Страница:
Не можу зупинитися. Кричу, сам себе лякаючи: «наїхати» на підполковника міліції у його власному кабінеті?! А Качка знітився, кліпає, безуспішно намагаючись вставити хоч слово:
– Не давали ми йому вашої адреси!..
– Це свавілля! Гірше! Це співучасть у злочині!
– …не давали! Адже він і не питав! Ми взагалі нічого…
– Звідки ж він тоді дізнався?!
Кулька випадає з пальців. Котиться до слідчого.
Гасне блиск в серцевині.
Ніби фінальний прожектор наприкінці спектаклю.
Я поступово вихолоджуюсь, і мені стає соромно за хлоп'ячий спалах. Але, як не дивно, Матвій Андрійович, схоже, зовсім не образився. Навпаки: розцвів, заусміхався.
– Ось і ми думали: звідки? Може, знайомі ви були? Може, приховуєте? Тепер-бо ясно… Кулька ця, до речі, у Скомороха при собі була на момент арешту. А приятелів не бійтеся: немає у нього приятелів, один працював, гад. І претензій з боку родичів теж не бійтеся: заповіт законний, завірено нотаріусом. Він же вам не квартиру, як дружині, заповідав! Кулька – безглузда дрібничка, наші експерти дивилися. Буде вам на згадку. Зараз нотаріус уведе вас у право спадкоємства…
Справді, тільки я почав вибачатися за нервовий зрив, як у кабінеті з’явився досить молодий іще чоловік у ореолі «північного сяйва»: блиск лисини, лаковані черевики, шпилька для краватки й окуляри у тонкій золотій оправі. Вивалив на стіл купу паперів, показав, де поставити підпис, здер дванадцять гривень п'ятдесят копійок мита (добре, що гроші при собі були!), потиснув мені руку і дематеріалізувався.
Я очманіло дивився на спадок.
– Що ж, вітаю, – встав з-за столу підполковник, показуючи, що аудієнція закінчена. – Більше у мене до вас питань немає.
Йду вже, йду…
Удома я продемонстрував кульку Наталі. Разом із копією заповіту. Вона одразу ж скрикнула «Ой, яка краса!», та потім оглянула кульку уважніше і дещо скептичніше. Вчиталася в текст заповіту. А коли я, знічено затинаючись, пояснив, хто є наш добродійник Скоморох-Кожум'яка – пролунав грім:
– Лєрка, з глузду з'їхав? Якого дідька ти дав маніяку нашу адресу?!
Я навіть не образився. Пригадав миролюбність підполковника.
Проте виправдовуватися довелося аж півгодини.
– Може, вона антикварна? Дорога? – поцікавилася врешті дружина, змінивши гнів на ласку.
– Ага, аякже! Тоді б з мене не дванадцять п'ятдесят мита злупили!
Аргумент видався Наталі досить переконливим, і вона втратила до кульки рештки зацікавлення. Денис, що саме повернувся зі школи, повертів іграшку в руках, скривився: «Фігня якась,» – і пішов у свою кімнату.
На серванті кулька виглядала недоречно, тому я закинув її до найближчої вази.
Хай лежить.
5
– Не давали ми йому вашої адреси!..
– Це свавілля! Гірше! Це співучасть у злочині!
– …не давали! Адже він і не питав! Ми взагалі нічого…
– Звідки ж він тоді дізнався?!
Кулька випадає з пальців. Котиться до слідчого.
Гасне блиск в серцевині.
Ніби фінальний прожектор наприкінці спектаклю.
Я поступово вихолоджуюсь, і мені стає соромно за хлоп'ячий спалах. Але, як не дивно, Матвій Андрійович, схоже, зовсім не образився. Навпаки: розцвів, заусміхався.
– Ось і ми думали: звідки? Може, знайомі ви були? Може, приховуєте? Тепер-бо ясно… Кулька ця, до речі, у Скомороха при собі була на момент арешту. А приятелів не бійтеся: немає у нього приятелів, один працював, гад. І претензій з боку родичів теж не бійтеся: заповіт законний, завірено нотаріусом. Він же вам не квартиру, як дружині, заповідав! Кулька – безглузда дрібничка, наші експерти дивилися. Буде вам на згадку. Зараз нотаріус уведе вас у право спадкоємства…
Справді, тільки я почав вибачатися за нервовий зрив, як у кабінеті з’явився досить молодий іще чоловік у ореолі «північного сяйва»: блиск лисини, лаковані черевики, шпилька для краватки й окуляри у тонкій золотій оправі. Вивалив на стіл купу паперів, показав, де поставити підпис, здер дванадцять гривень п'ятдесят копійок мита (добре, що гроші при собі були!), потиснув мені руку і дематеріалізувався.
Я очманіло дивився на спадок.
– Що ж, вітаю, – встав з-за столу підполковник, показуючи, що аудієнція закінчена. – Більше у мене до вас питань немає.
Йду вже, йду…
Удома я продемонстрував кульку Наталі. Разом із копією заповіту. Вона одразу ж скрикнула «Ой, яка краса!», та потім оглянула кульку уважніше і дещо скептичніше. Вчиталася в текст заповіту. А коли я, знічено затинаючись, пояснив, хто є наш добродійник Скоморох-Кожум'яка – пролунав грім:
– Лєрка, з глузду з'їхав? Якого дідька ти дав маніяку нашу адресу?!
Я навіть не образився. Пригадав миролюбність підполковника.
Проте виправдовуватися довелося аж півгодини.
– Може, вона антикварна? Дорога? – поцікавилася врешті дружина, змінивши гнів на ласку.
– Ага, аякже! Тоді б з мене не дванадцять п'ятдесят мита злупили!
Аргумент видався Наталі досить переконливим, і вона втратила до кульки рештки зацікавлення. Денис, що саме повернувся зі школи, повертів іграшку в руках, скривився: «Фігня якась,» – і пішов у свою кімнату.
На серванті кулька виглядала недоречно, тому я закинув її до найближчої вази.
Хай лежить.
5
– Там Денис з ящика епістолу витяг, – Наташка вказала пальцем на телевізор, на якому білів довгий конверт. – Поминальну. Тобі, біженцю ти наш! Цікавляться, коли врешті добіжиш!..
Це був звичний для нашої сім'ї жарт.
Десять років тому, коли мама з дідом зібралися чкурнути в Штати, я примудрився отримати статус біженця. За компанію. Настав час великих змін: рок-н-рол і Союз були вже мертві, хоча прикидались живчиками, а ми – ще ні, і нам залишалося тільки тупо дивитися на ряди банок з хріном у «Гастрономах». Телевізор заливався, як цвинтарний соловей; гроші мутували в шпалери для сортирів. Мама силоміць витягнула нас із Наталією і шестирічним Дениском до Москви, у посольство США, ми простирчали там у натовпі півдня на спеці, не маючи змоги вийти хоч на хвилину. Анкети, бланки, довідки… Найчіткіше закарбувалася в пам’яті грудаста баба-зоотехниця Аріна Тихонівна Шапіро. Вона народилася у селі Великі Варнаки, на собі мала поцяцьковану квіточками шаль і ситцевий сарафан із рюшами, та активно страждала від погромів. Будь-хто охочий міг отримати про її пригноблення детальний звіт. Попри те, жертву насильства слухали неохоче, співчувати й зовсім не бажали, а потай навіть заздрили її непохитному здоров'ю: примара медогляду жахала багатьох. Вже не знаю, чому. Дениско просився у туалет, хотів їсти; пізніше, коли ми вже покинули гостинну будівлю, він зупинився біля смітника у дворі й сумно сказав: «Кашею пахне!..» Коли переді мною нарешті постав похмурий Відповідальний Співробітник Служби Імміграції й Натуралізації, осатанілий від багатогодинної співбесіди з від’їжджантами, я поспівчував йому і собі. Вголос. Це був перший випадок, коли моя балакучість виявилась доречною. «Ви збираєтеся їхати?» – з цікавістю запитав Відповідальний Співробітник, який раптом став схожим на людину. Ні, чесно відповів я. І виправився: думаю, що ні. Хіба якщо танки на вулицях… «Вас гнобили?» – у Відповідального Співробітника пробився легкий, майже невловний акцент. Або просто натяк. Ні, чесно відповів я. І не дуже ревно виправився: ну, не особливо…
«А навіщо ви тоді подали документи?!» – Відповідальний Співробітник схилився до мене, щоб уважно роздивитися моє обличчя. Ніби дивовижну рибу в акваріумі. Не знаю, чесно відповів я. Мама дуже просила, а дід старенький, його засмучувати не можна. Ось і подав.
Адже все одно не приймете.
Зовні, вислухавши нашу бесіду, вся черга дружно поставила мені діагноз: дегенерат. І дарма. Я здобув жаданий ними статус, «відповідно до розд. 207 (с) Закону США про Імміграцію і Національність (INA), з урахуванням поправок…», а більшість із цих досвідчених, битих, заздалегідь готових на будь-які підступи прохачів залишилася ні з чим. Відтоді й до цього дня (слава заокеанської бюрократії!) я отримую регулярні нагадування: «Якщо ви в такий-то термін… будете позбавлені… ваші дані…»
«Поминальні епістоли», сміється Наташка.
Я дегенерат. Я викидаю епістоли у смітник.
Біжи, Лоло, біжи…
Абсолютно не уявляю, що робитиму за океаном. Жити на допомогу? Кому я там здався із моєю професією, точніше, з повною її відсутністю?! Іноді, матюкаючи життя за марноту марнот, направду розумію: інакше я вже просто не зможу існувати. Вода для щипавки, бруд для черв'яка – ось що таке для мене щоденна метушня, гризня, безглузда самодіяльність і посиденьки з такими ж бідахами, як я сам. Відніми – здохну.
Думаю, патріотизмом тут пахне менш за все.
Егоїзмом пахне.
– Денис знову прогуляв школу, – сказала Наташка. Я спиною відчував її погляд: напружений, очікувальний. – Мені дзвонила завуч.
Намагаючись відмовчатися, ховаю конверт у бюро. Вдаю, ніби порпаюсь у паперах. Як на те, під руку не трапляється нічого путнього, окрім старезного вірша, написаного до народження сина. «Тілі-бом, тілі-бом, йде пологовий обертом…» Папір потерся на згинах, чорнило вицвіло.
Давно минулі дні…
– Ти абсолютно не займаєшся дитиною. Вчора від нього пахло пивом.
Вечірній моціон. Наталі треба скинути напругу дня. Насправді Дениско не такий вже й поганий. Вчиться нормально. Ходить на карате: я поряд з ним – немічна нікчема. Леонід Петрович, Денисів тренер, дуже добре про нього відгукується. Отже, пивом? У його роки я пив за гаражами нудотно-солодку настоянку «Полуничка», закушуючи скибочкою «Докторської». А одного разу, підгулявши в компанії друзів-телепнів, став розкидати по двору порожні пляшки – цілковито впевнений, що за ніч вони ляжуть у борозну, зійдуть і заколосяться.
Мені теж завуч додому дзвонила.
– Йому через рік вступати! А він сам не знає, чого хоче!
– Я теж не знав…
Оце дарма. З дружиною, що захотіла виговоритись, треба мовчати. Як партизан. Як Аладдін у казці. «І зустріне тебе в підземеллі жінка, лицем подібна до матері твоєї, кличучи „Сину! Сину мій!“ – але стережися, бо, вимовивши хоч слово, пропадеш і навіки залишишся там…»
Тепер це надовго. Коли прийде Дениско, йому вже нічого не залишиться. Крім курки із захололими макаронами. Решту отримаю я.
– Воно і видно! Подивися на себе! Ти хочеш сину такої ж долі?
Наташка розчервонілася, очі горять праведним гнівом. Ми дуже любимо один одного. Це правда. Ми обидва дуже любимо Дениска. Це теж правда.
Ми – всі троє – дуже часто чіпляємося гострими кутами. Від любові.
І це куди беззаперечніша правда, ніж дві попередні.
Сідаю на диван. Я знаю, що відбуватиметься у найближчі двадцять хвилин. Архітектоніка п'єси, зіграної вже тисячу разів. Експозиція і зав’язка благополучно відбулися. Тепер – розвиток дії, кульмінація і розв'язка. Постановочний план затверджений худрадою нині, і повсякчас, і на віки віків, амінь. Головне – вчасно подавати репліки, терпляче чекаючи завіси. Не пускаючи драму досередини. Формально будучи учасником, залишатися глядачем.
Це був звичний для нашої сім'ї жарт.
Десять років тому, коли мама з дідом зібралися чкурнути в Штати, я примудрився отримати статус біженця. За компанію. Настав час великих змін: рок-н-рол і Союз були вже мертві, хоча прикидались живчиками, а ми – ще ні, і нам залишалося тільки тупо дивитися на ряди банок з хріном у «Гастрономах». Телевізор заливався, як цвинтарний соловей; гроші мутували в шпалери для сортирів. Мама силоміць витягнула нас із Наталією і шестирічним Дениском до Москви, у посольство США, ми простирчали там у натовпі півдня на спеці, не маючи змоги вийти хоч на хвилину. Анкети, бланки, довідки… Найчіткіше закарбувалася в пам’яті грудаста баба-зоотехниця Аріна Тихонівна Шапіро. Вона народилася у селі Великі Варнаки, на собі мала поцяцьковану квіточками шаль і ситцевий сарафан із рюшами, та активно страждала від погромів. Будь-хто охочий міг отримати про її пригноблення детальний звіт. Попри те, жертву насильства слухали неохоче, співчувати й зовсім не бажали, а потай навіть заздрили її непохитному здоров'ю: примара медогляду жахала багатьох. Вже не знаю, чому. Дениско просився у туалет, хотів їсти; пізніше, коли ми вже покинули гостинну будівлю, він зупинився біля смітника у дворі й сумно сказав: «Кашею пахне!..» Коли переді мною нарешті постав похмурий Відповідальний Співробітник Служби Імміграції й Натуралізації, осатанілий від багатогодинної співбесіди з від’їжджантами, я поспівчував йому і собі. Вголос. Це був перший випадок, коли моя балакучість виявилась доречною. «Ви збираєтеся їхати?» – з цікавістю запитав Відповідальний Співробітник, який раптом став схожим на людину. Ні, чесно відповів я. І виправився: думаю, що ні. Хіба якщо танки на вулицях… «Вас гнобили?» – у Відповідального Співробітника пробився легкий, майже невловний акцент. Або просто натяк. Ні, чесно відповів я. І не дуже ревно виправився: ну, не особливо…
«А навіщо ви тоді подали документи?!» – Відповідальний Співробітник схилився до мене, щоб уважно роздивитися моє обличчя. Ніби дивовижну рибу в акваріумі. Не знаю, чесно відповів я. Мама дуже просила, а дід старенький, його засмучувати не можна. Ось і подав.
Адже все одно не приймете.
Зовні, вислухавши нашу бесіду, вся черга дружно поставила мені діагноз: дегенерат. І дарма. Я здобув жаданий ними статус, «відповідно до розд. 207 (с) Закону США про Імміграцію і Національність (INA), з урахуванням поправок…», а більшість із цих досвідчених, битих, заздалегідь готових на будь-які підступи прохачів залишилася ні з чим. Відтоді й до цього дня (слава заокеанської бюрократії!) я отримую регулярні нагадування: «Якщо ви в такий-то термін… будете позбавлені… ваші дані…»
«Поминальні епістоли», сміється Наташка.
Я дегенерат. Я викидаю епістоли у смітник.
Біжи, Лоло, біжи…
Абсолютно не уявляю, що робитиму за океаном. Жити на допомогу? Кому я там здався із моєю професією, точніше, з повною її відсутністю?! Іноді, матюкаючи життя за марноту марнот, направду розумію: інакше я вже просто не зможу існувати. Вода для щипавки, бруд для черв'яка – ось що таке для мене щоденна метушня, гризня, безглузда самодіяльність і посиденьки з такими ж бідахами, як я сам. Відніми – здохну.
Думаю, патріотизмом тут пахне менш за все.
Егоїзмом пахне.
– Денис знову прогуляв школу, – сказала Наташка. Я спиною відчував її погляд: напружений, очікувальний. – Мені дзвонила завуч.
Намагаючись відмовчатися, ховаю конверт у бюро. Вдаю, ніби порпаюсь у паперах. Як на те, під руку не трапляється нічого путнього, окрім старезного вірша, написаного до народження сина. «Тілі-бом, тілі-бом, йде пологовий обертом…» Папір потерся на згинах, чорнило вицвіло.
Давно минулі дні…
– Ти абсолютно не займаєшся дитиною. Вчора від нього пахло пивом.
Вечірній моціон. Наталі треба скинути напругу дня. Насправді Дениско не такий вже й поганий. Вчиться нормально. Ходить на карате: я поряд з ним – немічна нікчема. Леонід Петрович, Денисів тренер, дуже добре про нього відгукується. Отже, пивом? У його роки я пив за гаражами нудотно-солодку настоянку «Полуничка», закушуючи скибочкою «Докторської». А одного разу, підгулявши в компанії друзів-телепнів, став розкидати по двору порожні пляшки – цілковито впевнений, що за ніч вони ляжуть у борозну, зійдуть і заколосяться.
Мені теж завуч додому дзвонила.
– Йому через рік вступати! А він сам не знає, чого хоче!
– Я теж не знав…
Оце дарма. З дружиною, що захотіла виговоритись, треба мовчати. Як партизан. Як Аладдін у казці. «І зустріне тебе в підземеллі жінка, лицем подібна до матері твоєї, кличучи „Сину! Сину мій!“ – але стережися, бо, вимовивши хоч слово, пропадеш і навіки залишишся там…»
Тепер це надовго. Коли прийде Дениско, йому вже нічого не залишиться. Крім курки із захололими макаронами. Решту отримаю я.
– Воно і видно! Подивися на себе! Ти хочеш сину такої ж долі?
Наташка розчервонілася, очі горять праведним гнівом. Ми дуже любимо один одного. Це правда. Ми обидва дуже любимо Дениска. Це теж правда.
Ми – всі троє – дуже часто чіпляємося гострими кутами. Від любові.
І це куди беззаперечніша правда, ніж дві попередні.
Сідаю на диван. Я знаю, що відбуватиметься у найближчі двадцять хвилин. Архітектоніка п'єси, зіграної вже тисячу разів. Експозиція і зав’язка благополучно відбулися. Тепер – розвиток дії, кульмінація і розв'язка. Постановочний план затверджений худрадою нині, і повсякчас, і на віки віків, амінь. Головне – вчасно подавати репліки, терпляче чекаючи завіси. Не пускаючи драму досередини. Формально будучи учасником, залишатися глядачем.
Конец бесплатного ознакомительного фрагмента