Леонід Тома
Микола Гоголь

   Він коренивсь у гетьманському роді,
   Коли ж і шаблю вибили із рук —
   Узяв перо, натхненне й горде,
   Розрив-траву, міцнішу од шаблюк.
 
   Не вмре козацька слава, не поляже,
   Здригнеться світ од батьківського: «Чую!»
   А хто ту славу золоту розкаже —
   Козацьким душам хату побудує!
Леонід Тома

Передмова

   Про М. В. Гоголя як про великого російського письменника, культурного і громадського діяча сказано і написано дуже багато. Жоден з російських письменників, що визначають лице російської літератури, не оминув його впливу. «Всі ми виросли із гоголівської “Шинелі”, – образно і переконливо висловився Ф. М. Достоєвський. Великий чарівник слова прагнув якомога більше прислужитися «всій Росії», що, на його думку, стала спадкоємицею державності Київської Русі. І ці традиції давньої руської держави, елементи якої збереглися в тодішній Україні, він хотів перенести на «велику Росію». Для цього видатний письменник обрав літературну творчість.
   Однак це дало суперечливі результати. З одного боку, за висловом Герцена, Гоголь своїми творами «сколихнув усю Росію», з іншого ж – російська «кондова» нетерпимість і відкрита реакційність, по суті, оголосили війну «прибульцю з України». І, навіть маючи колосальні здібності міфічного Протея, йому не вдалося звести до одного знаменника гранітний імперський Петербург і зеленошумний український Київ, Гоголь так і не відчув себе ані «своїм серед своїх», ані «своїм серед чужих».
   Гоголь став улюбленим письменником і володарем душ мільйонів людей на планеті. Тому і треба сказати про «українського Гоголя», про першооснову його душі. Великий російський письменник М. В. Гоголь є, на думку багатьох дослідників і літературознавців, найбільш виразним представником української школи в російській літературі. Отже, можемо говорити про нього і як про українського письменника, бо українська тематика творів Гоголя – це невід’ємна частина його творчої особистості. Він – один з кращих виразників української ментальності. У його творах найбільш повно і яскраво відтворилися риси українського національного характеру.
   «Чи знаєте ви українську ніч?» – пристрасно запитував співець України.
   «Чи знаєте ви українську душу?» – так можна було б продовжити слова славетного українця, великого російського письменника Миколи Васильовича Гоголя.
 
   Україна починалась не тоді, коли з’явилось це її нинішнє наймення. Вона починалась там, де було кинуто у найродючіший ґрунт на землі перше трипільське зерно, там, де згодом стогнав степ від стугону скіфських і сарматських воїнів, де пливли Дніпром лодії войовничих вікінгів, де стояв древній Київ – окраса тодішньої європейської цивілізації. А потім черлені щити руських воїнів стали заборолом ординському нашестю, спливаючи кров’ю, Київська Русь на своїх рубежах зупинила незліченні тумени Батия.
   «Південна Росія найбільше постраждала від татар. Спалені міста і степи, обгорілі ліси, древній зруйнований Київ, безлюддя і пустеля – ось що являла собою ця нещасна країна! Народ, наче розуміючи сам свою ницість, залишав ті місця, де різновидна природа починає ставати винахідницею; де вона розкинула степи прекрасні, вільні, з багатющими травами майже велетенського зросту, часто несподівано серед них перекинула узгір’я, вбране дикими вишнями, черешнями, або обрушила вибоїну, всю в квітах, і по всіх в’юнистих стрічках річок розкидала чарівні краєвиди, протягнула на всю довжину Дніпро з ненаситними порогами, з величними гористими берегами і незмірними лугами – і все це зігріла помірним диханням півдня».
   Так писав про Україну Микола Гоголь – великий художник слова, історик і мислитель. І далі, відзначаючи корінну неповторність свого народу, його цілком оригінальне обличчя і ментальність він продовжує: «І ось Південна Росія, під могутнім покровительством литовських князів, зовсім відділилась від північної. Будь-який зв’язок між ними розірвався; утворились дві держави, що називались однаковою назвою – Руссю, одна під татарським гнітом, друга під одним скіпетром з литовцями. Але вже відношень між ними не було. Інші закони, інші звичаї, інша мета, інші зв’язки, інші подвиги утворили на часі два зовсім різні характери».
   Запам’ятаємо написане Гоголем-істориком на зорі його літературної і мистецької діяльності. Бо ці слова, це визначення, як побачимо далі, є ключем до визначення величної постаті нашого земляка, славетного українця, великого російського письменника і мислителя Миколи Васильовича Гоголя.
 
   Леонід Тома

Цвіт папороті

   Коли під’їжджаєш до Великих Сорочинців, ще здалеку бачиш на горі над тихоплинним Пслом білу Спасо-Преображенську церкву – шедевр українського бароко, яку збудував і де був похований гетьман України Данило Апостол. За гетьманування Апостола Україна трохи прийшла до тями після переслідування «мазепинців» та запровадження «общероссийского регламента». Гетьман дав змогу розвиватись торгівлі, господарству, відновив деякою мірою українське судочинство. У похилому віці гетьман помер, як свідчить енциклопедичний словник Брокгауза і Ефрона, «занимаясь разведением садов». Під час більшовицької революції склеп, де був похований гетьман, відкрили. Муміфіковане тіло на очах у вражених «ентузіастів» перетворилось на порох, але час не торкнувся коштовної шаблі гетьмана та тканої золотом плахти гетьманші.
   Отож повторимо за істориком: «Таким чином, у кінці ХVI – на початку ХVII століття на Лівобережжі України, зокрема на території теперішньої Полтавщини, як гриби після рясного дощу почали виростати нові козацькі поселення. З часом вони розросталися в села». Так з’явилося на берегах Псла село Краснопіль – майбутні Великі Сорочинці.
   Етимологія назви «Сорочинці» найбільш імовірно походить від козацького назвиська «Сорочин», а ця назва знов-таки від самоназви «сарацини» – народу, який разом з маврами через Іспанію розсіявся по теренах тодішньої середньовічної Європи. Змішання далеких гілок людського роду дало потужний генетичний сплав звитяжців і хліборобів, кобзарів і філософів. Згадаємо, що саме в полтавських Чорнухах народився Г. С. Сковорода. До речі, поширений зараз рис раніше називали «сарачинським пшоном». Рис привозили з далеких південних країн, де його розводили сарацини (спочатку так називали аравійських маврів, а згодом і всіх мусульман). Отож місце, де регулярно торгували «сарачинським пшоном», і перебрало назву «Сорочинці». Спочатку так стали називати село, яке тепер має назву Малі Сорочинці, а вже в літописі Самійла Величка знаходимо, що Данило Апостол після усунення Самойловича від гетьманства повернувся в 1687 році в Сорочинці. Тут маються на увазі теперішні Великі Сорочинці.
   За період з 1659-го по 1727 рік Сорочинці розквітли. А починалося все з історії визвольної війни українського народу, в якій Миргородському полку належить особливе місце – за територією та кількістю козаків цей полк був третім у державі Хмельницького. До його складу входило 12 міст та містечок, серед них – Великі Сорочинці. Як адміністративно-територіальна одиниця Польсько-Литовської держави Миргородський полк кінця ХVI століття включав у себе територію по середній течії Хоролу і Псла з поселеннями Миргород, Хомутець, Комишна, Білоцерківка, Великі Сорочинці. Шостого квітня 1732 року відбулося освячення Спасо-Преображенської церкви у Великих Сорочинцях. Вона була збудована миргородським полковником, якого обрали на гетьманство у Глухові, – Данилом Апостолом. Чотири роки зводили її опішнянські та полтавські каменярі, гадяцькі та глухівські червонодеревці. З генеральною старшиною прибув на освячення сам гетьман Данило Апостол.
   Біле диво українського бароко здійнялося над Пслом, над смарагдовими лісами і садами, над розсипами білих хат. Сорочинський іконостас – дивовижне творіння народних майстрів – полонить зір вигадливою різьбою, фантастичною бароковою романтикою. Більше сотні ікон мають риси художньої оригінальності та мистецької досконалості. На час відкриття Спасо-Преображенської церкви тут були також ікони венеційських майстрів.
   Студент-народоволець А. І. Ксьонзенко у 1888 році в журналі «Русская старина» опублікував виписку з метричної книги Спасо-Преображенської церкви містечка Сорочинці за 1809 рік. Тут зазначалось: «Марта 20-го у помещика Василия Яновского родился сын Николай и окрещен 22-го. Молитвовал и крестил священнонаместник Иоанн Беловольский. Восприемником был господин полковник Михаил Трахимовский».
   Яка зоря нашого духу спалахнула у Великих Сорочинцях! Як світло далеких зірок, що летить до нас тисячі й тисячі років, коли вони вже давно погасли, так і духовне світло генія через десятки й сотні років по смерті здатне вражати і захоплювати мільйони людських сердець. Символічно, що у церкві-усипальниці славетного гетьмана Данила Апостола хрестили великого українця, який через російську культуру вийшов на вселенські обшири. Академік М. Грушевський, перший Президент України, характеризував Гоголя як одного з найславетніших синів і геніальних людей, що дала Україна. Гоголь як літописець України, онук козацького канцеляриста і нащадок гетьманів, за тяжких умов знайшов сили піднести ідею козацької держави, нагадав про тисячолітню історію українського народу. Генеалогічне дерево Гоголя сягає своїм корінням до українського козацтва і духовенства.
   Ще донедавна від широкого загалу була фактично закрита родослівна Миколи Гоголя, серед предків якого – Остап (Євстафій) Гоголь. У 1648 році він був ротмістром «панцерних» козаків у польському війську, що дислокувалось в Умані. Однак як тільки розпочалися бойові дії між козацькою та польською арміями, ротмістр Гоголь разом з підлеглим відділом важкої кавалерії переходить на бік повстанців. Остап Гоголь потім неодноразово призначається наказним гетьманом Війська Запорозького і керує багатьма козацькими формуваннями. Двадцять сім років він був полковником Війська Запорозького. У 1675 році полковник Остап Гоголь став гетьманом Правобережної України від імені короля Яна Собєського. Звичайно, Микола Гоголь ще з дитинства із уст батька – українського драматурга Василя Гоголя – знав про своє славетне козацьке минуле.
   Однак «рідним гніздом» називав Гоголь Василівку (нині Гоголеве) – батьківський хутір в Шишацькій волості Миргородського повіту. Саме сюди з Сорочинців, майже через два місяці після народження, привезли малого Микошу батько з матір’ю. На честь народження сина побудували Гоголі-Яновські церковцю, і стала Василівка селом. Були зведені винокурня, цегельня, водяний млин на ставку. По-новому спланували старий сад, перебудували дім. Василівка належала Тетяні Семенівні Гоголь-Яновській, бабусі майбутнього письменника. Вона походила із старовинного козацького роду Лизогубів, які володіли великими маєтками на Чернігівщині і Полтавщині. Тетяна Семенівна мала великі здібності до живопису і малювала невеликі картини з сільської природи. Вона була «з норовом», дуже боялась коней; тому, якщо доводилось кудись їхати, то в карету запрягали волів і в такому вигляді їздили в місто чи до знайомих, нітрохи не соромлячись підвищеної уваги, яку викликала така оригінальна запряжка.
   Так-от ця козачка і закохалась у домашнього вчителя Опанаса Дем’яновича Яновського – сина священика села Кононівки з-під Лубен. Опанас Дем’янович учився в богословському класі Київської академії, однак духовного сану не прийняв. А пішов служити в малоросійські військові канцелярії, поєднуючи службу з учительством у багатих родинах. Однак батьки не дали згоди на нерівний шлюб – дочка знатного козацького старшини і вчитель-канцелярист! Посагу дочка не одержала, і тільки у 1792 році, використавши сімейні перекази про походження роду Яновських від гетьмана Війська Запорозького Остапа Гоголя, Опанас Дем’янович одержав дворянську грамоту і прізвище Гоголь-Яновський. Саме хутір Купчинський, де поселились Яновські, одержав назву Яновщина, а пізніше – Василівка.
   Куточком патріархального миру і спокою була Василівка з великим тінистим парком, дзеркальним ставком, над яким похилились плакучі верби. А навколо зеленими рушниками розіслались поля і луки, темніли смарагдовою зеленню ліси в урочищі Стінка і Яворівщині. Саме тут Гоголь відчув, яка велична і чарівна українська ніч з величним громом українського солов’я, тут чарували його народні пісні, «дзвінкі, живі літописи» України.
   Василь Опанасович Гоголь, батько письменника, вчився у Полтавській семінарії. В 1797 році Опанас Дем’янович збирався за старовинним дворянським звичаєм записати свого сина Василя в гвардію, клопотались через сановного родича Д. П. Трощинського, але це не вдалося. Довелося зупинитись на цивільній службі в малоросійському поштамті, де Василь Опанасович «був зверх комплекту». В 1805 році Василь Опанасович вийшов у відставку в чині колезького асесора і з того часу жив у селі. Тільки коли Трощинський приїхав жити у свій маєток і був обраний у повітові маршали, старший Гоголь став служити при ньому секретарем. У 1812 році він брав участь у турботах про всенародне земське ополчення і, за дорученням Трощинського, як дворянин, відомий своєю чесністю і безкорисливістю, завідував зібраними для ополчення сумами.
   Василь Опанасович мав дар чудового оповідача і приправляв свої розповіді неповторним українським гумором. Василівка стала своєрідним культурним центром округи. Але справжніми «українськими Афінами» став маєток Д. П. Трощинського, сенатора, члена Державної Думи, його прадід був племінником гетьмана Мазепи. Дмитро Прокопович з бідного козачого хлопчика зумів вивищитись до міністра юстиції імперії. Батько Гоголя був із Трощинським у найкращих приятельських стосунках. Оригінальний розум і рідкісний дар слова, яким володів В. О. Гоголь, були гідно оцінені вихованцем вищого столичного кола. На той час Котляревський тілько-но виступив на сцену зі своєю «Наталкою Полтавкою» і «Москалем-чарівником». Комедії з рідної сфери, після перекладів з французької та німецької, сподобались землякам, і не один багатий поміщик влаштовував для них домашній театр.
   В. О. Гоголь став душею і організатором театру в маєтку Трощинського. Більше того, він став ще й оригінальним драматургом і ставив свої твори українською. В цих спектаклях брала участь і чарівна Марія Іванівна – мати Миколи Гоголя, яка добре знала французьку і німецьку, любила літературу, знала безліч оповідок, казок і легенд. На п’ятнадцятому році вийшла вона заміж за Василя Опанасовича Гоголя-Яновського. Красуня Машенька Косяровська – племінниця поміщиці Ганни Матвіївни Трощинської з села Яресьок, що по сусідству з Василівкою-Яновщиною. Довго чекав Василь Опанасович, поки розцвіла «прекрасна білявка» – так її називали. Але з дітьми їм не щастило. Двоє дітей померли після народження. Коли ж Марія в третій раз збиралась стати матір’ю, Василь Опанасович завчасно відвіз молоду дружину у Великі Сорочинці, де жив доктор Трахимовський. Михайло Якович Трахимовський був відомим лікарем. Учився він у Київській академії, потім у школі при Петербурзькому генеральному шпиталі, яку він блискуче закінчив. Сім’ї Трахимовських і Гоголів-Яновських дружили здавна. Михайло Якович і дід М. В. Гоголя – Опанас Дем’янович – служили у Миргородській полковій канцелярії. Між іншим Марія Іванівна дала обітницю: якщо народиться у неї син, назвати його Миколою, на честь чудотворного образу, який називався Миколаєм Диканським. Батьки Гоголя просили священика села Диканьки молитися до того часу, поки дадуть йому знати про щасливу подію і попросять відслужити вдячний молебінь. Народила Марія Іванівна благополучно. Майже два місяці жила вона з сином Миколкою у Сорочинцях, в докторському флігельку, оточені увагою і турботою «найдобрішого Михайла Яковича». Ось так і вийшло, що Великим Сорочинцям випала честь стати місцем народження славетного українця Миколи Гоголя. Слід сказати, що інший славетний українець, Д. І. Яворницький, описуючи Спасо-Преображенську церкву, в 1902 році зазначає: «За ретельно зібраними мною на місці справками виявилось, що Гоголь дійсно народився у домі Трахимовського».
   У маєтку Трощинського пробували себе в ролі акторів діти В. В. Капніста, який жив поруч в Обухівці і був автором знаменитої комедії «Ябеда». У 1753 році грамоту на володіння Обухівкою одержав за бойові заслуги миргородський полковник В. П. Капніст. Мальовнича Обухівка з того часу стала родовим маєтком сім’ї Капністів. У 1757 році в бою під Гросс-Егерсдорфом загинув смертю хоробрих бригадир російської армії В. П. Капніст. В Обухівку, за сімейними переказами, доставили лише його руку із затиснутою шаблею. Тут її і поховали. А невдовзі в сім’ї бригадира народився син, якого назвали на честь батька Василем. Йому, Василю Васильовичу Капністу, який став відомим російським письменником ХVIІІ – початку ХІХ століття, і судилося прославити свою батьківщину – Обухівку. Одержавши чудову освіту, Капніст близько зійшовся з такими відомими поетами, як Г. Р. Державін, І. І. Хемніцер, а потім і сам виступив у літературі. Славу принесли йому «Ода на рабство», де він описав страждання покріпаченого народу, та сатирична комедія «Ябеда», яку високо оцінили Бєлінський, Чернишевський, Добролюбов.
   Служив Капніст у Петербурзі і на Україні. Керував російською трупою в театральній дирекції; числився на службі в департаменті народної освіти; затверджувався генеральним суддею Полтавської губернії; був членом багатьох літературних товариств. Але понад усе Василь Васильович любив Обухівку. Вдалині від світського товариства вирощував він свій знаменитий сад, «какого прекраснее и редкие цари имеют», перекладав українською мовою «Слово о полку Ігоревім», писав вірші.
 
Приютный дом мой под соломой,
По мне – ни низок, ни высок;
Для дружбы есть в нем уголок;
А к двери, знатным незнакомой,
Забыла лень прибить замок.
 
   У 1813 році в Обухівку приїжджав навідати свого друга Г. Р. Державін. Дружні стосунки пов’язували Капніста із сім’єю Муравйових-Апостолів, які проживали в Хомутці. В Обухівці часто бували Сергій і Матвій Муравйови-Апостоли, під впливом яких членами таємного «Союзу благоденства» стали сини Капніста – Семен і Олексій.
   Відомо, що десь у віці п’яти років Микоша Гоголь почав писати вірші. Ніхто, правда, не розумівся на них. Одного разу В. В. Капніст заїхав до батька Гоголя і застав його п’ятирічного сина за пером. Капністу вдалось прочитати ці вірші, і він сказав про маленького віршувальника: «З нього буде великий талант, тільки дай йому доля в керівники учителя-християнина». У шкільні роки Гоголь був добре знайомий з творчістю Капніста, цінував і любив поета. Коли 28 жовтня 1823 року Василь Васильович помер (він похований у рідній Обухівці), Гоголі не відразу повідомили про це сину, боячись травмувати його вразливу душу. Дізнавшись про це, Микоша з образою писав батькам із Ніжина: «…З найбільшим жалем я дізнався про смерть Василя Васильовича Капніста, але ви мені про це нічого не сказали. Наче я до сих пір дитина…»
   З почуттям глибокої поваги ставились до Гоголів і діти В. В. Капніста, особливо син Іван Васильович і дочка Софія Василівна, у заміжжі Скалон, яка залишила нащадкам свої спогади про декабристів і М. В. Гоголя, якого вона добре знала ще з дитячих і юнацьких років. Перед від’їздом у Петербург після закінчення Ніжинського ліцею Гоголь навідався влітку 1828 року в Обухівку попрощатися з Капністами, вклонитись могилі письменника, який передбачав йому велике майбутнє. Тоді він сказав дочці письменника: «Прощайте, Софіє Василівно! Ви, звичайно, або нічого про мене не почуєте, або почуєте щось дуже хороше». Дружні стосунки з Капністами Гоголь підтримував до кінця своїх днів. Уже будучи відомим письменником, кожного разу навідуючи Василівку, приїздив і в Обухівку. Живучи останні роки в Москві, Гоголь часто зустрічався з Іваном Васильовичем Капністом, який служив у той час московським цивільним губернатором. І. В. Капніст в числі найближчих людей навідував Гоголя в останні дні його життя, прагнучи розвіяти його депресивний стан. Приїздила із Полтави також і Софія Василівна Капніст. Чи згадував тоді Гоголь знаменитий парк Капністів і сімейне кладовище, де на могилі В. В. Капніста стояв камінь із синього граніту і епітафією:
 
Капнист сей глыбою покрылся;
Друг муз, друг Родины он был;
Отраду в том лишь находил,
Что ей, как мог, служа, трудился,
И только здесь он опочил.
 
   Як потім зізнавався М. Гоголь, «від одного тільки Капніста почувся аромат істинного душевного почуття і якась особлива антологічна чарівність, доти незнайома». Цікаво, що зовсім недалеко від Василівки, щось із десяток верст, у 1780 році в селі Устивиця в сім’ї здрібнілого шляхтича народився зачинатель російського і українського роману Василь Трохимович Наріжний. Доля розпорядилася по-своєму, і він по ступив у гімназію і пансіон при Московському університеті. Далі ми ще згадаємо про роль і творчість Наріжного як попередника Гоголя у зображенні широкої сатиричної картини тодішнього життя імперії, де Україна-Малоросія продовжувала бути провідним генератором і каталізатором духовного поступу.
   Щоб по-справжньому зрозуміти письменника, треба поїхати на його батьківщину. У цьому переконуєшся кожного разу, коли бачиш, як в’юниться між зеленими берегами тихоплинний Псел, а над ним з різким писком стрімко кружляють меткі ластівки-щурі. Там, у густих лісах стоїть велетенська цар-осика, вивищуючи свій могутній зеленошумний купол над усім обрієм. У тихих заплавах сонячно світиться, під небом святиться віддзеркалена золотим піском вода, в якій темними тінями пропливають сторожкі головні, в глибоких ямах ворушать вусами здоровенні соми, а на повороті зійшлись пограти в піжмурки довгокосі вербички-сестрички. Ще далі на обрії темніє сосновий бір. Шумлять під вітром сосни, наче сердяться, що не розуміють люди їхньої мови. А стільки б могли розказати!
   Письменник М. О. Максимович згадував про зустріч з Гоголем на його батьківщині в серпні 1850 року: «З Миргорода зі зв’язкою миргородських бубликів для Гоголя поспішив я в Сорочинці… від пані Трахимовської дізнався я, що Гоголь приїхав сюди із Обухівки. Ця звістка і несподівана зустріч з Гоголем на місці його народження дуже порадували мене… Ми переїжджали через Псел і їхали у Василівку вночі, при світлі повного місяця. Насолодою для мене було промчати разом з Гоголем степами, що леліяли його з дитинства. І ніколи я не бачив його таким одухотвореним, як у цю українську ніч».
   Чи не в цю ніч палав перед духовним взором Миколи Гоголя чарівний цвіт папороті, який він так неперевершено описав у своїх творах? Чи не цей цвіт папороті рідної землі палав перед ним в імперському Петербурзі, засніженій Москві, загадковій Венеції, респектабельному Франкфурті, нарешті, у класичному Римі, який став для нього другою батьківщиною?
   Саме тут – у Сорочинцях і Василівці, в Яреськах і Обухівці, в густих лісах і на запашних луках, в опромінених місяцем ставках – приходила до Микоші Гоголя зовсім юна муза – українська дівчинка у віночку із барвистими стрічками. Вночі вона могла перекинутись на чарівну мавку, погойдатися на срібному човні місяця, що зупинився серед темно-блискучокованого ставка. А іноді на безшумних кажанячих крилах налітали цілі зграї химер і потурнаків, чорна кішка оберталась на потворну відьму і чувся десь далеко, страшно і глухо сатанинський регіт Басаврюка.
   Ще не так давно в Сорочинцях розповідали про відрубану руку, яка має властивість указувати на скарб, чаклували на чорній квасолі, виливали проти місяця переляк, вірили: якщо в чобіт залізе жаба, це віщує смерть. А в шишацьких лісах і в урочищі Килдиш, що під Миргородом, за повір’ям, клепали коси цигани – розбійники і чарівники. До речі, староруська назва Миргорода (Мир-городок) і татарські найменування його околиць (урочище Килдиш, хутір Кизил, село Байрак) дають підстави вважати, що ще за часів Київської Русі він використовувався як сторожовий пост південно-східної окраїни держави. Потім був знищений кочівниками. А в ХV – ХVI століттях, коли більша частина України входила в Польсько-Литовську державу, Миргород був уже відомий як місто. З 1575 року, за свідченням історика Бантиш-Каменського, Миргород був визначений у Польсько-Литовській державі центром адміністративного округу в середній течії Хоролу і Псла. Округ був бунтівний і непокірний, де «низовые козаки бунтуютца». Наприкінці ХVI – на початку ХVIІ століття мешканці міста брали активну участь у народних повстаннях під проводом Павлюка і Остряниці. Це пізніше ввійде в художнє тло творів М. В. Гоголя на українську тематику.
   У роки визвольної війни українського народу 1648—1654 років. Миргород – полкове місто. Тут у липні 1650 року Богдан Хмельницький вів переговори з послами російського царя. Влітку 1695 року миргородці у складі військ Петра І штурмували Азов, відзначились при взятті фортець Кизи-Кермен і Тамані, де, як говориться в «Літописі Самовидця», «полковник миргородський Данило Апостол – паче прочих показал храбрость». Миргородський полк також брав участь у Північній війні.
   Історичне минуле рідного краю приваблювало Гоголя з юних літ. Його листи по закінченні Ніжинського ліцею повні прохань до рідних збирати стародавні рукописи, він згадує навіть про наконечники стріл, яких доволі знаходили у Пслі, його цікавлять «часи гетьманщини». Уже в перших главах незакінченого історичного роману «Гетьман», розповідаючи про національно-визвольну війну українського народу, Гоголь згадує Миргород і Комишню, Лубни і Лукомль, Лохвицю і Ромоданівський шлях. Його героями виступають ватажок козацьких низів миргородський полковник Глечик, сповнений відваги і самопожертви молодий сотник Тарас Остряниця, нескорений бандурист і козацька дочка Галя.