Страница:
– Паца, давайте ше разок вниз – до третьої школи, там така гора, шо вже як звідти не заведеться – то їй вобше гаплик.
І дійсно, там була довжелезна і височенна гора, завдовжки з кілометр. І якщо машина з’їде вниз і не заведеться – ми із спокійною душею відмовимося від думки витягнути її назад, бо це в нашій ситуації просто неможливо. Ми встали, вперлися ногами в асфальт і почали штовхати її з такими лицями, ніби внизу не третя школа, а розщілина Великого Каньйону, штат Колорадо. Останні метри – і машина понеслася вниз, залишаючи Лесика з Вовчиком далеко ззаду, зі швидкістю звуку, разом з їхніми бичками, затиснутими в зубах. Я втикнув третю й очманіло почав натискати на всілякі кнопки-самодєлки, яких на панелі було просто маса, як у вертольоті. Мій вуйко Славік – майстер від Бога понаробив кучу тумблерів. Але не встиг мені розказати, яка кнопка за що відповідає. І за декілька метрів до неминучої зупинки я, видно, набрав потрібну комбінацію цифр, тобто натис, нарешті, те, що треба було натиснути, і «Побєда» рикнула й почала працювати. Бард збоку поправив окуляри і, наче нічого й не було, поглянув на годинник. Було пів на п’яту. Я розвернув машину і побачив, як вдалині підскакували дві маленькі фігурки. То Лесик з Вовою танцювали ритуальний танець на знак перемоги рефлексів над інтелектом. Ми виїхали догори, і я, відкривши двері, запропонував підкинути братів додому.
– Дякую, Андрію, ми ше покурим по дорозі, – озвався Вовчик.
Ми помахали їм і поїхали вбік кордону. За спиною, на сході, починало світати, і Бардові окуляри світилися, ніби зсередини. Аж страшно було на нього дивитися. Тому я намагався розгледіти щось на дорозі через феноменальне вітрове скло. Коли ми переїжджали через покоцаний переїзд у селі Коти, я пригальмував і переключив замість першої на третю. «Побєда» хрюкнула і стала посеред рейок. Я знав, що поїзд тут ходить дуже рідко. Але нам би вистачило і одного разу, повірте. Я дослідив ситуацію – заднє колесо стояло перед самою рейкою, яка в тому місці була високою через відсутність асфальту. І тому перепхати машину руками було рівнозначним зіпхнути з місця Останкінську вежу. Мене важко було чимось здивувати після нічного кросу по окружній Новоєврейська, і я руками поскладав у голові останки свого логічного мислення і відразу згадав, що допомогло вийти з патової ситуації. Звичайно – КНОПКА. Вона була зліва від руля майже під датчиком температури води. Я витягнув костиль і сказав Барду:
– Віталя, я крутну, а ти нажми на кнопку, о’кей?
– О’кей, – сказав Віталя.
Я звичним жестом сунув машині покручений залізний член і крутнув. Те, що не відбулося нічого, не здивувало, а навіть трохи підняло настрій. Я звик до такої реакції машини на мої намагання її задовольнити. Але вирішив спитати в Барда, чи він натискав кнопку.
– Ти крутнув, а потім я нажав, ти ж так казав?
– Нє, Віталя, нажми і тримай, а я крутну ще раз. Добре?
Віталік натиснув кнопку, я крутнув корбу, і машина моментально завелася. Ми взнали Великий Секрет «Побєди» номер один, і тепер Берлін став для нас трохи ближче, ніж годину тому.
Ми під’їхали до пропускного пункту на Раві-Руській десь пару хвилин по шостій. Була величезна черга машин, які їхали до Польщі. Але їх не пускали. Просто в мого однокласника Феді, який працював на митниці, був день народження, і митниця неспроможна була обслуговувати недисципліновану масу туристів. Про нас знали, бо я дзвонив Феді, що ми будем їхати. Пограничник, який був явно потомком Чингізхана, війська якого тусували у нашому районі довший час, був короткого зросту, з кривими ніжками іксом, розкосими монгольськими очима і жовтим кольором шкіри. Справжній українець. На маленькій голові теліпалася величезна, як для нього, фуражка, з пластмасовим дашком, з’їжджаючи вперед, вона била його по носі. Тоді він робив головою кивок уверх, ніби відганяв муху, яка хотіла сісти йому на ніс, і фуражка ненадовго поверталася на своє місце. Вікно в моїх дверях не відкривалося, і я відкрив двері, щоби почути, що він скаже. Двері пригвоздили маленького погранца до стіни його будки, він вирячив очі і, обтираючи всьо болото з «Побєди», своїм вже далеко несвіжим мундиром протиснувся і виліз на волю.
– Ти, чуєш, осторожно, чуть людину не придавив, – ображено сказав він.
– Я ж не винен, шо та людина розміром, як пес, – сказав я вже на ходу, і він того, на щастя, не чув. Ми в’їхали на абсолютно пусту і затишну митницю. Жаби квакали в сусідньому з кордоном озері, легкий вітерець ворушив верхівки дерев і носив по території незаповнені митні декларації. Я не глушив машину, позаяк діставати корбуна границі не входило до моїх найближчих планів. З корчів вилізла фігура митника в пом’ятому прикиді, і він підійшов до машини. Його хитнуло, і він схопився за ручку задніх дверей. Двері піддалися і відкрилися – з них випало п’ятеро голих фігур. Ніколи в житті митник не тверезів, і не сивів, і не какав одночасно. Він присів і, обхопивши голову руками, крикнув:
– Та ж мертвих дітей не можна, хлопці! У нас же границя!
На моє і Барда щастя з поближчого вагончика вийшла ще одна фігура, знайома мені до болю зі школи. ФЄДЯ – наше спасіння. Скільки раз протягував він мене через безнадійно довгі, як романи Толстого, черги до кордону. Він підійшов до нас і, хапаючи за руку сивого вже на той момент колєгу, сказав:
– Давай талончик. – Взявши його другою рукою, відволочив друга у вагончик і за хвилину повернувся з проштампованим пропуском для виїзду.
– Сьогодні в поляків чорна бригада, – сказав він змовницьким тоном. – Вважайте там, можуть не пустити з вашими пасажирами.
Ми подякували, сіли в машину і переїхали на польський бік. Перше, що сказав нам поляк, кинуло мене у піт:
– Згасіць сільнік! – це означало, що я мав виключити двигун. Машин більше не було, і вся увага впала виключно на нас. Не виключити – означало, що я через три хвилини знову побачу Фєдю, нам таке не підходило. Ми їхали в Європу.
Я вирубав мотор і вийшов з машини.
Поляк підозріло подивився на Барда, який, ніби сьомий манекен, сидів у машині і не рухався.
– До конд єдзєцє?[1] – запитав він голосом Адольфа Гітлера, який читав промову по радіо.
– До Берліна на фестіваль, – чистою польською відповів я. – Театр єднего актора, тен пан в окулярах єст акторем, манекіни – для сценографії, а я му помагам.
Поляк довго ходив навколо машини і простукував двері. Його не цікавили манекени, на яких Бард заробляв більше, ніж будь-який наркоділер з Бучача на коноплі. Він шукав наркоту і був переконаний, що вона в нас є. Але з дверей від постукування по них фонаріком крім кусків ржавчини не впало нічого подібного до кокаїну. Так він походив ще з хвилин десять і попросив відкрити капот. Коли я здійснив його просьбу, перед ним відкрилася паща, якій позавидував би амазонський алігатор. Туди міг попасти навіть кінь, і його б там довго шукали. Посвітивши на брудні маслянисті деталі, поляк просяк противним запахом спалених газів, і від його парфумів «Пані Ковальска» не залишилося навіть натяку.
– Єхаць, – крикнув він і, заложивши руки за спину, став збоку.
Я шепнув Барду, що треба вийти з машини і попхати, бо, дістаючи корбу на польській митниці, ми б заробили собі пожиттєву депортацію. Бард перший раз від Новоєврейська виліз з машини, поправив окуляри і разом зі мною почав пхати машину вбік виїзду.
Поляк, збаранівши від такої наглості, крикнув істеричним тоном:
– Пов’єдзялем – єхаць, а нє пхаць![2]
Ми з Бардом продовжували бігти і штовхати машину і робили б це навіть тоді, коли б польський митник почав стріляти нам у спину. Та оскільки пістолет був у нього хіба що в штанах, ми більше переживали за того, спереду, який відкривав шлагбаум. Він вирячив очі і спросоння не міг догнати, як йому вчинити. На нього неслася велика іржава махина і через кілька секунд могла змести його будку. А він зайняв би горде місце на капоті у вигляді фігурки оленя, який готується до стрибка.
– Отвєрай![3] – крикнув йому я, заскакуючи на ходу в кабіну і напомацки шукаючи ту кнопку, без якої наша пробіжка увінчалася б депортацією.
Він скажено дивився то на мене, то на «Побєду», то на начальника, який кричав йому щось іззаду. Любов до життя перемогла – він підняв шлагбаум і відскочив убік. Ми пронеслися повз нього на швидкості сорока кілометрів на годину, крило якраз почало відбивати свій зловісний ритм. Бард ніяк не міг заскочити, він засидів ногу, і вона теліпалася, як частина чужого організму, прив’язана до нього. Він повис на дверях і не міг перехилитися, щоб упасти на диван і закрити їх. Я натиснув кнопку, врубав передачу, машина сіпнулася, завелася, і Бард влетів у кабіну, поправляючи окуляри.
– Я фіґєю, – вирвалося в нього.
Йшла четверта година нашої подорожі, і ми вкотилися в Польщу. Ми проїхали 50, а до фінальної точки залишалося всього якихось там 950 кілометрів.
Якби мені випала зараз у мої 37 з половиною років така нагода – проїхатися «Побєдою» до Берліна, я б застрілив того, хто мені це запропонував, а потім застрілився би сам. Тоді – все було інакше. Бард мирно спав, не знімаючи окулярів і не підозрюючи, що, коли б він був на цьому місці років через п’ятнадцять, його прострілений труп я би скинув десь у комиші Вісли в районі Кракова. Я крутив руль і не знав, що паралельно з нами відправилася ще одна експедиція до Західної Європи, укомплектована Бардом. З Бучача, дві години після нашого від’їзду, рушила дивна машина УАЗик, переповнена людьми і манекенами. Машина являла собою прототип санітарної машини «швидкої допомоги», з таким круглим смішним передом, які є в кожній лікарні. Місць там було шість, але в машину запхалося вісім чоловік, крім чотирьох дорослих манекенів. Шофер називався Олег, і їздив він на ній таким чином, що коли він сидів за кермом, коліна у нього були на рівні вух, а руль внизу між ногами. Зручно продумане місце водія постійно тримало шофера в напруженому стані і не давало заснути під час руху. В машині разом з великою кількістю невідомого мені люду їхав наш з Бардом друг Тері, якого я забув узяти на борт нашого віайпішного корабля. Я прекрасно пам’ятаю, коли ми проїжджали Жешув, під горою стояла машина УАЗ із тернопільськими номерами. Купа народу копошилася біля неї і махала всім машинам, які зі свистом мчали повз них. У Польщі не прийнято було зупинятися незнайомим – буремні роки рекету мали свої неписані закони. Я також, стримуючи сльози, проїхав біля них і не зупинився. Нечиста хотіла, щоби Бард у цей момент спав, а спав він майже всю дорогу. А виявляється, в Олега скінчився бензин, і вони всю ніч спиняли машини, щоби попросити пального. Вісім годин вимучені і замерзлі українці стояли на смерть на польській дорозі, підсцикаючи знак «КРАКІВ 200 км». І вижили. Бо прийшов ранок, і хтось, сильніший за інших, вийшов на горбок і побачив величезну заправку, яка була якихось триста метрів од місця примусової стоянки по інший бік гори. Сльози щастя залили очі українців, а Олег почалапав з двома фляшками з-під води «Моршинська» набрати бензини. Ми в той час доїхали до Кракова і зупинилися на паркінгу, щоб дослідити причину хвороби нашої ластівочки. Я вперше за довгу дорогу від кордону заглушив двигло, і ми пішли напитися кави.
– Мусим вияснити, шо то за херня, Бард. Бо німці нас не пустять.
– Сьогодні неділя? – спитав Віталік, якому здалося, що проспав він у машині тиждень.
– Неділя, Бард. Дай Бог вияснити, шо там за параша відламалася, і її тут купити. Сьогодні це нереально. Всьо закрито.
– Я піду куплю журнальчик, а ти подивися до машини, – класно придумав Віталік і пішов ритися у музичній пресі.
Я озброївся набором ключів і поліз під машину. Поляки, взагалі, народ доброзичливий, але дуже приставучий. Навколо мене тут же зібрався консиліум з чотирьох алкашів, які бухали на заправці пиво «Жив’єц», і почали гундосити під руку:
– А цо то, курва, за ауто?
– То єст ауто? То, курва, танк!
Слово «курва» поляки вживають настільки часто, що воно ними не помічається, а в нашій мові замість нього придумали Кому. Взагалі вони кохаються в руських матюках і різноманітно це демонструють.
Я відкрутив акумулятор і порахував фінанси. В мене було 50 доларів на всю дорогу. Дивно, я недавно поставив майже свіжий, а він так підмолодив. Треба було починати тратити гроші. Я зайшов на заправку і вибрав найдешевше китайське гіменце з назвою «Золотий Кінь». Прикрутивши «Коня» на місце під капотом і віддавши 30 доларів, я спробував завести машину й відразу зрозумів, що тридцятку я викинув на вітер. Наша совдеповська батарея була здатна крутити Запорізьку греблю, але причина була не в ній. «Стартер!» – пробило мені в голові. Ясно, що продавець і чути не хотів, щоби віддати йому «Золотого Коня» назад. Я змирився і поліз під машину відкручувати стартер. Алкаші вели дискусію далі:
– Я мувілем[4] же то нє аккумулятор, курва.
– Я теж мувілем, же нє, курва.
– Ну то цо ти мі, курва?
– А цо я, курва?
Я крутив гайки і через півгодини виліз з-під машини, тримаючи в руках хворий орган. Малесенька кругленька шайбочка тріснула на бендексі – не буду пояснювати, що то за фіґня. І він перекособочувався і не крутився. Бляха-муха. Через таку дрібничку наша подорож була під загрозою провалу. Я з руками в солідолі аж по плечі забіг у чистий, як аптека, магазин, де Бард з виглядом філософа гортав «Тилько Рок».
– Віталя, я знаю причину! – крикнув я піднесено. – Треба знайти таку фіґняшку, але де ми її знайдемо в неділю ввечері?
Продавець стояв в ідеально чистому комбінезоні, покрутив носом у мій бік і запропонував:
– Може, пан сє умиє?
Ми виїхали зі змішаними почуттями. З одного боку, я знав причину, а з другого боку, що мені це давало, що я її знав? До Вроцлава ми зупинялися разів двадцять біля приватних автомагазинів, і нам відповідали те саме, що нині – закрито. Швидкість нашого руху була настільки помірна, що, проїжджаючи по польських селах, я встигав роздивитися меблі по хатах, упізнати в лице всіх мешканців, які жили в них, познайомитися з генеалогічним деревом польських сімей, дякуючи фотографіям, які висіли на стінах осель. Всю дорогу по Польщі нам кричали вслід:
– «Варшава», «Варшава», – недалекі поляки не знали, що їх машина «Варшава» була нагло здерта з нашої «Побєди» так само, як і мінікупер, порш і ще багато славних прикладів високоякісного автомобілебудування. Я завернув на паркінг приватного готелю на автоматі, не узгоджуючи це рішення з Бардом. В рецепції сказали, що номер на двох коштує 25 уїв, рівно стільки в нас було на двох. Сили полишали наші тіла, і ми вирішили залізти в душ і напитися, а завтра буде завтра.
Як завжди після фляшки на брата – зранку встати не належить до найлегших завдань. У мене голова набрала квадратних форм і ніяк не хотіла повернутися у свій первинний стан. Бард заснув в окулярах і, знявши їх зараз, був схожий на хворого гайморитом, який припалив собі ніс компресом з хрону. Ми зійшли вниз і просто змели з лиця землі більшу частину шведського стола в ресторанчику. Піднялися наверх, склали сумки і здивовано помітили, що були тут всього ніч, а номер виглядав, як після двадцятиособової оргії. Зійшли вниз і загребли в сумки другу половину шведського стола. Зніяковілий офіціант побажав нам веселої подорожі. Він сказав пророчі слова. Весело почало бути відразу, як ми вийшли надвір. Було зимно, градусів з десять. Туман обійняв світ навколо нас, і ми виглядали в ньому, як замочена в порошку ОМО білизна. Бард стояв збоку і курив, а я бачив тільки, як в білій загуслій масі моргали його скельця окулярів. Ми підійшли до нашої квартири на колесах, яка стояла на фоні струйових, модних і нових машин, як ракета космонавта Комарова, яка загубилася в космосі сорок років тому і зненацька впала на паркінг готелю «У Штефана». Вікна її зловісно запітніли, і я зрозумів, що аеробіка з корбою мені забезпечена. Я акуратно дістав її з багажника, вставив у решітку і крутнув. Замість звичного звуку прокручування двигуна почувся якийсь хруст. По-моєму, я вставив її в темноті трохи не туди і щойно перемолов якусь тваринку, яка залізла переспати на теплий двигун. Покопирсавшись ще разок у потрібному напрямку, я надибав статевий отвір моєї залізної коханки і ввійшов у неї з усієї сили. Вона видала стогін, який може видати жінка, котру розбудив чоловік о сьомій годині ранку тільки через свою несподівану ерекцію, і нагло, по-сухому почав шурбати її непідготовлену мишку. Поляки не звикли до того, що по подвір’ю приватного тихенького готельчика їздить товарний поїзд о сьомій ранку. Вони вилізали на балкони і кричали:
– Ти, курва, рускі! Я зараз вийде і ці покаже. Ціхо,[5] курва!
На що я в обов’язковому порядку давав їм таку відповідь:
– Та ви, засрані пшеки! Коли ви вивозили від нас в анальних своїх, вонючих польських проходах золото і бриліанти, то ми мовчали. А зараз я вам мішаю?
Така дискусія в дусі братерства і взаєморозуміння проходила якихось хвилин десять, поки Бард скурив нарешті ранковий «Жітан» і, наморщивши лоба, видав фразу, яка змусила поляків здатися:
– Шп’єртдаляй! – крикнув він в молочну темноту, де мав бути готель із психованими жителями, і настала тиша. В одному слові він припустився чотирьох помилок, і до сьогодні я не можу розібратися – яка магічна сила, присутня у ньому, змусила закритися цілому вагону розлючених Панів. Я віддав машині більшість своєї теплової енергії, і вона, не розбещена сексом у своєму житті з партійним функціонером, кінчила через хвилин п’ятнадцять, тобто завелася, і з прекрасним рокотом купа непотрібного іржавого сміття викотилася з нами на борту убік Вроцлава.
Ми знайшли автомагазин, який продавав деталі на трактори. Продавець ознаймив нам, що деталь, яка здатна нас ощасливити, коштує п’ять злотих, на що я, заливаючи його прилавок сльозами захоплення, відповів «Дзєнькує Упшейм’є» і тряс руку, поки його не злапали корчі. Відремонтувавши стартер, я сидів біля машини в товаристві Барда, який курив, пив пепсі і читав «Тилько Рок». Одна-єдина думка боліла в мене в голові – як можна попасти в Берлін, маючи пустий бак, десять злотих і Барда, якому всьо по цимбалах? І поки я, виступаючи в ролі патанатома, колупався в своїх мізках, шукаючи під купою старого сміття відповідь на цю проблему, біля нас на великій швидкості пронісся і загальмував великий сто сороковий «мерсюк» з німецькими номерами. З нього вийшли двоє – батько-пшек і син-німець (і така фігня, виявляється, буває в світі). Батько в агонії впав біля «Побєди» навколішки й почав голосити:
– Моя малєнька курвечко! Цура[6] кохана.
Ми з Бардом і з сином-німцем зачудовано дивилися на конвульсії старшого пана і чекали дальшого розвитку подій.
– Я м’явем такі самохуд в 63 року. Чи моге зробіць соб’є з нім зд’єнцє?[7]
Я звичайно погодився, щоби він клацнувся з тачкою, але він спитав, чи можна це зробити зі мною, і потряс в повітрі якоюсь банкнотою. Ми з Бардом, як собачки, яким махнули перед носом куском вареної ковбаси, моментально скочили на ноги й були готові до фото. Я обняв поляка і, ризикуючи вимазати його білосніжний гарнітур, назавжди й безповоротно, тримав свої вимащені солідолом руки у нього над плечима. Бард клацнув мене з сім’єю, поляк всунув мені в кишеню сорочки три десятимарочні купюри, і тут Бард пискнув:
– Може, ше одно фото?
Поляк заржав і сказав, шо не сьогодні. Вони скочили в свій «мерсюк» і звалили так само, як і появилися в нашому житті.
Ми були врятовані. З нашими задатками – за тридцять дойч-курва-марок – можна було заїхати в Лісабон, не те, що в якийсь Берлін, до якого залишалося 300 км. Ми купили собі найбільший делікатес того часу – пачку «Чіо чіпс» і, помивши мої руки в калюжі біля автомагазину, рвонули вбік німецької границі. За шість годин ми бадьоро подолали двісті кілометрів, з’їли у дорозі фриток (картопля фрі по-нашому), від яких, тільки дякуючи нашому молодечому запалу і якісній соляній кислоті в шлунку, не випав через певний отвір шлунково-кишковий тракт. Заруливши на заправку, за якою вже виднілася митниця, я під’їхав до колонки і наївно почав шукати низькооктановий бензин, на якому звикла їздити кострубата совєцька машина. Надпису, який я шукав, не було на жодній з колонок. Найнижчим виявився 95 з перекресленим значком Pb. Я, боячись здатися тупим, не став виясняти значення написаного, втикнув пістолет у бак і налив бєнзіка рівно на 10 бундесівських рублів. Нам вистачало ще на дві банки пива і пачку «Жітан». Дуже якось дивно вдивлявся мені в очі заправник, якому я платив за паливо. Певно, він щось знає. «Скотина!», – подумав я і заскочив на диван із свиноматки. Завелася машина, як ніколи в своєму житті. Двигун зашелестів, ніби ніжне осіннє листячко, коли підтираєш ним заднє місце у лісі в тяжкий момент відсутності чомусь на дереві мотка туалетного паперу «Клінекс». Вуха не вірили акустичним даним, які надходили з-під капоту, і, здавалося, в голові макітриться та ще й так сильно, що можна ригнути. Ригнути ми якраз не встигли, але шанси це зробити збільшилися вдвоє. «Побєда» зненацька почала скакати, як мустанг, якому апачі попали в дупу стрілою і намагалися прив’язати його за ногу до сосни. До воріт митниці залишалося якихось двісті метрів, а наша машина на виду у всієї округи скакала так, ніби хотіла побити всі рекорди Бубки за один підхід. Мотляючись по кабіні у такт з нею, я то натискав, то відпускав педаль газу, чим робив ці скачки більшими по амплітуді і сильнішими. Бард несамовито бився головою об переднє шкло, і тільки дякуючи тому, що він з Бучача, чудом залишився живим. Коли чоло мого друга стало нагадувати велику емальовану каструлю, в якій варять голубці, мені вдалося вирубати двигун, і ми ніжно вкотилися на територію фашиків. До їхніх безпосередніх обов’язків входило обшманати нас від голови до п’ят, знайти хоча б одну поломку в машині і щасливо відправити нас в Україну. Я вкотився поміж ними у сектор, який був відведений спеціально для «НАШИХ», де треба було ставити машину і милити вазеліном «шоколадку». До нас підійшов, видно, фан Брюса Вілліса, бо виглядати він хотів так само, але над інтелектуальним виразом його табла треба було мамі з татом попрацювати більше. Він потрусив лисиною і гавкнув щось типу:
– Документен ун машінен.
– Я, я, – відповів я і простягнув йому техпаспорт, заповнений цьоцьою Лесьою у МРЕВ від руки і по-українськи.
– Вас іст дас? – спитався він мене, і якщо знав наше слово «б…ь», то закінчив би фразу тим, чим закінчив би я на його місці.
– Дас іст ауто, бля, – вирвалося в мене на кінці.
– Найн, вас іст дас? – перепитав Брюс Вілліс і ткнув пальцем в мій талон.
– А-а, дас іст техпаспорт, – не знаю, чи воно так називається в них, але більше варіантів в мене не було. Німець довго щось гаркав до свого колєги, який був схожий на мужика, котрому прикрутили голову від карлика. Той крутив замалою як на нього шпаківнею і махав убік Львова:
– Цурюк, цурюк, – почув я в наш бік. Я з дитинства ненавидів слова, які закінчуються на «урюк», і тому почав підозрювати форс-мажорні повороти в нашому плані взяття Берліна. Збоку від нас проїжджали прекрасні, сяючі новенькі машини, з вікон яких нас очманіло роздивлялися перестрашені арійці. Вони всі мали такий вигляд, ніби побачили живого Дон Кіхота власною персоною на своєму Росінанті, який самотужки атакує японську морську ескадру. Я ж дивився вбік того, з маленькою головою, мріючи, якби ту голову на відстані запрограмувати, щоби нас скоріше запустили. Наш поліцай вернувся і, простягаючи мені документ, сказав:
– Бітте. Ауф.
– На здоров’я, – відповів я, але Бард штовхнув мене ліктем:
– Кент хоче, шоб ми вийшли.
Ми вибралися з тачки, німець заліз на моє місце, наморщивши ніс від стійкого і нелегкого запаху нашого перебування в цій машині найближчі дві доби, а також інших її власників сорок останніх років поспіль. Він повернув голову назад і зацікавлено роздивлявся на манекенів. Його вираз обличчя змінився на вираз обличчя підлітка, який перший раз побачив голу тьотю, і та була не проти просвітити його, що з цим всім можна робити.
– От придурки, – підсумував я свої спостереження. На них ті манекени діють, як на котів валер’янка. От Бард тєму видумав.
Барда, натомість, не радувало зацікавлення поліцая його дітьми. Він не мав наміру дарувати комусь 150 марок тільки за те, що нас пропустять без огляду. Він піде пішки в Берлін і залишить мене тут, і понесе всіх дітей на горбі, тільки для того, щоб відчути в руках ШТУКУ справжньої валюти. Так думав Бард, але німець був митником не з Рава-Руської, а з Коттбуса, і він не знав, що можна брати в людей гроші, а також приймати від них хабарі товаром. Він виліз і сказав мені:
– Бітте поворотен морген, – ну, типу, поворотами поморгай.
– Ясен херен, – відповів я і посмикав перемикачем поворотів. Позаяк реле згоріло в часи, коли Стаханов бив власні рекорди в шахтах Донбасу, мені довелося смикати по черзі вниз-назад, вниз-назад, а потім вверх-назад, вверх-назад, щоби створити німцю ілюзію мигання лампочок, які без цієї процедури просто світили, як лампочка Ілліча в хаті щасливих селян з його портретом у руках.
– Я, гут. Бітте, ручнік арбайтен, – тим часом попросив він перевірити, чи лабає ручне гальмо. Я хотів показати на Барда і сказати, що зі мною ще і запасний ручник їде, але то було тільки зі злості, і я нагнувся в кабіну до ручки ручного гальма. Вона виглядала так, як величезний стоп-кран у поїзді. Червоного ядучого кольору ручка перекривала вхід у салон, коли була затягнута, а коли відпущена, – то за неї обов’язково заплутувалася штанина на лівій нозі. У всіх нормальних автомобілів ручник розташований поміж передніх крісел, а позаяк у «Побєди» був диван, його розмістили так, щоб він постійно нагадував про своє існування. Мій ангел-хранитель не дав відкрутити цю ключку тиждень тому, і слава йому і Господу Богу. Я затягнув ручник, який також останній раз працював хіба що на випробовуваннях цієї точили в конструкторському бюро в переддень підписання пакту Молотова-Ріббентропа. Паралельно з ним я був змушений непомітно втикнути на рулі першу передачу, на випадок, якщо б німцю збрело в його німецьку бошку спробувати зсунути її з місця. На той час навколо нас було набагато більше людей, ніж спочатку. Всі з цікавістю розглядали нашого динозавра, в якого багажник підпирався ручкою від лопати, бо не працював фіксатор. Хтось із них простягнув руку до цього нехитрого пристрою, але Бард жестом дуже вчасно відмовив його це зробити, показавши, що на місці його кінцівки в кращому разі залишиться культя до ліктя, а в гіршому – по плече, якщо кришка впаде і захлопнеться разом з його граблею. Коротше, німці взяли нас у кільце. В моїх генах бурлила партизанська кров мого діда, і мій мозок працював на всі можливі і примітивні виверти, які готували нам німаки. Хтось із них все-таки копнув ногою нашу ластівочку в бампер, сподіваючись перевірити силу ручника, і в цей момент від неї просто на його лаковані і вилизані, як собачі яйка, туфлі, типу лодочки, в яких ходять німці-погранці, впало з десять кілограмів болота, змішаного з автомобільним мастилом і солідолом. Німець з жахом подивився на свої білі шкарпетони, які втопилися під купою чорно-сірої маси. Якби навколо були українські митники, всі радісно би поржали зі свого колєги і завернули би нас додому. Так, заодно, для прикола. Але це були німці, вони тільки похитали головами і допомогли господарю загиблих шкарпеток сховатися у нетрях будинку митниці. Лисий Брюс, задоволений екзаменацією ручника, запропонував перевірити світлові сигнали, які дублюють натиснення педалі гальма. І тут я зіпрів ще один раз і не тільки на голові. В мене було таке враження, ніби з чайника, який простояв на холодному зимовому підвіконні цілу ніч, хтось тоненькою цівочкою налив мені льодяної води на мох, який росте на переході спини в дупу. З моха водичка скапувала нижче, у каньйон, який розділяє обидві дольки, і мочалкою накопичувалася на всьому хазяйстві, яке обрамляє цей, схований у трусах, ансамбль зі самого низу. Річ у тім, що моя «Побєда», а також всі її сестри мали всього одну «тормозну» лампочку посеред кришки багажника. Я натиснув на гальма правою ногою, а ліва, підкошуючись, видавала ворогам всю мою психологічну неврівноваженість. Як око циклопа – повільно загорілася ледь помітним і тьмяним брудно-червоним світлом одна-єдина жарівочка ззаду. Німці дивилися на сигнали по боках. У принципі, вони робили логічно. Я набрав повітря і сказав: – Дас іст антікварішен ауто. Зіс іс еназер модел ту лайт ін Юроп, – вальнув я майже на есперанто фразу, і дуже хотів, щоб вони зрозуміли її дослівно як: «Це стара машина, але для їзди по Європі передбачена така конфігурація світла», – і включив підфарники. Як два ока циклопа, ледь-ледь зажевріли дві лямпочки, які не могли вмерти з часів Визвольного Руху 39 року і до сих пір пам’ятали номер мобільника Степана Бандери. Я зняв ногу з гальм і виключив підфарники. Циклоп заплющив очі. Так я проробив пару разів, щоб виховати у німців набутий рефлекс, як старина Павлов у своїх собак. В цей тяжкий для мене і всієї України момент приниження нашої слов’янської гідності Бард, який віз німецьким корешам попробувати кримської коноплі, підійшов до пограничного песика-пуделька, навченого шукати наркоту. Він тикав йому під ніс кулак, в якому затис скручену папіроску. Віталя був готовий при найменшій реакції собаки на ганджу – викинути папіроску в сміття, але пес крутив обрубком хвоста і лизав бардові нігті на ногах через відкриті сандалі львівської фабрики «Прогрес». Бард зрозумів, що пес шукає серйозні мінерали, і він в повній безпеці зі своїм пластиліном.
І дійсно, там була довжелезна і височенна гора, завдовжки з кілометр. І якщо машина з’їде вниз і не заведеться – ми із спокійною душею відмовимося від думки витягнути її назад, бо це в нашій ситуації просто неможливо. Ми встали, вперлися ногами в асфальт і почали штовхати її з такими лицями, ніби внизу не третя школа, а розщілина Великого Каньйону, штат Колорадо. Останні метри – і машина понеслася вниз, залишаючи Лесика з Вовчиком далеко ззаду, зі швидкістю звуку, разом з їхніми бичками, затиснутими в зубах. Я втикнув третю й очманіло почав натискати на всілякі кнопки-самодєлки, яких на панелі було просто маса, як у вертольоті. Мій вуйко Славік – майстер від Бога понаробив кучу тумблерів. Але не встиг мені розказати, яка кнопка за що відповідає. І за декілька метрів до неминучої зупинки я, видно, набрав потрібну комбінацію цифр, тобто натис, нарешті, те, що треба було натиснути, і «Побєда» рикнула й почала працювати. Бард збоку поправив окуляри і, наче нічого й не було, поглянув на годинник. Було пів на п’яту. Я розвернув машину і побачив, як вдалині підскакували дві маленькі фігурки. То Лесик з Вовою танцювали ритуальний танець на знак перемоги рефлексів над інтелектом. Ми виїхали догори, і я, відкривши двері, запропонував підкинути братів додому.
– Дякую, Андрію, ми ше покурим по дорозі, – озвався Вовчик.
Ми помахали їм і поїхали вбік кордону. За спиною, на сході, починало світати, і Бардові окуляри світилися, ніби зсередини. Аж страшно було на нього дивитися. Тому я намагався розгледіти щось на дорозі через феноменальне вітрове скло. Коли ми переїжджали через покоцаний переїзд у селі Коти, я пригальмував і переключив замість першої на третю. «Побєда» хрюкнула і стала посеред рейок. Я знав, що поїзд тут ходить дуже рідко. Але нам би вистачило і одного разу, повірте. Я дослідив ситуацію – заднє колесо стояло перед самою рейкою, яка в тому місці була високою через відсутність асфальту. І тому перепхати машину руками було рівнозначним зіпхнути з місця Останкінську вежу. Мене важко було чимось здивувати після нічного кросу по окружній Новоєврейська, і я руками поскладав у голові останки свого логічного мислення і відразу згадав, що допомогло вийти з патової ситуації. Звичайно – КНОПКА. Вона була зліва від руля майже під датчиком температури води. Я витягнув костиль і сказав Барду:
– Віталя, я крутну, а ти нажми на кнопку, о’кей?
– О’кей, – сказав Віталя.
Я звичним жестом сунув машині покручений залізний член і крутнув. Те, що не відбулося нічого, не здивувало, а навіть трохи підняло настрій. Я звик до такої реакції машини на мої намагання її задовольнити. Але вирішив спитати в Барда, чи він натискав кнопку.
– Ти крутнув, а потім я нажав, ти ж так казав?
– Нє, Віталя, нажми і тримай, а я крутну ще раз. Добре?
Віталік натиснув кнопку, я крутнув корбу, і машина моментально завелася. Ми взнали Великий Секрет «Побєди» номер один, і тепер Берлін став для нас трохи ближче, ніж годину тому.
Ми під’їхали до пропускного пункту на Раві-Руській десь пару хвилин по шостій. Була величезна черга машин, які їхали до Польщі. Але їх не пускали. Просто в мого однокласника Феді, який працював на митниці, був день народження, і митниця неспроможна була обслуговувати недисципліновану масу туристів. Про нас знали, бо я дзвонив Феді, що ми будем їхати. Пограничник, який був явно потомком Чингізхана, війська якого тусували у нашому районі довший час, був короткого зросту, з кривими ніжками іксом, розкосими монгольськими очима і жовтим кольором шкіри. Справжній українець. На маленькій голові теліпалася величезна, як для нього, фуражка, з пластмасовим дашком, з’їжджаючи вперед, вона била його по носі. Тоді він робив головою кивок уверх, ніби відганяв муху, яка хотіла сісти йому на ніс, і фуражка ненадовго поверталася на своє місце. Вікно в моїх дверях не відкривалося, і я відкрив двері, щоби почути, що він скаже. Двері пригвоздили маленького погранца до стіни його будки, він вирячив очі і, обтираючи всьо болото з «Побєди», своїм вже далеко несвіжим мундиром протиснувся і виліз на волю.
– Ти, чуєш, осторожно, чуть людину не придавив, – ображено сказав він.
– Я ж не винен, шо та людина розміром, як пес, – сказав я вже на ходу, і він того, на щастя, не чув. Ми в’їхали на абсолютно пусту і затишну митницю. Жаби квакали в сусідньому з кордоном озері, легкий вітерець ворушив верхівки дерев і носив по території незаповнені митні декларації. Я не глушив машину, позаяк діставати корбуна границі не входило до моїх найближчих планів. З корчів вилізла фігура митника в пом’ятому прикиді, і він підійшов до машини. Його хитнуло, і він схопився за ручку задніх дверей. Двері піддалися і відкрилися – з них випало п’ятеро голих фігур. Ніколи в житті митник не тверезів, і не сивів, і не какав одночасно. Він присів і, обхопивши голову руками, крикнув:
– Та ж мертвих дітей не можна, хлопці! У нас же границя!
На моє і Барда щастя з поближчого вагончика вийшла ще одна фігура, знайома мені до болю зі школи. ФЄДЯ – наше спасіння. Скільки раз протягував він мене через безнадійно довгі, як романи Толстого, черги до кордону. Він підійшов до нас і, хапаючи за руку сивого вже на той момент колєгу, сказав:
– Давай талончик. – Взявши його другою рукою, відволочив друга у вагончик і за хвилину повернувся з проштампованим пропуском для виїзду.
– Сьогодні в поляків чорна бригада, – сказав він змовницьким тоном. – Вважайте там, можуть не пустити з вашими пасажирами.
Ми подякували, сіли в машину і переїхали на польський бік. Перше, що сказав нам поляк, кинуло мене у піт:
– Згасіць сільнік! – це означало, що я мав виключити двигун. Машин більше не було, і вся увага впала виключно на нас. Не виключити – означало, що я через три хвилини знову побачу Фєдю, нам таке не підходило. Ми їхали в Європу.
Я вирубав мотор і вийшов з машини.
Поляк підозріло подивився на Барда, який, ніби сьомий манекен, сидів у машині і не рухався.
– До конд єдзєцє?[1] – запитав він голосом Адольфа Гітлера, який читав промову по радіо.
– До Берліна на фестіваль, – чистою польською відповів я. – Театр єднего актора, тен пан в окулярах єст акторем, манекіни – для сценографії, а я му помагам.
Поляк довго ходив навколо машини і простукував двері. Його не цікавили манекени, на яких Бард заробляв більше, ніж будь-який наркоділер з Бучача на коноплі. Він шукав наркоту і був переконаний, що вона в нас є. Але з дверей від постукування по них фонаріком крім кусків ржавчини не впало нічого подібного до кокаїну. Так він походив ще з хвилин десять і попросив відкрити капот. Коли я здійснив його просьбу, перед ним відкрилася паща, якій позавидував би амазонський алігатор. Туди міг попасти навіть кінь, і його б там довго шукали. Посвітивши на брудні маслянисті деталі, поляк просяк противним запахом спалених газів, і від його парфумів «Пані Ковальска» не залишилося навіть натяку.
– Єхаць, – крикнув він і, заложивши руки за спину, став збоку.
Я шепнув Барду, що треба вийти з машини і попхати, бо, дістаючи корбу на польській митниці, ми б заробили собі пожиттєву депортацію. Бард перший раз від Новоєврейська виліз з машини, поправив окуляри і разом зі мною почав пхати машину вбік виїзду.
Поляк, збаранівши від такої наглості, крикнув істеричним тоном:
– Пов’єдзялем – єхаць, а нє пхаць![2]
Ми з Бардом продовжували бігти і штовхати машину і робили б це навіть тоді, коли б польський митник почав стріляти нам у спину. Та оскільки пістолет був у нього хіба що в штанах, ми більше переживали за того, спереду, який відкривав шлагбаум. Він вирячив очі і спросоння не міг догнати, як йому вчинити. На нього неслася велика іржава махина і через кілька секунд могла змести його будку. А він зайняв би горде місце на капоті у вигляді фігурки оленя, який готується до стрибка.
– Отвєрай![3] – крикнув йому я, заскакуючи на ходу в кабіну і напомацки шукаючи ту кнопку, без якої наша пробіжка увінчалася б депортацією.
Він скажено дивився то на мене, то на «Побєду», то на начальника, який кричав йому щось іззаду. Любов до життя перемогла – він підняв шлагбаум і відскочив убік. Ми пронеслися повз нього на швидкості сорока кілометрів на годину, крило якраз почало відбивати свій зловісний ритм. Бард ніяк не міг заскочити, він засидів ногу, і вона теліпалася, як частина чужого організму, прив’язана до нього. Він повис на дверях і не міг перехилитися, щоб упасти на диван і закрити їх. Я натиснув кнопку, врубав передачу, машина сіпнулася, завелася, і Бард влетів у кабіну, поправляючи окуляри.
– Я фіґєю, – вирвалося в нього.
Йшла четверта година нашої подорожі, і ми вкотилися в Польщу. Ми проїхали 50, а до фінальної точки залишалося всього якихось там 950 кілометрів.
Якби мені випала зараз у мої 37 з половиною років така нагода – проїхатися «Побєдою» до Берліна, я б застрілив того, хто мені це запропонував, а потім застрілився би сам. Тоді – все було інакше. Бард мирно спав, не знімаючи окулярів і не підозрюючи, що, коли б він був на цьому місці років через п’ятнадцять, його прострілений труп я би скинув десь у комиші Вісли в районі Кракова. Я крутив руль і не знав, що паралельно з нами відправилася ще одна експедиція до Західної Європи, укомплектована Бардом. З Бучача, дві години після нашого від’їзду, рушила дивна машина УАЗик, переповнена людьми і манекенами. Машина являла собою прототип санітарної машини «швидкої допомоги», з таким круглим смішним передом, які є в кожній лікарні. Місць там було шість, але в машину запхалося вісім чоловік, крім чотирьох дорослих манекенів. Шофер називався Олег, і їздив він на ній таким чином, що коли він сидів за кермом, коліна у нього були на рівні вух, а руль внизу між ногами. Зручно продумане місце водія постійно тримало шофера в напруженому стані і не давало заснути під час руху. В машині разом з великою кількістю невідомого мені люду їхав наш з Бардом друг Тері, якого я забув узяти на борт нашого віайпішного корабля. Я прекрасно пам’ятаю, коли ми проїжджали Жешув, під горою стояла машина УАЗ із тернопільськими номерами. Купа народу копошилася біля неї і махала всім машинам, які зі свистом мчали повз них. У Польщі не прийнято було зупинятися незнайомим – буремні роки рекету мали свої неписані закони. Я також, стримуючи сльози, проїхав біля них і не зупинився. Нечиста хотіла, щоби Бард у цей момент спав, а спав він майже всю дорогу. А виявляється, в Олега скінчився бензин, і вони всю ніч спиняли машини, щоби попросити пального. Вісім годин вимучені і замерзлі українці стояли на смерть на польській дорозі, підсцикаючи знак «КРАКІВ 200 км». І вижили. Бо прийшов ранок, і хтось, сильніший за інших, вийшов на горбок і побачив величезну заправку, яка була якихось триста метрів од місця примусової стоянки по інший бік гори. Сльози щастя залили очі українців, а Олег почалапав з двома фляшками з-під води «Моршинська» набрати бензини. Ми в той час доїхали до Кракова і зупинилися на паркінгу, щоб дослідити причину хвороби нашої ластівочки. Я вперше за довгу дорогу від кордону заглушив двигло, і ми пішли напитися кави.
– Мусим вияснити, шо то за херня, Бард. Бо німці нас не пустять.
– Сьогодні неділя? – спитав Віталік, якому здалося, що проспав він у машині тиждень.
– Неділя, Бард. Дай Бог вияснити, шо там за параша відламалася, і її тут купити. Сьогодні це нереально. Всьо закрито.
– Я піду куплю журнальчик, а ти подивися до машини, – класно придумав Віталік і пішов ритися у музичній пресі.
Я озброївся набором ключів і поліз під машину. Поляки, взагалі, народ доброзичливий, але дуже приставучий. Навколо мене тут же зібрався консиліум з чотирьох алкашів, які бухали на заправці пиво «Жив’єц», і почали гундосити під руку:
– А цо то, курва, за ауто?
– То єст ауто? То, курва, танк!
Слово «курва» поляки вживають настільки часто, що воно ними не помічається, а в нашій мові замість нього придумали Кому. Взагалі вони кохаються в руських матюках і різноманітно це демонструють.
Я відкрутив акумулятор і порахував фінанси. В мене було 50 доларів на всю дорогу. Дивно, я недавно поставив майже свіжий, а він так підмолодив. Треба було починати тратити гроші. Я зайшов на заправку і вибрав найдешевше китайське гіменце з назвою «Золотий Кінь». Прикрутивши «Коня» на місце під капотом і віддавши 30 доларів, я спробував завести машину й відразу зрозумів, що тридцятку я викинув на вітер. Наша совдеповська батарея була здатна крутити Запорізьку греблю, але причина була не в ній. «Стартер!» – пробило мені в голові. Ясно, що продавець і чути не хотів, щоби віддати йому «Золотого Коня» назад. Я змирився і поліз під машину відкручувати стартер. Алкаші вели дискусію далі:
– Я мувілем[4] же то нє аккумулятор, курва.
– Я теж мувілем, же нє, курва.
– Ну то цо ти мі, курва?
– А цо я, курва?
Я крутив гайки і через півгодини виліз з-під машини, тримаючи в руках хворий орган. Малесенька кругленька шайбочка тріснула на бендексі – не буду пояснювати, що то за фіґня. І він перекособочувався і не крутився. Бляха-муха. Через таку дрібничку наша подорож була під загрозою провалу. Я з руками в солідолі аж по плечі забіг у чистий, як аптека, магазин, де Бард з виглядом філософа гортав «Тилько Рок».
– Віталя, я знаю причину! – крикнув я піднесено. – Треба знайти таку фіґняшку, але де ми її знайдемо в неділю ввечері?
Продавець стояв в ідеально чистому комбінезоні, покрутив носом у мій бік і запропонував:
– Може, пан сє умиє?
Ми виїхали зі змішаними почуттями. З одного боку, я знав причину, а з другого боку, що мені це давало, що я її знав? До Вроцлава ми зупинялися разів двадцять біля приватних автомагазинів, і нам відповідали те саме, що нині – закрито. Швидкість нашого руху була настільки помірна, що, проїжджаючи по польських селах, я встигав роздивитися меблі по хатах, упізнати в лице всіх мешканців, які жили в них, познайомитися з генеалогічним деревом польських сімей, дякуючи фотографіям, які висіли на стінах осель. Всю дорогу по Польщі нам кричали вслід:
– «Варшава», «Варшава», – недалекі поляки не знали, що їх машина «Варшава» була нагло здерта з нашої «Побєди» так само, як і мінікупер, порш і ще багато славних прикладів високоякісного автомобілебудування. Я завернув на паркінг приватного готелю на автоматі, не узгоджуючи це рішення з Бардом. В рецепції сказали, що номер на двох коштує 25 уїв, рівно стільки в нас було на двох. Сили полишали наші тіла, і ми вирішили залізти в душ і напитися, а завтра буде завтра.
Як завжди після фляшки на брата – зранку встати не належить до найлегших завдань. У мене голова набрала квадратних форм і ніяк не хотіла повернутися у свій первинний стан. Бард заснув в окулярах і, знявши їх зараз, був схожий на хворого гайморитом, який припалив собі ніс компресом з хрону. Ми зійшли вниз і просто змели з лиця землі більшу частину шведського стола в ресторанчику. Піднялися наверх, склали сумки і здивовано помітили, що були тут всього ніч, а номер виглядав, як після двадцятиособової оргії. Зійшли вниз і загребли в сумки другу половину шведського стола. Зніяковілий офіціант побажав нам веселої подорожі. Він сказав пророчі слова. Весело почало бути відразу, як ми вийшли надвір. Було зимно, градусів з десять. Туман обійняв світ навколо нас, і ми виглядали в ньому, як замочена в порошку ОМО білизна. Бард стояв збоку і курив, а я бачив тільки, як в білій загуслій масі моргали його скельця окулярів. Ми підійшли до нашої квартири на колесах, яка стояла на фоні струйових, модних і нових машин, як ракета космонавта Комарова, яка загубилася в космосі сорок років тому і зненацька впала на паркінг готелю «У Штефана». Вікна її зловісно запітніли, і я зрозумів, що аеробіка з корбою мені забезпечена. Я акуратно дістав її з багажника, вставив у решітку і крутнув. Замість звичного звуку прокручування двигуна почувся якийсь хруст. По-моєму, я вставив її в темноті трохи не туди і щойно перемолов якусь тваринку, яка залізла переспати на теплий двигун. Покопирсавшись ще разок у потрібному напрямку, я надибав статевий отвір моєї залізної коханки і ввійшов у неї з усієї сили. Вона видала стогін, який може видати жінка, котру розбудив чоловік о сьомій годині ранку тільки через свою несподівану ерекцію, і нагло, по-сухому почав шурбати її непідготовлену мишку. Поляки не звикли до того, що по подвір’ю приватного тихенького готельчика їздить товарний поїзд о сьомій ранку. Вони вилізали на балкони і кричали:
– Ти, курва, рускі! Я зараз вийде і ці покаже. Ціхо,[5] курва!
На що я в обов’язковому порядку давав їм таку відповідь:
– Та ви, засрані пшеки! Коли ви вивозили від нас в анальних своїх, вонючих польських проходах золото і бриліанти, то ми мовчали. А зараз я вам мішаю?
Така дискусія в дусі братерства і взаєморозуміння проходила якихось хвилин десять, поки Бард скурив нарешті ранковий «Жітан» і, наморщивши лоба, видав фразу, яка змусила поляків здатися:
– Шп’єртдаляй! – крикнув він в молочну темноту, де мав бути готель із психованими жителями, і настала тиша. В одному слові він припустився чотирьох помилок, і до сьогодні я не можу розібратися – яка магічна сила, присутня у ньому, змусила закритися цілому вагону розлючених Панів. Я віддав машині більшість своєї теплової енергії, і вона, не розбещена сексом у своєму житті з партійним функціонером, кінчила через хвилин п’ятнадцять, тобто завелася, і з прекрасним рокотом купа непотрібного іржавого сміття викотилася з нами на борту убік Вроцлава.
Ми знайшли автомагазин, який продавав деталі на трактори. Продавець ознаймив нам, що деталь, яка здатна нас ощасливити, коштує п’ять злотих, на що я, заливаючи його прилавок сльозами захоплення, відповів «Дзєнькує Упшейм’є» і тряс руку, поки його не злапали корчі. Відремонтувавши стартер, я сидів біля машини в товаристві Барда, який курив, пив пепсі і читав «Тилько Рок». Одна-єдина думка боліла в мене в голові – як можна попасти в Берлін, маючи пустий бак, десять злотих і Барда, якому всьо по цимбалах? І поки я, виступаючи в ролі патанатома, колупався в своїх мізках, шукаючи під купою старого сміття відповідь на цю проблему, біля нас на великій швидкості пронісся і загальмував великий сто сороковий «мерсюк» з німецькими номерами. З нього вийшли двоє – батько-пшек і син-німець (і така фігня, виявляється, буває в світі). Батько в агонії впав біля «Побєди» навколішки й почав голосити:
– Моя малєнька курвечко! Цура[6] кохана.
Ми з Бардом і з сином-німцем зачудовано дивилися на конвульсії старшого пана і чекали дальшого розвитку подій.
– Я м’явем такі самохуд в 63 року. Чи моге зробіць соб’є з нім зд’єнцє?[7]
Я звичайно погодився, щоби він клацнувся з тачкою, але він спитав, чи можна це зробити зі мною, і потряс в повітрі якоюсь банкнотою. Ми з Бардом, як собачки, яким махнули перед носом куском вареної ковбаси, моментально скочили на ноги й були готові до фото. Я обняв поляка і, ризикуючи вимазати його білосніжний гарнітур, назавжди й безповоротно, тримав свої вимащені солідолом руки у нього над плечима. Бард клацнув мене з сім’єю, поляк всунув мені в кишеню сорочки три десятимарочні купюри, і тут Бард пискнув:
– Може, ше одно фото?
Поляк заржав і сказав, шо не сьогодні. Вони скочили в свій «мерсюк» і звалили так само, як і появилися в нашому житті.
Ми були врятовані. З нашими задатками – за тридцять дойч-курва-марок – можна було заїхати в Лісабон, не те, що в якийсь Берлін, до якого залишалося 300 км. Ми купили собі найбільший делікатес того часу – пачку «Чіо чіпс» і, помивши мої руки в калюжі біля автомагазину, рвонули вбік німецької границі. За шість годин ми бадьоро подолали двісті кілометрів, з’їли у дорозі фриток (картопля фрі по-нашому), від яких, тільки дякуючи нашому молодечому запалу і якісній соляній кислоті в шлунку, не випав через певний отвір шлунково-кишковий тракт. Заруливши на заправку, за якою вже виднілася митниця, я під’їхав до колонки і наївно почав шукати низькооктановий бензин, на якому звикла їздити кострубата совєцька машина. Надпису, який я шукав, не було на жодній з колонок. Найнижчим виявився 95 з перекресленим значком Pb. Я, боячись здатися тупим, не став виясняти значення написаного, втикнув пістолет у бак і налив бєнзіка рівно на 10 бундесівських рублів. Нам вистачало ще на дві банки пива і пачку «Жітан». Дуже якось дивно вдивлявся мені в очі заправник, якому я платив за паливо. Певно, він щось знає. «Скотина!», – подумав я і заскочив на диван із свиноматки. Завелася машина, як ніколи в своєму житті. Двигун зашелестів, ніби ніжне осіннє листячко, коли підтираєш ним заднє місце у лісі в тяжкий момент відсутності чомусь на дереві мотка туалетного паперу «Клінекс». Вуха не вірили акустичним даним, які надходили з-під капоту, і, здавалося, в голові макітриться та ще й так сильно, що можна ригнути. Ригнути ми якраз не встигли, але шанси це зробити збільшилися вдвоє. «Побєда» зненацька почала скакати, як мустанг, якому апачі попали в дупу стрілою і намагалися прив’язати його за ногу до сосни. До воріт митниці залишалося якихось двісті метрів, а наша машина на виду у всієї округи скакала так, ніби хотіла побити всі рекорди Бубки за один підхід. Мотляючись по кабіні у такт з нею, я то натискав, то відпускав педаль газу, чим робив ці скачки більшими по амплітуді і сильнішими. Бард несамовито бився головою об переднє шкло, і тільки дякуючи тому, що він з Бучача, чудом залишився живим. Коли чоло мого друга стало нагадувати велику емальовану каструлю, в якій варять голубці, мені вдалося вирубати двигун, і ми ніжно вкотилися на територію фашиків. До їхніх безпосередніх обов’язків входило обшманати нас від голови до п’ят, знайти хоча б одну поломку в машині і щасливо відправити нас в Україну. Я вкотився поміж ними у сектор, який був відведений спеціально для «НАШИХ», де треба було ставити машину і милити вазеліном «шоколадку». До нас підійшов, видно, фан Брюса Вілліса, бо виглядати він хотів так само, але над інтелектуальним виразом його табла треба було мамі з татом попрацювати більше. Він потрусив лисиною і гавкнув щось типу:
– Документен ун машінен.
– Я, я, – відповів я і простягнув йому техпаспорт, заповнений цьоцьою Лесьою у МРЕВ від руки і по-українськи.
– Вас іст дас? – спитався він мене, і якщо знав наше слово «б…ь», то закінчив би фразу тим, чим закінчив би я на його місці.
– Дас іст ауто, бля, – вирвалося в мене на кінці.
– Найн, вас іст дас? – перепитав Брюс Вілліс і ткнув пальцем в мій талон.
– А-а, дас іст техпаспорт, – не знаю, чи воно так називається в них, але більше варіантів в мене не було. Німець довго щось гаркав до свого колєги, який був схожий на мужика, котрому прикрутили голову від карлика. Той крутив замалою як на нього шпаківнею і махав убік Львова:
– Цурюк, цурюк, – почув я в наш бік. Я з дитинства ненавидів слова, які закінчуються на «урюк», і тому почав підозрювати форс-мажорні повороти в нашому плані взяття Берліна. Збоку від нас проїжджали прекрасні, сяючі новенькі машини, з вікон яких нас очманіло роздивлялися перестрашені арійці. Вони всі мали такий вигляд, ніби побачили живого Дон Кіхота власною персоною на своєму Росінанті, який самотужки атакує японську морську ескадру. Я ж дивився вбік того, з маленькою головою, мріючи, якби ту голову на відстані запрограмувати, щоби нас скоріше запустили. Наш поліцай вернувся і, простягаючи мені документ, сказав:
– Бітте. Ауф.
– На здоров’я, – відповів я, але Бард штовхнув мене ліктем:
– Кент хоче, шоб ми вийшли.
Ми вибралися з тачки, німець заліз на моє місце, наморщивши ніс від стійкого і нелегкого запаху нашого перебування в цій машині найближчі дві доби, а також інших її власників сорок останніх років поспіль. Він повернув голову назад і зацікавлено роздивлявся на манекенів. Його вираз обличчя змінився на вираз обличчя підлітка, який перший раз побачив голу тьотю, і та була не проти просвітити його, що з цим всім можна робити.
– От придурки, – підсумував я свої спостереження. На них ті манекени діють, як на котів валер’янка. От Бард тєму видумав.
Барда, натомість, не радувало зацікавлення поліцая його дітьми. Він не мав наміру дарувати комусь 150 марок тільки за те, що нас пропустять без огляду. Він піде пішки в Берлін і залишить мене тут, і понесе всіх дітей на горбі, тільки для того, щоб відчути в руках ШТУКУ справжньої валюти. Так думав Бард, але німець був митником не з Рава-Руської, а з Коттбуса, і він не знав, що можна брати в людей гроші, а також приймати від них хабарі товаром. Він виліз і сказав мені:
– Бітте поворотен морген, – ну, типу, поворотами поморгай.
– Ясен херен, – відповів я і посмикав перемикачем поворотів. Позаяк реле згоріло в часи, коли Стаханов бив власні рекорди в шахтах Донбасу, мені довелося смикати по черзі вниз-назад, вниз-назад, а потім вверх-назад, вверх-назад, щоби створити німцю ілюзію мигання лампочок, які без цієї процедури просто світили, як лампочка Ілліча в хаті щасливих селян з його портретом у руках.
– Я, гут. Бітте, ручнік арбайтен, – тим часом попросив він перевірити, чи лабає ручне гальмо. Я хотів показати на Барда і сказати, що зі мною ще і запасний ручник їде, але то було тільки зі злості, і я нагнувся в кабіну до ручки ручного гальма. Вона виглядала так, як величезний стоп-кран у поїзді. Червоного ядучого кольору ручка перекривала вхід у салон, коли була затягнута, а коли відпущена, – то за неї обов’язково заплутувалася штанина на лівій нозі. У всіх нормальних автомобілів ручник розташований поміж передніх крісел, а позаяк у «Побєди» був диван, його розмістили так, щоб він постійно нагадував про своє існування. Мій ангел-хранитель не дав відкрутити цю ключку тиждень тому, і слава йому і Господу Богу. Я затягнув ручник, який також останній раз працював хіба що на випробовуваннях цієї точили в конструкторському бюро в переддень підписання пакту Молотова-Ріббентропа. Паралельно з ним я був змушений непомітно втикнути на рулі першу передачу, на випадок, якщо б німцю збрело в його німецьку бошку спробувати зсунути її з місця. На той час навколо нас було набагато більше людей, ніж спочатку. Всі з цікавістю розглядали нашого динозавра, в якого багажник підпирався ручкою від лопати, бо не працював фіксатор. Хтось із них простягнув руку до цього нехитрого пристрою, але Бард жестом дуже вчасно відмовив його це зробити, показавши, що на місці його кінцівки в кращому разі залишиться культя до ліктя, а в гіршому – по плече, якщо кришка впаде і захлопнеться разом з його граблею. Коротше, німці взяли нас у кільце. В моїх генах бурлила партизанська кров мого діда, і мій мозок працював на всі можливі і примітивні виверти, які готували нам німаки. Хтось із них все-таки копнув ногою нашу ластівочку в бампер, сподіваючись перевірити силу ручника, і в цей момент від неї просто на його лаковані і вилизані, як собачі яйка, туфлі, типу лодочки, в яких ходять німці-погранці, впало з десять кілограмів болота, змішаного з автомобільним мастилом і солідолом. Німець з жахом подивився на свої білі шкарпетони, які втопилися під купою чорно-сірої маси. Якби навколо були українські митники, всі радісно би поржали зі свого колєги і завернули би нас додому. Так, заодно, для прикола. Але це були німці, вони тільки похитали головами і допомогли господарю загиблих шкарпеток сховатися у нетрях будинку митниці. Лисий Брюс, задоволений екзаменацією ручника, запропонував перевірити світлові сигнали, які дублюють натиснення педалі гальма. І тут я зіпрів ще один раз і не тільки на голові. В мене було таке враження, ніби з чайника, який простояв на холодному зимовому підвіконні цілу ніч, хтось тоненькою цівочкою налив мені льодяної води на мох, який росте на переході спини в дупу. З моха водичка скапувала нижче, у каньйон, який розділяє обидві дольки, і мочалкою накопичувалася на всьому хазяйстві, яке обрамляє цей, схований у трусах, ансамбль зі самого низу. Річ у тім, що моя «Побєда», а також всі її сестри мали всього одну «тормозну» лампочку посеред кришки багажника. Я натиснув на гальма правою ногою, а ліва, підкошуючись, видавала ворогам всю мою психологічну неврівноваженість. Як око циклопа – повільно загорілася ледь помітним і тьмяним брудно-червоним світлом одна-єдина жарівочка ззаду. Німці дивилися на сигнали по боках. У принципі, вони робили логічно. Я набрав повітря і сказав: – Дас іст антікварішен ауто. Зіс іс еназер модел ту лайт ін Юроп, – вальнув я майже на есперанто фразу, і дуже хотів, щоб вони зрозуміли її дослівно як: «Це стара машина, але для їзди по Європі передбачена така конфігурація світла», – і включив підфарники. Як два ока циклопа, ледь-ледь зажевріли дві лямпочки, які не могли вмерти з часів Визвольного Руху 39 року і до сих пір пам’ятали номер мобільника Степана Бандери. Я зняв ногу з гальм і виключив підфарники. Циклоп заплющив очі. Так я проробив пару разів, щоб виховати у німців набутий рефлекс, як старина Павлов у своїх собак. В цей тяжкий для мене і всієї України момент приниження нашої слов’янської гідності Бард, який віз німецьким корешам попробувати кримської коноплі, підійшов до пограничного песика-пуделька, навченого шукати наркоту. Він тикав йому під ніс кулак, в якому затис скручену папіроску. Віталя був готовий при найменшій реакції собаки на ганджу – викинути папіроску в сміття, але пес крутив обрубком хвоста і лизав бардові нігті на ногах через відкриті сандалі львівської фабрики «Прогрес». Бард зрозумів, що пес шукає серйозні мінерали, і він в повній безпеці зі своїм пластиліном.