Страница:
Ця очевидна для будь-якого дослідника констатація, тим не менше, не є самозрозумілою для сучасних українських дослідників. Ось, наприклад, характерний пасаж: «Галичина – це споконвічна українська земля. УIX cт. Галичина повністю входила до складу Київської держави і становила її західну околицю. В XII—XIV ст. ці землі входили до складу Галицького, а згодом Галицько-Волинського князівства. Скориставшись ослабленням військової могутності руських (підкреслено нами. – Д.Я.) земель в результаті їх феодального роздроблення, Польща у 1349 р. загарбала Галичину і володіла нею до 1772 р.»[26]. Як бачимо, ця група дослідників уникає прямої відповіді на пряме запитання: хто, власне, жив на цій землі: неіснуючі аж до ХХ ст. українці? русини? поляки? які ще народи «замешкали» на цих територіях?
Ще одна «констатація» із цитованої розвідки – про «довготривалу роз’єднаність західноукраїнських земель із східноукраїнськими землями і перебування під владою загарбницьких іноземних держав»[27]. Необхідно зауважити, що з даного контексту неможливо зрозуміти, ані ким і коли були «роз’єднані» «західно»– та «східноукраїнські» землі, ані де, коли і ким вони були об’єднані, ані хто, коли і як надовго їх окупував?
Сказати можна було і потрібно простіше. 1340 р. останній галицько-волинський володар з дому Рюриків – Юрій II був отруєний людьми зі свого оточення. Залишившись без законного володаря, одна частина королівства – Волинь – визнала владу сина князя Гедиміна Любарта-Дмитра. Галичиною, натомість, намагалися керувати бояри, але з огляду тогочасних понять про право ніяких законних підстав для цього в них не було. Саме ця обставина відкривала легальні правові можливості для сусідів. Ними скористався останній польський король з династії Пястів – Казимир III Великий, який 1349 р. розповсюдив свою владу власне на Галичину. Саме Казимир Великий, який «в цілому обережно ставився до цілості місцевих привілеїв та суспільно-адміністративних норм: Галичина довгий час не переходила на стан польського воєводства», запровадив тут магдебурзьке право, виділив для «руських міщан» квартали, в яких вони, як обережно вказував А. Ніковський, «користувалися деякою свободою та самоуправлінням».[28]
По смерті Казимира Великого, у 1385 році, обидві держави – Польща та Литва – формально об’єдналися в одну – дочка Людовика вийшла заміж за литовського князя Ягайла. Подружжя було освячене Римською церквою – для цього Ягайло перейшов на західний варіант християнства, нова держава була формально оформлена Кревською унією, яка і завершила процес «загарбання» «українських» земель «поляками». При цьому від 1392 р. Белщина, Галичина та Холмщина остаточно увійшли до складу Польщі, а Волинь залишалася у складі Великого князівства Литовського[29]. Галичина зберігала свою автономію щодо Польщі аж до 1432 р., коли її було розділено на два воєводства – Руське (землі Львівська, Перемишльська, Галицька, Холмська та Сяноцька) та Белзьке.
Казімір III.
Status quo формально зберігався до кінця XVIII ст., коли наслідком війни поміж різними угрупованнями магнатів та шляхти, підтримуваних ззовні, став розтин «двоєдиної держави трьох народів». Юридичним приводом для окупації Австро-Угорщиною «своєї» частини польсько-литовського спадку став факт короткочасного володіння цими землями угорським королем Андрієм II, який 1205 р. по загибелі князя Романа Мстиславовича як його союзник взяв опіку над дружиною і дітьми загиблого з титулярієм «короля Галичини». Цей термін вживали спадкоємці Андрія, і, оскільки австрійський імператор був одночасно угорським королем (з 1526 р. Угорщина і Закарпаття входили до складу Австрії), то він успадкував титул і формальне право на володіння Галичиною[30]. Під новим владикою[31] українські та польські землі були об’єднані в Королівство Галичини і Володимерії, до складу якого увіходили велике князівство Краківське, князівство Освенцімське та князівство Заторське. За деякими дослідниками, до 1772 р. під «Галичиною» розуміли Руське і Белзьке воєводства. Але в будь-якому разі, «Русь Суздальська та Русь Московська ніколи не вбачали в складі російських земель Галичини, не заявляли на цю землю ніяких прав, навіть династичних. Про Київ ще пам’ятали суздальські та московські князі, але земля галицька була для них “terra incognita”».[32]
Можна стверджувати, що «руське» населення краю в цілому схвально зустріло прихід нових господарів: за їх попередників економічні, політичні та інші конфлікти між ними та представниками інших національних громад сягли критичних величин. У міській торгівлі, ремісництві та органах місцевого самоврядування домінували поляки, німці, євреї та вірмени. Кульмінаційний пункт перетворення людей на безправну худобу – постанова 1573 р. Селяни, а русини серед них становили абсолютну більшість, потрапили до кріпосного рабства. Ще один контрапункт цього процесу – сеймова постанова 1766 р., якою уніатських священиків зобов’язали відбувати панщину для польських землевласників.
Натомість становище селян у володіннях Габсбургів являло собою разючу відмінність – кріпацтво тут було скасовано ще 1848 р. У грудні 1867 р. обидві палати австрійського райхсрату ухвалили, а найясніший цісар Франц-Йoсиф I санкціонував запровадження так званого «дуалізму», який зрівняв у правах австрійську та угорську частини його володінь. При цьому, пише відомий австрійський історик Еріх Цьольнер: «де-юре “землям угорської корони” протиставлялися “представлені в райхсраті землі та королівства”, які неофіційно іменувалися “Цісляйтанією”, тобто країною по західний бік Ляйти[33]. Назва “Австрія”, – констатує Е. Цьольнер, – увійшла в офіційний вжиток лише в поєднанні “Австро-Угорська монархія”, та ще в титулі монарха “цісар Австрії та король Угорщини”. Лише 1915 р. з’явився “австрійський” герб».
Суть габсбурзької моделі державного устрою полягала в тому, що «прагматичними спільними справами були визнані сфери, які визначив монарх (цісар Австрії та король Угорщини), а саме: закордонні справи, оборона країни та військові справи, фінанси, якщо вони служили для покриття спільних витрат. Відповідно, – пише Еріх Цьольнер, – було створено три спільних цісарсько-королівських міністерства (скорочено їх називали «рейхсміністерствами»): міністерство зовнішніх справ, військове міністерство та міністерство фінансів. Рейхсміністри звітували перед делегаціями, які складалися із 60 членів; вибирав їх кожен з двох парламентів і скликав, як правило, для надзвичайних засідань. Рішення делегацій повинні були узгоджуватися і лише після затвердження їх цісарем набували сили закону. Вся ця конструкція мала опертям громади, найменші територіальні одиниці, наділені правом самоврядування».[34]
У перші роки після австрійської окупації Галичини тут продовжувала діяти майже без змін колишня судова система. Наприклад, міщани судилися в магістратських судах, які послуговувалися відомими з давніх-давен нормами магдебурзького права. 1812 р., по завершенні в Австро-Угорщині робіт з кодифікації «цивільного права австрійських народів», на території Імперії був уведений у дію Цивільний кодекс, джерелами якого були римське право, Прусське земельне уложення 1794 р. і провінційне право деяких австрійських країв. 1849 р. для управління Галичиною утворили адміністративний орган – Галицьке намісництво, за рік запровадили крайову конституцію, за якою край розділено було на Краківську, Львівську та Станіславівську округи, кожна з яких дістала свій сейм і свого намісника. Як вважають сучасні дослідники, фактично процеси в Галичині були такими самими, як і на землях, окупованих Росією: Галичина лише формально була австрійською територією, якою управляли австрійці на підставі австрійських законів. Фактично краєм управляли поляки; уряд підтримував їх на противагу українцям, які вважалися політично неблагодійними і «зорієнтованими на Росію». Але при цьому «приєднання Галичини до Австрії» як мінімум «відзначилося низкою таких заходів та реформ, які поступово виводили русин на шлях більш людського існування, відкрили їм спочатку деякі можливості в боротьбі за життя нації і дозволяли кращим людям піднімати голови в пошуках більш відрадних соціальних та політичних перспектив».[35]
Зайвим підтвердженням позитивних впливів Австро-Угорської держави на галицьких русинів/українців є навіть не те, що по тамтешніх містах і селах до сьогодні мило згадують часи володарювання «матінки-Австрії» та «батька Франца-Йосифа», а те, що деякі правові норми пережили і своїх творців, і Імперію Габсбургів, і буремні роки громадянської війни, і польську, і німецьку, і радянську влади. Так, наприклад, в Україні в перші роки після проголошення Незалежності діяла норма про можливість видання законодавчих актів головою держави в проміжках між сесіями парламенту.[36]
Буковина
«Етнографічні «українські» землі» у складі Угорського королівства
Закарпаття
Інші «українські» етнографічні землі
Підляшшя
Холмщина
Крим[45]
Ще одна «констатація» із цитованої розвідки – про «довготривалу роз’єднаність західноукраїнських земель із східноукраїнськими землями і перебування під владою загарбницьких іноземних держав»[27]. Необхідно зауважити, що з даного контексту неможливо зрозуміти, ані ким і коли були «роз’єднані» «західно»– та «східноукраїнські» землі, ані де, коли і ким вони були об’єднані, ані хто, коли і як надовго їх окупував?
Сказати можна було і потрібно простіше. 1340 р. останній галицько-волинський володар з дому Рюриків – Юрій II був отруєний людьми зі свого оточення. Залишившись без законного володаря, одна частина королівства – Волинь – визнала владу сина князя Гедиміна Любарта-Дмитра. Галичиною, натомість, намагалися керувати бояри, але з огляду тогочасних понять про право ніяких законних підстав для цього в них не було. Саме ця обставина відкривала легальні правові можливості для сусідів. Ними скористався останній польський король з династії Пястів – Казимир III Великий, який 1349 р. розповсюдив свою владу власне на Галичину. Саме Казимир Великий, який «в цілому обережно ставився до цілості місцевих привілеїв та суспільно-адміністративних норм: Галичина довгий час не переходила на стан польського воєводства», запровадив тут магдебурзьке право, виділив для «руських міщан» квартали, в яких вони, як обережно вказував А. Ніковський, «користувалися деякою свободою та самоуправлінням».[28]
По смерті Казимира Великого, у 1385 році, обидві держави – Польща та Литва – формально об’єдналися в одну – дочка Людовика вийшла заміж за литовського князя Ягайла. Подружжя було освячене Римською церквою – для цього Ягайло перейшов на західний варіант християнства, нова держава була формально оформлена Кревською унією, яка і завершила процес «загарбання» «українських» земель «поляками». При цьому від 1392 р. Белщина, Галичина та Холмщина остаточно увійшли до складу Польщі, а Волинь залишалася у складі Великого князівства Литовського[29]. Галичина зберігала свою автономію щодо Польщі аж до 1432 р., коли її було розділено на два воєводства – Руське (землі Львівська, Перемишльська, Галицька, Холмська та Сяноцька) та Белзьке.
Казімір III.
Status quo формально зберігався до кінця XVIII ст., коли наслідком війни поміж різними угрупованнями магнатів та шляхти, підтримуваних ззовні, став розтин «двоєдиної держави трьох народів». Юридичним приводом для окупації Австро-Угорщиною «своєї» частини польсько-литовського спадку став факт короткочасного володіння цими землями угорським королем Андрієм II, який 1205 р. по загибелі князя Романа Мстиславовича як його союзник взяв опіку над дружиною і дітьми загиблого з титулярієм «короля Галичини». Цей термін вживали спадкоємці Андрія, і, оскільки австрійський імператор був одночасно угорським королем (з 1526 р. Угорщина і Закарпаття входили до складу Австрії), то він успадкував титул і формальне право на володіння Галичиною[30]. Під новим владикою[31] українські та польські землі були об’єднані в Королівство Галичини і Володимерії, до складу якого увіходили велике князівство Краківське, князівство Освенцімське та князівство Заторське. За деякими дослідниками, до 1772 р. під «Галичиною» розуміли Руське і Белзьке воєводства. Але в будь-якому разі, «Русь Суздальська та Русь Московська ніколи не вбачали в складі російських земель Галичини, не заявляли на цю землю ніяких прав, навіть династичних. Про Київ ще пам’ятали суздальські та московські князі, але земля галицька була для них “terra incognita”».[32]
Можна стверджувати, що «руське» населення краю в цілому схвально зустріло прихід нових господарів: за їх попередників економічні, політичні та інші конфлікти між ними та представниками інших національних громад сягли критичних величин. У міській торгівлі, ремісництві та органах місцевого самоврядування домінували поляки, німці, євреї та вірмени. Кульмінаційний пункт перетворення людей на безправну худобу – постанова 1573 р. Селяни, а русини серед них становили абсолютну більшість, потрапили до кріпосного рабства. Ще один контрапункт цього процесу – сеймова постанова 1766 р., якою уніатських священиків зобов’язали відбувати панщину для польських землевласників.
Натомість становище селян у володіннях Габсбургів являло собою разючу відмінність – кріпацтво тут було скасовано ще 1848 р. У грудні 1867 р. обидві палати австрійського райхсрату ухвалили, а найясніший цісар Франц-Йoсиф I санкціонував запровадження так званого «дуалізму», який зрівняв у правах австрійську та угорську частини його володінь. При цьому, пише відомий австрійський історик Еріх Цьольнер: «де-юре “землям угорської корони” протиставлялися “представлені в райхсраті землі та королівства”, які неофіційно іменувалися “Цісляйтанією”, тобто країною по західний бік Ляйти[33]. Назва “Австрія”, – констатує Е. Цьольнер, – увійшла в офіційний вжиток лише в поєднанні “Австро-Угорська монархія”, та ще в титулі монарха “цісар Австрії та король Угорщини”. Лише 1915 р. з’явився “австрійський” герб».
Суть габсбурзької моделі державного устрою полягала в тому, що «прагматичними спільними справами були визнані сфери, які визначив монарх (цісар Австрії та король Угорщини), а саме: закордонні справи, оборона країни та військові справи, фінанси, якщо вони служили для покриття спільних витрат. Відповідно, – пише Еріх Цьольнер, – було створено три спільних цісарсько-королівських міністерства (скорочено їх називали «рейхсміністерствами»): міністерство зовнішніх справ, військове міністерство та міністерство фінансів. Рейхсміністри звітували перед делегаціями, які складалися із 60 членів; вибирав їх кожен з двох парламентів і скликав, як правило, для надзвичайних засідань. Рішення делегацій повинні були узгоджуватися і лише після затвердження їх цісарем набували сили закону. Вся ця конструкція мала опертям громади, найменші територіальні одиниці, наділені правом самоврядування».[34]
У перші роки після австрійської окупації Галичини тут продовжувала діяти майже без змін колишня судова система. Наприклад, міщани судилися в магістратських судах, які послуговувалися відомими з давніх-давен нормами магдебурзького права. 1812 р., по завершенні в Австро-Угорщині робіт з кодифікації «цивільного права австрійських народів», на території Імперії був уведений у дію Цивільний кодекс, джерелами якого були римське право, Прусське земельне уложення 1794 р. і провінційне право деяких австрійських країв. 1849 р. для управління Галичиною утворили адміністративний орган – Галицьке намісництво, за рік запровадили крайову конституцію, за якою край розділено було на Краківську, Львівську та Станіславівську округи, кожна з яких дістала свій сейм і свого намісника. Як вважають сучасні дослідники, фактично процеси в Галичині були такими самими, як і на землях, окупованих Росією: Галичина лише формально була австрійською територією, якою управляли австрійці на підставі австрійських законів. Фактично краєм управляли поляки; уряд підтримував їх на противагу українцям, які вважалися політично неблагодійними і «зорієнтованими на Росію». Але при цьому «приєднання Галичини до Австрії» як мінімум «відзначилося низкою таких заходів та реформ, які поступово виводили русин на шлях більш людського існування, відкрили їм спочатку деякі можливості в боротьбі за життя нації і дозволяли кращим людям піднімати голови в пошуках більш відрадних соціальних та політичних перспектив».[35]
Зайвим підтвердженням позитивних впливів Австро-Угорської держави на галицьких русинів/українців є навіть не те, що по тамтешніх містах і селах до сьогодні мило згадують часи володарювання «матінки-Австрії» та «батька Франца-Йосифа», а те, що деякі правові норми пережили і своїх творців, і Імперію Габсбургів, і буремні роки громадянської війни, і польську, і німецьку, і радянську влади. Так, наприклад, в Україні в перші роки після проголошення Незалежності діяла норма про можливість видання законодавчих актів головою держави в проміжках між сесіями парламенту.[36]
Буковина
«За три роки після прилучення Галичини вдалося – знову ж таки без боротьби – здобути Буковину, так було встановлено сполучення між Галичиною і Трансільванією. Таке прилучення територій завжди відбувалося принаймні шляхом укладання договорів, і можна з певністю сказати, що мешканцям Буковини не було причин шкодувати за зміною державної приналежності. Цей малонаселений та геть занедбаний край завдяки праці, що тривала десятиріччями, австрійська адміністрація перетворила на зразкову провінцію монархії».[37]
Узагалі-то першу писемну згадку про Буковину як окрему область – «Велику Буковину» – знаходимо під 1412 р. в угоді між угорським королем Сигізмундом та польським королем Владиславом II Ягайлом. Сама по собі «Велика Буковина» складається, як відомо, зі шкільного курсу географії, з двох частин. Південна Буковина зі столицею в Сучаві в XIV—XVI ст. була складовою частиною князівства Молдова. Від 1527 р. у складі Молдови перебувала під владою Туреччини, а від 1775 р. і до 1918 р. – у складі Австро-Угорщини. Північна Буковина в X—XI ст. перебувала під рукою Рюриків у складі Київської Русі, в XII—XIII ст. – у складі Галицько-Волинського князівства. У XIV—XVI ст. Північна Буковина була складовою частиною князівства Молдова і в 1527 р. у її складі потрапила під владу турків, а в 1775 р. дісталася Габсбургам (за виїмком Хотинського повіту, який згідно з Бухарестським мирним договором відійшов до складу Російської імперії як повіт у складі Бессарабської губернії).[38]
До австрійської окупації більшість населення Буковини писаного права фактично не знала: старости судили, покладаючись на «здоровий глузд», виходячи з норм права звичаєвого, яке поділялося на «загальнодержавне» та «місцеве». Єдиним писаним кодексом були хіба «Молдавські правила», що походили із церковних звичаїв і які використовував Ясський митрополит; в «якійсь мірі» на практиці застосовувалися положення грамоти Господарів. Після приєднання Буковини до Австрії «основним джерелом права» тут став австрійський закон, а першим правом – конституційне право монархії, т. зв. «Прагматична санкція» 1713 р. 1797 р. цісарським патентом на габсбурзьких землях (на Буковині – з 1 січня 1812 р.) запровадили новий Цивільний кодекс, «кодекс децентралізованої держави, яка постійно боялася внутрішнього розпаду». Документ повністю порвав із римським правом «і вперше в австрійській історії права сперся на принципи раціоналізму». Упродовж XIX ст. документ увели в дію і на слов’янських територіях – у Боснії, Герцеговині, Словенії, Хорватії, Сербії, Чорногорії, частково – у Північній Італії та Ліхтенштейні. Характерним і в цьому випадку є те, що після 1918 р. положення документа продовжували діяти у Польщі, Чехословаччині, Югославії![39]
Від 1804 р. всі землі, які перебували під рукою Габсбурзького дому, були об’єднані в одній державі – Австрії, яка з 1812/1813 рр. стала офіційно називатися Австрійською імперією. Буковина 1848 р. була представлена в обох палатах імперського парламенту, а 29 вересня 1850 р. отримала земельну конституцію. Край був піднесений до рівня однієї з коронних земель Імперії: цісар уперше прийняв на себе титул «герцога Буковини». 1867 р. Імперію було трансформовано на двоєдину монархію. В Австро-Угорщині остаточно утвердився конституційний устрій – «остаточно» настільки, що «цілий ряд» правових норм перейшов до конституцій Австрії 1918 та 1920 рр., «урізних модифікаціях» діє в Австрії «до сьогодні», але найважливіше – «чимало з них закріплено в Конституції України»!
Буковина мала своїх депутатів як у райхсраті Австрії (яка до 1867 р. називалася Ціслейтанією), так і в сеймі Угорщини (до 1867 р. – Транслейтанія). Спочатку депутатів обирали виборщики (до цього – крайові сейми), від 1872 р. вибори стали безпосередніми; депутати обиралися від курій (спочатку від чотирьох, з 1896 р. – від п’яти). 1907 р. куріальну систему скасували, на її місці постала виборча система, ґрунтована на засадах загального, прямого, рівного таємного виборчого права. З 516 депутатів нижньої палати Буковина мала 14 місць – 4 від німецьких виборчих округів, 5 – від українських, 5 – від румунських[40]. Депутати-українці об’єднувалися в Українському парламентському клубі, який очолював М. Василько.
Тут треба акцентувати увагу на тому, що, власне, Основного закону як єдиного цілісного документа Габсбурзька монархія не знала. Як показав М. Никифорак, поняття «Конституція» в даному випадку означали п’ять конституційних законів: «Про імперське представництво», «Про загальні права громадян», «Про влаштування імперського суду», «Про судову владу», «Про урядово-виконавчу владу». Конституція 1867 р. «широко задекларувала загальні демократичні права громадян імперії: рівність перед законом, недоторканість приватної власності, свободу совісті, слова, друку, зборів, створення політичних та громадських обєднань, право на освіту, на вільний вибір професії, право на захист особистої свободи (ув’язнення особи дозволялося тільки на підставі судового вироку). Конституція визнала рівноправність усіх народів держави, їх непорушне право зберігати і розвивати свою мову».[41]
Сукупність цих та інших фактів й обставин дозволила М. Никифораку сформувати цілком слушні, на наш погляд, висновки: «Австрія забезпечила на Буковині помітний прогрес у всіх сферах крайового життя. Із глухого турецько-молдавського середньовіччя край поступово піднявся до рівня новітнього суспільства, поєднавши до того ж в собі риси східної й західної цивілізацій»; «у 1774—1918 рр. Буковина єдиний раз за всю історію була цілісною політико-адміністративною одиницею»; «революція 1849 р. поклала початок пробудженню національної свідомості так званих «неісторичних», «недержавних» народів Австрії, до яких відносили також українців Буковини».[42]
Після початку Першої світової війни, власне 17 серпня 1916 р., Росія, Франція, Італія та Румунія домовилися про розділ Буковини за етнічною ознакою між Росією та Румунією: сторони «обґрунтували» свої претензії міжнародно визнаними угодами, «історичним правом» та «правом крові».[43]
Узагалі-то першу писемну згадку про Буковину як окрему область – «Велику Буковину» – знаходимо під 1412 р. в угоді між угорським королем Сигізмундом та польським королем Владиславом II Ягайлом. Сама по собі «Велика Буковина» складається, як відомо, зі шкільного курсу географії, з двох частин. Південна Буковина зі столицею в Сучаві в XIV—XVI ст. була складовою частиною князівства Молдова. Від 1527 р. у складі Молдови перебувала під владою Туреччини, а від 1775 р. і до 1918 р. – у складі Австро-Угорщини. Північна Буковина в X—XI ст. перебувала під рукою Рюриків у складі Київської Русі, в XII—XIII ст. – у складі Галицько-Волинського князівства. У XIV—XVI ст. Північна Буковина була складовою частиною князівства Молдова і в 1527 р. у її складі потрапила під владу турків, а в 1775 р. дісталася Габсбургам (за виїмком Хотинського повіту, який згідно з Бухарестським мирним договором відійшов до складу Російської імперії як повіт у складі Бессарабської губернії).[38]
До австрійської окупації більшість населення Буковини писаного права фактично не знала: старости судили, покладаючись на «здоровий глузд», виходячи з норм права звичаєвого, яке поділялося на «загальнодержавне» та «місцеве». Єдиним писаним кодексом були хіба «Молдавські правила», що походили із церковних звичаїв і які використовував Ясський митрополит; в «якійсь мірі» на практиці застосовувалися положення грамоти Господарів. Після приєднання Буковини до Австрії «основним джерелом права» тут став австрійський закон, а першим правом – конституційне право монархії, т. зв. «Прагматична санкція» 1713 р. 1797 р. цісарським патентом на габсбурзьких землях (на Буковині – з 1 січня 1812 р.) запровадили новий Цивільний кодекс, «кодекс децентралізованої держави, яка постійно боялася внутрішнього розпаду». Документ повністю порвав із римським правом «і вперше в австрійській історії права сперся на принципи раціоналізму». Упродовж XIX ст. документ увели в дію і на слов’янських територіях – у Боснії, Герцеговині, Словенії, Хорватії, Сербії, Чорногорії, частково – у Північній Італії та Ліхтенштейні. Характерним і в цьому випадку є те, що після 1918 р. положення документа продовжували діяти у Польщі, Чехословаччині, Югославії![39]
Від 1804 р. всі землі, які перебували під рукою Габсбурзького дому, були об’єднані в одній державі – Австрії, яка з 1812/1813 рр. стала офіційно називатися Австрійською імперією. Буковина 1848 р. була представлена в обох палатах імперського парламенту, а 29 вересня 1850 р. отримала земельну конституцію. Край був піднесений до рівня однієї з коронних земель Імперії: цісар уперше прийняв на себе титул «герцога Буковини». 1867 р. Імперію було трансформовано на двоєдину монархію. В Австро-Угорщині остаточно утвердився конституційний устрій – «остаточно» настільки, що «цілий ряд» правових норм перейшов до конституцій Австрії 1918 та 1920 рр., «урізних модифікаціях» діє в Австрії «до сьогодні», але найважливіше – «чимало з них закріплено в Конституції України»!
Буковина мала своїх депутатів як у райхсраті Австрії (яка до 1867 р. називалася Ціслейтанією), так і в сеймі Угорщини (до 1867 р. – Транслейтанія). Спочатку депутатів обирали виборщики (до цього – крайові сейми), від 1872 р. вибори стали безпосередніми; депутати обиралися від курій (спочатку від чотирьох, з 1896 р. – від п’яти). 1907 р. куріальну систему скасували, на її місці постала виборча система, ґрунтована на засадах загального, прямого, рівного таємного виборчого права. З 516 депутатів нижньої палати Буковина мала 14 місць – 4 від німецьких виборчих округів, 5 – від українських, 5 – від румунських[40]. Депутати-українці об’єднувалися в Українському парламентському клубі, який очолював М. Василько.
Тут треба акцентувати увагу на тому, що, власне, Основного закону як єдиного цілісного документа Габсбурзька монархія не знала. Як показав М. Никифорак, поняття «Конституція» в даному випадку означали п’ять конституційних законів: «Про імперське представництво», «Про загальні права громадян», «Про влаштування імперського суду», «Про судову владу», «Про урядово-виконавчу владу». Конституція 1867 р. «широко задекларувала загальні демократичні права громадян імперії: рівність перед законом, недоторканість приватної власності, свободу совісті, слова, друку, зборів, створення політичних та громадських обєднань, право на освіту, на вільний вибір професії, право на захист особистої свободи (ув’язнення особи дозволялося тільки на підставі судового вироку). Конституція визнала рівноправність усіх народів держави, їх непорушне право зберігати і розвивати свою мову».[41]
Сукупність цих та інших фактів й обставин дозволила М. Никифораку сформувати цілком слушні, на наш погляд, висновки: «Австрія забезпечила на Буковині помітний прогрес у всіх сферах крайового життя. Із глухого турецько-молдавського середньовіччя край поступово піднявся до рівня новітнього суспільства, поєднавши до того ж в собі риси східної й західної цивілізацій»; «у 1774—1918 рр. Буковина єдиний раз за всю історію була цілісною політико-адміністративною одиницею»; «революція 1849 р. поклала початок пробудженню національної свідомості так званих «неісторичних», «недержавних» народів Австрії, до яких відносили також українців Буковини».[42]
Після початку Першої світової війни, власне 17 серпня 1916 р., Росія, Франція, Італія та Румунія домовилися про розділ Буковини за етнічною ознакою між Росією та Румунією: сторони «обґрунтували» свої претензії міжнародно визнаними угодами, «історичним правом» та «правом крові».[43]
«Етнографічні «українські» землі» у складі Угорського королівства
Закарпаття
Після смерті київського князя Володимира Великого Закарпаття перейшло під владу угорських королів, які на початку XI ст. носили титул «князя русинів». Як показав Б. Ринажевський, Закарпаття, перебуваючи впродовж майже 900 років у складі Угорщини, у правовому відношенні не мало навіть статусу окремої адміністративно-територіальної одиниці. В останні дні Світової війни, 31 жовтня 1918 р., створена у Будапешті Угорська національна рада проголосила на її території незалежну народну республіку. 21 грудня 1918 р. її уряд ухвалив «Закон про Руську Країну» (а не «Україну», як вважає Б. Ринажевський), який «вперше визначив державно-правовий статус Закарпаття» та «обіцяв закарпатцям самоврядування у справах адміністрації, освіти, релігії й мови, однак він не вносив змін у політичне становище», адже – «жодними параграфами не зумовлювалися політичні права населення краю, свобода слова, організацій тощо». На підставі цього закону вперше в столітній історії цієї землі було обрано її законодавчий орган – Сейм у складі 36 депутатів та сформовано регіональний уряд.
За місяць після ухвалення згаданого Закону у Хусті відбулася подія, проведена за сценарієм так званого Всеукраїнського з’їзду Рад у Харкові в грудні 1917 р. 21 січня 1919 р. нібито 1500 делегатів, обраних невідомо ким, невідомо коли і невідомо за якою процедурою, нібито від жителів 175 населених пунктів Руської Країни, нібито провели самочинні збори. Саме ці «збори» називають в науковій та популярній літературі «Хустським з’їздом», який «визнав недійсним закон від 21 грудня 1918р. і проголосив об’єднання» з неіснуючою на той час УНР. Таким чином, переконують нас сучасні дослідники, зокрема Б. Ринажевський, в с Ясені виникла «нова держава» – Гуцульська Республіка – її «розвиток був підготовлений усім ходом історії, відчуттям державотворчих прагнень українського населення». Оці самі «державотворчі прагнення» неіснуючого «українського населення», частина якого ще на початку III тисячоліття називає себе «русинами», ще встигли використати угорські та російські комуністи, «проголосивши» на території краю Радянську республіку, яка проіснувала на Закарпатті хіба більше місяця.
Спробам створити на території Закарпаття окрему державу поклали край переможці у Першій світовій війні. Край було передано до складу Чехословаччини, що і було оформлено Сен-Жерменським (1919 р.) та Тріанонським (1920 р.) мирними договорами.[44]
За місяць після ухвалення згаданого Закону у Хусті відбулася подія, проведена за сценарієм так званого Всеукраїнського з’їзду Рад у Харкові в грудні 1917 р. 21 січня 1919 р. нібито 1500 делегатів, обраних невідомо ким, невідомо коли і невідомо за якою процедурою, нібито від жителів 175 населених пунктів Руської Країни, нібито провели самочинні збори. Саме ці «збори» називають в науковій та популярній літературі «Хустським з’їздом», який «визнав недійсним закон від 21 грудня 1918р. і проголосив об’єднання» з неіснуючою на той час УНР. Таким чином, переконують нас сучасні дослідники, зокрема Б. Ринажевський, в с Ясені виникла «нова держава» – Гуцульська Республіка – її «розвиток був підготовлений усім ходом історії, відчуттям державотворчих прагнень українського населення». Оці самі «державотворчі прагнення» неіснуючого «українського населення», частина якого ще на початку III тисячоліття називає себе «русинами», ще встигли використати угорські та російські комуністи, «проголосивши» на території краю Радянську республіку, яка проіснувала на Закарпатті хіба більше місяця.
Спробам створити на території Закарпаття окрему державу поклали край переможці у Першій світовій війні. Край було передано до складу Чехословаччини, що і було оформлено Сен-Жерменським (1919 р.) та Тріанонським (1920 р.) мирними договорами.[44]
Інші «українські» етнографічні землі
Підляшшя
Так називаються землі, що перебувають у складі сучасної Польщі, власне є територією Бялостоцького та частини Люблінського воєводств Речі Посполитої. До XIV ст. ці землі входили до складу Київської Русі, а від XIV ст. – до складу ВКЛ. З 1569 р. це – землі Корони, поділені 1772 р. між Пруссією та Австро-Угорщиною, кордон між якими проходив по Західному Бугу. 1807 р. згідно з умовами Тильзитського миру на землях, які внаслідок поділів РП відійшли до Пруссії, Імператор Наполеон створив Варшавське герцогство, до якого 1809 р. приєднав польські землі, які після розділу РП відійшли до Австро-Угорщини. 1814—1815 рр. рішенням Віденського Конгресу Варшавське герцогство розділили між переможцями Наполеона – Росією, Пруссією, Австро-Угорщиною.
Холмщина
Це назва земель на лівому березі Західного Бугу, історичним центром яких з давніх-давен є м. Хелм (Холм). Засноване на початку XIII ст. Данилом Галицьким, до 1340 р. це місто та прилеглі до нього території перебували у складі Галицько-Волинського князівства, а в 1340—1377 рр. – у складі ВКЛ. В 1377 р. повновласть тут належала володарям Угорського королівства, а від 1387 р. перейшла до Речі Посполитої. 1795—1809 рр. Холмщина перебувала у складі Австро-Угорської імперії, у 1809—1815 рр. – Варшавського герцогства, від 1815 р. і до 1914 р. – у складі Російської імперії (власне, Царства Польського). Під час Першої світової війни Холмщину окупували країни Почвірного союзу, а після їх поразки у війні тут було відновлено легітимну польську владу.
Усі польські землі, які опинилися під рукою Романових, 1815 р. були «оформлені» у Царство Польське, якому було надано конституцію. Згідно з цим основним законом верховним правителем автономії був російський Імператор, але Царство Польське мало орган законодавчої влади – двопалатний Сейм, виконавчу владу очолював імператорський намісник, зовнішні зносини реалізовував імператорський уряд у Петербурзі. Після повстання 1831 р. конституцію 1815 р. було скасовано, з 1831 р. Царство Польське управлялося на підставі «органічного статуту», яким автономні права було значно обмежено. З 1888 р. Царство Польське в законодавчих актах Російської імперії називалося «Привіслинським краєм».
Усі польські землі, які опинилися під рукою Романових, 1815 р. були «оформлені» у Царство Польське, якому було надано конституцію. Згідно з цим основним законом верховним правителем автономії був російський Імператор, але Царство Польське мало орган законодавчої влади – двопалатний Сейм, виконавчу владу очолював імператорський намісник, зовнішні зносини реалізовував імператорський уряд у Петербурзі. Після повстання 1831 р. конституцію 1815 р. було скасовано, з 1831 р. Царство Польське управлялося на підставі «органічного статуту», яким автономні права було значно обмежено. З 1888 р. Царство Польське в законодавчих актах Російської імперії називалося «Привіслинським краєм».
Крим[45]
Від початку XV ст. на території сучасного Криму існувала степова імперія – Кримський ханат, «легітимний претендент на золотоординську спадщину»[46]. Як держава він являв собою воєнну конфедерацію кочових племен на чолі з воєнним ватажком, який водночас був патримоніальним володарем. Воєнний характер ханату відбився в одній з його основних метафоричних назв орда (перс. орду – ставка головнокомандуючого, військо). Під рукою ханів, окрім території півострова, знаходилися у різних формах залежності степові території сучасної України, населені кочовими племенами, та деякі території Прикубання й Північного Кавказу.
Формування центральної території держави почалося у зв’язку з монгольським завоюванням. Кримський півострів як окреме володіння був виділений ханом Золотої Орди Мунґке-Тімуром (1267—1280) в уділ своєму сину Уранґ-Тімуру. Згодом це володіння було пожалуване в окреме володіння сельджуцькому султану Іззед-Діну Кейкаусу. До 1380 р. Крим входив до улусу темника Мамая, що контролював західну половину усієї Золотої Орди. На початку XV ст. Крим мав статус намісництва (тумена) Золотої Орди. Кримський ханат претендував на спадщину Золотої Орди. Як підкреслює авторитетний дослідник О. Галенко, відгомоном цього було право Ґереїв діставати данину з Московії та Речі Посполитої. Хани також виступали посередниками у стосунках цих держав з Османською імперією.
На чолі держави стояв Хан, який, як показав О. Галенко, мав на першому місці у своїй титулатурі метафоричну назву Золотої Орди – Улу(г) Орда («Велика Орда») та її метрополії Улу(г) Юрт («Велика вотчина»). Від 1502 р. хани вживали також титул імператорського рангу падішаг, а хани першої половини XVI ст. навіть претендували на роль спадкоємців усієї імперії Чингісхана як «імператори усіх монголів» (barça Mogolpadişagi). Як підкреслює О. Галенко, литовські та московські князі визнавали імператорський статус кримських ханів, називаючи їх титулами цар кримський (або перекопський), Caesar Praecopensis.
Правляча династія Ґереїв виводила своє походження від Тоґа-Темюра (Тука-Тімур), молодшого сина Джучі, старшого сина Чингіcхана. Легітимність їх престолонаслідування санкціонувалася курултаєм, тобто зібранням родової верхівки, проте вибір кандидата на ханство із середини XVI ст. поступово переходить до османських султанів. Хан був верховним головнокомандуючим, правителем і власником. Легітимність ханської влади, а отже, і лояльність підданців випливала з приналежності до династії Ґереїв. Хан був джерелом права у своїй державі: він мав право життя і смерті над своїми підданими, право встановлювати закони, право на власний розсуд розпоряджатися землею й майном своїх підданців. Права Хана втілювалися в нормах звичаєвого права (тьоре, яса). Хан, наприклад, міг вимагати служби у війську своїх підданців, як він сам мусив служити з військом своєму сюзерену – османському султану.
Формування центральної території держави почалося у зв’язку з монгольським завоюванням. Кримський півострів як окреме володіння був виділений ханом Золотої Орди Мунґке-Тімуром (1267—1280) в уділ своєму сину Уранґ-Тімуру. Згодом це володіння було пожалуване в окреме володіння сельджуцькому султану Іззед-Діну Кейкаусу. До 1380 р. Крим входив до улусу темника Мамая, що контролював західну половину усієї Золотої Орди. На початку XV ст. Крим мав статус намісництва (тумена) Золотої Орди. Кримський ханат претендував на спадщину Золотої Орди. Як підкреслює авторитетний дослідник О. Галенко, відгомоном цього було право Ґереїв діставати данину з Московії та Речі Посполитої. Хани також виступали посередниками у стосунках цих держав з Османською імперією.
На чолі держави стояв Хан, який, як показав О. Галенко, мав на першому місці у своїй титулатурі метафоричну назву Золотої Орди – Улу(г) Орда («Велика Орда») та її метрополії Улу(г) Юрт («Велика вотчина»). Від 1502 р. хани вживали також титул імператорського рангу падішаг, а хани першої половини XVI ст. навіть претендували на роль спадкоємців усієї імперії Чингісхана як «імператори усіх монголів» (barça Mogolpadişagi). Як підкреслює О. Галенко, литовські та московські князі визнавали імператорський статус кримських ханів, називаючи їх титулами цар кримський (або перекопський), Caesar Praecopensis.
Правляча династія Ґереїв виводила своє походження від Тоґа-Темюра (Тука-Тімур), молодшого сина Джучі, старшого сина Чингіcхана. Легітимність їх престолонаслідування санкціонувалася курултаєм, тобто зібранням родової верхівки, проте вибір кандидата на ханство із середини XVI ст. поступово переходить до османських султанів. Хан був верховним головнокомандуючим, правителем і власником. Легітимність ханської влади, а отже, і лояльність підданців випливала з приналежності до династії Ґереїв. Хан був джерелом права у своїй державі: він мав право життя і смерті над своїми підданими, право встановлювати закони, право на власний розсуд розпоряджатися землею й майном своїх підданців. Права Хана втілювалися в нормах звичаєвого права (тьоре, яса). Хан, наприклад, міг вимагати служби у війську своїх підданців, як він сам мусив служити з військом своєму сюзерену – османському султану.