. Але Федiр
Несторович, сам того не помiчаючи, надолужив - спотикався, хекав,
виважувався на милицях, переплигуючи високi запруди.
I в тому незлобивому шелестi лiсу, i в димах, i в кожному несподiваному
зламi стежки - вчувалася йому докора за те, що так довго сюди не
навiдувався.
За ярками звернув на iншу стежину - свою... Вона майже зовсiм у бугилi
i подорожнику, обiч не© на травах не сiрiла курявичка, збита людськими
ногами: недовго жила стежка пiсля того, як забули ©© люди. I Федiр
Несторович сердився на людей, хоч помiж ними бачив лише самого себе.
Вийшов на просторе узлiсся з одинокою Макаровою хатою над самою рiчкою
i опинився бiля кладовища. Хрести на ньому майже всi попiдгнивали й
попадали, а тi, що позалишалися, вщерть заросли бур'янами i чагарником...
Федiр Несторович попрямував до сво © колишньо© садиби i ледве впiзнав
©© серед iнших згарищ - так вона заросла i здичавiла. Лише на тiчку, де
колись молотили, вибивали соняшники, лущили квасолю, де не було жодно©
грудочки землi, яко© б вiн не роздавив босою п'ятою, i жодно© спички, яко©
б не загнав у дитинствi,- лише там проглядали крiзь густий спериш латочки
голо©, свiйсько© землi.
Федiр Несторович пiдiйшов до колодязя. Вiн перекосився i вгруз так, що
зверху залишився тiльки низенький, у двi цямрини[2], зрубець, густо
полатаний мохом. Заглянув униз. Вода була близько. В нiй плавало смiття,
стримiли жаби, розчепiривши лапки i вирячивши в небо пукатi холоднi очi.
Федiр Несторович ширнув у воду милицею, i жаби поринали.
- Ач, проклятi! - сказав ображено i навiть гнiвно, так наче йому вкрай
треба було набрати тi © води...
Та ось у колодязi якось одразу споночiло, вода увiйшла глибше, зловiсне
заблищала зеленими бульбашками.
Федiр Несторович озирнувся - з-за Макарово© хати викочувалася хмара,
вкриваючи галявину передчасними сутiнками. Креснула блискавка, торохнув
грiм, немов на залiзний дах сипнули повну шаньку[3] каштанiв. I на якусь
дину мить мiж народженням i смертю блискавицi вiн уздрiв на тлi хмари
бiлi стiни сво © старенько© хати, перехняблено©, з потрiсканою низькою
призьбою, по якiй спантеличено снували червоненькi божi корiвки, ховаючись
вiд негоди у призьбянi шпарки. Скаженiючий вiтер торгикав ворiтьми,
оббивав на акацiях рудi плюсклi млиночки, i вони хурчали в повiтрi, як
джмелi. А вiн з батьком вештався кругом копицi сiна, намагаючись удержати
©© вилами.
- Терницю[4], Федю, терницю скиньмо нагору! - кричав батько i завзято
виблискував очима.
Але копичку таки перекинуло, i сiно цiлими оберемками покотилося в
грядки. Тодi батько жбурнули вила й сказали:
- Ну й грець з ним. Хай несе. Далi, як до конопель, бреше, не
занесе,плюнув i пiшли в хату, несучи в похилих плечах косарську втому.
А вiн залишився посеред двору - мiцний, дебелий, i вiтер не мiг
похитнути його на дужих ногах, тiльки чуприну рвав, аж викручував. Потiм
рушив дощ. Причiлкова стiна почорнiла,
у дворi забiлiли, крейдянi калюжки. В них плавало сiно i рудi акацi вi
млиночки.
Катерина сварилася крiзь мокре вiкно, сердитенько ламаючи полохливi
тонкi брови, а син прилип п'ятiрнями до чорно© шибки i, склавши губи мов
до сопiлки, робив якiсь звуки - мабуть, перекривляв грiм. Навколо ротика
лежали в нього глибоченькi попружки, як у всiх дiтей, що недавно покинули
цмолити мамину цицю.
Увечерi, пiсля дощу, хутiр оповила темiнь, i трудно було розiбрати, де
блищать калюжки, а де - латки землi. Вiн сидiв за столом i читав при
каганцi iсторiю древньо© Грецi©; батько сiк у ночовках тютюнове бадилля, а
Катерина примостилася з Дмитриком на полу i спiвоче гомонiла до нього: "Не
та-ак, зовсiм не так, ось як треба: сорока-ворона на припiчку сидiла,
дiткам кашку варила..." - тицькала пальцем у долоню, показуючи, як
поралася сорока. Син уважно слухав i повторював. Його слова рядочками
лягали мiж грецькими походами i тиранською гризнею: "Рекарона а прицьку
дiра, дiдi какшу варира..."
- Егей, чоловiче! - зринуло над узлiссям.- Сюди-и-и...
Федiр Несторович поворухнувся, з картуза полилася за комiр холодна вода
- йшов дощ. Ледве добрав, що то кличе його Макар. Старий стояв у
роздзяплених дверях сво © хати в якiйсь куцинi, нап'ятiй на голову, i
розмахував руками.
- Сюди-и-и!
Федiр Несторович повисмикував з грязюки милицi - ©х присмоктало, i
пiшов з дворища, тягнучи по мокрому бур'янi порожню холошу.
- А я у вiкно виглянув,заторочив назустрiч Макар,- дивлюся, чоловiк на
дощi гибi ...
Вiн пiдслiпувато мружився i пхався бородою прямо в обличчя Федоровi
Несторовичу.
- Чи це ти, Федько! А я й не впiзнав. Сво©х одвiдати прийшов?
Колись, ще до вiйни, Федiр Несторович любив заходжати до Макарiв. У них
була велика сiм'я - дев'ять душ. Обiдали завжди разом, обсiвши низенький
столик посеред хати так щiльно, що десяту ложку вже нiкуди було й
просунути. У сорок першому Макарових хлопцiв забрали на вiйну, дiвчат - у
Германiю, а Макариху разом з наймолодшим, Сашком, розiрвало снарядом у
грядках. Тiльки клаптик синових штанцiв знайшов Макар...
Тепер у Макаровiй хатi було порожньо, вона здавалася непомiрно великою.
З кожного закутка так i тхнуло пусткою. На полу, скрутившись клубочком,
лежало козеня. Побачивши чужого, скiкнуло на долiвку, стало дибки i
гримнулось лобом об милицю.
- Як живете, дядьку? - спитав Федiр Несторович, стягуючи з голови
мокрого картуза.
Макар поклав козеня на лежанку, прикрив якимсь лахмiттям.
- Живу, Федю, як ото чобiт уночi - то в рiв ступить, то в кiзяк... Хiба
в мо© лiта - живуть? Жду, коли чорти зашморгнуть, та й квит. А ти ж як,
молодицi собi ще не нагледiв?
Федiр Несторович нахилив голову, не знаючи, що й казать.
- Якщо той, так бери. Доки ж його бовкуном жити... А мертвi за це в
горло не вчепляться.
Макар примостився бiля лави на стiльчику i почав рипiти терпугом[5] по
гумi.
- А я оце заходився калошi кле©ти. За©здили до мене позавчора якiсь
iнженери, воду з колодязя на термометр прикидали навiщось та й казали:
"Кращо© води, д душка, нiж у вас, нема по всiй Росi©..." Оце вони й
камеру покинули, спасибi ©м, бо я кле©нi калошi ще з вiйни так понаравив,
що лавошнi як узую, так немов тобi зовсiм босий.
Макар бадляв камеру, розминаючи ©© пальцями, як чинбар[6] телячу шкiру.
Перекладав з руки в руку рiзнi кописточки, оббитi тертушками, i вже вкотре
розповiдав Федору Несторовичу подробицi того, як у ©хню хату влучила бомба
на його очах, як у повiтрi довго вирувало пiр'я з подушок, а лiтак кружляв
так низько, що навiть було видно ошкiренi льотчиковi зуби i блискучу
стрiчку на комбiнезонi. I не було в тiй розповiдi нi трагiчних зворотiв,
нi зiтхань, була лише стареча потуга пригадати все таким, яким воно було
насправдi.
- Воно всього й не затямиш,бiдкався Макар,- бо у старого пам'ять, як
ото дим: все вгору та вгору...
Надворi почало розгодинюватися. В хатi повиднiшало так, що на стелi
стало чiтко видно синi плями. На долiвку закапала вода - розмiрено, мов
стукiт годинника. Але Макар не звертав на те уваги, бо вiн трохи
недочував.
- Буду я вирушати,сказав Федiр Несторович, пiдводячись.- А то вже як
зна ш.
Макар поклав терпуг, висякався i знову заходився шатирити гуму.
- Навiда шся удруге, забiгай.
Сонце заходило червоно. Дощовi крапельки на деревах i в травах
мерехтiли червоно-зеленими iскорками, сповнювали лiс тоненьким дзвоном.
Хмара сповзла за рiчку i зупинилася там, розгорнувши над лiсом велетенськi
воронi крила. Десь далеко вгорi, над ожередами соломи, скидалися
блискавки, поторохкувало.
Федiр Несторович погойдався слiдом за грозою, обминаючи калюжi й
зрошенi кущi. З-пiд землi, розмито© дощем, з-пiд бур'янячого корiння
пiдiймався над узлiссям ледь вiдчутний, гiркуватий дух мокро© сажi й
старо© обпалено© цегли. Дихали трухлявиною старi пнi.
I знову були яруги, глибше i ширше розритi дощовою водою: i знову
Федоровi Несторовичу доводилося виважуватись, плигаючи через них. А вiтер
рвучко бив мокру холошу, намотував ©© на милицю, заважаючи йти.
Сутенiло. На левадах бiлими озерами розлiгся туман, в ньому неясно
чорнiли кущi верболозу, мов куренi на бакшi[7].
З туману назустрiч Федоровi Несторовичу вибрела якась постать,
наблизилась бiгцем. То була Одарка - тремтяча, мокра як хлющ. Видно, ждала
отут пiд копичкою, доки вiн повернеться...
- Пiзно вже,сказала.- Не встигнете i до урокiв приготуватися.
I пiшла попереду, оббиваючи чобiтьми росу на травах.
Федiр Несторович уповiльнив ходу.
- Я вже приготувався,сказав сам собi, зiтхнув i знову заквапився,
загойдався на милицях, далеко вперед викидаючи ногу.
1966 р.
[1] Воряки, вор'я, вiр'я_ -_ жердини для огорожi, огорожа з жардан.
[2] Цямрина_ -_ верхня частина колодяжного зрубу з дерев'яних колод.
[3] Шанька_ -_ торбина для годiвлi коней в дорозi.
[4] Терниця, терлиця_ -_ знаряддя для тiпання, тертя льону, конопель.
[5] Терпуг - сталевий брусок iз насiчкою, вид напилка.
[6] Чинбар - ремiсник, який чинить, обробля шкiру.
[7] Бакша - баштан.