Мирний Панас. Голодна воля

   І тепер він ішов, випивши, розмахував руками і викрикував якісь страшні похвалки.
   - Хомко, Хомко! А де був? - спитали його передні.
   Хомка страшно подивився своїми червоними очима.
   - Твоє яке діло? Ти спрос?
   - Хомко, а де гроші дів?
   - Гроші? Там…-указав на шинок.-Та не всі!- додав він, усміхаючись і вдаривши по кишені рукою, - кишеня брязнула.
   - Тепер у мене гроші є. Буде з Хомки грошей, поки не стане.
   - А панові де гроші дів?
   - Панові? У пана гроші є! У Хомки є.
   - Ти, ти… де ти був? - напустився на його йосипенко.
   - Не дуже, не дуже! Ти чого тикаєш? Кістки переламаю, - грозився Хомка на йосипенка, тупаючи кривою ногою й замахуючи рукою.
   - Так, так його, Хомко! - реготав народ.
   - Я питаю, де ти був, п'янице? Де був? По шинках усе тиняєшся, а тут нещастя таке.
   Тут Хомка, підійшовши до йосипенка, нахилився, витяг з-за халяви ріг і, подаючи управителеві, промовив:
   - На понюхай, коли хоч, а то кричиш. Народ так і приліг з реготу, йосипенко з блідого став, як жар, червоний.
   - Де ти був? - крикнув він на увесь двір.- Ти гроші покрав?
   Хомка якось чудно моргнув і оком, і усом, і, зразу усміхнувшись, ударив себе по кишені.
   - Він, він… їй же богу він. Хоч не сам, то підговорив когось, - догадувався Йосипенко і мерщій від народу подрав до будинку.
   Народ реготав з штук, які Хомка викидав. Хтось крикнув Хомі:
   - Хомко! та ти глянь, що з конторою сталося. Глянь на вікно.
   Хомка, як ведмідь, повернув голову. Побита рама висіла тілько на одному прибої. По лиці Хомки зразу забігали якісь чудні смуги, то його кривило набік, то розтягало вподовж. Очі божевільне бігали то по вікну, то між народом. Це Хомка зразу кинувся і побіг у контору. Дехто хотів за ним піти, та Хомка зразу зачинив і засунув засовом двері. Народ стовпився коло вікна і передні раз по раз викрикували заднім, що Хомка вироблював.
   - Бач, бач, - дивується. І слова не скаже, тілько руками розведе. Упав чогось. Плаче. Гроші ліче. Бач гроші - бумажки. Хова у сундук. І свої туди. Так. Ог дурний! Де б ті ховать до своїх, а він свої мішає з чужими… О, закрив скриню і сів зверху.
   - Та хто б се такий був тут? Похазяїнував добре.
   - Може, й Хомка? - одказував хтось.
   - Куди йому!.. А втім, бог його знає. Хоч він і дурний, а колись допитувався мене, чи швидко воля.
   - Бачили, бачили… йосипенко вже справився у горницях, кудись зовсім пішов з двору.
   - Куди ж це?
   - Аж побіг. По дорозі на город.
   - Чого се? Послано, видно, чи тіка без вісті.
   - А кат його бери. Тепер воля. Хоч на всі чотири сторони. Я сам думаю: куди б його собі податься.
   - Куди? Хіба отак робив, робив, служив, служив, та ніякої тобі нагороди й не буде?
   - А дзуськи!
   - Чого дзуськи! Що ж мені кусати?
   - Чого ви змагаєтесь? Ходімо краще до шинку женити волю.
   - Ходімо, ходімо.
   Добра частина одрізнилася і пішла до Лейби в шинок. Непитущі зосталися і розмовляли - хто ж то се похазяїнував у панському добрі.
   - А не дурне!
   - Та глядіть лиш, чи минуло воно Иосипенкових рук? - сказав Василь.
   - А справді - старий хитрий.
   - Цить. Мовчи. Мені страшно чогось, - тремтячи, сказала Мотря.- Ходімо відсіль.
   І вони пішли у парі до кухні. Другі до самого вечора усе сновигали коло розбитого вікна контори, заглядали, що там робе Хомка і одгадували, хто б то справді украв гроші.
 

IV

 
   Пізно повернувся назад Иосипенко. Уже давно стояла ніч над землею, і зорі виблискували з темного неба. Хто не ждав і хто діждав волі - потомилися і полягали спати. У трьох місцях ще тілько не погасло світло: в будинку, де над помершим паном, курникаючи, читав дяк, в Лейби в шинку, звідки почувався гомін, а часом і протяжна пісня пізніх гуляк:
   Горілочка п'яна, Суча журба, впряма, - виводив хтось охриплим голосом… та Одарка Иосипен-чиха ще не гасила і не лягала спати. Вона знай сновигала з одної хати у другу, часто припадала своїм широким лицем до вікна і заглядала в нічну темноту. Кожен раз їй робилося непокійніше, якась тривога обнімала душу, то їй здавалося, що хтось стука, то почувалися крики охриплого кріпацтва. Ну, що як прийдуть, що як силоміць уломляться в хату, піднімуть струс? Десять раз вона переносила з місця на місце, з одної хати у другу, якусь чималу в'язанку всякого ганчір'я.
   Тихо, роздивляючись на всі сторони, пробирався Иосипенко попід людськими хатами на гору, у двір. Йому чогось усе здавалося, що коли не з-за тієї хати, то з того огороду вискоче засада і кинеться на його. Часом тріска, луснувши під його ногою, обдавала його, наче кип'ятком. Він зостановлювався на хвилину, обдивлявся кругом і знову тихо простував далі. Ось він уже поминув кріпацькі хати. Ось уже збирається і на гору. Ясно світе огонь з панського будинку, чорніє церква гострим шпилем, піднявшись угору; а дворище, наче хто вимазав його сажею. Всюду тихо, так тихо, що Иосипенко чує, як б'ється у його грудях серце. Ось він покрався попід високим забором і вскочив через невеличку хвірточку в двір. Йому відразу полегшало. До того ще і в хаті світло пробивається крізь шибку. "Одарка не спить", - подумав він і підійшов до вікна. Тихо стукнув він раз і вдруге. Щось за тінь замелькала у хаті.
   - То ти? - чується голос Одарки.
   - Я. Одчиняй, - одказав Иосипенко. Не забарилося світло згаснути у хаті. Ось воно показалося у сінях. Засув стукнув, одчинились двері, на порозі з свічкою у руках показалася Одарка.
   - І де ти ходив досі, - сказала вона, впускаючи чоловіка у сіни, і засунула двері.
   - А що, не чуть нічого? - спитав він, роздягаючись.
   - Де тобі нічого. Перемліла я та переболіла душею. Панич виходив, допитувався усіх. Василь брякнув, що то ти підхопив гроші. Я, каже, був у садку, бачив би, коли б хто біг, та й слідів нема ніяких. Народ зразу поняв віри і вже хотіли струс робити, та панич задержав.
   - Нічого. Ось я їм завтра нароблю струсу! - тихо промовив Иосипенко.- Завтра москалі увійдуть смиряти бунтовщиків. Нічого. А проте - заступ де?..
   - У сінях.
   - Гаразд.- І Иосипенко, засукавши рукава і од-котивши водянку, почав рити яму. Потім, заложивши у старий чавун ту в'язанку, з котрою носилася Одарка, поставив у яму і зарив. Одарка ще зверху примазала, а Иосипенко накотив знову водянку.
   - Тепер хоч і спати, - сказав він, зітхнувши і перехрестившись. Ліжко луснуло під йото грузьким тілом. Одарка дмухнула на свічку і темна непроглядна темнота зразу все покрила. Чутно було, як вона помацки полізла до своєї постелі, як лягла, позіхнулї. І зразу все затихло. Нешвидко вона обізвалася.
   - Ти спиш?
   - Ні. А що?
   - Шкода, що дітей у нас немає-сказала Одарка, зітхнувши.
   - Спи краще, - сердито одказав Иосипенко і повернувся на ліжку.
   Рано-рано устав Иосипенко і кинувся зразу до вікна. Сірий світ уже носився над землею, і в його дим-чатій млі ще не видно було нікого. У дворі пусто-тихо, всюди позапирано, всюди позачиняно. Ще позавчора у сю пору дворище вже гуло, людський гомін мішався з гомоном скотини: там волів гнали до водопою, рич-ки' бігли з дійницями у загін доїти коров, Василь на аркані вів жеребця до Псла. Тепер тихо, наче все вимерло, або кинуло і розбіглося, не знать куди. "Воля, досипляють", - думав Иосипенко і скинув очі на контору, що якраз проти його вікон стояла. Розбита рама висіла на прибої, виставивши, наче зуби, гострі скалки побитих шибок. З чорної дірки виходила сиза пара, осідаючи на віконниці інеєм. У йосипенка щось тяжке під серцем навернулося, коли він скинув оком на контору, і він мерщій одійшов від вікна.
   - І чого так рано схопився? - спитала його Одар-ка, ще потягаючись на постелі.
   Мовчки Иосипенко умився, одівся, зняв шапку і пішов з хати. Він, як і давно, обійшов спершу усе чорне дворище, потім напрямився до будинку. Двері у йому не були зачинені і в великі вікна блищали два огоньки. Иосипенко піднявся нагору, увійшов у велику хату, де завжди були гудючі бенкети, ситні обіди. Серед неї на довгому столі лежав тепер старий Гамза, схрестивши на грудях руки, у котрих блищав позолотою восковий хрест. Очі у його закриті, уста склепились, високі сірі брови одстовбурчились над очима, мов стріха, задрана вітром. Два здоровенних ставники горіло над його головою, кидаючи неясний світ нагорілих ґнотів на лице, - воно здавалося якесь жовто-чорне, наче з міді вилите. Коло ставників примостився дяк і охриплим, ослаблим голосом вичитував молитви. Йосипенкові чогось стало сумно, так сумно, як ще йому ніколи не було. Жаль не жаль ущипнув його за серце, а якась досада здавила його. Він підійшов до пана. Колись і стояти близько біля його було страшно, а тепер от тихо, покійно лежав він. Морозом пройняло спину Йосипенкові і він, склонивши голову низько, поклонився. Потім став навколюшки і почав молитись. Голос дяка наче подужчав, забачивши живого чоловіка коло себе, кожне слово його, мов гвіздок, доходило йосипен-нові до серця і драло морозом по жилах. Иосипенко щиро і прикро припадав до землі, здіймав очі угору, молився, потім встав, підійшов до трупу, подивився у лице і, припавши до руки, затіпав головою. Він плакав! Швидко почувся його стривожений плакучий голос: "Паночку-благодітелю!"
   Сонце саме вставало, червоним заревом горіло небо якраз проти вікон і, наче кров'янії коники, забігали по стіні його перші іскорки. Дяк одійшов до вікна подивитися на світ, дати одпочинок натомленим очам. Крізь прозоре повітря ясного ранку виразно з другої гори виглядало місто з своїми білими високими церквами, кам'яними будинками, шпилі і спуски рудих глиняних гір чорніли, а долина і глибокі западини курилися туманом. Унизу гори, мов ластів'ячі гнізда, примостилися кріпацькі хатки. Білі, вони горіли тепер проти сонця і різали очі. Серед їх невеличких дворів було тихо, ні з одного димаря не піднімався дим, видно, що житці ще спали. А то що чорніє, колишеться в тумані? Наче мутна вода, суне з гори прямо на Горішок і тілько її верхів'я виблискує на сонці. Ні, то не вода, то люди, живі люди. Що ж то за щетина блищить у їх над головами, одкидаючи від себе тисячі ясних іскорок? Дяк так прикро задивився, що не чув, коли до його підійшов і Иосипенко, положивши руку на плече.
   - Ідуть! Ідуть! - скрикнув Иосипенко, і лице його просіяло.
   - Хто тор-пита дяк.
   - Москалі.
   - Чого?
   - Уводити волю, - радо одказав йосипенко і мерщій побіг з хати.
   Дяк ще, ще раз подивився.-Москалі, так, вони, - промовив і мерщій кинувся до книжки.- Да воскрес-нет бог й расточатся врази его, - почувся його сумний Голос серед хати, і зразу якоюсь темнотою вкрилася вона, то сонце посунуло за хмару, що вже давно, наче ворог, стояла і чорніла над ним.
   Рівною лавою, неначе по шнуру витягненою, піднімаються москалі на гору, нога у ногу ступаючи, і тілько глухий гуп сотні ніг віддається раз по раз у повітрі. Уперед з правого боку, нахнюпившись, ішов офіцер, і його довга шабля, б'ючись об мерзле груддя, стрибала, бряжчала. Мовчки, мов не живі, а машини, ішли вони. Не доходячи Горішка, офіцер скрикнув:
   "Заході!" Уперед вискочив один москаль, за ним другий, третій, - мов з мички виводила молодиця довгу Нитку, - так одним словом офіцер витягав у довгу вірьовку москалів. Перший повертав, усе завертав набік, і незабаром усі двори і хати сонного кріпацтва довкола були оповиті москалями. Гей, всі горішани, прокидайтесь! Вставайте стрічати волю. Вставайте, подивіться: он вона, оповита блискучими штиками, прийшла до вас і на сторожі стала!.. Горішани справді почали прокидатись, - там у вікні замаячив жіночий очіпок, у другому скривлене заплакане лице дитини, з сіней виглядали розкудлані чоловічі голови.
   - Москалі, глянь. Чого се? - допитувались самі між собою кріпаки.
   - Где ж бунтовщики? - кричав на гору офіцер до йосипенка, що, знявши шапку, мчався до москалів з гори.
   - Здраствуйте, ваше високоблагородіє! - низько Вклонившись, мовив він, - пожалуйте у горниці.
   - Да где бунтовщики?-допитується офіцер.
   - Тут вони, здесь, ваше високоблагородіє. Усі вони однакові. Вчора, як розходилися - трохи будинку не рознесли. Пожалуйте у горниці.
   - Стоять здесь. Никого не випускать, бьггь наготове, - скомандував офіцер старшому з москалів і повернув на гору.
   - Та й у дворі, ваше високоблагородіє, небезпечно. І там вони одним духом дишуть. Учора контору обікрадено.
   Знову щось сказав офіцер. Частина москалів одді-лилася і, гупаючи ногами, поплелась на гору. За ними офіцер, а ззаду, як вірна собака біля хазяйського воза, йосипенко.
   Тільки що піднялися на гору, як по дорозі з міста почувся дзвінок… далі другий, третій. Три тройки, бистрих, як змії, коней мчалися прямо на Горішок. Горішани повискакували з хат, одні стояли в своїх огородах, другі посходилися в купи і сунули до шляху.
   - Не подходи! не подходи! - гукали на їх москалі.
   - Що се? - здвигуючи плечима, допитувалися одно в одного горішани. В деяких жінок забилось боліс-но серце, і вголос вони почали викрикувати свою образу.
   - Хіба ми усі злодії? Так хай трусять.
   - Мовчіть! - здержували їх чоловіки.
   Деякі діти кричали на весь рот.
   Щось неабияке затівалося, щось страшне носилося в повітрі. Що таке? що буде? Ніхто нічого не знав.
   Ситі коні не забарилися вимчати на гору панів. То був справник, слідователь, стряпчий. Кріпаки при їх проїзді, низько схиляючи голови, здоровкалися. Вони мов не примічали і метко погнали коней у двір.
   - Тітко Оришко! Тітко Оришко! - стиха гукнув Василь, заглянувши того ж таки ранку у кухню.
   - Хто там? А що? - спросоння кидаючись, спитала куховарка Оришка, немолода вже молодиця.
   - Та се я, - обізвавсь Василь з-за дверей.- Мот-ря спить?
   - Спить.
   - Хай же спить. Не будіть її.
   - А ти куди?-спитала Оришка, відхиливши двері і глянувши на зблідле і рішуче лице Василя, знову скрикнула:
   - Ти куди?
   - Та я… Он москалі прийшли. Слободу вже довкола обступили, сюди ще простують.
   - Москалі? Чого?-ще більш дивувалась Оришка.
   - Про те їм знати, - і Василь напрямився іти.
   - Василю, постій! - скрикнула Оришка, вискочивши у сіни.- Куди ти?
   - Та вже ж нікуди. Туди де й всі! Що громаді, те й бабі.
   - Василю, не пильнуй дуже. Одумайся лиш краще. Пожалій і себе і її. Вона всю ніч тілько про тебе і балакала. Тебе візьмуть - вона з собою що-небудь подіє. Не губи молодого віку.
   Василь пильно дивився на широке, уже пописане зморшками лице куховарки, на її чорні великі очі, що наче ті уголля тліли з-під чорних брів, і його ще дужче морозом брало.
   - Ні-ні. Не бійтесь, - заспокоював він Оришку.- Не кажіть тілько Мотрі, коли попитає. Скажіть - пішов у горниці. Я одначе туди йду. Піду. Може доб'юся до панича, скажу йому: що це на нас таку напасть пущено? - і Василь пішов з сіней.
   Оришка навзирці провела його очима. Василь повернув повз контору, і вона забачила насупроти його москалів.
   - Стой! куда? - кричали москалі.
   - До панича! - донісся до неї голос Василів, і заргз же почувся якийсь гуп… хтось біг, хтось гнався.- Це ж за ним женуться! - зломивши руки, трохи не скрикнула вона і вся затіпалася.
   Через хвилину все стихло, а через другу - вона побачила, як валка москалів бігом промелькнула повз кухонні вікна. Вона з ляку перехрестилась…- Господи, що це воно затівається, - скрикнула вона. - Що? що?-не менше злякано схопилася і Мот-ря, що досі спала на полу.- Тіточко, що там?
   - Москалі, - упавшим голосом промовила Оришка.
   - Москалі? чого москалі? чого їм треба?.. А Василь де? Де Василь, тітко? Він не приходив?
   - Як не приходив? Був.
   - Де ж він, де?
   - Казав, піду у горниці, до панича пішов.
   - У горниці? До панича? Чого? його покликано туди?
   - Егеж, покликано, - нескоро, роздумуючи, як його сказати, одказала Оришка.
   - Покликано? Пропав же він! - скрикнула Мотря.
   - Та бог з тобою. Його панич кликнув, у місто має за чимсь послати.
   - Ні-ні. Ви мене дурите, його у горниці кликнули, щоб його узяти! Ви мовчите?.. Боже мій! боже мій! Я зараз сама піду туди.- І Мотря почала швидко одягатись, прибиратись.
   - Куди?-питала, дивлячись прикро на неї, Оришка.- Куди ти підеш? Хто тебе пусте?
   - Хто ж мене не пусте? хто не пусте? Я й так піду, - і кинулась було з хати.
   - Постій, - стаючи на дорозі їй, сказала Оришка.- Оханись! Не я тебе не пускатиму, другі не пустять.
   - Хто другі?
   - Москалі. Он усі входи й виходи зайняли.
   Мотря неймовірно глянула на Оришку, та зразу, упавши на піл, так і залилася сльозами.
   Тяжко, невимовне тяжко плакала Мотря. Дух затнеться у грудях, замре. Це неначе що лусне і - роздається високий крик гіркого плачу. Оришка тілько ламає руки та стиха уговорює Мотрю. Ніщо не помагає!
   Тимчасом Василь, проскочивши крізь москальський кордон, кинувся прямо у горниці, до панича. Того тільки що підвели. В уборній стояв він неодітий і умивався холодною водою, розбризкуючи її по всій хаті. Василь, як опарений, ускочив прямо туди, хоч на його ззаду лакузи кричали:- Куди? - наморгували і насукували, - вернися, мов. Так не такий Василь. Не дивлячись на лакуз, він сміло увійшов і ще сміліше гукнув до панича.
   - Паничу! Що це за напасть на вас.
   - Как? какая напасть?
   - Та де ж не напасть? Нас москалі довкола обступили, не випускають нікого. Що ж ми, розбишаки, злодії усі? Хто крав гроші, у кого вони на руках були, - той хай і одвіча. А через віщо ж народ таку славу терпітиме.
   - Да что ты говорить? Какие москали, откуда?
   - Відкіль вони - про те не нам знати, а тому хто кдикав їх. Певно, з города. Москалі, як і москалі, з ружжами, у ранцях.
   - Солдата пришли? - обернувся він до дворець-кйго, що стояв у порога.
   - Прийшли, ваша милість.
   - Кто же их звал? Зачем?
   - Не могу знать.
   Панич тілько здвигнув плечима.
   - Исправник, следователь й стряпчий приехал", - доклав новий лакуза, уступаючи в хату. Панич аж скривився.
   - Хорошо. Принять их, а мне скореє одеватьсяі - І, вхопивши рушник, побіг на свої покої.
   Василь стояв і думав: - що ж тепер йому робити? Панич, дивуючись, хто покликав москалів, пішов, не сказавши йому ні слова… Хто справді їх покликав? Чи панич лукавить, чи справді нічого не знає? Коли так- це штука Йосипенка… Поїсти він рад усіх… людонена-висник!
   І Василь, рішивши дождатись кінця, тихо вийшов з хати. У сінях він почув крики.
   - Де Йосипенко? Не бачили його?
   - Не знаю. Нащо?
   - Панич кличе.
   - Там десь надворі.
   Повз Василя пробігло два москалі і помчали у різні сторони відшукувати Йосипенка. Василь став у сінях дожидатись, чого то Йосипенка кликано.
   Ось через який час і його повели. Товстий, осадкуватий, він ледве поспішав за вертливим, як в'юн, лакеєм.
   - А не знаєте, чого?
   - Почем мне знать.
   Йосипенко, уступаючи у сіни, почав обтирати ноги, викашлюватись, готовитись до стрічі.
   - Ти чого тут? - призро глянувши на Василя. спитав він.
   - А твоє яке діло? Наварив, кажеш, каші!
   Запливші жиром йосипенкові очі забігали, загорілися. Він нічого не сказав Василеві і пішов за лакеєм в покої.
   Василь собі покрався в коридор. Через який час до Василя виразно донісся крик паничів, тупанина ногами, упавший голос йосипенків.
   Швидко він вертався назад, похмурий, поблідлий і тіпався увесь.
   - Отак! От і доживсь! От і дослуживсь до сьогої Нащо москалів покликав? А якби бунт стався? Добро не моє - про мене, хай хоч і все по цеглині рознесуть.
   - Поки добро по цеглині рознесуть, то гроші у когось поміж пальцями пройдуть, - упік, мов батогом, Василь.
   Йосипенко, як звір, зиркнув на Василя.
   - Це ти, підожди! Ти перший бунтовщик, - крикнув на його Йосипенко.- Тебе першого б у Сибірю заслати.
   - Коли б свині роги! - одказав Василь, усміхнувшись.
   Йосипенко понурий вийшов з горниць і напрямився до своєї хати. Василь коло рундука став дожидатись, що далі буде.
   Ось незабаром вийшов панич, за ним і другі пани. Вони тихо перекидались словами.
   - Робіть, що знаєте, - одказав панич.- Вас толь-ко буду просить: минута не настолько серьезна, - повернувсь він до офіцера.
   Офіцер махнув на москаля.
   - Цепь снять! - крикнув він.
   - А внушеніє? Внушеніє - главное, - умішався справник.-Другим повадки не буде. Панич здвигнув плечима.
   - А поки осмотр проізведем, - сказав слідователь. І всі, знявшись, пішли до контора. Ввий спершу обійшли кругом, обдивилися около. Зостановились коло вікна, щупали його побиті шибки, хитали розламану раму, толкувалися - куди б його злодієві тікати, оглядали слід, котрий недалеко кінчався в садку. Потім пішли у середину. Дурноверхий Хома щось їм кричав, розказував. Сльози чулися у його голосі. Не довідавшись нічого від Хомки, кликнули йосипенка. Той звертав усе на бунтівливе кріпацтво, раяв зразу усіх перетрусити.
   Потім зібрали двірню.
   - Хто і кого першого бачив коло контори?
   - йосипенка! - крикнуло декілька голосів. Йосипенко перемінився в лиці і повів довгу річ про те, як йому не спалося та як він з жінкою толкувався, що - коли б усе було благополучно. Як ранком, прокинувшись, пішов довідатись по хазяйству і, побачивши розбите вікно, наробив репету.
   Кликнули слугу йосипенкову, зажовклу, захарчовану дівчину.
   - Ти не чула нічого? - спитав її стряпчий.
   - Коли?
   - Уночі. Не чула стуку-грюку якого?
   - Ні, не чула.
   - Спала?
   - Я слалася у кухні. Тілько входять хазяйка та й напустились на мене: чого так рано стелюся! Чому за роботу не берешся?- А я і кажу:- Людям свято, а нам робота.- Хазяйка розсердились, вилаяли мене і вигнали з хати.
   - Де ж ти була?
   - Я пішла до тітки ковалихи.
   - Угу…- прогув якось чудно собі під ніс стряпчий і прикро глянув у вічі йосипенкові.
   - Я її прогнала… Я її прогнала, бо вона ледащо, вона сяка, вона така, - запорошила Йосипенчиха.
   Слідователь махнув на неї рукою і вона замовчала.
   - Остається зробити обиск, - тихо сказав стряпчий.
   - Робіть, - одказав панич і пішов до будинку. Панн пішли по хатах. Трохи не до обіда ходили, шукали, питали, розпитували - нігде нічого. У кухні в Оришки застали за плачем Мотрю.
   - Ти чого плачеш? Та мовчала-плакала.
   - Чого плачеш?
   - Та вона з горниць, - одказала Оришка.-Плаче, - що тепер їй у світі робити… Пан умер, воля вийшла.
   - Нічого, найде молодшого, - сказав стряпчий.
   - А гарна, вража, - додав слідователь.
   - Как твоє имя? - допитувався офіцер, брязнувши шаблею.
   Василь стояв у сінях і увесь тремтів. Він слухав їх жартівливі речі і, як глибока образа, урізувались вони у його серце. Щоб здержувати себе, він кусав свої губи трохи не до крові. Та як не держався, таки не видержав. Йому почувся наче крик Мотрі, і в одну мить він ускочив у хату.
   Пани стояли кругом Мотрі, і той те, той друге Допитувались, жартували.
   - Ти чого? - спитався стряпчий, коли Василь сміло урвався у хату.
   - Я тут живу…-здержуючи сам себе, одказав Василь…- Вона моя родичка.
   - Близька?-спитався, усміхаючись, слідователь.
   - Про те мені знати, - понуро одмовив Василь, бликнувши гострими очима.
   Пани ще трохи постояли, пожартували і пішли. Василь сердито плюнув услід їм.
   - Годі ж уже, годі, перестань! он же, бач, і він, - умовляла Оришка. Ліотря, котра не змогла ніяк сліз здержати, не змогла слова сказати.
   Василь, прийшовши в себе, почав собі умовляти і насилу угамували її.
   - Я сама не знаю, що зо мною, - -усміхаючись крізь сльози, хвалилась веселенька Мотря, - і хочу здержатись, та не зможу.
   Стук у вікно знову злякав її. Вона аж скрикнула.
   - Хто там? - спитала Оришка.
   - Ідіть до горниць. Панич усіх скликає, щось буде казати, - гукнув дворник Свирид і мерщій побіг далі.
   - Якого там гаспида ще? - сердито спитався Василь іі вийшов з хати.
   - Та всім іти? - навздогінці крикнула до Свирида Оришка.
   - Усім… усім.
   Коло рундука панського будинку стояли пани і щось шептались між собою. Недалеко від їх купкою зібрались дворові, мовчазні, мов німі. З години на годину купка усе росла, більшала, все по одному та по одному прибувало до неї. Ось почувся з-за гори щось за голос, стук-гук. Дворові озирнулись. То йшли москалі, а за ними сунули задворові. Уперед ішли старі, похнюпившись, зараз за ними чоловіки, молоді парубки, гомонячи і жартуючи між собою. З боку їх тяглися жінки з дітворою, - одну несли на руках, другу вели за руки.
   - Становіться всі вряд! Ближче одно до одного, - гукнув на їх справник. На москалів махнув рукою офіцер і ті зразу подались назад, стали в стороні.
   - Чи всі тут? - знову гукнув справник, коли сяк-так розмістилися люди.
   - Усі, - хтось обізвавсь.
   - Чого ви бунтуєте? - гукнув він грізно. Передня лава схилила, кланяючись, голови і глухо прогула:
   - Ми не бунтуємо.
   - Мовчать! - крикнув на все горло справник. - Бачите ото, - і він вказав на москалів.- Махну рукою - ні один з місця не встане!
   Усі мов поніміли.
   - Слушать!
   І справник вийняв папір з кишені і почав читати. То була воля через два роки, дворовим - на всі чо-.тири сторони, задворовим з землею.