Бабула Владимир. Пульс всесвiту

   Мої сподiвання були марнi. Коли я раптово прокинувся, в очi било свiтло, що проникало крiзь нещiльно прикритi запони вiкон вагона.
   "Куди я їду?.. — мiркував я, намагаючись пригадати вчорашнiй день. — Як я тут опинився?"
   Я пiдняв завiсу i зацiкавлено почав дивитись у вiкно. А думки весь час кружляли навколо того ж запитання, що зi мною сталося?
   Кiлька днiв тому я вiдвiдав таємничого Пегаса, який приглушив мене у своїй лабораторiї. Мабуть, вiн щось зробив з моїм мозком: отямившись, я потрапив у незвичайний, чудний свiт… Безлюдна Мала-Страна… До невпiзнання змiнена Прага… Професор… Антигравiплан… А тепер сиджу в казковому атомному поїздi, що мчить до Лондона…
   Свiт, в якому я нинi живу, непогано продуманий. Шкода тiльки, що я потрапив сюди непроханим гостем i втрачу його назавжди, як тiльки опритомнiю. Отож я повинен використати кожну хвилину перебування в майбутньому, щоб докладнiше познайомитися з ним. Треба почати хоча б з атомного локомотива…
   Я зайшов до ванної, щоб змити з себе пилюку недавнього минулого i насамперед грязюку з барлога Пегаса.
   Крутнувши кран з теплою водою, я обернувся до великого дзеркала i… що це? На мене дивився якийсь зовсiм незнайомий пiдстаркуватий чоловiк. Очi в нього були виряченi з подиву, рот — розкритий… Сивувата борода… Сивi скронi… Зморшки на обличчi…
   Я пiдiйшов ближче. Торкнувся рукою холодної блискучої площини. Те саме зробив i незнайомий.
   Я справдi стою бiля дзеркала. Але ж це не я! Це справжнiй старик!.. Тепер менi зрозумiло, чому мене переплутали з якимось професором!
   Боже, як я постарiв за кiлька днiв! Проклятий Пегас!..
   До свого комфортабельного купе я звик дуже швидко. В ньому була навiть шафа з запасним одягом для мандрiвникiв. Переодягнувшись у парадний костюм, я попрямував оглядати поїзд. Зазирнув до локомотива i вузла зв'язку, кiлька хвилин посидiв у кiнозалi, де саме демонструвався художнiй фiльм. Чомусь мене нiчого не дивувало; все було знайомим, нiби баченим багато разiв, але коли — невiдомо.
   В салонi поїзда мене перестрiла та сама дiвчина, що запрошувала до купе.
   — Пробачте, — звернулась вона ввiчливо. — Ви — професор Груда?
   — Так, я Груда, — ствердив я насторожено. — Але не професор.
   — Це не має значення, — посмiхнулась дiвчина. — Я знаю, що ви зробили велике вiдкриття… Так от, дзвонили з Праги, з академiї, i просили вас зiйти в Москвi. Там вас зустрiне товариш Столяров. У нього до вас важлива справа.
   — А хiба наш поїзд прямує не в Лондон? — запитав я вражено.
   — Ви хотiли їхати до Лондона? — злякалася дiвчина. — Та ви ж сiли не на той поїзд!
   — Нiчого, нiчого, — заспокоїв я її. — У мене, власне, вiдпустка, так що я можу їхати куди завгодно… А у Москвi я востаннє був аж у п'ятдесят п'ятому роцi, тому з великою радiстю подивлюсь на славетне мiсто перших супутникiв.
   Дiвчина посмiхнулась недовiрливо.
   — Ну, коли ви були там так давно, вам доведеться знайомитися з Москвою заново… Тож не забудьте, прошу: на вас там чекатиме товариш Столяров.
   Вона попрощалася та й пiшла. А я лишився вiч-на-вiч з своїми роздумами. Далебi, я не знав нiякого Столярова i не мiг навiть припустити, чого йому вiд мене треба.
   За моєю спиною задзвонив вiдеофон. Цiлком автоматично я натиснув на бiлу кнопку, i одразу ж на екранi з'явилось давно знане i водночас нiколи не бачене обличчя.
   — Радий привiтати вас, професоре! — щиро сказав чоловiк на екранi. Ми вас розшукуємо вже два днi. Що це вам заманулось мандрувати? Куди так поспiшаєте, що навiть не попрощалися з сiм'єю?.. Але не буду нескромним. Головне- ви живi й здоровi… — чоловiк зробив паузу i зiтхнув. — Я дуже шкодую, що змушений зiпсувати вам вiдпустку, але ваша присутнiсть конче потрiбна в Букавi…
   — Що-небудь сталося? — зiрвалося з моїх вуст так, нiби за мене сказав хтось iнший.
   — Нiчого страшного. Столяров вам усе розповiсть.
   — Портфель… Я забув у Празi портфель… — знову сказав хтось за мене моїм голосом.
   — Там щось важливе?.. Де ви його лишили?.. Я привезу його вам у Букаву.
   — Не знаю… Не можу пригадати… — прошепотiв я розгублено.
   — Коли пригадаєте, подзвонiть менi. А зараз пробачте, я мушу з вами попрощатись, бо перед польотом у мене багато клопоту… Вашiй дружинi та дiтям подзвоню одразу ж, щоб вони не хвилювались.
   Обличчя зникло з екрана, вiдеофон замовк. А я довго ще дивився у простiр i мiркував, навiщо я вигадав отой портфель. Коли я йшов з Євою до Пегаса, у мене в руках нiчого не було… А може, я помиляюсь?
   Портфель… У тому жовтому портфелi, — я на мить навiть побачив його перед собою, — було щось надзвичайно важливе, страшенно важливе… Не можу пригадати, коли i де я його загубив?.. Усе так переплуталось… Бенко говорив про дружину та дiтей. Але ж я не одружений… I чи справдi того чоловiка звуть Бенко?.. Звiдки я взяв це iм'я?
   Ану його к бiсу! Здається, надто вже ввiйшов у роль професора, за якого мене вважають!
   Щоб позбутися нав'язливих думок, я пiшов до салону i сiв у затишному куточку перед телевiзором. Несамохiть прислухався до розмов гамiрливої, веселої компанiї, що розташувалась недалеко вiд мене, смiявся нишком з їхнiх жартiв… i тiльки аж перед Москвою раптом усвiдомив, що мої супутники розмовляли англiйською мовою, а я їх розумiв… Як це могло статись?.. Англiйська мова для мене завжди була китайською грамотою, як же я вивчив її? Коли?.. Я вiдчував себе, як отой казковий непослух-кухар, що покуштував м'ясо чарiвного змiя i з тих пiр почав розумiти мову мух.
   Такий же сюрприз чекав на мене i в Москвi. Я знав тiльки росiйську азбуку та ще сяк-так мiг би прочитати газету. Але коли на московському вокзалi хтось раптом запитав мене, як потрапити на проспект Миру, я одразу ж, без роздумiв, вiдповiв росiйською мовою, що нетутешнiй.
   "Може, Пегас якось вплинув на мiй мозок? — блиснула думка. — Що ж, проти такого втручання не можна заперечувати. Але ж нi, нi, все це дурниця!.. — до мене одразу повернувся холодний розум стороннього спостерiгача. — Ось я броджу вокзалом, чекаю на якогось Столярова… Що я скажу йому, коли зустрiну?.. Як зiграю роль професора?.. I нащо менi ця гра?"
   Пегас, мабуть, роздiлив мене на двi особи: на полохливе зайченя, що лякається всього нового, i на старого пройду, для якого всяка несподiванка видається природною i давно знаною… Що саме зробив зi мною Пегас — я не знаю, i це — жахливо!
   Столяров усе не приходив, однак це мене радувало. Зачекавши для годиться навiть бiльше анiж треба, я вийшов з вокзалу з полегкiстю на душi.
   Москва купалась у сяйвi весняного дня. Як це може бути? Вся країна запорошена снiгом, а тут цвiтуть квiти…
   "Дурнику, все це дуже просто, — говорило друге, бiльш досвiдчене «я». — Всi мiста опалюються атомною енергiєю. Хiба ти не бачив характерних силуетiв атомних електростанцiй, коли їхав сюди?"
   "Дякую за пояснення! — iронiчно похвалив я сам себе. — Але хiба атомну електростанцiю побудуєш за один день?"
   Моє друге «я» промовчало, певно вважаючи зайвим вiдповiдати на таке запитання.
   Я йшов навмання людними вулицями великого мiста. Нарештi мою увагу привернув напис: "СВIТ НА ДОЛОНI". Цiкавiсть перемогла, i я зайшов до того будинку.
   В маленькому затишному салонi менi привiтно посмiхнулася блондинка з ямочками на щоках.
   — Що ви хочете подивитись? — запитала вона.
   — А що ви можете показати? — ухильно вiдповiв я.
   — Мабуть, ви давно не були в Москвi, — посерйознiшала дiвчина. — Наша студiя — телевiзiйнi передачi за бажанням — iснує вже два роки… Досить тiльки сказати, яке мiсце на Землi або на Мiсяцi ви хочете побачити — i через кiлька секунд воно з'явиться перед вами на екранi.
   — Навiть на Мiсяцi? — перепитав я недовiрливо.
   — А чому ж? Зараз у нас з Мiсяцем цiлком пристойний зв'язок.
   — А мiг би я побачити, що тепер вiдбувається, скажiмо, в Празi?
   — Нема нiчого простiшого. Побачити Злату Прагу хочуть багато з наших вiдвiдувачiв… Вам показати загальний вигляд чи певний район?
   — Мене цiкавить, як зараз виглядає Мала-Страна. Цю частину Праги я люблю найбiльше.
   Дiвчина завела мене до кабiни, де були екран та кiлька крiсел. Щойно ми сiли, як вона до когось звернулась:
   — Колю, прошу Прагу… Малу-Страну… Дякую!.. Цей район Праги я теж люблю… — сказала дiвчина. — Це було дуже мудре рiшення: зробити з найкрасивiшого району Праги заповiдник… Коли я потрапляю туди, менi завжди здається, нiби я повернулась на багато рокiв назад у минуле. На жаль, деякi мiста в перiод навального розвитку будiвництва втратили своє колишнє обличчя. В Празi це питання було вирiшено мудро: нове мiсто побудували на околицях, а старе лишилось неушкодженим.
   На екранi вже з'явились вулички Малої-Страни, а дiвчина все ще розповiдала. Менi здавалось, що її голос лунає здалеку, в головi гуло, як у вулику.
   — Отже, Мала-Страна — заповiдник… — мiркував я вголос. — А там хтось живе чи ця частина Праги закрита?
   — В будинках, правда, нiхто не живе, i обставленi вони в стилi першої половини цього столiття, але оглянути весь район, за деяким винятком, можете коли завгодно… Я бувала там i на власнi очi бачила, як непрактично i нерозумно жили тодi люди. I якi були жахливi умови! Все мiсто задихалося в диму та пилюцi… — говорила дiвчина. — Уявiть собi: коли люди хотiли опалити квартиру, вони мусили йти до пiдвалу по вугiлля!
   — Але ж будинки, мабуть, швидко попсуються та поруйнуються… зауважив я.
   — Чому? Вони автоматично провiтрюються, просушуються. Всерединi пiдтримується певна температура. Про все це дбають працiвники заповiдника. Ви не повiрите, з якою любов'ю вони ставляться до цього великого, єдиного в своєму родi музею.
   "Дивний сон… — мiркував я. — Все в ньому аж надто злагоджено. Цiлком логiчно пояснюється, чому вчора Мала-Страна здавалась менi мертвим мiстом.
   А звiдки там узявся Пегас?.. До цього сну вiн аж нiяк не пасує…"
   I знов у мене переплуталось минуле з майбутнiм. Виникло i поступово наростало почуття страху, прагнення залiзти в якийсь глухий закуток, щоб на самотi обмiркувати все.
   — Чи не знаєте ви часом, коли йде найближчий поїзд до Праги? — запитав я.
   — Бачу, Прага вас таки зачарувала! — посмiхнулась дiвчина, розкриваючи довiдник. — Ви повиннi поспiшати: експрес на Прагу вирушає через двi години.
   — Дякую. Гадаю, що встигну, — сказав я, прощаючись.
   Нi, я не пiшов на вокзал. Моє бажання самотностi погнало мене вулицями. Потiм я сiв у метро i вийшов десь аж на околицi мiста. Тiльки там я усвiдомив, що мною керувало якесь дивне, майже iнстинктивне прагнення. Комплекс будинкiв, бiля яких я зупинився, був чимось рiдний i близький менi. Виявилося, що я не просто блукав мiстом, а їхав саме сюди.
   Тручи лоба, я розгублено озирався довкола. Раптом з пiд'їзду найближчого будинку вибiг i попрямував до мене широкоплечий засмаглий чоловiк.
   — Пробачте, пробачте, професоре! — кричав вiн ще здалеку. — Ви гадаєте, я не хотiв вас зустрiти?.. Зовсiм вилетiло з голови, коли отой бiсiв поїзд… Зараз пригадав i мчу як шалений, щоб вас привiтати!.. — Вiн пiдбiг до мене, мiцно потиснув менi руку. — Чи пригадали ви, де лишили портфель?.. Бенко дзвонив менi з цього приводу… Там щось важливе?..
   Столяров усе ще почував себе нiяково, тому безперервно говорив.
   — Шкодую, що вам доведеться урвати вiдпустку, — ми повиннi негайно повернутись до Африки. Ви вже знаєте про нещастя?.. Правда, обiйшлося без жертв, але все одно прикро… Пропав i мiй намiр вiдвiдати з дiтьми Гаванськi острови…
   — Про яке нещастя ви говорите? Я нiчого не знаю! — сказав я наче ввi снi.
   — Якiсь помилки в розрахунках або, може, знову ота нечиста сила, що накаверзувала нам уже чимало… Згадайте хоча б смерч, який розкидав геть усю лабораторiю.
   Я чомусь засмiявся таким дивним смiхом, що Столяров урвав свою розповiдь:
   — Ви погано себе почуваєте?.. У вас якось дивно блищать очi…
   — Нi, нi, розповiдайте, будь ласка. Що ж, власне, трапилось у Букавi?
   — Вночi проти недiлi в конструкторському залi пролунав жахливий вибух. Манго та Ван-Гоот прибiгли туди i побачили в стелi дiрку, як вiд снаряда…
   — Я це вiдчував!.. Непередбачене екранування… — прошепотiв я. На мить у мене потьмарилось в очах, до горла пiдкотилась нудота. Голос Столярова лунав десь здалеку.
   — Навряд… Спочатку ми теж так думали. Але всi предмети були на мiсцях. Стелю пробило в пiвденному крилi зали, зовсiм не там, де ми могли сподiватись.
   Знову в мене запаморочилась голова: я вiдчував, що майже втрачаю свiдомiсть.
   — Я це припускав… Портфель… — насилу сказав я i, схаменувшись, рвучко махнув рукою: — їдьмо!
   — От тепер я вас упiзнаю, професоре! — засмiявся з полегкiстю Столяров. — "Хто бореться з чортом, той не боїться рогiв i копит!" — так, здається, ви казали?
   Ми пiдiйшли до машини, яка стояла бiля пiд'їзду. В неї не було колiс, але це мене не здивувало. Цiлком пiдсвiдомо я зафiксував, що це — остання модель лiтаючого автомобiля; хотiв щось запитати у Столярова з цього приводу, але одразу ж забув, що саме.
   Коли заспiвали турбiни i лiтаючий автомобiль легенько, як пiр'їнка, пiднявся в повiтря, я запитав байдуже:
   — Куди ми iдемо?
   — На аеродром! — вiдповiв Столяров. — Чи у вас ще е справи в Москвi?
   Я заперечливо похитав головою: нiяких справ у Москвi в мене не було i не могло бути.
   Осяяне сонцем мiсто зникало за обрiєм. Пiд нами нескiнченною сiрою стрiчкою пливла автомагiстраль; обабiч неї пролiтали заснiженi ялини.
   Ми обидва мовчали. Столяров усю свою увагу зосередив на керуваннi машиною, а я поринув у неспокiйнi, хаотичнi думки. З часом мене подолала втома. Я заснув i прокинувся тiльки на аеродромi.
   — Зупинимось у Празi, щоб ви попрощалися з сiм'єю, чи полетимо прямо? — запитав Столяров.
   — Краще прямо, — вiдповiв я збентежено. Мене лякала навiть думка про зустрiч з чужою дружиною та дiтьми. Любов вiдрiзнить фальшиву монету вiд справжньої; хоч як я скидаюсь на того професора, його дружина одразу ж розпiзнає, що я тiльки двiйник її чоловiка… А що буде, коли я зустрiнуся з справжнiм професором?

Прогулянка у невiдоме

   Ракетоплан нацiлявся своїм гострим носом просто в центр Сонця, як магнiтна стрiлка на полюс. Крiзь протилежне вiкно з темного небосхилу до кабiни зазирав блiдий Мiсяць.
   Незвичайнiсть обстановки не хвилювала мене. Я байдуже поглядав на хвилястi смуги хмар глибоко внизу; одноманiтне гудiння двигунiв заколисувало.
   — А все ж яка чудова штука життя! — несподiвано пролунав у тишi хриплуватий голос Столярова. — Ми — стара гвардiя, професоре, i зазнали чимало. А наша молодь навiть не усвiдомлює, якою цiною забезпечено мир i добробут, їм здається, що iнакше й не може бути… Ви не уявляєте, як я обурююсь… А коли бачу, як мої дiти задля забавки щось руйнують i це тiльки тому, що всього вдосталь, — я просто шаленiю…
   — А чи не виннi ви самi в цьому? — запитав я зловтiшно. — Дiтей не можна балувати. Я знаю кiлька родин, де батьки ладнi гопки скакати, аби догодити дiтям, а що з того? Коли не навчати людину в дитинствi шанувати чужу й свою працю, то навряд чи вона цiнитиме щось i будучи дорослою… А втiм, це загальнi мiркування. Я не педагог i не маю досвiду виховної роботи.
   — А як же вашi Петро та Михайло? — сердечно засмiявся Столяров. — Вашi хлоп'ята — чудовi. Через кiлька рокiв вони нас залишать позад себе.
   "Петро та Михайло… Петро та Михайло — рiднi, близькi iмена! Чиї це сини — мої чи того невiдомого професора?.. Та нi ж, я вiдчуваю дотик їхнiх рук, чую їхнi голоси… Чи, може, це менi колись примарилося?"
   — Погляньте, професоре… — Столяров по-своєму витлумачив мою мовчанку i вирiшив перевести розмову на iнше. — Не вперше я лiтаю цiєю трасою, але кожного разу по-новому захоплююсь тим, що бачу внизу. Власне, не бачу, а уявляю, — засмiявся вiн. — Коли б не хмари, ми пiвгодини тому милувалися б головними спорудами каналу, що з'єднує Чорне море з Каспiйським… А зараз — греблями на Нiлi, обводненою Сахарою… Стривайте, я ввiмкну телеекран!
   Столяров клацнув вимикачем. Перед нами раптом нiби розвiялися хмари, вималювалась блакитна стрiчка Нiлу. Промайнули всесвiтньовiдомi пiрамiди на його березi, а за ними потяглися нескiнченнi смуги пальмових гаїв.
   — Якi прекраснi цi творiння людських рук! — задумливо промовив Столяров. — Ще так недавно в цих пiсках брели виснаженi спрагою каравани, i пальмовi гаї з'являлися перед ними тiльки як марево… Ми дивимось зараз на чудо, про яке ранiше могли хiба читати у фантастичних романах…
   Столяров спiвав таку натхненну оду величним справам людини, що незабаром захопив i мене. Адже наш лiтак пливе над Африкою, над континентом моєї мрiї! Скiльки разiв я думкою залiтав сюди; скiльки разiв, схилившись над книжкою, жив пригодами великої таємничої країни. Жюль Берн i Цвейг, Паржизек, Ганзелка та Зiкмунд — це були тi чарiвники, якi в дитинствi вели мене чорним континентом за магiчними звуками тамтама…
   Ракетоплан почав знижуватись. Вiн прорвав запону хмар, i пiд нами замерехтiли джунглi, поля та селища. Нарештi колеса лiтака побiгли по стартовiй дорiжцi, що простяглась уздовж великого озера.
   Ще гуркотiли двигуни, а до нас уже бiгли зустрiчаючi. Не встиг я вийти на драбинку, як мене пiдхопив велетень негр i поставив на бетонований майданчик.
   — А ми вже побоювалися, що з вами щось трапилось, професоре! — весело блискав вiн бiлими зубами. — Це я пiдняв галас на всю Європу, щоб вас розшукали… Все одно знайшли б, навiть у надрах Землi!
   — Ви на це здатнi, Манго! — засмiявся Столяров. — Як ви дiзналися, що ми прилетимо саме сьогоднi?
   — Тихо! Це — таємниця джунглiв! — пожартував Манго.
   Ми сiли у вiдкриту машину i помчали екзотичним краєм у невiдоме, розмова зайшла про поточнi справи, загалом не вартi того, щоб описувати їх зараз. Можу тiльки сказати, що я уникав говорити, потай вивчаючи своїх «колег».
   Чи знаю я цих людей? Менi здається, що так. їхнi обличчя й iмена дедалi настирливiше шукають своїх вiдповiдникiв у моїй пам'ятi. Ось-ось упаде якась запона, що закриває вiд мене видатнi подiї недавнього, i стане цiлком виразним сьогоднiшнє й минуле, я усвiдомлю, зрештою, хто я такий.

У пошуках власного «я»

   Коли ми пiд'їжджали до пальмового гайка над великою водоймою, неспокiй, що охопив мене, сягав своєї межi. Я вiдчував, що десь тут мета нашої подорожi.
   Промчавши зеленим тунелем, створеним кронами тропiчних рослин, ми виїхали у двiр великої будови, зробленої в формi пiдкови. Я впiзнав його, цей будинок! Мiг намалювати його з заплющеними очима!.. Запона починала спадати з моєї пам'ятi.
   "Ти справдi професор, за якого тебе вважають! — доводило менi моє друге, досвiдчене «я». — А це — науково-дослiдний iнститут гравiтацiї та антиречовини, який ти будував спiльно з своїми друзями… Пригадай: у центрi будови, там, де великi вiкна, мiститься монтажний зал, а посеред нього стоїть нещодавно побудований антигравiплан… Ти живеш отам, край джунглiв, у котеджi, разом з Манго. А косоокий Ханг наштовхнув тебе на думку оволодiти гравiтацiєю за допомогою антиречовини".
   Моє перше, обережнiше «я» заперечувало:
   "Не звiряйся на самонавiяння! Ти — журналiст, редактор журналу. Ще позавчора на летучцi планувався номер, присвячений близькому майбутньому… Все, що ти бачиш i вiдчуваєш, — тiльки плiд хворобливої уяви".
   I все ж, тiльки-но я вийшов з машини, в менi перемiг професор. Куди й подiлись усi мої сумнiви! Навiть пригоди, пов'язанi з Пегасом, одразу ж зблiдли, стали майже нереальними. Я прекрасно розумiв усе довкола, сприймав оточуюче, як звичайне й звичне. Усмiхнений Манго, дбайливий Ханг, наполегливий австралiєць Ван-Гоот, войовничий iсландець Греттi та практичний американець Баррел — це ж мої вiрнi друзi, з якими ми виграли й програли не одну жорстоку битву на науковiй нивi… Так, я справдi професор. А ота людина, що йде назустрiч нам, — академiк Орлов. Без вагань я поспiшаю до нього, тисну йому руку:
   — Ну, то що ж поробляє наша "нечиста сила"?
   — А хiба вам Манго ще не розповiв? — дивується Орлов. — У таємницi не було нiчого таємничого: на однiй батареї з антиречовиною зрадили болти з новодюралю. Дошка, яку вони тримали, перебувала в затiненому гравiтацiйному полi. А коли болти трiснули, вона пiд впливом вiдцентрової сили помчала у простiр, як снаряд… Чому не просто вгору, а похило через весь зал? А тому, що на неї водночас впливали два поля: гравiтацiйне та антигравiтацiйне…
   Все це здавалося цiлком логiчним, але я не був задоволений таким тлумаченням. Щось схоже на передчуття пiдказувало менi, що випадок з неслухняною дошкою — застережний сигнал. На нього треба звернути найсерйознiшу увагу, бо iнакше весь наш грандiозний експеримент може опинитися пiд загрозою.
   I знову я подумав про свiй портфель. Ось-ось пригадаю, що було в ньому, де я його лишив… Але раптом мою голову пронизав страшенний бiль. Майже нiчого не усвiдомлюючи, я сiв у крiсло, тремтячими руками тер скронi.
   — Що з вами, Гонзику? — кинувся до мене зляканий Орлов.
   Манго торкнувся мого спiтнiлого чола:
   — У вас температура. Треба негайно викликати лiкаря.
   Як тiльки мене поклали на лiжко, я перестав бути професором. Бiль у головi швидко минув. Лишилось отупiння. Думка працювала мляво; я не сперечався сам з собою, а тiльки констатував те, що видавалося менi абсолютно зрозумiлим.
   Я — редактор журналу. Три днi тому ми зустрiлися з Євою на Карловiм мосту, потiм я вiдвiдав Пегаса. Вiн оглушив мене у пiдземнiй лабораторiї, а отямившись, я почав сприймати свiт у спотвореному виглядi… Я потрапив у майбутнє, вважаю себе за iншого… Ще хвилину тому вiдчував себе професором; знав стан справ у iнститутi, мiг провадити наукову дискусiю. А зараз усе це менi далеке й чуже…
   Мабуть, пiд впливом снотворного я поступово заспокоювався i незабаром заснув.
   Наступного ранку, тiльки-но я прокинувся, до мене зайшов Манго.
   — Як ся маєте, професоре? — запитав вiн з погано прихованою тривогою.
   — Що було зi мною вчора? — моя голова ще не зовсiм прояснилася, говорити було важко.
   — Вчора вам у лабораторiї стало погано. Пiдвищилась температура, i ви навiть заявили, що не знаєте мене. Спочатку я сприймав це за жарт, але коли ви серйозно почали доводити, що ви — редактор i що зараз — тисяча дев'ятсот п'ятдесят сьомий рiк, я занепокоївся. Лiкар спочатку припустив сонячний удар, але пiсля детального дослiдження дiйшов висновку, що у вас був нервовий шок… А все це тому, що ви не бережете себе… Я дуже шкодую, що урвав вашу вiдпустку. Отож, як тiльки вам стане краще, їдьте додому та вiдпочиньте. Так наказав Орлов. Генеральне випробування проведемо пiзнiше, аж коли ви цiлком видужаєте… Дружина й дiти з нетерпiнням чекають на вас.
   — Не вiдчуваю себе хворим i вiдпустки не потребую! — рiшуче заперечив я, лякаючись зустрiчi з невiдомою для мене сiм'єю.
   Манго тiльки посмiхнувся у вiдповiдь.
   — До речi, — сказав вiн так, нiби не чув моїх заперечень. — Бенко привiз ваш портфель. Ви не загубили його, вiн лежав у вас на письмовому столi.
   Я схопив портфель, розкрив його. Там не було майже нiчого, якщо не брати до уваги кiлькох фотографiй та дбайливо згорнутого плану Малої-Страни в Празi… I ото через це я стiльки мучився?.. Чого ж менi хотiлося за всяку цiну дiстати цей портфель?
   Манго взяв у руки одну фотографiю, посмiхнувся доброзичливо:
   — А вашi хлопцi були чудовi навiть немовлятами!.. Самi фотографували?
   Я ствердно кивнув головою. Навiщо ускладнювати ситуацiю запереченням? Хлоп'ята справдi чудовi, але ж чиї вони?
   "Та твої ж, твої! — шепотiло менi оте друге «я». — Невже ти забув, якими вони були десять рокiв тому?!"

* * *

   Я знову почав входити у роль професора. Правда, Манго не пускав мене до лабораторiї i всiляко дбав, аби нiщо не нагадувало менi про справи, але я мислив як учений; розв'язував такi завдання, про якi, здавалося б, не мiг навiть мати уявлення. I все ж я почував себе не гаразд. Це помiчали i Манго, i решта моїх друзiв. Вони розумiли, що менi треба негайно виїхати з Букави. I ось одного дня Манго, за наказом академiка Орлова, посадив мене у ракетоплан, i не встиг я отямитись, як опинився в Празi.
   — На вас сьогоднi ще не чекають, — посмiхнувся Манго. — Я навмисне повiдомив, що ми прилетимо тiльки завтра.
   I ось ми пiднiмаємось знайомими сходами, що ведуть до моєї квартири. До моєї квартири!.. Але ж вона — не тут… I я ще не старий i неодружений… На мене чекає Єва, моя Єва… Навiщо менi чиясь дружина?
   — Заховайтесь, а я подзвоню! — по-змовницькому пiдморгнув Манго, зупинившись бiля якихось дверей. — Давайте зробимо їй сюрприз!
   Вiн подзвонив. Дверi вiдчинились… i я зойкнув вiд несподiванки.
   Передi мною стояла Єва. Єва-архiтектор, яка хто знає, скiльки чекала на мене бiля будинку Пегаса…
   Ми кинулись одне до одного в обiйми i довго не могли вимовити анi слова. Манго щось промимрив i делiкатно вийшов.
   — Ти навiть не уявляєш, як я боялася за тебе! — заговорила нарештi Єва, ведучи мене до вiтальнi.
   Ми сiли на канапу. Єва обхопила мою голову руками i довго, допитливо дивилася в очi.
   — Тобi вже краще? — запитала вона турботливо.
   Аж тепер я звернув увагу на те, що Єва теж постарiла. Правда, вона все ще була красива, але це вже не та дiвчина, з якою я зустрiвся на Карловiм мосту, її чорне волосся переткали срiбнi пасма сивини…

Маска смертi

   Цiлий мiсяць мiй щоденник лежав у шухлядi, i я вже не гадав, що знову вiзьму його в руки. Того дня, коли я описував на його сторiнках несподiвану зустрiч з Євою, перед нашим антигравiпланом з'явилась жахлива маска смертi, оповита довжелезним примарним саваном. Вона випливла зовсiм несподiвано з-за великої, химерно забарвленої туманностi в сузiр'ї Стрiльця. А може, вона просто ховалась вiд наших очей i стала видимою, аж коли ми пiдлетiли досить близько.