Страница:
I жажда помсти. Пильно крок за кроком
Ходжу за князем i ховаю нiж -
О боже мiй! - пiд цим убранням миру...
Але чи можу зважитись я щиро
Його вразити зараз! I коли ж!
Коли пiзнав так близько розум дивний
Мудрiшого з усiх земних царiв,
Пiзнав того, хто не лише в добрi,
А навiть в злi, i в хибах все ж нехибний,
Немов насправдi вишнього рука
Його веде до правди в помилках!
Що б не робив i як би не блукав, -
Завжди мети доходить Ярослав!
Давид i Ратибор пiдводяться.
Р а т и б о р
Прощай, Микито! Тiльки пам'ятай,
Що Новгород чужий тобi навiки!
Виходять, пiднявши руки. Але обурений Микита хапа Ратибора за руку i
примушу повернутись.
М и к и т а
Менi чужий! А хто ж бо дав вам право
Вiд Новгорода всього промовлять?
Хто ви такi? Самотнi i лукавi,
Ви плетете гнилу, нiкчемну сiть,
Якою вам життя не зупинить,
Новгород сто©ть за Ярослава
I за дину руськую державу.
Р а т и б о р
Що кажеш ти, безумче! Ти ж бо сам
Розпечений кривавою жагою...
М и к и т а
Нехай це я! Я скривджений судьбою
I маю право мстити за отця,
Хоч знаю сам, що в час рiшучий бою
Не доведу я помсти до кiнця...
Iдiть собi! I не менi, а вам
Зачинять дверi новгородських брам!
Iде повiльно в браму. Давид i Ратибор виходять. З замку виходять пишно
одягнена Iнгiгерда з Ульфом, продовжуючи розмову.
I н г i г е р д а
Сво©м не вiрю вухам! Ярослав
Вiдняв у тебе Новгород! Вiдняв
Удiл наслiдний родичiв мо©х!
У л ь ф
(хмуро).
Не тiльки це. Неначе справдi снiг,
Знов накотивсь на мене вчора князь,
Щоб з Ладоги також я забиравсь.
I н г i г е р д а
(обурено).
Як з Ладоги! Нечувана новина!
З Альдейгюборга, мiста мого вiна 1,
Де сам Рагнвальд намiсником сидiв!
Та це ж образа пам'ятi батькiв
Й менi самiй! Вiн збожеволiв, певно!
Образа це тяжка, смертельна, кревна!
Та ще в той час, коли Гаральд верта ,
Овiяний вiтрами всiх морiв,
Де слави вiн всесвiтньо© зажив!
Нi, з князем я сама поговорю,
Зарано вiн людей тих обража ,
Якi колись знайшли його зорю!
Стривай! Йому хоч трохи я вiддячу.
Звели дружинi, щоб сурмили збiр.
1 В i н о - посаг.
У л ь ф
Але ж нема Гаральда, i дозiр
Не сповiстив про нього ще неначе...
I н г i г е р д а
Iди й сурми!
Ульф, здвигнувши плечима, iде в браму. Зараз же по тому в замку чути
урочистi звуки сурми.
I н г i г е р д а
Нехай тепер побачить.
IV
З брами виходить загiн князiвських дружинникiв, який вишику ться обабiч
ворiт, а за хвилину виходить Ярослав. Вiн в повному князiвському уборi,
але хмурий i стурбований. Вiн жестом спиня почет, що йде слiдом за ним,-
бояр, духiвництво, дочок,- затримавши одного лише Сильвестра, з яким
виходить на авансцену.
I н г i г е р д а
(про себе)
Нехай тепер Гаральда почека ,
То, може, це зiб' йому пихи...
Боюся я, що справа йде до краю
I не минути свар менi лихих...
Пауза. Напружене чекання.
Я р о с л а в
(до Сильвестра).
З усiх сторiн встають примари давнi,
Мо© полки побито у Зирян,
I знов Мстислав готу меч i брань
На города й права мо© державнi...
Хай боротьба! Не це страшить, Сильвестре,
Не в перший раз менi водити рать.
Страшне дорiг та мне перехрестя,
Коли не зна ш, путь яку обрать.
I знов бiда. Неначе снiг весняний,
Зваливсь Гаральд на голову менi...
Що тут робить?.. Вiддать дочку кохану
В далекий край? О, нi, це гiрше смертi...
Лишити тут з Гаральдом? Знову нi!
Це значить дати зброю Iнгiгердi,
Та ще в таку знаменную добу,
Коли на бiй я викликав судьбу...
С и л ь в е с т р
Судьба царiв земних в руцi господнiй,
I не страшний в апрiлi божий снiг,
Бо не к рiздву iде, а к великодню,
I скоро вже прийде вiн на порiг.
Розтане снiг, а з ним тво© турботи,
Та i дочку вiдпустиш не навiк.
Я р о с л а в
(нетерпляче).
А там весна... а там... яка нудота
Оцi слова нiкчемнi i пустi,
Що ©х за мудрiсть продають в життi!
Мовчи, монаше! Не дратуй словами.
Де ж той Гаральд? Невже перед дверима
Його повинен ждати руський князь!
Гей, хто там ?
Слав'ята пiдходить.
Хто дав тобi наказ
Сурмити збiр, коли нема Гаральда?
С л а в' я т а
(здивований).
Княгиня, княже. Власне, син Рагнвальда.
Я р о с л а в
(гнiвно).
Це змова, щоб мою понизить честь!
Де Iнгiгерда?
Iнгiгерда пiдходить.
Знову злая лесть!
Як цар Давид глаголет. Знов мене
Ядий мiй хлiб вража . Хто почне
Гiрке вино, то хай не кривить рота.
I н г i г е р д а
(гордо).
Не Ульф почав. Тобi прийшла охота
З Альдейгюборга вигнати його.
Iз мiста вiна шлюбного мого!
Як мiг Гольмгард у нього ти вiдняти?
Я р о с л а в
(гнiвно).
Гольмгарда я не вiдаю, жона!
Новгород - i час би пам'ятати
Княгинi руськiй славнi iмена!
I не вiдняв, бо не його то мiсто,
Правителем мо©м лише вiн був.
Та й празив зле i не принiс користi,
Згубив полки i слави не здобув.
То дякуйте ж терпiнню мо му,
Що голови я не зiтнув йому
I в монастир тебе ще не замкнув!
I н г i г е р д а
(блiднучи вiд гнiву).
Не смi ш ти! Вiн ярл 1 i старший в родi,
А я дочка Олафа!
1 Я р л - можновладний граф.
Я р о с л а в
Досить! Годi!
Доволi вже цих ярлiв без землi!
Пройшли часи Еймунда i варягiв,
Якi на Русь по золото плили.
I н г i г е р д а
Тодi i ти не мав землi i стягiв,
Еймунд тобi здобув i Русь i стол.
Сурми i музика.
Я р о с л а в
Яка брехня! На мником за грошi
Був твiй Еймунд, а потiм перейшов
До ворога,- що дав за меч дорожче.
Такi варяги!
I н г i г е р д а
(спалахнувша).
Але i ти варяг!
Я р о с л а в
Нi, не варяг! в мене кров iная.
I н г i г е р д а
Рабинина...
Я р о с л а в
З усiх небесних благ
Найвищим благом кров я цю вважаю,
Що з народом вiрний мiй зв'язок.
Менi не треба пишних тих казок,
Що предкiв нам шукають десь за морем.
Народ мiй тут, на рiдних цих просторах,
Вiд Ки ва до Ладоги живе.
I не заброд Iсландi© суворих,-
Мене сво©м вiн предком назове!
Поверта ться, щоб iти до помосту, але в цю мить пiдходить видимо
стурбований Мирослав.
М и р о с л а в
Пробач менi, великий господине!
Я р о с л а в
Що там таке? Нема часу для справ.
М и р о с л а в
Чекать не можна. Знов про Коснятина
Я новину важливую пiзнав.
Дивись цей лист, його перехопили
В кружалi 1 ми в та много гiнця.
На тебе змова...
1 Кружало - шинок.
Я р о с л а в
(перегляда нашвидку пергамент).
Ще не до кiнця
Звершили ви сво ганебне дiло!
Не досить ©м державу розхитать,
То вже мене вразити яко тать,
О Коснягине, мислиш, раб лукавий!
На родича, на князя нiж кривавий
Наважився убивцям передать...
Чи не тебе прощав я стiльки раз,
Шануючи усi тво© чесноти
I допомогу в оний бурний час...
I ось тепер знов заколот i проти
Мого життя крамола пiднялась!
Так, це його i пiдпис, i печать...
Але кому ж надiслано листа?
М и р о с л а в
Тепер цього не можна вже пiзнать,
Бо посланця живим я не застав.
Я р о с л а в
Страшнi дiла! Коли закон i правду
Нарештi я затвердив на Русi,
Вони вiйни i кровi тiльки жаждуть,
Щоб повернуть усобицi часи.
Нi, годi вже вагань i милосердя!
Вразити треба гiдру навiсну...
У монастир замкну я Iнгiгерду
I Коснятину голову зiтну.
З гордо пiднесеною головою iде на помiст i сiда на трон. Iнгiгерда,
Анна, лизавета та 12-лiтнiй хлопчик Володимир iдуть за ним i займають
сво© мiсця. Бояри й дружинники стають навкруги помосту. Народ заповню
луг.
V
Пiд звуки музики почина ться похiд Гаральда. З лiвого боку повз натовп,
що розступився, йде Гаральдова дружина з знаменами; невiльники, що несуть
дари, i нарештi сам Гаральд в пишнiй тунiцi та позолоченiй кольчузi i в
увiнчаному короною шоломi. За ним кiлька джур i збро носцiв, з яких один
несе невеличку позолочену арфу. Серед варягiв Свiчкогас, чи бородате й
добродушне слов'янське обличчя аж нiяк не пасу до варязького його
озбро ння i одягу. Гаральд з гордо пiднесеною головою швидко пiдходить до
помосту i, схилившись на одне колiно, зараз же вста .
Г а р а л ь д
Дозволь тебе вiтати, господине,
Великий конунг Русько© землi,
Гаральдовi, що клятву ствердив нинi
I, подолавши перешкоди злi,
Вернувся не мандрiвником бездомним,
А конунгом Норвегi© законним
I власником земель i кораблiв.
Я р о с л а в
I я вiтаю радо i ласкаво
Гаральда, переможця-короля,
Давно для нас твоя крилата слава
Вперед летiла швидше корабля.
Будь гостем в нас, бажаним, дорогим.
Г а р а л ь д
Дозволь менi сплатити цi борги
Мо © дяки i мо © шани,
Пiднести в дар здобутки океану
Та тих його розкiшних берегiв,
Де я пройшов, поклавши меч на керму,
Вiд самого Босфору до Палермо.
Вiн да знак, i кiлька невiльникiв пiдносять i складають бiля нiг князя
й княгинi золотi й срiбнi чашi, суво© шовку, плоди i т. iн.
Я р о с л а в
Тво© дари, Гаральде, я приймаю,
Але в життi яснiше всiх скарбiв
Людини честь i мужа вiрнiсть ся ,-
Чи з чистим серцем ти до нас приплив?
Г а р а л ь д
Великий конунг!
Я р о с л а в
Нi, не треба слiв.
Тобi я вiрю. Вибач це питання,
Воно в душi з'явилось мимохiть,
Коли пiзнав я щойно, в мить останню
Велике зло, яке хотiв вчинить
Менi один колись найближчий муж...
Кому ж тодi довiрити? Кому ж?
Якi алмази, перли чи смарагди
Дорожчi нам вiд вiрностi i правди,
Якi я прагнув ствердити в життi!
Га р ал ь д
Прославлений за це навiки ти,
Що мудрий суд i громадянське право
Ти записав у книзi Ярослава
I "Руську правду" людям дарував,
Щоб мир i труд в народi панував.
Вигуки
Нехай живе премудрий Ярослав!
Я р о с л а в
Так, мир i труд. Привiт тобi, Гаральде!
Мiй розум ти вiдчув i зрозумiв,-
Щоб наш народ мiцнiв в трудi i правдi,
Не можу я прощати ворогiв.
I кожен, хто порушить справу миру,
На правду хто на руську посягне,-
Того вразить безжалiсна сокира,
Во мир i труд - це благо основне.
Тебе ж, Гаральде, щиро я вiтаю,
Як родича i мирного посла.
Тому, хто руську правду поважа ,
Завжди у нас i шана, i хвала.
Г а р а л ь д
Великий конунг, честь тобi i слава.
Норвегiя шану Ярослава.
Музика. Похiд трива .
С и л ь в е с т р
Свят, свят господь! Та це ж наш Сзiчкогас!
Коли ж це вiн в варяга обернувся?
Що за мана! Ану-бо, йди до нас!
(Пiдзива пальцем).
Свiчкогас пiдходить.
С и л ь в е с т р
Чи ти здурiв? У що це ти узувся?
Де ти блукав, де свинi пас?
С в i ч к о г а с
Ба нi!
Не свинi пас, а бився на вiйнi,
Для нас, варягiв, море по колiно,
У нас, варягiв, вдача соколина,
Хапай де хочеш золота, вина
I чаш лiчить не треба - пий до дна.
С и л ь в е с т р
(обурений).
Тьху, щоб тебе! Та звiдки ж ти варяг?
С в i ч к о г а с
(спiва ).
Коли монах поплавав по морях,
То стане вiн варяг, а не монах!
Одна з невiльниць, дуже гарна, напiвроздягнена, але в золотих оздобах
дiвчина-iталiйка, що трима золоту тацю з помаранчами, тремтить вiд
холоду.
л и з а в е т а
(пiдводиться).
Чи бачиш, тату, дiвчину прекрасну,
Що помаранчi держить золотi?
Вона пiвгола, сирота нещасна,
I на морозi, бiдная, тремтить...
Це, певно, iталiйка... йди сюди!
Дiвчина боязко пiдходить.
л и з а в е т а
Зогрiйся, бiдна... годi, не тремти.
Спуска з плеча сво хутряне корзно 1 i укрива ним дiвчину, тодi
сiда .
1 Корзно - хутряний одяг, схожий на плащ.
Д i в ч и н а
О грацiя, о грацiя, реджина! 2
(Цiлу ©© сукню i руки).
2 Реджина (iтал.) - королева.
Г а р а л ь д
(вражений, про себе).
О дiвчина, яснiша, нiж кришталь!
Невже менi судив таку дружину
Великий бог чудесного хреста!
(Голосно).
Вона твоя, ласкава королiвно,
I сам тво©м я радий стать рабом,
Бо i мене теплом живим i дивним
Зогрiла ти, як цю сво©м крилом.
Але пробач! Нiде в цiлому свiтi
Я не знайшов нiде таких дарiв,
Якi б могли як слiд тобi личити,
Тобi, мо©й недосяжнiй зорi.
Щоправда, одна у мене шана,
Я пам'ятав священний заповiт
Зiрвать тобi з могили Iоанна
Тюльпан, лiлею чи рожевий цвiт...
Але пiзнай, моя лизавето,
Хай не суму серце золоте:
Нема квiтiв на трунi поета,
Один лиш терен дикий там росте.
л и з а в е т а
Така судьба усiх спiвцiв чудових -
х тернами увiнчу життя...
Га р а л ь д
Зате не в'яне цей вiнок терновий,
Для тебе я зiрвав оце гiлля
I в золото оправив та рубiни.
(Бере в джури i пода з поклоном лизаветi оправлений в золото вiнок).
А на могилi насадив шипшину,
Щоб колючки iз рожами сплелись.
л и з а в е т а
(пiдводиться зворушена).
Хай бог тебе нагородить колись
За вчинок цей, гiднiший все© слави,
Що ти зажив в цi роки по свiтах!
Якби ти всi завоював держави,
Пройшов весь свiт, всi межi i застави,
Ти б не знайшов до мого серця шлях.
А вшанувати так спiвця могилу
Мiг тiльки той, хто сам складав пiснi,
I цим тепер дорожчий ти менi.
Бо я цiню святу натхнення силу,
I зараз вiрю, що насправдi скальд 1,
А не звитяжець тiльки мiй Гаральд.
1 Скальд - скандiнавський поет i спiвак, який склада пiснi про битви i
походи вiкiнгiв, конунгiв та ©хнi перемоги.
Г а р а л ь д
(бере у джури арфу, проводить рукою по струнах, спiва ).
Славу тобi, тобi, моя кохана,
Я проспiвав у всiх краях землi,
Скрiзь, де пройшли по хвилях океану
В пiнi срiблястiй мо© кораблi,
Йшли ми крiзь скелi в верниводах бурних,
Тiльки до тебе неслися думки,
Потiм спинилися в водах лазурних,
Де, як сапфiри, горять острiвки.
Тiльки i там, i там не знав покою.
Скрiзь я шукав чудесний образ твiй.
В хвилях морських, в мереживi прибою,
В струнах шукав на арфi золотiй.
I ось тепер крiзь бурi i замети
Принiс тобi душi незгаслий спiв:
Тебе люблю, моя лизавето,
Тобi весь пал невимовлених слiв!
.Я р о с л а в
(пiдводиться),
Хвала тобi, всесвiтнiй переможцю,
На струнах ти ще краще, нiж в бою.
Здобув собi звитягу найдорожчу,
Дiвоче серце, горлицю твою.
Отож, коли вона тебе вiта ,
То в згодi я також не вiдмовляю.
Привiт тобi! Судьбу свою прослав!
В и г у к и
Нехай живе премудрий Ярослав!
Муаика.
З а в i с а.
ДIЯ ЧЕТВЕРТА
"К А М Е Н Щ И К I КНЯЗЬ"
1032 р.
Сад в замку Ярослава. Вздовж всього середнього плану, навкiс, з лiвого
боку авансцени i в глибину саду йде вiдкрита галерея - переходи. На
передньому планi праворуч мармуровий басейн з фонтаном i мармуровою ж
лавкою поряд.
Травневий вечiр, що скоро переходить в нiч.
I
В садку i за аркадами галере© рух- сьогоднi весiлля Гаральда i
лизавети. Проходить заклопотана челядь, пробiгають дiвчата. За одною з
них женеться й наздоганя Свiчкогас. Вiн у розкiшному захiдному вбраннi
дружинника-варяга, з чималою флягою на поясi.
Д i в ч и н а
(пруча ться).
Та одчепись, дурний! Знайшов-бо час
Чiплятися без сорому й користi!
Хiба не зна ш, що весiлля в нас
I треба в церкву виряджать невiсту!
А ще монах!
С в i ч к о г а с
I зовсiм не монах
I можу це сугубо доказати.
Недурно ж я по©здив по свiтах
I знаю, як сотворенi дiвчата.
У нас, варягiв, скрiзь один звичай:
На морi - напинай вiтрила,
На сушi - вихиляй барила
I скрiзь дiвчат гарненьких приручай!
(Знову обiйма дiвчину).
Д i в ч и н а
Пусти, скажений. Я ж кажу - не час!
Он люди ходять.
С и л ь в е с т р
(входить i бачить цю сцену).
Знову Свiчкогас!
Ти що тут робиш, демоне лукавий?
Дiвчина тiка .
Вже до дiвчат присiкався, як пес!
Сосуд пекельний! Окаянний б с!
Та я тебе, ретика, прояву,
Негайно в яму кину по уставу
Усiх семи соборiв пресвятих!
С в i ч к о г а с
(горо©житься).
А ти би, отче, все ж таки притих,
Дивись, ворон поснулих розшуга ш,
Мене ж уставом тим не заляка ш,
У нас, варягiв, лиш один устав -
Бери, що треба, та держи, як взяв.
Отак-то, отче!
Сiда на лаву i почина спокiйнiсiнько смоктати з фляги.
С и л ь в е с т р
(обурений).
Ах ти, ретик!
Iуда, Арiй 1, Святополк 2, Ахав! 3
Та як у тебе повернувсь язик
Таку хулу на церкву возглашати!
"У нас, варягiв!" Ах ти, свинопас!
1 А р i й (помер 336 р.) - александрiйський священик, основоположник
релiгiйно© течi© арiанства, яке церква визнала рессю.
2 Святополк Окаянний (бл. 980-1019 рр.) - руський князь, що в усобнiй
боротьбi за престол убив сво©х братiв Бориса, Глiба, Святослава. Убитий
Ярославом.
3 Ахав (917-895 рр. до н. е.) - iзра©льський цар, що ввiв культ Ваала i
Астарти, засуджений у релiгiйних книгах.
С в i ч к о г а с
(не пiдводячись, добродушно).
Та годi-бо акафiста 4 читати,
А то ще горло з крику заболить.
Хильни-но краще чару в добрий час.
Адже ж весiлля - то коли ж i пить.
(Налива срiбну чару i простяга Сильвестровi).
4 Акафiст - церковна хвалебна пiсня-молитва.
С и л ь в е с т р
(в гнiвi).
Та як ти смiв подумати, проклятий,
Що я, монах i княжий духiвник,
З тобою буду чашi вихиляти,
Немов я сам безбожний ретик!
С в i ч к о г а с
О боже ж мiй... Для чого глум i чвара?
Ну, вип'ю сам.
(П' ).
Ех, отче, то хiба
Я ретик, що вип'ю зайву чару?
Така уже, мабуть, моя судьба...
Був свiчкогас, монах, списатель книжний,
Перехилив... iди свиней пасти...
Покривдили... не мiг цього знести
I став варягом чудом дивовижним...
Багатий... вiльний... цiлий свiт пройшов.
Але в душi нема спокою знов!
(Схлипу ).
Не можу я! Не хочу мандрувати!
В оцих шовках... Який я там варяг!
Стужився я за цвiтом рути-м'яти,
За Ки вом знудився у сльозах...
Ладен я свинi пасти в цих ярах,
Ладен свiчки гасити по церквах,
Нiж рицарем вельможним i багатим
Розкошувати по чужих краях!
С и л ь в е с т р
(розчулений).
Добро, мiй сину. Не сумуй, зажди.
Подума м, як нам з тобою бути.
Хто вип' раз днiпрово© води,
Тому нiколи Ки©в не забути,
Хоч би в яку забрався далечiнь.
Благослови господь тебе святий
I нинi й присно... хоч i дурень ти...
П'яниця ти... во в ки в ков, амiнь.
Благословля Свiчкогаса, який вста i поштиво цiлу йому руку.
Сильвестр виходить.
С в i ч к о г а с
(сам, знову сiда на лаву).
О боже ж мiй! Як важко вибрать шлях
Серед шляхiв поплутаних усiх!
Все крайностi - розбiйник чи монах.
Пиши книжки або свиней паси.
А iншого не жди i не проси...
(Замислився).
II
З-за дерев виходить Журейко. Вiн у рибальському одязi, диною ознакою
його мандрування пов'язана шовковою хусткою голена голова i засмагле
обличчя. Поверх рибальського одягу вiн закутаний
в легку чорну кирею-бурпус 1.
1 Кирея-бурнус - довгий з вовняно© тканини
плащ з капюшоном.
Ж у р е й к о
(тихо до Свiчкогаса).
Гей, Фоко!
С в i ч к о г а с
Хто це? боже мiй, це ти!
Чого ти знов, безумче, в зашморг лiзеш!
Насилу в квiтнi удалось втекти,
То щоб тепер потрапити в залiза.
Тiкай мерщiй.
Ж у р е й к о
Не поспiшай, монах,
Нз можу без Милушi я тiкати.
Iди поклич ©© до мене з хати.
Я зачекаю тут, в оцих кущах.
С в i ч к о г а с
Опам'ятайся! Знов поклявся князь
Тебе скарати...
Ж у р е й к о
Смерть приходить раз.
Iди, кажу!.
С в i ч к о г а с
Та хоч сховайсь, упертий.
Iде в галерею.
Ж у р е й к о
(сам).
Не властен князь в мо©х життi i смертi,
I каменщик згодиться ще йому.
I не в одну хвилину вирiшну...
Входить хмурий i задуманий Ярослав. Журейко вiдступа в тiнь.
Ярослав
(про себе).
Всю нiч мене страшнi гнiтили сни,
I цiлий день нудьга стиска груди,
Немов судьба мене востанн судить
За всi мо© чесноти i вини...
Ж у р е й к о
(про себе).
Не владен князь вперед пiзнати ходи,
Куди i як вони його ведуть,
Але як вiрний буде вiн народу,
То зрештою натрапить вiрну путь.
Я р о с л а в
(про себе).
Про що менi вiщу ця тривога?
Чия рука... Якого духа злого
Знов пiдняла на мене божий бич...
Тiнь Святополка бачив я цю нiч...
Казав менi вiн реготом пекельним -
А що, коли б у сiчi тiй смертельнiй
Не ти, а я на Альтi подолав?
То як би нас народ тодi судив?
Обидва ж ми одного лiгва вовки,
I руки в нас обох в кровi братiв...
Мабуть, назвали б мудрим Святополка,
I окаянним звався Ярослав...
Невже це правда?
Нi! Брехня! Здолав
Я ворогiв не для сво © слави,
А щоб з' днати Руськую державу
I запровести спокiй на землi.
А вiн чужих покликав королiв
I був ладен всю Русь пошматувати,
Аби собi вiнець князiвський взяти.
Тому народ i допомiг менi,
А не йому в смертельнiй цiй борнi!
(Проходить).
Ж у р е й к о
(про себе).
Збентежена й смутна його душа,
Але дарма... аби вперед рушав.
Вбiга схвильована Милуша й кида ться до Журейка.
Ж у р е й к о
Милушо! Рiдна!
М и л у ш а
Ладо, любий мiй!
Ж у р е й к о
Голубко люба! Зiронька ясна!
О, як же я стужився за тобою,
Бiдняточко, в землi отiй чужiй!
М и л у ш а
А я ж бо як! Не знала я спокою
Нi вдень, нi внiч. Замучена, смутна,
Блукала скрiзь, а як тодi пiзнала,
Що ти був тут, що я пережила,
Коли тебе по всiх ярах шукали!
Тiкай-бо, любий!
Ж у р е й к о
Так. Пора прийшла.
Готове все. Мiй човен на Днiпрi
Чека нас - збирайся, до зорi,
Цi © ж ночi рушимо ми в путь!
М и л у ш а
Як до зорi! Не можу я збагнуть...
Покинуть все... домiвку, батька, Ки©в,
Могили рiднi...
Ж у р е й к о
Вибирай сама.
Зi мною там нове життя зорi ,
А тут лише могила i тюрма.
У мене там в ряснiй Тьмутараканi
Своя господа, власная земля,
Свiй корабель, на ньому в полюваннi
За здобиччю по морю я гуляв...
То як же ти не хочеш вiльну долю
З тво©м коханим зараз роздiлить!
М и л у ш а
Ой лишечко... Не можу ж я без болю
Покинуть Ки©в... Не спiши.
Ж у р е й к о
В цю мить
Рiшати треба... Далi буде пiзно.
М и л у ш а
Зажди хоч день. Пiду до князя знов,
Благатиму... невже лишать вiтчизну,
Могили... батька...
(Плаче).
Ж у р е й к о
Ось твоя любов!
М и л у ш а
(схоплю ться).
Зажди, благаю... хоч одну цю нiч!
Ж у р е й к о
Гаразд, зажду. Я буду тут. Поклич,
Коли менi захочеш щось сказати...
А щоб тебе покликати iз хати,
Я пугачем три рази закричу.
М и л у ш а
Прощай, мiй любий, обережним будь,
Навколо варта... можуть-бо почуть,
Цiлу його й тiка . Журейко зника в кущах.
III
Стемнiло. За аркадами заяснiло свiтло i видно, як через усю галерею
проходить весiльний похiд: дiвчата в бiлому з золотом вбраннi, з
запаленими свiчками в руках, Гаральд i лизавета, дружки.
В сад виходить Микита. Вiн сiда на мармурову лаву, похиливши голову на
руку.
Д i в ч а т а
(спiвають).
Iз нашого саду ми хмелю взяли,
Ой ладо, ой лада, ой ладо люлi!
Курили ми ладан i сипали хмель,
Ой ладо, ой лада, з' дна вас Лель 1,
З' днати коханих вiнок ми сплели,
Ой ладо, ой лада, ой ладо люлi!
1 Лель - бог кохання.
М и к и т а
(сумно дивлячись на похiд).
Чудовий спiв кохання i життя
Звучить менi як пiсня погребальна
Безумних мрiй, що ©х без вороття
Я поховав навiк в цю мить прощальну.
Прощай, моя зоря... нiколи на путi
Тобi я не ставав нi тiнню, нi докором.
Iди й тепер шляхом сво©м прозорим,
Нехай нiхто його не замутить...
А я клянусь зректися мсти i зла,
Щоб тiльки ти спокiйною була.
(Похiд проходить, пiсня помалу затиха ).
Свiчки i спiв розтанули у тьмi,
I згасло свiтло на шляху мо му...
I хто ж його тепер освiтить...
До лави нечутно пiдходить Джема - та сама iталiйська дiвчина, що несла
помаранчi. Тепер вона в звичайному одязi. Вона схиля ться до нiг Микити i
цiлу йому руку.
М и к и т а
(здригнувшись).
Джема!
Д ж е м а
(нiжно).
О, не сумуй, сеньйоре любий мiй...
Я знаю, ти коха ш королiвну...
Забудь ©©... i серця не гнiти...
Тобi ж бо з нею щастя не знайти...
М и к и т а
Встань, дiвчино! З тобою ми нерiвнi...
Iди собi.
Д ж е м а
О, не жени мене!
Не проганяй од себе бiдну Джему,
Не однiмай це щастя чарiвне -
Тебе кохати палко i та мно...
М и к и т а
(здивовано).
Опам'ятайсь, безумна! Я монах!
Д ж е м а
(не випускаючи його рук).
Неправда це! Ти не монах... Я знаю...
Великий ти сеньйор в сво©х краях,
Лиш серця жар пiд рясою хова ш...
Мене малу ще научила мати,
Як суть людей укриту пiзнавати.
В тво©й душi я бачу гнiв i месть,
А на чолi - сеньйорiв горду честь...
Ти, мабуть, князь...
М и к и т а
Мовчи! Важкий тягар
Поклав менi на плечi долг суворий.
О, якби мiг позбутись я примар,
Якi за мною йдуть слiдом з докором!
Дивись... i зараз... бачиш... вже прийшли.
Iди собi... залиш мене.
Д ж е м а
Не треба!
Я прожену примари всi страшнi,
Я поцiлую... пригорнусь до тебе.
М и к и т а
(м'яко).
Iди вiд мене... вирiшить ця нiч
Мою судьбу... iди... прощай.
Д ж е м а
(раптом оповива його шию руками i цiлу ).
Коханий!..
IV
З темряви виникають три чорнi постатi i спиняються перед Микитою. Джема
з легким вигуком зника .
Р а т и б о р
Внемли, Микито. Час настав. Востанн
Тебе на помсту Новгород зове.
Возстань i мсти!
Д а в и д
Наповнився сосуд.
Р а т и б о р
Гримить труба!
Д а в и д
Звершиться божий суд.
Р а т и б о р
Нехай твiй меч окови розiрве
I поразить Ахава.
М и к и т а
(гнiвно).
Геть iдiть!
Доволi вже дурних, порожнiх слiв!
Я знаю сам i вам про це казав,
Що зараз нам не ворог Ярослав.
Iдiть собi.
(Поверта ться, щоб вийти).
Р а т и б о р
Спинися, раб лукавий!
Опам'ятайсь! Якби ти тiльки знав
Останн зло, останнiй грiх кривавий,
Що Ярослав безбожно учинив!
То слухай же, безумний. Вiн убив
Твого отця, чесного Коснятина!
М и к и т а
(вiдсаху ться вражений).
Ви брешете! Нi, нi! Вiн не загинув!
Недавно ж князь Слав'яту вiдрядив
До Мурома, щоб повернув отця!
Р а т и б о р
Вiн вбив його! Ось правда до кiнця.
Послухай свiдка, хай розкаже вiн.
Повiдай все, Стемире, син Збислава.
Третя чорна постать виступа вперед.
С т е м и р
Я з Мурома. Велiнням Ярослава
Бисть убi н Добринич Коснятин
В день Якова апостола. Амiнь.
Прийми господь його в сво© оселi.
Микита пада на лавку, сховавши обличчя в долонi. Знову свiтло i спiв у
галере©. Весiльний похiд верта ться з церкви.
Р а т и б о р
Прощай, Микито! Меле божий млин.
Не жди часу, коли й тебе вiн змеле!
Зникають всi тро . Дiвчата спiвають.
Д i в ч а т а
Iз нашого саду ми грона зняли,
Ой ладо, ой лада, ой ладо люлi!
Роздавимо грона ми в чашах златих
I соком червоним наповнимо ©х!
Ой ладо, ой лада, ой ладо люлi!
Як повная чаша любов на землi!
М и к и т а
(пiдводиться хитаючись).
Не жди часу... О недостойний син...
Невже я мiг, забувши поклик горнiй,
Ганебно жити в кривдника мого...
I хлiб його не став у мене в горлi,
Отрутою не опекло вино...
Так, хто в життi захоче кривду чорну
З найвищим благом якось примирить,
Того нещадно змелють божi жорна...
Бо мудрою бува тiльки мить,
Яку в життi нам не дано спинить.
Повiльно йде в глибину саду.
V
За арками яскраве свiтло, музика й шум весiльного бенкету. В сад
входять Ульф з Iнгiгерда, продовжуючи розмову.
I н г i г е р д а
Гаральд не зна ?
У л ь ф
Нi. Йому сказать -
Це значило б усю зiрвати справу,
Вiн надто вже шану Ярослава,
Та ще тепер, коли його вiн зять.
I н г i г е р д а
(задумливо).
Так... рицарська у нього надто честь,
Нездатний вiн на змову i на лесть,
Проте... коли б вiн раптом десь пiзнав,
Що князь звелiв вiддать мене в черницi,
То може б вiн обурився як рицар
I меч тодi за честь мою пiдняв.
Ну, добре... з ним сама поговорю.
Ходжу за князем i ховаю нiж -
О боже мiй! - пiд цим убранням миру...
Але чи можу зважитись я щиро
Його вразити зараз! I коли ж!
Коли пiзнав так близько розум дивний
Мудрiшого з усiх земних царiв,
Пiзнав того, хто не лише в добрi,
А навiть в злi, i в хибах все ж нехибний,
Немов насправдi вишнього рука
Його веде до правди в помилках!
Що б не робив i як би не блукав, -
Завжди мети доходить Ярослав!
Давид i Ратибор пiдводяться.
Р а т и б о р
Прощай, Микито! Тiльки пам'ятай,
Що Новгород чужий тобi навiки!
Виходять, пiднявши руки. Але обурений Микита хапа Ратибора за руку i
примушу повернутись.
М и к и т а
Менi чужий! А хто ж бо дав вам право
Вiд Новгорода всього промовлять?
Хто ви такi? Самотнi i лукавi,
Ви плетете гнилу, нiкчемну сiть,
Якою вам життя не зупинить,
Новгород сто©ть за Ярослава
I за дину руськую державу.
Р а т и б о р
Що кажеш ти, безумче! Ти ж бо сам
Розпечений кривавою жагою...
М и к и т а
Нехай це я! Я скривджений судьбою
I маю право мстити за отця,
Хоч знаю сам, що в час рiшучий бою
Не доведу я помсти до кiнця...
Iдiть собi! I не менi, а вам
Зачинять дверi новгородських брам!
Iде повiльно в браму. Давид i Ратибор виходять. З замку виходять пишно
одягнена Iнгiгерда з Ульфом, продовжуючи розмову.
I н г i г е р д а
Сво©м не вiрю вухам! Ярослав
Вiдняв у тебе Новгород! Вiдняв
Удiл наслiдний родичiв мо©х!
У л ь ф
(хмуро).
Не тiльки це. Неначе справдi снiг,
Знов накотивсь на мене вчора князь,
Щоб з Ладоги також я забиравсь.
I н г i г е р д а
(обурено).
Як з Ладоги! Нечувана новина!
З Альдейгюборга, мiста мого вiна 1,
Де сам Рагнвальд намiсником сидiв!
Та це ж образа пам'ятi батькiв
Й менi самiй! Вiн збожеволiв, певно!
Образа це тяжка, смертельна, кревна!
Та ще в той час, коли Гаральд верта ,
Овiяний вiтрами всiх морiв,
Де слави вiн всесвiтньо© зажив!
Нi, з князем я сама поговорю,
Зарано вiн людей тих обража ,
Якi колись знайшли його зорю!
Стривай! Йому хоч трохи я вiддячу.
Звели дружинi, щоб сурмили збiр.
1 В i н о - посаг.
У л ь ф
Але ж нема Гаральда, i дозiр
Не сповiстив про нього ще неначе...
I н г i г е р д а
Iди й сурми!
Ульф, здвигнувши плечима, iде в браму. Зараз же по тому в замку чути
урочистi звуки сурми.
I н г i г е р д а
Нехай тепер побачить.
IV
З брами виходить загiн князiвських дружинникiв, який вишику ться обабiч
ворiт, а за хвилину виходить Ярослав. Вiн в повному князiвському уборi,
але хмурий i стурбований. Вiн жестом спиня почет, що йде слiдом за ним,-
бояр, духiвництво, дочок,- затримавши одного лише Сильвестра, з яким
виходить на авансцену.
I н г i г е р д а
(про себе)
Нехай тепер Гаральда почека ,
То, може, це зiб' йому пихи...
Боюся я, що справа йде до краю
I не минути свар менi лихих...
Пауза. Напружене чекання.
Я р о с л а в
(до Сильвестра).
З усiх сторiн встають примари давнi,
Мо© полки побито у Зирян,
I знов Мстислав готу меч i брань
На города й права мо© державнi...
Хай боротьба! Не це страшить, Сильвестре,
Не в перший раз менi водити рать.
Страшне дорiг та мне перехрестя,
Коли не зна ш, путь яку обрать.
I знов бiда. Неначе снiг весняний,
Зваливсь Гаральд на голову менi...
Що тут робить?.. Вiддать дочку кохану
В далекий край? О, нi, це гiрше смертi...
Лишити тут з Гаральдом? Знову нi!
Це значить дати зброю Iнгiгердi,
Та ще в таку знаменную добу,
Коли на бiй я викликав судьбу...
С и л ь в е с т р
Судьба царiв земних в руцi господнiй,
I не страшний в апрiлi божий снiг,
Бо не к рiздву iде, а к великодню,
I скоро вже прийде вiн на порiг.
Розтане снiг, а з ним тво© турботи,
Та i дочку вiдпустиш не навiк.
Я р о с л а в
(нетерпляче).
А там весна... а там... яка нудота
Оцi слова нiкчемнi i пустi,
Що ©х за мудрiсть продають в життi!
Мовчи, монаше! Не дратуй словами.
Де ж той Гаральд? Невже перед дверима
Його повинен ждати руський князь!
Гей, хто там ?
Слав'ята пiдходить.
Хто дав тобi наказ
Сурмити збiр, коли нема Гаральда?
С л а в' я т а
(здивований).
Княгиня, княже. Власне, син Рагнвальда.
Я р о с л а в
(гнiвно).
Це змова, щоб мою понизить честь!
Де Iнгiгерда?
Iнгiгерда пiдходить.
Знову злая лесть!
Як цар Давид глаголет. Знов мене
Ядий мiй хлiб вража . Хто почне
Гiрке вино, то хай не кривить рота.
I н г i г е р д а
(гордо).
Не Ульф почав. Тобi прийшла охота
З Альдейгюборга вигнати його.
Iз мiста вiна шлюбного мого!
Як мiг Гольмгард у нього ти вiдняти?
Я р о с л а в
(гнiвно).
Гольмгарда я не вiдаю, жона!
Новгород - i час би пам'ятати
Княгинi руськiй славнi iмена!
I не вiдняв, бо не його то мiсто,
Правителем мо©м лише вiн був.
Та й празив зле i не принiс користi,
Згубив полки i слави не здобув.
То дякуйте ж терпiнню мо му,
Що голови я не зiтнув йому
I в монастир тебе ще не замкнув!
I н г i г е р д а
(блiднучи вiд гнiву).
Не смi ш ти! Вiн ярл 1 i старший в родi,
А я дочка Олафа!
1 Я р л - можновладний граф.
Я р о с л а в
Досить! Годi!
Доволi вже цих ярлiв без землi!
Пройшли часи Еймунда i варягiв,
Якi на Русь по золото плили.
I н г i г е р д а
Тодi i ти не мав землi i стягiв,
Еймунд тобi здобув i Русь i стол.
Сурми i музика.
Я р о с л а в
Яка брехня! На мником за грошi
Був твiй Еймунд, а потiм перейшов
До ворога,- що дав за меч дорожче.
Такi варяги!
I н г i г е р д а
(спалахнувша).
Але i ти варяг!
Я р о с л а в
Нi, не варяг! в мене кров iная.
I н г i г е р д а
Рабинина...
Я р о с л а в
З усiх небесних благ
Найвищим благом кров я цю вважаю,
Що з народом вiрний мiй зв'язок.
Менi не треба пишних тих казок,
Що предкiв нам шукають десь за морем.
Народ мiй тут, на рiдних цих просторах,
Вiд Ки ва до Ладоги живе.
I не заброд Iсландi© суворих,-
Мене сво©м вiн предком назове!
Поверта ться, щоб iти до помосту, але в цю мить пiдходить видимо
стурбований Мирослав.
М и р о с л а в
Пробач менi, великий господине!
Я р о с л а в
Що там таке? Нема часу для справ.
М и р о с л а в
Чекать не можна. Знов про Коснятина
Я новину важливую пiзнав.
Дивись цей лист, його перехопили
В кружалi 1 ми в та много гiнця.
На тебе змова...
1 Кружало - шинок.
Я р о с л а в
(перегляда нашвидку пергамент).
Ще не до кiнця
Звершили ви сво ганебне дiло!
Не досить ©м державу розхитать,
То вже мене вразити яко тать,
О Коснягине, мислиш, раб лукавий!
На родича, на князя нiж кривавий
Наважився убивцям передать...
Чи не тебе прощав я стiльки раз,
Шануючи усi тво© чесноти
I допомогу в оний бурний час...
I ось тепер знов заколот i проти
Мого життя крамола пiднялась!
Так, це його i пiдпис, i печать...
Але кому ж надiслано листа?
М и р о с л а в
Тепер цього не можна вже пiзнать,
Бо посланця живим я не застав.
Я р о с л а в
Страшнi дiла! Коли закон i правду
Нарештi я затвердив на Русi,
Вони вiйни i кровi тiльки жаждуть,
Щоб повернуть усобицi часи.
Нi, годi вже вагань i милосердя!
Вразити треба гiдру навiсну...
У монастир замкну я Iнгiгерду
I Коснятину голову зiтну.
З гордо пiднесеною головою iде на помiст i сiда на трон. Iнгiгерда,
Анна, лизавета та 12-лiтнiй хлопчик Володимир iдуть за ним i займають
сво© мiсця. Бояри й дружинники стають навкруги помосту. Народ заповню
луг.
V
Пiд звуки музики почина ться похiд Гаральда. З лiвого боку повз натовп,
що розступився, йде Гаральдова дружина з знаменами; невiльники, що несуть
дари, i нарештi сам Гаральд в пишнiй тунiцi та позолоченiй кольчузi i в
увiнчаному короною шоломi. За ним кiлька джур i збро носцiв, з яких один
несе невеличку позолочену арфу. Серед варягiв Свiчкогас, чи бородате й
добродушне слов'янське обличчя аж нiяк не пасу до варязького його
озбро ння i одягу. Гаральд з гордо пiднесеною головою швидко пiдходить до
помосту i, схилившись на одне колiно, зараз же вста .
Г а р а л ь д
Дозволь тебе вiтати, господине,
Великий конунг Русько© землi,
Гаральдовi, що клятву ствердив нинi
I, подолавши перешкоди злi,
Вернувся не мандрiвником бездомним,
А конунгом Норвегi© законним
I власником земель i кораблiв.
Я р о с л а в
I я вiтаю радо i ласкаво
Гаральда, переможця-короля,
Давно для нас твоя крилата слава
Вперед летiла швидше корабля.
Будь гостем в нас, бажаним, дорогим.
Г а р а л ь д
Дозволь менi сплатити цi борги
Мо © дяки i мо © шани,
Пiднести в дар здобутки океану
Та тих його розкiшних берегiв,
Де я пройшов, поклавши меч на керму,
Вiд самого Босфору до Палермо.
Вiн да знак, i кiлька невiльникiв пiдносять i складають бiля нiг князя
й княгинi золотi й срiбнi чашi, суво© шовку, плоди i т. iн.
Я р о с л а в
Тво© дари, Гаральде, я приймаю,
Але в життi яснiше всiх скарбiв
Людини честь i мужа вiрнiсть ся ,-
Чи з чистим серцем ти до нас приплив?
Г а р а л ь д
Великий конунг!
Я р о с л а в
Нi, не треба слiв.
Тобi я вiрю. Вибач це питання,
Воно в душi з'явилось мимохiть,
Коли пiзнав я щойно, в мить останню
Велике зло, яке хотiв вчинить
Менi один колись найближчий муж...
Кому ж тодi довiрити? Кому ж?
Якi алмази, перли чи смарагди
Дорожчi нам вiд вiрностi i правди,
Якi я прагнув ствердити в життi!
Га р ал ь д
Прославлений за це навiки ти,
Що мудрий суд i громадянське право
Ти записав у книзi Ярослава
I "Руську правду" людям дарував,
Щоб мир i труд в народi панував.
Вигуки
Нехай живе премудрий Ярослав!
Я р о с л а в
Так, мир i труд. Привiт тобi, Гаральде!
Мiй розум ти вiдчув i зрозумiв,-
Щоб наш народ мiцнiв в трудi i правдi,
Не можу я прощати ворогiв.
I кожен, хто порушить справу миру,
На правду хто на руську посягне,-
Того вразить безжалiсна сокира,
Во мир i труд - це благо основне.
Тебе ж, Гаральде, щиро я вiтаю,
Як родича i мирного посла.
Тому, хто руську правду поважа ,
Завжди у нас i шана, i хвала.
Г а р а л ь д
Великий конунг, честь тобi i слава.
Норвегiя шану Ярослава.
Музика. Похiд трива .
С и л ь в е с т р
Свят, свят господь! Та це ж наш Сзiчкогас!
Коли ж це вiн в варяга обернувся?
Що за мана! Ану-бо, йди до нас!
(Пiдзива пальцем).
Свiчкогас пiдходить.
С и л ь в е с т р
Чи ти здурiв? У що це ти узувся?
Де ти блукав, де свинi пас?
С в i ч к о г а с
Ба нi!
Не свинi пас, а бився на вiйнi,
Для нас, варягiв, море по колiно,
У нас, варягiв, вдача соколина,
Хапай де хочеш золота, вина
I чаш лiчить не треба - пий до дна.
С и л ь в е с т р
(обурений).
Тьху, щоб тебе! Та звiдки ж ти варяг?
С в i ч к о г а с
(спiва ).
Коли монах поплавав по морях,
То стане вiн варяг, а не монах!
Одна з невiльниць, дуже гарна, напiвроздягнена, але в золотих оздобах
дiвчина-iталiйка, що трима золоту тацю з помаранчами, тремтить вiд
холоду.
л и з а в е т а
(пiдводиться).
Чи бачиш, тату, дiвчину прекрасну,
Що помаранчi держить золотi?
Вона пiвгола, сирота нещасна,
I на морозi, бiдная, тремтить...
Це, певно, iталiйка... йди сюди!
Дiвчина боязко пiдходить.
л и з а в е т а
Зогрiйся, бiдна... годi, не тремти.
Спуска з плеча сво хутряне корзно 1 i укрива ним дiвчину, тодi
сiда .
1 Корзно - хутряний одяг, схожий на плащ.
Д i в ч и н а
О грацiя, о грацiя, реджина! 2
(Цiлу ©© сукню i руки).
2 Реджина (iтал.) - королева.
Г а р а л ь д
(вражений, про себе).
О дiвчина, яснiша, нiж кришталь!
Невже менi судив таку дружину
Великий бог чудесного хреста!
(Голосно).
Вона твоя, ласкава королiвно,
I сам тво©м я радий стать рабом,
Бо i мене теплом живим i дивним
Зогрiла ти, як цю сво©м крилом.
Але пробач! Нiде в цiлому свiтi
Я не знайшов нiде таких дарiв,
Якi б могли як слiд тобi личити,
Тобi, мо©й недосяжнiй зорi.
Щоправда, одна у мене шана,
Я пам'ятав священний заповiт
Зiрвать тобi з могили Iоанна
Тюльпан, лiлею чи рожевий цвiт...
Але пiзнай, моя лизавето,
Хай не суму серце золоте:
Нема квiтiв на трунi поета,
Один лиш терен дикий там росте.
л и з а в е т а
Така судьба усiх спiвцiв чудових -
х тернами увiнчу життя...
Га р а л ь д
Зате не в'яне цей вiнок терновий,
Для тебе я зiрвав оце гiлля
I в золото оправив та рубiни.
(Бере в джури i пода з поклоном лизаветi оправлений в золото вiнок).
А на могилi насадив шипшину,
Щоб колючки iз рожами сплелись.
л и з а в е т а
(пiдводиться зворушена).
Хай бог тебе нагородить колись
За вчинок цей, гiднiший все© слави,
Що ти зажив в цi роки по свiтах!
Якби ти всi завоював держави,
Пройшов весь свiт, всi межi i застави,
Ти б не знайшов до мого серця шлях.
А вшанувати так спiвця могилу
Мiг тiльки той, хто сам складав пiснi,
I цим тепер дорожчий ти менi.
Бо я цiню святу натхнення силу,
I зараз вiрю, що насправдi скальд 1,
А не звитяжець тiльки мiй Гаральд.
1 Скальд - скандiнавський поет i спiвак, який склада пiснi про битви i
походи вiкiнгiв, конунгiв та ©хнi перемоги.
Г а р а л ь д
(бере у джури арфу, проводить рукою по струнах, спiва ).
Славу тобi, тобi, моя кохана,
Я проспiвав у всiх краях землi,
Скрiзь, де пройшли по хвилях океану
В пiнi срiблястiй мо© кораблi,
Йшли ми крiзь скелi в верниводах бурних,
Тiльки до тебе неслися думки,
Потiм спинилися в водах лазурних,
Де, як сапфiри, горять острiвки.
Тiльки i там, i там не знав покою.
Скрiзь я шукав чудесний образ твiй.
В хвилях морських, в мереживi прибою,
В струнах шукав на арфi золотiй.
I ось тепер крiзь бурi i замети
Принiс тобi душi незгаслий спiв:
Тебе люблю, моя лизавето,
Тобi весь пал невимовлених слiв!
.Я р о с л а в
(пiдводиться),
Хвала тобi, всесвiтнiй переможцю,
На струнах ти ще краще, нiж в бою.
Здобув собi звитягу найдорожчу,
Дiвоче серце, горлицю твою.
Отож, коли вона тебе вiта ,
То в згодi я також не вiдмовляю.
Привiт тобi! Судьбу свою прослав!
В и г у к и
Нехай живе премудрий Ярослав!
Муаика.
З а в i с а.
ДIЯ ЧЕТВЕРТА
"К А М Е Н Щ И К I КНЯЗЬ"
1032 р.
Сад в замку Ярослава. Вздовж всього середнього плану, навкiс, з лiвого
боку авансцени i в глибину саду йде вiдкрита галерея - переходи. На
передньому планi праворуч мармуровий басейн з фонтаном i мармуровою ж
лавкою поряд.
Травневий вечiр, що скоро переходить в нiч.
I
В садку i за аркадами галере© рух- сьогоднi весiлля Гаральда i
лизавети. Проходить заклопотана челядь, пробiгають дiвчата. За одною з
них женеться й наздоганя Свiчкогас. Вiн у розкiшному захiдному вбраннi
дружинника-варяга, з чималою флягою на поясi.
Д i в ч и н а
(пруча ться).
Та одчепись, дурний! Знайшов-бо час
Чiплятися без сорому й користi!
Хiба не зна ш, що весiлля в нас
I треба в церкву виряджать невiсту!
А ще монах!
С в i ч к о г а с
I зовсiм не монах
I можу це сугубо доказати.
Недурно ж я по©здив по свiтах
I знаю, як сотворенi дiвчата.
У нас, варягiв, скрiзь один звичай:
На морi - напинай вiтрила,
На сушi - вихиляй барила
I скрiзь дiвчат гарненьких приручай!
(Знову обiйма дiвчину).
Д i в ч и н а
Пусти, скажений. Я ж кажу - не час!
Он люди ходять.
С и л ь в е с т р
(входить i бачить цю сцену).
Знову Свiчкогас!
Ти що тут робиш, демоне лукавий?
Дiвчина тiка .
Вже до дiвчат присiкався, як пес!
Сосуд пекельний! Окаянний б с!
Та я тебе, ретика, прояву,
Негайно в яму кину по уставу
Усiх семи соборiв пресвятих!
С в i ч к о г а с
(горо©житься).
А ти би, отче, все ж таки притих,
Дивись, ворон поснулих розшуга ш,
Мене ж уставом тим не заляка ш,
У нас, варягiв, лиш один устав -
Бери, що треба, та держи, як взяв.
Отак-то, отче!
Сiда на лаву i почина спокiйнiсiнько смоктати з фляги.
С и л ь в е с т р
(обурений).
Ах ти, ретик!
Iуда, Арiй 1, Святополк 2, Ахав! 3
Та як у тебе повернувсь язик
Таку хулу на церкву возглашати!
"У нас, варягiв!" Ах ти, свинопас!
1 А р i й (помер 336 р.) - александрiйський священик, основоположник
релiгiйно© течi© арiанства, яке церква визнала рессю.
2 Святополк Окаянний (бл. 980-1019 рр.) - руський князь, що в усобнiй
боротьбi за престол убив сво©х братiв Бориса, Глiба, Святослава. Убитий
Ярославом.
3 Ахав (917-895 рр. до н. е.) - iзра©льський цар, що ввiв культ Ваала i
Астарти, засуджений у релiгiйних книгах.
С в i ч к о г а с
(не пiдводячись, добродушно).
Та годi-бо акафiста 4 читати,
А то ще горло з крику заболить.
Хильни-но краще чару в добрий час.
Адже ж весiлля - то коли ж i пить.
(Налива срiбну чару i простяга Сильвестровi).
4 Акафiст - церковна хвалебна пiсня-молитва.
С и л ь в е с т р
(в гнiвi).
Та як ти смiв подумати, проклятий,
Що я, монах i княжий духiвник,
З тобою буду чашi вихиляти,
Немов я сам безбожний ретик!
С в i ч к о г а с
О боже ж мiй... Для чого глум i чвара?
Ну, вип'ю сам.
(П' ).
Ех, отче, то хiба
Я ретик, що вип'ю зайву чару?
Така уже, мабуть, моя судьба...
Був свiчкогас, монах, списатель книжний,
Перехилив... iди свиней пасти...
Покривдили... не мiг цього знести
I став варягом чудом дивовижним...
Багатий... вiльний... цiлий свiт пройшов.
Але в душi нема спокою знов!
(Схлипу ).
Не можу я! Не хочу мандрувати!
В оцих шовках... Який я там варяг!
Стужився я за цвiтом рути-м'яти,
За Ки вом знудився у сльозах...
Ладен я свинi пасти в цих ярах,
Ладен свiчки гасити по церквах,
Нiж рицарем вельможним i багатим
Розкошувати по чужих краях!
С и л ь в е с т р
(розчулений).
Добро, мiй сину. Не сумуй, зажди.
Подума м, як нам з тобою бути.
Хто вип' раз днiпрово© води,
Тому нiколи Ки©в не забути,
Хоч би в яку забрався далечiнь.
Благослови господь тебе святий
I нинi й присно... хоч i дурень ти...
П'яниця ти... во в ки в ков, амiнь.
Благословля Свiчкогаса, який вста i поштиво цiлу йому руку.
Сильвестр виходить.
С в i ч к о г а с
(сам, знову сiда на лаву).
О боже ж мiй! Як важко вибрать шлях
Серед шляхiв поплутаних усiх!
Все крайностi - розбiйник чи монах.
Пиши книжки або свиней паси.
А iншого не жди i не проси...
(Замислився).
II
З-за дерев виходить Журейко. Вiн у рибальському одязi, диною ознакою
його мандрування пов'язана шовковою хусткою голена голова i засмагле
обличчя. Поверх рибальського одягу вiн закутаний
в легку чорну кирею-бурпус 1.
1 Кирея-бурнус - довгий з вовняно© тканини
плащ з капюшоном.
Ж у р е й к о
(тихо до Свiчкогаса).
Гей, Фоко!
С в i ч к о г а с
Хто це? боже мiй, це ти!
Чого ти знов, безумче, в зашморг лiзеш!
Насилу в квiтнi удалось втекти,
То щоб тепер потрапити в залiза.
Тiкай мерщiй.
Ж у р е й к о
Не поспiшай, монах,
Нз можу без Милушi я тiкати.
Iди поклич ©© до мене з хати.
Я зачекаю тут, в оцих кущах.
С в i ч к о г а с
Опам'ятайся! Знов поклявся князь
Тебе скарати...
Ж у р е й к о
Смерть приходить раз.
Iди, кажу!.
С в i ч к о г а с
Та хоч сховайсь, упертий.
Iде в галерею.
Ж у р е й к о
(сам).
Не властен князь в мо©х життi i смертi,
I каменщик згодиться ще йому.
I не в одну хвилину вирiшну...
Входить хмурий i задуманий Ярослав. Журейко вiдступа в тiнь.
Ярослав
(про себе).
Всю нiч мене страшнi гнiтили сни,
I цiлий день нудьга стиска груди,
Немов судьба мене востанн судить
За всi мо© чесноти i вини...
Ж у р е й к о
(про себе).
Не владен князь вперед пiзнати ходи,
Куди i як вони його ведуть,
Але як вiрний буде вiн народу,
То зрештою натрапить вiрну путь.
Я р о с л а в
(про себе).
Про що менi вiщу ця тривога?
Чия рука... Якого духа злого
Знов пiдняла на мене божий бич...
Тiнь Святополка бачив я цю нiч...
Казав менi вiн реготом пекельним -
А що, коли б у сiчi тiй смертельнiй
Не ти, а я на Альтi подолав?
То як би нас народ тодi судив?
Обидва ж ми одного лiгва вовки,
I руки в нас обох в кровi братiв...
Мабуть, назвали б мудрим Святополка,
I окаянним звався Ярослав...
Невже це правда?
Нi! Брехня! Здолав
Я ворогiв не для сво © слави,
А щоб з' днати Руськую державу
I запровести спокiй на землi.
А вiн чужих покликав королiв
I був ладен всю Русь пошматувати,
Аби собi вiнець князiвський взяти.
Тому народ i допомiг менi,
А не йому в смертельнiй цiй борнi!
(Проходить).
Ж у р е й к о
(про себе).
Збентежена й смутна його душа,
Але дарма... аби вперед рушав.
Вбiга схвильована Милуша й кида ться до Журейка.
Ж у р е й к о
Милушо! Рiдна!
М и л у ш а
Ладо, любий мiй!
Ж у р е й к о
Голубко люба! Зiронька ясна!
О, як же я стужився за тобою,
Бiдняточко, в землi отiй чужiй!
М и л у ш а
А я ж бо як! Не знала я спокою
Нi вдень, нi внiч. Замучена, смутна,
Блукала скрiзь, а як тодi пiзнала,
Що ти був тут, що я пережила,
Коли тебе по всiх ярах шукали!
Тiкай-бо, любий!
Ж у р е й к о
Так. Пора прийшла.
Готове все. Мiй човен на Днiпрi
Чека нас - збирайся, до зорi,
Цi © ж ночi рушимо ми в путь!
М и л у ш а
Як до зорi! Не можу я збагнуть...
Покинуть все... домiвку, батька, Ки©в,
Могили рiднi...
Ж у р е й к о
Вибирай сама.
Зi мною там нове життя зорi ,
А тут лише могила i тюрма.
У мене там в ряснiй Тьмутараканi
Своя господа, власная земля,
Свiй корабель, на ньому в полюваннi
За здобиччю по морю я гуляв...
То як же ти не хочеш вiльну долю
З тво©м коханим зараз роздiлить!
М и л у ш а
Ой лишечко... Не можу ж я без болю
Покинуть Ки©в... Не спiши.
Ж у р е й к о
В цю мить
Рiшати треба... Далi буде пiзно.
М и л у ш а
Зажди хоч день. Пiду до князя знов,
Благатиму... невже лишать вiтчизну,
Могили... батька...
(Плаче).
Ж у р е й к о
Ось твоя любов!
М и л у ш а
(схоплю ться).
Зажди, благаю... хоч одну цю нiч!
Ж у р е й к о
Гаразд, зажду. Я буду тут. Поклич,
Коли менi захочеш щось сказати...
А щоб тебе покликати iз хати,
Я пугачем три рази закричу.
М и л у ш а
Прощай, мiй любий, обережним будь,
Навколо варта... можуть-бо почуть,
Цiлу його й тiка . Журейко зника в кущах.
III
Стемнiло. За аркадами заяснiло свiтло i видно, як через усю галерею
проходить весiльний похiд: дiвчата в бiлому з золотом вбраннi, з
запаленими свiчками в руках, Гаральд i лизавета, дружки.
В сад виходить Микита. Вiн сiда на мармурову лаву, похиливши голову на
руку.
Д i в ч а т а
(спiвають).
Iз нашого саду ми хмелю взяли,
Ой ладо, ой лада, ой ладо люлi!
Курили ми ладан i сипали хмель,
Ой ладо, ой лада, з' дна вас Лель 1,
З' днати коханих вiнок ми сплели,
Ой ладо, ой лада, ой ладо люлi!
1 Лель - бог кохання.
М и к и т а
(сумно дивлячись на похiд).
Чудовий спiв кохання i життя
Звучить менi як пiсня погребальна
Безумних мрiй, що ©х без вороття
Я поховав навiк в цю мить прощальну.
Прощай, моя зоря... нiколи на путi
Тобi я не ставав нi тiнню, нi докором.
Iди й тепер шляхом сво©м прозорим,
Нехай нiхто його не замутить...
А я клянусь зректися мсти i зла,
Щоб тiльки ти спокiйною була.
(Похiд проходить, пiсня помалу затиха ).
Свiчки i спiв розтанули у тьмi,
I згасло свiтло на шляху мо му...
I хто ж його тепер освiтить...
До лави нечутно пiдходить Джема - та сама iталiйська дiвчина, що несла
помаранчi. Тепер вона в звичайному одязi. Вона схиля ться до нiг Микити i
цiлу йому руку.
М и к и т а
(здригнувшись).
Джема!
Д ж е м а
(нiжно).
О, не сумуй, сеньйоре любий мiй...
Я знаю, ти коха ш королiвну...
Забудь ©©... i серця не гнiти...
Тобi ж бо з нею щастя не знайти...
М и к и т а
Встань, дiвчино! З тобою ми нерiвнi...
Iди собi.
Д ж е м а
О, не жени мене!
Не проганяй од себе бiдну Джему,
Не однiмай це щастя чарiвне -
Тебе кохати палко i та мно...
М и к и т а
(здивовано).
Опам'ятайсь, безумна! Я монах!
Д ж е м а
(не випускаючи його рук).
Неправда це! Ти не монах... Я знаю...
Великий ти сеньйор в сво©х краях,
Лиш серця жар пiд рясою хова ш...
Мене малу ще научила мати,
Як суть людей укриту пiзнавати.
В тво©й душi я бачу гнiв i месть,
А на чолi - сеньйорiв горду честь...
Ти, мабуть, князь...
М и к и т а
Мовчи! Важкий тягар
Поклав менi на плечi долг суворий.
О, якби мiг позбутись я примар,
Якi за мною йдуть слiдом з докором!
Дивись... i зараз... бачиш... вже прийшли.
Iди собi... залиш мене.
Д ж е м а
Не треба!
Я прожену примари всi страшнi,
Я поцiлую... пригорнусь до тебе.
М и к и т а
(м'яко).
Iди вiд мене... вирiшить ця нiч
Мою судьбу... iди... прощай.
Д ж е м а
(раптом оповива його шию руками i цiлу ).
Коханий!..
IV
З темряви виникають три чорнi постатi i спиняються перед Микитою. Джема
з легким вигуком зника .
Р а т и б о р
Внемли, Микито. Час настав. Востанн
Тебе на помсту Новгород зове.
Возстань i мсти!
Д а в и д
Наповнився сосуд.
Р а т и б о р
Гримить труба!
Д а в и д
Звершиться божий суд.
Р а т и б о р
Нехай твiй меч окови розiрве
I поразить Ахава.
М и к и т а
(гнiвно).
Геть iдiть!
Доволi вже дурних, порожнiх слiв!
Я знаю сам i вам про це казав,
Що зараз нам не ворог Ярослав.
Iдiть собi.
(Поверта ться, щоб вийти).
Р а т и б о р
Спинися, раб лукавий!
Опам'ятайсь! Якби ти тiльки знав
Останн зло, останнiй грiх кривавий,
Що Ярослав безбожно учинив!
То слухай же, безумний. Вiн убив
Твого отця, чесного Коснятина!
М и к и т а
(вiдсаху ться вражений).
Ви брешете! Нi, нi! Вiн не загинув!
Недавно ж князь Слав'яту вiдрядив
До Мурома, щоб повернув отця!
Р а т и б о р
Вiн вбив його! Ось правда до кiнця.
Послухай свiдка, хай розкаже вiн.
Повiдай все, Стемире, син Збислава.
Третя чорна постать виступа вперед.
С т е м и р
Я з Мурома. Велiнням Ярослава
Бисть убi н Добринич Коснятин
В день Якова апостола. Амiнь.
Прийми господь його в сво© оселi.
Микита пада на лавку, сховавши обличчя в долонi. Знову свiтло i спiв у
галере©. Весiльний похiд верта ться з церкви.
Р а т и б о р
Прощай, Микито! Меле божий млин.
Не жди часу, коли й тебе вiн змеле!
Зникають всi тро . Дiвчата спiвають.
Д i в ч а т а
Iз нашого саду ми грона зняли,
Ой ладо, ой лада, ой ладо люлi!
Роздавимо грона ми в чашах златих
I соком червоним наповнимо ©х!
Ой ладо, ой лада, ой ладо люлi!
Як повная чаша любов на землi!
М и к и т а
(пiдводиться хитаючись).
Не жди часу... О недостойний син...
Невже я мiг, забувши поклик горнiй,
Ганебно жити в кривдника мого...
I хлiб його не став у мене в горлi,
Отрутою не опекло вино...
Так, хто в життi захоче кривду чорну
З найвищим благом якось примирить,
Того нещадно змелють божi жорна...
Бо мудрою бува тiльки мить,
Яку в життi нам не дано спинить.
Повiльно йде в глибину саду.
V
За арками яскраве свiтло, музика й шум весiльного бенкету. В сад
входять Ульф з Iнгiгерда, продовжуючи розмову.
I н г i г е р д а
Гаральд не зна ?
У л ь ф
Нi. Йому сказать -
Це значило б усю зiрвати справу,
Вiн надто вже шану Ярослава,
Та ще тепер, коли його вiн зять.
I н г i г е р д а
(задумливо).
Так... рицарська у нього надто честь,
Нездатний вiн на змову i на лесть,
Проте... коли б вiн раптом десь пiзнав,
Що князь звелiв вiддать мене в черницi,
То може б вiн обурився як рицар
I меч тодi за честь мою пiдняв.
Ну, добре... з ним сама поговорю.