Страница:
На мить хлопцеве обличчя проясніло, та потім він знову похнюпився і зітхнув:
– Але ж, Неллі, нехай я хоч двадцять разів звалю його з ніг – це не зробить його в очах інших гіршим, а мене кращим. Якби ж я тільки мав таке світле волосся й гладеньку шкіру, і так само гарно вдягався й поводився, і міг бути таким же багатим, як він!
– І за найменшої нагоди бігав би плакатись до мамці, і тремтів, коли якийсь там сільський хлопчисько покаже тобі кулака, і сидів би цілий день удома, бо надворі дощ, – додала я. – Гіткліфе, звідки така слабкодухість? Підійди-но до дзеркала – я покажу, чого тобі справді варто бажати. Бачиш ці дві риски, що пролягли в тебе між бровами? І ці густі брови, що замість того, щоб пустотливо здійматись догори, повзуть униз? І двійко бісиків, які так глибоко зачаїлися у твоїх очах, що ніколи й на світ не показуються, а лише інколи виграють у темряві, мов ті дияволові діти? То прагни й привчися до того, щоб нахмарене чоло розгладжувалося саме собою, а очі широко й по-дружньому дивилися на світ, й заміни своїх бісиків на довірливих невинних янголят, які вбачають у кожному добро, а не лихі помисли. Не дай собі перетворитися на зацькованого приблудного пса, який знає, що заслужив на покарання, та все одно ненавидить весь світ так само, як і свого кривдника.
– Тобто мені треба прагнути до таких великих блакитних очей, як у Едгара Лінтона, і навіть до такого чола, як у нього, – З констатував він. – Я буду – проте це мені не допоможе.
– Добре серце зробить добрим і вираз твого обличчя, мій хлопчику, – вела я далі. – Лихі думки спотворюють і найвродливіше личко. А тепер, коли ми вмилися, та причесалися, та пожвавішали, – скажи, хіба не бачиш, що ти доволі симпатичний? Я особисто в цьому впевнена. Ти міг би зіграти роль головного персонажа із тієї казки, де свинопас виявляється перевдягненим принцом. Хто знає – може, твій батько був китайський імператор, а мати – індійська цариця, і кожен із них міг би купити Буремний Перевал вкупі з Трашкрос-Грейнджем за свій тижневий дохід? А тебе викрали злі моряки й доправили до Англії. Якби я була на твоєму місці, я б великі надії покладала на своє походження; думка про те, хто я є насправді, надавала б мені сили з гідністю зносити знущання якогось там фермера!
Отак я гомоніла, і Гіткліф поступово перетворювався з наїжаченого відлюдька на доволі милого хлопця. Коли ж раптом знадвору почувся гуркіт, перервавши наші розмови. Він підбіг до вікон, а я до дверей – саме вчасно, щоб побачити двох Лінтонів, що виходили з сімейного екіпажа, вкутані ледве не по очі, в той час як Ерншо злазили з коней: взимку вони зазвичай їздили до церкви верхи. Катрина взяла своїх однолітків за руки, повела в дім і всадовила біля вогню, так що їхні бліді личка швидко налилися рум'янцем.
Я підганяла Гіткліфа, аби не барився і одразу виявив свою приязність, і він охоче підкорився. Та от невдача – коли він відчиняв двері з боку кухні, Гіндлі Ерншо шарпнув їх з іншого. Вони зіштовхнулися, і хазяїн, роздратований його охайним зовнішнім виглядом і життєрадісним виразом обличчя чи, може, прагнучи дотримати обіцянки, даної місіс Лінтон, – із несподіваною люттю заштовхнув його назад і зло кинув Джозефу:
– Не пускай хлопця до кімнати – хай сидить на горищі, поки ми не пообідаємо. А то почне вмочати пальці у крем і цупити фрукти, якщо залишити його самого за столом хоч на хвилину.
– Ні, сер, – не втрималася я, – хто завгодно, але тільки не він. Та, сподіваюся, йому, як і нам, дістанеться щось смачненьке.
– Йому дістанеться він мене на горіхи, якщо побачу його внизу до настання ночі! – гаркнув Гіндлі Ерншо. – Геть звідси, приблудо! Що-о? Ти ще й фасонити надумав? Зажди-но, я вхоплюся за ці шикарні пасма – побачимо, чи не розтягну я їх ще трохи?
– Вони вже й так довгі,– відзначив малий Едгар Лінтон, зазираючи крізь шпарину у дверях.– І як йому не болить від них голова! Адже його волосся схоже на кінську гриву, що спадає просто на очі!
Він докинув це, не маючи на меті когось образити; проте запальна Гіткліфова вдача виявилася неготовою протистояти такій зухвалості, та ще й із боку потенційного ворога. Він вхопив тарелю з гарячим яблучним пюре (перше, що трапило під руку) й вихлюпнув весь її вміст просто в лице намовникові. Той, у свою чергу, підняв такий ґвалт, що прибігли Ізабелла й Катрина. Містер Ерншо сіпонув винуватця й потяг його до комори, де, очевидячки, вдався до суворих заходів, аби вгамувати вируючі почуття свого утриманця, бо повернувся назад розпашілим і засапаним. Я взяла кухонного рушника й затято обтерла Едгарові губи та ніс, визнавши, що малий отримав по заслузі за те, що пхає носа куди не слід. Його сестричка почала проситися додому, а Кеті просто прикипіла до одного місця, розгублена і червона від побаченого.
– Не варто було тобі говорити до нього! – закинула вона Лінтонові. – Він був не в гуморі, а тут ще й ви зіпсували собі свято. Його відшмагають, а я ненавиджу, коли його б'ють! Те пер не зможу з'їсти свій обід. І навіщо ти забалакав до нього, Едгаре?
– Я не балакав із ним, – схлипнув хлопчак, ухиляючись від моїх рук і витираючи обличчя своєю батистовою хустинкою. – Я пообіцяв мамі, що не скажу йому ані слова – і таки не сказав!
– Та досить уже вам плакатись, – із презирством відрізала Кеті,– ніхто не збирався вас убивати. Хоч теперечки не здіймайте галасу – йде мій брат! Тихо, Ізабелло! Чи хтось тебе займав, що ти репетуєш?
– Ну, діти, до столу! – проголосив Гіндлі Ерншо, ввалившись до кімнати. – Ота тварюка змусила мене добряче попотіти. Наступного разу, Едгаре, вершіть правосуддя самі – це підвищить вам апетит!
Та все пішло на лад, коли всі вздріли заставлений наїдками стіл, від якого так апетитно пахло. Після виснажливої подорожі гості зголодніли і швидко відійшли від нещодавньої пригоди, адже справжньої шкоди їм ніхто не заподіяв. Містер Ерншо щедрою рукою наклав усім повні тарілки, а господиня розважала товариство жвавою розмовою. Я пильнувала за її спиною, чи нікому нічого не треба; було боляче дивитися, як Катрина з байдужим виглядом взялася до гусячого крильця – в її очах не зблиснуло ні сльозинки. «Бездушна дитина, – вирішила я собі. – Як легко вона забуває про кривду, завдану вірному другові! Я й подумати не могла, що вона така черства». Та піднісши шматок до рота, вона знову опустила його на тарілку; її щоки спалахнули, й по них покотилися сльози. Вона зумисне впустила виделку на підлогу та поспішно схилилася долі, щоб приховати свої розбурхані почуття. Тепер я вже більше не вважала її бездушною. Я збагнула, як вона каралася того дня, втомившись чекати миті, коли нарешті залишиться на самоті чи зможе провідати Гіткліфа, якогохазяїн зачинив у кімнаті,– як я зрозуміла, вона намагаласявласноруч віднести йому щось попоїсти. Вечері були танці. Кеті просилася, щоб Гіткліфа звільнили з-під арешту, бо Ізабеллі не вистачило партнера, але все марно – роль кавалера дісталася мені. У запалі танцю ми остаточно струсили з себе рештки прикрих вражень, а з прибуттям гімертонського музичного ансамблю взагалі забули про всі неприємності. Адже вони грали на п'ятнадцяти музичних інструментах: трубі, тромбоні, кларнетах, фаготах, французьких ріжках, віолончелі – і це не рахуючи співаків! Вони ходили по домівках усіх поважних родин, і кожного Різдва поверталися додому не з порожніми руками; ми уважили можливість їх послухати за чудову забавку. Потому як звичні різдвяні гімни були проспівані, вони перейшли до веселеньких мотивів. Місіс Ерншо любила музику, і грали вони доволі довго.
Катрина також любила музику, та сказала, що їй миліше слухати її з висоти верхніх східців, і пішла нагору, у темряву. Я подалася слідом. Нижні двері замкнули; в домі було повно людей, тож нашу відсутність помітити було важко. Та на східцях вона не спинилася – пішла прямцем на горище, де сидів під арештом Гіткліф, і покликала його. Спершу хлопець вперто відмовчувався, та дівчина не здавалася і врешті схилила його до розмови. Я залишила бідненяток, щоб дати їм змогу спокійно наговоритися.
Коли стало ясно, що музикам треба перепочити, я знову піднялася нагору, щоб попередити про це Катрину. Я очікувала побачити її на сходах – натомість її голос долинав із кімнати. Виявилося, що це мале мавпенятко видерлося на дах крізь віконце одної горішньої кімнати і влізло у таке ж віконце іншої, де замкнули Гіткліфа. Мені довелося застосувати все своє красномовство, аби вмовити її вилізти звідти. Коли Катрина з'явилася, Гіткліф був із нею; вона наполягала, щоб я узяла його до кухні, бо, мовляв, Джозефа ж немає – пішов до сусідів, подалі від «диявольської рапсодії», як він любив називати музику. Я відказала, що більше не збираюся потурати їхнім витівкам, але оскільки бранець постував ще з й учорашнього обіду, вирішила заплющити очі на такий непослух. Гіткліф зійшов униз; всадовивши його біля вогню, я виклала перед ним чимало різних ласощів. Проте хлопець був якийсь млявий і майже нічого не подужав з'їсти, а всі спроби звеселити його були марними. Він сперся ліктями на коліна, вмостився підборіддям на зчеплені руки і застиг у німотному розумуванні. На моє запитання «Про що ти зараз думаєш?» хлопець похмуро відповів:
– Подумую, як відплатити Гіндлі Ерншо. Я буду чекати сто років, аби лиш зробити це. Сподіваюсь, він не помре раніше за мене!
– Гіткліфе, як тобі не соромно! – я спробувала привести його до тями. – Адже карати лихих людей – то Божа справа, а нам належить вчитися прощати.
– Ні, Бог із того такої втіхи, як я, не зазнає,– відказав він. – Якби ж тільки знати, яка кара для нього найтяжча! Залиш мене самого, і я над цим поміркую: поки я про це думаю, то мені не так болить.
Але ж, містере Локвуде, я й забула, що такими казочками важко когось розважити. Це ж треба було мені отак розпатякатись! Та й питво ваше вже захололо, а самих вас уже сліпці сватають. Треба було розповісти усе, що ви бажали знати про Гіткліфа, в кількох словах, та й по всьому.
– Посидьте ще, місіс Дін, – благав я. – Хоча б якісь пів-годинки! Ви правильно вчинили, розповідаючи так детально і розлого. Такий ґатунок оповіді мені подобається, й було б добре, якби ви і завершили вашу історію у тому ж ключі.
Мене цікавить кожна із описаних вами постатей, більшою чи меншою мірою.
– Ось ось виб'є одинадцяту, сер.
– Нічого, я не звик лягати у такий час. Перша чи друга ночі – цілком прийнятний час для людини, яка встає о десятій ранку.
– Не раджу вам спати до десятої. Адже найкраща година доби – це світанок. А хто не розбереться з половиною всіх своїх справ до десятої, має всі шанси не впоратися протягом дня і з рештою.
– І все ж таки, місіс Дін, сідайте назад у крісло, бо я планую розтягнути свій нічний відпочинок до завтрашнього обіду. Можу сказати наперед, що підхопив щонайменше нежить, якщо не щось гірше.
– Сподіваюсь, що не гірше, сер. Тоді з вашого дозволу я перенесу час дії своєї розповіді на три роки вперед: за цей час місіс Ерншо…
– Ні-ні, я не дозволю нічого подібного! Чи знайомий вам стан, коли, сидячи на самоті, ви спостерігаєте, як на килимку перед вами кішка вилизує своїх кошенят, – і так пильно стежите за цим процесом, що факт проминання кицькою одного-єдиного вушка може надовго вивести вас із рівноваги?
– Надзвичайно лінивий стан, мушу сказати!
– Навпаки – надто виснажливий. І я зараз почуваюся саме так, тож, будьте ласкаві, розповідайте з усіма подробицями. Я починаю розуміти, що люди в цих краях різняться від міських жителів так само, як різниться ставлення до павука у тюремній камері і того ж таки павука у звичайному будинку. Проте внутрішня принада життя завдячує собою не лише оку свого споглядальника. Люди тут на все дивляться глибше, живуть більше внутрішнім життям, а не зовнішнім – минущою шкаралупою речей. Тепер я уявляю собі таке життя цілком можливим, а раніше б не повірив, що тут можна прожити хоча б рік. Це нагадує голодну людину, перед якою поставили лише одну страву, на якій вона може цілком зосередити свої смакові рецептори і віддати їй належне; та коли ця людина підходить до столу, заставленого французькими делікатесами, то, можливо, й отримає з того всього якусь цілісну насолоду, проте зазвичай це будуть всього лише часточки вражень, розпорошені по закутках нашої пам'яті. – О, та ми тут такі ж звичайні люди, як і будь-де, коли з нами краще запізнатися, – повідала свої спостереження місіс Дін, дещо спантеличена моєю промовою.
– Вибачте, моя мила пані,– та ви самі є дивовижним і незаперечним доказом на користь моїх слів, і аж ніяк не ваших. Окрім деяких незначних особливостей вимови, у вас немає й сліду тих рис, які я звик вважати атрибутами вашого класу. Впевнений, що ви використовуєте свій розум за призначенням набагато частіше, ніж звичайні слуги. Не розмінюючись марно на дурні забавки, ви просто повинні були розвинути схильність до розмірковувань.
Місіс Дін засміялася.
– Звичайно, я й справді вважаю себе розсудливою й спокійною людиною, – відказала вона, – та зробилася такою не тому, що живу на відлюдді й бачу щодня одні й ті самі вирази на обличчях і спостерігаю за вчинками, що кояться з року в рік. Просто я на власному досвіді навчилася витримці, яка додала мені мудрості. До того ж я прочитала більше, ніж ви думаєте, містере Локвуд. У цій бібліотеці ви не знайдете жодної книжки, в яку б я не зазирнула і з якої б не винесла щось для себе, – окрім хіба що писаних грецькою, латиною чи французькою, та я хоча б можу визначити, якою вони написані мовою, а більшого годі й чекати від дочки бідняка. Хай там як, якщо я вже почала оповідати, як справжня пліткарка, я так і продовжу, і замість пропустити три роки, із задоволенням перенесу дію своєї історії у літо наступного, 1778 року, – отже, майже двадцять три роки спливло відтоді.
Розділ восьмий
– Але ж, Неллі, нехай я хоч двадцять разів звалю його з ніг – це не зробить його в очах інших гіршим, а мене кращим. Якби ж я тільки мав таке світле волосся й гладеньку шкіру, і так само гарно вдягався й поводився, і міг бути таким же багатим, як він!
– І за найменшої нагоди бігав би плакатись до мамці, і тремтів, коли якийсь там сільський хлопчисько покаже тобі кулака, і сидів би цілий день удома, бо надворі дощ, – додала я. – Гіткліфе, звідки така слабкодухість? Підійди-но до дзеркала – я покажу, чого тобі справді варто бажати. Бачиш ці дві риски, що пролягли в тебе між бровами? І ці густі брови, що замість того, щоб пустотливо здійматись догори, повзуть униз? І двійко бісиків, які так глибоко зачаїлися у твоїх очах, що ніколи й на світ не показуються, а лише інколи виграють у темряві, мов ті дияволові діти? То прагни й привчися до того, щоб нахмарене чоло розгладжувалося саме собою, а очі широко й по-дружньому дивилися на світ, й заміни своїх бісиків на довірливих невинних янголят, які вбачають у кожному добро, а не лихі помисли. Не дай собі перетворитися на зацькованого приблудного пса, який знає, що заслужив на покарання, та все одно ненавидить весь світ так само, як і свого кривдника.
– Тобто мені треба прагнути до таких великих блакитних очей, як у Едгара Лінтона, і навіть до такого чола, як у нього, – З констатував він. – Я буду – проте це мені не допоможе.
– Добре серце зробить добрим і вираз твого обличчя, мій хлопчику, – вела я далі. – Лихі думки спотворюють і найвродливіше личко. А тепер, коли ми вмилися, та причесалися, та пожвавішали, – скажи, хіба не бачиш, що ти доволі симпатичний? Я особисто в цьому впевнена. Ти міг би зіграти роль головного персонажа із тієї казки, де свинопас виявляється перевдягненим принцом. Хто знає – може, твій батько був китайський імператор, а мати – індійська цариця, і кожен із них міг би купити Буремний Перевал вкупі з Трашкрос-Грейнджем за свій тижневий дохід? А тебе викрали злі моряки й доправили до Англії. Якби я була на твоєму місці, я б великі надії покладала на своє походження; думка про те, хто я є насправді, надавала б мені сили з гідністю зносити знущання якогось там фермера!
Отак я гомоніла, і Гіткліф поступово перетворювався з наїжаченого відлюдька на доволі милого хлопця. Коли ж раптом знадвору почувся гуркіт, перервавши наші розмови. Він підбіг до вікон, а я до дверей – саме вчасно, щоб побачити двох Лінтонів, що виходили з сімейного екіпажа, вкутані ледве не по очі, в той час як Ерншо злазили з коней: взимку вони зазвичай їздили до церкви верхи. Катрина взяла своїх однолітків за руки, повела в дім і всадовила біля вогню, так що їхні бліді личка швидко налилися рум'янцем.
Я підганяла Гіткліфа, аби не барився і одразу виявив свою приязність, і він охоче підкорився. Та от невдача – коли він відчиняв двері з боку кухні, Гіндлі Ерншо шарпнув їх з іншого. Вони зіштовхнулися, і хазяїн, роздратований його охайним зовнішнім виглядом і життєрадісним виразом обличчя чи, може, прагнучи дотримати обіцянки, даної місіс Лінтон, – із несподіваною люттю заштовхнув його назад і зло кинув Джозефу:
– Не пускай хлопця до кімнати – хай сидить на горищі, поки ми не пообідаємо. А то почне вмочати пальці у крем і цупити фрукти, якщо залишити його самого за столом хоч на хвилину.
– Ні, сер, – не втрималася я, – хто завгодно, але тільки не він. Та, сподіваюся, йому, як і нам, дістанеться щось смачненьке.
– Йому дістанеться він мене на горіхи, якщо побачу його внизу до настання ночі! – гаркнув Гіндлі Ерншо. – Геть звідси, приблудо! Що-о? Ти ще й фасонити надумав? Зажди-но, я вхоплюся за ці шикарні пасма – побачимо, чи не розтягну я їх ще трохи?
– Вони вже й так довгі,– відзначив малий Едгар Лінтон, зазираючи крізь шпарину у дверях.– І як йому не болить від них голова! Адже його волосся схоже на кінську гриву, що спадає просто на очі!
Він докинув це, не маючи на меті когось образити; проте запальна Гіткліфова вдача виявилася неготовою протистояти такій зухвалості, та ще й із боку потенційного ворога. Він вхопив тарелю з гарячим яблучним пюре (перше, що трапило під руку) й вихлюпнув весь її вміст просто в лице намовникові. Той, у свою чергу, підняв такий ґвалт, що прибігли Ізабелла й Катрина. Містер Ерншо сіпонув винуватця й потяг його до комори, де, очевидячки, вдався до суворих заходів, аби вгамувати вируючі почуття свого утриманця, бо повернувся назад розпашілим і засапаним. Я взяла кухонного рушника й затято обтерла Едгарові губи та ніс, визнавши, що малий отримав по заслузі за те, що пхає носа куди не слід. Його сестричка почала проситися додому, а Кеті просто прикипіла до одного місця, розгублена і червона від побаченого.
– Не варто було тобі говорити до нього! – закинула вона Лінтонові. – Він був не в гуморі, а тут ще й ви зіпсували собі свято. Його відшмагають, а я ненавиджу, коли його б'ють! Те пер не зможу з'їсти свій обід. І навіщо ти забалакав до нього, Едгаре?
– Я не балакав із ним, – схлипнув хлопчак, ухиляючись від моїх рук і витираючи обличчя своєю батистовою хустинкою. – Я пообіцяв мамі, що не скажу йому ані слова – і таки не сказав!
– Та досить уже вам плакатись, – із презирством відрізала Кеті,– ніхто не збирався вас убивати. Хоч теперечки не здіймайте галасу – йде мій брат! Тихо, Ізабелло! Чи хтось тебе займав, що ти репетуєш?
– Ну, діти, до столу! – проголосив Гіндлі Ерншо, ввалившись до кімнати. – Ота тварюка змусила мене добряче попотіти. Наступного разу, Едгаре, вершіть правосуддя самі – це підвищить вам апетит!
Та все пішло на лад, коли всі вздріли заставлений наїдками стіл, від якого так апетитно пахло. Після виснажливої подорожі гості зголодніли і швидко відійшли від нещодавньої пригоди, адже справжньої шкоди їм ніхто не заподіяв. Містер Ерншо щедрою рукою наклав усім повні тарілки, а господиня розважала товариство жвавою розмовою. Я пильнувала за її спиною, чи нікому нічого не треба; було боляче дивитися, як Катрина з байдужим виглядом взялася до гусячого крильця – в її очах не зблиснуло ні сльозинки. «Бездушна дитина, – вирішила я собі. – Як легко вона забуває про кривду, завдану вірному другові! Я й подумати не могла, що вона така черства». Та піднісши шматок до рота, вона знову опустила його на тарілку; її щоки спалахнули, й по них покотилися сльози. Вона зумисне впустила виделку на підлогу та поспішно схилилася долі, щоб приховати свої розбурхані почуття. Тепер я вже більше не вважала її бездушною. Я збагнула, як вона каралася того дня, втомившись чекати миті, коли нарешті залишиться на самоті чи зможе провідати Гіткліфа, якогохазяїн зачинив у кімнаті,– як я зрозуміла, вона намагаласявласноруч віднести йому щось попоїсти. Вечері були танці. Кеті просилася, щоб Гіткліфа звільнили з-під арешту, бо Ізабеллі не вистачило партнера, але все марно – роль кавалера дісталася мені. У запалі танцю ми остаточно струсили з себе рештки прикрих вражень, а з прибуттям гімертонського музичного ансамблю взагалі забули про всі неприємності. Адже вони грали на п'ятнадцяти музичних інструментах: трубі, тромбоні, кларнетах, фаготах, французьких ріжках, віолончелі – і це не рахуючи співаків! Вони ходили по домівках усіх поважних родин, і кожного Різдва поверталися додому не з порожніми руками; ми уважили можливість їх послухати за чудову забавку. Потому як звичні різдвяні гімни були проспівані, вони перейшли до веселеньких мотивів. Місіс Ерншо любила музику, і грали вони доволі довго.
Катрина також любила музику, та сказала, що їй миліше слухати її з висоти верхніх східців, і пішла нагору, у темряву. Я подалася слідом. Нижні двері замкнули; в домі було повно людей, тож нашу відсутність помітити було важко. Та на східцях вона не спинилася – пішла прямцем на горище, де сидів під арештом Гіткліф, і покликала його. Спершу хлопець вперто відмовчувався, та дівчина не здавалася і врешті схилила його до розмови. Я залишила бідненяток, щоб дати їм змогу спокійно наговоритися.
Коли стало ясно, що музикам треба перепочити, я знову піднялася нагору, щоб попередити про це Катрину. Я очікувала побачити її на сходах – натомість її голос долинав із кімнати. Виявилося, що це мале мавпенятко видерлося на дах крізь віконце одної горішньої кімнати і влізло у таке ж віконце іншої, де замкнули Гіткліфа. Мені довелося застосувати все своє красномовство, аби вмовити її вилізти звідти. Коли Катрина з'явилася, Гіткліф був із нею; вона наполягала, щоб я узяла його до кухні, бо, мовляв, Джозефа ж немає – пішов до сусідів, подалі від «диявольської рапсодії», як він любив називати музику. Я відказала, що більше не збираюся потурати їхнім витівкам, але оскільки бранець постував ще з й учорашнього обіду, вирішила заплющити очі на такий непослух. Гіткліф зійшов униз; всадовивши його біля вогню, я виклала перед ним чимало різних ласощів. Проте хлопець був якийсь млявий і майже нічого не подужав з'їсти, а всі спроби звеселити його були марними. Він сперся ліктями на коліна, вмостився підборіддям на зчеплені руки і застиг у німотному розумуванні. На моє запитання «Про що ти зараз думаєш?» хлопець похмуро відповів:
– Подумую, як відплатити Гіндлі Ерншо. Я буду чекати сто років, аби лиш зробити це. Сподіваюсь, він не помре раніше за мене!
– Гіткліфе, як тобі не соромно! – я спробувала привести його до тями. – Адже карати лихих людей – то Божа справа, а нам належить вчитися прощати.
– Ні, Бог із того такої втіхи, як я, не зазнає,– відказав він. – Якби ж тільки знати, яка кара для нього найтяжча! Залиш мене самого, і я над цим поміркую: поки я про це думаю, то мені не так болить.
Але ж, містере Локвуде, я й забула, що такими казочками важко когось розважити. Це ж треба було мені отак розпатякатись! Та й питво ваше вже захололо, а самих вас уже сліпці сватають. Треба було розповісти усе, що ви бажали знати про Гіткліфа, в кількох словах, та й по всьому.
* * *
Перервавши отак свою розповідь, економка піднялася й відклала вбік своє шиття; та я відчував, що не спроможуся відсунутися від тепла коминка і зовсім не хотів спати.– Посидьте ще, місіс Дін, – благав я. – Хоча б якісь пів-годинки! Ви правильно вчинили, розповідаючи так детально і розлого. Такий ґатунок оповіді мені подобається, й було б добре, якби ви і завершили вашу історію у тому ж ключі.
Мене цікавить кожна із описаних вами постатей, більшою чи меншою мірою.
– Ось ось виб'є одинадцяту, сер.
– Нічого, я не звик лягати у такий час. Перша чи друга ночі – цілком прийнятний час для людини, яка встає о десятій ранку.
– Не раджу вам спати до десятої. Адже найкраща година доби – це світанок. А хто не розбереться з половиною всіх своїх справ до десятої, має всі шанси не впоратися протягом дня і з рештою.
– І все ж таки, місіс Дін, сідайте назад у крісло, бо я планую розтягнути свій нічний відпочинок до завтрашнього обіду. Можу сказати наперед, що підхопив щонайменше нежить, якщо не щось гірше.
– Сподіваюсь, що не гірше, сер. Тоді з вашого дозволу я перенесу час дії своєї розповіді на три роки вперед: за цей час місіс Ерншо…
– Ні-ні, я не дозволю нічого подібного! Чи знайомий вам стан, коли, сидячи на самоті, ви спостерігаєте, як на килимку перед вами кішка вилизує своїх кошенят, – і так пильно стежите за цим процесом, що факт проминання кицькою одного-єдиного вушка може надовго вивести вас із рівноваги?
– Надзвичайно лінивий стан, мушу сказати!
– Навпаки – надто виснажливий. І я зараз почуваюся саме так, тож, будьте ласкаві, розповідайте з усіма подробицями. Я починаю розуміти, що люди в цих краях різняться від міських жителів так само, як різниться ставлення до павука у тюремній камері і того ж таки павука у звичайному будинку. Проте внутрішня принада життя завдячує собою не лише оку свого споглядальника. Люди тут на все дивляться глибше, живуть більше внутрішнім життям, а не зовнішнім – минущою шкаралупою речей. Тепер я уявляю собі таке життя цілком можливим, а раніше б не повірив, що тут можна прожити хоча б рік. Це нагадує голодну людину, перед якою поставили лише одну страву, на якій вона може цілком зосередити свої смакові рецептори і віддати їй належне; та коли ця людина підходить до столу, заставленого французькими делікатесами, то, можливо, й отримає з того всього якусь цілісну насолоду, проте зазвичай це будуть всього лише часточки вражень, розпорошені по закутках нашої пам'яті. – О, та ми тут такі ж звичайні люди, як і будь-де, коли з нами краще запізнатися, – повідала свої спостереження місіс Дін, дещо спантеличена моєю промовою.
– Вибачте, моя мила пані,– та ви самі є дивовижним і незаперечним доказом на користь моїх слів, і аж ніяк не ваших. Окрім деяких незначних особливостей вимови, у вас немає й сліду тих рис, які я звик вважати атрибутами вашого класу. Впевнений, що ви використовуєте свій розум за призначенням набагато частіше, ніж звичайні слуги. Не розмінюючись марно на дурні забавки, ви просто повинні були розвинути схильність до розмірковувань.
Місіс Дін засміялася.
– Звичайно, я й справді вважаю себе розсудливою й спокійною людиною, – відказала вона, – та зробилася такою не тому, що живу на відлюдді й бачу щодня одні й ті самі вирази на обличчях і спостерігаю за вчинками, що кояться з року в рік. Просто я на власному досвіді навчилася витримці, яка додала мені мудрості. До того ж я прочитала більше, ніж ви думаєте, містере Локвуд. У цій бібліотеці ви не знайдете жодної книжки, в яку б я не зазирнула і з якої б не винесла щось для себе, – окрім хіба що писаних грецькою, латиною чи французькою, та я хоча б можу визначити, якою вони написані мовою, а більшого годі й чекати від дочки бідняка. Хай там як, якщо я вже почала оповідати, як справжня пліткарка, я так і продовжу, і замість пропустити три роки, із задоволенням перенесу дію своєї історії у літо наступного, 1778 року, – отже, майже двадцять три роки спливло відтоді.
Розділ восьмий
Одного чудового червневого ранку з'явився на світ мій перший вихованець – і останній нащадок давнього роду Ерншо. Ми гребли сіно на дальнім лані, і тут дівчинка, що носила У нам снідання, раптом прибігла на годину раніше – просто через луку і плаєм вверх, на бігу кличучи по мене.
– Але й доладне дитя, – віддихуючись, вигукнула вона. – Такого славного і світ не видів! Та лікар каже, що хазяйці не поправитися. Каже, що в неї вже котрий місяць сухоти. Я чула, як він сказав містеру Гіндлі: «Тепер її ніщо не тримає на світі, і вона помре ще до зими». Тож, Неллі, йди прямо додому. Ти будеш няньчити його, і годувати молочною сумішшю, і глядіти за ним денно і нощно! Як би я хотіла бути на твоєму місці, адже він буде цілком належати тобі за відсутності хазяйки!
– Та чи справді їй так зле? – спитала я, кинувши додолу граблі та пов'язуючи стрічки капелюшка.
– Думаю, що так. Хоча вона тримається – говорить так, ніби ще збирається побачити, як він змужніє,– потвердила дівчина. – Вона аж нетямиться з радощів, таке воно гарне! Ні, я б точно не померла, якби була на її місці,– я б відчула полегшення навіть від простого милування ним, хай там що говорить Кеннет. Я так на нього розізлилася. Дейм Арчер принесла малятко до хазяїна, і тільки-но його обличчя засяяло від радості, як наперед висунулося старе каркало та й говорить: «Ерншо, твоє щастя, що жінка вижила, аби залишити тобі цього сина. Коли вона приїхала, я одразу збагнув, що надовго на цьому світі вона не затримається, а тепер, мушу сказати, зима, певно, вкоротить їй віку. Та не бери це надто близько до серця – тут уже нічим не зарадиш. Та й, між нами кажучи, варто було тобі подумати, перш ніж брати за жінку таку кволу, тонку і непевну як тростинка дівчину!»
– А що на це сказав хазяїн?
– Мабуть, вилаявся, та я на нього й не зважала – все намагалася якнайкраще роздивитися дитину, – і вона знову із захватом почала її описувати.
Я, перейнявшись її палким настроєм, поспішила додому, щоб і собі помилуватися на немовля. Я переживала за Гіндлі, Ерншо: в його серці було місце тільки для двох об'єктів поклоніння – його дружини і нього самого; він любив обох, а обожнював одного, і я не уявляла, як він переживе цю втрату.
Коли ми дісталися до Буремного Перевалу, Гіндлі Ерншо стояв у сінешніх дверях; ступивши до нього, я запитала, як там дитина.
– Вже готується пустувати, Неллі! – через силу посміхнувшись, мовив він.
– А місіс? – наважилась я спитати. – Лікар каже, що вона…
– До біса лікаря! – спалахнув він.– Із Френсіз усе гаразд, вона одужає за тиждень. Ти йдеш нагору? Скажи їй, що я прийду, якщо вона пообіцяє не розмовляти. Я полишив її, бо вона дала волю язикові, а їй треба… Передай їй – містер Кеннет говорить, що їй потрібен спокій.
Я переказала ці слова місіс Ерншо; виглядало, що вона у вередливому гуморі. Жінка жвава відповіла:
– Та я заледве слово вимовила, Неллі, а от він двічі вибігав із кімнати в сльозах. Ну що ж, скажи, що я обіцяю не розмовляти, та це не вдержить мене від того, щоб над ним не посміятися!
Бідолашна! Вона не падала духом увесь останній тиждень свого життя, а її чоловік затято, ні, навіть запекло доводив усім, що їй кращає день у день. Коли Кеннет попередив його, що на цій стадії хвороби медицина безсила і він не бачить сенсу в тому, щоб марнувати кошти, Гіндлі на це сказав:
– Звичайно, немає сенсу! Вона цілком здорова, і потреби у ваших відвідинах більше немає. В неї й не було су[от. Це була звичайна лихоманка, і тепер вона минулася: їїпульс так само спокійний, як і мій, а обличчя вже не пашить вогнем.
Жінці він казав те саме, і вона, здавалося, йому вірила. Однієї ночі, схилившись на плече, вона повідала йому, що завтра вже, мабуть, встане з ліжка – та в цей момент її струснув напад кашлю, зовсім легенький; Гіндлі Ерншо взяв її на руки, вона оповила його шию, змінилася на лиці – і померла.
Як і передбачала та дівчина, піклування про хлопця повністю лягло на мої плечі. Містер Ерншо, бачачи, що дитина здорова і ніколи не плаче, був нею задоволений. Та сам поринав у дедалі глибший розпач. Його сум був не такого штибу, що виливається у тужіння: він і не плакав, і не молився. Він проклинав усіх і вся та намагався знайти забуття у розгулі та марнотних розвагах. Слуги недовго терпіли його деспотичне свавілля: зрештою залишилися тільки я та Джозеф. Я не могла покинути свого вихованця, до того ж, знаєте, я доводилася хазяїнові ніби некровною сестрою і вибачила б його поведінку швидше, ніж стороння людина. Джозеф залишився, аби назирати за орендарями й робітниками, а також тому, що вбачав своє покликання у боротьбі з гріхами, яких у цьому місці він знаходив донесхочу.
Хазяїнове неправедне життя та нові негідні приятелі стали для Катрини і Гіткліфа прикладом, вартим наслідування. Його поводження з хлопцем було достатньо, щоб і святого перетворити на чорта. І справді, здавалося, що Гіткліфом заволоділи якісь диявольські сили. Йому було приємно бачити, як Гіндлі Ерншо опускається дедалі нижче; а сам він день у день більше замикався в собі й дичавів. Не можна передати, на яке пекло перетворився наш дім. Вікарій перестав нас навідувати, і всі порядні люди обминали нас стороною, – якщо не брати до уваги візити Едгара Лінтона, що призначалися здебільшого міс Кеті. У свої п'ятнадцять вона була зіркою наших країв і ніхто не міг із нею зрівнятися; та якою ж стала пихатою та впертою! Мушу зізнатись, що розлюбила її, коли вона подорослішала; я постійно дратувала її тим, що намагалася приборкати її гонорову вдачу, та, незважаючи на це, вона все одно лишалася до мене прихильною. Кеті мала надзвичайну А особливість – вона міцно прив'язувалася до людей, яких колись запізнала: навіть до Гіткліфа вона ставилася так само добре, як колись. Лінтон-молодший щосили старався справити на неї таке ж глибоке враження, та, попри свої станові переваги, йому це не дуже вдавалося. Він і був моїм покійним хазяїном – онде над комином його портрет.
Раніше з іншого боку висів портрет його жінки, але його прибрали; а то б ви подивилися, якою вона була. Вам видно?
Місіс Дін піднесла до портрета свічку, і я розгледів лице з м'якими рисами, що дуже нагадували юну леді з Перевалу, проте це обличчя мало трошки скорботний і лагідний вираз. Воно витворювало гарну картину. Довге світле волосся ледь кучерявилося на скронях, очі дивилися глибоко й задумливо, постава ж – занадто струнка. Мене не здивувало, як Катрина могла забути свого першого друга заради такого юнака. Натомість мене більше дивувало те, як він – якщо його вдача відповідала зовнішності – міг захопитися Катриною – такою, якою я її уявляв?
– Дуже гарний портрет, – поділився я спостереженнями з економкою. – Він тут схожий на себе?
– Так, але він виглядав краще, коли бував у піднесеному настрої, а тут зображений у своєму звичному душевному стані; йому взагалі-то бракувало жвавості.
Ще від свого п'ятитижневого перебування серед Лінтонів Катрина підтримувала з ними знайомство; оскільки вона не піддалася сумнівній спокусі показати свій норов у їхньому товаристві і не бачила жодного сенсу відповідати на цілковиту приязнь грубощами, то зуміла без особливих старань припасти до душі старим леді і джентльмену, здобути відданість Ізабелли та полонити серце й душу її брата. Спершу такі вияви захоплення їй лестили – вона ж-бо була дуже себелюбна – і змушували грати свою роль, хоч дівчина й не мала наміру вводити когось в оману. Там, де Гіткліфа взивали словами на кшталт «малолітній горлоріз» чи «гірший за скотину», вона старалася бути від нього подалі. Та вдома дівчина не мала великої охоти вправлятися у ввічливості, з якої б тільки сміялися, тож не боялася показати свою непокірливу вдачу; по-іншому було, коли це обіцяло їй вигоду.
Містер Едгар рідко наважувався завітати до Буремного Перевалу відкрито. Остерігаючись лихої слави Гіндлі Ерншо, Едгар Лінтон намагався не потрапляти йому на очі; ми ж завжди стрічали гостя шанобливо. Сам хазяїн не бажав його ображати, знаючи, чого той приїздить; якщо ж він був не в стані обмінюватися люб'язностями, то просто уникав його товариства. Я ладна думати, що Едгарові візити були неприємні Катрині: вона ніколи не вдавала, що схильна з ним кокетувати, і взагалі не бажала, щоб двоє її друзів спіткалися одне з одним. Коли Гіткліф виявляв своє презирство у присутності Едгара, вона не могла пристати на його сторону, як це робила поза Едгаровими очима, а коли Лінтон говорив про Гіткліфа з неприхованою відразою й ненавистю, вона не могла залишатися байдужою до його слів та вдавати, ніби це її не обходить. Я попосміялася з її вагань і невисловлених страхів, які вона гордо намагалася приховати від мого глузливого ока. Це видається жорстоким, проте така вже вона була горда, що її й пожаліти не ставало сили, доки не вдасться хоч трохи приборкати. Зрештою їй довелося-таки покластися на мене й звірити свою душу: на світі не було жодної людини, яка могла б стати їй за порадника.
Одного дня по обіді містер Гіндлі Ерншо пішов із дому, і Гіткліф насмілився з такої нагоди влаштувати собі свято. Здається, тоді йому вже сповнилося шістнадцять, і, не бувши недолугим ні за характером, ні за інтелектом, він усе-таки примудрявся зберегти в собі щось відштовхуюче, хоча зараз від цього не залишилося й сліду. До того часу він утратив усі й рештки набутого колись виховання; важка й безперервна праця з ранку й до ночі вбила в ньому колишню жагу до знань А і любов до книжок. Його відчуття власної вищості, ще з дитинства прищеплене старим Ерншо, також випарувалося. Він довго намагався триматися нарівні з Катриною у навчанні – і зрештою, вимучений, мовчки облишив усі спроби: він здався безповоротно, і не було нічого, що б могло змусити його рухатися вгору, коли він збагнув, що падає вниз. Згодом його зовнішній вигляд почав відповідати внутрішньому стану: про це говорили незграбна хода, згорблена постать та занехаяний одяг. Природна Гіткліфова потаємність збільшилася до розмірів справжньої відлюдькуватості; певно, він отримував злорадну втіху, викликаючи у людей довкола радше відразу, а не симпатію.
Вони з Катриною і досі проводили разом увесь той час, коли Гіткліф був вільний від роботи, та він ухилявся від словесних виявів свого захоплення нею і з якоюсь злісною підозрою уникав її дівчачих сюсюкань, вважаючи їх жалюгідними подачками. Так от, того дня, про який я завела мову, Гіткліф прийшов додому і проголосив, що хоче поледарювати. Я ж у цей час допомагала Кеті впоратися з платтям: вона і гадки не мала, що Гіткліфові сьогодні заманеться вештатися без діла, тож, вирішивши, що наразі весь дім тільки до її послуг, примудрилася якось сповістити про братову відсутність Едгара і тепер готувалася його прийняти.
– Кеті, ти що, сьогодні зайнята? – спитав Гіткліф. – Кудись збираєшся?
– Ні, надворі дощ, – відказала вона.
– Тоді чого ж ти вдягла шовкову сукню? – не вгавав хлопець. – Сподіваюсь, ніхто не має прийти?
– Та наче ні,– завагавшись, мовила Катрина. – А ти ж маєш бути зараз у полі, Гіткліфе. Ми вже з годину як пообідали; я думала, ти вже пішов.
– Не так уже й часто Гіндлі дозволяє нам відпочити від своєї власної персони, – зауважив хлопчина. – Тож сьогодні а я більше не працюватиму і залишуся з тобою.
– Та ж Джозеф усе розпатякає! Тобі краще піти!
– Джозеф зараз везе вапно до Пеністоун-Крегу; провозюкається з цим до ночі і ніколи нічого не дізнається.
Ведучи таку мову, він попрямував до коминка і всівся біля вогню. Кеті на хвилину замислилася – вона вважала за краще все владнати ще перед приходом Едгара.
– Але й доладне дитя, – віддихуючись, вигукнула вона. – Такого славного і світ не видів! Та лікар каже, що хазяйці не поправитися. Каже, що в неї вже котрий місяць сухоти. Я чула, як він сказав містеру Гіндлі: «Тепер її ніщо не тримає на світі, і вона помре ще до зими». Тож, Неллі, йди прямо додому. Ти будеш няньчити його, і годувати молочною сумішшю, і глядіти за ним денно і нощно! Як би я хотіла бути на твоєму місці, адже він буде цілком належати тобі за відсутності хазяйки!
– Та чи справді їй так зле? – спитала я, кинувши додолу граблі та пов'язуючи стрічки капелюшка.
– Думаю, що так. Хоча вона тримається – говорить так, ніби ще збирається побачити, як він змужніє,– потвердила дівчина. – Вона аж нетямиться з радощів, таке воно гарне! Ні, я б точно не померла, якби була на її місці,– я б відчула полегшення навіть від простого милування ним, хай там що говорить Кеннет. Я так на нього розізлилася. Дейм Арчер принесла малятко до хазяїна, і тільки-но його обличчя засяяло від радості, як наперед висунулося старе каркало та й говорить: «Ерншо, твоє щастя, що жінка вижила, аби залишити тобі цього сина. Коли вона приїхала, я одразу збагнув, що надовго на цьому світі вона не затримається, а тепер, мушу сказати, зима, певно, вкоротить їй віку. Та не бери це надто близько до серця – тут уже нічим не зарадиш. Та й, між нами кажучи, варто було тобі подумати, перш ніж брати за жінку таку кволу, тонку і непевну як тростинка дівчину!»
– А що на це сказав хазяїн?
– Мабуть, вилаявся, та я на нього й не зважала – все намагалася якнайкраще роздивитися дитину, – і вона знову із захватом почала її описувати.
Я, перейнявшись її палким настроєм, поспішила додому, щоб і собі помилуватися на немовля. Я переживала за Гіндлі, Ерншо: в його серці було місце тільки для двох об'єктів поклоніння – його дружини і нього самого; він любив обох, а обожнював одного, і я не уявляла, як він переживе цю втрату.
Коли ми дісталися до Буремного Перевалу, Гіндлі Ерншо стояв у сінешніх дверях; ступивши до нього, я запитала, як там дитина.
– Вже готується пустувати, Неллі! – через силу посміхнувшись, мовив він.
– А місіс? – наважилась я спитати. – Лікар каже, що вона…
– До біса лікаря! – спалахнув він.– Із Френсіз усе гаразд, вона одужає за тиждень. Ти йдеш нагору? Скажи їй, що я прийду, якщо вона пообіцяє не розмовляти. Я полишив її, бо вона дала волю язикові, а їй треба… Передай їй – містер Кеннет говорить, що їй потрібен спокій.
Я переказала ці слова місіс Ерншо; виглядало, що вона у вередливому гуморі. Жінка жвава відповіла:
– Та я заледве слово вимовила, Неллі, а от він двічі вибігав із кімнати в сльозах. Ну що ж, скажи, що я обіцяю не розмовляти, та це не вдержить мене від того, щоб над ним не посміятися!
Бідолашна! Вона не падала духом увесь останній тиждень свого життя, а її чоловік затято, ні, навіть запекло доводив усім, що їй кращає день у день. Коли Кеннет попередив його, що на цій стадії хвороби медицина безсила і він не бачить сенсу в тому, щоб марнувати кошти, Гіндлі на це сказав:
– Звичайно, немає сенсу! Вона цілком здорова, і потреби у ваших відвідинах більше немає. В неї й не було су[от. Це була звичайна лихоманка, і тепер вона минулася: їїпульс так само спокійний, як і мій, а обличчя вже не пашить вогнем.
Жінці він казав те саме, і вона, здавалося, йому вірила. Однієї ночі, схилившись на плече, вона повідала йому, що завтра вже, мабуть, встане з ліжка – та в цей момент її струснув напад кашлю, зовсім легенький; Гіндлі Ерншо взяв її на руки, вона оповила його шию, змінилася на лиці – і померла.
Як і передбачала та дівчина, піклування про хлопця повністю лягло на мої плечі. Містер Ерншо, бачачи, що дитина здорова і ніколи не плаче, був нею задоволений. Та сам поринав у дедалі глибший розпач. Його сум був не такого штибу, що виливається у тужіння: він і не плакав, і не молився. Він проклинав усіх і вся та намагався знайти забуття у розгулі та марнотних розвагах. Слуги недовго терпіли його деспотичне свавілля: зрештою залишилися тільки я та Джозеф. Я не могла покинути свого вихованця, до того ж, знаєте, я доводилася хазяїнові ніби некровною сестрою і вибачила б його поведінку швидше, ніж стороння людина. Джозеф залишився, аби назирати за орендарями й робітниками, а також тому, що вбачав своє покликання у боротьбі з гріхами, яких у цьому місці він знаходив донесхочу.
Хазяїнове неправедне життя та нові негідні приятелі стали для Катрини і Гіткліфа прикладом, вартим наслідування. Його поводження з хлопцем було достатньо, щоб і святого перетворити на чорта. І справді, здавалося, що Гіткліфом заволоділи якісь диявольські сили. Йому було приємно бачити, як Гіндлі Ерншо опускається дедалі нижче; а сам він день у день більше замикався в собі й дичавів. Не можна передати, на яке пекло перетворився наш дім. Вікарій перестав нас навідувати, і всі порядні люди обминали нас стороною, – якщо не брати до уваги візити Едгара Лінтона, що призначалися здебільшого міс Кеті. У свої п'ятнадцять вона була зіркою наших країв і ніхто не міг із нею зрівнятися; та якою ж стала пихатою та впертою! Мушу зізнатись, що розлюбила її, коли вона подорослішала; я постійно дратувала її тим, що намагалася приборкати її гонорову вдачу, та, незважаючи на це, вона все одно лишалася до мене прихильною. Кеті мала надзвичайну А особливість – вона міцно прив'язувалася до людей, яких колись запізнала: навіть до Гіткліфа вона ставилася так само добре, як колись. Лінтон-молодший щосили старався справити на неї таке ж глибоке враження, та, попри свої станові переваги, йому це не дуже вдавалося. Він і був моїм покійним хазяїном – онде над комином його портрет.
Раніше з іншого боку висів портрет його жінки, але його прибрали; а то б ви подивилися, якою вона була. Вам видно?
Місіс Дін піднесла до портрета свічку, і я розгледів лице з м'якими рисами, що дуже нагадували юну леді з Перевалу, проте це обличчя мало трошки скорботний і лагідний вираз. Воно витворювало гарну картину. Довге світле волосся ледь кучерявилося на скронях, очі дивилися глибоко й задумливо, постава ж – занадто струнка. Мене не здивувало, як Катрина могла забути свого першого друга заради такого юнака. Натомість мене більше дивувало те, як він – якщо його вдача відповідала зовнішності – міг захопитися Катриною – такою, якою я її уявляв?
– Дуже гарний портрет, – поділився я спостереженнями з економкою. – Він тут схожий на себе?
– Так, але він виглядав краще, коли бував у піднесеному настрої, а тут зображений у своєму звичному душевному стані; йому взагалі-то бракувало жвавості.
Ще від свого п'ятитижневого перебування серед Лінтонів Катрина підтримувала з ними знайомство; оскільки вона не піддалася сумнівній спокусі показати свій норов у їхньому товаристві і не бачила жодного сенсу відповідати на цілковиту приязнь грубощами, то зуміла без особливих старань припасти до душі старим леді і джентльмену, здобути відданість Ізабелли та полонити серце й душу її брата. Спершу такі вияви захоплення їй лестили – вона ж-бо була дуже себелюбна – і змушували грати свою роль, хоч дівчина й не мала наміру вводити когось в оману. Там, де Гіткліфа взивали словами на кшталт «малолітній горлоріз» чи «гірший за скотину», вона старалася бути від нього подалі. Та вдома дівчина не мала великої охоти вправлятися у ввічливості, з якої б тільки сміялися, тож не боялася показати свою непокірливу вдачу; по-іншому було, коли це обіцяло їй вигоду.
Містер Едгар рідко наважувався завітати до Буремного Перевалу відкрито. Остерігаючись лихої слави Гіндлі Ерншо, Едгар Лінтон намагався не потрапляти йому на очі; ми ж завжди стрічали гостя шанобливо. Сам хазяїн не бажав його ображати, знаючи, чого той приїздить; якщо ж він був не в стані обмінюватися люб'язностями, то просто уникав його товариства. Я ладна думати, що Едгарові візити були неприємні Катрині: вона ніколи не вдавала, що схильна з ним кокетувати, і взагалі не бажала, щоб двоє її друзів спіткалися одне з одним. Коли Гіткліф виявляв своє презирство у присутності Едгара, вона не могла пристати на його сторону, як це робила поза Едгаровими очима, а коли Лінтон говорив про Гіткліфа з неприхованою відразою й ненавистю, вона не могла залишатися байдужою до його слів та вдавати, ніби це її не обходить. Я попосміялася з її вагань і невисловлених страхів, які вона гордо намагалася приховати від мого глузливого ока. Це видається жорстоким, проте така вже вона була горда, що її й пожаліти не ставало сили, доки не вдасться хоч трохи приборкати. Зрештою їй довелося-таки покластися на мене й звірити свою душу: на світі не було жодної людини, яка могла б стати їй за порадника.
Одного дня по обіді містер Гіндлі Ерншо пішов із дому, і Гіткліф насмілився з такої нагоди влаштувати собі свято. Здається, тоді йому вже сповнилося шістнадцять, і, не бувши недолугим ні за характером, ні за інтелектом, він усе-таки примудрявся зберегти в собі щось відштовхуюче, хоча зараз від цього не залишилося й сліду. До того часу він утратив усі й рештки набутого колись виховання; важка й безперервна праця з ранку й до ночі вбила в ньому колишню жагу до знань А і любов до книжок. Його відчуття власної вищості, ще з дитинства прищеплене старим Ерншо, також випарувалося. Він довго намагався триматися нарівні з Катриною у навчанні – і зрештою, вимучений, мовчки облишив усі спроби: він здався безповоротно, і не було нічого, що б могло змусити його рухатися вгору, коли він збагнув, що падає вниз. Згодом його зовнішній вигляд почав відповідати внутрішньому стану: про це говорили незграбна хода, згорблена постать та занехаяний одяг. Природна Гіткліфова потаємність збільшилася до розмірів справжньої відлюдькуватості; певно, він отримував злорадну втіху, викликаючи у людей довкола радше відразу, а не симпатію.
Вони з Катриною і досі проводили разом увесь той час, коли Гіткліф був вільний від роботи, та він ухилявся від словесних виявів свого захоплення нею і з якоюсь злісною підозрою уникав її дівчачих сюсюкань, вважаючи їх жалюгідними подачками. Так от, того дня, про який я завела мову, Гіткліф прийшов додому і проголосив, що хоче поледарювати. Я ж у цей час допомагала Кеті впоратися з платтям: вона і гадки не мала, що Гіткліфові сьогодні заманеться вештатися без діла, тож, вирішивши, що наразі весь дім тільки до її послуг, примудрилася якось сповістити про братову відсутність Едгара і тепер готувалася його прийняти.
– Кеті, ти що, сьогодні зайнята? – спитав Гіткліф. – Кудись збираєшся?
– Ні, надворі дощ, – відказала вона.
– Тоді чого ж ти вдягла шовкову сукню? – не вгавав хлопець. – Сподіваюсь, ніхто не має прийти?
– Та наче ні,– завагавшись, мовила Катрина. – А ти ж маєш бути зараз у полі, Гіткліфе. Ми вже з годину як пообідали; я думала, ти вже пішов.
– Не так уже й часто Гіндлі дозволяє нам відпочити від своєї власної персони, – зауважив хлопчина. – Тож сьогодні а я більше не працюватиму і залишуся з тобою.
– Та ж Джозеф усе розпатякає! Тобі краще піти!
– Джозеф зараз везе вапно до Пеністоун-Крегу; провозюкається з цим до ночі і ніколи нічого не дізнається.
Ведучи таку мову, він попрямував до коминка і всівся біля вогню. Кеті на хвилину замислилася – вона вважала за краще все владнати ще перед приходом Едгара.