Іван Нечуй-Левицький. Запорожці

   – Не тільки козачки чарівниці, бувають такі чарівниці і між шляхтянками, – промовив Виговський, глянувши у вічі Олесі й легенько зітхнувши.
   Олеся це примітила і спустила рожеві, цупкі, як перли, віка на очі.
   – Чи надовго ви, пане писарю, прибули до Києва? – спитала Олеся так поважно, неначе вона була тітка Павловської, а весела Павловська була для неї небогою. Ні один кружок її білого лиця не ворухнувся, неначе її біле личко було висічене з мармуру.
   – Завтра надвечір треба виїздити до Чигирина.
   – Оце! так швидко? Чого ж вам хапатись? Там же жінка й діти не плачуть, і ваша порожня хата не проливає за вами сліз, – сказала Павловська і чогось зареготалась, неначе удову хто залоскотав під пахвами.
   – Що моя порожня хата не плаче за мною, я тому відомий, але що гетьман буде сердитись та гримати на мене за зайві дні мого пробування в Києві, то я в тому ще певніший. Треба їхати, хоч мені і хотілось би довше побути в Києві.
   – Ой, час вже, мабуть, полуднувати! Мені вже їсти схотілось: ми сьогодні таки раненько пообідали, – промовила Катерина і встала, поклавши своє шитво на столі.
   Незабаром наймичка накрила стіл простою сільською скатертю з червоними п єретичками, а Катерина внесла полумисок з пирогами, а другий – зі сметаною, поставила тарілку холодної смаженої риби і вийняла з шафи чудернацького синього здорового ведмедя з старим медом і трохи меншого – з горілкою – лева, котрий якось приміркувавсь зіпнутись на задні лапи і стояти на хвості. Увійшов і Данило Виговський та старий батько Євстафій. Усі посідали за стіл. Чоловіки випили по здоровій чарці горілки; і пироги зі сметаною, і риба щезли з полумисків до останку. Старий батько Івана Виговського, як хазяїн, поналивав зелені здорові чарки пахучим медом. У світлиці запахло пасікою, бджолами та щільниками. Тітка Павловська кружляла мед таки добре, Олеся випила один кухлик і більш не схотіла. Усі були веселі, усі розговорились. Олеся стала сміливіша, розговорилась з Іваном Остаповичем, але все була поважна і навіть гордовита. Говорила вона мало, одповідала коротенько. Вона не забувала про свій сенаторський та князівський рід, неначе повсякдень носила на своєму чолі одлиск слави поважних сенаторів та князів.
   Надворі вже почало сутеніти. Павловська схопилась з місця.
   – Та й загулялись ми, небого, з козаками! – аж крикнула Павловська.
   – Та випийте ще кухличок меду на прощання! – припрошував старий господар тітку.
   – Ой, буде вже, буде, моє серденько! Ой, годі вже, годі! Мед таки п'яненький. Я стала така весела од цього меду, що отут незабаром заспіваю на ввесь Київ, – говорила весела тітка.
   – Цьоцю! і справді, час нам додому. Вертатись смерком я боюсь. Ви ж знаєте, що тепер польські та українські католики-пани вертаються на Україну, бо гетьман пускає їх. А міщани ганяють їх з Києва на передмістя. Ще подумають, що й ми з тих, що вертаються з Польщі, виженуть і нас на якусь там Куренівку, – сказала Олеся.
   – Отже ж, ти правду кажеш, Олесю Богданівно! – промовила тітка.
   – Не бійтесь! Я вас проведу до самої господи, – обізвався Іван Остапович.
   – От за це велике спасибі вам! Ми з вами будемо, як у Бога за дверми, – говорила тітка, натягуючи на руки товсті рукави кунтуша, підбитого лисицями. – Але… сьогодні ми гостюємо у вас, а завтра просимо гостювати в нас: просимо на завтра вас усіх до мене на пізнє снідання або на ранній обід.
   – Добре, спасибі! – обізвалась Катерина і її чоловік.
   – І вас просимо вкупі з ними, Іване Остаповичу! Не цурайтесь нашого хліба-солі, – просила Павловська Виговського.
   – О, добре, добре! Спасибі вам за ласкавість! – сказав Виговський зрадівши.
   Олеся кинула очима на тітку і подумала: «Та й хитра ж та догадлива вдалася моя дорога цьоця! Щось вона гадає та метикує, але що, цього не вгадаю…»
   І гості розпрощались з господарями.
   Другого дня Катерина не дуже зарані зібралася на снідання до цьоці Павловської. Вона добре знала, що Павловська затягне снідання під ранні обіди, бо була дуже гостелюбна людина, любила веселе товариство, любила гостювати в других, любила і в себе прийняти товариство.
   Іван Остапович, Данило й Катерина прийшли до пані Павловської, як сонечко геть-геть підбилося вгору. Дім пані Павловської був такий самий, як і в старого Євстафія Виговського, тільки багато просторніший, хоч і низький, з маленькими вікнами, перебитими навхрест залізними зубчастими ґратками для оборони од злодіїв. В Павловської скрізь в покоях було вже поприбирано, скрізь було чисто й гарно, як у келіях в черниць. В кутку на покуті лисніли образи, обвішані вишиваними рушниками. Перед найбільшим образом блищала лампадка, неначе в свято. Трохи не на саму середину світлиці висунулась низька, присадкувата, як черепаха, широка груба з зелених та синіх кахоль, помальована якимись чудернацькими жовтими квітками. Ця груба, неначе здорова хмара, крала світ од маленьких віконечок і несла в світлицю темряву. В двері виглядали гарненькі головки двох невеличких дочок пані Якилини Павловської, заглядали в світлицю і знов ховались. Павловська радо привітала гостей, а найбільше Івана Остаповича. Вона була така привітна до його, неначе давно його знала і зросла з ним укупі. Вийшла й Олеся, вже багато сміливіша. Вона привітно обернулась до Івана Остаповича і сміливіше з ним розмовляла. Гості посідали на канапах, схожих на ослони.
   – От і спасибі вам, що ви нас одвідали! Чи знаєте, Іване Остаповичу, що ви мені цієї ночі снились? – промовила Якилина Павловська.
   – І мені ви снились, та так страшно! – прохопилась Олеся і чогось почервоніла.
   – Як же я вам снився? – спитав Виговський в Павловської.
   – Та якось так чудно. Снилося мені, що ми з Олесею йдемо улицею, а ви летите на баскому коні. На вас червоний кармазин, шапка з червоним верхом, а од кармазина, од шапки і од червоних сап'янців пашить полум'ям на всю улицю. «Ой, згоримо! – ніби кажу я до Олесі. – Ой, коли б оце кінь сипнув снігом з-під копит на це полум'я!» І одразу з-під копит посипався метелицею сніг та й погасив те полум'я…
   – Ну, хвалить Бога, що ви, цьоцю, не згоріли в тому полум'ї! – обізвалась Катерина усміхаючись.
   – А мені ви, пане Іване, снились ще страшніше, – промовила Олеся. – Снилось мені, десь я неначе йду до святої Софії, а ви катаєте на страшному коні. Дивлюсь – то ви були на коні, а то вже під конем. Кінь скажено прихкає, пашить паром та все топче вас копитами, топче і біжить, а ви все лежите під ним. Я почала кричати на людей, щоб рятували вас. Коли гляну, ви знов на рвучкому коні гарцюєте на майдані, а потім дивлюсь – ви знов під конем. Господи, як я перелякалась! Прокинулась я і вся дрижу, неначе в пропасниці.
   «Ото вразив їх обох! Аж приснився обом та ще тієї ж самої ночі», – подумала Катерина.
   – Що б то віщував цей сон? Чи добре, чи погане? – сказала Катерина голосно.
   – Мені здається, що добре, бо як сниться страшний сон, то віщує на добро, а як веселий, то на якесь лихо або на хворобу, – промовив Данило.
   – Дай, Боже, щоб на добро, щоб я не дурно настрахалась цієї ночі, – сказала тітка. – Але ж, пане Йване, у вас кінь! Чи він татарський, чи турецький? Напродиво чудовий та баский!
   – Татарський, степовий, гарячий, як огонь, а прудкий, як вітер, – одповів Іван Остапович.
   – Тим, мабуть, ваш кінь мені й приснився, що такий баский. Ото якби я була молодша! Як би я на йому оце погарцювала! – сказала тітка Якилина.
   – І я б погарцювала, бо дуже люблю їздити верхи, – обізвалась Олеся.
   – Невже ви вмієте їздити верхи? – спитав Виговський.
   – О! ще й як! Мій панотець вивчив мене їздити на коні ще змалку, для всякого випадку, бо в нас шляхта часто вчиняє наїзди на дім, на оселю. От я й уміла б оборонятись, командувати слугами на коні, – сказала Олеся.
   – Чи ви грецької віри, чи католицької? – спитав несподівано Іван Остапович в Олесі Стеткевичівни.
   – Аякже! Я і цьоця моя Якилина – ми грецької віри, – сказала вона, кивнувши головою на Павловську.
   – В нашій сім'ї, пане Йване Остаповичу, є всяка мішанина, – обізвалась Якилина Павловська. – Мій батько, цебто й дід Олесин, і моя мати Ганна, з Огінських, були грецької віри, а вже брати мої розбрелись по усяких вірах. Один був грецької віри, другі два – Ян та Христофор – подались на нову віру – аріянську, а четвертий, Олесин батько, мабуть, задля того, щоб стати сенатором у Варшаві, став католиком. Олеся та брат її Михайло, од першої Богданової жінки, князівни Соломирецької, зостались православні, а дві її зведенючки-сестри од другої Богданової жінки – католички Францкевичевої – стали католичками. Олесин брат Михайло постригся в ченці в Печерському монастирі. А от я та моя сестра не пішли слідком за братом Богданом Стеткевичем, бо ми обидві не думали стати варшавськими сенаторами, то й зостались православними. Як бачите, в нашій фамілії горох перемішався з капустою.
   – От і добре, що ви не забажали стати варшавськими сенаторами, – сказав Іван Остапович до тітки Якилини, але скоса глянув на Олесю; він був радий, що Олеся однієї з ним віри.
   – Але оце ми базікаємо собі потроху, а Іванові Остаповичеві, може, треба незабаром виїздити з Києва, а то ще як дізнається гетьман, то й на мене розгнівається, що я не господиня, опізнилась зі сніданням, чи то пак з обідом. Але, здається, мій борщ вже докипає, а каша допріває, – сказала Павловська і побігла до пекарні.
   – Яка весела ваша тітка Якилина! – промовив Іван Остапович до Олесі.
   – Що весела, то весела! я її люблю за веселі норови, бо й мені з нею веселіше. Шкода тільки, що вона живе в Києві, далеченько од нашого двору, бо наш, батьківський палац і маєток, аж на Поліссі, – сказала Олеся.
   – При кому ж ви живете, коли ваш панотець вже три роки як помер? Ви така молода, вам небезпечно самій жити, та ще в лісах та пущах, – сказав Іван Остапович.
   – Ми з панотцем жили в Новогрудку при замку, доки мій панотець був живий: він був каштеляном в Новогрудку. А як він помер, то я переїхала зі своєю тіткою в батьківський двір на Поліссі, а з нами живе й господарює мій дядько, брат мого панотця, старий удовець Христофор Стеткевич, аріянин. Він мені став за опікуна й за батька, – промовила Олеся.
   – Такій молодій панні невесело жити в пущах та нетрях серед вовків та ведмедів. Ви б перейшли на життя до тітки Якилини в Київ!
   – О, я до неї частенько наїжджаю в гості і гостюю часом довгенько, по місяців два, – сказала Олеся, – але все-таки не годиться мені кидати й своєї хати, і свого господарства.
   «Можна буде з нею часто бачитись у Києві, – подумав Іван Остапович. – Не мине ця пташка мого сильця!»
   Тітка Якилина Павловська звеліла накривати стіл. І швидко потім, замість снідання, подали на стіл цілий обід, та ще й не убогий. Павловська одчинила дверці пічурок: там з'явився цілий скляний звіринець. Через руки тітки Якилини звідтіль почали виходити, неначе з Ноєвого ковчега, усякі звірі: сині ведмеді, зелені леви, якісь міфічні чудернацькі крокодили чи ящірки з лапами, а далі виліз з пічурки якийсь здоровий вишневий змій з товстим пузом і з тонким хвостом, закрученим, неначе бублик. Змій був повний вишнівки. Ті звірі з настойками, наливками та медами розлізлись скрізь по столі, неначе череда в полі. З'явились пісні пироги з гречаною кашею та з грибами, борщ з карасями, а потім стіл аж захряс під варениками, мнишиками в сметані, пампушками, шуликами з маком та медом і маковниками. Тітка Якилина частувала, припрошувала, все наливала чарки і сама потроху випивала. І тітка, й Катерина, й Олеся не цурались хліба-солі і їли не згірше й не менше, як і чоловіки, без церемонії.
   – Ой, запізнюся я в дорогу через ваш багатий та довгий обід! Буде мене гетьман бити, та нікому буде й боронити, – сказав Іван Остапович, допиваючи здоровий кубок меду.
   – Якби я була там, в Чигирині, я б вас оборонила од гетьмана, – сказала тітка Якилина, випивши меду і втираючи вуста хусточкою.
   – А ви, Олено Богданівно, боронили б мене од гетьманської булави? – спитав в Олесі Іван Остапович.
   – Авжеж, боронила б, бо шкода, як б'ють чоловіка, та ще й нізащо, – обізвалась Олеся, заїдаючи обід маковниками.
   – Ой, час в дорогу, час в дорогу! Сидів би я у вас і до вечора, якби мене не вигнали, та час до Чигирина братись, – сказав Іван Остапович і хапком встав, перехрестився, подякував Павловській за хліб, за сіль та за щиру ласку і почав прощатись. На прощанні він поцілував тітку Якилину в одне й друге плече. – Ото щира ви людина! Бачуся з вами двічі, знаю вас два дні, а мені здається, що я з вами вік звікував і знав вас Бог за од якого часу, – мовив Іван Остапович до Павловської.
   – Заходьте ж до нас, як будете в Києві! Не минайте моєї хати! – сказала Павловська до Виговського.
   – Хіба вмру, що не зайду… А ви, Олено Богданівно, довго ще будете гостювати в Києві в тітки? – спитав Іван Остапович.
   – Та, мабуть, поїду на Полісся після Великодня, як почнеться робота на полі, – сказала Олеся на прощанні.
   – То ми ще побачимось, як будемо живі та здорові, бо мене гетьман таки частенько посилає по ділу до Києва, – сказав Іван Остапович і вийшов з покоїв веселої Якилини.

II

   Невеселий виїхав того ж таки дня з Києва Іван Остапович з двома верхівцями-козаками. Вже наступав вечір, як він в'їхав у густий київський бір. Сумне небо, вкрите густими хмарами, високі сосни, що стояли, ніби стіни, по обидва боки дороги, наводили на його задуму. Бір тихо гув, неначе далекі хвилі моря. Це сумовите, тихе, але дуже гудіння наводило на душу Виговського задуму й сум. Після шуму і гаму в Києві на празникуваннях та обідах Виговському здалося, що він заїхав у якусь пустиню. Він похилив голову, а думи за думами тихо йшли одні за другими, одна другу викликаючи серед мертвої самітності. Йому все чогось здавалось, що він ніби загубив щось дуже коштовне або щось забув у Києві таке гарне та дороге, що за ним варто було і назад вернутись. Високий стародавній екіпаж, поставлений на полозки, більш схожий на фараонову колісницю, ніж на санки, плавно й рівно линув по утертому шляху. Ні гуку, ні стуку кругом. Тільки бір жалібно гув, неначе стогнав, а думи ще ясніше й виразніше снувались роєм у голові Виговського.
   «Треба сватати Олесю, хоч би прийшлося вихопити й видерти її з рук гордовитої високої рідні. Вона поважна й розумна, як теперішня Богданова жінка Ганна; вона зуміє добре вдержувати мій дім, може, колись і гетьманський… Вона шляхетського високого роду, вмітиме прийняти й привітати людей. Козаки її поважатимуть; козацька старшина не посміє заводити в моєму домі запорозької сваволі та п'янства, котрого і я сам не люблю. Вона й багатенька, й гарна, гарна, як лелія», – думав Виговський, втопивши очі в темно-зелені стіни сумної соснини, неначе він читав на їх свої думи.
   Тихий вітер дихнув неначе духом на сосновий старий ліс. Сосни заколивались і загули ще сумніше й жалібніше. Сумні й жалібні думки швидше заворушились в душі Виговського. Йому чогось стало жаль Олесі, жаль Києва. Він згадав привітну тітку Якилину, і йому стало жаль і за Якилиною; йому хотілось вернутись назад, подивитись на Олесю і на ті кімнати, де вона тепер пробувала.
   Другого дня ввечері Виговський прибув до Чигирина і ввійшов у свою кватиру. Він був чоловік нерозтратливий, хоч і не скупий, і наймав собі невеличку кватиру недалеко од гетьманського двору. Од гетьмана він брав добре вдержування. Чужеземські посланці надаряли його коштовними подарунками. Але в той час він ставив на свій кошт монастир коло Чигирина і тратив на будування монастиря чимало грошей.
   Іван Остапович увійшов у свою тісну кватиру, і вона здалася йому тепер надзвичайно сумною.
   «От було б добре, якби оце з моєї хати вибігла назустріч мені Олеся, привітала мене ласкаво, обвила мені шию повними руками, пригорнулась до мене, сіла зі мною поруч отут на канапці і розважала мене своєю тихою розмовою», – думав Іван Остапович, сидячи на канапці.
   Надворі і в покоях стояла мертва тиша. Маленькі вікна стали ніби сліпнути: надворі вже сутеніло. Вечір заглядав у всі маленькі віконця, а по кутках стояли темними стовпами діди-тіні. В недобре натоплених покоїчках було холодно. Виговський важко зітхнув і глянув на столи, на поскладані в купи усякі канцелярські папери. І ці столи навели на його смуток. Йому здавалось, що і ті покої, і ті столи не наводили б на його душу такого смутку, якби по тих покоях походжала Олеся. Перший раз на своєму віку він почував свою самітність, почував нудьгу. Перший раз на віку найшов на його душу якийсь смуток, якийсь жаль, невідомий до того часу серед походів та битв, серед бурливого козацького життя. І несподівано в його душі виник лелійно-білий вид Олесі: і стало йому на серці веселіше, стало ніби і в покоях тепліше і ясніше.
   «Битви й битви, битви плили за битвами, як дні за днями! а моє серце не зазнало волі, не зазнало щастя. Жаль мені себе, жаль свого серця! – Виговський важко зітхнув. – Одначе час йти до гетьмана, а то гетьман, мабуть, мене жде», – подумав Виговський і вхопив зі стола кілька листів, витяг з кишені свої записи, зроблені в Києві про посланців та митрополита, і швиденько почимчикував до гетьмана Богдана.
   Гетьман привітався з ним дуже ласкаво і все розпитував про посланців, про присягу киян та про митрополита.
   Виговський насилу діждався вольних днів на масниці, одпросився в гетьмана і поїхав до Києва. Він зайшов в гості до Павловської, побачився з Олесею. І Павловська, і Олеся так само радо привітали його, як і передніше. Тітка Якилина запросила його прийти до неї на обід другого дня. Стіл знов аж захряс під пирогами, варениками, мнишиками та усякими наїдками, під наливками та всякими настойками. На обіді була якась родичка покійного чоловіка Павловської. В кінці обіду приїхала стара княгиня Любецька, родичка покійного Олесиного батька. Іван Остапович познайомився з нею. Любецька була ввічлива до Івана Остаповича, делікатна в розмові, ласкава на словах, але, прощаючись з Іваном Остаповичем, не запросила його до себе в гості. Вона була горда своїм князівством і догадувалась, що Іван Остапович не дурно навідується до Якилини Павловської та до Олесі.
   Іван Остапович довідався од тітки Якилини, що Олеся виїздить додому в свою маєтність після Великодня через тиждень.
   «Треба буде починати діло на Великодні святки, треба буде заповіститись Олесі, що я маю замір сватати її, а то як заїде в свою маєтність, в ті поліські пущі та нетрі, то трудно буде тоді добратись до неї. Треба на Великдень починати та й кінчати діло, коли Бог поможе; виїде з Києва, то й забуде про мене», – думав Виговський, вертаючись з Києва до Чигирина.
   А Олеся про його не забувала. Після його приїзду до Києва вона тільки й думала про його, тільки й розмови з тіткою було в неї, що про його.
   – От-от Іван Остапович буде тебе, Олесю, сватати. От побачиш! Прилетить сюди в двір на татарському коні, вхопить на сідло та й завезе до Чигирина як полонянку! – сміялась тітка.
   – Побачимо! Але, цьоцю, мені отой Чигирин з козацьким табором зовсім не подобається. Якби мені жити в Києві, то я би з дорогою душею згодилась вийти за Виговського, – говорила Олеся.
   – От і не подобається! Ти ще й не була в тому Чигирині, а він тобі вже й не подобається, – сказала тітка.
   – Якби я стала гетьманшею, то це мені припало б до серця. Я тоді була б готова і в Чигирині жити. А то бути жінкою генерального писаря війська Запорозького якось ніяково. Це ж навіть не те, що бути сенаторкою у Варшаві.
   – Ой же, моє серце, те саме, тільки що будеш жити не у Варшаві, а в Чигирині, – обізвалась тітка.
   – А я, цьоцю, люблю більш за все Варшаву, хоч я й не католичка. Місто веселе, людне. Там і королівський двір, і сенатори, і магнати з усієї Польщі й України: є на що подивитись, є чим себе розважити. Туди тягне мою душу, а не до Чигирина, де повно козаків та гармат, де тільки й тхне військовим табором та порохом! – сказала Олеся і зітхнула.
   Їй заманулось, щоб вона вийшла-таки заміж за Виговського, але щоб вік свій звікувати з ним у Варшаві, а не в Чигирині.
   На Великодні святки Іван Остапович одпросився в Богдана до Києва. Другого дня пішов він на службу в Михайлівський монастир. Народу в церкві була сила. Він ледве протовпився і став коло стіни. Недалечко од його в притворі стояла Якилина Павловська, Олесі з нею не було.
   «Чи не поїхала вже Олеся часом додому? – подумав Іван Остапович з тривогою на серці. – От тобі й опізнився з сватанням! А коли то вона знов прибуде до Києва? Коли то я знов побачусь з нею і поговорю? Ще прийдеться їхати до неї на далеке Полісся в якісь Мокрани».
   Виговський насилу достояв до кінця служби і, хоч був богомільний і богобоязний, як усе тогочасне суспільство, але він сливе не слухав і не чув, що читали, що співали в церкві, про що Михайлівський ігумен говорив з кафедри в своєму казанні. Олеся не виходила в його з думки, неначе й вона стояла тут, в церкві, недалеко од його коло своєї тітки, а він все дивився на її височеньку тілисту та рівну постать, на її білу, як сніг, шию та ясноволосу головку.
   Служба скінчилась. Натовп рушив з церкви. Виговський притулився до колони і ждав, доки не пройде проз його Якилина Павловська. Він не зводив очей з її голови, закутаної поверх очіпка білою тонкою наміткою. Біла голова у густому натовпі неначе плила до колони, ніби її несла тиха вода в річці. Виговський підступив до Павловської і поздоровив її з святками. Натовп ухопив його і поніс попліч з Якилиною і незабаром виніс через широкі двері на цвинтар.
   – А де ж це Олена Богданівна? – було його перше слово, як вони вийшли з церкви. – Може, виїхала в свої Мокрани?
   – Ні, ні, не виїхала! – сказала Павловська і осміхнулась. – В Олесі ще зранку боліла голова, і вона зосталась дома.
   Довгенько вони йшли мовчки. Було знать по очах Павловської, що вона чогось ждала і через те мовчала, і Виговський щось думав і мовчав. Тітка ждала, що він от-от скаже про свої думки та заміри сватати Олесю, їй дуже бажалось стати на цей раз свахою… і потайне бажання її здійснилось.
   – Цьоцю Якилино! – почав Виговський. – Мені дуже сподобалась ваша шановна небога, і я думаю заслати до неї старостів. Поперед цього прошу вас, допоможіть мені в цьому ділі то порадою, то своїми словами, а потім скажете мені просто, чи можна мати яку надію? Чи вийде Стеткевичівна за мене заміж?
   Тітка зраділа, аж засміялась. Їй припадав до вподоби такий жених для Олесі, а вона вже давненько ходила на розпитки в Києві до козаків і довідалась од їх, що уряд генерального писаря при гетьмані – високий уряд, хоч магнати й багаті православні пани нехтували козаками.
   – Пане Йване! я певна, що Олесі ви до вподоби і що вона готова вийти за вас заміж хоч і сьогодні. Але в неї, бачите, багато усякої високої рідні: і князі Соломирецькі, і князі Любецькі, і князі Друцькі-Горські, і Огінські. Я постерігаю, що вони спротивляться цьому, а найбільше спротивиться старий князь Василь Соломирецький та Христофор Стеткевич, Олесин опікун і ніби названий батько. Він чоловік гордий, гоноровитий і дуже не любить козаччини. Отут може бути задля вас притичина.
   – Шкода! Ох, як шкода! – аж крикнув Іван Остапович.
   – Але чи шкода, чи ні, діло ще не починалось. А тим часом прошу вступити до моєї хати попоїсти свяченого з мого столу. Там ми ще побалакаємо докладно про це діло.
   Вони увійшли в світлицю Павловської. Коло столу, накритого білою скатертиною і заставленого усяким свяченим, стояла Олеся. По світлиці клубками вився дим ладану. Олеся ждала з церкви тітки і накадила ладаном, позасвічувавши усі лампадки перед образами. У світлиці одгонилось важким духом церкви од диму та лампадок. Олеся глянула на тітку і засміялась.
   – От і наша слаба! Гарна слаба! Полінувалась йти до церкви, – сказала тітка.
   – Не думайте, цьоцю, так! Зранку в мене і справді боліла голова, а тепер вже перестала, – обізвалась Олеся і почервоніла, глянувши на Виговського.
   – Христос воскрес! З празником будьте здорові! – сказав Виговський, скидаючи свій кунтуш і переступаючи через поріг світлиці.
   – Воістину воскрес! Будьте й ви здорові! І вас поздоровляю з Великоднем! – промовила Олеся і стала така рожева на виду, як була рожева її сукня.
   Виговський був убраний в новісінький оксамитовий жупан вишневого кольору, обшитий золотими позументами. Цей вишневий жупан дуже приставав йому до лиця. Він неначе покращав удвоє. Одлиски позументів грали чудовими золотистими сутінками проти весняного сонця і сипали ясний світ на матово-білі щоки й високе чоло Виговського.
   – Ну, тепер похристосуємося! – промовила тітка і тричі поцілувалась з Іваном Остаповичем і, очевидячки, не без смаку. Іван Остапович підступив до Олесі і похристосувався з нею. Олеся засоромилась, стала червона, як калина, і очі спустила додолу, одначе не спротивилась і тричі поцілувалась з ним. Виговський, як добрий навиглядач, зауважив на це, як на добрий знак для себе.
   Вибігли з кімнати і дві дочки Павловської. Старша Маринка, вже шістнадцятилітня тоненька дівчина, була чорнявенька й гарна, як намальована. І вони обидві похристосувались з Виговським. Посідали за стіл і попоїли свяченого. Тітка веліла подавати страву. По обіді тітка вийшла з світлиці ніби по господарству. Олеся й Іван Остапович зостались удвох.