- Я давно знаю вас!.. Але ви не помiчали мене... Я ходила на лекцiї, де ви читали про зорянi свiти... Я вже кiлька рокiв люблю вас!;:
   - Мерi! - хотiв зупинити її Барвицький, але дiвчина захоплено продовжувала говорити, дивлячись сяючими очима в лице професора:
   - Не зупиняйте мене!.. Я все скажу! Не осудiть мене!.. Я спецiально студiювала астрономiю, яка менi нi на що не пригодиться. На це йшли нужденнi центи моїх батькiв... Вони - простi робочi!.. Не проганяйте мене, дозвольте менi iнколи бачити вас!..
   Слухаючи безтямнi слова дiвчини, Барвицький вiдчував, що її очi проникають глибоко йому в душу, i не можна вже вiдвернути погляду вiд тих прекрасних дiвочих очей.
   Вiн якось негадано потягнувся назустрiч непереможному поклику її серця. їхнi губи зустрiлися...
   - Святославе, - шепотiла Мерi, - невже й тепер ти будеш пориватися у Космос?..
   - Тепер ще бiльше,- промовив Святослав.- Я хочу безкiнечного щастя, а не миттєвого... А проте, що тепер говорити! Тепер менi залишається лише одне - мрiї, безумнi мрiї...
   - I я... - почервонiвши, тихо сказала Мерi.
   - I ти, - ласкаво вiдповiв Святослав...
   В цю хвилину подзвонили. Барвицький вийшов. До кiмнати зайшов високий джентльмен в темному одязi.
   - Мiстер Барвицький?- запитав вiн.
   - Так.
   - Вам лист.
   - Вiд кого?
   Але джентльмен мовчки вийшов. Барвицький здивовано розiрвав конверт i на невеликому синьому папiрцi прочитав:
   "Пане Барвицький!
   Прошу Вас прибути до мене о 12 годинi дня, 20 серпня. Справа буде йти про реалiзацiю Ваших задумiв.
   Роген".
   У Барвицького перехопило дихання Роген - це ж один з найбiльших магнатiв Нового Свiту, мiльярдер. Про нього ходить недобра слава, та дiдько з ним! Головне те, що знову для Барвицького народжується перспектива...
   Святослав радiсно повернувся до Мерi. Кинувся до неї, поцiлував:
   - Ти мiй добрий ангел!
   - Що таке?
   - Розкажу завтра! А тепер - ти залишаєшся зi мною...
   - Як?- здивовано пiдняла брови Мерi.
   - Так! - перебив Святослав.- Я тебе нiкуди не вiдпущу. Будь зi мною, мила дiвчино, давай подiлимо i мою нову надiю, i радощi та горе, якi судилися менi...- i вiн знову гаряче обняв Мерi...
   Свiтло погасло.
   А в небi, як i мiльони рокiв тому, спокiйно мерехтiли Далекi зiрки i кликали буйнi серця в глибини Космосу...
   Наступило 20 серпня 19... року...
   ПРОПОЗИЦIЯ РОГЕН А
   Другого дня таксi-гелiкоптер приземлився на майданчику-гаражу, який мiстився на даху розкiшного особняка Рогена. Барвицький вийшов з таксi i вiдразу ж зустрiвся з самим господарем цього будинку - знаменитим мiльярдером. Той, стримано привiтавшись з професором, запросив гостя вниз.
   По крутих спiральних схiдцях з якогось рожевого матерiалу зiйшли вони у велику залу, а звiдти - до кабiнету Рогена.
   Барвицький сiв, оглянувся.
   Письмовий стiл, кiлька стiльцiв. Телефони, телевiзори. В стелi - отвiр, з нього падає приємне м'яке свiтло.
   Роген сiв навпроти. Це був сорокалiтнiй чоловiк, невеликий на зрiст, повний, з хижим яструбиним носом, з пронизливим неприємним поглядом.
   - Мiстер Барвицький, - почав вiн. - Будемо говорити начистоту...
   - Я слухаю вас...
   - Я уважно слiдкував за всiм, що трапилося з вами. Я знаю, що ви на розпуттi. Ви не можете здiйснити своїх задумiв? Чи не так?
   - Так, - твердо мовив Барвицький.
   - Я допоможу вам їх здiйснити, - просто сказав Роген.
   - Яким чином? - схвильовано запитав Святослав.
   - Я повнiстю фiнансую всi витрати на побудування космiчного корабля. Конструювати i керувати всiм будете ви!
   Професор схвильовано встав з крiсла.
   - Зачекайте, - жестом посадив його Роген. - Я не все сказав. Нiякої гуманної мети перед собою я не ставлю. Я не думаю про прогрес. Я думаю про себе. Я егоiст. Корабель роблю для себе...
   - Хто ж полетить на ньому?
   - Я! I ви!
   - Для чого це вам?- з подивом вигукнув Барвицький.
   - Ось тепер ми якраз i пiдiйдемо до дiла. Я буду до кiнця вiдвертим. Слухайте мене. Вам зараз треба вирiшити, так чи нi! В разi пiдмови, ви забудете, що я говорив! Ясно?
   - Гаразд! - не замислюючись, кивнув головою Барвицький.
   - Так от... Мене не задовольняють тi 20-30 рокiв життя, якi менi дає природа. Я дiлова людина, я люблю грошi, я хотiв би бачити, як мiй капiтал через сто рокiв розмножиться... Доки я не вмру, мої нащадки не наслiдують спадщини. Отже я вирiшив пережити їх. Я слухав вашi лекцiї, виступ на Асамблеї. Я вiрю вам! Я лечу з вами. Ми повернемось через столiття по земному часу. Я оформлю юридично справи так. щоб мене не вважали мертвим, i тодi капiтал буде рости безперервно аж до мого повернення. Я хочу стати фiнансовим володарем свiту з допомогою вашої машини часу. Ви зрозумiли мене?
   - Цiлком! - вiдповiв Барвицький i внутрiшньо здригнувся вiд огиди, зрозумiвши мерзеннiсть i жадiбнiсть цiєї нелюдської душi.
   - Отже, я жду вашої вiдповiдi. Вирiшувати ви мусите тепер...
   Святослав задумався.
   А що ж власне йому думати? Хоч i мерзенний задум цiєї "надлюдини", але це єдиний вихiд вирватися у Космос i практично здiйснити свої мрiї.
   - Я згоден! - твердо сказав вiн.
   Сiрi очi Рогена радiсно заблищали.
   - Отже негайно розроблюйте конструкцiю. У ваше розпорядження я даю весь штат моїх науково-дослiдних Iнститутiв, технiчнi можливостi авiацiйних i атомних заводiв i необмежений кредит. Вам досить цього?- додав вiн з самовдоволеною посмiшкою.
   - Пiвгодини назад я не мiг мрiяти про такi перспективи, - вiдповiв Барвицький. - Через рiк ми вилетимо з Землi у Всесвiт...
   Роген стиснув йому руки:
   - Завтра ж починайте...
   - Гаразд, - сказав Святослав i вийшов з кабiнету...
   Вiн летiв додому на гелiкоптерi, але не бачив нiчого за вiкном, не чув шуму гвинтiв. Воскресла мрiя несла його знову в небеса, i єдиний образ людини Землi, який вiн тримав в своїй пам'ятi - був образ Мерi, до якої вiн зараз хетiв, щоб подiлитися з нею своєю радiстю...
   СУПЕРЕЧКА З МЕРI
   Мерi залишилася у Святослава, так i не повернувшись до своїх бiдних батькiв, якi жили десь на околицi мiста.
   Вона вкладала у почуття до Святослава всю свою пристрасну, гарячу душу.
   Вона була пригнiчена i незадоволена, коли взнала про пiдготовку до польоту в небо, але спочатку не висловлювала свого невдоволення, щоб не дратувати Святослава... Однак минав час, i становище змiнилося...
   ...На протязi 3-х мiсяцiв був пiдготовлений проект космiчного корабля за iдеєю Барвицького. На закритiй нарадi конструкторiв i iнженерiв проект був повнiстю схвалений, i заводи Ро-гена одержали замовлення на виготовлення всiх необхiдних частин корабля.
   Свiт нiчого не знав нi про побудову корабля, нi про його конструкцiю. А конструкцiя справдi була незвичайною.
   При збудуваннi перших космiчних ракет користувались звичайним хiмiчним паливом. Але вже при подорожi на планети Марс чи Венеру не могло бути й мови про застосування такого палива. Його не вистачало для таких великих перельотiв. Тому тепер ряд країн готували атомнi ракети, де рушiйною силою був потiк матерiї, розiгрiтої в атомному котлi. Але i ця конструкцiя не годилася для досягнення променевих швидкостей. Великi успiхи ядерної фiзики дозволили Барвицькому пiти зовсiм iншим шляхом.
   Його космiчний корабель не мав нiчого спiльного з ракетою. Це був велетенський, довжиною в тридцять метрiв, апарат, збудований з найтугоплавкiших i найлегших сплавiв, обтiчної форми, без повiтряних стабiлiзаторiв. Посерединi його був суцiльний канал, що проходив наскрiзь. В каналi монтувався велетенський соленоїд, а по краях каналу - величезнi кулi - розрядники. Цi кулi сприймали на себе коротко-частотну енергiю, конденсовану в атомних батареях, i iмпульсами, посиленими в мiльярди раз з допомогою суперпозицiї хвиль, подiбними до грозових розрядiв, випромiнювали через канал. Iмпульси проходили вiд одної кулi до другої з будь-який бiк. Соленоїд заряджався i, взаємодiючи з полем локалiзованого в просторi згустка електромагнiтної енергiї, що проходив по каналу, давав рух апарату. Головне те, що апарат мусив рухатися безшумно, набирати будь-яку швидкiсть i навiть нерухомо висiти в просторi.
   Запаси енергiї в атомних батареях були надзвичайно великi i їх вистачило б на сотнi рокiв польоту по земному часу...
   Роген кинув на побудову апарата всi можливостi своїх велетенських заводiв, десяткiв iнститутiв, i через пiвроку в пустинi Нью-Мексiко за неосяжною стiною в новозбудованому цеху почав монтуватися перший у свiтi корабель для досягнення швидкостей променя. В конструкцiю було вкладено все краще, що могла дати наукова думка в областi автоматики, теле, радiо i електротехнiки, електронiки i т.д. За розрахунком Барвицького корабель мав бути закiнченим в липнi наступного року...
   Першi днi Барвицький приходив додому веселий, радiсний. Обнiмаючи Мерi, вiн жваво розповiдав їй про те, як iшли роботи. З кожним днем все тривожнiше ставало в неї на серцi, однак вона стримувалась, бо не хотiла затьмарювати його радостi. Але в свiдомостi настирливо билася думка - скоро розлука. Розлука назавжди, бо хто ж може ждати людину назад з неосяжних глибин Простору i Часу. I Часу... Бо якщо й вернеться вiн, то, може, тiльки через сто рокiв, коли вона вже помре!
   Що вiн хоче знайти там, в холодних просторах Космосу? Невже вона Мерi - любляча i близька - не рiднiша йому вiд космiчних химер?
   Одного разу, коли Святослав повернувся на гелiкоптерi з Нью-Мексiко пiзнього вечора, Мерi не витримала. Дивлячись повними слiз очима в лице чоловiковi, вона сказала:
   - Любий мiй! Я завжди рада i щаслива, коли щасливий ти! Але в своїй радостi ти зовсiм забуваєш про мене.
   - Що ти хочеш цим сказати, Мерi? - стрепенувся Святослав. - Ах так, розумiю! Розумiю... - сумно сказав вiн. - Але що ж я можу зробити? Що я можу зробити, Мерi?
   - Хiба ти не людина Землi? Хiба не твого сина я ношу тепер пiд серцем?
   - Це правда, Мерi?
   - Так!..
   - Для чого, для чого? Кому потрiбне на цьому свiтi ще одне створiння, ще один черв'як? Не треба цього, Мерi...
   - Нi! Нi! - схвилювалася Мерi. - Я не знищу твого сина... Я збережу хоч його, якщо не можу зберегти тебе!.. Куди веде тебе твоє марення, куди, скажи...
   - Ах так - марення? Ти згодна з тим, як мене оцiнила пiдла преса? I це ти, Мерi, яка так ранiше розумiла мене?
   - Я хотiла показати тобi, що треба знайти мету i в нашому земному життi.
   Святослав зневажливо махнув рукою:
   - Перестань!.. "Мета"! Яка мета? Дати свiтовi ще одного чи кiлькох нещасних? Ти ж прекрасно знаєш мої погляди на смисл життя, ти чула мої доповiдi! Для чого цi смiшнi i нiкчемнi розмови... Я не можу, розумiєш - я не можу не використати цiєї можливостi, щоб здiйснити свою мрiю! Пробач менi, Мерi... Я знаю - тобi тяжко .. Але я повернуся! Я повернуся звiдти!..
   Мерi гiрко посмiхнулась i не сказала нiчого.
   Холодок вiдчуження лiг мiж ними. Суворим i холодним вiдлiтав щоранку Святослав, i знову до нього настирливо з'являлись галюцинацiї, i знову небесна неземна красуня звала його в пустелю неба, в iншi свiти. I такi яснi були цi видiння, що Святослав часто не знав, де ж реальна дiйснiсть - другий чудесний свiт, що мерещиться йому у видiннях, чи заплакана Мерi, що цiлими днями без руху сидить на диванi, втупившись в одну точку...
   ЩО БУЛО ПЕРЕД ПОЛЬОТОМ
   ...Пройшло 10 мiсяцiв... Через мiсяць мав вiдбутися старт космольота. Роген в кiлькох нотарiальних конторах оформляв всi необхiднi документи для того, щоб нiхто не мiг стати його спадкоємцем протягом ста рокiв. Крiм того, вiн, за вимогою Барвицького, повнiстю матерiально забезпечив Мерi i її майбутнiх нащадкiв...
   В червнi неждано до професора завiтав гiсть: це був академiк Копилов, який приїжджав на конгрес фiзикiв. Барвицький був розчулений - нiхто з учених до цього часу не провiдав його, нiхто не згадав Копилов був першим
   - Колего, - сказав Копилов, пiсля привiтання, - я приїхав до вас не лише для того, щоб провiдати вас. Я знаю про те, що вам вiдмовлено в роботi у всiх iнститутах, i хочу запропонувати найактивнiшу роботу в нашiй академiї i якраз в галузi ваших дослiджень... У нас в Росiї почалися роботи по збудуванню космiчного корабля для польотiв в iншi системи. Я думаю, що ваш досвiд, ваша ерудицiя була б дуже корисною при цих дослiдженнях. Незважаючи на рiзницю в свiтоглядах, у нас з вами є багато спiльного...
   - Я дуже зворушений, колего, - вiдповiв Барвицький, - але менi вже нiчого цього не потрiбно. Через мiсяць я вилечу в Космос!..
   - Як? - здивовано вигукнув Копилов.
   - Я говорю серйозно... Про це нiхто в свiтi не знає, але вам я розповiм. З умовою, що ви збережете таємницю!
   - Розумiється!..
   - Так от, вiдразу пiсля Асамблеї, коли я був спаплюжений i осуджений свiтом, - мене викликав Роген...
   - Роген? - вигукнув Копилов. - Це вiдомий магнат?
   - Так. Вiн дав у моє розпорядження все, щоб побудувати космiчний корабель для досягнення зверхпроменевих швидкостей. Менше нiж через мiсяць апарат буде готовий...
   - Хто на ньому полетить?
   - Роген i я...
   - Що вiн хоче робити там, в Космосi? - здивувався Копилов. - Здається, там не зробиш бiзнесу!
   - Хто знає, - таємничо мовив Святослав. - А мiж тим цього я не маю права говорити...
   - Але ж, професоре, - озвався Копилов. - що ж ви будете робити один (фактично один, бо який з Рогена вчений) в Космосi, без товаришiв, без наукової експедицiї?
   - Менi не потрiбно експедицiї, я не збираюся додавати результати жалюгiдних дослiджень на iнших свiтах до так званої "скарбницi" людської науки. Я хочу перейти за межi Часу i Простору i вийти в iнше Буття. Я дiзнаюся - правий я чи нi!
   - Жаль, жаль! Ви не вiдмовилися ще вiд своїх поглядiв, - замислено сказав Копилов. - Що ж, побажаю вам щастя, але вiд душi попереджую, що вас чекає поразка!..
   - Хай! - вперто промовив Барвицький. - Але це сильнiше за мене! Я не можу iнакше... Ви розумiєте?
   - Я впевнений, - говорив Копилов, - що на великих швидкостях людина втратить можливiсть контролювати свої дiї i, може, навiть загине!..
   - Я хочу бачити це!..
   - Але ж ви нiкому не передасте свої знання...
   - За мною пiдуть iншi...
   Копилов з докором похитав головою:
   - Професоре! Я не розумiю, як можуть в однiй людинi поєднуватися такi великi думки i така наївнiсть!.. Киньте ви свого Рогена, поїдемо до нас. Вища рада академiй соцiалiстичної федерацiї вирiшила розпочати ще нечуванi по масштабу роботи, зв'язанi з вивченням далеких свiтiв... Ви знаєте - як необхiднi нам такi люди, як ви!.. Не жар-птицю будете ви хапати за хвiст, а вiдкривати новi свiти!
   - Може, ще гiршi, нiж наш, - усмiхнувся Барвицький. - Пiзно... Пiзно... Скажу лише одне!.. На якому принципi у вас будується космольот?..
   - Ми використовуємо спрямований пучок термоядерного вибуху...
   - Це ж дуже небезпечно!
   - У нас немає iншої конструкцiї...
   - Так, так... - задумано протягнув Барвицький. - Ось що. Я передам через вас вашiй академiї проект свого космольота. Гадаю, що цей проект найбiльш розроблений i найбiльш ефектний з тих. що я знаю...
   - А як же Роген?.. - почав Копилов.
   - Роген? Нiякого морального права вiн не має на цю конструкцiю. Апарат мусить належати людству. Якщо я сам не можу бути корисним для людей, то хай результат моєї думки допоможе науцi. Я бажаю вам щастя, колего. I ось, вiзьмiть, - Барвицький передав Копилову сувiй паперiв. - Тут все, що торкається корабля...
   - Добре, - дружньо дивлячись в очi Барвицькому, сказав Копилов. Будьте певнi, вашi iдеї попадуть в хорошi руки...
   - Я впевнений в цьому!..
   - I ще одне, - продовжував Копилов, - коли переконаєтесь, що ви неправий, постарайтесь повернутися на Землю. Тут, на Землi, буде вирiшуватися смисл Буття людського, а не в безоднi космiчного простору.
   Барвицький заперечливо похитав головою i мiцно потиснув гарячу руку росiйського академiка.
   I ось вiн знову залишився один. Вiн i сумна Мерi, як нiмий докiр...
   А через годину по термiновому виклику Барвицький прилетiв до Рогена i по сходах зiйшов в його кабiнет.
   - У вас був годину тому Копилов? - запитав Роген.
   - Так!..
   - Що вiн хотiв?
   - Вiн пропонував менi роботу в Росiйськiй академiї...
   - Що ви сказали?
   - Я вiдмовився. Я сказав, що не потребую роботи...
   - Вiн узнав вiд вас про наш польот?
   - Нi!..
   Роген довго, уважно i гостро дивився на Барвицького, потiм процiдив:
   - Через три тижнi ми вiдлiтаєм. Апарат майже готовий. Отже я бiльше не вiдпущу вас...
   - Як? - спалахнув Барвицький.
   - Iншого виходу в мене нема. Я не хочу, щоб свiт узнав про цей полiт i його мету. Дружину ви побачите перед вильотом. Все...
   Барвицький заскрипiв зубами, а потiм безсило опустив голову. Дарма! Треба стерпiти цю страшну образу!..
   Того ж вечора Мерi одержала коротенького листа:
   "Дорога Мерi, термiновi справи затримують мене. Побачимось через три тижнi.
   Святослав".
   Пекуча сльоза покотилася по щоцi Мерi. Пiдходив страшний час розлуки...
   ПРОЩАННЯ
   Минали днi за днями, краячи душу Мерi. Пiд серцем ворушилася дитина Святослава. Мерi чомусь була впевнена, що народиться син, i вiд цього її думи були ще трагiчнiшi. Що робити? Що придумати? Бiдна її голова! Значить, чари жiночi безсилi втримати на Землi неспокiйне серце, значить, є щось в чорнiй небеснiй безоднi, що таке близьке його буйнiй душi. Що ж це?
   Вiдповiдi не було. Тiльки сум та сльози су шили прекрасне її лице...
   Третього липня до неї заїхав Копилов. Вона його впiзнала i дуже зрадiла.
   - Де ж професор? - пiсля привiтання запитав академiк.
   - Його нема! - сумно вiдповiла Мерi. - Пiсля вашого вiзиту Роген не вiдпустив його...
   - Ах так, розумiю!.. - сказав Копилов. - Яке неподобство... Значить, все вирiшено. Вже нiчого не зробиш!..
   Мерi схилила голову. Вона давно знала це.
   - Не журiться! - м'яко сказав Копилов. - Бережiть сина!..
   - Для кого? - прошепотiла Мерi.
   - Вiрте в його повернення... Вона похитала головою
   - Нi! Моє серце говорить - нi!..
   Копилов помовчав.
   - Коли вам потрiбнi будуть друзi, - нарештi, сказав вiн, - я буду ждати вас. Вас i сина... Ми - друзi Барвицького i з радiстю допоможемо його дружинi..
   Потиснувши руку розчуленiй Мерi, Копилов вийшов.
   ...Минуло три тижнi. 17 липня 19... року гелiкоптер доставив Мерi в пустелю Нью-Мексiко. Ревучи моторами, вiн плавно опустився на бетонований майдан посеред величезної територiї будiвництва. Вiдкрилися дверi, засяяли прожектори, в їх свiтлi Мерi побачила обличчя Святослава
   Щось перехопило їй горло. Мерi тiльки тепер зрозумiла, який вiн дорогий для неї... Вона збiгла вниз по схiдцях. Теплий вiтер з пустелi розвiвав буйну розкошлану шевелюру Святослава, очi горiли дивним неземним блиском.
   - Мерi!..
   - Святослав!..
   Мерi припала до чоловiкових грудей, ледве стримуючи сльози. Потiм пiдняла лице догори. Святослав поцiлував її в очi, але його погляд був не тут. Здавалося, що вiн уже став жильцем iншого свiту... Мерi вiдступила на крок.
   - Прощай, коханий мiй! Назавжди прощай!.. Зачекай, не перебивай! Не треба втiшати. Я давно переплакала своє горе... Скоро народиться твiй син... Я зроблю так, щоб вiн був такий, як ти! Я хочу, щоб вiн теж прагнув завоювати Всесвiт, а не дивився в землю...
   - Мерi, - простягнув до неї руки Святослав.
   - Мовчи! Я знаю, що я безсила проти твоєї безумної мрiї! Хай i син твiй буде таким же безстрашним, та не для себе хай вiн полетить в небо, не для химерних задумiв, а для того, щоб вiдкрити людям великий i розумний смисл iснування!..
   Святослав обхопив Мерi трепетними руками, притиснув до серця.
   - Прости мене, люба моя! Бережи сина! Роби так, як сказала... А я не можу iнакше!.. Це - сильнiше вiд мене!..
   З'явився Роген.
   - Мiстер Барвицький! Пора!..
   Останнi обiйми. Мерi вибiгла по схiдцях на гелiкоптер, заслiпленими вiд слiз очима дивилася на Святослава, на його зблiдле обличчя. Дверi закрились. Заревли мотори. Гелiкоптер пiднявся в чорне небо.
   Мерi забилася в риданнях, впавши на м яке крiсло...
   В КОСМОС
   ...Барвицький i Роген залишилися вдвох. Всi робiтники i службовцi, що були зайнятi на будiвництвi космольота, виїхали кiлька днiв тому. Основний цех i допомiжнi будiвлi були демонтованi...
   До вильоту залишилося небагато. Барвицький вирiшив летiти опiвночi. Два космонавти пiдiйшли до корабля, який велетенським громаддям здiймався в нiчне небо. Обидва були одягненi в м якi спортивнi костюми. Барвицький поглянув навколо, на пiски, що простягнулися за межами будiвництва, прислухався до тишi, що панувала кругом, i засмiявся:
   - Нiколи не думав, що так буде починатись полiт в iншi зорянi свiти... Нiби й справдi людство - це уява нашого Розуму, як говорять iдеалiсти! Нi душi! Пустеля i ми! А хто такi ми! Як ви гадаєте, Роген?
   - Досить сентиментiв, Барвицький! - вiд повiв Роген. - Чи вирiшили ви, куди летiти? Я не бажаю бiльше ждати...
   - А це не має значення - особливо для вас! Давайте хоча б на Сiрiус це не дуже далеко...
   - Ну що ж - уже без 10 хвилин дванадцять Ходiмо...
   По спiральних схiдцях, що вилися навколо гiгантського тiла корабля, вони пiднялися до половини апарата, де мiстився люк. Зайшли. Барвицький на хвилю затримався бiля люка, поглянув на обрiй. Там горiли вогники далекого мiста, там мiльйони людей жили заклопотаним повсякденним життям, не знаючи того, що через кiлька хвилин у глибини свiтового простору помчиться космольот, керований i посланий генiєм Людини, яка захотiла розiрвати кайдани Часу i Простору...
   Вiтер востаннє розвiяв волосся на головi Святослава. Востаннє вiн повними грудьми вдихнув повiтря Землi.
   Дверi автоматично закрилися. Барвицький пройшов двi перехiднi камери, якi теж герметично закрилися за ним, i ввiйшов у рубку, де був пульт керування. Роген лiг на м'який диван, прив'язався до нього. Святослав сiв у глибоке крiсло перед пультом. Подивився на годинник.
   - Дванадцять! Включаю...
   Апарат легко здригнувся. Не було чути жодного шуму. В перископах хитнулося зоряне небо, попливло. Перевантаження зовсiм не вiдчувалось.
   - Барвицький! - вигукнув Роген. - Невже ми так повiльно летимо?
   - Так! Швидкiсть я буду розвивати в розрiджених шарах атмосфери.
   Внизу навкруги запалало безлiч огнiв, нiби хто розкидав дрiбний бiсер. Це були великi мiста Нового свiту. Ось все слабiше i слабiше видно їх свiтло. А з боку Атлантики вже наступав новий день - 18 липня 19... року. У вiкна космольота вдарило сонячне промiння. Земля перетворювалася у велетенську кулю, огорнену блiдозеленим туманом. Виходили за межi атмосфери...
   - Увага! - сказав Барвицький. - Включаю велику швидкiсть, щоб перебороти тяжiння Землi i Сонця. Почнеться дiя перевантаження.
   Вiн поклав руку на важелi. Кулi-розрядники в каналi безперервно випромiнювали страшної потужностi iмпульси сконденсованої енергiї. Космольот з кожною секундою набирав швидкiсть.
   Роген витрiщив очi, хотiв щось сказати, але йому перехопило дихання, заволокло туманом очi. Барвицького теж втиснуло страшною силою в подушки крiсла, зважнiли руки, стало неможливо навiть натиснути будь-який важiль, але тут почав дiяти автопiлот, який сам регулював прискорення космольота.
   Збоку почувся стогiн. Барвицький поглянув Роген знепритомнiв, його очi стали скляними.
   - Бiзнесмен, - презирливо скривився Святослав. Подивився на прибори. Швидкiсть була. 20 кiлометрiв на секунду. Вона безперервно наростала. Тяжiння Сонця вже не впливало на апарат. Перевантаження зменшилося. Трохи кололо у висках, але вiдчуття було нормальним. Святослав поглянув у заднiй перископ - Земля, подiбна кольором i величиною до зеленої вишнi, танула в свiтлофiолетовiй безоднi Всесвiту.
   - Прощай, моя колиско! - прошепотiв Святослав... Потiм вiн пiймав у спецiальний прилад Сiрiус i почав повертати апарат, щоб зiрка стала по курсу корабля. Через кiлька хвилин голубий вогник приємно засяяв прямо в передньому перископi... З кожною секундою набираючи швидкiсть, космiчний корабель покидав рiдну систему...
   СВЯТОСЛАВ ЗАЛИШАЄТЬСЯ ОДИН
   ...Роген зiтхнув, розплющив очi, звiвся на ноги. В головi стояв безперервний дзенькiт. Оббита шкiрами рубка. За пультом управлiння Барвицький. Вiн щось уважно вираховує...
   В перископах - фiолетове небо - бездонна глибiнь свiтового простору i мереживо знайомих сузiр'їв. В одному з перископiв невеличка кулька Сонця, яке стає все меншим, все слабiше освiтлює космольот...
   Роген вiдстебнувся вiд дивана, встав. Похитуючись, пiдiйшов до Барвицького.
   - Де ми? - запитав вiн. Барвицький здригнув, оглянувся.
   - А, це ви? Перелiтаємо орбiту Юпiтера. Швидкiсть 1000 кiлометрiв на секунду. Через десять годин ми вийдемо за межi сонячної системи...
   Роген наблизився до перископа, довго дивився в безкiнечну космiчну далину. Пустота. Тиша. Страх - їдкий, невiдступний страх почав м'якими лапами закрадатися в серце мiльярдеру.
   В свiдомостi лише тепер з явилося розумiння всiєї авантюрностi його задуму. Роген згадав свiй кабiнет на Землi, свої комфортабельнi гелiкоптери, свої величезнi заводи i безлiч пiдвладних йому людей, якi готовi виконувати кожне його слово... Непереможне бажання повернутися назад iз страшної пустелi, де нема нiчого, крiм далеких зiрок i фiолетової порожнечi, заволодiло його душею. I чим бiльше думав про це, тим сильнiше в його грудях народжувався нездоланний страх. Роген пiдскочив до Барвицького.
   - Мiстер Барвицький! - задихаючись, сказав вiн.
   - Що таке? Що з вами? - здивовано подивився на нього Святослав.
   - Я вирiшив повернутись назад! - випалив Роген.
   Барвицький засмiявся:
   - Ви вирiшили повернутися?! Ви збожеволiли!..
   - Не сперечайтесь зi мною! Я тiльки тепер побачив, на яку авантюру ви мене пiдбили!
   - Я? Вас?
   - Так! Ви скрiзь пропагували свої безбожнi мислi...
   - Безумний! - крикнув Барвицький. - Чи не ви запропонували свої послуги менi? Чи не вас повела в Космос стрална жадоба здобути панування над свiтом з допомогою машини часу?..
   - Досить! - перебив Роген. - Як би там не було,- я не бажаю бiльше продовжувати цей дикий експеримент!.. Повертайте назад!..
   - Я не поверну! Я не вiдмовлюсь так, як ви, вiд своєї мрiї, коли вже почав досягати її. Тим бiльше, що поворот в сонячнiй системi небезпечний на таких швидкостях! Це ж вам не таксi!
   Роген благаюче притулив руки до грудей: