Страница:
------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
, - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
Книга перша
Обiзвався серед Сiчi
курiнний Сулима:
"Не схотiли клятi ляхи
Попустити й трохи,
Щоб ©здили в Сiч бурлаки
Та й через пороги, -
Спорудили над Кодаком
Город крiпосницю,
Ще й прислали в Кодак вiйсько
Чужу чужаницю"
...Обiзвався серед Сiчi
Курiнний Сулима:
"Гей, давайте, хлопцi, зварим
Вражим ляхам пива!"
Обiзвавсь Павлюк хорунжий:
"Допомоги дати!
Щоб ту лядську перепону
Нащент зруйнувати!"
Добре Павлюк та Сулима
Ляхiв частували
З народно© думи
ПРОЛОГ
Чого на Укра©нi споконвiку бракувало, так це дностi. Силу мали,
рiшучостi вистачало, зваги не позичали, самопожертвою вражали, а ось
дностi катастрофiчне й постiйно не вистачало. Зате розбрати i чвари мiж
сво©ми, як здавалось, нiде в свiтi ряснiше й щедрiше не родили - з року в
рiк, з вiку в вiк. Тож усi укра©нськi повстання, у яке б ми столiття не
заглянули, незмiнно закiнчувалися тим, чим вони, зрештою, i мусили
закiнчуватися, - великою кров'ю i тисячами молодецьких голiв, якi,
злiтаючи з плеч широких, перетворювались у звичайнiсiнькi черепи, так i не
спромiгшись вибороти волю, до яко© iнодi досить було зробити всього лише
один- диний, хоч i рiшучий, але останнiй крок. I нове повстання, що
невдовзi визрiвало й спалахувало вiд краю й до краю, вперто не зважало на
невдачi попередньо© спроби вирватися з ярма. Це нiби якесь прокляття, що
постiйно висiло над Укра©ною з року в рiк, з вiку в вiк, прирiкаючи
козакiв на все новi й новi безплiднi жертви та поразки.
I останн - перед тими подiями, про якi ми й поведемо мову, -
повстання, що спалахнуло у 1625 роцi на Приднiпров'©, теж закiнчилося - за
крок вiд перемоги! - все тi ю ж, здавалося, вiчною поразкою, що чорним
сонцем спопеляла Укра©ну. Iсторики засвiдчують, що в повстанцiв, числом
близько двадцяти тисяч, в рiшучiй битвi бiля Курукiвського озера з
вiйськами коронного гетьмана Станiслава Кон цпольського не вистачило не
лише збро© та припасiв, а й - головного - дностi.
"У ©х таборi спалахнула боротьба мiж прихильниками угоди з панами й
основною масою повсталих. 26 жовтня це призвело до перевороту. Вiд Жмайла
(повстанського гетьмана) було вiдiбрано булаву (подальша доля його
невiдома) i передано знову Михайлу Дорошенку. Другого дня Дорошенко з
усi ю старшиною прибув до Кон цпольського й прийняв умови польсько©
сторони"[1]. I пiдбитою птахою заквилила над Укра©ною дума народна:
...Силу ж панiв перебила
Голота бурлацька,
Та не хотiла водно стати
Старшина козацька...
Не минуло й чотирьох рокiв, як пiдневiльний люд, не витримавши утискiв
шляхти й магнатiв та жорстокого насильства, що його чинили жовнiри на
Укра©нi, повернувшись туди пiсля закiнчення польсько-шведсько© вiйни,
знову - вже вкотре! - повстав. До нього невдовзi при дналися i запорозькi
козаки. У 1629 роцi вони обрали сво©м гетьманом вiдважного ватажка Тараса
Федоровича, вiдомого в iсторi© пiд прiзвищем Трясило. Вже в березнi
наступного року десятитисячне кiнне i пiше вiйсько Трясила вирушило з Сiчi
на волость. Повстанський гетьман в унiверсалi, зверненому до народу,
закликав усiх пiднятися проти гнобителiв i вигнати шляхту з рiдного краю.
До нього приставали селяни, мiщани, ре стровi козаки, В Черкасах було
схоплено ре стрового гетьмана Чорного, а його старшина втекла до Корсуня
пiд захист жовнiрiв. Коли в кiнцi березня повстанцi пiдiйшли до Корсуня,
мiсто взялося за зброю. 3 вiкон i горищ мiщани стрiляли в шляхту,
ре стровцi вiдразу ж перейшли на бiк повстанцiв, а старшина з польськими
офiцерами втекла у Бар - резиденцiю коронного гетьмана. Не зважившись
виступити проти народно© бурi, коронний гетьман звернувся з вiдозвою до
магнатiв i шляхти укра©нських во водств:
"Прошу вас, мо©х милостивих панiв, котрi найближчi до цi © пожежi i вже
ранiше зазнали, що таке хлопське свавiльство, добровiльно прибути до
вiйська його королiвсько© милостi, аби гасити цей вогонь хлопською
кров'ю".
Як тiльки Трясило вступив у Канiв i Переяслав, повстання перекинулось i
на Заднiпрянщину. Зiбравши шляхту, Кон цпольський вислав поперед себе
загiн коронного стражника Саму©ла Лаща, котрий вiдзначався нечуваною
жорстокiстю, бо нищив, як писав львiвський лiтописець, всiх, "был бы
только Русин". Лащiвцi вирiзали населення цiлих мiстечок, як то сталося в
Лисянцi й Димерi. Брати приступом Переяслав Кон цпольський, хоч його
вiйсько й мало краще озбро ння та постачання, кращу кiнноту й артилерiю,
не зважився. Почалися сутички. Однi © ночi в травнi невеликий козацький
загiн проник в польський табiр i напав на штаб Кон цпольського, який
охороняла спецiально пiдiбрана iз шляхтичiв з "найзнатнiших" родин вартова
хоругва - Золота рота. Повстанцi вирубали ©© до ноги.
З кожною сутичкою все рiдшали й рiдшали ряди коронного вiйська, аж доки
в кiнцi травня не було завдано йому нищiвного удару, пiд час якого
жовнiрiв i шляхти полягло бiльше (свiдчення очевидця), нiж за всю
польсько-шведську вiйну. Втративши бiльше десяти тисяч жовнiрiв та шляхти,
Кон цпольський втратив i вiру в перемогу.
А далi... все повернулася на круги своя.
"Пiд Переяславом перемога схилилася на бiк повстанцiв. Але вони не
змогли закрiпити ©©. Причиною цього були, як i пiд час попереднiх
повстань, суперечностi в ©хньому таборi. Старшина й частина ре стровцiв
вимагали угоди з панами, ©м вдалося усунути Тараса Федоровича вiд
гетьманства й поставити на його мiсце свою людину - А. Конашевича-Бута.
Тарас Федорович з десятьма тисячами козакiв, противникiв угоди, вiдiйшов
на Запорiжжя. 29 травня, уже без них, було укладено компромiсний договiр"
[2].
Що призвiдцями всiх бунтiв i повстань на Укра©нi були запорожцi, шляхта
добре розумiла. Не маючи змоги за одним махом розквитатися з сiчовою
вольницею, панство вiдразу ж пiсля придушення повстання Тараса Трясила
вирiшило обгородити Сiч вiд Укра©ни. Особливо на цьому наполягало
магнатство i шляхта Схiдно© Укра©ни, з чи©х володiнь селяни цiлими гуртами
втiкали на Запорiжжя. У 1635 роцi на сеймi, що зiбрався у Варшавi,
магнатство вимагало спорудити фортецю на Днiпрi i поставити у нiй надiйну
залогу з пiхоти й кiнноти. А вже тодi й почати вгамування сiчовикiв.
Хлопи, пся крев, втiкають з ма статiв на Сiч, вже й шлях собi понад
Днiпром вторували. Фортеця ж перетне збiглим ланцям шлях до волi. Сiч, не
маючи свiжого поповнення, невдовзi й захирi . Згодом можна збудувати ще
одну фортецю, але вже ближче до Сiчi, потiм ще i ще... Поступово й
невблаганно оточуючи запорожцiв фортецями й залогами, можна й задушити
волю у ©© ж власному гнiздi.
Сейм ухвалив: доручити коронному гетьману Кон цпольському звести
фортецю на Днiпрi якомога швидше i поселити в нiй надiйну залогу. На
будiвництво видiлили сто тисяч злотих, i, щойно повеснiло, коронний
гетьман прибув у Надднiпрянщину. Будувати фортецю мав iнженер, француз за
походженням Гiйом де Боплан. Взагалi, його справжн прiзвище Левассер,
додаток "де Боплан" походить вiд назви одного з володiнь Гiйома Левассера,
але так уже сталося, що в iсторiю вiн увiйшов як Боплан.
Народився Гiйом Левассер де Боплан 1600 року в Нормандi©, з молодих лiт
служив у вiтчизняному вiйську, побував у Вест-Iндi© (Центральнiй Америцi),
а з кiнця 1630 i до 1647 року, як найманий iнженер-фахiвець, перебував на
службi в польському вiйську, що стояло на Укра©нi, Вiн споруджував
укрiплення в Барi на Подiллi, фортецi у Бродах на Львiвщинi i, зрештою, на
березi рiчки Борисфен, "звано© в народi Нiпр, чи Днiпр", - тобто Кодацьку.
Всi фортецi, як зазначають iсторики, мали стати опорними пунктами
панування польських магнатiв на Укра©нi. Служив Боплан у вiйську коронного
гетьмана Станiслава Кон цпольського, з ним i прибув до Кодацького порога.
Та коли б французький вiйськовий iнженер, котрий перебував на службi в
Речi Посполитiй, тiльки будував фортецi на Укра©нi, то навряд чи ми й
згадували б його. А вiн - звичайний вiйськовий iнженер, найманець чужо©
держави - навiчно увiйшов в iсторiю Укра©ни, бiльше того - зажив слави
серед сучасникiв i нащадкiв як на Укра©нi, так i у Францi©. I все це
завдяки сво©й книзi "Опис Укра©ни, кiлькох провiнцiй королiвства
польського, що тягнуться вiд кордонiв Московi© до границь Трансiльванi©,
разом з ©хнiми звичаями, способом життя i ведення во н", - така повна (в
дусi тих часiв) назва працi Боплана, вперше видано© в Руанi 1651 року.
Сiмнадцять рокiв Бопланового життя минуло на Укра©нi. Будуючи фортецi
-заради заробiтку, - аби польське ясновельможне панство ще мiцнiше
вкорiнювалось на Укра©нi, iнженер-найманець не лише складав карти Укра©ни,
а й рiк за роком спостерiгав за пiдневiльним (Боплан, до речi, сам
зазнавав утискiв вiд шляхти, якiй вiрно служив) життям мiсцевого люду,
його звичаями, вiруваннями, боротьбою з сво©ми поневолювачами та все
побачене й почуте занотовував до пота мних сво©х записникiв, що згодом i
склали його знаменитий "Опис Укра©ни...". Життя в Укра©нi пiдневiльних
селян було жахливим, адже вони, як свiдчить Боплан, "змушенi вiддавати
сво©м панам усе, що тим лише заманеться вимагати. Не дивно, що цим
злидарям у таких тяжких умовах не залиша ться нiчого для себе. Але й це ще
не все: пани мають безмежну владу не тiльки над селянським майном, а й над
©хнiм життям: такою великою необмежена свобода польсько© шляхти (яка
живе наче в раю, а селяни наче в чистилищi), що коли селяни потрапляють у
ярмо до такого пана, то опиняються у гiршому становищi, нiж каторжани на
галерi. Таке рабство причиною того, що багато селян тiка , а
найвiдважнiшi з них подаються на Запорiжжя, яке мiсцем притулку козакiв
на Борисфенi".
Цiкавився вiн i життям, побутом та вiйськовими походами незвичайних
людей, котрих доти не зустрiчав у сво му життi, хоч i попо©здив чимало,
званих запорозькими козаками. Описуючи Укра©ну, дивуючись з того, що "на
ярмарках продають димарi для печей, у нас це викликало б смiх гак само, як
i спосiб приготування у них м'ясних страв, ©хнi весiлля та iншi церемонi©,
про що говоритимемо далi". Боплан з великою симпатi ю скаже про Укра©ну:
"Однак саме звiдсiль пiшов той благородний люд, який назива ться нинi
запорозькими козаками i котрий протягом стiлькох уже лiт заселя рiзнi
мiсця уздовж Днiпра i в сумiжних землях".
Це писав письменник Боплан, а вiйськовий iнженер Боплан все робив для
того, аби приборкати той благородний люд, - для цього i за Кодацьку
фортецю взявся. Мiсце для не© вибрали серед Дикого поля, за чотири сотнi
миль по Днiпру вiд Ки ва, на правому березi, де рiчка робить поворот на
пiвденний захiд, бiля першого порога, званого Кодацьким, тож i фортецю
назвали теж Кодацькою. В гирлi Самари - "свято© козацько© рiки", - як
зазнача Боплан, брали лiс для фортецi. Будiвництво велося в тому мiсцi,
де над водою здiймалася стрiмка скеля, з яко© зручно було оглядати i
прострiлювати навколишню мiсцевiсть. Селяни, схопленi жовнiрами коронного
гетьмана, полоненi татари та солдати-найманцi на початку лiта 1635 року
закiнчили фортифiкацiйнi споруди. Замок звели з дерева i забудували його
землею. Сама фортеця являла собою чотирикутник, зовнi на пiвдень виступали
два пiвбастiони. З пiвдня, сходу i заходу фортецю оточував глибокий рiв -
як прiрва. В його дно закопали гострi дубовi палi. Пiвнiчний мур захищав
крутий берег, з пiвденного боку, зi степу, розкидали "на великiй вiдстанi
кам'янi й металевi гостроконечники, аби не могла пройти ворожа кiннота. А
ще фортецю оточував з боку степiв високий вал насипно© землi, що починався
вiдразу ж за ровом i з-за якого ледве виднiлися дахи замкових будiвель.
Для козакiв та фортеця - що скалка в оцi. Сiвши на Кодацi, майже перед
дверима Сiчi, магнати перерiзали пуповину, що зв'язувала сiчову вольницю з
Укра©ною. Спробуй тепер проскочити непомiченим через пороги. Загони
драгунiв день по дню нишпорили степами навколо Кодака, виловлювали
втiкачiв на дорогах, пiдстерiгали на Днiпрi i запроторювали iх у пiдземнi
нори фортецi. Частину бранцiв карали смертю, бiльшiсть забивали в кайдани
i вiдправляли на каторжнi роботи в численнi ма тки коронного гетьмана.
Розумiли запорожцi й iнше. Укрiпившись на Кодацi, шляхетне панство,
безперечно, забагне з часом ще ближче пiдсусiдитись до Сiчi. Кодак - то
лише початок наступу на запорозьку вольницю. Не зруйну ш його - лиха не
обберешся. Тож тiльки-но закiнчилося будiвництво й коронний гетьман пiшов
з вiйськом у Польщу, як занепоко не сiчове козацтво почало .збирати охочих
"викурити ляхiв з Кодака". Потрiбен був призвiдець, отаман.
Першим, як свiдчить дума вкра©нська, "обiзвався серед Сiчi курiнний
Сулима".
Що ми зна мо про курiнного отамана (за iншими даними - гетьмана
нере стрових запорозьких козакiв) Сулиму? В офiцiйних, надто скупих
iсторичних довiдках зазначено, що Iван Михайлович Сулима народився (рiк
народження невiдомий) у селi Рогощi, тепер Чернiгiвського району
Чернiгiвсько© областi. За походженням дрiбний шляхтич. Був помiчником
управителя ма тку польського магната С. Жолкевського на Переяславщинi.
Пiзнiше служив у польських магнатiв Даниловичiв. Не витримавши утискiв,
утiк на Запорiжжя, де завдяки особистiй мужностi, вiйськовiй кметi,
чесностi та справедливостi, непримиренностi до гнобителiв Укра©ни дрiбний
шляхтич Iван Сулима швидко здобув визнання серед сiчовикiв, котрi й
вибрали його спершу курiнним отаманом, а згодом i гетьманом, Iван
Михайлович брав участь у козацьких походах проти туркiв i кримських татар.
У серпнi 1635 року повсталi нере стровi козаки на чолi з Сулимою,
повернувшись з Дону, де вони зимували пiсля морського походу пiд Азов,
напали на Кодак. Згодом Боплан у сво му "Описi Укра©ни..." так про той
козацький напад напише (дещо ревниво i навiть аж ображено: "...я закiнчив
будувати (Кодацьку фортецю) в липнi 1635 року, але в серпнi того ж року
якийсь Сулима, гетьман повсталих козакiв... зненацька захопив ©© i розбив
гарнiзон", що мав десь близько 200 во©нiв пiд командуванням полковника
Марiона. Цей полковник Марiон був французом..."
Роздiл перший
Полковник Жан Марiон встиг побути комендантом Кодака близько мiсяця. В
липнi вiн прийняв щойно зведену фортецю I залогу, в нiй, що складалася з
найманцiв-драгунiв (в основному нiмцiв, котрi, як i сам комендант,
перебували на службi в польсько© Корони), а вже на початку серпня Iван
Сулима вiдiбрав у нього не лише фортецю, а й саме життя. (Будiвничому ж
фортецi Боплану, на вiдмiну вiд його спiввiтчизника Марiона, далебi,
здорово поталанило: затримайся вiн бодай на мiсяць в Кодацi, то ще не
вiдомо, чи мали б ми сьогоднi його книгу про Укра©ну!). Але навiть за той
диний мiсяць свого комендантства Жан Марiон, вiрно слугуючи Речi
Посполитiй, встиг так дозолити сiчовикам, що розраховувати на ©хню милiсть
вже не мiг. Як не мiг i живим датися в ©хнi руки. Месники б пригадали йому
i нелюдськi тортури, що ©х драгуни чинили над селянами Схiдно© Укра©ни,
котрi, втiкаючи на запорозьку вольницю, опинялися в пiдземеллях фортецi, i
тi утиски й розорення, яких за знали й самi козаки, - Жан Марiон iз
загонами драгунiв, повсюди нишпорячи, руйнував зимiвники, забороняючи
сiчовикам не лише селитися в тих краях, а й навiть полю вати чи ловити
рибу. Непокiрних, розоривши ©хнi житла та господарства, приганяв до Кодака
i кидав у льохи Жан Марiон дiяв безкарно i гадав, що так i буде завжди I
раптом - як снiг на голову лiтнього дня! - напад на драгунiв. Перший
звiдтодi, як збудували фортецю. П'ятеро драгунiв повели вранцi топити в
Днiпрi бранця. Парубок був з тих хлопiв, котрi, втiкаючи вiд сво©х панiв
на Запороги, потрапляли -до Кодацько© в'язницi. Хлоп, зрештою, i згадки не
вартий - на одного менше, на одного бiльше буде у фортецi, що вiд того
змiниться? - коли б не те, що сталося на березi. Комiсар фортецi шляхтич
Пшияловський (у його справи комендант не втручався, пам'ятаючи, що
гоноровитий шляхтич - особистий представник коронного гетьмана Речi
Посполито©) часто розважався тим, що "напував" бранцiв у Днiпрi. Роби лося
це так. Коли хто з них, знемагаючи вiд спраги, вперто вимагав води,
комiсар казав драгунам:
- Сто дяблув! Хлопську забаганку треба виконувати, щоб не пасталакали,
що ми надто жорстоко з ними поводимося. Вiдведiть цього лотра до рiчки,
почепiть на шию каменюку i турнiть його у Днiпро - хай, бидло, п'
донесхочу, якщо вже йому так забаглося води!
Так було й того ранку. Але несподiвано, коли жовнiри вже чiпляли
бранцевi каменюку на шию, з прибережного очерету гримнули пострiли.
П'ятеро драгунiв крижнями попадали на березi, хлоп зник. Тi, хто стрiляв,
теж...
Досi фортеця спокiйно собi стояла, варта не дуже остерiгалася нападу,
певна, що козаки й на гарматний пострiл не пiдступлять до мурiв, i раптом.
На очах у всi © залоги вбити п'ятьох драгунiв i щезнути? А що, коли
вранiшнiй напад - то лише початок чогось серйознiшого? Наприклад,
розвiдка? Запорожцi викрили себе лише тому, що вирiшили врятувати
бранця... Пiсля розвiдки чекай нападу. Але ж чи пiд силу ©м здолати рiв,
вал i стiни? Далебi, нi I все ж Марiон задумався. Був вiн людиною суто
вiйськовою i добре затямив: нема таких фортець, котрi так чи iнакше не
можна було б здобути. А Кодацька одна- дина у цих краях. Навколо сотнi i
сотнi верст пустельних степiв. А пiд боком Сiч. Хто виручить Марiона на
випадок лиха? Польських вiйськ на Укра©нi зараз майже нема , ©х повiв
гетьман, казали, аж у Прибалтику. Буцiмто до вiйни з Швецi ю готу ться. От
i чекай допомоги, коли скрута припече!
- Невтiшнi, виходить, справи! - вголос промовив комендант i вiдчув, як
його знову охоплю роздратування. Нарiкав на самого себе, що такий
невдаха, бо не зумiв зробити блискучо© кар' ри, заради яко© ©хав сюди аж
iз Францi©, на полякiв, котрi покинули його в цiй пустцi з сотнею - другою
ненадiйних найманцiв, а самi вештаються бозна-де, на запорожцiв, котрi
таки ж напевне вже готують напад, на офiцерiв залоги, яким усе байдуже,
кому служити, кого вiшати... I хто вiн, зрештою, такий? Збiднiлий
дворянин, який служить Польщi, а гнобить Укра©ну. На випадок чого, поляки
першi ж його кинуть напризволяще, а козакiв не вблага ш. Для них вiн
каратель, чужинець, що приплентався душити ©хнiй народ i ©х самих та ©хню
легендарну вольницю ...
Зганяв злiсть на офiцерах:
- На очах у залоги козаки вбивають наших воякiв i наче крiзь землю
провалюються, а ви замiсть них ловите облизня? Що це таке, питаю вас,
лицарiв караючого меча в цьому проклятому закутнi свiту? Та якi ви лицарi?
Ви бездари, панове! Я не спроможний лiпити драгунiв з глини, ©х у мене
всього лише двi сотнi, а навколо ворожа нам кра©на, де небезпека чига на
кожному кроцi. Подумайте, що вас чекав, панове офiцери, коли сюди прийдуть
запорожцi всi ю ордою!
Гнiв швидко вщух, i комендант вiдчув утому i байдужiсть. Ат, чи не все
одно, п'ятьох драгунiв уб'ють сiчовики чи й усiх перенищать. Однак його
життя пiшло наперекiс. I махнув рукою - геть! Офiцери вийшли, мовчазнi й
сердитi. Комендант хотiв було налити собi кухоль доброго угорського вина,
як дверi, несподiвано завищавши, зi скреготом вiдчинилися. До
комендантсько©, поправляючи фамiльну шаблю на поясi, увiйшов насуплений
комiсар фортецi шляхтич Пшияловський. То був низькорослий череватий панок
в люстриновому кунтушi, з випещеним, завжди надутим обличчям, ^повним пихи
i гонору.
В Марiона вiдразу ж почав псуватися i без того зiпсований настрiй.
Пихатого й хвалькуватого комiсара вiн просто терпiти не мiг. Схопився й
похмуро витрiщився на комiсара, думаючи: "Безперечно, про напад на
драгунiв хутко буде передано коронному гетьману. Недарма ж вiн посадив у
фортецi свого прибiчника, цю гоноровиту жабу Пшияловського, котрий тiльки
й умi доносити..."
- Я вимагаю коменданта пояснити, що сталося сьогоднi вранцi пiд мурами
фортецi? - комiсар старанно уникав слова "пане", i Марiон вiдповiв йому
тим же:
- А що комiсара цiкавить?
- Я велiв утопити в Днiпрi одного з хлопських утiкачiв. Чому не
виконано мо повелiння?
- А про це комiсар хай запиту у запорожцiв.
- Я вимагаю пояснень вiд коменданта, а не вiд тих лотрiв, котрi
невдовзi загойдаються на шибеницях! Менi не подобаються ©хнi витiвки!
- Овва! - ошкiрився комендант. - Комiсар теж ©м не до вподоби.
- Комендант буде вiдповiдати перед коронним гетьманом Речi Посполито©!
Це вже була явна погроза доносу, але Марiон не звернув на те уваги.
Звик.
- Я - комiсарi - мiж тим вигукував шляхтич. - Я уродзоний шляхтич,
поставлений сюди для порядку, i я... я...
- Для смертi всi однаковi - i уродзонi, i плебе©, - буркнув Марiон. - I
я вимагаю не втручатися у мо© справи. Я не терплю, коли неуки i бездари
починають зi мною нахабно поводитись!
Пшияловський осiкся, заклiпав рудими вiями.
- Але я поскаржуся коронному...
- Бiжи!-зневажливо махнув рукою комендант, радий, що таки допiк
уродзоному. - Твiй гетьман вешта ться десь у Прибалтицi, а коли
прицурганиться сюди, то нас уже й слiд охолоне. Дурнi будуть запорожцi,
коли не використають такого зручного менту. Ось тодi й закукурiка ш,
комiсаре!
- Сто дяблув! Це моя ойчизна, а ти iз сво©ми нiмцями - бiдний
найманець. Обдертус! Зайда! Я тут господар!
- Ойчизна? - криво посмiхнувся Марiон. - Ха! Заграбастали чужу кра©ну,
а тепер хова тесь за мури та за спини найманцiв i галасу те про якусь там
ойчизну? Он, глядiть, щоб вас не посадили на палi в цiй ойчизнi.
- Пся крев! - задихався вiд гнiву комiсар. - Щоб тi лотри, тi схизмати
зважилися напасти на фортецю короля? Та вони як мишi розбiжаться при
першому ж залпi наших гармат!
"Таки допiк уродзоного телепня, - зловтiшне подумав комендант. - Не
тiльки гонору, а й страху в тебе достобiса!"
Марiон i зовсiм заспоко©вся. Хай бiсну ться шляхтич. Зрештою, це його
справа - з'ясовувати стосунки з укра©нцями, а вiн, Марiон, француз. Йому
однаковi i поляки, i укра©нцi. Поляки платять, вiн служить полякам,
платили б укра©нцi, служив би укра©нцям... Йому байдуже .. Не слухаючи
Пшияловського, пiдiйшов до шафи, збито© з грубезних дощок, витяг пузату
карафку з угорським вином i налив кухоль .. Останнiм часом вiн все частiше
приклада ться до вина. Коли не увiлл у себе хмiльного трунку, день тодi -
не день...
Пшияловський все ще галасував. Марiон дiстав другий кухоль, налив i
комiсару.
- Нас тут дво вiдповiдальних, - примирливо мовив, не дивлячись на
комiсара, - тож нема чого сваритися у цiм закутнi свiту.
- Польща i Францiя - великi ма стати! - вигукнув комiсар - Ми зiтремо в
порошок хлопську Украйну? Н х жи Рiч Посполита, наша кохана ойчизна!
- Нех жи , - байдуже буркнув Марiон. - Але я п'ю за себе, за Жана
Марiона, ба бiльше нiхто за мене не вип' !
- А я п'ю за нашу фортецю-форпост боротьби iз схизматами! Ми на
передньому кра©! На нас ойчизна дивиться!
- А менi байдуже, хто на нас дивиться. Я люблю вино i п'ю його залюбки.
- Коменданту не дорога й ойчизна, бо вiн усього лише найманець!
Пшияловський, не приховуючи лютi, зиркнув на коменданта, вкладаючи у
свiй спопеляючий, як йому здавалося, погляд усю зневагу до зайди, i
вийшов, хряпнувши дверима.
Марiон, радий, що таки допiк уродзоному шляхтичу, засмiявся I подумав,
що було б непогано, якби тi лотри та спiймали коли-небудь Пшияловського, -
ось тодi б вiн позбувся гетьманського донощика.
"Iдея, - подумав Марiон, - треба лише пiдшукати зручний випадок".
Вже звечорiло, коли комендант, обiйшовши фортецю, повернувся до хати i
буркнув джурi:
- Пiди i приведи ©©, бо мене ©сть смуток.
- Слухаю, - лiниво озвався джура.
- Ти мене розумi ш, бовдуре? Коли зачепиш ©© хоч пальцем - нарiкай на
самого себе!
- Слухаю, пане комендант!
Джура зник, Марiон зацибав з кутка в куток.
"Цiкаво, - думав вiн, - чи вiддасться вона добровiльно? О, жiночi
пестощi для мене зараз що той бальзам! Iнакше зовсiм зачахнув захирiю Але
надто горда холопка Як шляхтянка, не хотiлося б ©© силомiць мордувати.
Живосилом - не те Силомiць дi тiльки та худобина Пшияловський..."
Та ось джура вводить полонянку, а сам зника . Марiон скида поглядом
бранку - дину свою радiсть у цих диких краях" Хай буде проклятою та мить,
коли вiн погодився сюди при©хати!
- Здрастуй, красуне!
Полонянка не вiдповiла, дивилася кудись повз комендантi. Висока,
струнка, з русою косою. Коса довга i товста, до пояса. Маленькi груди пiд
благенькою сорочкою, наче два горбочки. Рукавця сорочки - вуставки -
вишитi червоними квiточками з чорними пагiнцями та листочками...
Зваблива... Нi, вона таки ма стати його диною радiстю в цьому закутнi -
як добре, що ©© спiймали драгуни на якомусь хуторi. Воякiв застерiг: хто
хоч пальцем зачепить - того заруба на мiсцi. Вона мусить дiстатися
тiльки йому. Коли б вона зохотилась сама... Боже, щоб то було для нього за
щастя!
Марiон налив два кухлi вина, один спрагло сам спорожнив, другий пiднiс
полонянцi.
- Випий, i цей трунок вижене смуток з тво©х гарних очей. Я велiв, аби
тебе годували по-людськи I ставилися по-шляхетському.
- У неволi не бува доброти, - вiдповiла вона, -бо неволя нiколи не
бува доброю i справедливою.
- Ти не бiйся мене. Вона глузливо гмикнула.
- А чого б це я боялася того, хто сам труситься над сво ю долею?
- Але я добрий, - збрехав вiн, бо в ту мить i сам вiрив у свою доброту.
- Я подiлюся сво©м добром з тобою. I сво ю любов'ю.
- I для цього ти мене зачинив у льох?
- Пташечку варто зачиняти, iнакше ©© згама кiт.
- Гм... Чи не краще тодi зачиняти кота?
- Ха-ха! - зареготав вiн. - Ти дотепна, моя пташечко!
Ще хлюпнув у кухоль вина, бо допiкала спрага.
- Як тебе звати? - обхопив ©© за гнучкий стан.
- Чи пановi не все одно? - вона вислизнула з його обiймiв - Я не терплю
старих лапунiв.
- Але я хочу вимовити тво iм'я, - перехилив вiн кухоль.
- Полонянка...
- Рiд у тебе ?
Вона випросталась i гордо глянула на нього.
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
, - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
Книга перша
Обiзвався серед Сiчi
курiнний Сулима:
"Не схотiли клятi ляхи
Попустити й трохи,
Щоб ©здили в Сiч бурлаки
Та й через пороги, -
Спорудили над Кодаком
Город крiпосницю,
Ще й прислали в Кодак вiйсько
Чужу чужаницю"
...Обiзвався серед Сiчi
Курiнний Сулима:
"Гей, давайте, хлопцi, зварим
Вражим ляхам пива!"
Обiзвавсь Павлюк хорунжий:
"Допомоги дати!
Щоб ту лядську перепону
Нащент зруйнувати!"
Добре Павлюк та Сулима
Ляхiв частували
З народно© думи
ПРОЛОГ
Чого на Укра©нi споконвiку бракувало, так це дностi. Силу мали,
рiшучостi вистачало, зваги не позичали, самопожертвою вражали, а ось
дностi катастрофiчне й постiйно не вистачало. Зате розбрати i чвари мiж
сво©ми, як здавалось, нiде в свiтi ряснiше й щедрiше не родили - з року в
рiк, з вiку в вiк. Тож усi укра©нськi повстання, у яке б ми столiття не
заглянули, незмiнно закiнчувалися тим, чим вони, зрештою, i мусили
закiнчуватися, - великою кров'ю i тисячами молодецьких голiв, якi,
злiтаючи з плеч широких, перетворювались у звичайнiсiнькi черепи, так i не
спромiгшись вибороти волю, до яко© iнодi досить було зробити всього лише
один- диний, хоч i рiшучий, але останнiй крок. I нове повстання, що
невдовзi визрiвало й спалахувало вiд краю й до краю, вперто не зважало на
невдачi попередньо© спроби вирватися з ярма. Це нiби якесь прокляття, що
постiйно висiло над Укра©ною з року в рiк, з вiку в вiк, прирiкаючи
козакiв на все новi й новi безплiднi жертви та поразки.
I останн - перед тими подiями, про якi ми й поведемо мову, -
повстання, що спалахнуло у 1625 роцi на Приднiпров'©, теж закiнчилося - за
крок вiд перемоги! - все тi ю ж, здавалося, вiчною поразкою, що чорним
сонцем спопеляла Укра©ну. Iсторики засвiдчують, що в повстанцiв, числом
близько двадцяти тисяч, в рiшучiй битвi бiля Курукiвського озера з
вiйськами коронного гетьмана Станiслава Кон цпольського не вистачило не
лише збро© та припасiв, а й - головного - дностi.
"У ©х таборi спалахнула боротьба мiж прихильниками угоди з панами й
основною масою повсталих. 26 жовтня це призвело до перевороту. Вiд Жмайла
(повстанського гетьмана) було вiдiбрано булаву (подальша доля його
невiдома) i передано знову Михайлу Дорошенку. Другого дня Дорошенко з
усi ю старшиною прибув до Кон цпольського й прийняв умови польсько©
сторони"[1]. I пiдбитою птахою заквилила над Укра©ною дума народна:
...Силу ж панiв перебила
Голота бурлацька,
Та не хотiла водно стати
Старшина козацька...
Не минуло й чотирьох рокiв, як пiдневiльний люд, не витримавши утискiв
шляхти й магнатiв та жорстокого насильства, що його чинили жовнiри на
Укра©нi, повернувшись туди пiсля закiнчення польсько-шведсько© вiйни,
знову - вже вкотре! - повстав. До нього невдовзi при дналися i запорозькi
козаки. У 1629 роцi вони обрали сво©м гетьманом вiдважного ватажка Тараса
Федоровича, вiдомого в iсторi© пiд прiзвищем Трясило. Вже в березнi
наступного року десятитисячне кiнне i пiше вiйсько Трясила вирушило з Сiчi
на волость. Повстанський гетьман в унiверсалi, зверненому до народу,
закликав усiх пiднятися проти гнобителiв i вигнати шляхту з рiдного краю.
До нього приставали селяни, мiщани, ре стровi козаки, В Черкасах було
схоплено ре стрового гетьмана Чорного, а його старшина втекла до Корсуня
пiд захист жовнiрiв. Коли в кiнцi березня повстанцi пiдiйшли до Корсуня,
мiсто взялося за зброю. 3 вiкон i горищ мiщани стрiляли в шляхту,
ре стровцi вiдразу ж перейшли на бiк повстанцiв, а старшина з польськими
офiцерами втекла у Бар - резиденцiю коронного гетьмана. Не зважившись
виступити проти народно© бурi, коронний гетьман звернувся з вiдозвою до
магнатiв i шляхти укра©нських во водств:
"Прошу вас, мо©х милостивих панiв, котрi найближчi до цi © пожежi i вже
ранiше зазнали, що таке хлопське свавiльство, добровiльно прибути до
вiйська його королiвсько© милостi, аби гасити цей вогонь хлопською
кров'ю".
Як тiльки Трясило вступив у Канiв i Переяслав, повстання перекинулось i
на Заднiпрянщину. Зiбравши шляхту, Кон цпольський вислав поперед себе
загiн коронного стражника Саму©ла Лаща, котрий вiдзначався нечуваною
жорстокiстю, бо нищив, як писав львiвський лiтописець, всiх, "был бы
только Русин". Лащiвцi вирiзали населення цiлих мiстечок, як то сталося в
Лисянцi й Димерi. Брати приступом Переяслав Кон цпольський, хоч його
вiйсько й мало краще озбро ння та постачання, кращу кiнноту й артилерiю,
не зважився. Почалися сутички. Однi © ночi в травнi невеликий козацький
загiн проник в польський табiр i напав на штаб Кон цпольського, який
охороняла спецiально пiдiбрана iз шляхтичiв з "найзнатнiших" родин вартова
хоругва - Золота рота. Повстанцi вирубали ©© до ноги.
З кожною сутичкою все рiдшали й рiдшали ряди коронного вiйська, аж доки
в кiнцi травня не було завдано йому нищiвного удару, пiд час якого
жовнiрiв i шляхти полягло бiльше (свiдчення очевидця), нiж за всю
польсько-шведську вiйну. Втративши бiльше десяти тисяч жовнiрiв та шляхти,
Кон цпольський втратив i вiру в перемогу.
А далi... все повернулася на круги своя.
"Пiд Переяславом перемога схилилася на бiк повстанцiв. Але вони не
змогли закрiпити ©©. Причиною цього були, як i пiд час попереднiх
повстань, суперечностi в ©хньому таборi. Старшина й частина ре стровцiв
вимагали угоди з панами, ©м вдалося усунути Тараса Федоровича вiд
гетьманства й поставити на його мiсце свою людину - А. Конашевича-Бута.
Тарас Федорович з десятьма тисячами козакiв, противникiв угоди, вiдiйшов
на Запорiжжя. 29 травня, уже без них, було укладено компромiсний договiр"
[2].
Що призвiдцями всiх бунтiв i повстань на Укра©нi були запорожцi, шляхта
добре розумiла. Не маючи змоги за одним махом розквитатися з сiчовою
вольницею, панство вiдразу ж пiсля придушення повстання Тараса Трясила
вирiшило обгородити Сiч вiд Укра©ни. Особливо на цьому наполягало
магнатство i шляхта Схiдно© Укра©ни, з чи©х володiнь селяни цiлими гуртами
втiкали на Запорiжжя. У 1635 роцi на сеймi, що зiбрався у Варшавi,
магнатство вимагало спорудити фортецю на Днiпрi i поставити у нiй надiйну
залогу з пiхоти й кiнноти. А вже тодi й почати вгамування сiчовикiв.
Хлопи, пся крев, втiкають з ма статiв на Сiч, вже й шлях собi понад
Днiпром вторували. Фортеця ж перетне збiглим ланцям шлях до волi. Сiч, не
маючи свiжого поповнення, невдовзi й захирi . Згодом можна збудувати ще
одну фортецю, але вже ближче до Сiчi, потiм ще i ще... Поступово й
невблаганно оточуючи запорожцiв фортецями й залогами, можна й задушити
волю у ©© ж власному гнiздi.
Сейм ухвалив: доручити коронному гетьману Кон цпольському звести
фортецю на Днiпрi якомога швидше i поселити в нiй надiйну залогу. На
будiвництво видiлили сто тисяч злотих, i, щойно повеснiло, коронний
гетьман прибув у Надднiпрянщину. Будувати фортецю мав iнженер, француз за
походженням Гiйом де Боплан. Взагалi, його справжн прiзвище Левассер,
додаток "де Боплан" походить вiд назви одного з володiнь Гiйома Левассера,
але так уже сталося, що в iсторiю вiн увiйшов як Боплан.
Народився Гiйом Левассер де Боплан 1600 року в Нормандi©, з молодих лiт
служив у вiтчизняному вiйську, побував у Вест-Iндi© (Центральнiй Америцi),
а з кiнця 1630 i до 1647 року, як найманий iнженер-фахiвець, перебував на
службi в польському вiйську, що стояло на Укра©нi, Вiн споруджував
укрiплення в Барi на Подiллi, фортецi у Бродах на Львiвщинi i, зрештою, на
березi рiчки Борисфен, "звано© в народi Нiпр, чи Днiпр", - тобто Кодацьку.
Всi фортецi, як зазначають iсторики, мали стати опорними пунктами
панування польських магнатiв на Укра©нi. Служив Боплан у вiйську коронного
гетьмана Станiслава Кон цпольського, з ним i прибув до Кодацького порога.
Та коли б французький вiйськовий iнженер, котрий перебував на службi в
Речi Посполитiй, тiльки будував фортецi на Укра©нi, то навряд чи ми й
згадували б його. А вiн - звичайний вiйськовий iнженер, найманець чужо©
держави - навiчно увiйшов в iсторiю Укра©ни, бiльше того - зажив слави
серед сучасникiв i нащадкiв як на Укра©нi, так i у Францi©. I все це
завдяки сво©й книзi "Опис Укра©ни, кiлькох провiнцiй королiвства
польського, що тягнуться вiд кордонiв Московi© до границь Трансiльванi©,
разом з ©хнiми звичаями, способом життя i ведення во н", - така повна (в
дусi тих часiв) назва працi Боплана, вперше видано© в Руанi 1651 року.
Сiмнадцять рокiв Бопланового життя минуло на Укра©нi. Будуючи фортецi
-заради заробiтку, - аби польське ясновельможне панство ще мiцнiше
вкорiнювалось на Укра©нi, iнженер-найманець не лише складав карти Укра©ни,
а й рiк за роком спостерiгав за пiдневiльним (Боплан, до речi, сам
зазнавав утискiв вiд шляхти, якiй вiрно служив) життям мiсцевого люду,
його звичаями, вiруваннями, боротьбою з сво©ми поневолювачами та все
побачене й почуте занотовував до пота мних сво©х записникiв, що згодом i
склали його знаменитий "Опис Укра©ни...". Життя в Укра©нi пiдневiльних
селян було жахливим, адже вони, як свiдчить Боплан, "змушенi вiддавати
сво©м панам усе, що тим лише заманеться вимагати. Не дивно, що цим
злидарям у таких тяжких умовах не залиша ться нiчого для себе. Але й це ще
не все: пани мають безмежну владу не тiльки над селянським майном, а й над
©хнiм життям: такою великою необмежена свобода польсько© шляхти (яка
живе наче в раю, а селяни наче в чистилищi), що коли селяни потрапляють у
ярмо до такого пана, то опиняються у гiршому становищi, нiж каторжани на
галерi. Таке рабство причиною того, що багато селян тiка , а
найвiдважнiшi з них подаються на Запорiжжя, яке мiсцем притулку козакiв
на Борисфенi".
Цiкавився вiн i життям, побутом та вiйськовими походами незвичайних
людей, котрих доти не зустрiчав у сво му життi, хоч i попо©здив чимало,
званих запорозькими козаками. Описуючи Укра©ну, дивуючись з того, що "на
ярмарках продають димарi для печей, у нас це викликало б смiх гак само, як
i спосiб приготування у них м'ясних страв, ©хнi весiлля та iншi церемонi©,
про що говоритимемо далi". Боплан з великою симпатi ю скаже про Укра©ну:
"Однак саме звiдсiль пiшов той благородний люд, який назива ться нинi
запорозькими козаками i котрий протягом стiлькох уже лiт заселя рiзнi
мiсця уздовж Днiпра i в сумiжних землях".
Це писав письменник Боплан, а вiйськовий iнженер Боплан все робив для
того, аби приборкати той благородний люд, - для цього i за Кодацьку
фортецю взявся. Мiсце для не© вибрали серед Дикого поля, за чотири сотнi
миль по Днiпру вiд Ки ва, на правому березi, де рiчка робить поворот на
пiвденний захiд, бiля першого порога, званого Кодацьким, тож i фортецю
назвали теж Кодацькою. В гирлi Самари - "свято© козацько© рiки", - як
зазнача Боплан, брали лiс для фортецi. Будiвництво велося в тому мiсцi,
де над водою здiймалася стрiмка скеля, з яко© зручно було оглядати i
прострiлювати навколишню мiсцевiсть. Селяни, схопленi жовнiрами коронного
гетьмана, полоненi татари та солдати-найманцi на початку лiта 1635 року
закiнчили фортифiкацiйнi споруди. Замок звели з дерева i забудували його
землею. Сама фортеця являла собою чотирикутник, зовнi на пiвдень виступали
два пiвбастiони. З пiвдня, сходу i заходу фортецю оточував глибокий рiв -
як прiрва. В його дно закопали гострi дубовi палi. Пiвнiчний мур захищав
крутий берег, з пiвденного боку, зi степу, розкидали "на великiй вiдстанi
кам'янi й металевi гостроконечники, аби не могла пройти ворожа кiннота. А
ще фортецю оточував з боку степiв високий вал насипно© землi, що починався
вiдразу ж за ровом i з-за якого ледве виднiлися дахи замкових будiвель.
Для козакiв та фортеця - що скалка в оцi. Сiвши на Кодацi, майже перед
дверима Сiчi, магнати перерiзали пуповину, що зв'язувала сiчову вольницю з
Укра©ною. Спробуй тепер проскочити непомiченим через пороги. Загони
драгунiв день по дню нишпорили степами навколо Кодака, виловлювали
втiкачiв на дорогах, пiдстерiгали на Днiпрi i запроторювали iх у пiдземнi
нори фортецi. Частину бранцiв карали смертю, бiльшiсть забивали в кайдани
i вiдправляли на каторжнi роботи в численнi ма тки коронного гетьмана.
Розумiли запорожцi й iнше. Укрiпившись на Кодацi, шляхетне панство,
безперечно, забагне з часом ще ближче пiдсусiдитись до Сiчi. Кодак - то
лише початок наступу на запорозьку вольницю. Не зруйну ш його - лиха не
обберешся. Тож тiльки-но закiнчилося будiвництво й коронний гетьман пiшов
з вiйськом у Польщу, як занепоко не сiчове козацтво почало .збирати охочих
"викурити ляхiв з Кодака". Потрiбен був призвiдець, отаман.
Першим, як свiдчить дума вкра©нська, "обiзвався серед Сiчi курiнний
Сулима".
Що ми зна мо про курiнного отамана (за iншими даними - гетьмана
нере стрових запорозьких козакiв) Сулиму? В офiцiйних, надто скупих
iсторичних довiдках зазначено, що Iван Михайлович Сулима народився (рiк
народження невiдомий) у селi Рогощi, тепер Чернiгiвського району
Чернiгiвсько© областi. За походженням дрiбний шляхтич. Був помiчником
управителя ма тку польського магната С. Жолкевського на Переяславщинi.
Пiзнiше служив у польських магнатiв Даниловичiв. Не витримавши утискiв,
утiк на Запорiжжя, де завдяки особистiй мужностi, вiйськовiй кметi,
чесностi та справедливостi, непримиренностi до гнобителiв Укра©ни дрiбний
шляхтич Iван Сулима швидко здобув визнання серед сiчовикiв, котрi й
вибрали його спершу курiнним отаманом, а згодом i гетьманом, Iван
Михайлович брав участь у козацьких походах проти туркiв i кримських татар.
У серпнi 1635 року повсталi нере стровi козаки на чолi з Сулимою,
повернувшись з Дону, де вони зимували пiсля морського походу пiд Азов,
напали на Кодак. Згодом Боплан у сво му "Описi Укра©ни..." так про той
козацький напад напише (дещо ревниво i навiть аж ображено: "...я закiнчив
будувати (Кодацьку фортецю) в липнi 1635 року, але в серпнi того ж року
якийсь Сулима, гетьман повсталих козакiв... зненацька захопив ©© i розбив
гарнiзон", що мав десь близько 200 во©нiв пiд командуванням полковника
Марiона. Цей полковник Марiон був французом..."
Роздiл перший
Полковник Жан Марiон встиг побути комендантом Кодака близько мiсяця. В
липнi вiн прийняв щойно зведену фортецю I залогу, в нiй, що складалася з
найманцiв-драгунiв (в основному нiмцiв, котрi, як i сам комендант,
перебували на службi в польсько© Корони), а вже на початку серпня Iван
Сулима вiдiбрав у нього не лише фортецю, а й саме життя. (Будiвничому ж
фортецi Боплану, на вiдмiну вiд його спiввiтчизника Марiона, далебi,
здорово поталанило: затримайся вiн бодай на мiсяць в Кодацi, то ще не
вiдомо, чи мали б ми сьогоднi його книгу про Укра©ну!). Але навiть за той
диний мiсяць свого комендантства Жан Марiон, вiрно слугуючи Речi
Посполитiй, встиг так дозолити сiчовикам, що розраховувати на ©хню милiсть
вже не мiг. Як не мiг i живим датися в ©хнi руки. Месники б пригадали йому
i нелюдськi тортури, що ©х драгуни чинили над селянами Схiдно© Укра©ни,
котрi, втiкаючи на запорозьку вольницю, опинялися в пiдземеллях фортецi, i
тi утиски й розорення, яких за знали й самi козаки, - Жан Марiон iз
загонами драгунiв, повсюди нишпорячи, руйнував зимiвники, забороняючи
сiчовикам не лише селитися в тих краях, а й навiть полю вати чи ловити
рибу. Непокiрних, розоривши ©хнi житла та господарства, приганяв до Кодака
i кидав у льохи Жан Марiон дiяв безкарно i гадав, що так i буде завжди I
раптом - як снiг на голову лiтнього дня! - напад на драгунiв. Перший
звiдтодi, як збудували фортецю. П'ятеро драгунiв повели вранцi топити в
Днiпрi бранця. Парубок був з тих хлопiв, котрi, втiкаючи вiд сво©х панiв
на Запороги, потрапляли -до Кодацько© в'язницi. Хлоп, зрештою, i згадки не
вартий - на одного менше, на одного бiльше буде у фортецi, що вiд того
змiниться? - коли б не те, що сталося на березi. Комiсар фортецi шляхтич
Пшияловський (у його справи комендант не втручався, пам'ятаючи, що
гоноровитий шляхтич - особистий представник коронного гетьмана Речi
Посполито©) часто розважався тим, що "напував" бранцiв у Днiпрi. Роби лося
це так. Коли хто з них, знемагаючи вiд спраги, вперто вимагав води,
комiсар казав драгунам:
- Сто дяблув! Хлопську забаганку треба виконувати, щоб не пасталакали,
що ми надто жорстоко з ними поводимося. Вiдведiть цього лотра до рiчки,
почепiть на шию каменюку i турнiть його у Днiпро - хай, бидло, п'
донесхочу, якщо вже йому так забаглося води!
Так було й того ранку. Але несподiвано, коли жовнiри вже чiпляли
бранцевi каменюку на шию, з прибережного очерету гримнули пострiли.
П'ятеро драгунiв крижнями попадали на березi, хлоп зник. Тi, хто стрiляв,
теж...
Досi фортеця спокiйно собi стояла, варта не дуже остерiгалася нападу,
певна, що козаки й на гарматний пострiл не пiдступлять до мурiв, i раптом.
На очах у всi © залоги вбити п'ятьох драгунiв i щезнути? А що, коли
вранiшнiй напад - то лише початок чогось серйознiшого? Наприклад,
розвiдка? Запорожцi викрили себе лише тому, що вирiшили врятувати
бранця... Пiсля розвiдки чекай нападу. Але ж чи пiд силу ©м здолати рiв,
вал i стiни? Далебi, нi I все ж Марiон задумався. Був вiн людиною суто
вiйськовою i добре затямив: нема таких фортець, котрi так чи iнакше не
можна було б здобути. А Кодацька одна- дина у цих краях. Навколо сотнi i
сотнi верст пустельних степiв. А пiд боком Сiч. Хто виручить Марiона на
випадок лиха? Польських вiйськ на Укра©нi зараз майже нема , ©х повiв
гетьман, казали, аж у Прибалтику. Буцiмто до вiйни з Швецi ю готу ться. От
i чекай допомоги, коли скрута припече!
- Невтiшнi, виходить, справи! - вголос промовив комендант i вiдчув, як
його знову охоплю роздратування. Нарiкав на самого себе, що такий
невдаха, бо не зумiв зробити блискучо© кар' ри, заради яко© ©хав сюди аж
iз Францi©, на полякiв, котрi покинули його в цiй пустцi з сотнею - другою
ненадiйних найманцiв, а самi вештаються бозна-де, на запорожцiв, котрi
таки ж напевне вже готують напад, на офiцерiв залоги, яким усе байдуже,
кому служити, кого вiшати... I хто вiн, зрештою, такий? Збiднiлий
дворянин, який служить Польщi, а гнобить Укра©ну. На випадок чого, поляки
першi ж його кинуть напризволяще, а козакiв не вблага ш. Для них вiн
каратель, чужинець, що приплентався душити ©хнiй народ i ©х самих та ©хню
легендарну вольницю ...
Зганяв злiсть на офiцерах:
- На очах у залоги козаки вбивають наших воякiв i наче крiзь землю
провалюються, а ви замiсть них ловите облизня? Що це таке, питаю вас,
лицарiв караючого меча в цьому проклятому закутнi свiту? Та якi ви лицарi?
Ви бездари, панове! Я не спроможний лiпити драгунiв з глини, ©х у мене
всього лише двi сотнi, а навколо ворожа нам кра©на, де небезпека чига на
кожному кроцi. Подумайте, що вас чекав, панове офiцери, коли сюди прийдуть
запорожцi всi ю ордою!
Гнiв швидко вщух, i комендант вiдчув утому i байдужiсть. Ат, чи не все
одно, п'ятьох драгунiв уб'ють сiчовики чи й усiх перенищать. Однак його
життя пiшло наперекiс. I махнув рукою - геть! Офiцери вийшли, мовчазнi й
сердитi. Комендант хотiв було налити собi кухоль доброго угорського вина,
як дверi, несподiвано завищавши, зi скреготом вiдчинилися. До
комендантсько©, поправляючи фамiльну шаблю на поясi, увiйшов насуплений
комiсар фортецi шляхтич Пшияловський. То був низькорослий череватий панок
в люстриновому кунтушi, з випещеним, завжди надутим обличчям, ^повним пихи
i гонору.
В Марiона вiдразу ж почав псуватися i без того зiпсований настрiй.
Пихатого й хвалькуватого комiсара вiн просто терпiти не мiг. Схопився й
похмуро витрiщився на комiсара, думаючи: "Безперечно, про напад на
драгунiв хутко буде передано коронному гетьману. Недарма ж вiн посадив у
фортецi свого прибiчника, цю гоноровиту жабу Пшияловського, котрий тiльки
й умi доносити..."
- Я вимагаю коменданта пояснити, що сталося сьогоднi вранцi пiд мурами
фортецi? - комiсар старанно уникав слова "пане", i Марiон вiдповiв йому
тим же:
- А що комiсара цiкавить?
- Я велiв утопити в Днiпрi одного з хлопських утiкачiв. Чому не
виконано мо повелiння?
- А про це комiсар хай запиту у запорожцiв.
- Я вимагаю пояснень вiд коменданта, а не вiд тих лотрiв, котрi
невдовзi загойдаються на шибеницях! Менi не подобаються ©хнi витiвки!
- Овва! - ошкiрився комендант. - Комiсар теж ©м не до вподоби.
- Комендант буде вiдповiдати перед коронним гетьманом Речi Посполито©!
Це вже була явна погроза доносу, але Марiон не звернув на те уваги.
Звик.
- Я - комiсарi - мiж тим вигукував шляхтич. - Я уродзоний шляхтич,
поставлений сюди для порядку, i я... я...
- Для смертi всi однаковi - i уродзонi, i плебе©, - буркнув Марiон. - I
я вимагаю не втручатися у мо© справи. Я не терплю, коли неуки i бездари
починають зi мною нахабно поводитись!
Пшияловський осiкся, заклiпав рудими вiями.
- Але я поскаржуся коронному...
- Бiжи!-зневажливо махнув рукою комендант, радий, що таки допiк
уродзоному. - Твiй гетьман вешта ться десь у Прибалтицi, а коли
прицурганиться сюди, то нас уже й слiд охолоне. Дурнi будуть запорожцi,
коли не використають такого зручного менту. Ось тодi й закукурiка ш,
комiсаре!
- Сто дяблув! Це моя ойчизна, а ти iз сво©ми нiмцями - бiдний
найманець. Обдертус! Зайда! Я тут господар!
- Ойчизна? - криво посмiхнувся Марiон. - Ха! Заграбастали чужу кра©ну,
а тепер хова тесь за мури та за спини найманцiв i галасу те про якусь там
ойчизну? Он, глядiть, щоб вас не посадили на палi в цiй ойчизнi.
- Пся крев! - задихався вiд гнiву комiсар. - Щоб тi лотри, тi схизмати
зважилися напасти на фортецю короля? Та вони як мишi розбiжаться при
першому ж залпi наших гармат!
"Таки допiк уродзоного телепня, - зловтiшне подумав комендант. - Не
тiльки гонору, а й страху в тебе достобiса!"
Марiон i зовсiм заспоко©вся. Хай бiсну ться шляхтич. Зрештою, це його
справа - з'ясовувати стосунки з укра©нцями, а вiн, Марiон, француз. Йому
однаковi i поляки, i укра©нцi. Поляки платять, вiн служить полякам,
платили б укра©нцi, служив би укра©нцям... Йому байдуже .. Не слухаючи
Пшияловського, пiдiйшов до шафи, збито© з грубезних дощок, витяг пузату
карафку з угорським вином i налив кухоль .. Останнiм часом вiн все частiше
приклада ться до вина. Коли не увiлл у себе хмiльного трунку, день тодi -
не день...
Пшияловський все ще галасував. Марiон дiстав другий кухоль, налив i
комiсару.
- Нас тут дво вiдповiдальних, - примирливо мовив, не дивлячись на
комiсара, - тож нема чого сваритися у цiм закутнi свiту.
- Польща i Францiя - великi ма стати! - вигукнув комiсар - Ми зiтремо в
порошок хлопську Украйну? Н х жи Рiч Посполита, наша кохана ойчизна!
- Нех жи , - байдуже буркнув Марiон. - Але я п'ю за себе, за Жана
Марiона, ба бiльше нiхто за мене не вип' !
- А я п'ю за нашу фортецю-форпост боротьби iз схизматами! Ми на
передньому кра©! На нас ойчизна дивиться!
- А менi байдуже, хто на нас дивиться. Я люблю вино i п'ю його залюбки.
- Коменданту не дорога й ойчизна, бо вiн усього лише найманець!
Пшияловський, не приховуючи лютi, зиркнув на коменданта, вкладаючи у
свiй спопеляючий, як йому здавалося, погляд усю зневагу до зайди, i
вийшов, хряпнувши дверима.
Марiон, радий, що таки допiк уродзоному шляхтичу, засмiявся I подумав,
що було б непогано, якби тi лотри та спiймали коли-небудь Пшияловського, -
ось тодi б вiн позбувся гетьманського донощика.
"Iдея, - подумав Марiон, - треба лише пiдшукати зручний випадок".
Вже звечорiло, коли комендант, обiйшовши фортецю, повернувся до хати i
буркнув джурi:
- Пiди i приведи ©©, бо мене ©сть смуток.
- Слухаю, - лiниво озвався джура.
- Ти мене розумi ш, бовдуре? Коли зачепиш ©© хоч пальцем - нарiкай на
самого себе!
- Слухаю, пане комендант!
Джура зник, Марiон зацибав з кутка в куток.
"Цiкаво, - думав вiн, - чи вiддасться вона добровiльно? О, жiночi
пестощi для мене зараз що той бальзам! Iнакше зовсiм зачахнув захирiю Але
надто горда холопка Як шляхтянка, не хотiлося б ©© силомiць мордувати.
Живосилом - не те Силомiць дi тiльки та худобина Пшияловський..."
Та ось джура вводить полонянку, а сам зника . Марiон скида поглядом
бранку - дину свою радiсть у цих диких краях" Хай буде проклятою та мить,
коли вiн погодився сюди при©хати!
- Здрастуй, красуне!
Полонянка не вiдповiла, дивилася кудись повз комендантi. Висока,
струнка, з русою косою. Коса довга i товста, до пояса. Маленькi груди пiд
благенькою сорочкою, наче два горбочки. Рукавця сорочки - вуставки -
вишитi червоними квiточками з чорними пагiнцями та листочками...
Зваблива... Нi, вона таки ма стати його диною радiстю в цьому закутнi -
як добре, що ©© спiймали драгуни на якомусь хуторi. Воякiв застерiг: хто
хоч пальцем зачепить - того заруба на мiсцi. Вона мусить дiстатися
тiльки йому. Коли б вона зохотилась сама... Боже, щоб то було для нього за
щастя!
Марiон налив два кухлi вина, один спрагло сам спорожнив, другий пiднiс
полонянцi.
- Випий, i цей трунок вижене смуток з тво©х гарних очей. Я велiв, аби
тебе годували по-людськи I ставилися по-шляхетському.
- У неволi не бува доброти, - вiдповiла вона, -бо неволя нiколи не
бува доброю i справедливою.
- Ти не бiйся мене. Вона глузливо гмикнула.
- А чого б це я боялася того, хто сам труситься над сво ю долею?
- Але я добрий, - збрехав вiн, бо в ту мить i сам вiрив у свою доброту.
- Я подiлюся сво©м добром з тобою. I сво ю любов'ю.
- I для цього ти мене зачинив у льох?
- Пташечку варто зачиняти, iнакше ©© згама кiт.
- Гм... Чи не краще тодi зачиняти кота?
- Ха-ха! - зареготав вiн. - Ти дотепна, моя пташечко!
Ще хлюпнув у кухоль вина, бо допiкала спрага.
- Як тебе звати? - обхопив ©© за гнучкий стан.
- Чи пановi не все одно? - вона вислизнула з його обiймiв - Я не терплю
старих лапунiв.
- Але я хочу вимовити тво iм'я, - перехилив вiн кухоль.
- Полонянка...
- Рiд у тебе ?
Вона випросталась i гордо глянула на нього.