У цю мить хтось стрімко падає на підлогу до підніжжя свого стола. Не встояв. З-під засмальцьованого піджака викочується вже порожня пляшка. Ацетон.
   – Што, не відітє, человєку плохо! – кричить на всю залу касирка. – Стаят, как х(…)! – обурюється вона.
   І кілька типів невідомого суспільного прошарку дбайливо відтягають бідолаху до підвіконня, де сяк-так укладають його, горнувши калачиком.
   – Во, б(…), нажрался! – з легкою заздрістю каже, похитуючись, дама в обпісяних панчохах.
   – А ще я люблю брати морквяний салат, – апелює знову до тебе метушливий. – У ньому стільки вітамінів! Немає здоровішої їжі, ніж тарілочка морквяного салату. Обов'язково візьміть. Він на зір гарно впливає…
   Ти киваєш головою у відповідь. Візьму, голубе, візьму все, що ти накажеш, тільки не жвинди мені тут під вухом. Черга посувається вкрай поволі, щиро кажучи, не посувається зовсім. По-перше, бракує вільного посуду. Тому використані тарілки вже навіть не миють. По-друге, на кухні працює тільки один котел. По-третє, в роздатчиці поганий настрій, можливо, менструація. По-четверте, в гробу вона всіх бачила, включно з цими б(…)ми-кухарками. По-п'яте, в країні велика нестача харчів, у зв'язку з чим демократія в небезпеці і вся надія на допомогу розвинутих країн Заходу. З хвилини на хвилину чекають прибуття цієї допомоги, а поки що доварюють останній бульйон з останніх костей, аби хоч якось підтримати серед цього промоклого люду божисту іскорку – священний дар життя. І тому відразу кілька замаскованих під біженців жебраків опиняються біля столу, під який щойно брикнувся знеможений відвідувач. Хтось устигає найпершим хапонути недоїдений салат і кашу. Інші розчаровано відходять, пантруючи наступні полишені з недоїдками столи.
   – Кушай, голубчік, кушай, – ласкаво шамкає беззуба старовинна прибиральниця, витираючи шматою стіл перед носом у найспритнішого із жебраків.
   – Пошла на х(…), вєдьма, – недовірливо відповідає той, затуляючи долонями тарілку з розпацьканою кашею.
   – Взагалі тут досить смачно готують, – продовжує свій життєрадісний монолог підстрелений гурман за твоєю спиною. – Пригадую, тут бували навіть сосиски. Якщо дві сосиски покласти в тарілку гарячого бульйону, то дуже наїдаєшся…
   Черга рухаегься повільно. Роздатчиця свариться з кухарками. Б'ються тарілки, яких і без того в країні не вистачає. Розхлюпується бульйон. Касирка біжить довідатися, в чому справа. А справа в тому, що імперія подихає. І гуманітарну допомогу розвинутих країн Заходу розікрали давно, ще на митниці. Так що каравану з м'ясом і хлібом сьогодні не буде, і з цим треба змиритися.
   І поки вони там на кухні гамселять одна одну ополониками, а касирка бігає довкола них з вигостреним велетенським ножем, ти розглядаєш цю чергу, ці дурнуваті блакитні колони, цих паралітиків по кутках, сплячого великомученика па підвіконні, солдатів-монголоїдів у парадній формі, що давляться сухими булочками, гоміка в білих штанах, що кружляє довкола них, комуну наркоманів-анархістів з дворічною дитиною під столом, даленький циганський табір, кудлатого письменника і культуролога Ваню Каїна, що забрів сюди реалізовувати збірничок поезій «Расплела косу береза», зосереджених на недоїдках жебраків і жебрачок, голову Ліберально-демократичної партії Володимира Жиріновського, що допиває компот із сушениць, кількох азербайджанців, двох-трьох білорусів, групку вірмен, купку грузинів, дрібку казахів, пару киргизів, трохи молдаванів, безліч росіян, гроно таджиків, плеяду туркменів, дещицю узбеків і ясна річ, айн бісхен українців. Бо ми тепер за алфавітним порядком ідемо останніми в Союзі. А за своїм народногосподарським значенням – другими після Росії. До речі, наша солов'їна мова посідає друге у світі місце за милозвучністю. Це визнали спеціальні експерти з милозвучності мов на конкурсі, що відбувався в Женеві. Російська опинилася на почесному тридцять четвертому, яке поділила з монгольською та суахілі.
   Черга рухається повільно, але рухається, бо конфлікт на кухні тимчасово погашений. Гарячу точку поки що ліквідовано. Мирні переговори продовжаться до завтра.
   Настає час вибору їжі. Салат з анемічного огірка, слизький шматок холодної курки, хліб.
   – Ні в якому разі не беріть какао, – смикає тебе за рукав кучерявий. – Краще потім випити склянку газводи з автомата по десять копійок. І бульйон, бульйон, не забувайте про бульйон…
   – І бульйон, – покірно кажеш до роздатчиці.
   Вона скреготливо зачерпує ополоником з дна величезного баняка. Подає тобі неповних півтарілки.
   – З яйцем, – підказує метушливий.
   – Бульйон закінчився, більше нема, – зловтішне оголошує роздатчиця.
   – Як це закінчився? – кліпає кучерявий.
   – П(…)ц ему пріснілся, – пояснює дотепна молодиця в панчохах.
   І поки ти розраховуєшся біля каси, довго випорпуючи з усіх можливих кишень дріб'язок, метушливий аматор бульйонів починає плакати.
   – Ви ж казали, що бульйон з яйцем є, – хлипаючи, звертається він до касирки.
   – Тоді був, – незворушніє касирка. – Ти чого без черги питався? Треба було б не питатись, а, як усі люди, стояти в черзі… Мудак!
   Ця мила московська звичка до незнайомих звертатися на ти! Цей прояв вселенськості, вселюдськості, всебратськості російського національного духу!
   Але кучерявий починає рюмсати голосніше, і ти, не витримавши, подаєш йому своїх півтарілки.
   – На тобі твій бульйон. Тільки заспокойся й не ревай…
   І чимшвидше відходиш із пластиковою тацею в руках. А метушливий і не думає дякувати чи відмовлятись. Цапнув тарілку як належне й відразу перестав завивати.
   Нагледівши вільне місце біля якогось маньякального депресанта, що меланхолійно цідить зі склянки какао, влаштовуєшся поруч.
   – Смачного, – кажеш.
   Але він нічого на це не відповідає, тільки за якусь хвилину роздумливо мовить кудись убік – ніби й не до тебе:
   – Ось ви побажали мені «смачного». Але зробили це нещиро, по-перше, тому, що вам немає до мене ніякого діла, по-друге, тому, що чудово знаєте, наскільки недоречне це побажання в такому місці й до такої їжі. Все менше вихованих людей навколо пас. Традиційні російські побажання втрачають свій сенс. Бачите, це, що я п'ю, називається «какао». Але хіба це насправді какао? Це віскоза, скло, свинець, пісок – усе на світі, але не какао!…
   Мовчки починаєш війну зі слизькою куркою. Головне не втягувати себе в дискусії з божевільними.
   – Єдина тут вихована жінка – це старенька прибиральниця, – повідомляє тим часом депресант. – Їй сто п'ятдесят років. Це графиня Лідовських. Вона танцювала вальси з покійним імператором Олександром Другим. Яка потужна й висока культура!
   – А з двома наступними імператорами? – все-таки запитуєш, прожовуючи курячу підошву.
   – Що ви маєте на увазі?
   – Чи танцювала вона з двома наступними імператорами – Олександром Третім і Миколою Другим? Чи мала інтимні стосунки з Гришкою Распутіним? Чи пішла в сестри милосердя під час першої світової війни? Чи втікала до Криму під захист Врангеля у громадянську? Чи була переслідувана чека, огепеу, епкаведе, емгебе, кагебе? Чи копала шанці під Москвою влітку та восени сорок першого року, коли їй виповнилося рівно сто? Чи брала участь у повоєнній відбудові народного господарства, в освоєнні цілини, в запуску першого штучного супутника Землі, в XXII з'їзді КПРС? Чи понесла моральні збитки в роки застою? Як зустріла вітер оновлення і плюралізму думок?…
   Депресант витягає з поруділого портфеля почату пляшку «КВН» – крєпкого віноградного напітка.
   – Бачу, ви в дечому розумієтеся, – підморгує тобі досить змовницьки. – Пригощайтеся.
   Непомітно для інших припадаєш до шийки кавеену. Робиш один, два, три, чотири ковтки. Несосвітенна гидота! Ледве переводиш дух.
   – Радий, що теперішня молодь теж дещо знає про нашу історію, – оживає депресант. – Про нашу героїчну славну історію. З вашого дозволу, – і він прикладається до пляшки.
   – Адже історія могла бути іншою, – повідомляє після того, як запив кавеен кількома ковтками віскози, скла, свинцю, піску – тільки не какао.
   – Могла, – рішуче погоджуєшся ти. – Але й така непогана!
   З'являється кілька циганят з простягнутими руками, і ти даєш їм свій шматок хліба. Розлючені, вони йдуть геть.
   – Історію не вибирають, – чомусь заявляє депресант.
   – І тому вона не могла бути іншою, – погоджуєшся з ним.
   – Хочете ще? – знайома пляшка знову вигулькує з портфеля.
   – Не бачу підстав. Аби відмовлятися, – цитуєш одного знайомого дотепника.
   І знову вливаєш у себе гидкий «віноградний напіток».
   – Мене досі дивує, чому в нашій історії все сталося саме так, а не інакше, – мовить, витримавши паузу після добрячого ковтка, депресант.
   – Справді, – киваєш головою, – тут є чому дивуватися! Історія могла піти зовсім по-іншому…
   – Могла, – погоджується депресант. – Але краще б вона не могла.
   – Історія не знає умовного способу, – пояснюєш йому. – Сослагатєльного наклонєнія. Ферштеєн?
   – Яволь, майн фюрер! – відповідає на це депресант, і ви удвох починаєте шалено реготатися.
   Але в цей час у «Закусочній» з'являються двоє патрулюючих омонівців. Вони значуще проходять залою, про щось перемовляються з циганським табором у дальньому кутку, обшукують принагідне пару наркоманів-анархістів, а тоді, зауваживши сплячого на підвіконні, весело підходять до нього і починають лупити своїми киями його безвладне отруєне тіло. Аж чорні берети підстрибують на їхніх неправильної форми головах.
   – Гестапо! – хочеться тобі крикнути на всю залу, однак старця депресант затикає тобі рота пляшкою кавеену.
   – Не робіть дурниць, – сичить він майже пошепки. – Ми з вами тут не для цього… Одним необережним вигуком ви можете зіпсувати всю справу…
   – Яку ще справу? – цікавишся, допивши останні краплі кавеену і витираючи вуса рукавом.
   – Справу врятування Росії, – так само пошепки відповідає депресант.
   – Від кого?
   – Це таємниця, – прикладає депресант палець до вуст. – Ферштеєн?
   – Спасібо, синочєк, – каже старенька графиня Лідовських, забираючи зі столу порожню пляшку, необачно полишену тобою.
   Тобі дуже хочеться низько схилитися й поцілувати їй руку, стару зморшкувату руку графині Лідовських, у якій вона тримає смердючу шмату для витирання столів. Ледве стримуєшся, щоб не поцілувати.
   Омонівці все ще лупцюють сплячого на підвіконні, якому, мабуть, від того сниться щось приємне.
   – Ге, та він мертвий! – раптом здогадуєшся і бачиш, як поступово усі в «Закусочній» починають це розуміти, навіть омонівці. Вони перестають молотити його і натомість починають мацати в нього пульс, прислухатися до серця, розстібати під засмальцьованим піджаком не менш засмальцьовану сорочку. Довкола мертвого збирається цілий гурт – тісний і зацікавлений.
   – Ще одного з наших не стало, – каже врочисто депресант.
   – Ще одна російська людина впала жертвою більшовизму. Чи не забагато, панове комуністи? – він скрегоче зубами, мов у пеклі.
   – Але нічого. Нічого, нічого. І ця кров буде відплачена. І ця кров. Невинна кров…
   І тут ти помічаєш, як він видобуває з поруділого прадавнього портфеля гранату типу Ф-1 і впевнено починає вовтузитися з кільцем, монотонне примовляючи при цьому: «І ця кров. Невинна кров». Ти ще встигаєш хапнути з підвіконня свою торбегу і добігти до виходу. Встигаєш також промчати метрів двадцять до підземного переходу. Уже з-під землі чуєш вибух неймовірної сили – так, ніби двадцять ампірних «Закусочних» злетіло в повітря, навіки вознісши в московське небо і старого маньякального терориста, і двох омонівців, котрі так нічого й не зрозуміли, і тіло в засмальцьованому піджаку, і циганський табір з возами й наметами, і беззубу графиню Лідовських, і всіх інших, включно з азербайджанцями, білорусами, вірменами, грузинами, казахами, киргизами, молдаванами, росіянами, таджиками, туркменами, узбеками й українцями…
   Історію не вибирають. Але вона могла бути інакшою.
 
   Панораму своїх стосунків із жінками я розгорнув для Вашої Королівської Милості попереднього разу. Тепер про мої стосунки з кагебе. Сподіваюся, Ваша Блакитносте, що Ви бодай трохи знаєте про цю інституцію. Якщо ні, то складете собі певне уявлення з моєї дальшої розповіді.
   Справа-бо в тому, що в мою біографію закладено бомбу сповільненої дії. Я можу навіть померти (у що майже не вірю), але вона все одно колись вибухне. Радісно й святково ж буде першому-ліпшому історикові літератури знайти якогось чудового дня в одному зі щойно розсекречених архівів дещо про мене! І про мене теж. Бо не я там перший, не я останній.
   Про існування такої фірми, як кагебе, кожен громадянин нашої веселої імперії довідується у досить ранньому віці. Я, пригадую, вперше почув цю назву десь у шість або сім років. Чомусь назавжди зберіг у пам'яті первісне дитяче відчуття того слова: щось таке розпусне, слизьке, ґвалтовне – щось, дуже схоже на «й(…)на в рот» (один з висловів, які в тому віці досить інтенсивно запаковувало в мій лексичний апарат рідне подвір'я).
   Але це все лірика, Ваша Королівська Милосте. Необов'язкова пауза перед виголошенням головного.
   З роками довідуємося чимраз більше про світ, про своє можливе місце в ньому. Ось, наприклад, я від сімнадцяти років до двадцяти двох. Себто у студентські свої літа. Поет-нонконформіст, прихильник чистого мистецтва, шанувальник старого малярства і найновішої рок-музики, частково захоплений індуїзмом у викладі Рамачараки, потім перше наближення до християнства, словом, досить традиційний варіант шукань і хитань богемної молоді у присмерках імперії кінця сімдесятих – початку вісімдесятих. Підкреслював при будь-якій нагоді свою невіру в насаджений згори суспільний лад, в якісь там комуністичні ідеали (тепер можете всміхатися, Ваша Вічносте, а тоді це справді було предметом для небезпечних дискусій!). Разом із тим я увесь час прагнув віднайти певні точки злагоди з дійсністю. Шукав якусь особисту нішу, себто спосіб залишатися незаплямованим у навколишньому океані гівна. Перелік авторитетів і символів віри для мене тогочасного теж досить традиційний і промовистий: Рільке, Гессе, Марксе, Борхес, тоді зненацька Володимир Соловйов…
   Ось це мій тодішній світ, загалом чистий, цнотливий, аж гидко, моє окреслене коло, а десь там, назовні, нишпорить кагебе, когось обшукує, обнюхує, арештовує, висилає, депортує, але я в такі забави не граюся, надто все це вузько для мене, вихованого й вибуялого на ведах та барокових концертах, на фільмах Тарковського й поезіях Аполлінера. І що, зрештою, з того, що мій далекий дід був колись комендантом повітової української поліції, а згодом дивізійником і загинув на полі битви ще в сорок четвертому? Мій дід, той самий, підхорунжий УТА вже з 1918 року, коли йому, власне, ще й вісімнадцяти не було?
   Але я існував у своєму колі, а кагебе ходило десь поза ним. Зрідка накочувалась якась хвиля, немов попередження, легеньке посіпування далеко вперед відпущеного налигача, перший дзвінок у театрі підлоти перед ганебною виставою. Ось вигнали з інституту мого знайомого художника, бо заявив на іспиті, що не читав і читати не збирається проекту нової конституції. Ось інший знайомий художник кидає все на світі й опиняється чомусь аж у Таллінні – так, ніби там уже закордон. А ось офіційні глухі двері на четвертому поверсі інституту з нічим не промовистою табличкою «Первый отдел». Кажуть, ніби за тими дверима кожен із нас лежить у своїй персональній течці – зовсім прозорий, з усіма даними, такими необхідними для імперії. Там про нас знають навіть те, чого ми самі про себе не знаємо.
   Ось іще кілька років минає. Щось там хтось, безперечно, про мене нотував. На роботі по закінченні інституту, у війську. З війська повертаюся вже з кількома вдалими публікаціями. Вже мене знають як поета. Вже моя книжка скоро побачить світ!
   І тут уже чую їхнє близьке настирливе дихання. Сигнали вже не просто сигнали, дзвінок уже не просто дзвінок, а два дзвінки. У видавництві, де готується моя перша книжка, редактор упівголоса натякає, що мною цікавилися. Збирали про мене довідки. Аби я мав на увазі. Бо всіляке трапляється. За якісь два місяці – перше побачення. Не з дівчиною, певна річ. З двома У цивільному. Банальний виклик до військкомату (це слово мусите знати, Ваша Мужносте), і годинна розмова в зачиненому зсередини класі цивільної оборони. Суть розмови стара як світ: спокушання. Чи не хотіли б ви, Отто Вільгельмовичу, допомагати нам у нелегкій нашій роботі? Не хотів би, дякую за довіру, чому, дозвольте поцікавитися? Бо не той у мене, и-и, характер, та й деякі погляди не збігаються. Які це такі погляди? Ну, релігійні, наприклад. Але ж ви патріот? Гм, патріот, звичайно. Якщо ви справжній патріот, то повинні нам допомагати. Ні, вибачте. Я краще буду свою справу робити. Як патріот. А ви займайтеся своєю. Успіхів. Не думали ми, що ви такий байдужий до своєї батьківщини, Отто Вільгельмовичу. Що ж, ми зробимо щодо вас неминучі висновки. Робіть. Це ваше право. Вам за це гроші платять, що ви робите висновки.
   Книжку мені вони того разу не зупинили. А я найбільше боявся саме цього. Тож був дуже щасливий, коли вона вийшла. Та, виявляється, гра лишень починалась, а я, дурний, уже вважав її закінченою, мало того, виграною. Навіть вирішив бути шляхетним і суворо дотримуватися джентльменських правил. Тож нікому на світі не висповідався у першому своєму побаченні. Думав, що й останньому.
   А вони тим часом працювали. Копали вглиб, проробляли версії, перебирали варіанти. Робили запити до Києва, Москви, Праги, Кракова, Відня, турбували резидентів в Америці. Прочитали мою книжку. Проаналізували. Так минуло більше року.
   І от уже всі три дзвінки пролунали. І знову банальний виклик до згаданого військкомату. А мушу при цьому зауважити, що рік уже вісімдесят шостий, і московська верхівка вже щось там планує Демократизувати і пом'якшувати, але держбезпека ще цього всерйоз не сприймає, а навпаки, – розцінює, як натяк згори на нову активізацію. Пора, мовляв, знову йти в наступ по всьому ідеологічному (хе-хе!) фронту.
   Цього разу щодо моєї скромної й направду аполітичної особи було вигадано цілий план – гнучкий і багатоступеневий. Така собі стрілянина з гармат по горобцеві. У військкоматі, в тому самому класі, зустрів мене ще один цивіляк, уже інший. Почав з розхвалювань моєї книжки. Дружині його (хе-хе!), мовляв, дуже подобається, хоч сам він на поезії розуміється не надто, але Дружині своїй довіряє в її літературних смаках. Тоді запропонував мені прочитати в рукописі твори кількох інших поетів, маловідомих, а потім у письмовій формі зробити для нього щось на кшталт рецензії: чи володіють ці люди талантом, чи можна вважати дані рукописи поезією, чи несуть вони в собі якийсь позитивний здоровий зміст. І витягає зі своєї теки якісь загальні зошити. Ні, кажу, сховайте назад, я таким не займаюся. Я поет, а не рецензент, кажу, теорію літератури знаю вкрай слабо, окситонну риму від парокситонної відрізнити не можу.
   А ви не з точки зору теорії, Отто Вільгельмовичу, а так-от від душі, по-простому, як відчуваєте. Ні, кажу, не вийде. Душа – це велика таємниця. Даремно ви, Отто Вільгельмовичу, даремно. Ну, та нічого. Зопалу великі справи не робляться. Давайте за тиждень знову зустрінемося. Спокійненько собі все обміркуєте, теоретичні знання поглибите. Тільки цю похмуру будівлю з протигазами вже забудьмо. Зустрінемося краще, ну, е-е, наприклад, під фірмою «Меблі», еге ж? І ще одне: суто по-дружньому прошу вас і благаю, щоб нікому ні слова. Специфіка така, розумієте?
   Чому, спитаєте мене, Ваша Королівська Справедливосте, чому, сучий хвосте, пішов ти до нього за тиждень? Невже не міг плюнути, драню, на всі їхні інтриги, зневажити це брудне колотіння і – не прийти? Я ж не кажу – кинути в них бомбу чи застрелити їхнього генерала, чи створити таємну організацію, ні. Не кажу й не вимагаю. Але ж не прийти па оте підле побачення ти, лайдаку, міг?
   Міг, Ваша Милосте, й не прийти. Але я міркував, що таким чином і викажу свій страх, свою слабкість. Не уникати двобою, а йти йому назустріч, от як я вирішив. А страх перед ними все одно був. Містичний страх перед найгрізнішою силою імперії. Силою таємною й безжальною, професійною й озброєною.
   Тож за тиждень сідаємо ми з ним, зачинивши двері, у якихось апартаментах фірми «Меблі» (чому саме там? хто дав їм ключ? кого і чим вони там завербували?), куримо, розмовляємо. П'ять годин триває це побачення. Я воюю, мов лев. Аж сам собі дивуюся й милуюся собою збоку, як гідно, мудро і порядно тримаюся. А він прикупив собі вже нові карти проти мене. Витягає на світ Божий листа, анонімну епістолу, друковану на машинці, послання, як кажуть, з безліччю граматичних і стилістичних недоліків, адресоване самому Першому Секретареві Обкому. І в цьому листі «стурбовані громадяни» обурюються з того приводу, що «синки і внуки» фашистських посіпак українських поліцаїв живуть собі в нашій надміру гуманній Радянській державі і в х(…) не дують, а один із них – онук відомого злочинця поліційного коменданта фон Ф. – навіть «письменником зробився» і вже йому якусь там ворожу книжку в Києві навіть видали. Де ж справедливість на цьому світі, запитували в кінці листа «стурбовани громадяни», діти і внуки комуністичних підпільників.
   Уявляєте, Отто Вільгельмовичу, каже мені мій новий приятель, що було б, якби мої люди в обкомі партії та не перехопили цю мерзоту своєчасно? І якби трапила вона до рук нашому дебільному першому секретареві? А той спустив би її вниз, якому засраному інструкторові, котрий з дня на день штани протирає й тільки мріє, аби задавити, знищити, розтоптати що-небудь талановите і справжнє, як ви, наприклад? Не уявляєте? А от що було б, Отто Вільгельмовичу. Спершу вдарили б вони вас статтею в обласній газетці. Скандал! Внук військового злочинця з руками по лікті у крові невинних радянських людей! З роботи б вас пішли. Про наступні книжки навіть мріяти не довелося б. Почали б ви перебиватися в нестатках, окутаний вселюдською зневагою і ненавистю, можливо, що пиячили б. І тут, Отто Вільгельмовичу, тут виникли б на вашому шляху інші діячі. Благодійники, куплені вже давно іноземними спецслужбами. І завербували б вас, ображеного на радянську владу, не зважаючи на те, що ви патріот. Страшно мені про це думати, Отто Вільгельмовичу, але, слава Богу, перехопили мої вірні хлопці оцей пасквіль, і тепер я вам обіцяю: ми знайдемо й покараємо ту паскуду, котра це писала! Честю своєю офіцерською присягаю! Тільки для цього мусимо бути разом, Отто Вільгельмовичу, мусимо один одному помагати. Вони в мене ще дізнаються, що таке талановитим поетам шкодити, усій нашій культурі багатостраждальній! Дайте вашу руку, Отто Вільгельмовичу, дорогий!
   Дякую, кажу, друже мій у незримих погонах, що ви перехопили цю мерзоту, хоч не відкидаю й такої можливості, що була вона вами ж і набазграна. Але оскільки я надто високої думки про наші доблесні органи, аби припустити, що вони можуть займатися таким примітивним, брутальним таким шантажем, то прошу не розчаровувати мене і, прийнявши сердечну мою подяку, відпустити мене з Богом займатися своїми справами.
   Тяжко зітхнув мій розгублений покровитель і каже: зачекайте ще хоч із чверть годинки, Отто Вільгельмовичу, все одно ми з вами вже прірву часу тут протриндикали, а я лишень подзвоню до генерала, доповім про наслідки нашої з вами бесіди. І чого б не піти мені в цю мить, твердо наполігши на своєму, – ні, мовляв, не маю вже часу і край, наговорилися вже по саму зав'язку, накурилися, гаплик, до побачення! Ні, клята вихованість і надмірна делікатність завадили. Щиро кажучи, навіть шкода його було трохи – так тяжко наробився, бідака, і пшик з того вийшов.
   А жаліти їх, виявляється, не можна, Ваша Милосте. Бо за чверть годинки вихором вривається другий – удвічі більший і дуже агресивний. Це, як я потім собі оцінив, був наочно застосований банальний поліційний прийом з двома начальниками – один добрий, другий злий. Гра на контрастах. Так от, другий переходить у навальну атаку. Кров вашого діда – військового злочинця, каже, вирує й кипить у ваших жилах, молодий чоловіче. Бачу, що ворог ви нашій владі, прихований до пори ворог. А з ворогами не церемоняться. Готуйтеся до великих і крутих неприємностей. Я особисто організую статтю з передруком по всій республіці про криваві злодіяння вашого діда. Тоді ще одну статтю – про антирадянський за суттю своєю зміст вашої книжки. До речі, я чув, що у вас там зараз якийсь рукопис у видавництві лежить? Можете їхати до Києва й забирати. Не вийде ваш рукопис! Востаннє запитую: будете нам допомагати чи ні? Доннерветтер!
   Щодо мого діда, кажу, то не все так достеменно мені про нього відомо, але знаю з окремих родинних спогадів, що на поліційній своїй посаді він більше добра зробив, аніж ваші енкаведистські попередники і наставники на своїх постах. Що багатьох від вивезення до Німеччини чи навіть від розстрілів порятував, за що мав постійні зіткнення й конфлікти з німецькою окупаційною владою. Бо він вояк був, солдат, а не жандарм, як тут деякі. Щодо антирадянського змісту книжки моєї, то хотів би я почитати того літературознавця, котрий його доведе. Самому цікаво. А до Києва по рукопис їхати не збираюся, бо мені його все одно поштою за вашим наказом пришлють. Щодо всього іншого, то робіть, як знаєте, рубайте мою голову, але стукачем я вашим не буду.