Страница:
– Цікаво, а що то за похмурий тип біля печі? Б'юся об заклад, він не розмовляє англійською. Бо жодного разу за вечір і рота не розкрив.
– Ти помиляєшся. Він досить добре розуміє англійську. Ти стежив за його очима, коли він слухав? А я стежив. Але всім тут присутнім він не є ані родичем, ані знайомим. Коли вони гомоніли на своїх говірках, видно було, що він нічого не розуміє. Мені самому цікаво – хто він такий? Давай дізнаємося, га?
– Підкинь пару поліняк у плиту! – гукнув Цуценя наказним тоном, дивлячись прямо у вічі чоловіку, про якого йшла мова.
Той похапцем виконав наказ.
– Таке враження, що дисципліну в нього кулаками втовкмачили, не інакше, – стиха зазначив Прінс.
Малюк кивнув, скинув шкарпетки і, пробравшись поміж сплячих подорожніх до плити, повісив їх сушитися серед кільканадцяти «колег».
– Коли ти сподіваєшся потрапити в Доусон? – спитав він, щоб звести розмову.
Чоловік уважно подивився на нього, а потім відповів:
– Кажуть, туди сімдесят п'ять миль, так? Може, днів через два.
У його вимові чувся ледь помітний акцент, але не було ані зніченого вагання, ані паузи для підшукування потрібного слова.
– У Канаді доводилося раніше бувати?
– Ні.
– А в Північно-західному районі?
– Так.
– Тут народився?
– Ні.
– А де ж ти в біса народився? Ти не схожий на інших присутніх. – І Цуценя зробив широкий жест рукою, вказуючи на погоничів собак та на двох полісменів, що спали на ліжку Прінса. – Звідки ти взявся? Я колись бачив обличчя на кшталт твого, але вже не пам'ятаю де.
– Я тебе знаю, – невпопад відповів незнайомець, ураз змінюючи напрям Малюкових запитань.
– Звідки ти мене знаєш? Десь бачив?
– Ні, але я бачив твого напарника, отого священика, в Пастиліку, колись давно. Він спитав мене, чи побачу я тебе, ну… Малюка-маламута. Дав мені харчів. Я зупинився в нього ненадовго. Він про мене ніколи не згадував?
– А! так ти і є отой тип, що виміняв видрові шкури на собак?
Чоловік кивнув, вибив люльку і, демонструючи небажання продовжувати розмову, почав розкочувати свій спальник. Малюк задув каганець і заліз під ковдру поруч із Прінсом.
– Ну і хто він?
– Хтозна! Відшив мене і закрився, як той молюск. Але тобі буде цікаво про нього дізнатися. Я чув про нього. Вісім років тому все узбережжя про нього тільки й гомоніло. Розумієш, у ньому є щось таємниче та загадкове. Прийшов звідкілясь із Півночі, за тисячі миль звідси, глибокою зимою, пробираючись по узбережжю Берингового моря. Поспішав так, наче за ним слід у слід гнався сам диявол. Коли він зупинився спитати шлях на південь у шведській місії в затоці Головіна, де його нагодували, видно було, що він страшенно виснажений тривалою подорожжю. Нам про це розповідали опісля. Потім він відхилився від узбережжя і подався прямо через затоку Нортон Саунд. Була жахлива погода, із завірюхами та буревіями, але цей відчайдух примудрився пройти там, де інші неодмінно загинули б. Не помітивши містечка Сент-Майклз, він вийшов на суходіл біля Пастиліку. Усі його собаки, окрім двох, загинули, а сам він мало не помер з голоду. Цей чоловік поспішав вирушити в дорогу, і отець Рубо наділив йому харчів, але собак не дав, бо чекав мене з дня на день, щоб самому вирушити в дорогу. Добре затямивши, що таке подорож без належної кількості собак, наш Одіссей кілька днів роздратовано промаявся в Пастиліку. На своїх санях він мав цілу купу прекрасно видублених шкур каланів, морських видр. Ти ж знаєш, вони йдуть на вагу золота. У той час у Пастиліку мешкав жаднючий російський купець, справжнісінький старий Шейлок[7]. Він якраз мав силу-силенну собак. Довго вони не торгувалися. Як би там не було, але коли наш Загадковий Незнайомець знову вирушив на швдень, то його сани тягла упряжка прекрасних прудких собак. А шкури опинилися у містера Шейлока. Я бачив їх – прегарні шкури. Ми з отцем Рібо підрахували, і з'ясувалося, що кожна собака заробила для купця не менше п'ятисот доларів. Навряд чи Загадковий Незнайомець не знав справжньої вартості шкур морської видри, бо хоч і було в ньому щось індіанське, все одно з кинутих ним скупих фраз випливало, що він чимало спілкувався з білими людьми.
Коли море звільнилося від льоду, з острова Нунівак прийшла звістка, що він заїжджав туди по провізію. А потім щез, і відтоді вісім років я про нього нічого не чув. І оце лише сьогодні вперше побачив. Звідки ж і чому він тут взявся, га? Чим займався в цих краях? Він – індіанець, ніхто й гадки не має, звідки він і хто він, але, на відміну від своїх собратів, йому добре відомо, що таке дисципліна. Ось тобі ще одна північна таємниця до розгадки, Прінсе.
– Страшенно вдячний! Можна подумати, мені більше нічим займатися. І так справ – хоч греблю гати, – відповів полісмен.
Малюк уже сопів, але молодий гірничий інженер дивився перед собою в непроглядну темряву і чекав, поки не мине химерне збудження, що розлилося по його тілу. Коли ж йому, нарешті, пощастило заснути, його мозок якийсь час працював і далі і він, разом з ним, продовжував торувати свій шлях крізь білу невідомість, поганяв собак на безконечних стежинах і бачив, як чоловіки живуть, трудяться і гідно, по-чоловічому, помирають.
Люди сподівалися хоч на якийсь привал, щоб трохи перепочити; окрім того, Клондайк лише недавно став частиною Північних територій[8], і їм дуже хотілося хоч краєм ока зиркнути на Голден-сіті, де, як казали, золотий пісок та готівка лилися рікою, а в танцзалах не припинялися гучні гулянки. Але вони висушили шкарпетки і з не меншим задоволенням, аніж під час попереднього візиту, закурили люльки, хоча двоє-троє відчайдушних сміливців почали вголос розмірковувати про плани втечі та про можливість перетнути у східному напрямку Скелясті гори, щоб потрапити до своїх колишніх тусовок у районі Чіппева. А троє чи четверо навіть вирішили повернутися тією дорогою додому, коли закінчиться термін їхньої служби, і почали складати плани майбутньої подорожі. Ця небезпечна пригода була для них чимось цілком зрозумілим та природним – як пікнік для міського мешканця.
Незнайомець Видрова Шкура явно маявся, але в розмові участі не брав. Нарешті він не витримав, відвів Малюка вбік і про щось заговорив з ним приглушеним голосом. Прінс з цікавістю поглядав у їхній бік, і атмосфера загадковості ще більше згустилася, коли вони вдягли капелюхи й рукавиці і вийшли надвір. Коли ж вони повернулися, Малюк поставив на стіл свої ваги для золота, відважив шістдесят унцій золотого піску і поклав їх у мішок Загадкового Незнайомця. Після цього до конклаву приєднався начальник погоничів, і таємнича оборудка продовжилася вже з його участю.
Наступного дня група вирушила вгору по річці, а Таємничий Незнайомець прихопив із собою кілька фунтів провіанту і попрямував до Доусона.
А як він говорив! Уявляєш, коли ми вийшли надвір, у нього був такий вигляд, що він ось-ось заплаче. Просив мене та благав, потім став на коліна у сніг і стояв, поки я не підвів його і не заспокоїв. Белькотів та улещував мене, як навіжений. Клявся, що роками працював не покладаючи рук заради своєї мети, і якщо тепер вона не здійсниться, то він цього не переживе. Я спитав, що то за мета, але він не схотів пояснювати. Сказав, що якщо начальство відрядить його на роботу до іншого району, то в такому разі він зможе потрапити до Доусона лише через два роки, коли вже буде запізно. Ніколи в житті не бачив, щоб людина так сильно хвилювалася. А як я сказав, що позичу грошей, то він знову упав на коліна, і мені довелося ще раз витягувати його із снігу. Я сказав, щоб він вважав це безстроковою позичкою. Гадаєш, він погодився? Де там! Клявся, що віддасть мені все до останнього цента при першій же нагоді, ще й озолотить мене, та так, що мені й не снилося в моїх найпожадливіших снах. Інакше кажучи, верз усілякі нісенітниці. Слухай, зазвичай чоловік, який робить ставку на позичку, рідко коли спроможний вичавити із себе хоча б половину того, що належить віддати. За всім цим щось приховується, кажу тобі, Прінсе; тож затям це. Якщо він залишиться в наших краях, то ми ще про нього почуємо.
– А якщо ні?
– Тоді моя віра в людство зазнає непоправного удару, а від моїх шістдесяти з лишком унцій золота залишаться хіба що спогади.[9]
Як уже зазначалося вище, при створенні Акселя Гундерсона до богів повернувся їхній давній хист, і вони виліпили його за подобою чоловіків, що народжувалися тоді, коли світ був іще молодим. Він вивищувався на цілих сім футів і мав на собі мальовничий костюм, який однозначно свідчив, що перед вами – справжній король Ельдорадо. Його груди, шия та кінцівки були як у велетня. Щоб витримати триста фунтів[10] його м'язів та кісток, снігоступи Акселя Гундерсона були на цілий ярд довшими за снігоступи інших чоловіків. Його грубе обличчя з важкими бровами, масивним підборіддям та немигаючим поглядом голубуватих очей свідчило про те, що цей чоловік знав лише один закон – закон сили. Його довге волосся кольору стиглої пшениці спадало аж на чорну ведмежу шубу і виглядало на ній як день на тлі ночі. Здавалося, в ньому підспудно жила древня традиція його предків-загарбників: випереджаючи собак, він рвонув по вузькій стежині і загрюкав руків'ям собачого батога у двері хижки Малюка. Так, мабуть, грюкали в замкові брами під час своїх набігів на південь варяги з Норвезького моря. Прінс, оголивши свої жінкуваті руки, заходився місити тісто, раз по раз поглядаючи на трьох гостей, бо ніколи нікого подібного до них йому іще не доводилося бачити під дахом цієї хижки. Загадковий Незнайомець, якого Малюк охрестив Одіссеєм, і досі викликав у нього подив, але його цікавість притягували, головним чином, Аксель Гундерсон та його дружина. Ця жінка вже встигла розніжитися в зручних та затишних приміщеннях, у яких вони поселилися відтоді, як її чоловік став хазяїном великої кількості багатих золотоносних жил. Тому цілоденна подорож втомила її. Спершись на широкі груди чоловіка, як тендітна квітка на стіну, вона лінькувато відповідала на добродушне кепкування Малюка і незбагненним чином збурювала Прінсу кров, час від часу кидаючи на нього погляд своїх глибоко посаджених темних очей. Бо ж Прінс був чоловіком при здоров'ї, а за багато місяців майже не бачив жінок. Вона була старшою за нього, до того ж – індіанкою. Але ця жінка була несхожою на тих аборигенок, яких йому досі доводилося зустрічати: із її слів він зрозумів, що вона багато подорожувала і встигла побувати в багатьох країнах – і в його країні теж. Вона знала майже все те, що знають білі жінки, а ще – багато такого, чого вони зазвичай не знали, бо знати не могли. Ця індіанка могла приготувати їжу з висушеної на сонці риби або ж зробити постіль прямо в снігу; одначе вона дражнила їх дратівливо-спокусливими деталями вишуканих обідів, викликаючи несподівані душевні муки при спогадах про давно забуті страви. Вона знала повадки лосів, ведмедів та песців, а також земноводних тварин, що водяться в полярних морях. Ця жінка добре розумілася на лісах та струмках, а повість, написана слідами, залишеними на благенькій корочці снігу людиною, твариною чи птицею, була для неї як розгорнута книга. Однак Прінс помітив ледь уловиму ту схвальну гримаску, що промайнула на обличчі індіанки, коли вона зупинила свій погляд на «Правилах Стоянки». Своєю появою ці правила завдячували невичерпній фантазії Беттлза. Вони з'явилися в ту пору, коли в нього грала кров, і позначені були гумором та лаконічністю. Коли очікувалося, що прибудуть дами, Прінс зазвичай перевертав ці правила текстом до стіни, але хто б міг подумати, що ця індіанка виявиться… словом, раніше треба було думати!
Так он вона яка, дружина Акселя Гундерсона, жінка, чиє ім'я та слава подорожували рука в руку зі славою її чоловіка по всіх закутках Далекої Півночі! Коли вони сиділи за столом, Малюк піддражнював її з невимушеністю старого приятеля; а згодом і Прінс, позбувшись ніяковості першого знайомства, приєднався до розмови. Та індіанка вправно відбивала їхні кепкування в нерівному змаганні, а її чоловік, не такий гострий на язик та метикуватий, обмежувався сміхом та аплодисментами на честь своєї дружини. Він справді дуже пишався нею; кожен його порух та погляд свідчив про те величезне місце, яке вона посідала в його житті. Видрова Шкура їв мовчки, всіма забутий у розпалі веселої битви; не встигли решта закінчити трапезу, як він відсунув стілець, устав із-за столу і вийшов до собак. Однак невдовзі його супутники теж вдягли рукавиці та теплі куртки з капюшонами і вийшли слідом за ним.
Уже багато днів не було снігопаду, і сани неслися по добре втрамбованій юконській стежині, як ковзани по кризі. Першими саньми керував Одіссей, на других їхали Прінс та дружина Акселя Гундерсона, а світловолосий велетень та Малюк замикали процесію на третіх санях.
– Це – поки що моя здогадка, Малюче, – сказав Аксель Гундерсон. – Але я майже певен, що вона вірна. Він там ніколи не був, але оповідає дуже складно; показав мені мапу, про яку я чув ще кілька років тому в районі Кутене. Я хотів би, щоб і ти туди з'їздив, але цей дивак відразу ж пригрозив усе покинути, якщо туди потрапить іще хтось. Та коли я повернуся, то розповім, що до чого, і візьму тебе в пай. Окрім того, я дам тобі половинний пай на ділянці, що біля міста.
Малюк спробував перервати його, але Аксель Гундерсон вигукнув:
– І не думай заперечувати! Раз я вже замислив цю справу, то доведу її до кінця. Але для цього потрібно дві голови. І якщо все піде так як слід, то чому б цій ділянці не перетворитися згодом на новий Кріпл Крік[11], га, хлопче? Ти мене добре чуєш? Новий Кріпл Крік! До речі, там кварцова порода, а не просто розсипи, і якщо ми правильно організуємо справу, то незабаром заволодіємо всім родовищем, а там – мільйони та мільйони! Я вже чув про це місце, та й ти теж. Ми збудуємо там місто… тисячі робітників… гарні судноплавні русла… організуємо пароплавні лінії… а до верхів'їв будуть ходити судна з невеликою осадкою… подумати про будівництво залізниці – в перспективі… лісопилки… електростанція… власний банк… комерційна компанія… синдикат… Ну, що скажеш? Тільки тримай язик за зубами, поки я не повернуся.
Там, де стежина перетинала гирло Стюарт-рівер, сани зупинилися. Далеко на незвіданий схід тягнувся величезний обшир неторканого моря снігу і льоду. З кріплень на санях витягли снігоступи. Аксель Гундерсон потис на прощання руки і виступив наперед. Своїми широченними перетинчастими снігоступами він продавлював у пухнастому снігу колію добрих пів'ярда завширшки, щоб собаки не вгрузали. Його дружина йшла за останніми саньми, демонструючи давню звичку легко управлятися з незручними широкими лижами. Тишу навколишнього непорушного безмежжя порушили веселі прощальні вигуки; заскавучали собаки, а Видрова Шкура став промовляти батогом до не надто енергійного корінного.
Годину по тому караван набув подоби маленького чорного олівчика, що прокреслював довгу пряму лінію на величезному білому аркуші.
Якось уночі, через багато тижнів, Малюк-маламут і Прінс заходилися розв'язувати шахові задачки зі сторінки, вирваної з якогось старого журналу. Малюк щойно повернувся зі своїх володінь на річці Бонанза і відпочивав, набираючись сил перед полюванням на лося. Прінс також мало не всю зиму провів на річках та собачих стежинах і тому дуже скучив за благословенним затишком теплої хижки.
– Ходимо ось сюди конем і створюємо загрозу королю. Ні, так не годиться. Спробуй інший хід.
– А хіба пішак ходить через два квадрати? До того ж він усе одно потрапляє під удар. А якщо взяти слона, то…
– Але ж стривай! Тут утворюється проміжок, і…
– Ні, він під ударом. Ходи! Ось побачиш, усе вийде.
Друзі так захопилися, що не почули, як хтось постукав у двері. Коли ж постукали вдруге, Малюк сказав: «Заходьте!» Двері рвучко розчинилися, і в хижку увіпхалася, похитуючись, якась істота. Відірвавшись від шахів, Прінс зиркнув на неї – і відразу ж скочив на ноги. Забачивши переляк у його очах, Малюк хутко обернувся – і теж отетерів, хоча йому вже не раз доводилося стикатися з речами страшними й неприємними. Істота, немов сліпа, подибала до них. Прінс потихеньку посунувся вбік і дотягнувся до гвіздка, на якому висів його «Сміт-енд-Вессон».
– Господи милосердний, що це? – пошепки спитав він у Малюка.
– Не знаю. Виглядає як важкий випадок обмороження та виснаження від голоду, – відповів Малюк, теж потроху відсовуючись у протилежному напрямку. – Стережися! Може, воно схиблене, – попередив він, зачинивши двері і повертаючись на місце.
Істота наблизилася до столу. Яскраве світло каганця впало їй в око. Вона здивувалася і щось радісно заквоктала химерним голосом. Раптом він – а то був чоловік – різко закинув назад голову, підсмикнув шкіряні штани і затягнув хорову морську пісню, яку під шум вітру заводять моряки, коли обертають якірну лебідку.
В очицях істоти жеврів вогонь похмурого божевілля, який з кожним ковтком спалахував, а в інтервалах між ковтками – згасав. На його обличчі лишилося мало живої шкіри. Саме ж обличчя, якщо його можна було так назвати, було мало схожим на обличчя людини. Кожне нове обмороження глибоко вгризалося в нього, і кожне з них залишило коростявий шар на ще не загоєному шрамові, що утворився раніше. Ця висохла шорстка поверхня криваво-чорного кольору була покраяна страшними тріщинами, через які проглядала червона жива плоть. Його шкіряна одіж була брудна і подрана, а хутро з одного боку – підпалене, що свідчило про ночівлю біля вогню.
Малюк мовчки вказав на те місце, де з потьмянілої на сонці шкіри одягу були вирізані смужки. Видно було, що їх вирізали по черзі, одну за одною. То була ознака того, що незнайомець голодував.
– Ти… ти хто? – повільно спитав Малюк, чітко вимовляючи слова.
Чоловік ніяк не прореагував.
– Звідки ти прийшов?
– «А янкі пливуть на кораблі-і-і!» – почулася у відповідь рулада, проспівана слабким тремтячим голосом.
– Ага, напевне цей тип спустився сюди по річці, – припустив Малюк, струсонувши незнайомця, сподіваючись добитися від нього більш зв'язної розповіді.
Але натомість прибулець заверещав і вхопився рукою за бік, скривившись від болю. Потім він поволі підвівся і важко сперся об стіл.
– Вона розсміялася мені в лице… її очі палали ненавистю… і вона не схотіла йти…
Голос незнайомця ослаб і замовк. Постоявши ще якусь мить, він знову почав повільно осідати на стілець. Але не встиг – Малюк-маламут міцно вхопив його за зап'ястя і вигукнув:
– Хто?! Хто не схотів іти?!
– Та вона, Унга. Вона розсміялася і вдарила мене, ну… от. А потім…
– Що – потім?
– Ну, а потім…
– Що – потім, питаю?!
– Потім він лежав непорушно в снігу, довго лежав. Він там і досі лежить – у снігу…
Товариші безпомічно перезирнулися.
– Хто лежить у снігу?
– Та вона ж, Унга. Поглянула на мене з ненавистю в очах, а потім…
– Ну, і що потім?
– А потім вона взяла ножа, і – раз, два… але вона була дуже слаба. Я йшов дуже повільно. А в тих місцях стільки золота, стільки золота…
– Де Унга? – Наскільки міг Малюк зрозуміти, вона, мабуть, помирала десь неподалік від хижки, можливо, за милю, не більше. Щосили струсонувши прибульця, він питав його знову і знову: – Де Унга? Хто така Унга?
– Вона… вона в снігу.
– Ну, продовжуй! Продовжуй, кажу тобі! – вигукнув Малюк, немилосердно стискаючи прибульця за кисть.
– Я теж… лежатиму в снігу… але мені спочатку… треба борг віддати. Я був винен багато грошей… багато грошей… маю віддати борг… – Белькотіння перервалося, і незнайомець понишпорив у кисеті, а потім підтягнув до себе мішок з оленячої шкіри. – Хочу сплатити борг, п'ять фунтів золота… пай… Малюку… маламуту… – Голова незнайомця знесилено впала на стіл, і Малюк уже не зміг змусити його підняти її.
– Ага, це – Одіссей, – тихо сказав він, кидаючи на стіл мішечок із золотим піском. – Гадаю, Акселю Гундерсону та його дружині настав каюк. Давай покладемо його на постіль і вкриємо ковдрами. Він же індіанець, значить, мусить оклигати. А коли оклигає, розповість, що трапилося.
Коли вони зрізали з прибульця одяг, то на правому боці виявили дві незагоєні ножові рани з товстими рубцями по краях.
Видрова Шкіра присунувся ближче до палаючої печі, як це зазвичай роблять люди, котрим тривалий час довелося обходитися без вогню і котрі бояться, що цей безцінний дар Прометея може зникнути в будь-яку мить. Малюк накрутив каганець і поставив його так, щоб його світло падало на обличчя оповідача. Прінс, підперши голову рукою, вмостився на ліжку і приготувався слухати.
– Звуть мене Наас. Я – вождь і син вождя, народжений між заходом сонця та сходом на глибоких водах у батьковому ум'якові[12]. Усю ніч чоловіки невпинно веслували, а жінки вичерпували воду, борючись із хвилями, що заливали човен. Був сильний шторм; холодні солоні бризки замерзали на грудях моєї матері. Нарешті буревій пішов геть, але разом з ним пішла з життя і моя мати. Але я… я голосно кричав, перекриваючи завивання вітру, – і вижив.
– Ти помиляєшся. Він досить добре розуміє англійську. Ти стежив за його очима, коли він слухав? А я стежив. Але всім тут присутнім він не є ані родичем, ані знайомим. Коли вони гомоніли на своїх говірках, видно було, що він нічого не розуміє. Мені самому цікаво – хто він такий? Давай дізнаємося, га?
– Підкинь пару поліняк у плиту! – гукнув Цуценя наказним тоном, дивлячись прямо у вічі чоловіку, про якого йшла мова.
Той похапцем виконав наказ.
– Таке враження, що дисципліну в нього кулаками втовкмачили, не інакше, – стиха зазначив Прінс.
Малюк кивнув, скинув шкарпетки і, пробравшись поміж сплячих подорожніх до плити, повісив їх сушитися серед кільканадцяти «колег».
– Коли ти сподіваєшся потрапити в Доусон? – спитав він, щоб звести розмову.
Чоловік уважно подивився на нього, а потім відповів:
– Кажуть, туди сімдесят п'ять миль, так? Може, днів через два.
У його вимові чувся ледь помітний акцент, але не було ані зніченого вагання, ані паузи для підшукування потрібного слова.
– У Канаді доводилося раніше бувати?
– Ні.
– А в Північно-західному районі?
– Так.
– Тут народився?
– Ні.
– А де ж ти в біса народився? Ти не схожий на інших присутніх. – І Цуценя зробив широкий жест рукою, вказуючи на погоничів собак та на двох полісменів, що спали на ліжку Прінса. – Звідки ти взявся? Я колись бачив обличчя на кшталт твого, але вже не пам'ятаю де.
– Я тебе знаю, – невпопад відповів незнайомець, ураз змінюючи напрям Малюкових запитань.
– Звідки ти мене знаєш? Десь бачив?
– Ні, але я бачив твого напарника, отого священика, в Пастиліку, колись давно. Він спитав мене, чи побачу я тебе, ну… Малюка-маламута. Дав мені харчів. Я зупинився в нього ненадовго. Він про мене ніколи не згадував?
– А! так ти і є отой тип, що виміняв видрові шкури на собак?
Чоловік кивнув, вибив люльку і, демонструючи небажання продовжувати розмову, почав розкочувати свій спальник. Малюк задув каганець і заліз під ковдру поруч із Прінсом.
– Ну і хто він?
– Хтозна! Відшив мене і закрився, як той молюск. Але тобі буде цікаво про нього дізнатися. Я чув про нього. Вісім років тому все узбережжя про нього тільки й гомоніло. Розумієш, у ньому є щось таємниче та загадкове. Прийшов звідкілясь із Півночі, за тисячі миль звідси, глибокою зимою, пробираючись по узбережжю Берингового моря. Поспішав так, наче за ним слід у слід гнався сам диявол. Коли він зупинився спитати шлях на південь у шведській місії в затоці Головіна, де його нагодували, видно було, що він страшенно виснажений тривалою подорожжю. Нам про це розповідали опісля. Потім він відхилився від узбережжя і подався прямо через затоку Нортон Саунд. Була жахлива погода, із завірюхами та буревіями, але цей відчайдух примудрився пройти там, де інші неодмінно загинули б. Не помітивши містечка Сент-Майклз, він вийшов на суходіл біля Пастиліку. Усі його собаки, окрім двох, загинули, а сам він мало не помер з голоду. Цей чоловік поспішав вирушити в дорогу, і отець Рубо наділив йому харчів, але собак не дав, бо чекав мене з дня на день, щоб самому вирушити в дорогу. Добре затямивши, що таке подорож без належної кількості собак, наш Одіссей кілька днів роздратовано промаявся в Пастиліку. На своїх санях він мав цілу купу прекрасно видублених шкур каланів, морських видр. Ти ж знаєш, вони йдуть на вагу золота. У той час у Пастиліку мешкав жаднючий російський купець, справжнісінький старий Шейлок[7]. Він якраз мав силу-силенну собак. Довго вони не торгувалися. Як би там не було, але коли наш Загадковий Незнайомець знову вирушив на швдень, то його сани тягла упряжка прекрасних прудких собак. А шкури опинилися у містера Шейлока. Я бачив їх – прегарні шкури. Ми з отцем Рібо підрахували, і з'ясувалося, що кожна собака заробила для купця не менше п'ятисот доларів. Навряд чи Загадковий Незнайомець не знав справжньої вартості шкур морської видри, бо хоч і було в ньому щось індіанське, все одно з кинутих ним скупих фраз випливало, що він чимало спілкувався з білими людьми.
Коли море звільнилося від льоду, з острова Нунівак прийшла звістка, що він заїжджав туди по провізію. А потім щез, і відтоді вісім років я про нього нічого не чув. І оце лише сьогодні вперше побачив. Звідки ж і чому він тут взявся, га? Чим займався в цих краях? Він – індіанець, ніхто й гадки не має, звідки він і хто він, але, на відміну від своїх собратів, йому добре відомо, що таке дисципліна. Ось тобі ще одна північна таємниця до розгадки, Прінсе.
– Страшенно вдячний! Можна подумати, мені більше нічим займатися. І так справ – хоч греблю гати, – відповів полісмен.
Малюк уже сопів, але молодий гірничий інженер дивився перед собою в непроглядну темряву і чекав, поки не мине химерне збудження, що розлилося по його тілу. Коли ж йому, нарешті, пощастило заснути, його мозок якийсь час працював і далі і він, разом з ним, продовжував торувати свій шлях крізь білу невідомість, поганяв собак на безконечних стежинах і бачив, як чоловіки живуть, трудяться і гідно, по-чоловічому, помирають.
* * *
Наступного ранку, задовго до світанку, погоничі собак та полісмени вирушили на Доусон. Але власті, що опікувалися інтересами її Величності і розпоряджалися життями її скромних підданих, залишали поштарям мало часу на відпочинок: тиждень по тому вони вже знову з'явилися на Стюарт-рівер, по зав'язку навантажені листами для Солт Вотер. Звісно, що їхніх собак замінили, однак людей же ніхто не міняв!Люди сподівалися хоч на якийсь привал, щоб трохи перепочити; окрім того, Клондайк лише недавно став частиною Північних територій[8], і їм дуже хотілося хоч краєм ока зиркнути на Голден-сіті, де, як казали, золотий пісок та готівка лилися рікою, а в танцзалах не припинялися гучні гулянки. Але вони висушили шкарпетки і з не меншим задоволенням, аніж під час попереднього візиту, закурили люльки, хоча двоє-троє відчайдушних сміливців почали вголос розмірковувати про плани втечі та про можливість перетнути у східному напрямку Скелясті гори, щоб потрапити до своїх колишніх тусовок у районі Чіппева. А троє чи четверо навіть вирішили повернутися тією дорогою додому, коли закінчиться термін їхньої служби, і почали складати плани майбутньої подорожі. Ця небезпечна пригода була для них чимось цілком зрозумілим та природним – як пікнік для міського мешканця.
Незнайомець Видрова Шкура явно маявся, але в розмові участі не брав. Нарешті він не витримав, відвів Малюка вбік і про щось заговорив з ним приглушеним голосом. Прінс з цікавістю поглядав у їхній бік, і атмосфера загадковості ще більше згустилася, коли вони вдягли капелюхи й рукавиці і вийшли надвір. Коли ж вони повернулися, Малюк поставив на стіл свої ваги для золота, відважив шістдесят унцій золотого піску і поклав їх у мішок Загадкового Незнайомця. Після цього до конклаву приєднався начальник погоничів, і таємнича оборудка продовжилася вже з його участю.
Наступного дня група вирушила вгору по річці, а Таємничий Незнайомець прихопив із собою кілька фунтів провіанту і попрямував до Доусона.
* * *
– Не знаю, що й казати, – розвів руками Малюк у відповідь на розпитування Прінса. – Цей бідолаха чомусь хотів порвати з поштовою службою, але чому – не сказав, хоча видно було, що це для нього вкрай важливо було зробити саме зараз. Розумієш, це – як армія. Він підписався на два роки, і єдиний спосіб розірвати контракт – це сплатити за себе викуп. Він не міг просто так дезертирувати і залишитися тут – а він страх як хотів залишитися в цих краях. Сказав, що це бажання з'явилося, як тільки він відвідав Доусон. Але там його ніхто не знає, грошей у нього ані цента, і, виявляється, я був першим, хто з ним хоч трохи поспілкувався. Тож він переговорив з губернатором округу, і вони домовилися все владнати в тому разі, якщо йому вдасться роздобути – тобто позичити – у мене грошей. Пообіцяв, що протягом року віддасть борги, а коли я забажаю, то прилаштує мене до якогось дуже вигідного бізнесу. Він сам ніколи ним не займався, але переконаний, що те заняття справді дає багато грошви.А як він говорив! Уявляєш, коли ми вийшли надвір, у нього був такий вигляд, що він ось-ось заплаче. Просив мене та благав, потім став на коліна у сніг і стояв, поки я не підвів його і не заспокоїв. Белькотів та улещував мене, як навіжений. Клявся, що роками працював не покладаючи рук заради своєї мети, і якщо тепер вона не здійсниться, то він цього не переживе. Я спитав, що то за мета, але він не схотів пояснювати. Сказав, що якщо начальство відрядить його на роботу до іншого району, то в такому разі він зможе потрапити до Доусона лише через два роки, коли вже буде запізно. Ніколи в житті не бачив, щоб людина так сильно хвилювалася. А як я сказав, що позичу грошей, то він знову упав на коліна, і мені довелося ще раз витягувати його із снігу. Я сказав, щоб він вважав це безстроковою позичкою. Гадаєш, він погодився? Де там! Клявся, що віддасть мені все до останнього цента при першій же нагоді, ще й озолотить мене, та так, що мені й не снилося в моїх найпожадливіших снах. Інакше кажучи, верз усілякі нісенітниці. Слухай, зазвичай чоловік, який робить ставку на позичку, рідко коли спроможний вичавити із себе хоча б половину того, що належить віддати. За всім цим щось приховується, кажу тобі, Прінсе; тож затям це. Якщо він залишиться в наших краях, то ми ще про нього почуємо.
– А якщо ні?
– Тоді моя віра в людство зазнає непоправного удару, а від моїх шістдесяти з лишком унцій золота залишаться хіба що спогади.[9]
* * *
Разом з довгими ночами прийшла холодна пора, і сонце знову почало свою давню гру в хованки, ходячи вздовж засніженого південного обрію, з-за якого не доходило жодної звістки про позичені Малюком-маламу-том гроші. А потім, одного сіренького ранку на початку січня, до його хижки біля Стюарт-рівер під'їхав караван важко завантажених саней, запряжених собаками. Там був Видрова Шкура, а разом з ним – чоловік такого зросту і зовнішності, які наштовхували на думку про те, що боги, мабуть, уже геть забули, як ліпити собі подібних. Тутешні чоловіки ніколи не говорили про везіння, відвагу та скажені гроші, не згадуючи при цьому імені Акселя Гундерсона. Жодна історія про залізну витримку, силу чи безстрашність, розказана біля табірного вогнища, теж не відбувалася без його імені. Коли ж розмова згасала, то вона спалахувала з новою силою при згадці про жінку, що розділяла з ним його долю.Як уже зазначалося вище, при створенні Акселя Гундерсона до богів повернувся їхній давній хист, і вони виліпили його за подобою чоловіків, що народжувалися тоді, коли світ був іще молодим. Він вивищувався на цілих сім футів і мав на собі мальовничий костюм, який однозначно свідчив, що перед вами – справжній король Ельдорадо. Його груди, шия та кінцівки були як у велетня. Щоб витримати триста фунтів[10] його м'язів та кісток, снігоступи Акселя Гундерсона були на цілий ярд довшими за снігоступи інших чоловіків. Його грубе обличчя з важкими бровами, масивним підборіддям та немигаючим поглядом голубуватих очей свідчило про те, що цей чоловік знав лише один закон – закон сили. Його довге волосся кольору стиглої пшениці спадало аж на чорну ведмежу шубу і виглядало на ній як день на тлі ночі. Здавалося, в ньому підспудно жила древня традиція його предків-загарбників: випереджаючи собак, він рвонув по вузькій стежині і загрюкав руків'ям собачого батога у двері хижки Малюка. Так, мабуть, грюкали в замкові брами під час своїх набігів на південь варяги з Норвезького моря. Прінс, оголивши свої жінкуваті руки, заходився місити тісто, раз по раз поглядаючи на трьох гостей, бо ніколи нікого подібного до них йому іще не доводилося бачити під дахом цієї хижки. Загадковий Незнайомець, якого Малюк охрестив Одіссеєм, і досі викликав у нього подив, але його цікавість притягували, головним чином, Аксель Гундерсон та його дружина. Ця жінка вже встигла розніжитися в зручних та затишних приміщеннях, у яких вони поселилися відтоді, як її чоловік став хазяїном великої кількості багатих золотоносних жил. Тому цілоденна подорож втомила її. Спершись на широкі груди чоловіка, як тендітна квітка на стіну, вона лінькувато відповідала на добродушне кепкування Малюка і незбагненним чином збурювала Прінсу кров, час від часу кидаючи на нього погляд своїх глибоко посаджених темних очей. Бо ж Прінс був чоловіком при здоров'ї, а за багато місяців майже не бачив жінок. Вона була старшою за нього, до того ж – індіанкою. Але ця жінка була несхожою на тих аборигенок, яких йому досі доводилося зустрічати: із її слів він зрозумів, що вона багато подорожувала і встигла побувати в багатьох країнах – і в його країні теж. Вона знала майже все те, що знають білі жінки, а ще – багато такого, чого вони зазвичай не знали, бо знати не могли. Ця індіанка могла приготувати їжу з висушеної на сонці риби або ж зробити постіль прямо в снігу; одначе вона дражнила їх дратівливо-спокусливими деталями вишуканих обідів, викликаючи несподівані душевні муки при спогадах про давно забуті страви. Вона знала повадки лосів, ведмедів та песців, а також земноводних тварин, що водяться в полярних морях. Ця жінка добре розумілася на лісах та струмках, а повість, написана слідами, залишеними на благенькій корочці снігу людиною, твариною чи птицею, була для неї як розгорнута книга. Однак Прінс помітив ледь уловиму ту схвальну гримаску, що промайнула на обличчі індіанки, коли вона зупинила свій погляд на «Правилах Стоянки». Своєю появою ці правила завдячували невичерпній фантазії Беттлза. Вони з'явилися в ту пору, коли в нього грала кров, і позначені були гумором та лаконічністю. Коли очікувалося, що прибудуть дами, Прінс зазвичай перевертав ці правила текстом до стіни, але хто б міг подумати, що ця індіанка виявиться… словом, раніше треба було думати!
Так он вона яка, дружина Акселя Гундерсона, жінка, чиє ім'я та слава подорожували рука в руку зі славою її чоловіка по всіх закутках Далекої Півночі! Коли вони сиділи за столом, Малюк піддражнював її з невимушеністю старого приятеля; а згодом і Прінс, позбувшись ніяковості першого знайомства, приєднався до розмови. Та індіанка вправно відбивала їхні кепкування в нерівному змаганні, а її чоловік, не такий гострий на язик та метикуватий, обмежувався сміхом та аплодисментами на честь своєї дружини. Він справді дуже пишався нею; кожен його порух та погляд свідчив про те величезне місце, яке вона посідала в його житті. Видрова Шкура їв мовчки, всіма забутий у розпалі веселої битви; не встигли решта закінчити трапезу, як він відсунув стілець, устав із-за столу і вийшов до собак. Однак невдовзі його супутники теж вдягли рукавиці та теплі куртки з капюшонами і вийшли слідом за ним.
Уже багато днів не було снігопаду, і сани неслися по добре втрамбованій юконській стежині, як ковзани по кризі. Першими саньми керував Одіссей, на других їхали Прінс та дружина Акселя Гундерсона, а світловолосий велетень та Малюк замикали процесію на третіх санях.
– Це – поки що моя здогадка, Малюче, – сказав Аксель Гундерсон. – Але я майже певен, що вона вірна. Він там ніколи не був, але оповідає дуже складно; показав мені мапу, про яку я чув ще кілька років тому в районі Кутене. Я хотів би, щоб і ти туди з'їздив, але цей дивак відразу ж пригрозив усе покинути, якщо туди потрапить іще хтось. Та коли я повернуся, то розповім, що до чого, і візьму тебе в пай. Окрім того, я дам тобі половинний пай на ділянці, що біля міста.
Малюк спробував перервати його, але Аксель Гундерсон вигукнув:
– І не думай заперечувати! Раз я вже замислив цю справу, то доведу її до кінця. Але для цього потрібно дві голови. І якщо все піде так як слід, то чому б цій ділянці не перетворитися згодом на новий Кріпл Крік[11], га, хлопче? Ти мене добре чуєш? Новий Кріпл Крік! До речі, там кварцова порода, а не просто розсипи, і якщо ми правильно організуємо справу, то незабаром заволодіємо всім родовищем, а там – мільйони та мільйони! Я вже чув про це місце, та й ти теж. Ми збудуємо там місто… тисячі робітників… гарні судноплавні русла… організуємо пароплавні лінії… а до верхів'їв будуть ходити судна з невеликою осадкою… подумати про будівництво залізниці – в перспективі… лісопилки… електростанція… власний банк… комерційна компанія… синдикат… Ну, що скажеш? Тільки тримай язик за зубами, поки я не повернуся.
Там, де стежина перетинала гирло Стюарт-рівер, сани зупинилися. Далеко на незвіданий схід тягнувся величезний обшир неторканого моря снігу і льоду. З кріплень на санях витягли снігоступи. Аксель Гундерсон потис на прощання руки і виступив наперед. Своїми широченними перетинчастими снігоступами він продавлював у пухнастому снігу колію добрих пів'ярда завширшки, щоб собаки не вгрузали. Його дружина йшла за останніми саньми, демонструючи давню звичку легко управлятися з незручними широкими лижами. Тишу навколишнього непорушного безмежжя порушили веселі прощальні вигуки; заскавучали собаки, а Видрова Шкура став промовляти батогом до не надто енергійного корінного.
Годину по тому караван набув подоби маленького чорного олівчика, що прокреслював довгу пряму лінію на величезному білому аркуші.
Якось уночі, через багато тижнів, Малюк-маламут і Прінс заходилися розв'язувати шахові задачки зі сторінки, вирваної з якогось старого журналу. Малюк щойно повернувся зі своїх володінь на річці Бонанза і відпочивав, набираючись сил перед полюванням на лося. Прінс також мало не всю зиму провів на річках та собачих стежинах і тому дуже скучив за благословенним затишком теплої хижки.
– Ходимо ось сюди конем і створюємо загрозу королю. Ні, так не годиться. Спробуй інший хід.
– А хіба пішак ходить через два квадрати? До того ж він усе одно потрапляє під удар. А якщо взяти слона, то…
– Але ж стривай! Тут утворюється проміжок, і…
– Ні, він під ударом. Ходи! Ось побачиш, усе вийде.
Друзі так захопилися, що не почули, як хтось постукав у двері. Коли ж постукали вдруге, Малюк сказав: «Заходьте!» Двері рвучко розчинилися, і в хижку увіпхалася, похитуючись, якась істота. Відірвавшись від шахів, Прінс зиркнув на неї – і відразу ж скочив на ноги. Забачивши переляк у його очах, Малюк хутко обернувся – і теж отетерів, хоча йому вже не раз доводилося стикатися з речами страшними й неприємними. Істота, немов сліпа, подибала до них. Прінс потихеньку посунувся вбік і дотягнувся до гвіздка, на якому висів його «Сміт-енд-Вессон».
– Господи милосердний, що це? – пошепки спитав він у Малюка.
– Не знаю. Виглядає як важкий випадок обмороження та виснаження від голоду, – відповів Малюк, теж потроху відсовуючись у протилежному напрямку. – Стережися! Може, воно схиблене, – попередив він, зачинивши двері і повертаючись на місце.
Істота наблизилася до столу. Яскраве світло каганця впало їй в око. Вона здивувалася і щось радісно заквоктала химерним голосом. Раптом він – а то був чоловік – різко закинув назад голову, підсмикнув шкіряні штани і затягнув хорову морську пісню, яку під шум вітру заводять моряки, коли обертають якірну лебідку.
Раптом незнайомець перервався, вишкірив по-вовчому зуби, загарчав і рушив до полиці з м'ясом. Не встигли Прінс та Малюк оговтатися, як він жадібно уп'явся зубами в шматок сирого бекону. Поєдинок між ним та Малюком був коротким і несамовитим, але божевільна сила пішла від незнайомця так само швидко, як і прийшла, і він, ураз обм'якнувши, легко віддав свою здобич. Товариші всадовили його на стілець, і прибулець знесилено сперся об стіл верхньою частиною свого тіла. Невеличка доза віскі збадьорила його достатньо, щоб устромити ложку в цукерницю, яку поставив перед ним Малюк. Коли апетит прибульця трохи вгамувався, Прінс, стримуючи внутрішній дрож, підсунув йому гарячу чашку слабкого м'ясного бульйону.
Тягнімо, хлопці-молодці, тягнімо!
Вже скоро, скоро відпливаєм!
А капітан наш – Джоунз Джонатан —
Хоробрий хлопець з півдня Кароліни.
Тягнімо, хлопці-молодці!
В очицях істоти жеврів вогонь похмурого божевілля, який з кожним ковтком спалахував, а в інтервалах між ковтками – згасав. На його обличчі лишилося мало живої шкіри. Саме ж обличчя, якщо його можна було так назвати, було мало схожим на обличчя людини. Кожне нове обмороження глибоко вгризалося в нього, і кожне з них залишило коростявий шар на ще не загоєному шрамові, що утворився раніше. Ця висохла шорстка поверхня криваво-чорного кольору була покраяна страшними тріщинами, через які проглядала червона жива плоть. Його шкіряна одіж була брудна і подрана, а хутро з одного боку – підпалене, що свідчило про ночівлю біля вогню.
Малюк мовчки вказав на те місце, де з потьмянілої на сонці шкіри одягу були вирізані смужки. Видно було, що їх вирізали по черзі, одну за одною. То була ознака того, що незнайомець голодував.
– Ти… ти хто? – повільно спитав Малюк, чітко вимовляючи слова.
Чоловік ніяк не прореагував.
– Звідки ти прийшов?
– «А янкі пливуть на кораблі-і-і!» – почулася у відповідь рулада, проспівана слабким тремтячим голосом.
– Ага, напевне цей тип спустився сюди по річці, – припустив Малюк, струсонувши незнайомця, сподіваючись добитися від нього більш зв'язної розповіді.
Але натомість прибулець заверещав і вхопився рукою за бік, скривившись від болю. Потім він поволі підвівся і важко сперся об стіл.
– Вона розсміялася мені в лице… її очі палали ненавистю… і вона не схотіла йти…
Голос незнайомця ослаб і замовк. Постоявши ще якусь мить, він знову почав повільно осідати на стілець. Але не встиг – Малюк-маламут міцно вхопив його за зап'ястя і вигукнув:
– Хто?! Хто не схотів іти?!
– Та вона, Унга. Вона розсміялася і вдарила мене, ну… от. А потім…
– Що – потім?
– Ну, а потім…
– Що – потім, питаю?!
– Потім він лежав непорушно в снігу, довго лежав. Він там і досі лежить – у снігу…
Товариші безпомічно перезирнулися.
– Хто лежить у снігу?
– Та вона ж, Унга. Поглянула на мене з ненавистю в очах, а потім…
– Ну, і що потім?
– А потім вона взяла ножа, і – раз, два… але вона була дуже слаба. Я йшов дуже повільно. А в тих місцях стільки золота, стільки золота…
– Де Унга? – Наскільки міг Малюк зрозуміти, вона, мабуть, помирала десь неподалік від хижки, можливо, за милю, не більше. Щосили струсонувши прибульця, він питав його знову і знову: – Де Унга? Хто така Унга?
– Вона… вона в снігу.
– Ну, продовжуй! Продовжуй, кажу тобі! – вигукнув Малюк, немилосердно стискаючи прибульця за кисть.
– Я теж… лежатиму в снігу… але мені спочатку… треба борг віддати. Я був винен багато грошей… багато грошей… маю віддати борг… – Белькотіння перервалося, і незнайомець понишпорив у кисеті, а потім підтягнув до себе мішок з оленячої шкіри. – Хочу сплатити борг, п'ять фунтів золота… пай… Малюку… маламуту… – Голова незнайомця знесилено впала на стіл, і Малюк уже не зміг змусити його підняти її.
– Ага, це – Одіссей, – тихо сказав він, кидаючи на стіл мішечок із золотим піском. – Гадаю, Акселю Гундерсону та його дружині настав каюк. Давай покладемо його на постіль і вкриємо ковдрами. Він же індіанець, значить, мусить оклигати. А коли оклигає, розповість, що трапилося.
Коли вони зрізали з прибульця одяг, то на правому боці виявили дві незагоєні ножові рани з товстими рубцями по краях.
* * *
– Я розповім вам усе по-своєму, зі своєї точки зору; але ви мене добре зрозумієте. Я почну від самого початку і розповім про себе і про жінку, а потім – і про її чоловіка.Видрова Шкіра присунувся ближче до палаючої печі, як це зазвичай роблять люди, котрим тривалий час довелося обходитися без вогню і котрі бояться, що цей безцінний дар Прометея може зникнути в будь-яку мить. Малюк накрутив каганець і поставив його так, щоб його світло падало на обличчя оповідача. Прінс, підперши голову рукою, вмостився на ліжку і приготувався слухати.
– Звуть мене Наас. Я – вождь і син вождя, народжений між заходом сонця та сходом на глибоких водах у батьковому ум'якові[12]. Усю ніч чоловіки невпинно веслували, а жінки вичерпували воду, борючись із хвилями, що заливали човен. Був сильний шторм; холодні солоні бризки замерзали на грудях моєї матері. Нарешті буревій пішов геть, але разом з ним пішла з життя і моя мати. Але я… я голосно кричав, перекриваючи завивання вітру, – і вижив.