------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
, - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
Уночi палало село. З неба злякано дивився вниз поблiдлий мiсяць i,
ховаючись у хмари, тiкав i з жахом озирався назад, на полум'я. Дерева
хитались i, вiд страху на©живши голi вiти, нiби силкувалися втекти; а
вiтер гасав над полум'ям, зривав з його головнi, шпурляв ними в сусiднi
хати, розкидав i лютував свавiльно й безпардонно. Побiля ж полум'я бiгали,
метушились маленькi, безсилi люди, ламали руки i кричали до неба, до
мiсяця, до полум'я. Кричали до Бога, до чорта, до людей. Полум'я ж росло,
вiтер грався ним, мiсяць з жахом тiкав серед хмар, i не було порятунку нi
вiд неба, нi вiд чорта, нi вiд людей.
Мiсяць утiк, небо посiрiло, а коли зовсiм розвиднiлось, вiтер стомився,
i вогонь лiниво, байдуже, нi крихти не вважаючи на людей, наче й не ©хнi
хати вiн пожер, став погасати. Курiли чорнi, обгорiлi сволоки, балки;
недогорiла солома курiла теж байдуже, лiниво, стомлено. А з того боку, де
згорiла половина села, сходило сонце, весняне i радiсне. Наплювать йому на
недогорiлi балки, на сiрi, чорнi обличчя, на дику тугу, на повислi руки
маленьких людей! Воно собi умите, веселе, смiючись, плило з того боку,
звiдки нiсся всю нiч вiтер, звiдки тiкали i хмари, i мiсяць.
На непогорiлих же вулицях валялись вирятованi дiжки, скринi, кочерги,
свитки: мiж ними плакали й вовтузились дiти, жiнки та дiди; мов задубiлi,
стояли мужики з повислими руками, з скляними, недвижними поглядами, з
опаленими бородами. Або, збившись докупи, без ладу махали руками, кричали,
наче сподiваючись криком забити полум'я сво©х мук, свого одчаю i туги.
Мiж ними сиротливо блукали собаки i, пiднiмаючи голови догори, жалiбно,
страшно вили. Вили таким во м, наче вже бачили страшнi постатi голоду,
нужди, хвороб, якi згра ю йшли на погорiле село. На собак з ненавистю i
страхом кричали, вони пiдгортали хвости i знов, одiйшовши, пiднiмали
голови й вили. Прив'язанi до тинiв корови та конi ревли, тупчились; дiти
дрижали з холоду i плакали; хитались i голосили жiнки.
А сонце велично, розкiшно плило собi, земля назустрiч кидала йому
фiмiамом туманiв сво©х i нiжно дихала, як засоромлена коханка. Дерева
заспоко©лись i тiльки часом здригувались голими вiтами, неначе згадуючи
страхiття ночi.
Але люди не могли заспоко©тись; вони ходили помiж почорнiлих хат,
розкидали недогорiлу солому, диким поглядом озирали задимлену ру©ну i
безсило схиляли голови на груди.
Коло згорiлого трупа коняки i повалених стiн стояв дiд, без шапки, з
пропаленою сорочкою, й мовчав. Вiтер несмiло, боязко гравсь його сивим
чубом. Довго стояв дiд, потiм пiдвiв голову й дико, люто дивлячись у небо,
заговорив:
- Ну й усе?.. Чи ще мало? Га?
Вiн розiдрав сорочку i випнув жовтi, кiстлявi, старi груди з
жовто-сивим волосом на них. На губах йому стояла пiна, _в старих зморшках
лежала сажа, полинялi очi блищали гострим, холодним свiтлом.
- Як мало, то можна й ще!.. Ось-сьо, о...
На нього дивились сусiди i йшли до нього.
- Та схаменiться, дiду! Що ви кажете? Бог дав i взяв.
- Взяв? - впився в сусiду страшним сво©м поглядом дiд: - За що взяв?
- Людей винiть, дiду, люди виннi, а не Бог...
- Де вони, тi люди? - повiв очима дiд навкруги.
- Нема ©х тут, шукати треба, ходiм...
Дiд не хотiв iти, але його повели туди, де стояли i кричали iншi. Дiд
iшов, схиливши голову, i вiтер несмiло, винувато гладив i хилитав його
сиве, розкудовчене волосся.
- Студенти запалили!.. Вони!.. Не хто, як вони!..-кричав рудий,
веснянкуватий Гаврило i, показуючи замазаною у сажу рукою до лiсу, грiзно
тряс головою.
- Я сама вчора двох бачила, сво©ми очима бачила ©х! - випнулась наперед
Козубиха: - Iшли i дивились на Домахину хату. А з не© якраз i почалось.
Вони!..
- Де вони, тi студенти? - раптом пролiзаючи до Домахи, глухо спитав
дiд, i полинялi очi його дивились гостро i люто.
- Де? - хитнула головою Домаха.Шукай ©х! Ти його пiйма ш. Там!..
- Де "там"?
- У лiсi, у чорта в болотi...
- У чорта? Де тi студенти, давай ©х сюди! Давай, я вимотаю ©м жили, я
наточу кровi ©хньо© i буду гасить мою хату. Давай!
- Жили ©м вимотать!! - летiв крик iз грудей, iз стиснених кулакiв, з
затуманених очей. Летiв i нiсся до високого, спокiйно-радiсного неба з
веселим, величним сонцем. I собаки пiднiмали голови до цього сонця, i
страшно вили, i курилась чорна ру©на хат, наче простягаючи тонкi стовпи
диму до царя природи. А цар природи весело смiявся.
В кiнцi вулицi з'явився якийсь чоловiк. Вiн чогось озирався назад i
поспiшав. Чоботи йому i свита були заляпанi, шапка одсунута назад, i з
блiдого лоба капав пiт на худi щоки.
Надiйшовши до розкиданих, скупчених дiжок, клункiв, до плачучих дiтей,
вiн зменшив ходу й часами зупинявся. Потiм знов озирався назад i скорiше
йшов уперед, дивлячись круг себе широкими, напруженими очима. I молоде,
худе та блiде лице його наливалось чимсь схожим на крик i плач погорiлих
людей.
I щодалi йшов вiн, то все менше озирався назад i частiше зупинявся,
розпитував i болячими великими очима дивився на дрижачих дiтей, на виючих
собак, на шматки погорiлих, розкиданих дощок. А коли пiдiйшов до купи
людей, що стояли й кричали, губи йому дрижали, й очi горiли.
- Драстуйте! - хрипло поздоровкався вiн.
Хтось сказав йому "драстуйте".
- Чого ж ви ждете тепер? - дивлячись на всiх гарячими очима i лижучи
сухi дрижачi губи, раптом голосно скрикнув вiн. Всi здивовано i
замовкнувши подивились на нього.
- А ти хто такий? - суворо спитав чийсь голос.
- Хто я такий? - перепитав чоловiк i на мент зупинився. Здавалось, у
грудях йому було щось таке велике, що не могло все зразу вистрибнути i,
застрягнувши, здавило горло.
А потiм воно, це велике, боляче стало вилiтать йому з грудей шматками
слiв, шматками вогню, шматками гнiвно© муки.
А вони вже не питали, хто такий вiн.
- Голубчику наш! - плакав чийсь жiночий голос, а чоловiки шумно зiтхали
й дивились кудись далеко, поперед себе.
Вiд ру©ни ж здiймались спокiйно стовпики диму до ясного неба i вила
недалеко собака.
- Стражники ©дуть! - раптом хмуро хтось бовкнув. Всi заворушились, а
чужий чоловiк враз замовк, швидко засунув праву руку в кишеню i озирнувся.
В кiнцi вулицi на конях, то зупиняючись i, мабуть, щось питаючи у людей,
©хало тро людей в сiрих одежах i з винтовками за плечима.
- Бачте! - повернувся чоловiк до всiх.Ось приятелi вашi... Вони когось
шукають тепера, ворога свого шукають.Чоловiк посмiхнувся.
- Так оце вони?..виступив наперед дiд.Ще при©хали? Мало ©м нашого
лиха?!
I очi йому дивились люто й чекаюче.
Конi, фиркаючи, пiдбiгли до самого гурту.
Стражники, пiдбираючи поводи, пильно шукали чогось очима i, не
здоровкаючись, мовчали.
Чужий чоловiк важко дихав i дивився на них. Очi його зустрiлись з очима
переднього стражника, i той в мент привстав на стремена i скрикнув:
- Го! ... Тут!.. Ось!
Два iншi стражники зразу повернули голови й подивились за його рукою.
- Вiн?
- Вiн, сукин син!.. Ану, марш за нами! Чужий чоловiк стояв i не
рухався, права рука йому глибоко була засунена в кишеню.
Люди то здивовано, то хмуро подивлялись на стражникiв, на чужого
чоловiка, один на одного. Враз наперед виступив дiд.
- Вам кого треба? Мене? Нате!.. Стрiляйте...
I дiд виставив розхристанi груди, жовтi, як старий вiск.
- Отойдi, д д, нам треба ось його... Ступай за нами. Чужий чоловiк
повернувся до людей i глухо спитав:
- Оддасте мене ©м?
Серед гурту заворушились. Зачулось бурмотiння, а далi крики:
- За що його забирають? Не дамо!.. Геть!
Стражники хапливо й мовчки зняли з плiч винтовки й наставили проти
гурту. Трохи затихло.
- Дасте студента? Чи нi?.. Говорiть! - крикнув переднiй i гидко
вилаявся, злiсно й з полегшенням.
- Студента? Якого студента? У нас нема студентiв!.. Всi умить
повернулись до чужого чоловiка i стали дивитись на нього. I лиця ©м зразу
стали чужi, холоднi, з цiкавими, пильними очима. Стражники присунулись
ближче.
- Нi, браття, я таки студент. Вони мене шукають, я знаю,-глянув на
стражникiв чужий чоловiк, i молоде лице його покрилось тiнню.
- Студент? - повернувся до нього дiд i близько нахилився вперед.Ти
студент?.. А ти ж що тут говорив? Що брехав тут?
Лице чужого чоловiка спалахнуло:
- Брехав? Я ? Так ви не вiрите менi? Так ви не вiрите мо©м сльозам? Ви
©м не вiрите? Ну, говорiть! Скажiть, кому вiрите!
- Вовчi сльози! - буркнув хтось позаду. Чоловiк повернув туди голову.
- А хто хати запалив?
Очi чужому чоловiковi поширились.
- Так то я запалив ©х?! _Я, що кров свою оддав би, щоб загасити ©х? Я,
я?.. Та що ви, люди?! I ви вiрите?
Вiн безпомiчно озирнувся, з одча м провiв поглядом по лицях: лиця
хмуро, недовiрливо, вороже дивились на нього.
- Та ви ж плакали тiльки що?! Ви ж...
- Ну, довольно!-крикнув раптом переднiй стражник i натягнув
поводи.Ступай за нами. Ми тобi покажемо сльози.
- Гайда!.. Марш!.. Живо!
I вiн вдарив коня в бiк.
Чоловiк вмить вихопив праву руку з кишенi i виставив ©© наперед: в руцi
блиснув на сонцi револьвер.
Серед гурту пройшло шепотiння, а стражник раптом потягнув поводи до
себе й закричав:
- Ану, стрельни! Ану, стрельни тiльки!
Чужий же чоловiк дрижачою лiвою рукою потер лоба, потiм, повернувшись
до людей, з болючим непорозумiнням повiв по них очима й закричав:
- Та не може, не може ж цього буть! Як ви можете не вiрить менi? Чим же
доказать вам?.. Глядiть!
Вiн пiднiс руку з револьвером до виска, вона злегка здригнулась, i
револьвер блискав. В гуртi хтось ойкнув.
- Глядiть: на ваших очах я прострiлю собi голову, щоб ви повiрили менi.
Тодi повiрите? Повiрите, що не ворог я вам?
- Брешеш, не застрелишся! Бий його, студента!
- Не застрелюсь? - хрипко крикнув чоловiк, i лице йому враз стало
блiдо-синiм.
- Ви хочете, щоб я доказав вам? Хочете? Правда?
Стражники про щось шепотiли мiж собою. Чоловiк безсило пустив руку i,
важко дихаючи, поширеними, божевiльно-напруженими очима водив по гурту.
- Та що ви його слуха те! - раптом стрепенувся дiд.Жили йому
вимотать... Жили йому!!!
- Стражникам його! Бреше! Розжалобить хоче!.. Бери його!
I всi заворушились, але зараз же знов закам'янiли: чоловiк пiднiс руку
до виска. Пiднiс i зупинився.
- Брешу? - хриплим шепотом промовив вiн.-Брешу?
I раптом очi йому стали дикими, круглими, рука задрижала, потiм
застигла коло виска, здригнувся револьвер, i вмить вибухнув вистрiл.
Чоловiк криво хитнув головою i сторчка упав лицем униз.
Люди закам'янiли. Потiм схаменулись, з жахом кинулись до чоловiка:
нахилялись до нього, пили очима його кров, що мiшалась з водою й брудом
землi, одхилялись i стурбованi говорили, дивились в очi один одному i
знову звертали сво© очi на чужого чоловiка. А вiд його, вiд кровi цього
чужого чоловiка, вiд задубiлих рук його iшло ©м в душi гострим туманом те,
чого вiн ждав вiд ©х: вони вже вiрили йому.
Вiд чоловiка пiдвiвся й стражник.
- Помер,з жалем хитнув вiн головою.Ну, щастя його!
Серед людей пройшла похмура тиша.
- Тобi б такого щастя! - глухо кинув хтось iззаду.
- Голубчику наш!..схлипнуло з другого боку.Занапастили чоловiка!
Небо було ясне, тихе, велично-спокiйне; а серед пожарища в брудi над
трупом стояли люди з темними, хмурими лицями, з понуро-злiсними поглядами.
- Я тобi покажу там,зазирнув через голови стражник.Ану, вийди сюди!
Люди заворушились - мiж ними пролазила наперед сива голова дiда.
- Де вони? Де? - гострим, скляним, божевiльним поглядом шукали дiдовi
очi.Давай ©х сюди!! Це? - зупинився вiн на стражниковi, простягнувши жовтi
кiстлявi руки, став насуватись на нього.
- Одiйди, дiду!..стурбовано промовив, одсовуючись назад, стражник.
- Це вони? - рiвно, не звертаючи на слова його уваги, сунувся дiд, i
пальцi його скручувались i тяглись до стражника.
- Дiду! - _крикнув стражник: - Одiйди, кажу!_
- Це вони?! - скрикнув дiд i скажено, дико стрибнув на стражника,
впився йому в шию руками i, хитаючи головою, захрипiв.
Стражник з жахом пручався, одбивався, а пручання це запалювало людям
очi диким, лютим гнiвом.
- Ага!.. Так його!.. Дай йому щастя того!.. Над гуртом збитих докупи
людей стояв крик i рев. А по вулицi тiкали iншi два стражники, топчучи
кiньми дiтей, клунки. I навздогiн ©м нiсся крик.
З неба ж, широковеличного, ясного та чистого, радiсно дивилось на них
сонце i смiялось.
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
, - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
Уночi палало село. З неба злякано дивився вниз поблiдлий мiсяць i,
ховаючись у хмари, тiкав i з жахом озирався назад, на полум'я. Дерева
хитались i, вiд страху на©живши голi вiти, нiби силкувалися втекти; а
вiтер гасав над полум'ям, зривав з його головнi, шпурляв ними в сусiднi
хати, розкидав i лютував свавiльно й безпардонно. Побiля ж полум'я бiгали,
метушились маленькi, безсилi люди, ламали руки i кричали до неба, до
мiсяця, до полум'я. Кричали до Бога, до чорта, до людей. Полум'я ж росло,
вiтер грався ним, мiсяць з жахом тiкав серед хмар, i не було порятунку нi
вiд неба, нi вiд чорта, нi вiд людей.
Мiсяць утiк, небо посiрiло, а коли зовсiм розвиднiлось, вiтер стомився,
i вогонь лiниво, байдуже, нi крихти не вважаючи на людей, наче й не ©хнi
хати вiн пожер, став погасати. Курiли чорнi, обгорiлi сволоки, балки;
недогорiла солома курiла теж байдуже, лiниво, стомлено. А з того боку, де
згорiла половина села, сходило сонце, весняне i радiсне. Наплювать йому на
недогорiлi балки, на сiрi, чорнi обличчя, на дику тугу, на повислi руки
маленьких людей! Воно собi умите, веселе, смiючись, плило з того боку,
звiдки нiсся всю нiч вiтер, звiдки тiкали i хмари, i мiсяць.
На непогорiлих же вулицях валялись вирятованi дiжки, скринi, кочерги,
свитки: мiж ними плакали й вовтузились дiти, жiнки та дiди; мов задубiлi,
стояли мужики з повислими руками, з скляними, недвижними поглядами, з
опаленими бородами. Або, збившись докупи, без ладу махали руками, кричали,
наче сподiваючись криком забити полум'я сво©х мук, свого одчаю i туги.
Мiж ними сиротливо блукали собаки i, пiднiмаючи голови догори, жалiбно,
страшно вили. Вили таким во м, наче вже бачили страшнi постатi голоду,
нужди, хвороб, якi згра ю йшли на погорiле село. На собак з ненавистю i
страхом кричали, вони пiдгортали хвости i знов, одiйшовши, пiднiмали
голови й вили. Прив'язанi до тинiв корови та конi ревли, тупчились; дiти
дрижали з холоду i плакали; хитались i голосили жiнки.
А сонце велично, розкiшно плило собi, земля назустрiч кидала йому
фiмiамом туманiв сво©х i нiжно дихала, як засоромлена коханка. Дерева
заспоко©лись i тiльки часом здригувались голими вiтами, неначе згадуючи
страхiття ночi.
Але люди не могли заспоко©тись; вони ходили помiж почорнiлих хат,
розкидали недогорiлу солому, диким поглядом озирали задимлену ру©ну i
безсило схиляли голови на груди.
Коло згорiлого трупа коняки i повалених стiн стояв дiд, без шапки, з
пропаленою сорочкою, й мовчав. Вiтер несмiло, боязко гравсь його сивим
чубом. Довго стояв дiд, потiм пiдвiв голову й дико, люто дивлячись у небо,
заговорив:
- Ну й усе?.. Чи ще мало? Га?
Вiн розiдрав сорочку i випнув жовтi, кiстлявi, старi груди з
жовто-сивим волосом на них. На губах йому стояла пiна, _в старих зморшках
лежала сажа, полинялi очi блищали гострим, холодним свiтлом.
- Як мало, то можна й ще!.. Ось-сьо, о...
На нього дивились сусiди i йшли до нього.
- Та схаменiться, дiду! Що ви кажете? Бог дав i взяв.
- Взяв? - впився в сусiду страшним сво©м поглядом дiд: - За що взяв?
- Людей винiть, дiду, люди виннi, а не Бог...
- Де вони, тi люди? - повiв очима дiд навкруги.
- Нема ©х тут, шукати треба, ходiм...
Дiд не хотiв iти, але його повели туди, де стояли i кричали iншi. Дiд
iшов, схиливши голову, i вiтер несмiло, винувато гладив i хилитав його
сиве, розкудовчене волосся.
- Студенти запалили!.. Вони!.. Не хто, як вони!..-кричав рудий,
веснянкуватий Гаврило i, показуючи замазаною у сажу рукою до лiсу, грiзно
тряс головою.
- Я сама вчора двох бачила, сво©ми очима бачила ©х! - випнулась наперед
Козубиха: - Iшли i дивились на Домахину хату. А з не© якраз i почалось.
Вони!..
- Де вони, тi студенти? - раптом пролiзаючи до Домахи, глухо спитав
дiд, i полинялi очi його дивились гостро i люто.
- Де? - хитнула головою Домаха.Шукай ©х! Ти його пiйма ш. Там!..
- Де "там"?
- У лiсi, у чорта в болотi...
- У чорта? Де тi студенти, давай ©х сюди! Давай, я вимотаю ©м жили, я
наточу кровi ©хньо© i буду гасить мою хату. Давай!
- Жили ©м вимотать!! - летiв крик iз грудей, iз стиснених кулакiв, з
затуманених очей. Летiв i нiсся до високого, спокiйно-радiсного неба з
веселим, величним сонцем. I собаки пiднiмали голови до цього сонця, i
страшно вили, i курилась чорна ру©на хат, наче простягаючи тонкi стовпи
диму до царя природи. А цар природи весело смiявся.
В кiнцi вулицi з'явився якийсь чоловiк. Вiн чогось озирався назад i
поспiшав. Чоботи йому i свита були заляпанi, шапка одсунута назад, i з
блiдого лоба капав пiт на худi щоки.
Надiйшовши до розкиданих, скупчених дiжок, клункiв, до плачучих дiтей,
вiн зменшив ходу й часами зупинявся. Потiм знов озирався назад i скорiше
йшов уперед, дивлячись круг себе широкими, напруженими очима. I молоде,
худе та блiде лице його наливалось чимсь схожим на крик i плач погорiлих
людей.
I щодалi йшов вiн, то все менше озирався назад i частiше зупинявся,
розпитував i болячими великими очима дивився на дрижачих дiтей, на виючих
собак, на шматки погорiлих, розкиданих дощок. А коли пiдiйшов до купи
людей, що стояли й кричали, губи йому дрижали, й очi горiли.
- Драстуйте! - хрипло поздоровкався вiн.
Хтось сказав йому "драстуйте".
- Чого ж ви ждете тепер? - дивлячись на всiх гарячими очима i лижучи
сухi дрижачi губи, раптом голосно скрикнув вiн. Всi здивовано i
замовкнувши подивились на нього.
- А ти хто такий? - суворо спитав чийсь голос.
- Хто я такий? - перепитав чоловiк i на мент зупинився. Здавалось, у
грудях йому було щось таке велике, що не могло все зразу вистрибнути i,
застрягнувши, здавило горло.
А потiм воно, це велике, боляче стало вилiтать йому з грудей шматками
слiв, шматками вогню, шматками гнiвно© муки.
А вони вже не питали, хто такий вiн.
- Голубчику наш! - плакав чийсь жiночий голос, а чоловiки шумно зiтхали
й дивились кудись далеко, поперед себе.
Вiд ру©ни ж здiймались спокiйно стовпики диму до ясного неба i вила
недалеко собака.
- Стражники ©дуть! - раптом хмуро хтось бовкнув. Всi заворушились, а
чужий чоловiк враз замовк, швидко засунув праву руку в кишеню i озирнувся.
В кiнцi вулицi на конях, то зупиняючись i, мабуть, щось питаючи у людей,
©хало тро людей в сiрих одежах i з винтовками за плечима.
- Бачте! - повернувся чоловiк до всiх.Ось приятелi вашi... Вони когось
шукають тепера, ворога свого шукають.Чоловiк посмiхнувся.
- Так оце вони?..виступив наперед дiд.Ще при©хали? Мало ©м нашого
лиха?!
I очi йому дивились люто й чекаюче.
Конi, фиркаючи, пiдбiгли до самого гурту.
Стражники, пiдбираючи поводи, пильно шукали чогось очима i, не
здоровкаючись, мовчали.
Чужий чоловiк важко дихав i дивився на них. Очi його зустрiлись з очима
переднього стражника, i той в мент привстав на стремена i скрикнув:
- Го! ... Тут!.. Ось!
Два iншi стражники зразу повернули голови й подивились за його рукою.
- Вiн?
- Вiн, сукин син!.. Ану, марш за нами! Чужий чоловiк стояв i не
рухався, права рука йому глибоко була засунена в кишеню.
Люди то здивовано, то хмуро подивлялись на стражникiв, на чужого
чоловiка, один на одного. Враз наперед виступив дiд.
- Вам кого треба? Мене? Нате!.. Стрiляйте...
I дiд виставив розхристанi груди, жовтi, як старий вiск.
- Отойдi, д д, нам треба ось його... Ступай за нами. Чужий чоловiк
повернувся до людей i глухо спитав:
- Оддасте мене ©м?
Серед гурту заворушились. Зачулось бурмотiння, а далi крики:
- За що його забирають? Не дамо!.. Геть!
Стражники хапливо й мовчки зняли з плiч винтовки й наставили проти
гурту. Трохи затихло.
- Дасте студента? Чи нi?.. Говорiть! - крикнув переднiй i гидко
вилаявся, злiсно й з полегшенням.
- Студента? Якого студента? У нас нема студентiв!.. Всi умить
повернулись до чужого чоловiка i стали дивитись на нього. I лиця ©м зразу
стали чужi, холоднi, з цiкавими, пильними очима. Стражники присунулись
ближче.
- Нi, браття, я таки студент. Вони мене шукають, я знаю,-глянув на
стражникiв чужий чоловiк, i молоде лице його покрилось тiнню.
- Студент? - повернувся до нього дiд i близько нахилився вперед.Ти
студент?.. А ти ж що тут говорив? Що брехав тут?
Лице чужого чоловiка спалахнуло:
- Брехав? Я ? Так ви не вiрите менi? Так ви не вiрите мо©м сльозам? Ви
©м не вiрите? Ну, говорiть! Скажiть, кому вiрите!
- Вовчi сльози! - буркнув хтось позаду. Чоловiк повернув туди голову.
- А хто хати запалив?
Очi чужому чоловiковi поширились.
- Так то я запалив ©х?! _Я, що кров свою оддав би, щоб загасити ©х? Я,
я?.. Та що ви, люди?! I ви вiрите?
Вiн безпомiчно озирнувся, з одча м провiв поглядом по лицях: лиця
хмуро, недовiрливо, вороже дивились на нього.
- Та ви ж плакали тiльки що?! Ви ж...
- Ну, довольно!-крикнув раптом переднiй стражник i натягнув
поводи.Ступай за нами. Ми тобi покажемо сльози.
- Гайда!.. Марш!.. Живо!
I вiн вдарив коня в бiк.
Чоловiк вмить вихопив праву руку з кишенi i виставив ©© наперед: в руцi
блиснув на сонцi револьвер.
Серед гурту пройшло шепотiння, а стражник раптом потягнув поводи до
себе й закричав:
- Ану, стрельни! Ану, стрельни тiльки!
Чужий же чоловiк дрижачою лiвою рукою потер лоба, потiм, повернувшись
до людей, з болючим непорозумiнням повiв по них очима й закричав:
- Та не може, не може ж цього буть! Як ви можете не вiрить менi? Чим же
доказать вам?.. Глядiть!
Вiн пiднiс руку з револьвером до виска, вона злегка здригнулась, i
револьвер блискав. В гуртi хтось ойкнув.
- Глядiть: на ваших очах я прострiлю собi голову, щоб ви повiрили менi.
Тодi повiрите? Повiрите, що не ворог я вам?
- Брешеш, не застрелишся! Бий його, студента!
- Не застрелюсь? - хрипко крикнув чоловiк, i лице йому враз стало
блiдо-синiм.
- Ви хочете, щоб я доказав вам? Хочете? Правда?
Стражники про щось шепотiли мiж собою. Чоловiк безсило пустив руку i,
важко дихаючи, поширеними, божевiльно-напруженими очима водив по гурту.
- Та що ви його слуха те! - раптом стрепенувся дiд.Жили йому
вимотать... Жили йому!!!
- Стражникам його! Бреше! Розжалобить хоче!.. Бери його!
I всi заворушились, але зараз же знов закам'янiли: чоловiк пiднiс руку
до виска. Пiднiс i зупинився.
- Брешу? - хриплим шепотом промовив вiн.-Брешу?
I раптом очi йому стали дикими, круглими, рука задрижала, потiм
застигла коло виска, здригнувся револьвер, i вмить вибухнув вистрiл.
Чоловiк криво хитнув головою i сторчка упав лицем униз.
Люди закам'янiли. Потiм схаменулись, з жахом кинулись до чоловiка:
нахилялись до нього, пили очима його кров, що мiшалась з водою й брудом
землi, одхилялись i стурбованi говорили, дивились в очi один одному i
знову звертали сво© очi на чужого чоловiка. А вiд його, вiд кровi цього
чужого чоловiка, вiд задубiлих рук його iшло ©м в душi гострим туманом те,
чого вiн ждав вiд ©х: вони вже вiрили йому.
Вiд чоловiка пiдвiвся й стражник.
- Помер,з жалем хитнув вiн головою.Ну, щастя його!
Серед людей пройшла похмура тиша.
- Тобi б такого щастя! - глухо кинув хтось iззаду.
- Голубчику наш!..схлипнуло з другого боку.Занапастили чоловiка!
Небо було ясне, тихе, велично-спокiйне; а серед пожарища в брудi над
трупом стояли люди з темними, хмурими лицями, з понуро-злiсними поглядами.
- Я тобi покажу там,зазирнув через голови стражник.Ану, вийди сюди!
Люди заворушились - мiж ними пролазила наперед сива голова дiда.
- Де вони? Де? - гострим, скляним, божевiльним поглядом шукали дiдовi
очi.Давай ©х сюди!! Це? - зупинився вiн на стражниковi, простягнувши жовтi
кiстлявi руки, став насуватись на нього.
- Одiйди, дiду!..стурбовано промовив, одсовуючись назад, стражник.
- Це вони? - рiвно, не звертаючи на слова його уваги, сунувся дiд, i
пальцi його скручувались i тяглись до стражника.
- Дiду! - _крикнув стражник: - Одiйди, кажу!_
- Це вони?! - скрикнув дiд i скажено, дико стрибнув на стражника,
впився йому в шию руками i, хитаючи головою, захрипiв.
Стражник з жахом пручався, одбивався, а пручання це запалювало людям
очi диким, лютим гнiвом.
- Ага!.. Так його!.. Дай йому щастя того!.. Над гуртом збитих докупи
людей стояв крик i рев. А по вулицi тiкали iншi два стражники, топчучи
кiньми дiтей, клунки. I навздогiн ©м нiсся крик.
З неба ж, широковеличного, ясного та чистого, радiсно дивилось на них
сонце i смiялось.