Взялися порядні морози. Ліс застелився снігом. По кожному свіжому сніжку лісовики мали свіжу роботу. Треба було наробити у лісі стільки слідів в усіх напрямках, щоб сам чорт не розібрав хто, чого, звідки і куди лісом йшов. Хто ходив у село чи на хутір, вже не йшов тепер до землянок однією доріжкою, а робив «петлі», плутав слід. Щось довго не було чутно про Олю з Херсонщини. Та одного дня прибув селянин-зв'язок із херсонського села, в якому мала побувати. Приніс сумну вістку. Оля згинула.
   Стояла коло воріт його хати і дивилася на вдарну групу єлісаветської Чека, що проїжджала по вулиці. Несподівано чекіст, що їхав попереді, вихопив револьвер і кинувся конем до неї. Вихопивши із-за пазухи бравнінг, Оля збила його з коня, вбила ще двох і сама впала під градом стрілів. Труп її забрали чекісти до Єлісаветграду. Може то був той, що чудом залишився живий від стрихніни... Оповідаю Петренкові і Чорноті, що вернулися з побачення із зв'язком, історію Олі, що оповідала її мені тоді, у Ставидлах. Андрій скинув шапку і перехрестився. — Вічна память! Добра була дівчина.
   Десь за тиждень до Різдва друга наша розвідчиця — Ліда, вернувшись із Кам'янки, оповіла цікаву новину. До Кам'янки прибула із Києва група із двох десятків матросів. До них прилучили два десятки лопатівців, що служили вже у Чека і створили спеціяльну ударну групу по боротьбі з «політичним бандитизмом». Ходять, обвішані бомбами і зброєю, як панцерники; хлопці все здоровенні. Начальник групи, москаль-матрос, ходить з псом-«вовком». Ревкомщики оповідали Лідиним знайомим, що той пес, вишколений ще німцями на фронті розвідник, допоміг матросам не одну «банду» зліквідувати. Матроси насміхаються із страхів чекістів та міліціонерів перед Холодним яром і обіцяють «поглянути», що то за страховило таке. Запевняють, що виловлять «бандитів» «на рати» — по одному та по пачці.
   За два дні до Різдва нова «ударна група» з'явилася на тачанках у Мельниках. Сорок кілька чоловік при шести ручних кулеметах. Як на початок досить відважно. Закомандували знести на чотири вози печеного хліба, сала, яєць. Мельничани дали, що вимагали, без спротиву. Ударники нікого не зачіпали. Розпитували про «банду» в Холодному Яру, спробували завербувати кількох селян на агентів, щоб за добре винагородження доносили їм до Кам'янки відомости про «бандитів», і від'їхали, обминаючи ліс. Щодня тепер з'являвся у Мельниках хтось незнайомий, щось купувати або продавати. «Незнайомих» з наказу Петренка не зачіпали. Хлопці Галайди бачили одного «незнайомого» у лісі під Грушківкою. Простежили за ним здалека, як розглядав сліди у лісі, а потім пішов дорогою до Мотриного манастиря. Цього можна було вже притримати, та Петренко, порадившись з Чорнотою, наказав: «Не займаючи, пропустити до Мельників!» Купивши у Мельниках меду «на кутю», переночував і другого дня пошкандибав назад через ліс на Кам'янку, не бачивши в очі «бандита» і стежений на кожному кроці «бандитськими» очима.
   Був у нас привабливий плян зустрінути свят-вечір в хатах. Вибирався на кутю до Мельників і я. Рана вже затягнулася, гарячка зникла — бувала зрідка невелика — кулька в боці пригадувалася лише ласкавій пам'яти, як звичайна колька.
   Отаман плян той змінив. Свят-вечір — добра нагода для «ударників» пошукати у селах розпорошених по хатах, святкуючих лісовиків.
   Свят-вечір зустрічаєм під землею. Але по господарськи. В куті землямки стояв «дідух». Дід Гармаш зварив відро куті і поставив його «на покуті» в сіно. Як стемніло — помолилися, заколядували. Дід обділив усіх кутею, приговорюючи штудерні чигиринські свят-вечірні побажання. Потім — нема що — взялися за вечерю: картоплю смажену з кусниками сала. Наші харчеві запаси посту не передбачали. Зрештою, дід архірейським тоном «розгрішив», хоч сам не їв ні кулішу на обід, ні вечері.
   — Ви ще молоді — вам Бог простить. А я можу день самою кутею прожити.
   По вечері нікому не хотілося спати. Ходили і попід землею, і над землею «в гості» із землянки в землянку, колядували, оповідали один одному, як коли хто свят-вечір проводив. Бурлаки обмінювалися з чигиринцями оповіданнями про різдвяні звичаї своїх місцевостей. В кожному із тих твердих сердець, закованих в панцир суворих звичаїв ліса і боротьби, ожили того вечора спогади про теплий родинний кут, про близьких, що, сидячи десь за свят-вечірнім столом, згадують синів і братів, що зарилися під землю в холодноярському лісі.
   Коло десятої прибула вістка, що «ударники» вскочили на хутори і, оглянувши кільканадцять хат, поїхали через Мельники на Медведівку. Може будуть вертатися через Мельники — можна підловити.
   Петренко махнув рукою.
   — Хай роззухвалюються. Попадуть ще нам буденного дня.
   Коло півночі вбіг у землянку задиханий вартовий:
   — Вовки!
   — Що! що! — посипалося з лежанки.
   — Вовки! Із півтора десятка, та голодні видно — просто на нас полізли.
   Якби для ілюстрації, крізь відчинені двері донеслося з проходу довге понуре виття.
   — Я одному по зубах прикладом дав, — кричав у прохід з поверхні «Дайош», що був другим вартовим, — хотів, свиня, на груди скочити!
   Вартові пам'ятали наказ не стріляти в жадному випадку. При наближенні ворога треба тихо сповістити землянки. А стріляючи по вовках, не тільки свій табор сполощилиб, а й другі табори, що могли почути стріли.
   Дід взяв свою рушницю.
   — Давно сірих братчиків у нашому лісі не було. Мать із Чорного, або й ще здальша забігли. А шапки та рукавиці — добрячі з їх шкури.
   — Підождіть, діду, — одізвався Петренко, — стріляти не будем. Повиють тай побіжать дальше, а робити переполох на цілий ліс із-за дурного вовка — годі...
   За хвилину прибігли другі вартові із-за стайні.
   — Вовки! На рушниці лізуть.
   Петренко послав підземним ходом козака до Василенка, щоб забрав обі стійки з протилежного боку в проходи до землянок. Поки сірі вовки витимуть на нашому терені, самі будуть нас сторожити від наближення червоних вовків.
   Непрошені гості завили вже у корчах, поблизу землянок. Взявши на всякий випадок карабінки, виходимо із Петренком і Андрієм на ступеньки проходу, не показуючись над землею. Вартових послали до землянки. Поміж корчами поблискували паристі вогники вовчих очей, що повільно посувалися до підземної стайні. Зачуяли сірі коней. Зачуяли й коні ворога, тривожно заіржали. Глухе іржання зпід-землі підбадьорило чотириногих партизанів: жадібно завивши, тіні і вогники посунули скоріше, голосно ляскаючи щелепами. Якийсь, видно старий вовчило, виткнувся на видну нам поляну між корчами коло першого проходу до стайні і голосно ляскаючи зубами, витягнувши струнко хвіст, потягнувся нога за ногою до проходу. Затримавшись на хвилинку, поліз в прохід. Кілька тінів розсілися півкругом на снігу перед проходом. Коло дальших проходів чутно теж виття і ляскання щелепів. Хоч двері у проходах до стайні були замкнені зсередини, Андрій сходить до землянки і, на всякий випадок, посилає козаків попід-землею до стайні. Сходжу і я — не оплачувалося мерзнути. Якийсь «фільозоф», лежачи на лежанці, повчає товариша, що брав рушницю іти до стайні.
   — Як буде добиватися, то ти двері відхили. Вовк завжди хвостом наперед лізе, а ти його за хвіст дверима й припнеш.
   — А тож — одізвався дід — припни, Петре, припни. Господарка — хвалити Господа, а поганого рябка на припоні не маємо.
   Зійшов до землянки і Петренко, виславши в прохід вартових.
   — І де вони у чорта взялися, саме на Різдво? — Клопотався хтось із кіннотчиків.
   Дід підкинув до печі дров, щоб нагріти вихолоджену землянку.
   — Ге-де взялися! Як будемо отут сало підсмажувати та запахи пускати — так не то тобі вовки з цілого світа збіжаться, а й льви із Галандії прибіжать.
   — Отого б, діду, упіймати та коло хліва припняти — що? — одізвався хтось з круга.
   — Припняти! Дурню один! Та ти знаєш, що таке лев? — Лев цілого бика на один лик ковтає. А тобою, от тільки перекусивби, як пес мухою.
   Прийшов козак із стайні, сказав, що вперто добиваються до дверей. В одному місці дряпають землю над стайнею.
   Петренко закомандував «атаку». Чоловік двадцять, вискочивши із землянок, з гулюканням і свистами, відігнали вовків від стайні. Відскочивши дальше в корчі, сірі завели пекельний концерт.
   Чорнота, лежачи на лежанці, приклав до рота руки й протяжне завив, як правдивий вовк. Ізскочивши раптово з лежанки, ляпнув себе рукою по чолі.
   — Добра думка! Отамане! Наше вороняче крякання забагато хлопців у хатах знає. Можуть і ударники довідатися. Робимо нове гасло!
   Приклав до уст руки:
   — А-у-у-у-у!.. — Ну — ти! — кивнув до першого зкраю кіннотчика, — вий!
   Козак приклав руки:
   — А-у-у-у-у!
   — Ну — ти!
   — А-у-у-у-у!
   Завив третій, десятий...
   Одні вили краще, другі гірше, та з усіх «диригент» був незадоволений. Найгірше йшла наука мельничанинові Климові, що мав добрий тенор і співав колись у церковному хорі. Чорнота дратувався.
   — Ну — ще раз!
   — А-а-а-а-у!
   — Та не «а-а-а-у!», дурню чортів, — так улітку лінивий пес позіхає, а не вовк зимою виє! А-у-у-у-у!
   — А-а-у-у!
   — Зле!
   — Щож ти, Климе, — встряв у науку дід, — у церкві «іже херувими» хіба так виводив, а дурного вовка не втнеш...
   Клим відсапнув.
   — У церкві, діду, що іншого. Там високо — розананс іде... А тут що? Руку підніс — і вже стеля, — немає де голосу розгулятися.
   — А ти, сучий сину, хотів би у церкві вовком завити — щоб розананс попід купол гуляв!
   — Не перешкаджайте, діду, — перебив Андрій, — ну ти... ти... ти...
   — А-у-у-у! А-а-у-у-у!
   — Не годиться! Ось слухайте добре, як треба вити! Розпахнув навстіж двері. Вовки завили і сольо, і гуртом. — Чуєте? Зрозумійте своїми дубовими головами, що вовк виє не того, що нічого йому робити! Мороз за хвіст тисне, жерти хочеться! Усе те в голос вкладає. Ну — Климе!
   — А-а-у-у-у-!
   — Щоб ти луснув! Та слухай же, дубино, як той виє!
   Дід не втерпів.
   — А ти б, Андрію, скочив та впіймав їм одного на дяка — може скоріше переймуть ніж від тебе.
   Землянка вибухнула реготом. Андрій хвилювався.
   — Ну чого іржиш один з другим! Діду! Будете перешкоджати — нажену до другої землянки. Ну, починаєм. Давай ти, Юрко.
   Прикладаю до рота руки.
   — А-у-у-у-у!
   — Добре. Тільки жадности, жадности більше у голос вкладай! Бо ж так і дурний баран не повірить, що то голодний вовк виє. Ну — давай ти! Ти! А ну всі разом!
   — А-у-у-у-у!
   — Та перестаньте там вити, або хоч двері замкніть,— кричав вартовий з проходу,— ті чорти знову підлазять — думають, певно, що їх брати вже коні деруть!
   Вовки знову наблизилися до стайні. Три пари світляків ляскали зубами у кільканадцяти кроках від вартових в проході.
   Голод — не мама... Алеж бо й спати вже пора. Треба якось позбутися сірих «приятелів». Дід розділив хмути соломи з «дідуха», запалили сухі соснові гиляки з долівки і цілою землянкою пішли в наступ. Гнали сірих братчиків далеко в ліс, аж перестали «стягатися» і побігли геть.
   Другого дня довідалися, що вовки підранок роздерли на хуторі пса і теличку. Дід запевняє, що цієї ночі знову прийдуть до нас в гостину. На всякий випадок Петренко сповістив другі табори, що як буде вночі стрілянина — то по вовках. Як би що іншого трапилося — то буде кинуто дві бомби.
   «Ударники» вночі на Мельники не верталися — поїхали з Медведівки на Головківку. У Медведівці піймали двох хлопців із зброєю. Забрали до Кам'янки.
   Андрій удень ходив по землянках і вчив хлопців вити.
   Увечері сірі гості з'явилися коло табору скоріше, ніж ми їх сподівалися. Прийшли з іншого боку, від яру, і повивши з півгодини — полізли гурмою до стайні. Та цього разу вже їм не пощастило. Ранком шість вовчих шкір сушилося на морозі, розтягнуті на корчах. А коло затягнутого у яр вовчого стерва, застрілив Чорнота з Бугаєм другої ночі ще й три лиси.
   Вовки до табору більше не приходили, хоч у лісі були й давали про себе знати на хуторах.
   На третій день Різдва була солідна завирюха. Ранком хлопці з другої сотні почули сім револьверних стрілів недалеко Холодного Яру. Семен Чучупака пішов з козаками розвідати, що сталося. На лісовій доріжці, що вела на Мельничанські хутори, побачили тичню вовків, що жирували над трупом. Відігнали їх. По рештках одежі, роспізнали «незнайомого», що приходив перед Різдвом купувати мед у Мельниках. Мав при собі мішок з бляшаними баньками і пачку різних грошей. Документи годі було перечитати, бо розкисли в крови. Біля розшарпаного «незнайомого» лежав наган з вистріляними набоями, були й запасові набої, що немав їх вже часу закласти. Один вовк був убитий стрілом просто в пащеку, пара, утікаючи, лишила за собою кровавий слід.
   «Ударники» мали відважного розвідника, та відважними були й непрошені холодноярські «контр-розвідники». Між банкнотами царськими, совітськими, українськими гривнями мав «незнайомий» нотатки на сірому папері, що в випадку притримання його повстанцями мали б удоводнити, що він звичайний собі спекулянт сіллю, цукром, медом...
   Револьвер... Ну та ж і спекулянт міг мати зброю. А міг йому і пригодитися. Наприклад у лісі, при небажаній зустрічі з двома-трьома «бандитами». Начальник групи чекістів та й сам «незнайомий», що приїхав видно з ними із Києва, мали добрі помисли, але добре обраховані для боротьби з повстанцями в інших місцевостях, не пристосовані до особливих умов Холодного Яру. Роботу вовків відпишуть чекісти, звичайно, на наш рахунок. Ми б ще були не спішилися; подавали б якийсь час із Мельників через «незнайомих» до Кам'янки відомости, підтасовані в вигідному для нас характері, та... сірі не підлягали інструкціям Петренка.
   Візити «незнайомих» до Мельників припинилися. Ударна група з'явилася ще раз і, поїздивши попід-лісом цілий день, більше не показувалася. Ліда побувала у Кам'янці й оповідала, що ударників там нема вже кілька днів, куди зникнули — ніхто не знає.
   Наступного тижня морози тріснули. Коротка відлига помережила ліс, кинувши на білий килим снігу великі плями голої землі. Вовки з нашого ліса щезли, побігли десь у другий. Можна ходити по лісі не залишаючи сліду — стало спокійніше.
 
* * *
 
   Одного ранку зв'язковий-мельничанин прийшов заклопотаний.
   — Щось воно не теє. Хтось чужий у землянці в Холодному Яру вночі гостював.
   Розгорнув клапоть паперу і висипав на килим сім недокурків-цигарок, у тутках лихого, совітського вже, виробу та кільканадцять недокурків у паперцях. Тютюн — «турецький», фабричного краяння.
   — Зайшов я ранком до землянки,— продовжував зв'язок,— треба — думаю — попіл з печі вибрати. Палив учора півдня, щоб стіни підсушити. Вигортаю, дивлюся — сірнички спалені, недокурки. Хто ж би — думаю — тут вночі курив, та ще й сліди у попіл позагрібав?! Як би наші — усіб одним сірником прикурили, та й цигарок «готових» у нас не чувати.
   Ми і селяни курили тютюн місцевий, доморослий і доморобний, завивали його переважно у папір із книжок і старих газет. Виходило, що у землянці гостювали якісь «пани з міста» і то чимала була їх пачка. Сама напрошувалася думка — чекісти-ударники із Кам'янки! Походивши уночі по лісі, відпочивали в землянці. Може й дожидали, чи хто не надійде. Землянка, як місце побачень — відпадала.
   Другого дня сталася подія, що змінила життя у нашій землянці. Кілька хлопців з дідом Гармашем звалили оподалік табору дерево і на місці порізали його, звичайно, під відповідною охороною, на дрова. Дід щиро попрацював собі, не зважаючи на вговорювання хлопців, і вернувся до землянки зблідлий, ослаблений. Лігши на лежанку, лежав з годину мовчки із зажмуреними очима. Потім підвівся й сумно повів поглядом по обличчях.
   — Думав я, що до сотки бодай дотягну. Та, видно, Богові скоріше сподобався. Буду, дітки, вмирати.
   — Та що ви? Що ви, діду?! От — втомилися трохи, відпочнете і все гаразд буде.
   — Ге — втомився! Чого ж то раніше не втомлювався? Прийшла пора — та й втомився. Сядь коло мене, пане отамане,— поманив дід Петренка,— вислухай мою волю — синам перекажеш.
   Дід довго говорив отаманові для синів про хатні й господарці справи, не забуваючи навіть дрібниць, потім знову ліг втомлений на лежанку. Щось нечутно шепотів зблідлими устами, може молитву, може щось пригадував. Лежав довго, вже й не шепочучи. Беру дідову руку і намацую живчик. Бився рідко й слабо, ледве помітно. Старе серце повільно виповідало службу. Дід глянув на мене і став важко підводитися. Помагаю йому. Обвів нас урочисто поглядом.
   — Висповідатибся, Тайни Святі приняти, та не доживу вже, щоб увечері до села. Скажете синам, щоб мене коло старої, на тому місці, що я собі приготовив. А ви, дітки, хто живий буде, а України діжде — прийдіть до мене — молебен відправте. Думав, сам діжду — та Господня воля.
   Дід важко відсапнув.
   — Може скривдив кого, скверним словом обізвав. То не по злобі я... Простіть...
   — Бог простить! — сумно загомоніла землянка.
   — А тепер вийдіть, дітки, на часок — на самоті хочу Богові рахунок здати.
   Виходячи з останіми, бачу, як дід, важко зсунувшись з лежанки, став на коліна, спертий грудьми і руками на край лежанки.
   Як зайшли згодом до землянки, дід лежав мертвий на долівці. Серце замовкло підчас молитви.
   Поклали діда на килим на лежанці, склали руки, засвітили в головах лойовий каганець. Клим на голос читав з пам'яти заупокійні молитви. Натиснулося козаків з других землянок. Холодноярці стояли понурі, пригноблено поглядаючи на те, що кілька годин назад було веселим жартівливим дідом Гармашем. У землянці повівала сумними крилами не звичайна, знайома, щодня близька і несподівана червона смерть в запалі боротьби, а довгими роками очікувана, невідклична, страшна біла смерть, що від неї нікого не вирятує ні відвага, ні гнучкість м'язів і мізків.
   Вночі тіло діда відставили до сина у село. Тієїж ночі край ліса коло хуторів були вбиті три козаки другої сотні, що ходили вночі на хутір за харчами. Були вбиті в короткому бою кількома розривними кулями кожний, на обличчі одного виднівся слід собачих зубів.
   Ходило за харчами вісім хлопців. П'ять утекло й оповіли, що сталося. Йшли на хутори двома групками: троє попереді — останні пару-десять кроків за ними. Як вийшли вже з ліса, а перша групка минала вже круглячок тернини на полі, вискочило із нього кількадесять чоловік з криком: «Стій! Руки до гори!» Хлопці почали стріляти і втікати до ліса. Трьох, що були ближче, вбили, останні вскочили у ліс і втекли. Разом із чекістами вискочив із засідки з гарчанням великий пес. Чекісти наздогін стріляли розривними кулями, що вибухали, вдаряючись до дерев.
   Ударники засідають на нас понад-лісом, як на зайців. Хто зна, чи матроси мають потрібний досвід, але з ними лопатівці, що в лісовому житті орієнтуються добре.
   Удень робимо «перевірку» по хуторах і лісничівках, чи не було ударників. Ні звечора, ні вночі, ні ранком — ніхто чекістів не бачив.
   Наступної ночі згинув козак третьої сотні, що йшов з товаришем у зв'язок до Петренка. Галайда хотів сповістити, що до грушківської цукроварні приїхав повітовий продовольчий комісар під охороною кам'ямського караульного баталіона. Перевів контролю книг і магазинів, а на ранок замовлено підводи, щоб вивезти більшу кількість цукру. Грушківчани запитували через Галайду, чи випустити червоних з цукром, чи вночі напасти.
   Почувши у лісі стрілянину й вибухи бомби і не діждавшись на сподіваний час повороту зв'язків, Галайда на власну руку передав грушківчанам, щоб червоних не зачіпали. Задиратися тепер з ними у самій Грушківці не булоб дуже мудро, тим більш, що село можна обстрілювати з гармат бронепотягів із залізниці.
   А із посланими зв'язками сталося таке: — На доріжці в корчах, поблизу Кривенкового яру оточили їх несподівано чекісти, що лежали, притаївшись у корчах при дорожці. В перестрілці одного козака вбили, другий прорвався у корчі й побіг, переслідуваний псом, що давав поспішаючим за ним ударникам знати, куди біжить втікач. Козак відлякав пса бомбою і, щоб заплутати слід, зробив кілька великих «петель», аж добрався перемучений до нашого табору.
   Підсиливши на всякий випадок варту кулеметчиками з ручними кулеметами, нараджуємося, що робити із тим «фантом». Груди пекло почуття ображеної гордости, що якихось дурних чотири десятки червоних башибузників «порядкує» у наших володіннях. Не було вже сумніву, що вони не приходять щоночі здалека: отаборилися десь у лісі, викопали землянку, удень сплять — вночі полюють. Запас харчів поповнюють вночі безпосередньо із Кам'янки. Алеж мусять мати воду.
   Мельничани починають перебирати місця у лісах, де є кринички, та Петренко закомандував збірку. Відібравши сто хлопців, повів скорим кроком до грушківської дороги. Вже по дорозі ділиться зо мною своїм пляном. Якщо червоні мають свою «базу» потойбік грушківської дороги — то мусітимуть переходити її. Сповістимо Галайду й Чучупаку, щоб вели своїх людей до дороги і зробимо вздовж неї засідки. З тієї ділянки ліса, де ганялися за зв'язком, ударники ще не вспіли перейти дороги. Якщо не переходитимуть — значить таборюють поцейбіч.
   Перейшовши дорогу, посилаємо міцні групки з наготовленими гранатами за другою і третьою сотнею. Робимо засідки вздовж одного боку, від манастиря, аж до повороту дороги на Грушківку. Лежимо зо дві години. Вже й перемерзли, вже й світало. На відтинку, обсадженому другою сотнею, вибухнула стрілянина і стихла. Прибіг зв'язок: проти групи, де був Семен Чучупака, вискочив на дорогу пес і, зачувши видно засідку, крутнув змісця назад. Стріляли по ньому навздогін, та не поцілили. З-поміж дерев, потойбік дороги, стрілили кілька разів розривними кулями. На сальву другої сотні з рушниць і кулеметів між дерева відповіді вже не було. Видно, стріляла розвідка ударників, що йшла із псом попереді групи.
   Звичайно, зробили по дурному, що стріляли у пса. Треба було виждати, дати ініціятиву чекістам, а тим часом, тихо сповістити сусідні групи. Та — пропало. Зрештою, мерзнули не надармо: переконалися, що «сусіди» на день хочуть перейти в ту частину ліса — значить — там десь замешкали. Вже розвиднялося — може заженем ще їх десь в тісний куток.
   Між деревами за дорогою несподівано знаходимо труп матроса, поціленого в голову випадковою кулею. Одягнений був у теплий і зручний шкіряний комплект на футрі. Мав коротку карабінку, револьвер, морський ніж, чотири бомби. Близько триста набоїв у набійницях — усі з чорними пасочками на гільзах: усі розривні, роблені ще для вжитку на фронтах світової війни й уживані там «на підставі» усіх заборон — усіх міжнародніх конвенцій і конференцій.
   Забравши з чекіста все потрібне, викинули його труп на дорогу. Хай свої, як знайдуть, заберуть і не турбуються, що може попав живий в руки «бандитів».
   Обережно перешукуєм лавами кілька дільниць у лісі, та надаремно. Чекісти зникли.
   Бугай, що замість пса «нюхав» сліди на мерзлій землі й галявках снігу, віднаходив і губив їх, мусів признати, що ударники вміють по лісі ходити, щоб противника із тропу збити. Певно лопатині бандюки водять.
   Вернувшись до землянок, завалюємося спати. Треба зміняти день у ніч і навпаки. Вночі треба бути в поготівлі, бо пес може по слідах привести чекістів до землянок.
   Підвечір землянка ожила. Поївши кулішу, Чорнота щось довго нараджувався в куті із Бугаєм, потім з Петренком.
   Станувши на лежанці, Андрій зірвав із стіни один із новіших «гобеленів» і, розпанахавши його кинджалом на двоє, кинув півкилима Бугаєві. Розрізавши ще пополовині, обмотали собі чоботи і обв'язали шнурками.
   — Тепліше буде початувати десь та й пес сліду не так скоро занюхає — пояснив Бугай.
   Андрій стиснув мені руку.
   — Бувай, брате! Прийдемо завтра увечері.
   — Може й я з тобою...
   — А на лихо ти мені здався! Тут за дівчину не передягнешся — треба вміти «слід нюхати».
   Чорнота із Бугаєм взяли запас гранат, набоїв, хліба з салом і пішли слідити червоних вовків, щоб проникнути в таємницю їхнього буття в нашому лісі.
   Ніч минула спокійно. Ранком довідуємося, що ударна група побувала вночі у Мотриному манастирі. Не турбуючи черниць, що злякано стежили за ними із заслонених вікон, оглянули всі закутки у манастирі. Манастирському старому псові, що підняв було тривогу, вовк-розвідник по короткій боротьбі перекусив карк і заспокоїв навіки. Труп чекіста з дороги зник. Крім товаришів ніхто його забрати не міг.
   Чорнота з Бугаєм прийшли підвечір. Розвідка вдалася наполовину. Ніч пересиділи на дубах, поблизу вбитого матроса. Видряпалися на них при допомозі бугаєвого аркана, що з ним не розлучався. Підранок чекісти надійшли лісом понад дорогою, де ми минулої ночі засідали і, обережно оглянувши ліс довкола, забрали вбитого товариша. Злізли з дерев і пішли назирцем за ними. Коло лісничівки на Буді кілька ударників відділилися і заскочили на лісничівку. Нікого не турбували, лише пустили на лісникового «рябка» свойого вовка, що скрутив йому карк, а тоді забрали із курника кілька курей і прилучилися до своїх.
   Андрій з Бугаєм достежили групу аж до гористих корчів між урочищем Буда і Скарбовим Яром.
   Там вже згубили їх слід. Простір зрубу у тій хвилястій місцевости досить великий, місце, щоб заховати землянку, добре, та й криничок лісових було там декілька. Для нас той кінець ліса був невигідний, бо межував з полями, що дальше прилягали до кам'янської дороги. Але ж чекістам власно цього й треба.
   Наші розвідчики пролежали день на найвищому шпилі, пильно оглядаючи місцевість, чи не зів'ється десь над корчами димок із землянки, чи не покажеться де постать ударника по доріжці до кринички, або й так, по своїй потребі. Не зауважили нічого. На цю ніч мали досить практичний плян: якщо ударники забрали труп, хочуть певно відставити його вночі до Кам'янки; якщо взяли на лісничівці кури — значить запас харчів у них скінчився. Сьогодні звечора підуть полями до Кам'янки, під ранок вернуться із харчами. Вхопивши їх на око на полях, можна прослідити до криївки. Засідати на них край ліса нема сенсу, бо знищити всіх не вдасться. Хлопці відважні, можуть прорватися, втекти, все що завгодно. Краще вже вислідити криївку і напасти на неї серед дня, як спатимуть. Щоб лише була так положена, щоб можна було близько підсунутися, не зауваженими вартою і псом.