Та є ще живі соки в нашій землі. Не стало Вамбії — живі вамби! Живі шхуфи-трудівники. В усіх кінцях Батьківщини палають несхильницькі Червоні Вогні. Гряде велика тоца, настане радісна цота, і зіллються наші вогнища в одне грізне полум’я!
   Однодумці! Не вірте теревеням Хича! Не слухайте служителів! Не підкоряйтесь хичистам! Геть зелені тетраедри з нашої голубої Вамбії! Смерть Безсмертному!..
   Голос замовк. Промінна хмара, мов заграва погасаючої пожежі, все зменшувалася й зменшувалася і скоро зовсім розтанула. Небо набуло звичайного зеленкувато-жовтого кольору. А по тому місцю, де щойно гуркотав гроунд, повільно проплив пузатий чорно-білий штейп.
   «Транспортний, — відзначив Іван, — повіз комплекти газет на склад паперового утилю».
   Життя поволі поверталося в свої буденні береги. Мов наполохані миші, боязко визирали на світ служителі та хичисти.
   — Ваша схильність, — хтось покликав Івана. Озирнувся — Шат. Обличчя, як маска, голос нудний, безбарвний, а очі бадьорі. — Ваша схильність, Купхейп Х’юп Купеп просив передати, що через півтоци ви з ним відвідаєте їх схильність Пейта Фикта.
   Дивний, дуже дивний був кабінет у цього видатного державного діяча! На стінах потворно строкаті і, мабуть, дуже дорогі килими. Химерні закрутки та якісь незрозумілі фігурки на великому стінному тоццойті. В кімнаті аж два трюмо З усякими баночками, скляночками, флаконами і флакончиками. Письмового стола нема. Замість нього біля великої канапи красується круглий столик, завалений паперами, заставлений сяючими келишками і мисочками з якимись наїдками. Решту місця займають всілякі тумбочки, пуфики, торшери та інші надзвичайно важливі речі, абсолютно необхідні для кожного будуара на всіх планетах всіх зоряних систем.
   Пахне одеколоном і солодощами.
   В глибині кімнати зеленіє ще одна панель з масивною скрижаллю. На скрижалі поблискує одне слово: «ВОНА».
   З великої м’якої канапи назустріч Іванові й горбаневі ліниво підвівся високий гнучкостанний юнак з маленькою лисою голівкою:
   — Чим можемо служити? — запитав він, дивлячись кудись угору, поверх Купхейпової голови.
   — Ось, це для вас! — і горбань з догідливою посмішкою подав зеленого конверта.
   Пейт Фикт (а це, звичайно, був він) недбало, двома пальцями взяв лист і знову ліг на канапу:
   — Е-е… сідайте. Там…
   Горбань і Бідило присіли біля входу на мініатюрні пуфики.
   Пейт пробіг очима напис на конверті, позіхнув і, так і не розпечатавши, кинув конверта прямо на якусь мисочку з їжею.
   — Кап Шкеч… — проказав він ліниво-задумливо. — Знову Кап Шкеч… Чого йому ще треба від нас? Може, ви усно? В двох словах?.. Ми так не любимо читати…
   — Можна, — і Купхейп, хоч і не в двох словах, але досить лаконічно виклав Пейтові суть справи. Говорив він швидко, чітко, з радісною посмішкою — незважаючи на недавній переполох з гроундом, горбань явно був у доброму настрої.
   — Аудієнцію у Хича… — Пейт знову позіхнув. — Що ж, можна було б… Кому ми тільки її не влаштовували… — Пейт чомусь уперто називав себе у множині. — Кому ми тільки не допомагали… Сач Кепст — раз, — рахуючи, Пейт загинав пальці, — Ф’юче Пехфект — два, Шістдесят дев’ятий — три, Кап Шкеч — чотири… О, та всіх не перелічиш. Всі, всі завдяки нам вибилися в люди… Ну це — спогади. Давайте до діла. Квитанція від Департаменту Дарунків Щедрого Серця при вас?
   Горбань знітився, винувато закліпав очима.
   — Ви… ви… вибачте, я не знав…
   — Фі, ну це ж просто непристойно! Йти до порядних людей, просити їх допомоги і без… — Пейт зробив жест, наче Зважив на долоні щось вагоме. — Йти без дарунка? Ви мені вибачте, але так… так справжні інтелектуали не роблять. Не знаю, не знаю, чи зможемо ми щось зробити для вас…
   — Але я обов’язково зайду в цей… ну в Департамент Серця…
   — В Департамент Дарунків Щедрого Серця, — поважно, наголошуючи на слові «щедрого», поправив Пейт Фикт. — Зайдіть, зайдіть… А потім, діб так через десять, і до нас… А ми тим часом подумаємо і вже будемо знать, що ми зможемо для вас зробити…
   — Але ж, ваша схильність… — де й дівся Купхейпів добрий гумор. Мета всіх його дев’ятиденних ходінь по муках, щойно така близька, майже досягнута, знову стала віддалятись, повиватися туманом непевності.— Ваша схильність… Ваша схильність…
   — Я вам усе сказав. І взагалі це вже тривіально. Ви ніби цілком пристойний служитель, а торгуєтесь, як жовтий шхуф.
   У горбаня затремтіли губи.
   Хто знає, яким би драматичним фіналом завершилася ця розмова… Купхейп, доведений попередніми поневіряннями до повного розпачу, перебував уже в тому дуже цікавому стані, коли навіть богобоязливі бабусі, майже не цілячись, влучають чавунними прес-пап’є межи очі ненависним бюрократам.
   Може б, так воно й було, коли б у цю мить панель з написом «ВОНА» не відсунулась і до кімнати врочисто-граціозною ходою не ступила висока і, як здалося Іванові, надзвичайно вродлива жінка. Білий довгий халат щільно облягав її розпещені форми, ефективними складками спадав донизу, тягнувся шлейфом по картатих килимах підлоги.
   Пейта Фикта мов вітром здуло з канапи. Схопився, виструнчився, похапцем поправляючи розхристаний одяг.
   — Чому ти досі не почистив черевики їх найнижчої схильності? — владним мелодійним голосом запитала Вона у Пейта.
   — Я сподіваюсь… Мені здавалося, — забелькотав розгублений Фикт. — Я думав…
   — Знову валявся… Боже, який безвольний… Хто ці особи? Вони з проханням до мене?
   — Так!.. — зрадів Пейт, що розмова перейшла на іншу тему. — Так, так, вони з проханням… До нас з тобою… До тебе й до мене… Ми…
   — «Ми», — скривилася Вона, — знову цей огидний займенник! Хлопчику, чи не здається тобі, що ти спекулюєш високим званням мого чоловіка? Га? Хто такі «ми»? Може, ти вважаєш, що не тільки я, а й ти близький друг шефа Департаменту Особистих Справ? Може, тобі примарилось, що і в тебе закоханий Великий Перукар? Може, ти переконаний, що на наступне Свято Пітьми вже не мене, а тебе запросить сам Хич Мислячий? Гей ти, чоловіча нікчемність! На що ти Здатний?!—закінчила Вона і повернулася до Купхейпа.— Ви до мене?
   — О так! Саме до вас! — нашвидку зорієнтувався Купхейп. — Тільки до вас!
   — Але… Я зараз не маю часу… — критичним оком окинувши горбаня, з досадою промовила Вона і в цю мить глянула на Івана. — О-о! — вирвалося в красуні. І в, цьому надзвичайно безпосередньому «о-о!» озвалася ціла гама почуттів. Саме так вигукне молода, вродлива, розпещена й розбещена жінка, побачивши річ надзвичайно принадну, але чужу і, мабуть, недосяжну для неї. І здивування в тому вигуку, і щирий захват, і біль ревнощів. — Ви теж до мене? — спитала вже тільки в Бідила і якнайпривабливіше всміхнулася.
   — Це мій… — Купхейп недбало махнув рукою, — мій піддослідний.
   Та Вона вже не слухала горбаня.
   — Прошу! — граціозним жестом запросила Івана до тої кімнати, на вхідній панелі якої гордо виблискувало коротке і владне: «ВОНА». Купхейп, нічого не розуміючи, побрів слідом.
   Кімната, куди, сяючи усмішкою, ввела Івана Вона, була теж будуаром, але вже мебльованим і прикрашеним куди більш вишукано.
   — Прошу! — господиня вказала гостям на крісла і сама сіла. Спершу сіла, а потім прилягла на маленькій зручній канапі, зеленій із золотою іскрою.
   В кожному русі її відчувалася справжня майстерність красуні професіоналки. Позу Вона прибрала особливу: невимушено-елегантно-ефектну.
   — Ви прагнете мого протеже? — з усмішкою звернулася до Івана.
   — О ваша схильність, — Купхейп вирішив все ж таки взяти ініціативу в свої руки, — цей феномен…
   Вхопивши Івана за плече, горбань скоромовкою, боячись, що його переб’ють, почав описувати спіритологічні властивості свого піддослідного. Побіжно, кількома словами схарактеризувавши матеріальний субстрат (тлінне тіло — у просторіччі), всю свою ерудицію скерував він на висвітлення таємниць трансцендентальної Іванової душі.
   Але господиню це, як видно, аж ніяк не влаштовувало. її найбільше цікавив саме матеріальний субстрат. У всякому разі, з Івана Вона очей не зводила.
   Нарешті, виплутавшись із нескінченних своїх періодів, горбань сяк-так пояснив красуні суть своєї справи.
   — Я вас, здається, зрозуміла, — сказала Вона Купхейпові і мило всміхнулася Івану. — Це надзвичайно цікаво! Я в захваті! Я обов’язково влаштую вам аудієнцію у Хича. Та спершу я б хотіла… О, ви так мене зацікавили своїми дослідами! Я хотіла б і сама більш детально познайомитися з цим е-е… цікавим феноменом. Ви не заперечуєте?
   — Ні, що ви? Звичайно, ні! — Купхейп був на вершині блаженства. — Які можуть бути заперечення!
   — Отже, я зараз зв’яжуся з Департаментом Особистих Справ Хича. Шеф — мій близький друг. Не пізніше, як через півтоци перепустки будуть у вас в кишені.
   Вона встала, ввімкнула кейф. На екрані з’явилася жовта світляна пляма, хитнулась, застрибала і раптом перетворилась на круглу випещену фізіономію з великим одвислим носом. Фізіономія повела очима і, помітивши в будуарі ще двох чоловіків, здивувалась:
   — Ти не сама?
   — О, це мої… мої піддослідні! — і Вона мило посміхнулась. — Пуфик, влаштуй їм зустріч із Хичем.
   — Ти робиш досліди? Які?
   — Ну ці… Як їх… Я скоро переможу хакахо. Отже, ти влаштуєш їм зустріч?
   — Кому їм?
   — Який ти все ж таки… Ну, звичайно, їм, моїм піддослідним!
   — Піддослідні… До Хича… Нічого не розумію… Для чого це тобі?
   — Пуфик, я тебе не впізнаю! Чи тобі не однаково? Я так хочу, таке моє бажання! Хіба це вже не закон для тебе?
   Фізіономія розпливлася в безглуздій посмішці:
   — Закон… Звичайно, закон… Ну, не гнівайся… Тільки не гнівайся, зроблю все, що ти хочеш. Які тобі перепустки?
   — Ага, от добре, що ти нагадав. Не здумай знов замовлять оті гидкі білі, з жовтою рамкою! Бр-р! Нехай пришлють зелені із золотим. Ну такі… Ну, як у мене канапа… Так, так, у будуарі! Згадав? Ну от і добре. Скільки перепусток? Та давай кілька штук, я виберу найкрасивіші. Через півтоци? Ну добре, добре… О, трохи не забула: перепустки на завтра! Так, так.
   Клацнув вимикач, екран погас.
   — Перепустки будуть через півтоци. А зараз… Вибачте, я не знаю ваших імен…
   — Купхейп Х’юп Купеп, — горбань встав, церемонно вклонився, вказав на Івана: — Мій піддослідний Іван Бідило.
   — От ми зараз і займемося з цим Бідилом… Я так вдячна вам, ваша схильність… Хапхеп…
   — Купхейп, — ввічливо виправив горбань.
   — О так, так! Купхейп, Купхейп! Я надзвичайно вдячна, що ви дозволили мені поставити кілька дослідів з цим… — і вона грайливо всміхнулася, — з цим субстратом…
   — Робіть, робіть! Досліджуйте! — Купхейп замахав руками. — Це мені тільки приємно! — І це була правда. Тільки що його посилали до Департаменту Дарунків Щедрого Серця, а тут все обійшлося якимись дослідами. — Робіть! Я сам вам допоможу…
   — Ні, я б хотіла сама…
   — Але ж…
   — Ви заперечуєте?
   — Ні, ні! Будь ласка!
   — І для чистоти досліду, щоб… як це… уникнути зовнішніх подразнень, може б, краще перший експеримент провести наодинці із піддослідним? Як ви гадаєте? Може б, ви — всього на кілька десятків цот! — вийшли і почекали там, в отій кімнаті? Мій чоловік (він і досі, мабуть, на канапі лежить) покаже вам цікаві альбоми. Я зараз йому скажу…
   — Ні, що ви! Не треба! Не турбуйтесь! Я вийду. Я, звичайно, почекаю, скільки ви забажаєте. — Купхейп встав, пішов до виходу, здивовано оглядаючись на Івана. Вперше він зустрів істоту, що так гаряче зацікавилася його піддослідним. Так гаряче, так жваво, що ані сам дослідник став зайвим… От що значить справжня наука!
   Купхейп вийшов.
   Бідило й Вона якийсь час сиділи мовчки, з цікавістю розглядаючи одне одного. Іван ніколи не вважав себе таким уже завзятим джиґуном, але, побачивши вродливу жінку, не міг, грішна душа, не помилуватися. А Вона в ту мить і справді здавалася Іванові напрочуд гарною. Струнка, з високими персами, з маленькими, немов виточеними ніжками…
   І от босі тендітні ніжки спустилися додолу, стали на килим. Повільно, не зводячи з Івана очей, Вона впритул підійшла до нього. Іван сидів, як неживий.
   — Ну що ж, — і якось загадково, тривожно й лагідно всміхнулася. Так всміхнулася, що у Бідила аж мороз поза спиною пройшов. — Ну що ж… — дивлячись Іванові просто в Зіниці, владно примружила сяючі очі. — Ну що ж! Почнемо наші досліди! — І раптом рвучко, одним якимось гнучким і нестримним рухом метнулася Іванові на коліна, гарячою рукою обняла за шию…
   У Бідила потьмарилося в очах… Немов електричний струм затрепетав, побіг по напруженому тілу. Руки самі собою зімкнулися, притисли до грудей її, гарячу й духмяну…
   Перехопило подих…
   І саме в цю мить над вхідною панеллю блиснув зелений вогник. Знехотя підвелася Вона з Іванових колін.
   — Вже принесли! Так скоро… Ми ще зустрінемось? — запитала, граючи очима. — Чи не так?
   Панель відсунулась. До кімнати карбованим кроком увійшли чотири хичисти. Перший на великому золотавому блюді ніс кілька папірців. Троє інших ескортували його з боків і ззаду.
   — Хич ехип! — всі четверо мотнули кулаками.
   — Ехип… — мляво відповіла Вона, опускаючись на канапу.
   — Ваша схильність, — звернувся до Неї хичист з блюдом, — шеф Департаменту Особистих Справ Хича наказав передати вам оці чотири перепустки.
   Хичист подав блюдо. Недбало, двома пальчиками взяла перепустки.
   — О, знову не на глянцевому папері, — вередливо відкопилила губку. — Я так і знала. Ви можете йти, — кинула всі чотири перепустки на стіл, позіхнула.
   Хичисти вийшли.
   — Мені можна?.. — виглядаючи з вхідного отвору, схвильовано запитав Купхейп.
   — А… Я й забула. Це ж ви просили. Заходьте, ось вам ваші перепустки. Беріть, беріть всі чотири, нащо вони мені. Зайві можете комусь віддати, — і недбалим рухом подала горбаневі зелені папірці.
   Купхейп як стояв, так і простягнувся перед канапою. Красуня зойкнула, відсмикнула ногу, але знавець спіритики встиг все ж поцілувати її.
   — Встаньте! Зараз же встаньте!
   У горбаня здригалися плечі: не редактор, не депутат, не шеф, не вчений і навіть не генерал — ця жінка! Ах, ця жінка!.. Така вродлива і така розбещена, така слабка і така всемогутня, ця жінка допомогла йому!
   Всю дорогу додому Купхейп витирав очі. О, тепер він зможе… Все зможе! Іван мовчав. На душі недобре було, каламутно якось… Мовчки ліфтом підіймався, по коридору брів…
   — Іване!
   Попереду, на порозі своєї кімнати, стояв Чакт.

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

   Фільтри безпеки. Таємничі метаморфози туманної плями. Білий пакет.
   Друзі кинулися один одному в обійми:
   — Іване!
   — Чакте!
   — Іване! Ходім, ходім до мене!
   І знову обійми.
   — Схуд… Дуже схуд… — з усіх боків оглядав товариша Іван. — Ти не хворий?
   — Я хворий?
   Я хворий!
   Я тяжко хворий!
   Я хворий смертною лютою люттю —
   Ненависть душить мене.
   Ненависть прадідів,
   Ненависть дідів,
   Ненависть братів і сестер,
   Народу скривдженого ненависть…
   Вона вже не вміщується у серці,
   В грудях.
   Я скоро її звільню…
   Звільню, зведу вогнедихаючим прапором
   Над тисячами тисяч повсталих братів і сестер.
   — Твої?
   — Еге…
   — Здорово!
   — Тобі сподобалось?
   Іван, замість відповіді, знову обняв друга.
   Сіли на канапі.
   — Погані справи наші, Іване…
   — Чому?
   — В країні дуже і дуже неспокійно, про це вже навіть у газетах є. Все стоїть на останній грані, ще крок — і вибухне. Несхильним нечувано активізувалися.
   — Так що ж тут поганого?
   — Поганого тут нічого нема. А от наші справи… Я так і не зв’язався з несхильниками. Не вірять, не довіряють мені… Ти знаєш, чому я не прилетів на третю добу? Наш експедиційний штейп стояв поруч із військовим кораблем. Несхильники хотіли, видно, висадити у повітря військовий, та переплутали і зруйнували наш. Все те відбулося на моїх очах. Я бачив, хто це зробив, і той, хто це зробив, мене бачив.
   Кілька разів допитували, та я нікого не видав. Несхильник, який підірвав штейп, безперечно знав, що саме завдяки мені він лишився на волі. І все ж таки, коли я напрямки розповів йому потім про своє бажання зв’язатись з підпіллям, він зробив невинні очі і став запевняти мене, що ні про яке підпілля нічого не знає. Ні, ми приречені. Ми загинемо з нашими хазяїнами…
   Іван мовчав. Як йому хотілося в ту мить заспокоїти друга, розповісти йому все-все: і про Орро, і про Шата, і про інших несхильників, але…
   — Брехня, — мовив Бідило, не дивлячись Чактові у вічі, — не так уже все й похмуро, як тобі здається. Я впевнений — ти будеш з повстанцями.
   — Я б усією душею… Так не повірять…
   — Повірять.
   Прийшовши від товариша, Іван ліг. Довго не міг заснути, все про Чакта думав: і жаль друга, і допомогти ніяк — наказ є наказ.
   Настала доба аудієнції. Різкий дзвоник розбудив на потири тоци раніше. В білій шафі уже парував сніданок. Не встиг доїсти, з’явився Шат:
   — Вас чекають у Тихому залі.
   І дійсно, в залі Іван побачив горбаня і Чакта у свіжих, ретельно віпрасуваних халатах. Купхейп дістав з якогось Закапелка зелену скриньку, поставив на стіл.
   — Сину, — заговорив урочисто, — настав час заявити на весь світ про моє відкриття. Твій прадід винайшов ПС і тим зробив нашу армію непереборною. Цей апарат «ХА» — апарат «Слава» — зробить Хича Мислячого Хичем Всемогутнім. Десять діб домагався я зустрічі з їх найнижчою схильністю. І сьогодні, нарешті, побачу його, покладу йому до ніг цей плід вірнопідданого інтелекту. Ось він — моя святиня! — і Купхейп обережно взяв у руки зелену скриньку.
   — Нарешті, — зітхнув Чакт, — нарешті ти мені розкажеш про свій винахід. Що це за апарат? Яке його призначення?
   — Ні… — засміявся горбань. — Ранувато ще говорити… Але вже скоро, зовсім скоро, сьогодні про все дізнаєшся.
   — Десять діб… — дивувався Чакт. — А чому ж ти не пішов просто до Департаменту Особистих Справ і не розповів про свій винахід? Думаю, що тобі одразу б влаштували зустріч із Хичем.
   — Е, синку, не так це просто, як ти гадаєш. Ось послухай мене уважно: я відвідав сім високопоставлених осіб. Всім їм демонстрував я цього дійсно цікавого феномена, говорив про свої дослідження хакахо. Саме завдяки цим дослідженням і домігся я аудієнції. Жодної монети не відніс до Департаменту Дарунків. А тепер уяви: взяв би я та й сказав усім, що йду розмовляти з Хичем в основному не про хакахо, а про свій винахід вседержавного значення. Що б сталося, коли б я сказав усю правду? Не знаєш? Так от слухай. Всіх: і Сача Кепста, і Ф’юче Пехфекта, і Шістдесят дев’ятого, і К’юса, і Капа Шкеча, і Пейта Фикта, і його дружину, — всіх, хто лише б дізнався про мій винахід, довелося б брати у співавтори. А то й гірше могло б статися: вони б оголосили мій винахід своїм, а мене і в співавтори не взяли б. Тепер, сподіваюсь, ясно?
   — Ясно…
   — Отак-то.
   Рушили втрьох: Купхейп, Чакт і Бідило. Пригодилася-таки одна із зайвих перепусток.
   Штейпом дісталися до Кільцевого Палацу. Біля величезної панелі з масивною плитою, на якій золотом світилося: «Департамент Особистих Справ Хича», стояли вже удостоєні аудієнції.
   Нарешті всіх пустили у величенький, гарно оздоблений Зал. Тільки-но увійшли, як миттю підлетів надзвичайно ввічливий служитель і з глибоким поклоном запросив «їх схильностей зайняти місця на оцій канапі». Всі троє залюбки виконали його прохання.
   Купхейп блаженствував. Він ні на мить не сумнівався в успіху сьогоднішнього свого візиту до голови уряду.
   — Ось бачиш, Чакте, — говорив горбань, мрійно всміхаючись, — яка повага до нас… Це тому, що ми не прості служителі, не якісь там перукарі чи літератори, ні, ми благородні аристократи думки! Ми…
   Та в цю мить до «аристократів» знову підбіг той же служитель і дуже ввічливо запросив їх відвідати кімнату № 1.
   — Тільки не всі одразу, — чемно попередив. — По одинці, по черзі. Ну от хоча б ви для початку. Ваша схильність, прошу, прошу… — і служитель низько схилився перед Купхейпом.
   «Аристократ думки» гордо продефілював до кімнати № 1. Не минуло й десяти цот, як він вискочив звідти розгублений і пом’ятий:
   — Там… обшукують… — пробелькотав до Чакта і плюхнувся на канапу. — Вивергають кишені, роздягають…
   — Для чого? — щиро здивувався Чакт. — Вони щось говорять?
   — Говорять… Кажуть, це тільки перший фільтр. Той тільки, кажуть, увійде до Палацу Безсмертного, хто пройде крізь всі фільтри безпеки. Ага, ще… Питали, чи немає у мене бомби. Іди, Чакте, іди, тепер твоя черга…
   Чакт насупився.
   — Ну, чому ти не йдеш? Вони будуть гніватись…
   Чакт пішов. Потім і Іванові довелось побувати в кімнаті № 1.
   Після обшуку горбаневі й супроводжуючим його особам вручили білі товсті зошити.
   — Що це? — вже боязко запитав Купхейп.
   — Фільтр № 2, анкети удостоєних аудієнції, — поважно пояснив все той же ввічливий служитель.
   Не так-то й просто було заповнити ці анкети: самих основних питань 175 та до кожного по десятку, а то й по два найрізноманітніших підпунктів.
   Іван заповнив кілька основних граф, в решті — поставив прочерк. Те саме зробив і Чакт. Лише Купхейп зосереджено сопів над анкетою. Всі відповіді його були докладні й ґрунтовні. Так, на запитання: «Чи не замишляєте ви повалення існуючого уряду і якщо замишляєте, то на яке число призначено державний переворот?» — Купхейп відповів, що революції сам він не готує і що його найближчі родичі теж не Займаються революційною діяльністю. Що ж стосується далеких родичів, то абсолютної гарантії відносно їх політичної лояльності він, звичайно, дати не може, але гадає, що й вони цілком благонадійні. Можливо, хтось із знайомих йому чи навіть незнайомих жителів столиці й готує в даний момент державний переворот, але на яке число він призначається, про це ні сам Купхейп, ні його близькі, а можливо, навіть і далекі родичі не знають. Все це, звичайно, не виключає можливості, що дата перевороту стане йому відома. В такому разі він негайно ж сповістить про неї Легіон Любові.
   Купхейп аж упрів.
   Нарешті всі заповнені анкети забрав ввічливий служитель, і тоді Купхейпа, Івана і Чакта запросили до іншої кімнати, де кожного пропустили крізь якусь установку, дуже схожу на рентгенівську. Поки Чактові просвічували груди і живіт, горбань запитав у місцевих служителів, чим викликана така надмірна, на його думку, пильність.
   Йому охоче пояснили, що всі фільтри, особливо ж фільтр № 3 (так називалася установка для просвічування), запроваджено після того, як Хичу Мислячому приснився сон, буцімто на нього готувався збройний напад. Терористів у тому Хичевому сні вчасно викрили: обшукали, повідбирали в них бомби, а самих стратили. Тільки один з них вцілів і навіть лишився на волі: під час обшуку він проковтнув бомбу. Тепер ходить і кожної миті може вибухнути. Для цього і просвічують всіх, щоб, бува, цей терорист з бомбою в череві не пробрався до кабінету Хича і не вибухнув у присутності їх найнижчої схильності.
   Після просвічування всіх трьох відвели до приміщення, що мало урочисту назву: «Зал Запису Справ», і попросили зачекати, поки з Легіону Любові прийдуть їхні офіційні характеристики. Відповідний запит послано було ще під час обшуку.
   Знову ввійшов чемний служитель і поклав перед Купхейпом товсту канцелярську книгу з прошнурованими, пронумерованими й проштемпельованими сторінками.
   — Книга Справ, — поважно пояснив і розгорнув на тому місці, де кінчалися списані й починалися чисті сторінки. — Отут ви повинні докладно викласти суть тої справи, задля якої домагаєтесь найнижчої аудієнції.
   І знову Купхейп писав докладно, сумлінно, вдумливо. Час немов зупинився. На великому стінному тоццойті цифри, здається, зовсім не мінялися.
   Відсунулась панель, на порозі знову той же чемний служитель.
   — Ваші схильності, — урочисто промовив він, — вітаю з закінченням перевірки. Щойно з Легіону Любові отримано ваші характеристики. Всі вони позитивні. Згідно з ними Департамент Особистих Справ видав офіційний дозвіл на зустріч ваших схильностей з їх найнижчою схильністю. Хич ехип!
   — Ехип, — розгубився горбань, — але ж я ще не дописав…
   — О, дописуйте, дописуйте! У вас ще стільки часу! Там така черга… Дайте ваші перепустки. Так… Ну, а цю скриньку, — і служитель вказав на дорогоцінний Купхейпів «ХА», — цю скриньку треба здати до камери схову.
   — Але ж я… — горбань аж зблід, — я не можу здати цю скриньку. Я з нею пройду до Хича…
   — Для чого? — в риб’ячих очах служителя заблищала цікавість. — Це якийсь новий апарат? Ваш винахід? Це і є мета вашої зустрічі з Хичем? Ви про неї написали? А хто ваші співавтори?
   — У мене нема співавторів… Це винахід… Це не винахід!.. — Купхейп остаточно розгубився. Що робити? Сказати правду? Так, поки він дійде до Хича, у нього з’явиться з десяток, коли не більше, співавторів… А не сказати, так не пропустять із скринькою. І враз — блискавична думка: — Ваша схильність, — чемно звернувся Купхейп до служителя, — це така собі звичайна скринька, це… е-е… кейфоприймач. Я б з радістю її здав куди завгодно, ба навіть викинув геть, так от син… Він у мене такий дивак! Не може з нею ніде розлучитися. Сам, бачте, сконструював, звик, ну і… Одне слово, даруймо йому це невинне дивацтво! Я, звичайно, хотів би, щоб і мій син, — він теж має перепустку, — побачив Хича, та оскільки він так уже затявся, хай сидить ІЗ своєю скринькою тут і чекає, поки ми повернемось з аудієнції. Хай цілується із своїм приймачем! Хе-хе! Це так смішно? Чи не правда?