Евандра батьківську печаль
І хлипання все розказати,
І крик, і охання, і жаль.
Та ба! не всякий так змудрує,
Як сам Вергілій намалює,
А я ж до жалю не мастак;
Я сліз і охання боюся
І сам ніколи не журюся;
Нехай собі се піде так.
[90] Як тілько світова зірниця
На небі зачала моргать,
То вся троянськая станиця
Взялася мертвих зволікать.
Еней з Трахоном роз’їзжає,
К трудам дружину понуждає,
Кладуть із мертвих тіл костри;
Соломой їх обволікають,
Олію з дьогтем поливають
На всякий зруб разів по три.
[91] Потім солому підпалили,
І плам’я трупи обняло,
І вічну пам’ять заквилили,
Аж сумно слухати було.
Тут кость, і плоть, і жир шкварчали,
Тут інші смалець істочали,
У інших репався живіт;
Смрад, чад і дим кругом носились,
Жерці найбільше тут трудились,
Ісконє бє халтурний рід.
[92] Други, товариші і кревні,
Батьки, сини, куми, свати,
На віки вічні незабвенні,
А може, хто із суєти,
В огонь шпурляли різну збрую,
Одежу, обув дорогую,
Шаблі, ладунки, келепи,
Шапки, свитки, кульбаки, троки,
Онучі, постоли, волоки
Шпурлялись, як на тік снопи.
[93] Не тілько в полі так робилось,
В Лавренті сумно тож було;
Багацько трупа там палилось,
Поспульство ж на чім світ ревло.
Там батько сина-парубійку
Оплаковав і кляв злодійку
Війну і ветхого царя;
Тут дівка вельми убивалась,
Що без вінця вдовой осталась,
Утративши богатиря.
[94] Жінки, порозпускавши коси,
Розхристані і без свиток,
Розтрьопані, простоволосі
Галасовали на ввесь рот.
По мертвих жалібно кричали,
По грудях билися, стогнали,
Латинів проклинали рід;
Про Турна ж всі кричали сміло,
Що за своє любовне діло
Погубить даром ввесь нарід.
[95] Дрансес на Турна тут доносить,
Що Турн всім гибелям вина;
Еней на бой його лиш просить,
І так би й кончилась війна.
Но і у Турна був сутяга,
Брехун, юриста, крюк, підтяга,
І діло Турна защищав;
Та і Аматині пролази
Пускали рознії розкази,
Щоб Турн ні в чім не уважав.
[96] Як ось од хана Діомида
Латинові прийшли посли,
І із охлявшого їх вида
Не видно, радість щоб несли.
Латин вельможам з старшиною
Велить явитись пред собою,
Що все і сталося якраз;
Послів кликнули до громади,
І, виповнивши всі обряди,
Латин прорек такий приказ:
[97] «Скажи, Венуле нежахливий,
Всю хана Діомида річ,
Здається, був ти не брехливий,
Таким тебе зна наша Січ».
«Підніжок твій я і підданець,
Із слуг твоїх послідній ланець, —
Сказав Венул, – не погнівись!
Мужича правда єсть колюча,
А панська на всі боки гнуча,
І хан сказав так, не сумнись:
[98] Не з мордою Латина битись
Против троянських розбишак;
Вам треба б перше придивитись,
Який то єсть Еней козак!
Під Троєю він дався знати
Нам всім, як взявся рятовати
Богів домашніх і рідню.
Він батька спас в злу саму пору,
На плечах зніс на Іду-гору,
Сього не майте за бридню.
[99] Против Енея не храбруйте,
Для нас здається він святим;
І так Латину розтолкуйте,
Щоб лучче помирився з ним.
Гай! гай! де діти єсть такії,
Щоб кудрі батькові сідії
Найвище ставили всього?
Не ворог я царю Латину,
Но чту Анхізову дитину
І не піду против його.
[100] Прощайте, доміні латинці!
Поклон мій вашому царю;
Возьміть назад свої гостинці,
Одправте їх к багатирю
Енею і просіть покою».
Венул утерся тут рукою
І річі сій зробив кінець.
Збентежила ся річ Латина,
Здавалось, близька зла година;
На лисині трусивсь вінець.
[101] Латин од думки схаменувся,
Олімпським трохи помоливсь;
Наморщивсь, сентябрем надувся
І смутно на вельмож дививсь.
«А що? – сказав, – чи поживились?
От з Діомидом ви носились,
А він вам фигу показав;
Заздалегідь було змовлятись,
Як з пан-Енеєм управлятись,
Поки лапок не розіклав.
[102] Тепер не приберу більш глузду,
Як тут сих поселить прочан;
Землі шматок єсть не під нужду,
То їм з угоддями оддам.
Оддам нив’я і сінокоси,
І риболовні тібрські коси,
То буде нам Еней сусід;
Коли ж не схоче він остаться,
А пуститься іще таскаться,
То все ж ізбавимся од бід.
[103] А щоб з Енеєм лад зробити,
Пошлю послів десятків п’ять;
І мушу дари одрядити,
Диковинки коли б достать:
Повидла, сала, осятрини,
Шалевий пояс і люстрини,
Щоб к празнику пошив каптан,
Сап’янці із Торжка новенькі,
Мальованії потибеньки.
А нуте! як здається вам?»
[104] Дрансес був дивний говоруха
І Турнові був враг лихий,
Встає, ус гладить, в носі чуха,
Дає одвіт царю такий:
«Латине світлий, знаменитий,
Твоїми мед устами пити!
Всяк тягне в серці за тебе;
Но одізватися не сміють,
Сидять, мовчать, сопуть, потіють
І всяк мізкує про себе.
[105] Нехай же та личина люта,
Що нас впровадила в війну
І ганьбою до всіх надута,
Походить більш на сатану!
Що скілько болі причинила,
Що скілько люду погубила,
А в смутний час навтікача!
Нехай лиш Турн, що верховодить
І всіх панів за кирпи водить,
З Енеєм порівня плеча.
[106] Нехай оставить нас в свободі,
Нехай царівні дасть покой;
Нехай живе в своїй господі,
А щоб в Латію ні ногой.
А ти, Латине, всіх благійший,
Прибав Енею дар смачнійший:
Йому Лавинію оддай.
Сим сватовством нам мир даруєш
І царства рани урятуєш;
Дочці ж з Енеєм буде рай.
[107] Тебе ж прошу я, пане Турне!
Покинь к Лавинії любов
І проясни чоло нахмурне,
Щади латинську нашу кров.
Еней тебе лиш визиває,
А нас, латинців, не займає,
Іди з троянцем потягайсь!
Коли ти храбрий не словами,
Так докажи нам те ділами,
Побить Енея постарайсь».
[108] Од річі сей Турн роз’ярився,
Як втопленик, посинів ввесь;
Дрижали губи, сам дрочився,
Зубами клацав, мовби пес,
Сказав: «О, стара пустомеля!
Яхидств і каверз всіх оселя!
І ти тхором мене зовеш!
І небилиці вимишляєш,
Народ лукаво ввесь лякаєш,
На мене ж чортзна-що плетеш.
[109] Що буцім хочу я одтяти
Головку лисую твою;
Та згинь! – не хочу покаляти
Честь багатирськую свою.
А ти, Латине милостивий,
Коли такий став полохливий,
Що і за царством байдуже?
Так лізьте ж до Енея раком,
Плазуйте перед сим трояком,
Він мир вам славний устриже.
[110] Коли ж до мира я поміха,
Коли Еней мене бажа
І смерть моя вам єсть потіха;
Моя душа не єсть чужа
Од храбрості і од надії,
Іду, де ждуть мене злодії,
Іду і б’юся з втікачем!
Нехай хоть стане він Бовою,
Не наляка мене собою,
Поміряюсь з його плечем».
[111] Коли в конгресі так тягались,
Еней к Лавренту підступав;
На штурм троянці шиковались,
До бою всякий аж дрижав.
Латин таку почув новинку,
Злякавсь, пустив із рота слинку,
І вся здригнула старшина.
«От вам і мир», – сказав Турн лютий
І, не терявши ні минути,
Пред військом опинивсь, як на!
[112] Оп’ять настав гармидер, лихо;
Народ, як черв, заворушивсь.
То всі кричать, то шепчуть тихо,
Хто лаявся, а хто моливсь.
Оп’ять війна і різанина,
Оп’ять біда гне в сук Латина,
Сердешний каявсь од душі,
Що тестем не зробивсь Енею,
І послі б з мирною душею
Лигав потапці і книші.
[113] Турн миттю нарядився в збрую,
Летить, щоб потрошить троян;
І роз’ярив дружину злую
Побить Енеєвих прочан.
Прискочив перше до Камілли,
Як огир добрий до кобили,
І став їй зараз толковать:
Куди їй з військом напирати;
Мессап же мусить підкрепляти
Цариці сей прокляту рать.
[114] Розпорядивши Турн як треба,
Махнув, засаду щоб зробить,
На гору, що торкалась неба,
І щоб фрігійців окружить.
Еней построїв тож отряди,
Де всім назначив для осади
Без одступу на вал іти.
Ідуть, зімкнувшись міцно, тісно,
Ідуть, щоб побідить поспішно
Або щоб трупом полягти.
[115] Троянці сильно наступали
І тиснули своїх врагів,
Не раз латинців проганяли
До самих городських валів.
Латинці также оправлялись
І од троянців одбивались,
Один другого товк на прах;
Тут їх чиновники тузились,
Як півні за гребні возились;
Товклись кулаччям по зубах.
[116] Но як Арунт убив Каміллу,
Тогді латинців жах напав;
Утратили і дух, і силу,
Побігли, хто куди попав.
Троянці з біглими змішались,
Над їх плечами забавлялись
І задавали всі сто лих.
Ворота в баштах запирали,
Своїх ховатись не пускали,
Бо напустили б і чужих.
[117] Як вість така прийшла до Турна,
То так мерзенно іскрививсь,
Що твар зробилась нечепурна
І косо, зашморгом дививсь.
Потім ярує од досади,
Виводить військо із засади
І гору покида, і ліс;
І тілько що спустивсь в долину,
То в тую ж самую годину
Уздрів Енеєвих гульвіс.
[118] Пізнав пан Турн пана Енея,
А Турна тож Еней пізнав;
Вспалали духом Асмодея,
Один другого б розідрав;
Не обійшлося б тут без бою,
Коли б пан Феб од перепою
Заранше в воду не заліз
І не послав на землю ночі;
Тут всіх до сна стулились очі
І всяк уклався горлоріз.
[119] Турн, облизня в бою піймавши,
Зубами з серця скреготав;
Од дуру, що робить не знавши,
Латину з злостію сказав:
«Нехай злиденнії прочани,
Задрипанці твої трояни,
Нехай своїх держаться слов
Іду з Енеєм поштурхаться,
В моїх проступках оправдаться:
Убить – і околіть готов.
[120] Пошлю Енея до Плутона,
Або і сам в ад копирсну;
Уже мні жизнь і так солона!
Оддай Енею навісну…»
«Гай, гай! – Латин тут обізвався. —
Чого ти так розлютовався?
Що ж буде, як розсерджусь я?
Уже мені брехати стидно;
А потаїть – богам обидно;
Святая правда дорога!
[121] Послухай же, судьби єсть воля,
Щоб я дочки не оддавав
За земляка, а то зла доля
Насяде, хто злама устав.
Мене Амата ублагала
І так боки натасовала,
Що я Енею одказав.
Тепер сам мусиш мірковати,
Чи треба жить, чи умирати;
А лучче, якби в ум ти взяв
[122] І занедбав мою Лависю;
Чи трохи в світі панночок?
Ну, взяв би Муньку або Прісю,
Шатнувсь то в сей, то в той куток:
В Івашки, Мильці, Пушкарівку,
І в Будища, і в Горбанівку,
Тепер дівчат, хоть гать гати;
Тепер на сей товар не скудно,
І замужню украсть не трудно,
Аби по норову найти».
[123] На слово се прийшла Амата
І зараз в Турна і вп’ялась;
Лобзала в губи стратилата
І од плачу над тим тряслась.
«В напасть, – сказала, – не вдавайся
І битися не поспішайся,
Як луснеш ти, то згину я;
Без тебе нас боги покинуть,
Латинці і рутульці згинуть,
І пропаде дочка моя».
[124] Но Турн на се не уважає,
І байдуже ні сльоз, ні слов;
Гінця к Енею посилає,
Щоб битись завтра був готов.
Еней і сам трусивсь до бою,
Щоб сильною своєй рукою
Головку Турну одчесать.
А щоб повірить Турна слову,
Тож посила зробить умову,
Як завтра виставляти рать.
[125] На завтра, тілько що світало,
Уже народ заворушивсь;
Все вешталося, все кишало,
На бой дивитись всяк галивсь.
Межовщики там розміряли,
Кілочки в землю забивали,
На знак, де військові стоять.
Жреці молитви зачитали,
Олімпським в жертву убивали
Цапів, баранів, поросят.
[126] Тут військо стройними рядами
В параді йшло, мовби на бой;
В празничній збруї, з прапорами,
Всяк ратник чванився собой.
Обидві армії стояли
На тих межах, що показали;
Між ними був просторий плець;
Народ за військом копошився,
Всяк товпився, всяк ліз, тіснився,
Побоїщу щоб зріть кінець.
[127] Юнона, як богиня, знала,
Що Турну прийдеться пропасть,
Іще в мізку коверзовала,
Щоб одвернуть таку напасть;
Кликнула мавку вод Ютурну
(Бо ся була сестриця Турну)
І розказала їй свій страх;
Веліла швидче умудриться,
На всякі хитрості пуститься,
Щоб брата не строщили в прах.
[128] Як так на небі дві хитрили,
Тут лагодились два на бой;
Всі за свого богів молили,
Щоб власною своєй рукой
Ізміг врага в яєшню зм’яти.
Рутульці ж стали розмишляти,
Що Турн їх може скиксовать;
Уже заздалегідь смутився,
Іще нічого, а скривився,
Не лучче б бой сей перервать.
[129] На сей-то час Ютурна-мавка
В рутульський подоспіла строй;
І там вертілася, як шавка,
І всіх скуйовдила собой.
Камерта вид на себе взявши,
Тут всіх учила, толковавши,
Що сором Турна видавать;
Стид всім стоять, згорнувши руки,
Як згине Турн, терпіти муки,
Дать шиї в кандали ковать.
[130] Все військо сумно мурмотало,
Сперва тихенько, послі в глас
Гукнули разом: «Все пропало!»
Щоб розмир перервать в той час.
Ютурна фиглі їм робила,
Шпаками кібця затровила,
І заєць вовка покусав.
Такії чуда небувалі
Лаврентці в добре толковали,
Тулумній к битві підтруняв.
[131] І перший стрелив на троянців,
Гиллипенка на смерть убив;
А сей був родом із аркадців,
То земляків на гнів підвів.
Отак оп’ять зірвали січу!
Біжать один другому встрічу,
Хто з шаблею, хто з палашем;
Кричать, стріляють, б’ють, рубають,
Лежать, втікають, доганяють;
Все вмиг зробилось кулішем.
[132] Еней, правдивий чолов’яга,
Побачивши такий нелад,
Що вража, зрадивши, ватага
Послать фрігійців дума в ад,
Кричить: «Чи ви осатаніли?
Адже ми розмир утвердили!
Ми з Турном поб’ємось одні».
Но відкіль стрілка не взялася
І спотиньга в стегно вп’ялася,
І кров забризкала штани.
[133] Еней од рани шкандибає
В крові із строю в свій намет;
Його Асканій проводжає,
Либонь, і під руку ведеть.
Уздрів се Турн, возвеселився,
Розприндився і розхрабрився
І на троянців полетів:
То б’є, то пха або рубає,
Із трупів бурти насипає,
Хоть би варить на сто котлів.
[134] І перших Філа, Тамаріса
На землю махом поваляв;
Потім Хлорея, Себаріса,
Мовби комашок, потоптав;
Дерету, Главку, Ферсілогу
Поранив руки, шию, ногу;
Навік каліками зробив.
Побив багацько Турн заклятий,
Не трохи потоптав зикратий,
В крові так, мов в багні, бродив.
[135] Коробилась душа Енея,
Що Турн троянців так локшив;
Стогнав жалчіше Прометея,
Бо був од рани єлє жив.
Япид, цилюрик лазаретний,
Був знахур в порошках нешпетний,
Лічить Енея приступав:
По локті руки засукає,
За пояс поли затикає,
Очками кирпу осідлав.
[136] І зараз приступивши к ділу,
Він шпеник в рані розглядав;
Прикладовав припарки к тілу
І шилом в рані колупав.
І шевську смолу прикладає,
Но все те трохи помагає;
Япид сердешний чує жаль!
Обценьками питавсь, кліщами,
Крючками, щипцями, зубами,
Щоб вирвать проклятущу сталь.
[137] Венери серце засвербіло
Од жалю, що Еней стогнав;
Підтикавшись – ану за діло;
І Купідончик не гуляв.
Шатнулись, разних трав нарвали,
Зцілющої води примчали,
Гарлемських капель піддали,
І, все те вкупі сколотивши,
Якісь слова наговоривши,
Енею рану полили.
[138] Таке лікарство чудотворне
Боль рани зараз уняло,
І стрілки копійце упорне
Без праці винятись дало.
Еней наш знову ободрився,
Пальонки кубком підкрепився,
В пайматчину одігся бронь.
Летить оп’ять врагів локшити,
Летить троянців ободрити,
Роздуть в них храбрості огонь.
[139] За ним фрігійські воєводи,
Що тьху, навзаводи летять;
А військо – в потоках як води
Ревуть, все дном наверх вертять.
Еней лежачих не займає,
Утікачів нізащо має,
А Турна повстрічать бажа.
Хитрить лукавая Ютурна,
Яким би побитом їй Турна
Спасти од смертного ножа.
[140] На хитрості дівчата здатні,
Коли їх серце защемить;
І в ремеслі сім так понятні,
Сам біс їх не перемудрить.
Ютурна з облака злетіла,
Зіпхнула братня машталіра
І стала коней поганять;
Бо Турн ганяв тогді на возі,
Зикратий же лежав в обозі,
Не в силах бігать ні стоять.
[141] Ютурна, кіньми управляя,
Шаталась з Турном між полків,
Як од хортів лиса виляя,
Спасала Турна од врагів.
То з ним наперед виїзжала,
То вмиг в другий кінець скакала,
Но не туда, де був Еней,
Сей бачить хитрость тут непевну,
Трусливость Турнову нікчемну,
Нап’явсь в погонь зо всіх гужей.
[142] Пустивсь Еней слідити Турна
І дума з ока не спустить;
Но мавка хитрая Ютурна
І тут найшлася кулю злить.
К тому ж Мессап, забігши збоку,
Зрадливо, зо всього наскоку,
Пустив в Енея камінець;
Но сей, по щастю, ухилився
І камінцем не повредився,
З султана ж тілько збивсь кінець.
[143] Еней, таку уздрівши зраду,
Великим гнівом розпаливсь;
Гукнув на всю свою громаду
І тихо Зевсу помоливсь.
Всю рать свою вперед подвинув
І разом на врагів нахлинув,
Велів всіх сікти та рубать.
Пішли латинців потрошити;
Рутульців шпиговать, кришити
Та ба! Як Турна б нам достать.
[144] Тепер без сорома признаюсь,
Що трудно битву описать;
І як ні морщусь, ні стараюсь,
Щоб гладко вірші шкандовать,
Та бачу по моєму виду,
Що скомпоную панихиду.
Зроблю лиш розпис іменам
Убитих воїнів на полі
І згинувших тут по неволі
Для примхи їх князьків душам.
[145] На сей баталії пропали:
Цетаг, Танаїс і Толон;
Од рук Енеєвих лежали
Порізані: Оніт, Сукрон.
Троянців Гілла і Аміка
Зіпхнула в пекло Турна піка…
Та де всіх поіменно знать?
Там вороги всі так змішались,
Стіснились, що уже кусались,
Руками ж нільзя і махать.
[146] Як ось і сердобольна мати
Енею хукнула в кабак,
Велів, щоб штурмом город брати,
Рутульських перебить собак.
Столичний же Лаврент достати,
Латину з Турном перцю дати;
Бо цар в будинках ні гу-гу.
Еней на старших галасає,
Мерщій до себе їх ззиває
І мовить, ставши на бугру:
[147] «Моєї мови не жахайтесь
(Бо нею управля Зевес)
І зараз з військом одправляйтесь
Брать город, де паршивий пес,
Латин зрадливий, п’є сивуху,
А ми б’ємось зо всього духу.
Ідіть паліть, рубайте всіх;
Громадська ратуш, зборні ізби
Щоб наперед всього ізслизли,
Амату ж зав’яжіте в міх».
[148] Сказав, і військо загриміло,
Як громом, разним оружжям;
Построїлось і полетіло
Простесенько к градським стінам.
Огні через стіну шпурляли,
До стін драбини приставляли
І хмари напустили стріл.
Еней, на город руки знявши,
Латина в зраді укорявши,
Кричить: «Латин вина злих діл».
[149] Якії в городі остались,
Злякались од такой біди,
І голови їх збунтовались,
Не знали, утікать куди.
Одні тряслись, другі потіли,
Ворота одчинять хотіли,
Щоб в город напустить троян.
Другі Латина визивали,
На вал полізти принуждали,
Щоб сам спасав своїх мирян.
[150] Амата, глянувши в віконце,
Уздріла в городі пожар;
Од диму, стріл затьмилось сонце;
Напав Амату сильний жар.
Не бачивши ж рутульців, Турна,
Вся кров скипілася зашкурна,
І вмиг царицю одур взяв.
Здалося їй, що Турн убитий,
Через неї стидом покритий,
Навік з рутульцями пропав.
[151] Їй жизнь зробилася немила,
І осоружився ввесь світ.
Себе, олімпських кобенила;
І видно ізо всіх приміт,
Що глузд остатній потеряла;
Бо царськеє убрання рвала,
І в самій смутній сій порі,
Очкур вкруг шиї обкрутивши,
Кінець за жердку зачепивши,
Повісилась на очкурі.
[152] Амати смерть ся бусурменська
Як до Лавинії дійшла,
То крикнула «уви!» з-письменська,
По хаті гедзатись пішла.
Одежу всю цвітну порвала,
А чорну к цері прибирала,
Мов галка нарядилась вмах;
В маленьке зеркальце дивилась,
Кривитись жалібно училась
І мило хлипати в сльозах.
[153] Такая розімчалась чутка
В народі, в городі, в полках,
Латин же, як старий плохутка,
Устояв ледве на ногах.
Тепер він берега пустився
І так злиденно іскривився,
Що став похожим на верзун.
Амати смерть всіх сполошила,
В тугу, в печаль всіх утопила,
Од неї звомпив сам пан Турн.
[154] Як тілько Турн освідомився,
Що дав цариці смерть очкур,
То так на всіх остервенився,
Підстрелений мов дикий кнур.
Біжить, кричить, маха руками
І грізними велить словами
Латинцям і рутульцям бой
З енеївцями перервати.
Якраз противні супостати,
Утихомирясь, стали в строй.
[155] Еней од радості не стямивсь,
Що Турн виходить битись з ним,
Оскалив зуб, на всіх оглянувсь
І списом помахав своїм.
Прямий, як сосна, величавий,
Бувалий, здатний, тертий, жвавий
Такий, як був Нечоса—князь.
На нього всі баньки п’ялили,
І сами вороги хвалили,
Його любив всяк – не боявсь.
[156] Як тілько виступили к бою
Завзята пара ватажків,
То, зглянувшися між собою,
Зубами всякий заскрипів.
Тут хвись! шабельки засвистіли,
Цок-цок! – і іскри полетіли;
Один другого полосять!
Турн перший зацідив Енея,
Що з плеч упала і керея,
Еней був поточивсь назад.
[157] І вмиг, прочумавшись, з наскоком
І хлипання все розказати,
І крик, і охання, і жаль.
Та ба! не всякий так змудрує,
Як сам Вергілій намалює,
А я ж до жалю не мастак;
Я сліз і охання боюся
І сам ніколи не журюся;
Нехай собі се піде так.
[90] Як тілько світова зірниця
На небі зачала моргать,
То вся троянськая станиця
Взялася мертвих зволікать.
Еней з Трахоном роз’їзжає,
К трудам дружину понуждає,
Кладуть із мертвих тіл костри;
Соломой їх обволікають,
Олію з дьогтем поливають
На всякий зруб разів по три.
[91] Потім солому підпалили,
І плам’я трупи обняло,
І вічну пам’ять заквилили,
Аж сумно слухати було.
Тут кость, і плоть, і жир шкварчали,
Тут інші смалець істочали,
У інших репався живіт;
Смрад, чад і дим кругом носились,
Жерці найбільше тут трудились,
Ісконє бє халтурний рід.
[92] Други, товариші і кревні,
Батьки, сини, куми, свати,
На віки вічні незабвенні,
А може, хто із суєти,
В огонь шпурляли різну збрую,
Одежу, обув дорогую,
Шаблі, ладунки, келепи,
Шапки, свитки, кульбаки, троки,
Онучі, постоли, волоки
Шпурлялись, як на тік снопи.
[93] Не тілько в полі так робилось,
В Лавренті сумно тож було;
Багацько трупа там палилось,
Поспульство ж на чім світ ревло.
Там батько сина-парубійку
Оплаковав і кляв злодійку
Війну і ветхого царя;
Тут дівка вельми убивалась,
Що без вінця вдовой осталась,
Утративши богатиря.
[94] Жінки, порозпускавши коси,
Розхристані і без свиток,
Розтрьопані, простоволосі
Галасовали на ввесь рот.
По мертвих жалібно кричали,
По грудях билися, стогнали,
Латинів проклинали рід;
Про Турна ж всі кричали сміло,
Що за своє любовне діло
Погубить даром ввесь нарід.
[95] Дрансес на Турна тут доносить,
Що Турн всім гибелям вина;
Еней на бой його лиш просить,
І так би й кончилась війна.
Но і у Турна був сутяга,
Брехун, юриста, крюк, підтяга,
І діло Турна защищав;
Та і Аматині пролази
Пускали рознії розкази,
Щоб Турн ні в чім не уважав.
[96] Як ось од хана Діомида
Латинові прийшли посли,
І із охлявшого їх вида
Не видно, радість щоб несли.
Латин вельможам з старшиною
Велить явитись пред собою,
Що все і сталося якраз;
Послів кликнули до громади,
І, виповнивши всі обряди,
Латин прорек такий приказ:
[97] «Скажи, Венуле нежахливий,
Всю хана Діомида річ,
Здається, був ти не брехливий,
Таким тебе зна наша Січ».
«Підніжок твій я і підданець,
Із слуг твоїх послідній ланець, —
Сказав Венул, – не погнівись!
Мужича правда єсть колюча,
А панська на всі боки гнуча,
І хан сказав так, не сумнись:
[98] Не з мордою Латина битись
Против троянських розбишак;
Вам треба б перше придивитись,
Який то єсть Еней козак!
Під Троєю він дався знати
Нам всім, як взявся рятовати
Богів домашніх і рідню.
Він батька спас в злу саму пору,
На плечах зніс на Іду-гору,
Сього не майте за бридню.
[99] Против Енея не храбруйте,
Для нас здається він святим;
І так Латину розтолкуйте,
Щоб лучче помирився з ним.
Гай! гай! де діти єсть такії,
Щоб кудрі батькові сідії
Найвище ставили всього?
Не ворог я царю Латину,
Но чту Анхізову дитину
І не піду против його.
[100] Прощайте, доміні латинці!
Поклон мій вашому царю;
Возьміть назад свої гостинці,
Одправте їх к багатирю
Енею і просіть покою».
Венул утерся тут рукою
І річі сій зробив кінець.
Збентежила ся річ Латина,
Здавалось, близька зла година;
На лисині трусивсь вінець.
[101] Латин од думки схаменувся,
Олімпським трохи помоливсь;
Наморщивсь, сентябрем надувся
І смутно на вельмож дививсь.
«А що? – сказав, – чи поживились?
От з Діомидом ви носились,
А він вам фигу показав;
Заздалегідь було змовлятись,
Як з пан-Енеєм управлятись,
Поки лапок не розіклав.
[102] Тепер не приберу більш глузду,
Як тут сих поселить прочан;
Землі шматок єсть не під нужду,
То їм з угоддями оддам.
Оддам нив’я і сінокоси,
І риболовні тібрські коси,
То буде нам Еней сусід;
Коли ж не схоче він остаться,
А пуститься іще таскаться,
То все ж ізбавимся од бід.
[103] А щоб з Енеєм лад зробити,
Пошлю послів десятків п’ять;
І мушу дари одрядити,
Диковинки коли б достать:
Повидла, сала, осятрини,
Шалевий пояс і люстрини,
Щоб к празнику пошив каптан,
Сап’янці із Торжка новенькі,
Мальованії потибеньки.
А нуте! як здається вам?»
[104] Дрансес був дивний говоруха
І Турнові був враг лихий,
Встає, ус гладить, в носі чуха,
Дає одвіт царю такий:
«Латине світлий, знаменитий,
Твоїми мед устами пити!
Всяк тягне в серці за тебе;
Но одізватися не сміють,
Сидять, мовчать, сопуть, потіють
І всяк мізкує про себе.
[105] Нехай же та личина люта,
Що нас впровадила в війну
І ганьбою до всіх надута,
Походить більш на сатану!
Що скілько болі причинила,
Що скілько люду погубила,
А в смутний час навтікача!
Нехай лиш Турн, що верховодить
І всіх панів за кирпи водить,
З Енеєм порівня плеча.
[106] Нехай оставить нас в свободі,
Нехай царівні дасть покой;
Нехай живе в своїй господі,
А щоб в Латію ні ногой.
А ти, Латине, всіх благійший,
Прибав Енею дар смачнійший:
Йому Лавинію оддай.
Сим сватовством нам мир даруєш
І царства рани урятуєш;
Дочці ж з Енеєм буде рай.
[107] Тебе ж прошу я, пане Турне!
Покинь к Лавинії любов
І проясни чоло нахмурне,
Щади латинську нашу кров.
Еней тебе лиш визиває,
А нас, латинців, не займає,
Іди з троянцем потягайсь!
Коли ти храбрий не словами,
Так докажи нам те ділами,
Побить Енея постарайсь».
[108] Од річі сей Турн роз’ярився,
Як втопленик, посинів ввесь;
Дрижали губи, сам дрочився,
Зубами клацав, мовби пес,
Сказав: «О, стара пустомеля!
Яхидств і каверз всіх оселя!
І ти тхором мене зовеш!
І небилиці вимишляєш,
Народ лукаво ввесь лякаєш,
На мене ж чортзна-що плетеш.
[109] Що буцім хочу я одтяти
Головку лисую твою;
Та згинь! – не хочу покаляти
Честь багатирськую свою.
А ти, Латине милостивий,
Коли такий став полохливий,
Що і за царством байдуже?
Так лізьте ж до Енея раком,
Плазуйте перед сим трояком,
Він мир вам славний устриже.
[110] Коли ж до мира я поміха,
Коли Еней мене бажа
І смерть моя вам єсть потіха;
Моя душа не єсть чужа
Од храбрості і од надії,
Іду, де ждуть мене злодії,
Іду і б’юся з втікачем!
Нехай хоть стане він Бовою,
Не наляка мене собою,
Поміряюсь з його плечем».
[111] Коли в конгресі так тягались,
Еней к Лавренту підступав;
На штурм троянці шиковались,
До бою всякий аж дрижав.
Латин таку почув новинку,
Злякавсь, пустив із рота слинку,
І вся здригнула старшина.
«От вам і мир», – сказав Турн лютий
І, не терявши ні минути,
Пред військом опинивсь, як на!
[112] Оп’ять настав гармидер, лихо;
Народ, як черв, заворушивсь.
То всі кричать, то шепчуть тихо,
Хто лаявся, а хто моливсь.
Оп’ять війна і різанина,
Оп’ять біда гне в сук Латина,
Сердешний каявсь од душі,
Що тестем не зробивсь Енею,
І послі б з мирною душею
Лигав потапці і книші.
[113] Турн миттю нарядився в збрую,
Летить, щоб потрошить троян;
І роз’ярив дружину злую
Побить Енеєвих прочан.
Прискочив перше до Камілли,
Як огир добрий до кобили,
І став їй зараз толковать:
Куди їй з військом напирати;
Мессап же мусить підкрепляти
Цариці сей прокляту рать.
[114] Розпорядивши Турн як треба,
Махнув, засаду щоб зробить,
На гору, що торкалась неба,
І щоб фрігійців окружить.
Еней построїв тож отряди,
Де всім назначив для осади
Без одступу на вал іти.
Ідуть, зімкнувшись міцно, тісно,
Ідуть, щоб побідить поспішно
Або щоб трупом полягти.
[115] Троянці сильно наступали
І тиснули своїх врагів,
Не раз латинців проганяли
До самих городських валів.
Латинці также оправлялись
І од троянців одбивались,
Один другого товк на прах;
Тут їх чиновники тузились,
Як півні за гребні возились;
Товклись кулаччям по зубах.
[116] Но як Арунт убив Каміллу,
Тогді латинців жах напав;
Утратили і дух, і силу,
Побігли, хто куди попав.
Троянці з біглими змішались,
Над їх плечами забавлялись
І задавали всі сто лих.
Ворота в баштах запирали,
Своїх ховатись не пускали,
Бо напустили б і чужих.
[117] Як вість така прийшла до Турна,
То так мерзенно іскрививсь,
Що твар зробилась нечепурна
І косо, зашморгом дививсь.
Потім ярує од досади,
Виводить військо із засади
І гору покида, і ліс;
І тілько що спустивсь в долину,
То в тую ж самую годину
Уздрів Енеєвих гульвіс.
[118] Пізнав пан Турн пана Енея,
А Турна тож Еней пізнав;
Вспалали духом Асмодея,
Один другого б розідрав;
Не обійшлося б тут без бою,
Коли б пан Феб од перепою
Заранше в воду не заліз
І не послав на землю ночі;
Тут всіх до сна стулились очі
І всяк уклався горлоріз.
[119] Турн, облизня в бою піймавши,
Зубами з серця скреготав;
Од дуру, що робить не знавши,
Латину з злостію сказав:
«Нехай злиденнії прочани,
Задрипанці твої трояни,
Нехай своїх держаться слов
Іду з Енеєм поштурхаться,
В моїх проступках оправдаться:
Убить – і околіть готов.
[120] Пошлю Енея до Плутона,
Або і сам в ад копирсну;
Уже мні жизнь і так солона!
Оддай Енею навісну…»
«Гай, гай! – Латин тут обізвався. —
Чого ти так розлютовався?
Що ж буде, як розсерджусь я?
Уже мені брехати стидно;
А потаїть – богам обидно;
Святая правда дорога!
[121] Послухай же, судьби єсть воля,
Щоб я дочки не оддавав
За земляка, а то зла доля
Насяде, хто злама устав.
Мене Амата ублагала
І так боки натасовала,
Що я Енею одказав.
Тепер сам мусиш мірковати,
Чи треба жить, чи умирати;
А лучче, якби в ум ти взяв
[122] І занедбав мою Лависю;
Чи трохи в світі панночок?
Ну, взяв би Муньку або Прісю,
Шатнувсь то в сей, то в той куток:
В Івашки, Мильці, Пушкарівку,
І в Будища, і в Горбанівку,
Тепер дівчат, хоть гать гати;
Тепер на сей товар не скудно,
І замужню украсть не трудно,
Аби по норову найти».
[123] На слово се прийшла Амата
І зараз в Турна і вп’ялась;
Лобзала в губи стратилата
І од плачу над тим тряслась.
«В напасть, – сказала, – не вдавайся
І битися не поспішайся,
Як луснеш ти, то згину я;
Без тебе нас боги покинуть,
Латинці і рутульці згинуть,
І пропаде дочка моя».
[124] Но Турн на се не уважає,
І байдуже ні сльоз, ні слов;
Гінця к Енею посилає,
Щоб битись завтра був готов.
Еней і сам трусивсь до бою,
Щоб сильною своєй рукою
Головку Турну одчесать.
А щоб повірить Турна слову,
Тож посила зробить умову,
Як завтра виставляти рать.
[125] На завтра, тілько що світало,
Уже народ заворушивсь;
Все вешталося, все кишало,
На бой дивитись всяк галивсь.
Межовщики там розміряли,
Кілочки в землю забивали,
На знак, де військові стоять.
Жреці молитви зачитали,
Олімпським в жертву убивали
Цапів, баранів, поросят.
[126] Тут військо стройними рядами
В параді йшло, мовби на бой;
В празничній збруї, з прапорами,
Всяк ратник чванився собой.
Обидві армії стояли
На тих межах, що показали;
Між ними був просторий плець;
Народ за військом копошився,
Всяк товпився, всяк ліз, тіснився,
Побоїщу щоб зріть кінець.
[127] Юнона, як богиня, знала,
Що Турну прийдеться пропасть,
Іще в мізку коверзовала,
Щоб одвернуть таку напасть;
Кликнула мавку вод Ютурну
(Бо ся була сестриця Турну)
І розказала їй свій страх;
Веліла швидче умудриться,
На всякі хитрості пуститься,
Щоб брата не строщили в прах.
[128] Як так на небі дві хитрили,
Тут лагодились два на бой;
Всі за свого богів молили,
Щоб власною своєй рукой
Ізміг врага в яєшню зм’яти.
Рутульці ж стали розмишляти,
Що Турн їх може скиксовать;
Уже заздалегідь смутився,
Іще нічого, а скривився,
Не лучче б бой сей перервать.
[129] На сей-то час Ютурна-мавка
В рутульський подоспіла строй;
І там вертілася, як шавка,
І всіх скуйовдила собой.
Камерта вид на себе взявши,
Тут всіх учила, толковавши,
Що сором Турна видавать;
Стид всім стоять, згорнувши руки,
Як згине Турн, терпіти муки,
Дать шиї в кандали ковать.
[130] Все військо сумно мурмотало,
Сперва тихенько, послі в глас
Гукнули разом: «Все пропало!»
Щоб розмир перервать в той час.
Ютурна фиглі їм робила,
Шпаками кібця затровила,
І заєць вовка покусав.
Такії чуда небувалі
Лаврентці в добре толковали,
Тулумній к битві підтруняв.
[131] І перший стрелив на троянців,
Гиллипенка на смерть убив;
А сей був родом із аркадців,
То земляків на гнів підвів.
Отак оп’ять зірвали січу!
Біжать один другому встрічу,
Хто з шаблею, хто з палашем;
Кричать, стріляють, б’ють, рубають,
Лежать, втікають, доганяють;
Все вмиг зробилось кулішем.
[132] Еней, правдивий чолов’яга,
Побачивши такий нелад,
Що вража, зрадивши, ватага
Послать фрігійців дума в ад,
Кричить: «Чи ви осатаніли?
Адже ми розмир утвердили!
Ми з Турном поб’ємось одні».
Но відкіль стрілка не взялася
І спотиньга в стегно вп’ялася,
І кров забризкала штани.
[133] Еней од рани шкандибає
В крові із строю в свій намет;
Його Асканій проводжає,
Либонь, і під руку ведеть.
Уздрів се Турн, возвеселився,
Розприндився і розхрабрився
І на троянців полетів:
То б’є, то пха або рубає,
Із трупів бурти насипає,
Хоть би варить на сто котлів.
[134] І перших Філа, Тамаріса
На землю махом поваляв;
Потім Хлорея, Себаріса,
Мовби комашок, потоптав;
Дерету, Главку, Ферсілогу
Поранив руки, шию, ногу;
Навік каліками зробив.
Побив багацько Турн заклятий,
Не трохи потоптав зикратий,
В крові так, мов в багні, бродив.
[135] Коробилась душа Енея,
Що Турн троянців так локшив;
Стогнав жалчіше Прометея,
Бо був од рани єлє жив.
Япид, цилюрик лазаретний,
Був знахур в порошках нешпетний,
Лічить Енея приступав:
По локті руки засукає,
За пояс поли затикає,
Очками кирпу осідлав.
[136] І зараз приступивши к ділу,
Він шпеник в рані розглядав;
Прикладовав припарки к тілу
І шилом в рані колупав.
І шевську смолу прикладає,
Но все те трохи помагає;
Япид сердешний чує жаль!
Обценьками питавсь, кліщами,
Крючками, щипцями, зубами,
Щоб вирвать проклятущу сталь.
[137] Венери серце засвербіло
Од жалю, що Еней стогнав;
Підтикавшись – ану за діло;
І Купідончик не гуляв.
Шатнулись, разних трав нарвали,
Зцілющої води примчали,
Гарлемських капель піддали,
І, все те вкупі сколотивши,
Якісь слова наговоривши,
Енею рану полили.
[138] Таке лікарство чудотворне
Боль рани зараз уняло,
І стрілки копійце упорне
Без праці винятись дало.
Еней наш знову ободрився,
Пальонки кубком підкрепився,
В пайматчину одігся бронь.
Летить оп’ять врагів локшити,
Летить троянців ободрити,
Роздуть в них храбрості огонь.
[139] За ним фрігійські воєводи,
Що тьху, навзаводи летять;
А військо – в потоках як води
Ревуть, все дном наверх вертять.
Еней лежачих не займає,
Утікачів нізащо має,
А Турна повстрічать бажа.
Хитрить лукавая Ютурна,
Яким би побитом їй Турна
Спасти од смертного ножа.
[140] На хитрості дівчата здатні,
Коли їх серце защемить;
І в ремеслі сім так понятні,
Сам біс їх не перемудрить.
Ютурна з облака злетіла,
Зіпхнула братня машталіра
І стала коней поганять;
Бо Турн ганяв тогді на возі,
Зикратий же лежав в обозі,
Не в силах бігать ні стоять.
[141] Ютурна, кіньми управляя,
Шаталась з Турном між полків,
Як од хортів лиса виляя,
Спасала Турна од врагів.
То з ним наперед виїзжала,
То вмиг в другий кінець скакала,
Но не туда, де був Еней,
Сей бачить хитрость тут непевну,
Трусливость Турнову нікчемну,
Нап’явсь в погонь зо всіх гужей.
[142] Пустивсь Еней слідити Турна
І дума з ока не спустить;
Но мавка хитрая Ютурна
І тут найшлася кулю злить.
К тому ж Мессап, забігши збоку,
Зрадливо, зо всього наскоку,
Пустив в Енея камінець;
Но сей, по щастю, ухилився
І камінцем не повредився,
З султана ж тілько збивсь кінець.
[143] Еней, таку уздрівши зраду,
Великим гнівом розпаливсь;
Гукнув на всю свою громаду
І тихо Зевсу помоливсь.
Всю рать свою вперед подвинув
І разом на врагів нахлинув,
Велів всіх сікти та рубать.
Пішли латинців потрошити;
Рутульців шпиговать, кришити
Та ба! Як Турна б нам достать.
[144] Тепер без сорома признаюсь,
Що трудно битву описать;
І як ні морщусь, ні стараюсь,
Щоб гладко вірші шкандовать,
Та бачу по моєму виду,
Що скомпоную панихиду.
Зроблю лиш розпис іменам
Убитих воїнів на полі
І згинувших тут по неволі
Для примхи їх князьків душам.
[145] На сей баталії пропали:
Цетаг, Танаїс і Толон;
Од рук Енеєвих лежали
Порізані: Оніт, Сукрон.
Троянців Гілла і Аміка
Зіпхнула в пекло Турна піка…
Та де всіх поіменно знать?
Там вороги всі так змішались,
Стіснились, що уже кусались,
Руками ж нільзя і махать.
[146] Як ось і сердобольна мати
Енею хукнула в кабак,
Велів, щоб штурмом город брати,
Рутульських перебить собак.
Столичний же Лаврент достати,
Латину з Турном перцю дати;
Бо цар в будинках ні гу-гу.
Еней на старших галасає,
Мерщій до себе їх ззиває
І мовить, ставши на бугру:
[147] «Моєї мови не жахайтесь
(Бо нею управля Зевес)
І зараз з військом одправляйтесь
Брать город, де паршивий пес,
Латин зрадливий, п’є сивуху,
А ми б’ємось зо всього духу.
Ідіть паліть, рубайте всіх;
Громадська ратуш, зборні ізби
Щоб наперед всього ізслизли,
Амату ж зав’яжіте в міх».
[148] Сказав, і військо загриміло,
Як громом, разним оружжям;
Построїлось і полетіло
Простесенько к градським стінам.
Огні через стіну шпурляли,
До стін драбини приставляли
І хмари напустили стріл.
Еней, на город руки знявши,
Латина в зраді укорявши,
Кричить: «Латин вина злих діл».
[149] Якії в городі остались,
Злякались од такой біди,
І голови їх збунтовались,
Не знали, утікать куди.
Одні тряслись, другі потіли,
Ворота одчинять хотіли,
Щоб в город напустить троян.
Другі Латина визивали,
На вал полізти принуждали,
Щоб сам спасав своїх мирян.
[150] Амата, глянувши в віконце,
Уздріла в городі пожар;
Од диму, стріл затьмилось сонце;
Напав Амату сильний жар.
Не бачивши ж рутульців, Турна,
Вся кров скипілася зашкурна,
І вмиг царицю одур взяв.
Здалося їй, що Турн убитий,
Через неї стидом покритий,
Навік з рутульцями пропав.
[151] Їй жизнь зробилася немила,
І осоружився ввесь світ.
Себе, олімпських кобенила;
І видно ізо всіх приміт,
Що глузд остатній потеряла;
Бо царськеє убрання рвала,
І в самій смутній сій порі,
Очкур вкруг шиї обкрутивши,
Кінець за жердку зачепивши,
Повісилась на очкурі.
[152] Амати смерть ся бусурменська
Як до Лавинії дійшла,
То крикнула «уви!» з-письменська,
По хаті гедзатись пішла.
Одежу всю цвітну порвала,
А чорну к цері прибирала,
Мов галка нарядилась вмах;
В маленьке зеркальце дивилась,
Кривитись жалібно училась
І мило хлипати в сльозах.
[153] Такая розімчалась чутка
В народі, в городі, в полках,
Латин же, як старий плохутка,
Устояв ледве на ногах.
Тепер він берега пустився
І так злиденно іскривився,
Що став похожим на верзун.
Амати смерть всіх сполошила,
В тугу, в печаль всіх утопила,
Од неї звомпив сам пан Турн.
[154] Як тілько Турн освідомився,
Що дав цариці смерть очкур,
То так на всіх остервенився,
Підстрелений мов дикий кнур.
Біжить, кричить, маха руками
І грізними велить словами
Латинцям і рутульцям бой
З енеївцями перервати.
Якраз противні супостати,
Утихомирясь, стали в строй.
[155] Еней од радості не стямивсь,
Що Турн виходить битись з ним,
Оскалив зуб, на всіх оглянувсь
І списом помахав своїм.
Прямий, як сосна, величавий,
Бувалий, здатний, тертий, жвавий
Такий, як був Нечоса—князь.
На нього всі баньки п’ялили,
І сами вороги хвалили,
Його любив всяк – не боявсь.
[156] Як тілько виступили к бою
Завзята пара ватажків,
То, зглянувшися між собою,
Зубами всякий заскрипів.
Тут хвись! шабельки засвистіли,
Цок-цок! – і іскри полетіли;
Один другого полосять!
Турн перший зацідив Енея,
Що з плеч упала і керея,
Еней був поточивсь назад.
[157] І вмиг, прочумавшись, з наскоком