Костянтин Когтянц
Обре, сховайся добре!

Дипломант Всеукраїнського конкурсу романів, кіносценаріїв, п'єс та пісенної лірики про кохання «Коронація слова-2009»
   В руських краях ти багато отруйного зілля зустрінеш.
   Та й на чаклунок також руська земля не скупа.
   Бачив чаклунок я сам, що ночами у небі ширяли,
   Бачив летючих відьом, що гарцювали вночі.
   Бачив, як з чистого неба своїм чародійським закляттям
   Ті чарівниці дощі й хмари стягали з небес,
   Збурюють ріки вітрами і хмари громами сповняють,
   Град насилають важкий відьомським словом своїм.
Себастіян Фабіян Кленович «Роксоланія». 1584 р.[1]

 

Розділ І
Козак без шаблі

Лютий 1651 року
   Четверо їхали попереду саней, і троє з них думали про четвертого. Точніше, про першого.
   Усі вони були досвідченими вояками, двоє – старими січовиками, і вислову «накази не обговорюють» не вживали – так само, як і не смішили людей відкриттями на кшталт: «Людині потрібно дихати». А хіба хтось сумнівається?
   Отож, коли кошовий наказав: отаманом буде Боярин, – ніхто не сказав нічого. Однак думати – думали.
   Кирин[2] Драгон, прозваний так, бо служив у драгонах,[3] кинув погляд назад, на сани, і зайвий раз переконався, що з обличчя Адама Першого (Божий дар якийсь у того Івана Сірка: скаже щось звичайнісіньке, а всі сміються. Ось і тоді, як Адам з’явився на Січ: «Раз Адам, то хай буде Перший» – ну що тут такого? А вся Січ реготала) – що з обличчя Адама нічого прочитати неможливо.
   Утім, вони всі тут такі, тільки виявляється це по-різному: Адам мовчав, як німий, а Білий з Барилом теревені правили увесь час, а проте, якби хтось їх почув, то нічого, ну просто нічого б не дізнався. Драгон ще місяць тому не повірив би, що можна стільки часу балакати ні про що.
   – Стійте! – голос Боярина хриплий, уривчастий, але Кирин уже вкотре впіймав себе на думці, що колись той, мабуть, непогано співав.
   – Драгоне, в тебе… є якісь відчуття?
   Згадані вже Білий з Барилом навіть не приховували свого здивування: що це ще за відчуття повинен побратим мати?
   – Є, – похмуро відрубав Кирин, – є враження, що ми… що щось негаразд!
   Страшний був урок, після якого затямив козак: його відчуття небезпеки не бреше. І не помиляється. Майже два роки тому…
   – Пане полковнику, з Дубиною щось не те!
   – Не те, – полковник Голота був у доброму гуморі, – у карти продувся, від молодиці відкоша отримав, пробував розпускати руки – то летів, та ще й спотикався. Макогін у вмілих руках – страшна річ.
   – Пане полковнику…
   Як, ну як йому пояснити?!
   – Хоча він і твій побратим…
   – Але мерзотник. Давно знаю. Та поки він при мені, то ось він у мене де!
   Кулак полковника завбільшки з дитячу голову.
   – Та й не тобі мене вчити!
   – А якщо зрадить?
   – А оце дзуськи! За ним таке, чого ляхи не подарують. Отож, хлопче, краще візьми десяток… про всяк випадок… – та до Пободайла[4] лети. Лети, а не їдь! На нас іде пан Мирський, а це страшний ворог, отож хай Степан поспішає.
   Не бачив більше Драгон полковника. І ще тисячі півтори лягло трупом – через зраду Дубини. Ну і хто тепер доведе, що це він колись відчинив козакам браму замку? Хто з поляків це стане слухати?..
   Отаман відімкнув скриню, що знаходилась у санях, витяг польські шапки, собі – дорогу, з пером та червоним лалом,[5] Драгонові ж передав кушме.[6] Кирин, відчувши в шапці вагу, помацав. Так і є – між шкірою та підкладкою дві сталеві дуги, хрест-навхрест. Шапка молдовського воїна… Руки робили свою справу, а душа у п’яти впала: Драгон нікому, ніколи не казав, що хоча і русин з походження, але родом з Молдови.
   Нікому не казав, боячись, що його видадуть, бо у цьому питанні всі володарі одностайні: круль видасть, цар видасть, хан видасть, якщо взнають, хто сховався в їхніх володіннях. Може, і гетьман видасть: воно йому треба, щоб зайда якийсь людям такий приклад показував? Пошепки кажуть – були вже замахи на Богдана… А коли видадуть до Молдови – можеш кричати на муках, що ти нічого не знав, що гадав, у тій склянці ліки. Навіть якщо повірять, все одно сунуть палю в те саме місце, для науки народу, аби інші думали головою.
   Боярин тим часом змінив кожух на дорогу шубу, а шаблю – на довгу шпагу.
   – Свої б із мушкетів не привітали.
   – А ти загни по-нашому.
   – Ляхи теж по-нашому вміють.
   – Так, як ти, не вміє ніхто. Тільки спочатку треба взнати, чи точно це наші, а то сам Потоцький як закричить: «Це лайдак Петро Білий, хапайте здрайцю».
   І раптом, без переходу, Барило запитав те, про що думали всі:
   – Краще скажи, Боярине, чому від своїх ховаємося?
   Коли кошовий наказав їм (кожному поодинці) – їхати до нього на зимівник, поголити оселедці та сидіти як миші, – ніхто, ясна річ, нічого не питав.
   Наступний наказ – їхати під Бояриновою командою, а якщо з ним, не дай і не приведи, щось трапиться, то з’явитися у Брацлав, до полковника Нечая – здавалося б, усе прояснив: мабуть, скоро Данило піде на ляхів, і тоді йому знадобляться досвідчені отамани, вони ж усі водили загони. І не треба оселедцями шпегам в очі впадати – ось вони, мовляв, запорожці. Але Брацлав вони об’їхали. А тепер явно націлилися в об’їзд Красного, де Нечай збірний пункт призначив.
   – А для того, щоб нас менше бачили. Не до Нечая ми їдемо, а до левенців.[7]
   Хоча сказане Боярином було дуже розумно – загін розбійників, якщо до нього додати п’ять досвідчених отаманів, може накоїти ляхам чимало лиха, – проте Драгон ладен був об заклад битися: бреше Боярин!
   – Якщо нас до самого Нечая привезуть, це ще півлиха, він двох із нас знає в обличчя…
   Барило, який був певен, що Данило знає в обличчя тільки його, аж крекнув.
   – А потрапимо до наказного полковника – доведеться в льосі сидіти, поки Нечай повернеться.
   – Якщо повернеться, – раптом прохопився Драгон. Сказав – неначе не власною волею, неначе само вискочило. Й інші це якщо не зрозуміли, то відчули.
   – Цур тобі й пек за такі слова, – аж перехрестився Барило.
 
   Отож рушили далі, а Драгон запалив люльку. Рушниця в нього добра, турської роботи, б'є точно, проте – ґнотова. Ото й навчився палити – в Молдові не встиг, на Московщині про це годі й казати: там за люльку відлучають від церкви.
   А від люльки, як стане потреба, можна ґніт запалити.
* * *
   Ляхи виїхали на кригу замерзлої річки на такій близькій відстані, що тікати було запізно.
   – Райтари,[8] – самими губами прошепотів отаман. – Це краще.
   «Чим краще?!» (Кирин не знав, що служба в райтарах вважалася серед польських панів непрестижною, отож райтарськими офіцерами були здебільшого іноземні найманці.)
   Драгон ледь стримувався: останні півгодини усе його єство волало про небезпеку, проте Боярин кидав погляди, які могли означати тільки одне – «мовчи».
   Тим часом їх уже підвели до головних сил загону – не такого вже й численного.
   – Шандор Добо єстєм! – відрекомендувався Боярин. – Служу його милості пану віденському.[9] Посланий був у приватних справах його милості до Валахії.[10] Повертаючись, у Ямполі від купців почув, що буде війна – і вирішив їхати навпростець до Бара.
   У Драгона змокла спина. Те, що верз Боярин, не лізло ні в які ворота!
   Так, воєвода віленський міг послати людину в приватних справах у Молдову – він одружений з дочкою домінуса.[11] Але чому через козацькі землі?! Навіть якщо справді почув у Ямполі про війну, простіше назад вернутися – Ямпіль біля самого кордону! – та обрати безпечний шлях!
   Проте офіцер якось… неначе аж сонний став. Його думки текли мляво, повільно. «Козаки не користуються шпагами. І щитами також… А у того, у волоській шапці – ще й щит татарський».
   (Щит з'явився тому, що своєму вмінню битися на шаблях Драгон не довіряв. З дитинства не вчений, бо – як батько вважали – мистецтво купця не в тому, щоб відбитися, а в тому, щоб домовитися, щоб не напали серйозні люди. Ну а якщо полізе якась голота – від них відбиватися краще ножами, сокирою та щитом.)
   «…І чув я про цього Добо. Точно чув, і навіть бачив колись. Він трохи змінився, але це він».
   – їдьте, панове.
   Драгон ледь стримався, аби вголос не заволати.
   Цього просто не могло бути. Не могло!
   Жодне військо… Та що там військо – загін дітлахів, що у війну граються, ніколи не відпустить підозрілих без перевірки!
   – Данке![12]
   Боярин рушив коня, усі за ним. Отаман замугикав якусь угорську пісеньку.
   «Він же назвався мадярським ім'ям…»
   Усе тіло Драгона, усе його єство чекали залпу в спину або аркана на шию.
   Десять кроків, п’ятдесят, сто… Ось уже і поворот… Ось вони вже за поворотом…
   – До лісу, – прохрипів отаман.
   – Сліди побачать.
   – Ні. Це не головний загін, а навпаки зовсім!
   Боярин рукою зігнув кущ так, щоб усі шлях побачили.
   Шлях був жовтим, бо тисячі копит утоптали його, змішуючи сніг із кінським лайном.
   – Отже… – Білий не договорив, та в цьому й не було потреби.
   Якщо ляхи залишили Красне в тилу, а в тилову охорону направили жменьку райтарів – отже, Нечая погромлено.
   – Треба до Брацлава. Попередити.
   – Ні! – І, мабуть, зрозумівши, що тут не відбудешся простим наказом, Боярин пояснив: – Бути того не може, щоб ніхто не порятувався з цілого полку, та ще із сіл навколишніх. Брацлав без нас повідомлять. А от Богуна у Вінниці…
   Справді, якщо поляки не цілковиті дурні, то тепер вони вдарять на Богуна.
   Але чомусь ніхто не спитав – і звідки знає Боярин, що кальницького полковника треба шукати у Вінниці?
   …Через кілька годин, коли вони з Боярином на хвильку залишилися наодинці, Драгон наважився запитати:
   – Як ти це зробив?
   Боярин і перепитувати не став: а що, мовляв, на увазі маєш? Помовчав трохи і пояснив:
   – Ти теж так можеш, просто не вмієш. Чув, мабуть, що дівчина може хлопця приворожити? А ми можемо навіювати інші почуття: байдужість до всього, втому душевну. Навіть враження, що він мене десь бачив. Одне зразу запам'ятай: чари – річ дуже слабка. Дуже. Були б ми одягнені по-козацькому – ніщо б не допомогло, була б це польська корогва, де полковником пан вельможний, – не знаю. Може, я б і зміг задурити йому голову, а можливо, що й ні. Найманець, якому Польща не батьківщина, – це все ж таки інша річ.
* * *
   – Сідай, Бо…
   – Боярином на Січі прозвали. Усі інші імена, Іване, забудь.
   – Уже забув, – засміявся полковник, який, до речі, виглядав юнаком. Він і справді був молодший, ніж інші полковники, але все ж таки не настільки.
   – І ти, козаче, сідай.
   – Дякую, пане полковнику…
   – Забудь «пана», пани у Варшаві.
   Драгон напружився. Неначе і добрий Богун, неначе і простий хлопець, але… Ходив він під булавою Богуна… Але якщо пошле тебе цей полковник (усе таким самим веселим тоном) до сатани в пекло, то треба не йти, а бігти. І боронь тебе Боже сказати, що не знаєш дороги.
   Кирин згадав, як їх затримали ще досить далеко від Вінниці і везли до міста – обеззброєних, зв'язаних, із лантухами на головах. А козаки, що супроводжували, весь час мовчали, як без'язикі.
   – Вчасно приїхав, Боярине.
   Той лише похитав головою.
   – Тиждень тому в Красному – оце було би вчасно!
   – Ну й що б ти там міг зробити? Загинув би, як усі.
   – Hi. – Така сила була у голосі Боярина, що Богун аж здригнувся. І не зразу здобувся на відповідь.
   – Не перебільшуй. Зачарувати все польське військо…
   Боярин тільки рукою махнув – мовляв, до чого тут поляки.
   – Ти мені краще скажи, чому непогана фортеця, з трьома тисячами козаків, з кращим полковником, з арматою[13] – і за два дні впала?
   – Це війна…
   Драгон ладен був заприсягтися, що Богун намагається ухилитися від чогось неприємного. І, мабуть, не він один так думав.
   – Не крути, Іване! А то підведусь і поїду!
   Слова «Дідька лисого ти кудись поїдеш без мого дозволу» просто аж світилися в Богуна на обличчі, але, мабуть, псувати відносини з Боярином він не бажав, отож з явною нехіттю почав пояснювати:
   – Прискакав тут до мене один… Ляхи його не чіпали, бо каліка з дитинства…
   Драгона неначе обпекло чимось: недарма прискакав цей каліка! Богун шпега тримав у Красному! На своїй, козацькій землі! Мало, що на своїй – глухі, мабуть, і ті чули про дружбу Івана з Данилом – дружбу попри різницю у віці.
   «А може, так і треба?»
   – Ну… Нечай випив…
   – На Бога, Іване! Вони були у поході!
   За ковток горілки у поході – смерть. Старий, залізний козачий закон.[14]
   – Ну…
   – Не нукай, полковнику. Краще скажи, що б ти сам зробив із сотником, який би напився, знаючи, що поляки поряд?
   «А нічого! – раптом весело подумав Драгон. – Немає у нього таких сотників!»
   – Вартові також понапивалися?
   – Ні… Але, як побачили, яким шляхом підходить військо, вирішили, що це свої. Бо…
   – Скільки?
   – Чого – скільки?
   – Скільки було козаків у заставі на тому шляху?
   – Повна сотня…
   «Тобто від двохсот до трьохсот».
   – Повна сотня, і ніхто не встиг запалити фігуру?
   «А справді – фігуру (в уяві Драгона виникли різні фігури – і піраміди зі смоляних бочок, і звичайні вогнища з хмизу, смолою залитого) – можна запалити швидше, аніж прочитати молитву Ісусову[15]».
   – Іване, ти хоч сам віриш у те, що кажеш? З боку ворога без попередження військо підходить і вартові раптом так твердо вирішили, що це обов'язково мають бути свої, що навіть не підняли міст! Та ти ще не все сказав, я в очах бачу.
   – Ляхи вартових розстріляли з луків, браму порохом підірвали – Нечай їх затримав на вулицях, там і загинув. Недобитки замкнулися в замку, куди встигли перевезти гармати.
   – Тиждень! Тиждень міг протриматися замок проти самого сатани, два чи навіть три тижні, якщо у ляхів тільки малі гармати!
   – Тільки малі, ляхи навіть не обстрілювали замкові мури. Але поночі наші спробували втекти підземним ходом…
   «Ось чому ми канонади не чули. Але підземний хід не може тягтися довго, отож вони вийшли десь неподалік від польського табору».
   – Тобто вирішили, що ворог глухий та сліпий. Ні, Іване! Пороблено було, ще й як пороблено! Я такого не вмію, хоча зламати таку ворожбу – це вже легше. А ти міг би і сам здогадатися – ти ж чогось учений.
   Помовчали. Кирин не знав, вірити Бояринові чи ні.
   Кожна помилка окремо здавалася дуже правдоподібною, але чотири поспіль – це вже, мабуть, занадто.
   – Я не випадково згадав, що ти вчасно. Поясни, будь ласка, що це за чортівня.
   Богун зняв зі стіни келеп,[16] крутонув металевий кінець держака – і в його руках опинився кинджал. Повернув, знову вкрутив – тепер зброєю можна було бити назад, як малим списом.
   Добре придумано.
   – Ів-ване, ти з г-глузду з’їхав! Таке у хаті тримати!
   «Що тут такого?»
   – Дивись уважно, Драгоне!
   «Куди дивитися?»
   Раптом – Кирин мало не зойкнув – із середини криці, неначе через воду, стали проступати якісь значки. Ні на що не схожі.
   – Я таке бачив. Навіть сам пробував, але літери…
   – Ні, полковнику. Ти міг пробувати листуватися на клинках, але такого – такого, вважається, вже давно ніхто не може. Справжня річ-погибель, якщо вона й далі буде у тебе, то одного дня ти сам кинешся… на вірну смерть. Хоча чаклун буде за тисячу миль. А літери – старе секлерське[17] письмо… Є такий народ у Семиградді…
   … Коли вони жили на зимівнику, то Боярин прохопився, що хлопчиськом був татарами у ясир узятий, але втік і служив у якогось семиградського пана. «Мабуть, що не брехав, коли знає секеїв».
   – Ну то й що з ним робити?
   – Перекувати, – вихопилось у Драгона. Само собою вихопилось, як і слова про те, що Нечай може не повернутися.
   – Кажи! – Пальці Боярина вп’ялися в плече. – Кажи перше, що спало на думку!
   – Перекувати все навпаки. Там, де дзьоб… (Ударна, бойова частина келепа таки справді схожа на пташиний дзьоб.) Там хай буде обух, та навпаки.
   – Іване, а він має рацію. І володіти далі йому, бо якась сила залишиться, але, якщо він винайшов, що зробити, то йому і підкориться.
   – До завтра зробимо…
   – Ще щось знаєш? Про Москву є якісь новини?
   Обличчя Богуна стало зацікавленим.
   – Просто так запитав чи причина є?
   – Є.
   – Тоді і новини є. Цар сейм збирає – щоби почати війну. З ляхами.
   – У них не сейм, а Земський Собор, – прохопився Кирин.
   – Він знає, він там служив, – і, у відповідь на здивований погляд товариша, Боярин пояснив: – Тільки московити кажуть «драгуни», а не «драгони», «рейтари», а не «райтари», а в тебе кілька разів проскочило.
   Драгон подумки прокляв себе – казали ж батько: «Зайві всі слова, без яких обійтися можна». Смикнув його за язик нечистий!
   Богун тим часом уважно оглянув Кирина:
   – Не зустрічалися?
   – Під Львів разом йшли.
   – А! Добре! – З московським драгуном загонщик полови[18] Богун міг зустрітися у бою – бо царські воєводи весь час намагалися зайняти нижню течію Дінця[19] та ті притоки Волги, що близько підходять до Дону, а Богун вважав, що тамтешні козаки і без бояр проживуть, – і чомусь виходило по-івановому. Одного разу – ще до появи Кирина в тих краях – сам воєвода тікав, аж коня загнав.[20]
   – Але… – Боярин розмовляв неначе сам із собою, – якщо Москва справді вступить у війну, то це змінює все!
   – Поки що, – відрізав Богун, – це змінило тільки одне: поляки перейшли в наступ.
   І без перерви:
   – Будеш шукати?
   – Знайду.
   Драгон зрозумів, що комусь не жити. Або ляський чаклун піде до сатани в пекло, або Боярин загине. «І ми з ним разом». Утім, іншого виходу не було – такий ворог страшніший за сто гармат.
   – Ну, тоді бувай, друже. Келеп вам принесуть.
   – Бувай, Іване. І не лізь під кулі. Усі й так знають, що ти хоробрий.
   Щось несподіване і страшне трапилося з голосом Богуна. Неначе ротом полковника відповів хтось інший.
   – Ще не зараз, Боярине.
   Ніколи Драгон не бачив, щоб козак, знайомий зі смертю, так полотнів. Тільки найсвіжіший сніг, сніг, що сьогодні випав, міг зрівнятися з кольором обличчя Боярина.
   – Так ти що – бачив?
   Богун кивнув:
   – Судячи з мого виду – чекати ще років десять-дванадцять. Добре, що хоч від кулі, а не на палі.
   Богун піднявся і, явно не бажаючи, аби співбесідники бачили його обличчя, вийшов геть. Драгон отетеріло дивився у спину людині, яка десь, якось, якимось дивом бачила власну смерть.
* * *
   Вони остаточно вибилися із сил. І люди, і коні.
   Кожен шлях, кожна стежка… Рано чи пізно – частіше рано – Боярин з Драгоном відчували попереду небезпеку, доводилося звертати, повертатися назад, давати гаку.
   Кілька разів взагалі блукали. Коні провалювалися у сніг майже по самі сідла.
   Геть знесилені, вони знайшли річечку. Боярин сподівався, що це Краснянка, на якій лежить Красне.
   Але треба йти.
   – «Navigare nessesere est, vivare non est nessesere»[21] – пробурмотів Кирин під носа, але Барило почув:
   – І де це купецьких дітей так добре вчать? У Сочаві, Яссах чи Хотині?[22]
   Драгон здригнувся.
   – Ну, не вважай мене дурнем, я ж тобі у батьки… Освічений, на коні – неначе народився, але битися на шаблях не вмієш, отже, не шляхтич, на розстригу також не схожий, почерк поганий – не писар. Що залишилося? А Молдова… Ти намагаєшся говорити, як на Уманщині, але саме намагаєшся.
   І, бачачи, що Кирину неприємно, Семен змінив тему:
   – Сподіваюся, ви вдвох знаєте, куди нас ведете.
   – Я – ні. А Боярин знає.
   Драгон пригадав недавню розмову.
   – А чому цей секей почав з двох полковників, а не з гетьмана?
   – Бо гетьмана зурочити неможливо – бувають такі люди. Я саме вас трьох недаремно з собою узяв.
   – Так ти знав?
   – Що в ляхів хтось з’явився на нашу голову? Здогадувався, отож і взяв вас… Тебе – придивитися – чого вартий, їх – в охорону. Бо їх теж не зурочиш. До речі, чекав, що ти про інше спитаєш.
   – Ну, це ж ясно. Якби Богун щось витряс із того, хто йому зачаровану зброю підсунув, – він би тобі сказав.
   – Так. Мабуть, він не зразу помітив, що річ зачаровано. А секеї тут ні до чого. Бачиш… Ну, скажімо, є різні види чарівників, як є різна кіннота. Як гадаєш, що буде, якщо райтара перевести у п’ятигорці?[23]
   «Урайтарів – рапіри, у п’ятигорців – шаблі».
   – Попервах він колоти буде, а не рубати.
   – Ось так і з цим закляттям. Не наш його накладав, не наш…
   – Але ж іноземець? Був би лях, давно б вони щось таке спробували.
   – Один з трьох – точно іноземець. Їх було троє, хлопче. Пояснень ти поки що не зрозумієш, отож повір мені на слово, троє. Причому один був уже в Красному, і його-то ми знайдемо. А далі – побачимо, як сказав сліпий тому, що вмирає…
   …Крига замерзлої річки – кращого шляху узимку – заворожувала незгірш від чар. Кортіло спати. Драгон під’їхав до Боярина.
   – Слухай, ти казав, що дівчина може приворожити хлопця.
   Отаман зрозумів запитання.
   – Кому що, а курці – просо. Хлопець дівчину – ні.[24] Тільки вона його…
   – Почав би ти мене вчити.
   – А що, час є. Отож слухай. У Руському воєводстві[25]бував? Там є така приказка – «Обре, сховайся добре».
   – Інколи і в нас кажуть. І є ще… коли дітлахи у схованки грають, то рахують: «Обре, сховайся добре, я шукати починаю, собак спускаю: цуц! Бери!»[26]
   – То був народ такий – обри.[27] Могутній. Жорстокий. Їх винищили – за наказом чи то римського цісаря, чи то круля французького.[28] Ну, ясна річ, дехто порятувався – «Обре, сховайся добре». У жилах деяких секеїв тече кров обрів, і від батька до сина передають… що пам’ятають. Така ж кров у моїх жилах, та й у твоїх теж.
   – Чарами дізнався?
   – І чарами. А ще ти викапаний мій дядько Карпо, отож ми, мабуть, родичі.
   (Драгон згадав, що небіжчиця мати про свою рідню нічого не знали.)
   – Руде пасмо у волоссі…
   Цієї своєї прикмети Драгон боявся понад усе.
   – Що я про себе казав – майже все правда. Я справді з боярського роду,[29] справді був у неволі, хіба що не сам я втік. Один секлерський чаклун побачив, де я, і влаштував утечу. Дідька лисого я б сам утік у тринадцять-то років… До речі, друге тобі правило…
   «Друге? А, перше було – не гадай, що чари всесильні».
   – Не намагайся дивитися. Раніше це багато хто вмів. Подивиться у воду – є ж така примовка: «Як у воду дивився», – або у дзеркало… Дехто навіть у діамант-камінь – і бачить, що схоче. Але вже років з п’ять… Неначе щось зіпсувалося… Тобто дивитися можеш, але побачиш що завгодно, тільки не те, що треба. Он Богун свою смерть…
   І, неначе почувши слово «смерть», десь у лісі завив собака.
   Як по небіжчику.
* * *
   Ще сто кроків, ще поворот, – і вони побачили завал.
   Колись – мабуть, ще напровесні – річка підмила кілька дерев. На повороті одне з них зачепилося за берег, на нього налетіли інші, сплутавшись гілками та корінням. Тепер, узимку, увесь цей завал узявся кригою – кішка, мабуть, і та не пролізе.