Давыдов Анатолий. Цiлющий камiнь (на украинском языке)

   Чекали недовго. На стежцi, що вела до сушняку, з'явився юнак. Щойно вiн порiвнявся з кущем, де сидiли хлопцi, Кер кинувся на нього, збив з нiг i затиснув рота рукою.
   Жиг i Тот швидко зв'язали жовтоголового, застерегли: якщо вiн кричатиме, крем'яна сокира впаде йому на голову, а якщо зiзнається, де дiвчина, котру вчора привели в селище, - його вiдпустять живим.
   Хлопець зблiд. Вiн зрозумiв, у яку скруту попав. Не скаже, де та дiвчина - загине вiд руки незнайомцiв, а скаже - вб'ють свої. Вiн глянув на сокиру, яку тримав напоготовi Жиг, i, певно, на щось зважившись, почав розповiдати.
   Минулого тижня померла Материна помiчниця. Вона довго жила в селищi, й нiхто з молодих уже не знав, що народилася та жiнка в iншому мiсцi. Юнак, наприклад, почув про це лише тодi, коли її спалювали на Священному вогнi. Потрiбна була замiна. Нову помiчницю теж краще було взяти з iншого роду, оскiльки її позбавляли права виходити замiж. Хтось розповiв Матерi про Оле. Вирiшили викрасти дiвчину в сусiдiв. Чому саме ЇЇ? Бо вона - чужинка, полонянка, нiхто не страждатиме й не воюватиме через неї.
   - Ваша дiвчина зараз у житлi Матерi, - закiнчив юнак. - їй заборонено виходити на люди...
   Хлопцi лишили бiля полоненого Жига, а самi знову поповзли в полиновi заростi. Тепер вони не зводили очей з Материної печери, вхiд до якої було завiшено ведмежою шкурою.
   Чекали до сутiнкiв. Але з печери так нiхто й не вийшов.
   Повернувшись до полоненого, що зв'язаний лежав пiд кущем, Кер запитав його:
   - Як стемнiє, ти проведеш нас до Материної печери?
   - А потiм що?
   - Викличеш ту дiвчину!
   Юнак погодився. Йому не хотiлося вмирати через якесь там дiвчисько. Проте вiн сказав, що до печери пiде тiльки Кер - не так помiтно.
   Нiч видалася темною, та Керовi здавалося, що червонi язики полум'я здiймаються все вище й вище, освiтлюючи геть усе довкола.
   Хлопцi нечутно обiйшли сторожу. Двоє вартових, присiвши на камiнь, стиха про щось гомонiли. Вони навiть не обернулися, коли пiд ногою в Кера трiснула суха гiлка.
   - Не турбуйся, - прошепотiв провiдник. - Цим байдуже, що робиться в селищi. Там є своя сторожа. Але якщо нас помiтять, ти мовчи, я говоритиму сам...
   Селище спало, коли хлопцi пiдповзли до печери Матерi. При входi до печери шкури вже не було, i в глибинi її Кер побачив двох сплячих: Матiр роду й скоцюрблену бiля неї Оле.
   Кер намацав рукою камiнчик, кинув у печеру. Вiн хотiв попасти в Оле. Проте камiнчик не долетiв, ударився об кам'янистий виступ, упав на Матiр. Та пiдвела голову, глянула на Оле. Дiвчина спала.
   Кер хотiв було перебiгти в печеру, проте його супутник насторожено пiднiс руку. Бiля них з'явився високий чоловiк. Вiн тихо наблизився до печери, пiдклав у вогонь сухих гiлок. Вогонь весело застрибав, освiтивши хлопцiв. Та їм пощастило: сторож не оглядаючись пiшов геть.
   - Пора!
   Кер вскочив у печеру, хотiв розбудити Оле. Та в цей час знадвору долинув невиразний гомiн. Потiм пролунав свист i з усiх печер почали вискакувати чоловiки: хто iз списом, хто з крем'яною сокирою - усi готовi до бою. Мати не прокидалася. Боячись, що в печеру ось-ось хтось зайде, Кер сховався за кам'яний виступ. Звiдси йому було видно Матiр, Оле, вхiд до печери.
   Та надворi чулися голоси, тупотiння нiг, а в печеру нiхто не заходив. Раптом пролунали вигуки, що вимагали чиєїсь смертi. Кого спiймали охоронцi?
   Цiєї митi до печери вбiг юнак i прошепотiв:
   - Чого ж не забираєш дiвчини? Мати спить...
   - А якщо сюди прийдуть?
   - Сюди нiхто не прийде. Коли Мати спить, її не турбують.
   - А що там скоїлося? Кого упiймали?
   - Мабуть, хтось iз ваших попався...
   Кер обережно розбудив Оле, i всi троє непомiтно залишили печеру Матерi. Тi, що були бiля вогнища, вже розмахували сокирами, готуючись до танку перемоги над полоненим. Великий мисливець, що стояв на горбку, стримував їх. Але юрмисько розпалювалося ще дужче. Аж коли полум'я спалахнуло яскравiше й освiтило весь натовп, Великий мисливець опустив свою сокиру. Голоси стихли, натовп розступився, i до вогнища притягли Жига.
   Кер мiг тiльки здогадуватися, як той попав у полон. Йому було жаль Жига. Смiливий хлопець. Але гаятись не можна!
   Пiд войовничi вигуки на голову Жига опустилось з десяток сокир... Тiло його кинули у вогонь.
   ... Кер та Оле, а разом з ними й Тот довго никали навколо жител "свого" роду. Що їм робити? Йти в селище? Хто ж добровiльно повернеться в полон?! Та й що вони скажуть, коли Мати запитає про Жига? Податися до своїх? А що вони скажуть рiднiй Матерi про Цiлющий камiнь, по який пiшли?
   Кер подивився на зморену Оле, на її подряпанi ноги.
   Чи витримає вона далеку дорогу? Адже й рана ще не зовсiм загоїлася.
   Оле нiби вгадала його думки. Притулившись до хлопця, запально мовила:
   - Додому, тiльки додому!
   - А як же бути з Цiлющим каменем? - запитав Кер чи то себе, чи то Оле. - Без нього нас не приймуть... Тот, - покликав перегодя. - Зараз я проникну в селище i заберу свої речi, а пiсля того ми з Оле покинемо вас. Щоб ти не зчиняв тривоги, я зв'яжу тебе. Коли ж повернуся вiдпущу. Обiцяю!
   Залишивши Оле з Тотом у лiщинових заростях, Кер нагинцi попрошкував до селища. Йому треба було до Материнського житла. Там лежав їхнiй Цiлющий камiнь.
   Чоловiки якраз готувалися до полювання. Вони зiбралися бiля Жертовного каменя, обступили купу оленячих рогiв i застрибали в танку. Тiльки-но мисливцi рушили, Кер наблизився до селища. Вiн не зводив очей з Материнського житла. Ось звiдти вийшла Мати з Аєю й попрямували до рiчки.
   Кер тiнню майнув до житла, швидко знайшов пiд шкурою, на якiй спала Оле, невелику грудку. Прихопивши на ходу спис, хлопець чимдуж подався з селища.
   Оле, не дочекавшись Кера, заснула. Дрiмав i бранець. Дiвчина спала так мiцно, що навiть не вiдчула, як Кер погладив її припухле вiд тривалих ридань обличчя. Прокинулася, аж коли хлопець поторсав її за плече.
   Тот, глянувши на зброю в руках Кера, злякався. Але Кер швидко розв'язав його i вiдпустив.
   - Час i нам додому! - Кер показав Оле Цiлющий камiнь, i вони рушили в дорогу.
   Йшли довго: день i нiч, день i нiч, а тодi ще день i нiч. Нарештi густi чагарi розступилися й почався старий ялиновий лiс. По пухкiй глицi ступалося легше, але дуже допiкав голод.
   Ночувати зiбралися пiд ялиною. Проте заснути не вдалося. Неподалiк почулося хрюкання.
   - Свинi! - здогадався Кер. - Мерщiй на дерево!
   Вепри пiдiйшли до ялини численним виводком. Старi рили землю, а смугастi поросята, бавлячись, штурхали один одного. Кер стиснув в однiй руцi списа, а другою мiцно вчепився за гiлку. На мить завагався - чи пiде звiдси виводок, якщо вiн уб'є порося? На ялинку свинi не полiзуть, але пiдрити й повалити дерево можуть. Що його робити?.. Дуже-бо хочеться їсти! А, будь-що-будь - i Кер метнув списа. Порося кувiкнуло й упало. На щастя, старi вепри, покрюкуючи, посунули в болотянi чагарi.
   Кер перший зiстрибнув на землю. Хутко розпотрошив порося, зв'язав корою переднi й заднi ноги, просунув мiж ними спис i кивнув Оле, щоб якомога швидше тiкати звiдси.
   ... Залишок ночi провели на деревi. Це була напiвповалена ялинка з густою ошатною кроною. Можна було б влаштуватися й пiд нею, але запах поросятини мiг привернути небажаних гостей. Зрубуючи нижнє гiлля, Кер вимостив повище вiд землi м'яку i зручну постiль. Прив'язавшись до стовбура, вони заснули.
   Розбудили їх собаки. Кер схопився, глянув униз.
   - Тiкаймо! - сказав вiн Оле. - Ось-ось сюди прийдуть мисливцi. Тодi нам нiколи не повернутися до рiдного племенi.
   Вони стрибнули вниз i, вiдбиваючись вiд собак списами, кинулися в лiсову гущавину. Але тут їх зненацька повалили на землю важкi удари.
   Як довго вони були непритомнi, нi хлопець, нi дiвчина не знали. Отямилися бiля великого багаття. Кер не повiрив своїм очам - над ним стояла його Мати. Вiн радiсно закричав, але пiдвестися не мiг. Ноги й руки не слухалися, голова була важка, нiби камiнь.
   Йому пiднесли води. Жадiбно випивши мало не повний череп, хлопець вiддав його Румовi.
   - Ось вiн, Цiлющий камiнь... - схвильовано мовив Кер i поклав невелику грудочку до нiг Матерi.