Леонід Тома. Володимир Вернадський

   У час, коли траплялися хвилини відпочинку, Володимир Вернадський вчитувався у рядки шевченкового «Кобзаря»: «І голову схопивши в руки, дивуєшся, чому не йде апостол правди і науки…» Він відчував неймовірну суголосність із мисленням українського генія поезії, всеохопність його сприйняття світу. Вернадському дуже хотілось поділитися думками з другом. І ось у Мюнхен приїздить його найкращий друг і однодумець Краснов. Вони розпочинають геологічну екскурсію в Баварські Альпи, відвідують чарівний Тіроль із його білосніжними верховинами, зеленими альпійськими луками, стрімкими водоспадами.
   Стоячи на вершині Шміттенгаген, Вернадський розвивав думки про загальні космічні закони, які ще тільки належить пізнати людству. Велетенське «колесо» всесвітнього розвитку вражало довершеністю і злагодженістю руху всіх процесів, Вернадський прямо висловлює думки про взаємозв’язок мінералогії з зоряною механікою та хімією.
   – Ти, Володю, якось стрімко ступнув зі студентської лави просто в космос, – осміхнувся Краснов. – Дивишся на грудку глини, а бачиш гончаря всього всесвіту, пересипаєш атоми, як крем’яхи…
   – Ти, Андрію, знову зачепив мої українські враження. Ти знаєш – крем’яхи – то улюблена гра полтавських дітлахів. Підкидаєш – і маєш ось так зловити…
   Вернадський продемонстрував це на своїх окулярах, – і вони полетіли вниз зі страшенної височини. Довелось спускатися за новими окулярами в Інсбрук.
   – Ось вона, ціна істини, – кепкував Андрій, підбадьорюючи Володимира, який стер ноги в альпійських черевиках, але й не подав знаку, що йому боляче.
   – Усе-таки ти впертий українець, – цілком серйозно сказав Краснов, даючи руку товаришеві, щоб допомогти піднятися на уступ скелі.
   – І гордий цим, – по-півнячому закинув голову Вернадський. – Козаки, до речі, були великими знавцями природи, справжніми натуралістами, як сказали б сьогодні поважні панове.
   Друзям пощастило: інтелектуальна Європа відкривала перед ними усі двері. Після Парижа був Лондон, потім Бат, чудовий курорт Англії, де проходив геологічний конгрес. Участь у конгресі ознаменувалась обранням Вернадського членом-кореспондентом Британської асоціації наук.
   …І знову студентське братство у зборі: Гревс, Краснов, Ольденбург, Шаховський. Сергій Федорович Ольденбург працював у цей час у бібліотеках Лондона і Кембриджа над буддійськими рукописами. Це спрямування захопило й Вернадського – він особливо цікавився тим, як буддизм трактує єднання людини і природи. Життя було яскравим і несподіваним, як мерехтливий калейдоскоп. Вернадський навіть забув про необхідність захистити магістерську дисертацію, про яку йому нагадав Докучаєв. Він переїздить до Франції, де напружено працює в лабораторіях Ле Шательє над проблемою хімічного диморфізму. Цей термін означає здатність одних і тих самих хімічних сполук з’являтися в різних кристалічних формах. На той час було відомо сотні таких форм, і Вернадський був твердо переконаний, що диморфізм – загальна властивість матерії.
   У Париж прибуває дружина Вернадського з сином Георгієм – Гулею, як називали його батьки. І тут з нагоди святкування сторіччя Великої французької революції відкривається славетна Всесвітня виставка 1889 року. Вона знаменувала собою торжество тодішньої науки і техніки, бурхливий прорив людства до нових вершин пізнання. На виставку Василь Васильович Докучаєв представив свою колекцію ґрунтів. Щоб оформити це, він просить Вернадського підготувати на виставці відповідний стенд.
   Інтелектуальна Європа, свобода висловлення думок, спілкування з відданими служителями науки не минули даремно. Володимир Іванович систематизує свої знання, прагне до об’єднання різних підходів до наукового пізнання. І ось урешті в Петербурзі він читає лекцію «Про поліморфізм як загальну властивість матерії». Уражені науковою ерудицією лектора, його привітали Докучаєв і Тимірязєв.
   Окрилений успіхом, за настійливим проханням Докучаєва Вернадський пише до словника Брокгауза і Єфрона статтю про генезис мінералів.
   Докучаєв звертається до Вернадського як до знавця з мінералогії, кристалофізики і хімії, щоб він з’ясував «індивідуальність і життя кристалічних неподільних». Сам Володимир Іванович відповідав учителю, що він бачить у кристалах відсутність зв’язку з живими істотами. На його думку, всі спроби побачити натяки на переходи, не кажучи вже про ймовірні переходи між сферами органіки та неорганіки, не відповідають фактам. «Індивідуальність» кристала відповідає особливостям хімічного елемента. Кристал – це чистий однорідний стан твердої матерії. Жодні сили, які проявляються в живих організмах, не схожі на кристалічні зв’язки, оскільки живі організми завжди мають різнорідне середовище.

Живе від живого

   І тут Вернадський підходить уже до філософського визначення матерії. Він стверджує ідею про матеріально-енергетичну відмінність живого організму від неживих тіл природи. Геніальний розум Вернадського проводить несподівані паралелі між різноманітними явищами, він бачить, коли вжити слова Григорія Сковороди, не фарби, нанесені на полотно, а цілісну картину, малюнок живої натури, уламок величного творіння всесвіту. До речі, мислення Вернадського дуже нагадує сковородинські «ребуси» і систему символів, які також утворювали цілісну картину світу. Вернадський, як і Сковорода, умів поєднати яблуню з її тінню, віднайти першооснову творення, побачити животворний зв’язок між кроною й коренем.
   Вернадський з’ясовує, що в хімії земної кори, яка складається в основному з силікатів, розшукати характерні радикали дуже важко, а тому можна робити будь-які висновки лише за готовими продуктами реакцій. Однак за прогресивною теорією «упертого українця» таки вдалося знайти основний радикал, який входив у більшу частину алюмосилікатів – каолінове ядро. За його допомогою Вернадський поєднав майже всі алюмосилікати в єдину систему. Цю теорію будови алюмосилікатів французький учений Ла Шательє назвав геніальною. Підвалиною до цього відкриття була магістерська дисертація «Про групи силіманіту і ролі глинозему в силікатах», яку Володимир Іванович захистив восени 1891 року у Петербурзькому університеті. Після цього він був затверджений на посаді приват-доцента Московського університету і почав створювати свою генетичну мінералогію.
   У Москві мінералогічна лабораторія Вернадського займала дві маленькі напівтемні кімнати у старому будинку університету.
   У підвальному приміщенні була влаштована вентиляція для хімічних робіт, тут поблискували хромованими деталями точні хімічні терези, величезна кахляна піч слугувала і для опалення, і для сушіння реактивів. Одним з перших учнів Вернадського був тямущий і кмітливий українець Анатолій Орестович Шкляревський. Володимир Іванович не раз повторював йому: «Не шукайте собі в науковій роботі вчителів. Вчителями повинні бути закони природи».
   У 1903 році в лабораторії з’явився Олександр Євгенович Ферсман, фанат мінералогії, який перейшов до Московського університету з Новоросійського. Ферсман з дитинства збирав мінерали, особливо влітку, коли сім’я бувала в Криму. Згодом ім’я Ферсмана стало синонімом досягнень у мінералогії. Сам же Володимир Іванович не спішив публікувати свої роботи. Його грандіозна праця «Описова мінералогія» виходила в світ окремими випусками, але так і залишилась незавершеною. Вернадський був не з тих, хто перевертає гори пустої породи в науці, він бачив головне – хімічне життя Землі, пропущене через енергію Сонця. Відомо, що значить для митця «муза». Ось такою натхненницею стала для Володимира Івановича його дружина. Вони жили, за виразом Вернадського, «душа в душу, думка в думку». Наталія Єгорівна допомагала чоловікові у перекладі його статей, бо досконало знала всі основні європейські мови. Супроводжуючи чоловіка в подорожах, вона фотографувала рідкісні зразки порід, окремі мінерали і самородки – все, що містили музеї Європи. В «Описовій мінералогії» та в навчальних курсах Вернадського під багатьма документальними фотографіями стоїть ім’я Наталії Єгорівни. У 1898 році син Вернадських Георгій вступив до гімназії, тоді ж народилась дочка, яку назвали Ніною. Квартира вченого сімейства не раз змінювала адресу: Смоленський бульвар, потім провулки Трубниковський, Георгієвський, Борисоглібський. Тут бував і відомий історик Василь Йосипович Ключевський. Коли він сідав на улюбленого, професійного коника, то розповіді не було кінця. Від витоків слов’янства до становлення Московії, «приращения» нових земель Російською імперією. Колеги по науці, бувало, бралися сперечатись, та Василь Йосипович витягав, як фокусник із рукава, нові факти, і дискусія тривала. Тоді Володимир Іванович діставав срібного годинника з жилетної кишені і, ніяково всміхаючись, говорив: «Ви собі як хочете, панове, а мені о десятій годині пора спати!» Прокидався він незмінно о шостій годині ранку. Як і славетний філософ Кант, він протягом життя намагався не порушувати заведеного порядку. Хоча бували й винятки: коли якась яскрава і несподівана думка приходила йому в голову під час сну, тоді він негайно прокидався, засвічував гасову лампу під зеленим абажуром, і його мозаїчний почерк мережив цілі стоси паперу. Зверху з лампи падали віхтики кіптяви, але вчений нічого не помічав. Він прагнув істини і завжди бачив перед собою її трепетний невагомий абрис. Простягнеш руку – і ось вона поруч. Але Володимир Іванович знав – різкі порухи до істини неможливі, інакше вона зникне, як цей перерваний нічний сон.
   Але «чиста наука» ніяк не могла виокремитись із драматичного і напруженого суспільно-політичного життя Росії. Двадцять російських інтелігентів на окремих установчих зборах утворюють таємну політичну спілку «Визволення». Серед них знайомі і друзі Вернадського: Шаховський, Гревс, Ольденбург.
   – Ви собі, як хочете, панове, але я можу бути для вас тільки «інтелектуальною парасолькою», – ніяково мружився Володимир Іванович. – У мене стільки справ у науці, от щойно довелось вивчити голландську мову, дуже були цікаві книги цією мовою з історії науки…
   Скільки не наголошували друзі на «політичному моменті», завданнях інтелігенції перед масами, «упертий українець» стояв на своєму. А тим часом у Москві збори спілки відбувались у нього на квартирі. «Визволенці» підготували навіть «Записку про потреби російської школи». Товариш Вернадського Ольденбург, уже академік, який мав велику квартиру у Петербурзі, переконував Володимира Івановича, що треба звертатись до властей зі своїми вимогами. Відповідь була дана 9 січня 1905 року з гвинтівок царських солдатів. На решітці Олександрівського саду було застрелено учня Вернадського А. Б. Лурі. Володимир Іванович негайно пише до «Русских ведомостей» гнівну статтю, присвячену пам’яті невинної жертви.
   Після появи царського маніфесту про недоторканність особи, свободу слова і зборів «безглузді мрії», за висловом самого Вернадського, знову опановують маси. Вернадський балотується від університету до Державної думи. У своєму «Щоденнику» він записує: «<…> приходиш до необхідності бути діячем у цій державі чи суспільстві, прагнути, щоб воно йшло до свого ідеалу, щоб як ти, так і інші після тебе, досягали найможливішого щастя».
   Обраний до Державної думи, Володимир Іванович разом із відомим грузинським поетом і громадським діячем Іллею Чавчавадзе займає в парламенті так звані «ліві лави». Він виступає за скасування смертної кари, а коли непокірна Державна дума була розпущена, він з членами лівої групи їде у Виборг, де підписує Виборзьку відозву, у якій 180 членів Думи закликали не давати рекрутів до армії, не виконувати законів, прийнятих без схвалення Думою.
   Викликає захоплення позиція цієї чесної геніальної людини, яка, жертвуючи науковими звершеннями, виступила на захист людської гідності й честі. Не дрібне політиканство, не прагнення «ввійти в історію», а природна волелюбність, нетерпимість до насилля керувала цією людиною. Як колись його непокірні предки, він кидає виклик імперській державній машині, не ховається за статусом «кабінетного вченого». Слід віддати також належне тодішній російській інтелігенції, яка намагалася знайти вихід із похмурого глухого кута монархізму. Вернадського знову підтримали, і в 1908 році його обирають екстраординарним академіком.
   «Безглузді мрії», прагнення до лібералізації царської влади ще раз переконали Вернадського в тому, що найбільше користі людям він принесе в науці, осягненні вічних законів природи. На сторінки його «Щоденника» лягають точні формули життєвої доцільності: «На мою думку – наука є загальним світоглядом, який більш чи менш поширюється і стосується кожного окремого явища. Кожна людина має знати якнайбільше загальних висновків науки, уміти пов’язувати їх, знати методи набуття знань і потім знати окремих фактів стільки, скільки потрібно для розуміння загальних висновків, для практичного життя, для розвитку галузі науки, нею обраної. Поділ на науки чисто довільний».
   Уже тоді Вернадський приходить до думки, що життя – явище космічне, а не суто земне. Думки Вернадського весь час повертались до «живої речовини». Так він називав сукупність однорідних живих організмів. Він переходив у своєму викладанні мінералогії від вивчення хімічних сполук, якими є мінерали, до вивчення хімічних елементів, що входили до їхнього складу. Усе більше переконується він у значущості елементів живого органічного світу. Роль живої речовини у виникненні таких елементів, як кисень, вуглець, азот, фосфор, він з’ясував давно, але виявилось, що таке ж важливе значення жива речовина має і у формуванні таких далеких від організмів елементів, як кремній, залізо, марганець, мідь, алюміній.
   Нарешті Вернадський упритул підходить до науки про життя: «З погляду необхідності ми уявлення про природу змушені розбити на ряд «наук», пов’язаних між собою безперервним ланцюгом переходів…
   По-перше, ми розглядаємо матерію та її властивості поза явищами, які поволі перед нами з’являються; астрономія, геологія і т. ін. Нарешті, наука про життя».
   За розрахунками Вернадського, половина відомих на той час хімічних елементів була тісно пов’язана в своїй історії виникнення з живою речовиною. А ці елементи за вагою складають майже всю земну кору, і, звичайно, загадка життя перетворюється в загадку утворення і системності самої планети.
   Зелена лампа в кабінеті науковця все частіше загоряється серед ночі. На темному тлі вікна проступають рясні зірки. Чарівний купол небес схиляється над дослідником. Він наче відчуває серцебиття всього космосу. Нервово встромляє він перо в каламар. На папері розповзається велика темно-фіолетова чорнильна пляма. Перо домальовує схожі на нервові волокна розтоки від розлитого чорнила, а потім на папір лягають слова-запитання, слова невгамовного, як океан, людського розуму…Чи був коли-небудь початок життя і живого, чи життя і живе – такі ж вічні основи космосу, якими є матерія і енергія? Чи живе і життя характерні тільки для однієї Землі, чи це загальна властивість космосу? Чи в готовому вигляді прийшло життя на планету?
   Знову заскрипіло перо, рядки, скособочившись, наче від вітру, доносять до нас живий подув пульсуючої думки: «Тоді життя – це така ж частина космосу, як енергія і матерія… по суті, всі міркування про принесення на землю зародків живого з інших небесних тіл в основі своїй мають думки про вічність життя».