С. K. Зубков, В. Л. Карнацевич, А. Ю. Хорошевський
Події, що змінили Україну
Виникнення трипільської культури
Трипільська цивілізація – це умовне найменування племен, що мешкали на території нинішніх України, Молдови і частини Румунії з 5400 по 2750 рік до н. є. Трипілля було одним з найбільш ранніх центрів розвитку людської цивілізації. Сфера розповсюдження трипільської культури охоплювала величезний простір від Трансільванії до середнього Дніпра, від Волині до побережжя Чорного моря. У зв'язку з цим слід зазначити, що назва «Трипілля» вельми умовна. Вона виникла завдяки місцю під Києвом, де чеський археолог Вікентій Хвойка в 1897 році виявив перші сліди цієї культури. У Румунії, наприклад, та сама культура називається Кукутені.
Трипільці в основному були селянами. Господарський комплекс належав одній родині. Поширений тип поселення – «хутір», складався з семи – п'ятнадцати родин, найімовірніше родичів. Такий спосіб життя мало чим відрізнявся від устрою інших розвинених суспільств того часу – Дворіччя, Північної Африки, Центральної Америки.
Один з найцікавіших трипільських феноменів – це величезні міста з чіткими рядами двоповерхових будинків, грамотно спланованими вулицями, широкими площами. Скопіювати трипільцям подібне містобудування було нізвідки, адже європейські міста того часу були в десятки разів менше. Трипільські ж поселення налічували близько 10 000 жителів. Недивно, що багато дослідників вважають саме трипільців творцями першої в світовій історії міської цивілізації.
Як уже згадувалося, перші трипільські поселення з'явилися в 5400-х роках до н. є. Через півтори тисячі років на ці землі хлинув могутній потік переселенців з Карпат, з Центральної Європи й Азії. У результаті швидко зросла кількість поселень, виникли міста, з'явилися культові архітектурні споруди, витвори мистецтва, протописемність, коротше кажучи, були створені реальні передумови для того, щоб говорити про виникнення цивілізації.
У той самий період на Землі відбувалася так звана землеробська революція – перехід від збирарання і полювання до власне землеробства і розведення тварин. Племена трипільської культури якщо не першими, то у будь-якому випадку набагато раніше, ніж жителі більшості регіонів планети, перейшли до головної статті своєї економіки – сільськогосподарському виробництву. Умови для цього тут були близькі до оптимальних, невипадково дотепер український чорнозем вважається одним з кращих.
Обробляючи землю, трипільці жили на одному місці протягом двох-трьох поколінь до 70 років. Після того як земля виснажувалася, вони переміщалися на сусідню територію. Сучасні дослідники вважають, що трипільська цивілізація є одним з перших землеробських суспільств, що вирішили проблему продовольства. Сільське господарство було настільки розвинене, що продукції вистачало не тільки для себе: у величезних кількостях вона експортувалася іншим цивілізаціям того часу – на Кавказ, до Єгипту, в Месопотамію, Малу Азію, на Балкани та Крит.
Зараз вважається, що обробка бронзи була освоєна в кінці III тисячоліття до н. ер Проте деякі трипільські бронзові вироби датуються IV тисячоліттям. Уже тоді в Трипіллі було створено велику кількість знарядь високої якості, в яких не було ні газової пористості, ні тріщин, ні інших серйозних дефектів.
На створених у V тисячолітті трипільських керамічних фігурках можна знайти зображення колеса, хоча серед істориків очолює думка, що колесо було винайдене в кінці IV тисячоліття в Шумерові. Та і зображення коня в матеріалах Трипілля зустрічається набагато частіше, ніж в інших культурах того періоду. Так само як і статуетки інших домашніх тварин – корів, биків, свиней, кішок, собак.
Зразки знаменитої трипільської кераміки
Починаючи з 3200-х років за невідомих поки причин трипільська цивілізація стала згасати, припинили існування міста, спростилася суспільна структура, зникли ремесла.
Дотепер активно обговорюється питання про те, чи були трипільці предками українців? З одного боку, українці не можуть бути віднесені до трипільців по суто антропологічних ознаках. Це помітно в порівнянні характерного українського типажу з трипільськими статуетками, властиві українцям риси для трипільців не властиві.
З другого боку, при згадці трипільців мається на увазі не нація, а сукупність різних племен, що створили на території України свою цивілізацію. Жителі цієї цивілізації не були представниками якогось конкретного етносу, але були носіями загального, більш-менш єдиного менталітету.
Ще один, досить вагомий аргумент, що ставить під сумнів причетність українців до трипільської культури, зводиться до того, що протягом 3,5-тисячолітнього проміжку між зникненням трипільської цивілізації і появою перших українців на цій землі відбулося дуже багато подій, щоб можна було говорити про трипільський вплив. На це є заперечення, що трипільці були першими на території України осілим населенням. Вони залишалися тут впродовж багатьох поколінь тому, що знайшли оптимальну для сільського господарства землю. Йти з цієї території та шукати кращої родючої землі, було безглуздо. Тому, незважаючи на всі катаклізми, нащадки трипільців продовжували жити там, де жили, вирощували хліб і розводили домашніх тварин.
І ще. Якщо поглянути на вироби племен наступних поколінь, що жили на території сучасної України – культур бронзового століття, – можна побачити, що на їх посуді присутні трипільські символи. Вони ж виразно проявляються і в кераміці залізного століття, на сірих вазах Черняхівської культури. Той самий орнамент, ті самі, що дожили до епохи Київської Русі, сільськогосподарські технології, ті самі, пов'язані із збором урожаю, обряди.
Навіть зараз в Україні можна зустріти обмазані глиною, розфарбовані яскравими фарбами «трипільські» мазанки, а українські узори на рушниках і сорочках мають прямі прообрази в трипільських керамічних розписах. Більше двохсот поколінь, що відокремлюють нас від трипільців, насправді достатньо повно передали нам безліч духовних цінностей, вірувань і традицій.
Трипільці в основному були селянами. Господарський комплекс належав одній родині. Поширений тип поселення – «хутір», складався з семи – п'ятнадцати родин, найімовірніше родичів. Такий спосіб життя мало чим відрізнявся від устрою інших розвинених суспільств того часу – Дворіччя, Північної Африки, Центральної Америки.
Один з найцікавіших трипільських феноменів – це величезні міста з чіткими рядами двоповерхових будинків, грамотно спланованими вулицями, широкими площами. Скопіювати трипільцям подібне містобудування було нізвідки, адже європейські міста того часу були в десятки разів менше. Трипільські ж поселення налічували близько 10 000 жителів. Недивно, що багато дослідників вважають саме трипільців творцями першої в світовій історії міської цивілізації.
Як уже згадувалося, перші трипільські поселення з'явилися в 5400-х роках до н. є. Через півтори тисячі років на ці землі хлинув могутній потік переселенців з Карпат, з Центральної Європи й Азії. У результаті швидко зросла кількість поселень, виникли міста, з'явилися культові архітектурні споруди, витвори мистецтва, протописемність, коротше кажучи, були створені реальні передумови для того, щоб говорити про виникнення цивілізації.
У той самий період на Землі відбувалася так звана землеробська революція – перехід від збирарання і полювання до власне землеробства і розведення тварин. Племена трипільської культури якщо не першими, то у будь-якому випадку набагато раніше, ніж жителі більшості регіонів планети, перейшли до головної статті своєї економіки – сільськогосподарському виробництву. Умови для цього тут були близькі до оптимальних, невипадково дотепер український чорнозем вважається одним з кращих.
Обробляючи землю, трипільці жили на одному місці протягом двох-трьох поколінь до 70 років. Після того як земля виснажувалася, вони переміщалися на сусідню територію. Сучасні дослідники вважають, що трипільська цивілізація є одним з перших землеробських суспільств, що вирішили проблему продовольства. Сільське господарство було настільки розвинене, що продукції вистачало не тільки для себе: у величезних кількостях вона експортувалася іншим цивілізаціям того часу – на Кавказ, до Єгипту, в Месопотамію, Малу Азію, на Балкани та Крит.
Розквіт трипільської культури, ремесел і металообробки припав на IV тисячоліття до н. є.Трипільці були не тільки досвідченими землеробами, але і талановитими ремісниками. На початкових етапах більшість знарядь праці трипільців були кам'яними, проте вже до середини IV тисячоліття до н. є. вони мали в своєму розпорядженні майстрових по обробці головної за часів неоліту сировини кременю, що використовувався для виготовлення практично всіх необхідних у господарстві інструментів.
Зараз вважається, що обробка бронзи була освоєна в кінці III тисячоліття до н. ер Проте деякі трипільські бронзові вироби датуються IV тисячоліттям. Уже тоді в Трипіллі було створено велику кількість знарядь високої якості, в яких не було ні газової пористості, ні тріщин, ні інших серйозних дефектів.
На створених у V тисячолітті трипільських керамічних фігурках можна знайти зображення колеса, хоча серед істориків очолює думка, що колесо було винайдене в кінці IV тисячоліття в Шумерові. Та і зображення коня в матеріалах Трипілля зустрічається набагато частіше, ніж в інших культурах того періоду. Так само як і статуетки інших домашніх тварин – корів, биків, свиней, кішок, собак.
Починаючи з 3200-х років за невідомих поки причин трипільська цивілізація стала згасати, припинили існування міста, спростилася суспільна структура, зникли ремесла.
Дотепер активно обговорюється питання про те, чи були трипільці предками українців? З одного боку, українці не можуть бути віднесені до трипільців по суто антропологічних ознаках. Це помітно в порівнянні характерного українського типажу з трипільськими статуетками, властиві українцям риси для трипільців не властиві.
З другого боку, при згадці трипільців мається на увазі не нація, а сукупність різних племен, що створили на території України свою цивілізацію. Жителі цієї цивілізації не були представниками якогось конкретного етносу, але були носіями загального, більш-менш єдиного менталітету.
Ще один, досить вагомий аргумент, що ставить під сумнів причетність українців до трипільської культури, зводиться до того, що протягом 3,5-тисячолітнього проміжку між зникненням трипільської цивілізації і появою перших українців на цій землі відбулося дуже багато подій, щоб можна було говорити про трипільський вплив. На це є заперечення, що трипільці були першими на території України осілим населенням. Вони залишалися тут впродовж багатьох поколінь тому, що знайшли оптимальну для сільського господарства землю. Йти з цієї території та шукати кращої родючої землі, було безглуздо. Тому, незважаючи на всі катаклізми, нащадки трипільців продовжували жити там, де жили, вирощували хліб і розводили домашніх тварин.
І ще. Якщо поглянути на вироби племен наступних поколінь, що жили на території сучасної України – культур бронзового століття, – можна побачити, що на їх посуді присутні трипільські символи. Вони ж виразно проявляються і в кераміці залізного століття, на сірих вазах Черняхівської культури. Той самий орнамент, ті самі, що дожили до епохи Київської Русі, сільськогосподарські технології, ті самі, пов'язані із збором урожаю, обряди.
Навіть зараз в Україні можна зустріти обмазані глиною, розфарбовані яскравими фарбами «трипільські» мазанки, а українські узори на рушниках і сорочках мають прямі прообрази в трипільських керамічних розписах. Більше двохсот поколінь, що відокремлюють нас від трипільців, насправді достатньо повно передали нам безліч духовних цінностей, вірувань і традицій.
Еллінізація Причорномор'я
Більшість античних міст у Північному Причорномор'ї виникли в VI–V століттях до н. є. Власне, перші відвідини греками Чорноморського побережжя відносяться до другої половини II тисячоліття до н. є., але постійний зв'язок налагодився лише наприкінці VII століття до н. є., коли на північному березі Чорного моря виникли грецькі торгові станції. Греків привертали сюди родючі землі, велика кількість риби в гирлах річок, а також можливість вести широку торгівлю з племенами північночорноморських степів – скіфами, синдами, меотами.
Перша колонія греків у Північному Причорномор'ї з'явилася в середині VII століття до н. є. на острові Березань. У VI столітті до н. є. на північному і східному берегах Чорного моря створювалися міста, засновані переселенцями з Іонії, Малої Азії і з островів Егейського моря: Тиру, Ольвії, Феодосії, Пантикапея, Німфея, Киммеріку, Тірітаки, Мирмекія, Фанагорії, Гермонасси, Кепи, Горгиппії, Діоскуріади, Фасису Найвидатнішими культурними центрами на Кримському півострові стали два могутні міста-держави, що визначили багато в чому політичну історію цього регіону в епоху античності, – Херсонес і Пантикапей. Основну роль в утворенні колоній у Причорномор'ї грав найбільший центр Іонії – Мілет.
Причорноморські колонії вели самостійний спосіб життя, підтримуючи зі своїми метрополіями не тільки торгові, але і культурні відносини. Величезне значення в їх економічному житті мала торгівля з містами Греції і Малої Азії і, одночасно, з племенами причорноморських степів. З Егейського моря в колонії завозили вино, маслинову олію, метали, мармур і вироби з них, кераміку, дорогі тканини, а вивозили хліб, худобу, шкіри, солону рибу і рабів. Головними в господарстві колоній були промисли, ремесла, землеробство і скотарство. Значення різних галузей у різних містах було неоднакове, наприклад, в Ольвії велику роль грала торгівля, у Херсонесі основний натиск робився на хліборобство, особливо ж на виноградарство. По соціальному і політичному устрою всі колонії Північного Причорномор'я спочатку були рабовласницькими полісами, причому значення рабської праці в порівнянні з працею вільних у перші сторіччя існування міст поступово зростало.
Херсонес підпорядкував собі великі території на заході і південному заході Криму, а також Керкинітиду і Прекрасну Гавань. Деякі міста, розташовані навкруги Керченської протоки, вже до 480 року до н. є. об'єдналися навколо Пантикапея в достатньо могутню Боспорську державу. До середини IV століття до н. є. воно міцно оволоділо всім Керченським, включаючи Феодосію, і Таманським півостровами; до Боспорської держави були приєднані також племена Нижнього Прикубання і Східного Приазов'я аж до Дону (Танаїса). В результаті Боспор став найбільшою рабовласницькою державою в Північному Причорномор'ї, що відрізнялася від інших грецьких колоній своїм політичним устроєм.
Розквіт грецьких причорноморських колоній припав на IV століття до н. є., коли вони були найважливішими постачальниками продуктів харчування і сировини для багатьох міст Греції і Малої Азії. Більшість міст, особливо тих, що входили до складу Боспорської держави, й Ольвія підтримували тісні контакти з місцевим населенням. Менше був пов'язаний з племенами, що оточували його, Херсонес, найближчими сусідами якого були порівняно відсталі племена тавров.
Античні міста робили економічний і культурний вплив на племена місцевого населення, сприяли розкладанню у них родового ладу, розвитку майнових відносин і швидкому переходу до класових відносин. У свою чергу, і самі грецькі колонії випробовували всю зростаючу культурну дію з боку місцевого населення. У зв'язку з цим спочатку антична культура Північного Причорномор'я придбала багато рис, нехарактерних для її класичних зразків. Це отримало свої прояви в архітектурі, скульптурі, живописі, в ювелірних виробах (те, що зараз називається «золотом сарматів», насправді вироблялося грецькими майстрами) всіх античних причорноморських міст, особливо міст Боспорської держави. У культурному житті Боспора й інших держав Причорномор'я нерозривно переплелися елементи грецької, скіфської, меотської, сармаської і таврської культур. Це позначилося і на релігійних уявленнях мешканців грецьких колоній, в яких, разом з чисто грецькими божествами (Аполлон, Деметра, Діоніс), набули поширення і культи місцевих божеств.
У III столітті до н. є. чорноморські колонії почали випробовувати економічні проблеми, пов'язані з ослабленням торгових зв'язків із Грецією. Основною причиною цього було витіснення боспорського хліба на грецькому ринку дешевшим хлібом з Єгипту. Не можна не відзначити і загальне ускладнення обстановки в Північному Причорномор'ї: скіфи, що витісняються з придонських і придніпровських степів сарматами, почали чинити активний тиск на міста побережжя, в Криму виникло навіть Скіфське царство.
У II столітті до н. є. скіфський цар Скилур захопив Ольвію, що ослабіла, а його син Палак відібрав володіння у Херсонеса. Жителі Херсонеса звернулися за допомогою до понтійського царя Мітридата VI Евпатора, полководець якого Діофант відбив загрозу скіфів, але внаслідок цього Херсонес потрапив під владу понтійського царя. Боспорський цар Перисад V, не маючи сил для надання відсічі зростаючому натиску з боку навколишніх племен, передав владу Мітридату VI. З часом під владу Мітридата потрапила і Ольвія. Таким чином, Мітридат оволодів всіма грецькими колоніями в Північному Причорномор'ї. У протистоянні Мітридата з Римом (89–63 роки до н. є.) Причорномор'я використовувалося ним як база для постачання його армій і поповнення його військ.
Важкі побори Мітридата і його намісників, блокада Чорного моря римським флотом украй негативно відбилися на економічному стані північно-чорноморських міст. Внаслідок того були численні спроби відділення деяких поселень від Мітридата і прямого повстання боспорських міст проти нього в 63 році до н. є. Після загибелі Мітридата VI Евпатора на Боспорі почалася запекла боротьба за престол, в яку не забарилися втрутитися не тільки римляни, але і вожді більшості оточуючих Боспор племен. У ході цих подій боспорські міста, постраждалі незадовго до того від сильного землетрусу, були сильно зруйновані і прийшли в занепад.
У перших століттях вже нашої ери в грецьких колоніях у Північному Причорномор'ї знов почався період підйому. Ольвія, яка була повністю зруйнована гетами в середині І століття до н. є., почала підніматися з руїн, але це була бліда тінь колишнього міста. У другій половині І століття н. є. вона підкорялася скіфським царям, а в II столітті потрапила під владу Римської імперії. Херсонес залежав по черзі то від Боспорської держави, то від Риму. У другій половині І століття на його території був поставлений римський гарнізон, а в акваторії херсонесської гавані базувалися кораблі римської військової ескадри. Недалеко від нинішньої Ялти була побудована римська фортеця Харакс – один з основних опорних пунктів римлян на Південному березі Криму. Рим прагнув підпорядкувати своєму впливу Боспор, але фактично той зберігав незалежність.
Надалі в економічному, політичному і культурному житті грецьких колоній все більшу роль стали грати представники місцевого населення, головним чином сармати. Почав стрімко скорочуватися зв'язок колоній із Середземномор'ям, в основному відносини (головним чином, торгові) підтримувалися з містами Південного Причорномор'я. У середині III століття античні міста піддалися спустошливому нашестю готів. Ольвія прийшла до повного занепаду і більше так і не змогла піднятися. На Боспорі готи і союзні їм племена тимчасово захопили владу і зробили його базою для набігів на побережжя Чорного і Егейського морів. Успішніше чинив опір готам Херсонес, який, мабуть, наприкінці III століття увійшов до складу Римської імперії. Приблизно в той самий час почався стрімкий занепад Боспорської держави, катастрофічно скоротилися об'єми торгівлі, почали «вмирати» ремесла, відбулася натуралізація господарства. Нарешті в IV столітті на Північне Причорномор'я обрушилися спустошливі загарбницькі походи гунів, які і довершили занепад причорноморських колоній.
Античні міста на території Північного Причорномор'я зіграли величезну роль в історії не тільки України, але і народів Східної Європи в цілому. Вони послужили своєрідними провідниками найбільш передових для того часу соціально-економічних відносин і культури, «зв'язковими» між місцевими народами і центрами античного світу Середземномор'я.
Перша колонія греків у Північному Причорномор'ї з'явилася в середині VII століття до н. є. на острові Березань. У VI столітті до н. є. на північному і східному берегах Чорного моря створювалися міста, засновані переселенцями з Іонії, Малої Азії і з островів Егейського моря: Тиру, Ольвії, Феодосії, Пантикапея, Німфея, Киммеріку, Тірітаки, Мирмекія, Фанагорії, Гермонасси, Кепи, Горгиппії, Діоскуріади, Фасису Найвидатнішими культурними центрами на Кримському півострові стали два могутні міста-держави, що визначили багато в чому політичну історію цього регіону в епоху античності, – Херсонес і Пантикапей. Основну роль в утворенні колоній у Причорномор'ї грав найбільший центр Іонії – Мілет.
Причорноморські колонії вели самостійний спосіб життя, підтримуючи зі своїми метрополіями не тільки торгові, але і культурні відносини. Величезне значення в їх економічному житті мала торгівля з містами Греції і Малої Азії і, одночасно, з племенами причорноморських степів. З Егейського моря в колонії завозили вино, маслинову олію, метали, мармур і вироби з них, кераміку, дорогі тканини, а вивозили хліб, худобу, шкіри, солону рибу і рабів. Головними в господарстві колоній були промисли, ремесла, землеробство і скотарство. Значення різних галузей у різних містах було неоднакове, наприклад, в Ольвії велику роль грала торгівля, у Херсонесі основний натиск робився на хліборобство, особливо ж на виноградарство. По соціальному і політичному устрою всі колонії Північного Причорномор'я спочатку були рабовласницькими полісами, причому значення рабської праці в порівнянні з працею вільних у перші сторіччя існування міст поступово зростало.
Херсонес підпорядкував собі великі території на заході і південному заході Криму, а також Керкинітиду і Прекрасну Гавань. Деякі міста, розташовані навкруги Керченської протоки, вже до 480 року до н. є. об'єдналися навколо Пантикапея в достатньо могутню Боспорську державу. До середини IV століття до н. є. воно міцно оволоділо всім Керченським, включаючи Феодосію, і Таманським півостровами; до Боспорської держави були приєднані також племена Нижнього Прикубання і Східного Приазов'я аж до Дону (Танаїса). В результаті Боспор став найбільшою рабовласницькою державою в Північному Причорномор'ї, що відрізнялася від інших грецьких колоній своїм політичним устроєм.
Розквіт грецьких причорноморських колоній припав на IV століття до н. є., коли вони були найважливішими постачальниками продуктів харчування і сировини для багатьох міст Греції і Малої Азії. Більшість міст, особливо тих, що входили до складу Боспорської держави, й Ольвія підтримували тісні контакти з місцевим населенням. Менше був пов'язаний з племенами, що оточували його, Херсонес, найближчими сусідами якого були порівняно відсталі племена тавров.
Античні міста робили економічний і культурний вплив на племена місцевого населення, сприяли розкладанню у них родового ладу, розвитку майнових відносин і швидкому переходу до класових відносин. У свою чергу, і самі грецькі колонії випробовували всю зростаючу культурну дію з боку місцевого населення. У зв'язку з цим спочатку антична культура Північного Причорномор'я придбала багато рис, нехарактерних для її класичних зразків. Це отримало свої прояви в архітектурі, скульптурі, живописі, в ювелірних виробах (те, що зараз називається «золотом сарматів», насправді вироблялося грецькими майстрами) всіх античних причорноморських міст, особливо міст Боспорської держави. У культурному житті Боспора й інших держав Причорномор'я нерозривно переплелися елементи грецької, скіфської, меотської, сармаської і таврської культур. Це позначилося і на релігійних уявленнях мешканців грецьких колоній, в яких, разом з чисто грецькими божествами (Аполлон, Деметра, Діоніс), набули поширення і культи місцевих божеств.
У III столітті до н. є. чорноморські колонії почали випробовувати економічні проблеми, пов'язані з ослабленням торгових зв'язків із Грецією. Основною причиною цього було витіснення боспорського хліба на грецькому ринку дешевшим хлібом з Єгипту. Не можна не відзначити і загальне ускладнення обстановки в Північному Причорномор'ї: скіфи, що витісняються з придонських і придніпровських степів сарматами, почали чинити активний тиск на міста побережжя, в Криму виникло навіть Скіфське царство.
У II столітті до н. є. скіфський цар Скилур захопив Ольвію, що ослабіла, а його син Палак відібрав володіння у Херсонеса. Жителі Херсонеса звернулися за допомогою до понтійського царя Мітридата VI Евпатора, полководець якого Діофант відбив загрозу скіфів, але внаслідок цього Херсонес потрапив під владу понтійського царя. Боспорський цар Перисад V, не маючи сил для надання відсічі зростаючому натиску з боку навколишніх племен, передав владу Мітридату VI. З часом під владу Мітридата потрапила і Ольвія. Таким чином, Мітридат оволодів всіма грецькими колоніями в Північному Причорномор'ї. У протистоянні Мітридата з Римом (89–63 роки до н. є.) Причорномор'я використовувалося ним як база для постачання його армій і поповнення його військ.
Важкі побори Мітридата і його намісників, блокада Чорного моря римським флотом украй негативно відбилися на економічному стані північно-чорноморських міст. Внаслідок того були численні спроби відділення деяких поселень від Мітридата і прямого повстання боспорських міст проти нього в 63 році до н. є. Після загибелі Мітридата VI Евпатора на Боспорі почалася запекла боротьба за престол, в яку не забарилися втрутитися не тільки римляни, але і вожді більшості оточуючих Боспор племен. У ході цих подій боспорські міста, постраждалі незадовго до того від сильного землетрусу, були сильно зруйновані і прийшли в занепад.
У перших століттях вже нашої ери в грецьких колоніях у Північному Причорномор'ї знов почався період підйому. Ольвія, яка була повністю зруйнована гетами в середині І століття до н. є., почала підніматися з руїн, але це була бліда тінь колишнього міста. У другій половині І століття н. є. вона підкорялася скіфським царям, а в II столітті потрапила під владу Римської імперії. Херсонес залежав по черзі то від Боспорської держави, то від Риму. У другій половині І століття на його території був поставлений римський гарнізон, а в акваторії херсонесської гавані базувалися кораблі римської військової ескадри. Недалеко від нинішньої Ялти була побудована римська фортеця Харакс – один з основних опорних пунктів римлян на Південному березі Криму. Рим прагнув підпорядкувати своєму впливу Боспор, але фактично той зберігав незалежність.
Надалі в економічному, політичному і культурному житті грецьких колоній все більшу роль стали грати представники місцевого населення, головним чином сармати. Почав стрімко скорочуватися зв'язок колоній із Середземномор'ям, в основному відносини (головним чином, торгові) підтримувалися з містами Південного Причорномор'я. У середині III століття античні міста піддалися спустошливому нашестю готів. Ольвія прийшла до повного занепаду і більше так і не змогла піднятися. На Боспорі готи і союзні їм племена тимчасово захопили владу і зробили його базою для набігів на побережжя Чорного і Егейського морів. Успішніше чинив опір готам Херсонес, який, мабуть, наприкінці III століття увійшов до складу Римської імперії. Приблизно в той самий час почався стрімкий занепад Боспорської держави, катастрофічно скоротилися об'єми торгівлі, почали «вмирати» ремесла, відбулася натуралізація господарства. Нарешті в IV столітті на Північне Причорномор'я обрушилися спустошливі загарбницькі походи гунів, які і довершили занепад причорноморських колоній.
Античні міста на території Північного Причорномор'я зіграли величезну роль в історії не тільки України, але і народів Східної Європи в цілому. Вони послужили своєрідними провідниками найбільш передових для того часу соціально-економічних відносин і культури, «зв'язковими» між місцевими народами і центрами античного світу Середземномор'я.
Заснування Києва
Більшості з нас легенда про заснування Києва Києм, Щеком, Хоривом і сестрою їх Либіддю відома зі шкільних років. Правда, окрім, власне, імен засновників, навіть професійні історики небагато що знають і дотепер не прийшли до єдиної думки з цього питання.
Новгородські літописці XI–XII століть уписали цю легенду в хроніки, віднісши її до 854 року, і зрівняли, таким чином, Київ з іншими містами Стародавньої Русі, а самого князя Кия називали простим мисливцем або перевізником через Дніпро. Київські літописці не залишилися у боргу і відповіли «нетямущим». Перша відповідь була дана в урочистій формі укладачем зведення 1093 року: «Як у давнину був цар Рим (Ромул) і на його честь назване місто Рим. Також Антіох і було (місто) Антиохія… Був також Александр (Македонський) і в ім'я його Александрія. І в багатьох місцях міста були наречені в ім'я царів і князів. Так само і в нашій країні названо було велике місто Київ в ім'я князя Кия».
Через двадцять років найвидатніший російський історик середньовіччя киянин Нестор провів ціле дослідження для з'ясування найдавнішої історії Києва. Він вивчив стародавні оповідання (у той час ще пам'ятали і про походи готів IV століття, і про слов'янського князя Буса, полоненого готами, і про нашестя аварів, і про слов'янські походи на Балкани в VI столітті) і змалював зовнішність Кия докладніше, ніж у короткому переказі. «Якби Кий був перевізником, – писав Нестор, – то не міг би їздити в Царгород. Але Кий був князем у своєму племені і приїжджав до імператора, ім'я якого нам невідоме, але ми знаємо, що від того імператора, до якого він їздив, князь отримав велику честь. По дорозі назад на Дунаї Кий побудував на вподобаному йому місці невелике містечко і припускав осісти в ньому зі своїми одноплемінниками, але місцеві жителі чинили опір. Досі дунайці називають це місце «городища Києвець». Кий же повернувся у своє місто Київ, тут і помер… Після смерті Кия і його братів його династія правила в землі полян». Здавалося б, виходячи з вищесказаного, цих даних досить для точного датування часу діяльності Кия. Але, на жаль, Нестор сам не знав імені візантійського імператора, а наукова сумлінність не дозволила знаменитому киянинові придумувати що-небудь.
З одного боку, дослідження Нестора про князя Кия цілком вписуються у відомий нам хід подій світової історії VI сторіччя. Запрошення слов'янських (антських) князів з їхніми дружинами широко практикувалося імператором Юстиніаном (527–565); саме тоді одні слов'янські племена нападали на імперію, а інші племена, союзні Візантії, її захищали. За часів Юстиніана про «русів – народ богатирів» знали не тільки в Константинополі, але і на тисячу кілометрів південніше, в Сирії, де Псевдо-Захарія Ритор у середині VI століття склав свій опис кочівників причорноморських степів і їх осілих сусідів («народ рос»). Дивує в цьому те, що знаменитий Юстиніан потрапив у розряд невідомих літописцеві Нестору цесарів – адже ще в IX столітті до літопису (який потім продовжив Нестор) були внесені візантійські відомості про комету, що з'явилася в царювання цього імператора. Знали літописці і подальших імператорів Маврикія, Іраклія. Мимоволі виникає питання: чи не могло запрошення Кия в Царгород виходити від іншого, більш раннього і менш відомішого імператора?
Звернення Візантії до слов'ян по допомогу могло мати місце лише тоді, коли слов'яни вже увійшли до контакту з імперією. Довгий час Візантія була відокремлена від слов'янського світу гунами і готами. У 488 році остготський король Теодоріх відвів свої війська з Балкан на захід, почавши завоювання Італії, а через п'ять років, при імператорові Анастасії Дикорові, почалися перші походи слов'ян на Візантію (483, 499, 502 pp.). До речі, у найдавнішій частині Києва (на Замковій горі) були знайдені монети, що чеканилися за часів імператора Анастасія. Виходячи з цього, можна зробити наступний висновок: літописна розповідь Нестора про князя Кия може бути з достатньою переконливістю віднесена не до IX століття, а принаймні на три сотні років раніше – до VI сторіччя. Враховуючи велику популярність імператора Юстиніана в середньовічній християнській літературі, є привід розуміти під «невідомим цесарем» Нестора іншого імператора, наприклад того самого Анастасія.
У цьому питанні вирішальне слово може належати археологічним матеріалам, кількість яких безперервно зростає. Втім, слід відмовитися від думки, що коли-небудь археологічні розкопки відкриють класичне середньовічне місто з кремлем і посадом, з торговими майданами, ремісничими кварталами і декількома лініями укріплень. Таким Київ став лише в пору свого розквіту в X–XIII століттях.
Нумізматичні знахідки римських монет перших століть нашої ери в Києві свідчать про те, що на київських (точніше, «докиївських») висотах вівся торг. Тут, торгуючи, губили монети, а іноді спеціально закопували у вигляді кладу значні скарби. Такий, наприклад, клад, знайдений на Львівському майдані сто років тому: у ньому було близько пуда римських монет і медалей, укладених у відро. Топографічно вони тяжіють до прибережної частини міста, до стародавньої пристані на Дніпрі (Поділ, Замкова гора, яри Глубочици), знайдені вони на Старокиївській горі і в Печерську На місці майбутнього Києва було тоді декілька невеликих слов'янських селищ, і знахідки монет підтверджують думку автора «Слова о полку Ігоревім», що щасливі часи в історії слов'янства пов'язані з «Траяновими століттями». Виходить, що широка торгівля слов'ян з Римом почалася з часів царя Траяна, що правив у 98 – 117 роках н. є.?
Указані знахідки монет і речей часто наводили на думку, що історію Києва слід починати з рубежу нашої ери і що столиці України дві тисячі років. При цьому дослідники іноді спиралися на церковну легенду, видуману ігуменом Сильвестром у 1116 році, яка свідчила, що на місці майбутнього міста на високій горі ніби то побував апостол Андрій, спорудив на ній хрест і передбачив, що тут «виникне велике місто». Але навіть якщо прийняти на віру християнський міф, то в І столітті н. є. міста ще не було. Розрізнені слов'янські селища і торжище без фортеці – це передісторія Києва. Таких пунктів було багато, і не від них слід відлічувати долю історичних центрів.
У VI столітті почався грандіозний рух слов'янських племен на південь до Дунаю і на Балкани, що змінило всю етнічну карту Європи. З лісової зони на південь вони могли плисти по Дніпру, Десні, Сожу, Березіні, Прип'яті. Всі ці племена стікалися до Києва, і Київ, як замком, замикав колосальний басейн Дніпра в чверть мільйона квадратних кілометрів. Той князь, який володів київськими висотами в V столітті, був господарем становища: він контролював потік переселенців, міг набирати з нього свою дружину, міг стягувати проїзне мито. І по тих самих шляхах, по яких рухалися слов'яни-колоністи, слава про князя, що володів дніпровською магістраллю, могла дійти і до імператорського палацу в Царгороді. І видимо, дійшла.
Непросто було з'ясувати, де спочатку розташовувалося місто Кия. Археологи ще в 1908 році виявили на Старокиївській горі, усередині так званого «міста Володимира», самостійну невелику фортецю, обнесену валом і ровом. Сучасні київські археологи на підставі кераміки на зразок «корчака» датують це містечко V–VI століттям н. є., що підтверджує припущення про час, який описував Нестор.
Необхідно відзначити, що в літописі мовиться про те, що у Кия спочатку була резиденція в одному місці, а після деякого часу брати зійшли на високу гору з мисливськими угіддями і тут-то і заснували нове місто. Також розповідається про установку в новому місті на горі двох ідолів. Розкопки Вікентія Хвойки в 1908 році виявили свого часу на Старокиївській горі, майже в центрі «городка» Кия, два язичницькі жертовники: один з чотирма виступами точно по сторонах світу (богові Всесвіту Роду, або Сварогу) й інший – круглий (можливо, богові сонця Дажбогу).
То де ж жив Кий спочатку, до споруди верхньої фортеці? Літописний текст свідчить: «І седяше Кий на горі, ідеже нині узвіз Боричів». Боричів «узвіз» починався біля кута верхньої фортеці Кия (недалеко від того місця, де знаходиться Андріївська церква) і виводив за місто на Поділ. На перший погляд все співпадає – фортеця Кия і початок спуску дійсно є сусідами. Але дуже дивує те, що в інших місцях своєї хроніки літописець Нестор, що відмінно знав топографію Києва, згадував територію стародавнього «городка» Кия, але двічі позначав її найпомітнішим орієнтиром: за Десятинною церквою. Первісна ж резиденція Кия позначена спуском і дорогою до Дніпра, що проходить поза містом.
Вона знаходилася дійсно за межами Старокиївської гори, у «Боричева току» (продовжуючого Боричів «узвіз»), це Замкова гора, «Киселівка», омивана течією річки Киянки, в самому імені якої видна близькість до Кия і Києва. Шлях «по Боричеву» з великокнязівського палацу до церкви Пирогощі на Подолі, яким князь Ігор повертався в 1185 році з Києва, пролягав у самої підошви Замкової гори.
Замкова гора – високий берег з крутими, обривистими краями – була заселена вже в V–VI століттях. Більш того, археологи вважають, що саме звідси йшло заселення навколишніх місць, а це повністю підтверджує висловлене вище припущення про первісне місцеперебування князя Кия. Тут, на Замковій горі, був могутній культурний шар, датований візантійськими монетами імператорів Анастасія й Юстиніана.
Як же називався цей «докиївський» Київ? Розповідаючи про те, що човни сходяться до Києва з Новгорода, Смоленська, Чернігова, Константин Багрянородний пише, що всі вони «збираються в київській фортеці, званою Самбатас». Імператор добре знав Київ і згадував його неодноразово, але в даному випадку назвав, очевидно, якусь частину міста, пов'язану з річкою, гаванню, затоном. Це могла бути одна з невеликих гір, розташованих поблизу Подолу. Етимологія назви точно не ясна.
Місто Кия на горі не розросталося у той час: тоді була пора не будівництва, а походів, не виробництва, а трофеїв. Але історична роль Києва починаючи з цього часу безперервно зростає. Ймовірно, саме в цей час відбувається злиття в один великий союз декількох лісостепових слов'янських племен: руси (по річках Роси і Дніпру), мешканців (по Десні і Сейму) півночі і полян, що жили північніше, навколо Києва. Всі вони входять у загальне поняття Русь. Це майже половина східних слов'ян. Такий союз, що охоплював територію близько 120 тисяч квадратних кілометрів і що тягнувся на 700 кілометрів на північ, аж до Західної Двіни, або вже був справжньою державою, або ставав нею.
Новгородські літописці XI–XII століть уписали цю легенду в хроніки, віднісши її до 854 року, і зрівняли, таким чином, Київ з іншими містами Стародавньої Русі, а самого князя Кия називали простим мисливцем або перевізником через Дніпро. Київські літописці не залишилися у боргу і відповіли «нетямущим». Перша відповідь була дана в урочистій формі укладачем зведення 1093 року: «Як у давнину був цар Рим (Ромул) і на його честь назване місто Рим. Також Антіох і було (місто) Антиохія… Був також Александр (Македонський) і в ім'я його Александрія. І в багатьох місцях міста були наречені в ім'я царів і князів. Так само і в нашій країні названо було велике місто Київ в ім'я князя Кия».
Через двадцять років найвидатніший російський історик середньовіччя киянин Нестор провів ціле дослідження для з'ясування найдавнішої історії Києва. Він вивчив стародавні оповідання (у той час ще пам'ятали і про походи готів IV століття, і про слов'янського князя Буса, полоненого готами, і про нашестя аварів, і про слов'янські походи на Балкани в VI столітті) і змалював зовнішність Кия докладніше, ніж у короткому переказі. «Якби Кий був перевізником, – писав Нестор, – то не міг би їздити в Царгород. Але Кий був князем у своєму племені і приїжджав до імператора, ім'я якого нам невідоме, але ми знаємо, що від того імператора, до якого він їздив, князь отримав велику честь. По дорозі назад на Дунаї Кий побудував на вподобаному йому місці невелике містечко і припускав осісти в ньому зі своїми одноплемінниками, але місцеві жителі чинили опір. Досі дунайці називають це місце «городища Києвець». Кий же повернувся у своє місто Київ, тут і помер… Після смерті Кия і його братів його династія правила в землі полян». Здавалося б, виходячи з вищесказаного, цих даних досить для точного датування часу діяльності Кия. Але, на жаль, Нестор сам не знав імені візантійського імператора, а наукова сумлінність не дозволила знаменитому киянинові придумувати що-небудь.
З одного боку, дослідження Нестора про князя Кия цілком вписуються у відомий нам хід подій світової історії VI сторіччя. Запрошення слов'янських (антських) князів з їхніми дружинами широко практикувалося імператором Юстиніаном (527–565); саме тоді одні слов'янські племена нападали на імперію, а інші племена, союзні Візантії, її захищали. За часів Юстиніана про «русів – народ богатирів» знали не тільки в Константинополі, але і на тисячу кілометрів південніше, в Сирії, де Псевдо-Захарія Ритор у середині VI століття склав свій опис кочівників причорноморських степів і їх осілих сусідів («народ рос»). Дивує в цьому те, що знаменитий Юстиніан потрапив у розряд невідомих літописцеві Нестору цесарів – адже ще в IX столітті до літопису (який потім продовжив Нестор) були внесені візантійські відомості про комету, що з'явилася в царювання цього імператора. Знали літописці і подальших імператорів Маврикія, Іраклія. Мимоволі виникає питання: чи не могло запрошення Кия в Царгород виходити від іншого, більш раннього і менш відомішого імператора?
Звернення Візантії до слов'ян по допомогу могло мати місце лише тоді, коли слов'яни вже увійшли до контакту з імперією. Довгий час Візантія була відокремлена від слов'янського світу гунами і готами. У 488 році остготський король Теодоріх відвів свої війська з Балкан на захід, почавши завоювання Італії, а через п'ять років, при імператорові Анастасії Дикорові, почалися перші походи слов'ян на Візантію (483, 499, 502 pp.). До речі, у найдавнішій частині Києва (на Замковій горі) були знайдені монети, що чеканилися за часів імператора Анастасія. Виходячи з цього, можна зробити наступний висновок: літописна розповідь Нестора про князя Кия може бути з достатньою переконливістю віднесена не до IX століття, а принаймні на три сотні років раніше – до VI сторіччя. Враховуючи велику популярність імператора Юстиніана в середньовічній християнській літературі, є привід розуміти під «невідомим цесарем» Нестора іншого імператора, наприклад того самого Анастасія.
У цьому питанні вирішальне слово може належати археологічним матеріалам, кількість яких безперервно зростає. Втім, слід відмовитися від думки, що коли-небудь археологічні розкопки відкриють класичне середньовічне місто з кремлем і посадом, з торговими майданами, ремісничими кварталами і декількома лініями укріплень. Таким Київ став лише в пору свого розквіту в X–XIII століттях.
Нумізматичні знахідки римських монет перших століть нашої ери в Києві свідчать про те, що на київських (точніше, «докиївських») висотах вівся торг. Тут, торгуючи, губили монети, а іноді спеціально закопували у вигляді кладу значні скарби. Такий, наприклад, клад, знайдений на Львівському майдані сто років тому: у ньому було близько пуда римських монет і медалей, укладених у відро. Топографічно вони тяжіють до прибережної частини міста, до стародавньої пристані на Дніпрі (Поділ, Замкова гора, яри Глубочици), знайдені вони на Старокиївській горі і в Печерську На місці майбутнього Києва було тоді декілька невеликих слов'янських селищ, і знахідки монет підтверджують думку автора «Слова о полку Ігоревім», що щасливі часи в історії слов'янства пов'язані з «Траяновими століттями». Виходить, що широка торгівля слов'ян з Римом почалася з часів царя Траяна, що правив у 98 – 117 роках н. є.?
Указані знахідки монет і речей часто наводили на думку, що історію Києва слід починати з рубежу нашої ери і що столиці України дві тисячі років. При цьому дослідники іноді спиралися на церковну легенду, видуману ігуменом Сильвестром у 1116 році, яка свідчила, що на місці майбутнього міста на високій горі ніби то побував апостол Андрій, спорудив на ній хрест і передбачив, що тут «виникне велике місто». Але навіть якщо прийняти на віру християнський міф, то в І столітті н. є. міста ще не було. Розрізнені слов'янські селища і торжище без фортеці – це передісторія Києва. Таких пунктів було багато, і не від них слід відлічувати долю історичних центрів.
У VI столітті почався грандіозний рух слов'янських племен на південь до Дунаю і на Балкани, що змінило всю етнічну карту Європи. З лісової зони на південь вони могли плисти по Дніпру, Десні, Сожу, Березіні, Прип'яті. Всі ці племена стікалися до Києва, і Київ, як замком, замикав колосальний басейн Дніпра в чверть мільйона квадратних кілометрів. Той князь, який володів київськими висотами в V столітті, був господарем становища: він контролював потік переселенців, міг набирати з нього свою дружину, міг стягувати проїзне мито. І по тих самих шляхах, по яких рухалися слов'яни-колоністи, слава про князя, що володів дніпровською магістраллю, могла дійти і до імператорського палацу в Царгороді. І видимо, дійшла.
Непросто було з'ясувати, де спочатку розташовувалося місто Кия. Археологи ще в 1908 році виявили на Старокиївській горі, усередині так званого «міста Володимира», самостійну невелику фортецю, обнесену валом і ровом. Сучасні київські археологи на підставі кераміки на зразок «корчака» датують це містечко V–VI століттям н. є., що підтверджує припущення про час, який описував Нестор.
Необхідно відзначити, що в літописі мовиться про те, що у Кия спочатку була резиденція в одному місці, а після деякого часу брати зійшли на високу гору з мисливськими угіддями і тут-то і заснували нове місто. Також розповідається про установку в новому місті на горі двох ідолів. Розкопки Вікентія Хвойки в 1908 році виявили свого часу на Старокиївській горі, майже в центрі «городка» Кия, два язичницькі жертовники: один з чотирма виступами точно по сторонах світу (богові Всесвіту Роду, або Сварогу) й інший – круглий (можливо, богові сонця Дажбогу).
То де ж жив Кий спочатку, до споруди верхньої фортеці? Літописний текст свідчить: «І седяше Кий на горі, ідеже нині узвіз Боричів». Боричів «узвіз» починався біля кута верхньої фортеці Кия (недалеко від того місця, де знаходиться Андріївська церква) і виводив за місто на Поділ. На перший погляд все співпадає – фортеця Кия і початок спуску дійсно є сусідами. Але дуже дивує те, що в інших місцях своєї хроніки літописець Нестор, що відмінно знав топографію Києва, згадував територію стародавнього «городка» Кия, але двічі позначав її найпомітнішим орієнтиром: за Десятинною церквою. Первісна ж резиденція Кия позначена спуском і дорогою до Дніпра, що проходить поза містом.
Вона знаходилася дійсно за межами Старокиївської гори, у «Боричева току» (продовжуючого Боричів «узвіз»), це Замкова гора, «Киселівка», омивана течією річки Киянки, в самому імені якої видна близькість до Кия і Києва. Шлях «по Боричеву» з великокнязівського палацу до церкви Пирогощі на Подолі, яким князь Ігор повертався в 1185 році з Києва, пролягав у самої підошви Замкової гори.
Замкова гора – високий берег з крутими, обривистими краями – була заселена вже в V–VI століттях. Більш того, археологи вважають, що саме звідси йшло заселення навколишніх місць, а це повністю підтверджує висловлене вище припущення про первісне місцеперебування князя Кия. Тут, на Замковій горі, був могутній культурний шар, датований візантійськими монетами імператорів Анастасія й Юстиніана.
Як же називався цей «докиївський» Київ? Розповідаючи про те, що човни сходяться до Києва з Новгорода, Смоленська, Чернігова, Константин Багрянородний пише, що всі вони «збираються в київській фортеці, званою Самбатас». Імператор добре знав Київ і згадував його неодноразово, але в даному випадку назвав, очевидно, якусь частину міста, пов'язану з річкою, гаванню, затоном. Це могла бути одна з невеликих гір, розташованих поблизу Подолу. Етимологія назви точно не ясна.
Місто Кия на горі не розросталося у той час: тоді була пора не будівництва, а походів, не виробництва, а трофеїв. Але історична роль Києва починаючи з цього часу безперервно зростає. Ймовірно, саме в цей час відбувається злиття в один великий союз декількох лісостепових слов'янських племен: руси (по річках Роси і Дніпру), мешканців (по Десні і Сейму) півночі і полян, що жили північніше, навколо Києва. Всі вони входять у загальне поняття Русь. Це майже половина східних слов'ян. Такий союз, що охоплював територію близько 120 тисяч квадратних кілометрів і що тягнувся на 700 кілометрів на північ, аж до Західної Двіни, або вже був справжньою державою, або ставав нею.