Страница:
— Але, — кажу їм, — чи одна так може виглядати, як моя дочка?
А вони кажуть:
— О, розумно кажете, їмость! І якраз тому ми до вас приїхали, щоб ви могли напевно сказати, чи то ваша дочка, чи не ваша.
А я їм на те кажу:
— Та як же ж я вам можу відси сказати, — кажу, — чи там сидить моя дочка, чи не моя? А вони на те:
— Розумне слово кажете, їмость! Відси не годна навіть рідна мати пізнати. Але треба туди поїхати й подивитися.
— Туди?! — аж крикнула я. — Та за що? Таж то суми треба, щоб у такі далекі краї їхати! І то на непевне! Бо таки скорше не вона, ніж вона. Чи ж мало гладких дівчат на світі? Та й не мало, — кажу, — кому таке трафитися, та якраз моїй доньці? Коби де якого-небудь чесного чоловіка трафила, а не то такого великого моцара! — Так кажу. А сама в думці міркую:
«Бог всемогучий керує всім. Хто знає, що може бути?»
А жиди кажуть:
— Ну, а відки ви, їмость, можете знати, що то на неї не трафило? Пан Біг всьо може, бо він всемогучий. Наші купці там уже довго розвідували між слугами, і таки кажуть, що найперша жінка нового султана, котру він найбільше любить, звідси, попадянка, кажуть, з Рогатина, що її татаре тому пару літ забрали в ясир. Котра ж інша може бути, як не ваша донька?
— Бог би з вас говорив, — кажу, — але то всьо може бути байка.
А вони кажуть:
— А ми вам, їмость, на ту байку позичимо грошей на дорогу і туди, і назад, як схочете вертати. І самі з вами поїдемо. А я їм на те:
— Люде добрі, — кажу, — ніяких позичок не беру, бо не маю на що позичати, ні з чого віддавати. Ану ж потому покажеться, що то не моя дочка! І не тільки вертай зі сміхом, але ще довг віддавай! Та з чого?
— А жиди що на те, мамуню? — запитала Настуня.
— А вони подивилися оден на другого та й кажуть: «Гм, може, так, а може, інакше. Знаєте, що? — кажуть. — Ми вам, їмость, таки так дамо грошей на дорогу, — на наше ризико! Може, стратимо, а може, ні».
— А ви, мамо, що на те сказали?
— А що ж я, доню, іншого могла сказати, як: «Не хочу я нічийого задармо! Дякую вам, але не хочу, бо відки ви приходите до того, щоб мені щось задармо давати?»
А вони кажуть:
«Їмость, ви гадаєте, що то буде-таки зовсім задармо, якби там ваша дочка була? Ну, ну, добре ви, їмость, гадаєте! Ми, паніматко, від вас нічого не хочемо. І від вашої доньки ми нічого не хочемо, бо вона сама дасть».
А другий докинув:
— Вона й давати не потребує нічого, лише нехай одно слово скаже, аби нам в турецькім краю кривди в торговлі не робили. Ми більше не хочемо і не потребуємо.
— А як то не моя дочка, — кажу, — тоді ви до мене: віддавай гроші за дорогу!
— Їмость, хто вам то каже?
— Та тепер не кажете, але потому можете сказати.
— Ми вам тепер на письмі дамо, що ні тепер, ні потому нічого від вас не хочемо. Ну? Добре буде?
— Боюся я й вашого письма, — кажу. — Моя нога, — кажу, ще не була в суді, нехай там нога чесного чоловіка не стане! Бог знає, що ви понаписуєте, а потому світи очима по судах. Тягайся!..
— Ну, — каже старший, — розумію: судові ви не вірите і, може, маєте слушність: усякі судді бувають. Але свому владиці вірите? Як вірите, то завтра можете їхати з нами до вашого єпископа в Перемишлі.
— Та ще єпископові вашими паперами голову клопотати? Мало він має своїх клопотів? — кажу.
— Ну, де ви виділи такого владику, аби не мав клопотів? І чим ліпший, тим більше клопотів має. Так, як з кождим чоловіком. Але він на то владика, аби мав клопоти, так як я купець на то, аби я мав інтереси, — каже. — А ви гадаєте, що інтереси без клопотів?.. Ну, надумайтеся, — каже. — Ми прийдемо завтра. — Попращалися і пішли.
— А я, доню, думаю й думати боюся. Вже до Перемишля не близько. А до тебе, гадаю, дорога як на другий світ. Далека й незнана. Та й коби ще знаття, що то до тебе! А то їдь. Бог знає куди та й за чим, гадаю. Доньки, що за турецьким цісаром, шукати!.. Чи придумав хто таке коли? Чи в сні кому таке приснилося? А тут ні порадитися з ким, бо лише сміються люде. Ще скажуть, що стара з розуму зійшла та й байку за правду бере. Як тільки жиди з хати — вже причепилися: «Що вам, — кажуть, — жиди казали?» — «Ет, кажу, — дайте мені спокій з жидами! От, верзуть Бог знає що!»
— Не скоро, мабуть, заснули ви, мамо, тої ночі…
— Та де можна було заснути, доню! Так мені здавалося, якби на тамтой світ вибиратися… Задрімала я аж над ранком, як уже світало. І снилася ти мені, вся в білім і в блискучій короні на голові. А з серденька твого крізь білу суконку краплями червона кровця виступає. А ти рученьками за серденько хапаєш, кровцю розтираєш, і вже по пальчиках вона тобі спливає… І тяжко зітхаєш… І така мене туга за тобою зняла, що я таки у сні сказала собі: «Нехай ся діє воля Божа! Поїду! Що буде, то буде!»
— Жиди прийшли?
— Та прийшли, доню. Переночували знов у місцевого корчмаря і прийшли рано.
— «Що ж, — кажуть, — їдемо до Перемишля? То ближче, як до доньки».
— «Та їдемо, — кажу, — спробую».
— «Ну, — кажуть, — як до Перемишля доїдемо, то вже так, якби ми й до вашої дочки доїхали».
— Сплакала я, доню, та й поїхала з жидами. Ледви дійшла я до єпископської палати, бо віддиху не ставало. Найбільше з сорому.
— Та чого з сорому, мамо?
— Доню, доню! як неправда, — то стид, а як правда, — то гріх, гадаю, за чужу віру заміж виходити, своє покидати.
Настуня закрила очі руками й не сказала ні словечка. Мати зміркувала, що ся згадка заболіла Настуню. І оповідала дальше:
— Правда, ласкаво приняв мене владика і згірдного слова не сказав. Чув уже, казав, про тебе і твою долю. Але не впевняє, чи то правда, чи ні. Бо всякі дива розказують не раз про татарських бранок. Вислухав жидів, поговорив зі мною і сказав: «Усяке буває з Божої волі, нехай Бог благословить вас у далеку дорогу! Без його волі ніхто вам нічого не вдіє!» І поблагословив мене. Лекше на душі стало.
— Ну, а з тим письмом, що жиди обіцяли, що сталося?
— Закликав владика аж двох духовних і казав списати те, що говорили жиди, що беруть на себе всі кошти дороги аж до Царгорода й назад, відки мене взяли, та зрікаються звороту на всякий випадок, чи там буде моя донька, чи не буде, чи схоче заплатити за мене, чи не схоче. Написали, підписали, мені відчитали, потому ще до єпископа носили, запечатали і в актах єпископських сховали. А жиди при них мені щось на дорогу таки до рук дали і такі раді були, що страх. Подякувала я всім, ще до храму Божого вступила, на убогих дала, хоч сама я небагата, і в Божу путь пустилася, в далеку дорогу.
Тут відітхнула Настунина мати, перехрестилася, якби вдруге зачинала подорож, і хотіла оповідати дальше. Втім служниці внесли овочі й солодкі сорбети. Низько склонилися і вийшли.
— А маєш ти, Настю, хоч одну нашу дівчину між своєю челяддю? — запитала мати.
— Маю, мамусю, маю. Гапка називається. Приняла я її, коли тут був раз оден випадок.
— Випадок, кажеш? Певно, з тими чорними, вони такі якісь лячні, що аж дивитися страшно.
— Ті чорні люде не страшні, треба лише привикнути до їх вигляду. А випадок тут був, бо де нема випадків? Та про се потому. Маємо часу доволі. Тим часом прошу, покріпіться.
— Не можу ні їсти ні пити, — сказала мати, — поки не докінчу та з свого серця не виллю хоч здебільша те, що я перейшла по дорозі, заки добилася до тебе, доню. Ой перейшла я щось, доню!
Та не пам'ятаючи, що перед хвилькою сказала, зачала прикладати уста до чарки з сорбетом і, помалесенько п'ючи, говорила:
— Добрі тут напитки маєш, аякже… Так пустилася я в Божу путь. Поки нашим краєм їхалося, то ще так, якби вдома був чоловік, хоч і зроду не бачила я тих околиць. Переїхали ми Карпатські гори. Там, дитинко, так смереки пахнуть, аж серце радується. А травиця, як той шовк на тобі, така гарна та мила та зіллям усяким пахуча. А потому в'їхали ми в угорський край і щодалі, то нашої мови все менше і менше було чути. Але гарний то край! Так і видно на нім Божу руку. Але п'ють там, дитинко, п'ють. Ще гірше, як у Польщі. Здовж дороги в тім краю бачила я лиш гульню та забави. Дотанцюються вони до чогось, доню, бо то все таке буває з тими, що забагато танцюють. А жиди всюди як вдома, і всюди своїх знайдуть, і скрізь доступ мають, і всюди розмовляться, з кождим, чи наш, чи поляк, чи мадяр» чи німець, чи турок. Аж дивно.
— А шанували вони вас, мамо, по дорозі?
— Шанували, доню, що правда. Ліпші були, ніж свої не раз бувають. Ніякого зла вони мені не заподіяли, все, що було потрібне, я мала. Тільки раз таки доброго страху наїлася я через них. А було то так: як уже переїхали ми великі рівнини угорські і в'їхали у краї, де твій чоловік царствує, — то, кажеш, він добрий?
— Дуже добрий, мамо. І розумний, і справедливий, і нічого мені не відмовляє. Ліпший вже не може бути.
— Нехай йому Бог здоровля дасть! Шкода лиш, що не християнин, зітхнула. — Отож, як ми вже в'їхали в його царство, то побачила я турецьке войсько з кривими шаблями і такий мене страх зняв, що ну! Оттут, гадаю, лиш голову зрубають, та й по всьому. Хіба на другім світі побачимось. А й жидам, видко було, трохи тряслися руки, як їх вози турки оглядали. Щось вони там їм давали і якось пустили нас далі. Ну, і знов їдемо. Рівнина така, що куди хочеш дивися. А жиди по пару днях кажуть, що до Дунаю вже недалеко. Серце в мені стиснулося, бо то велика вода, недаром про неї у піснях співають.
— А знаєте, мамо, ви вже бачили Дунай, а я ще не бачила. Бо я з іншого боку сюди приїхала. Через море.
— Та море ще більше, як Дунай. Усячину Бог сотворив на тім світі, а всьо чоловік перейде по Божій волі. Отож, доїхали ми до того Дунаю. Ріка то ріка, доню! Та й де тої води тілько набереться, гадаю, що так пливе і пливе, лиш синіє, а другий беріг ледви мерехтить. Гей, гей! А то ще за тою водою кавалок до тебе, кажуть. А як дунайським берегом поїхали ми довший час, бачу, — місто. Замок такий на білих скалах підноситься вгору, що хіба птах туди годен долетіти проти волі тих, що в тім замку старшують. А жиди кажуть, що там сидить турецький намісник, ніби заступник твого чоловіка. Таки так кажуть: «Видите, — кажуть, — у тім замку сидить заступник чоловіка вашої доньки!» А я собі гадаю:
«Аби я того заступника тоді на сім світі побачила, як свого небіжчика мужа, а твого покійного тата, царство йому небесне!..» Але нічого не обзиваюся. Нехай говорять, що хочуть, — гадаю. — Та знаєш, доню, таки мусіла я його побачити, і то в тім високім замку!
— А то як?
— Та так: десь у місті заїхали жиди зі мною до якогось заїзного дому, дали мені кімнатку, а самі пішли за своїми інтересами. Сиджу я й молюся Богу. Нема їх та й нема. Аж десь так з полудня вже було, на другий день, чую — бренькіт Дивлюся вікном, войсько турецьке йде і моїх жидів веде! Вони бліді, трясуться і на моє вікно показують та й щось говорять! На, маєш, гадаю. І задеревіла я. Духу в собі не чую. — Відітхнула, якби ще не видихалася з тодішнього страху, й оповідала далі:
— Входять товпою в хату турецькі жовніри. Але не кричать. Навіть руки до чола і до серця прикладають і голови передо мною схиляють. Доміркувалася я, що жиди мусіли їм наговорити, що я до якоїсь великої пані іду. Та й відітхнула я. А на подвір'я, вже бачу, й віз заїжджає. Така бричка, що й владиці не соромно було б такою їхати. Не знаю, що то буде, і питаю жидів.
А вони кажуть:
— Не бійтеся, їмость. Ви вже нас поратували. Бо ми тут в інтересах натрафили на ворогів, аби вони собі кишки поламали! І були б нам усе дочиста забрали, бо нас тут прискаржили перед турецькою владою. Але ми сказали, що веземо няньку жінки самого султана. Ми так мусіли сказати, бо ви, їмость, бідно одягнені та й з нами простими возами їдете. То нас ще побили б за брехню, якби ми правду сказали.
— А на що ж ви, — кажу, — заходили собі в то всьо?
— Де ми заходили? Та то на нас зайшло! I, може, лучше, що зайшло. Бо як ми їм за няньку султанки сказали, то зараз як не ті стали і спокій нам дали. А тепер ви, їмость, мусите з нами піти на замок і там потвердити, що ми сказали.
— Та на неправду свідчити? А як присягати скажуть?
— На яку неправду? Або ви, не няньчили свою дитину? Яка неправда? Де неправда? В чім неправда?
— А де ж я знаю напевно, чи жінка султана — моя дитина, чи не моя?
— Ну, ну, то нехай вас допустять туди, а ви тоді напевно скажете. Де тут неправда і в чім тут неправда? Лиш подумайте! Чи ви їм касу їдете розбивати? Чи ви з їх войськом їдете битися? Ви їдете своєї дитини шукати. Кождий чоловік — розуміє се. А як не ваша, то ви їм также ні мур не вкусите, ні моря не вип'єте. Вертаєте, та й вже.
— Не було ради. Треба було йти. Вийшла я з турецьким войськом і з жидами, а серце в мені лиш тьохкає. Всадили мене в той повіз. Коні як змії. Лиш ліцами їх торкнули і пішли!
Ледви вилізла я на той замок. Спочивала я пару разів. Правда, навіть турки милосердіє мали. Не стигували на мене, а крок за кроком ішли. Ставала я, ставали й вони і чекали, поки я не відпочала. Нарешті вийшла я на ту гору. Таке подвір'я кам'яне, що з него видко дуже далеко: і Дунай, і поля навкруги. Як у раю, так гарно. І впровадили мене до якихсь покоїв. Скрізь дивани дорогі, подушки на підлогах аксамитні. Показують мені турки, що можу сідати. Сіла я. А жиди стоять. Чекаємо. За якийсь час чую — йдуть ще якісь люде. Аж замерехкотіло від них. А ті, що вже були, низько кланяються тим, що надходять. Я не знаю, що з собою робити, чи сидіти, чи вставати, та й сиджу. Аж тут з-між тих, що прийшли, виступає якийсь ще не старий і не молодий вже чоловік, по-турецьки одягнений, в турбані. Та й чисто по-нашому каже:
— Слухайте, жінко, — каже, — маєте правду сказати, як на сповіді, бо ви, каже, — перед самим цісарським намісником, котрому я кожде ваше слово переповім по-турецьки.
— Питайте, — відповідаю, — а я скажу, що буду знати.
— Чи то правда, — питає, — що ви няньчили жінку великого султана Сулеймана і їдете до неї з отсими купцями, до Царгорода?
— Та до Царгорода з тими купцями я їду, — кажу. — Але чи жінка султана то та сама, котру я няньчила, то скажу аж тоді, як її побачу. Я їду, — кажу, шукати тої, котру я няньчила на своїх руках, — кажу, — бо люде говорять, що вона в Царгороді, — кажу.
— Добре ви, мамо, відповіли, — сказала Настя.
— Та правда все добра, доню.
— А що ж той товмач на те?
— Товмач зараз заговорив до намісника. Старший, уже сивий, чоловік був той намісник. Він щось сказав товмачеві. А той знов до мене:
— Видко, — каже, — що ви правду говорите. Тепер питаю вас, відки ви і коли ту дівчину-попадянку, що ви її няньчили, забрали татаре?
— Я, — кажу, — зі свого краю, з Червоної Руси, а тоді була я в Рогатині.I кажу, коли то було, всьо по правді. А він знов переповідає тому старому панові. Той лиш головою поважно кивав. І знов щось сказав товмачеві. А товмач до мене:
— А мали ви які певні вісти від того часу, як ту дівчину татаре взяли?
— Та вістей, — кажу, — було багато, казали люде, що вийшла заміж високо. Але де ж я можу знати, чи се правда? — Боялася я і словечком згадати, що люде і про цісаря говорять, аби турків не образити. А він знов переповів і вже щось довше між собою говорили. І інших запитували. І ті щось говорили. А жидів уже не питали. Видко, мусіли їх перед тим розпитувати. Досить, що нарешті товмач знов звернувся до мене та й говорить:
— Цісарський намісник каже вам, пані, переказати, що се може бути правда, що ви сказали. Тому питає вас, чи не потребуєте ви чого або чи не маєте якої скарги. Всьо скажіть і нічого не бійтеся.
— Нічого, — кажу, — я не потребую і ніякої скарги не маю. Коби лиш нас більше не спиняли по дорозі… — Він переповів і се. Знов поговорили та й каже він до мене:
— Ваше переслухання скінчене. Дістанете таке письмо, що ніхто вас більше по дорозі не зачепить… — Подякувала я, доню, і тому намісникові, і тому товмачеві. А на відхіднім сам намісник склонився і всі, що були з ним. Тоді я подумала: «Ну, коли то ти, доню, то мусиш там мати великий пошанівок, як такий великий пан задля тебе навіть стару няньку твою шанує». І ще менше я відтоді вірила, що се може бути.
— А на письмо довго ви, мамо, чекали?
— Не довго тривало, як мене тим самим повозом відвезли. А ще того дня вечером принесли мені то письмо і таки до моїх рук дали. І ще раз той товмач питав, чи не потребую чого. А я знов подякувала.
— А не питали, чи сторожу вам, мамо, дати?
— Не питали, бо видко діло, що не були певні. Той намісник, мабуть, міркував так: не знати напевно, чи я нянька, чи не нянька теперішньої султанки. Як нянька, то вистарчить мені пропуск, а як не нянька, то сторожею осмішив би себе. Отож гадаю, що він розумно зробив. Досить, що я поїхала дальше, і вже дійсно по дорозі не чіпали нас більше. То письмо помагало. Горами й долинами доїхала я з тими купцями аж до сего міста, і попід такі чорні гори їхали ми, доню, що нехай сховаються наші Карпати, хоч і там вірли мусять добре летіти, заки долетять на найвищі скали. А тут на верхах сніги, білі-білі, а під ними ліси такі чорні-чорні, аж сині. А долинами води бренять і квіти прекрасні. Велику красу Господь Бог поклав на сі дивні землі, але наша, доню, таки приємніша, бо наша.
Мати відітхнула глибоко і продовжала:
— А як побачила я великі мури і брами сего міста, то такий страх мене зняв, що я аж сплакала.
— Та чого, мамо? Таж тут безпечніше, ніж по дорозі.
— Не зі страху перед чужими людьми, дитино! Але, гадаю, ану ж ти не схочеш признатися до бідної мами.
— Та що ви кажете, мамо!
— Дитинко, всякі діти бувають. І не одно я вже на своїм віку чула про дітей. Добре то приповідка каже, що батько або мати навіть семеро дітей вигодують, а потому семеро дітей одного батька або одної мами не годно прокормити. Часом дитина лиш троха піднесеться понад свій стан, а вже соромиться родичів. А ти таки несподівано високо дійшла, дуже високо. А жиди не дурні. Мусіли й вони над тим думати, бо кажуть до мене: «Їмость, ви підете з нами і станете між людьми, де ми вам покажемо. Як буде їхати повозом цісарева, а ви пізнаєте, що то ваша дочка, то не закричіть, кажуть. — Лише спокійно подивіться, відійдіть набік і нам скажіть. А ми вже знайдемо спосіб, як вас звести з вашою донькою разом». Розумно радили, доню. Але я як тебе узріла і як милостиню від моєї дитини твоя слуга мені в руку втиснула, то — не видержала я, доню моя! Заплакала я і закричала. А ти вибач мені, дитинко моя, серцеві наказати не годен.
— То нічого, мамо! Всьо добре. Незабаром побачите мого чоловіка.
— Шкода, що я до него ні слова промовити не годна, бо не знаю його мови.
— Він вирозумілий чоловік, побачите.
— А чого ти, доню, так за того намісника попитувала? — запитала мати. Не метися, доню, на нікім, навіть якби було за що.
— Я, мамо, не хочу метатися. Але мені треба знати, яких людей мій чоловік де має або хоче настановити. От недавно питав мене, чи буде добрий оден командант. І ріжні приходили за ним просити. А я людям все кажу, що не мішаюся до справ султана. Але я часом мішаюся, мамо.
— Добре, доню, робиш, коли так кажеш людям. А чи мішатися, то ти вже тут ліпше знаєш, ніж я.
Говорили ще довго-довго і кілька разів ходили дивитися на дитинку.
А як Настуня скінчила випитувати маму за всю рідню і за всіх знакомих і сусідів, тоді запитала:
— А що там, мамо, так поза тим діється у нашім ріднім краю?
— Молода ти ще, доню, виїхала з дому, та й тяжко тобі сказати, що там діється.
— А прецінь, мамо, що? Чи так, як тут?
— Я ще не знаю, донечко, що тут єсть, бо закоротке я тут. Але як то, що я вже по дорозі у твоїм новім краю взріла, порівняю з тим, що там у нас робиться, то кажу тобі, доню, що там гірше. Досить там поляки жеруться між собою, а наші, донечко, ще гірше. Ненависть між нашими така, що оден другого в ложці воді втопив би. Село з селом, монастир з монастирем без уговку якісь процеси мають. А міщане як процесуються з церквами! Доню, доню! Може, я й грішу перед Богом, але як на то всьо дивитися, то не можна інакше подумати, лише так: справедлива їх, донечко, доля зустріла, що так їх татаре женуть степами в ременях, босих і голодних! Ой справедливо!
— Та що ви, мамунцю, кажете! Ви не знаєте, яка то страшна кара під татарськими батогами в ясир бути гнаним! А я знаю, мамо! Бо сама йшла дикими степами, раненими ногами.
— А пам'ятаєш ти ще, доню, ігумена з Чернча?
— Пам'ятаю, мамо, як не пам'ятати?
— Чернче тоді спалили татаре, і монастир згорів притім, хоч, що правда, ті бісурмени не палять навмисно Божих домів. А наші християне, дитино, як завозьмуться, то й свою власну церкву розіб'ють і знищать. Такий дивний наш нарід, доню.
— Таж не весь нарід такий, мамо! Всякі ж люде бувають.
— Правда, доню. Є й у нас добрі люде. Але, здається, що таки ніде так легко не знайдуть послуху ті, що юдять, як між нашими людьми. Iгумен о. Теодозій, чоловік розумний, каже, що Юда Iскаріотський мусів походити або з поляків, або з наших, а не з жидів. Так багато, донечко, тих юдів між нашими.
— Що ж вони таке роблять, мамо?
— Що роблять? Ти питай, чого вони не роблять! Вже наших так там притиснули по містах, що навіть тіло помершого чоловіка, чи жінки, чи дитини не вільно на кладовище вивозити з міста тою брамою, що інших людей вивозять, чи виносять, але тою, котрою падлину везуть. Так, так, донечко.
Настуня закрила очі руками, а хвиля обурення підогнала їй кров до обличчя. А мати оповідала дальше:
— I, знаєш, навіть такий насміх та гнет не спам'ятує їх! Вони між собою шукають ворогів і ненавидять своїх гірше, ніж чужих. І хоч яка біда між нашими по містах, а по селах не лучше, то на процес проти своєї церкви все гроші зберуть! Казав мені о. Теодозій, що всі владики в процесах з громадами. Нема ні одного без процесів, і так відколи пам'ять людська сягає. Вже у поляків того неба, доню, або як трафиться, то таки рідко. Хоч яка бутна їх шляхта, а таки якийсь пошанівок знає, хоч колись, хоч супроти когось! А наші, донечко, ні та й ні. Хіба що їх чужі поб'ють без милосердя, обідруть донага і голих, босих та голодних поженуть у неволю нагаями і ремінними бичами. Тоді плачуть і нарікають та й пошанівок для такого ворога мають. І при тім всім процеси не устають ні на хвилиночку: пани процесуються з панами, шляхта зі шляхтою, міщане з церквами, села з селами — колами, горішній кут села з долішнім кутом села, вулиця з вулицею, дім з домом, чоловік з чоловіком, а всі разом з жидами.
Настуня щось порівнювала в душі. По хвилі сказала:
— То тут, мамунцю, таки великий пошанівок єсть. Дуже великий.
— І тому, дитинко, кажу тобі, твій чоловік ще далі сягне, як сягнув. Я проста попадя, доню, але то, що очі бачать, кажу, та й що розумні люде говорять. Каже о. Теодозій, що Господь Бог так справедливо відмірив нашим кару, що ні на макове зерно не схибив.
— А за що ж ви, мамо, так натерпілися разом з покійним татом?
— За що? За тих, що перед нами були, так у нашім Святім Письмі написано, доню. От, бачиш, ти у нас все добра дитина була, і мене ти пошанувала, та й тобі, доню, Бог добру долю послав, що аж диво. А схибиш проти Божої волі, то відпокутуєш, доню, ой тяжко відпокутуєш і ти, і — най Бог відверне — твоя дитина. Бо кара Божа йде від роду в рід. А як навернешся, доню, серцем до Бога, то будеш чути, як Він іде перед тобою в житті твоїм так, як ішов перед тобою і переді мною аж сюди та й не дав нам кривди зробити по дорозі.
Мати перехрестилася побожно. Прості слова її глибоко западали в душу молодої султанки. Але немов не знаходили в ній дна. Лискавками перебігли їй у душі важні події її життя, неспричинені і спричинені нею. Пригадала собі, як виреклася віри своїх батьків задля любові до мужчини і блиску світу сего. Мигнув їй перед очима убитий великий везир Агмед-баша і чорний слуга Гассан. А потому пригадала собі страшну думку, яку мала про первородного сина свого мужа від іншої жінки. Задрижала. Але не бачила повороту. Немовби плила або летіла в пропасть. Зітхнула.
— Бог ласкав, донечко, — казала лагідно мати, що запримітила тяжке зітхнення дочки. — І все ще час, поки живе людина, завернути зі злої дороги. Аж там уже не буде часу, як у сиру земленьку ляжемо і скінчиться наша спроба на сім світі.
I мати зітхнула.
Прийшли слуги просити до стола. Молода султанка перекинулася поглядом з матір'ю і відповіла:
— Потому.
Довго ще говорили.
Зачало вечеріти. Крізь венецькі шиби вікон султанської палати заблистіла червень заходячого сонця і заграла на дорогих коврах стін і долівки. Муедзини зачали співати п'ятий азан на вежах струнких мінаретів. На сади лягала чудова тиша ночі в Дері-Сеадеті.
Настуня встала, перепросила матір на хвилю і вийшла.
Йшла просто до своєї молитовної кімнати, де впала на диван, обличчям обернена до Мекки. Від часу убийства Агмеда-баші й чорного Гассана ще не молилася так горячо. З роздертої душі її, немов запах кадила з жару кадильниці, підносилася молитва до Бога. Дякувала в покорі за ласку, що привів матір до неї, і постановляла щиру поправу. А як переломила в собі злу думку про те, що думала зробити з первородним сином мужа свого, відчула таку легкість на серці, як тоді на жіночій торговиці, коли досвіта віддавалася в опіку Богу, кажучи: «Да будет воля Твоя!»
Не пам'ятала, як довго молилася до Бога. Коли встала, не чула співу ні з одної вежі мінарету. А в кімнатах світилися вже пахучі свічі.
За той час мати Насті вспіла вже розговоритися з Гапкою й довідалася від неї не тільки про «випадок», але і про всякі інші обставини життя своєї дочки.
Султан Сулейман прийшов до кімнат Ель Хуррем, коли його жінка ще молилася.
Покликана невольниця сказала, що пані на молитві. Сулейман Великий підняв руку вгору і сказав побожно: «Ель Хуррем говорить з більшим, ніж я. А як скінчить молитися, також не кажи своїй пані, що я жду, хіба сама запитає».
А вони кажуть:
— О, розумно кажете, їмость! І якраз тому ми до вас приїхали, щоб ви могли напевно сказати, чи то ваша дочка, чи не ваша.
А я їм на те кажу:
— Та як же ж я вам можу відси сказати, — кажу, — чи там сидить моя дочка, чи не моя? А вони на те:
— Розумне слово кажете, їмость! Відси не годна навіть рідна мати пізнати. Але треба туди поїхати й подивитися.
— Туди?! — аж крикнула я. — Та за що? Таж то суми треба, щоб у такі далекі краї їхати! І то на непевне! Бо таки скорше не вона, ніж вона. Чи ж мало гладких дівчат на світі? Та й не мало, — кажу, — кому таке трафитися, та якраз моїй доньці? Коби де якого-небудь чесного чоловіка трафила, а не то такого великого моцара! — Так кажу. А сама в думці міркую:
«Бог всемогучий керує всім. Хто знає, що може бути?»
А жиди кажуть:
— Ну, а відки ви, їмость, можете знати, що то на неї не трафило? Пан Біг всьо може, бо він всемогучий. Наші купці там уже довго розвідували між слугами, і таки кажуть, що найперша жінка нового султана, котру він найбільше любить, звідси, попадянка, кажуть, з Рогатина, що її татаре тому пару літ забрали в ясир. Котра ж інша може бути, як не ваша донька?
— Бог би з вас говорив, — кажу, — але то всьо може бути байка.
А вони кажуть:
— А ми вам, їмость, на ту байку позичимо грошей на дорогу і туди, і назад, як схочете вертати. І самі з вами поїдемо. А я їм на те:
— Люде добрі, — кажу, — ніяких позичок не беру, бо не маю на що позичати, ні з чого віддавати. Ану ж потому покажеться, що то не моя дочка! І не тільки вертай зі сміхом, але ще довг віддавай! Та з чого?
— А жиди що на те, мамуню? — запитала Настуня.
— А вони подивилися оден на другого та й кажуть: «Гм, може, так, а може, інакше. Знаєте, що? — кажуть. — Ми вам, їмость, таки так дамо грошей на дорогу, — на наше ризико! Може, стратимо, а може, ні».
— А ви, мамо, що на те сказали?
— А що ж я, доню, іншого могла сказати, як: «Не хочу я нічийого задармо! Дякую вам, але не хочу, бо відки ви приходите до того, щоб мені щось задармо давати?»
А вони кажуть:
«Їмость, ви гадаєте, що то буде-таки зовсім задармо, якби там ваша дочка була? Ну, ну, добре ви, їмость, гадаєте! Ми, паніматко, від вас нічого не хочемо. І від вашої доньки ми нічого не хочемо, бо вона сама дасть».
А другий докинув:
— Вона й давати не потребує нічого, лише нехай одно слово скаже, аби нам в турецькім краю кривди в торговлі не робили. Ми більше не хочемо і не потребуємо.
— А як то не моя дочка, — кажу, — тоді ви до мене: віддавай гроші за дорогу!
— Їмость, хто вам то каже?
— Та тепер не кажете, але потому можете сказати.
— Ми вам тепер на письмі дамо, що ні тепер, ні потому нічого від вас не хочемо. Ну? Добре буде?
— Боюся я й вашого письма, — кажу. — Моя нога, — кажу, ще не була в суді, нехай там нога чесного чоловіка не стане! Бог знає, що ви понаписуєте, а потому світи очима по судах. Тягайся!..
— Ну, — каже старший, — розумію: судові ви не вірите і, може, маєте слушність: усякі судді бувають. Але свому владиці вірите? Як вірите, то завтра можете їхати з нами до вашого єпископа в Перемишлі.
— Та ще єпископові вашими паперами голову клопотати? Мало він має своїх клопотів? — кажу.
— Ну, де ви виділи такого владику, аби не мав клопотів? І чим ліпший, тим більше клопотів має. Так, як з кождим чоловіком. Але він на то владика, аби мав клопоти, так як я купець на то, аби я мав інтереси, — каже. — А ви гадаєте, що інтереси без клопотів?.. Ну, надумайтеся, — каже. — Ми прийдемо завтра. — Попращалися і пішли.
— А я, доню, думаю й думати боюся. Вже до Перемишля не близько. А до тебе, гадаю, дорога як на другий світ. Далека й незнана. Та й коби ще знаття, що то до тебе! А то їдь. Бог знає куди та й за чим, гадаю. Доньки, що за турецьким цісаром, шукати!.. Чи придумав хто таке коли? Чи в сні кому таке приснилося? А тут ні порадитися з ким, бо лише сміються люде. Ще скажуть, що стара з розуму зійшла та й байку за правду бере. Як тільки жиди з хати — вже причепилися: «Що вам, — кажуть, — жиди казали?» — «Ет, кажу, — дайте мені спокій з жидами! От, верзуть Бог знає що!»
— Не скоро, мабуть, заснули ви, мамо, тої ночі…
— Та де можна було заснути, доню! Так мені здавалося, якби на тамтой світ вибиратися… Задрімала я аж над ранком, як уже світало. І снилася ти мені, вся в білім і в блискучій короні на голові. А з серденька твого крізь білу суконку краплями червона кровця виступає. А ти рученьками за серденько хапаєш, кровцю розтираєш, і вже по пальчиках вона тобі спливає… І тяжко зітхаєш… І така мене туга за тобою зняла, що я таки у сні сказала собі: «Нехай ся діє воля Божа! Поїду! Що буде, то буде!»
— Жиди прийшли?
— Та прийшли, доню. Переночували знов у місцевого корчмаря і прийшли рано.
— «Що ж, — кажуть, — їдемо до Перемишля? То ближче, як до доньки».
— «Та їдемо, — кажу, — спробую».
— «Ну, — кажуть, — як до Перемишля доїдемо, то вже так, якби ми й до вашої дочки доїхали».
— Сплакала я, доню, та й поїхала з жидами. Ледви дійшла я до єпископської палати, бо віддиху не ставало. Найбільше з сорому.
— Та чого з сорому, мамо?
— Доню, доню! як неправда, — то стид, а як правда, — то гріх, гадаю, за чужу віру заміж виходити, своє покидати.
Настуня закрила очі руками й не сказала ні словечка. Мати зміркувала, що ся згадка заболіла Настуню. І оповідала дальше:
— Правда, ласкаво приняв мене владика і згірдного слова не сказав. Чув уже, казав, про тебе і твою долю. Але не впевняє, чи то правда, чи ні. Бо всякі дива розказують не раз про татарських бранок. Вислухав жидів, поговорив зі мною і сказав: «Усяке буває з Божої волі, нехай Бог благословить вас у далеку дорогу! Без його волі ніхто вам нічого не вдіє!» І поблагословив мене. Лекше на душі стало.
— Ну, а з тим письмом, що жиди обіцяли, що сталося?
— Закликав владика аж двох духовних і казав списати те, що говорили жиди, що беруть на себе всі кошти дороги аж до Царгорода й назад, відки мене взяли, та зрікаються звороту на всякий випадок, чи там буде моя донька, чи не буде, чи схоче заплатити за мене, чи не схоче. Написали, підписали, мені відчитали, потому ще до єпископа носили, запечатали і в актах єпископських сховали. А жиди при них мені щось на дорогу таки до рук дали і такі раді були, що страх. Подякувала я всім, ще до храму Божого вступила, на убогих дала, хоч сама я небагата, і в Божу путь пустилася, в далеку дорогу.
Тут відітхнула Настунина мати, перехрестилася, якби вдруге зачинала подорож, і хотіла оповідати дальше. Втім служниці внесли овочі й солодкі сорбети. Низько склонилися і вийшли.
— А маєш ти, Настю, хоч одну нашу дівчину між своєю челяддю? — запитала мати.
— Маю, мамусю, маю. Гапка називається. Приняла я її, коли тут був раз оден випадок.
— Випадок, кажеш? Певно, з тими чорними, вони такі якісь лячні, що аж дивитися страшно.
— Ті чорні люде не страшні, треба лише привикнути до їх вигляду. А випадок тут був, бо де нема випадків? Та про се потому. Маємо часу доволі. Тим часом прошу, покріпіться.
— Не можу ні їсти ні пити, — сказала мати, — поки не докінчу та з свого серця не виллю хоч здебільша те, що я перейшла по дорозі, заки добилася до тебе, доню. Ой перейшла я щось, доню!
Та не пам'ятаючи, що перед хвилькою сказала, зачала прикладати уста до чарки з сорбетом і, помалесенько п'ючи, говорила:
— Добрі тут напитки маєш, аякже… Так пустилася я в Божу путь. Поки нашим краєм їхалося, то ще так, якби вдома був чоловік, хоч і зроду не бачила я тих околиць. Переїхали ми Карпатські гори. Там, дитинко, так смереки пахнуть, аж серце радується. А травиця, як той шовк на тобі, така гарна та мила та зіллям усяким пахуча. А потому в'їхали ми в угорський край і щодалі, то нашої мови все менше і менше було чути. Але гарний то край! Так і видно на нім Божу руку. Але п'ють там, дитинко, п'ють. Ще гірше, як у Польщі. Здовж дороги в тім краю бачила я лиш гульню та забави. Дотанцюються вони до чогось, доню, бо то все таке буває з тими, що забагато танцюють. А жиди всюди як вдома, і всюди своїх знайдуть, і скрізь доступ мають, і всюди розмовляться, з кождим, чи наш, чи поляк, чи мадяр» чи німець, чи турок. Аж дивно.
— А шанували вони вас, мамо, по дорозі?
— Шанували, доню, що правда. Ліпші були, ніж свої не раз бувають. Ніякого зла вони мені не заподіяли, все, що було потрібне, я мала. Тільки раз таки доброго страху наїлася я через них. А було то так: як уже переїхали ми великі рівнини угорські і в'їхали у краї, де твій чоловік царствує, — то, кажеш, він добрий?
— Дуже добрий, мамо. І розумний, і справедливий, і нічого мені не відмовляє. Ліпший вже не може бути.
— Нехай йому Бог здоровля дасть! Шкода лиш, що не християнин, зітхнула. — Отож, як ми вже в'їхали в його царство, то побачила я турецьке войсько з кривими шаблями і такий мене страх зняв, що ну! Оттут, гадаю, лиш голову зрубають, та й по всьому. Хіба на другім світі побачимось. А й жидам, видко було, трохи тряслися руки, як їх вози турки оглядали. Щось вони там їм давали і якось пустили нас далі. Ну, і знов їдемо. Рівнина така, що куди хочеш дивися. А жиди по пару днях кажуть, що до Дунаю вже недалеко. Серце в мені стиснулося, бо то велика вода, недаром про неї у піснях співають.
— А знаєте, мамо, ви вже бачили Дунай, а я ще не бачила. Бо я з іншого боку сюди приїхала. Через море.
— Та море ще більше, як Дунай. Усячину Бог сотворив на тім світі, а всьо чоловік перейде по Божій волі. Отож, доїхали ми до того Дунаю. Ріка то ріка, доню! Та й де тої води тілько набереться, гадаю, що так пливе і пливе, лиш синіє, а другий беріг ледви мерехтить. Гей, гей! А то ще за тою водою кавалок до тебе, кажуть. А як дунайським берегом поїхали ми довший час, бачу, — місто. Замок такий на білих скалах підноситься вгору, що хіба птах туди годен долетіти проти волі тих, що в тім замку старшують. А жиди кажуть, що там сидить турецький намісник, ніби заступник твого чоловіка. Таки так кажуть: «Видите, — кажуть, — у тім замку сидить заступник чоловіка вашої доньки!» А я собі гадаю:
«Аби я того заступника тоді на сім світі побачила, як свого небіжчика мужа, а твого покійного тата, царство йому небесне!..» Але нічого не обзиваюся. Нехай говорять, що хочуть, — гадаю. — Та знаєш, доню, таки мусіла я його побачити, і то в тім високім замку!
— А то як?
— Та так: десь у місті заїхали жиди зі мною до якогось заїзного дому, дали мені кімнатку, а самі пішли за своїми інтересами. Сиджу я й молюся Богу. Нема їх та й нема. Аж десь так з полудня вже було, на другий день, чую — бренькіт Дивлюся вікном, войсько турецьке йде і моїх жидів веде! Вони бліді, трясуться і на моє вікно показують та й щось говорять! На, маєш, гадаю. І задеревіла я. Духу в собі не чую. — Відітхнула, якби ще не видихалася з тодішнього страху, й оповідала далі:
— Входять товпою в хату турецькі жовніри. Але не кричать. Навіть руки до чола і до серця прикладають і голови передо мною схиляють. Доміркувалася я, що жиди мусіли їм наговорити, що я до якоїсь великої пані іду. Та й відітхнула я. А на подвір'я, вже бачу, й віз заїжджає. Така бричка, що й владиці не соромно було б такою їхати. Не знаю, що то буде, і питаю жидів.
А вони кажуть:
— Не бійтеся, їмость. Ви вже нас поратували. Бо ми тут в інтересах натрафили на ворогів, аби вони собі кишки поламали! І були б нам усе дочиста забрали, бо нас тут прискаржили перед турецькою владою. Але ми сказали, що веземо няньку жінки самого султана. Ми так мусіли сказати, бо ви, їмость, бідно одягнені та й з нами простими возами їдете. То нас ще побили б за брехню, якби ми правду сказали.
— А на що ж ви, — кажу, — заходили собі в то всьо?
— Де ми заходили? Та то на нас зайшло! I, може, лучше, що зайшло. Бо як ми їм за няньку султанки сказали, то зараз як не ті стали і спокій нам дали. А тепер ви, їмость, мусите з нами піти на замок і там потвердити, що ми сказали.
— Та на неправду свідчити? А як присягати скажуть?
— На яку неправду? Або ви, не няньчили свою дитину? Яка неправда? Де неправда? В чім неправда?
— А де ж я знаю напевно, чи жінка султана — моя дитина, чи не моя?
— Ну, ну, то нехай вас допустять туди, а ви тоді напевно скажете. Де тут неправда і в чім тут неправда? Лиш подумайте! Чи ви їм касу їдете розбивати? Чи ви з їх войськом їдете битися? Ви їдете своєї дитини шукати. Кождий чоловік — розуміє се. А як не ваша, то ви їм также ні мур не вкусите, ні моря не вип'єте. Вертаєте, та й вже.
— Не було ради. Треба було йти. Вийшла я з турецьким войськом і з жидами, а серце в мені лиш тьохкає. Всадили мене в той повіз. Коні як змії. Лиш ліцами їх торкнули і пішли!
Ледви вилізла я на той замок. Спочивала я пару разів. Правда, навіть турки милосердіє мали. Не стигували на мене, а крок за кроком ішли. Ставала я, ставали й вони і чекали, поки я не відпочала. Нарешті вийшла я на ту гору. Таке подвір'я кам'яне, що з него видко дуже далеко: і Дунай, і поля навкруги. Як у раю, так гарно. І впровадили мене до якихсь покоїв. Скрізь дивани дорогі, подушки на підлогах аксамитні. Показують мені турки, що можу сідати. Сіла я. А жиди стоять. Чекаємо. За якийсь час чую — йдуть ще якісь люде. Аж замерехкотіло від них. А ті, що вже були, низько кланяються тим, що надходять. Я не знаю, що з собою робити, чи сидіти, чи вставати, та й сиджу. Аж тут з-між тих, що прийшли, виступає якийсь ще не старий і не молодий вже чоловік, по-турецьки одягнений, в турбані. Та й чисто по-нашому каже:
— Слухайте, жінко, — каже, — маєте правду сказати, як на сповіді, бо ви, каже, — перед самим цісарським намісником, котрому я кожде ваше слово переповім по-турецьки.
— Питайте, — відповідаю, — а я скажу, що буду знати.
— Чи то правда, — питає, — що ви няньчили жінку великого султана Сулеймана і їдете до неї з отсими купцями, до Царгорода?
— Та до Царгорода з тими купцями я їду, — кажу. — Але чи жінка султана то та сама, котру я няньчила, то скажу аж тоді, як її побачу. Я їду, — кажу, шукати тої, котру я няньчила на своїх руках, — кажу, — бо люде говорять, що вона в Царгороді, — кажу.
— Добре ви, мамо, відповіли, — сказала Настя.
— Та правда все добра, доню.
— А що ж той товмач на те?
— Товмач зараз заговорив до намісника. Старший, уже сивий, чоловік був той намісник. Він щось сказав товмачеві. А той знов до мене:
— Видко, — каже, — що ви правду говорите. Тепер питаю вас, відки ви і коли ту дівчину-попадянку, що ви її няньчили, забрали татаре?
— Я, — кажу, — зі свого краю, з Червоної Руси, а тоді була я в Рогатині.I кажу, коли то було, всьо по правді. А він знов переповідає тому старому панові. Той лиш головою поважно кивав. І знов щось сказав товмачеві. А товмач до мене:
— А мали ви які певні вісти від того часу, як ту дівчину татаре взяли?
— Та вістей, — кажу, — було багато, казали люде, що вийшла заміж високо. Але де ж я можу знати, чи се правда? — Боялася я і словечком згадати, що люде і про цісаря говорять, аби турків не образити. А він знов переповів і вже щось довше між собою говорили. І інших запитували. І ті щось говорили. А жидів уже не питали. Видко, мусіли їх перед тим розпитувати. Досить, що нарешті товмач знов звернувся до мене та й говорить:
— Цісарський намісник каже вам, пані, переказати, що се може бути правда, що ви сказали. Тому питає вас, чи не потребуєте ви чого або чи не маєте якої скарги. Всьо скажіть і нічого не бійтеся.
— Нічого, — кажу, — я не потребую і ніякої скарги не маю. Коби лиш нас більше не спиняли по дорозі… — Він переповів і се. Знов поговорили та й каже він до мене:
— Ваше переслухання скінчене. Дістанете таке письмо, що ніхто вас більше по дорозі не зачепить… — Подякувала я, доню, і тому намісникові, і тому товмачеві. А на відхіднім сам намісник склонився і всі, що були з ним. Тоді я подумала: «Ну, коли то ти, доню, то мусиш там мати великий пошанівок, як такий великий пан задля тебе навіть стару няньку твою шанує». І ще менше я відтоді вірила, що се може бути.
— А на письмо довго ви, мамо, чекали?
— Не довго тривало, як мене тим самим повозом відвезли. А ще того дня вечером принесли мені то письмо і таки до моїх рук дали. І ще раз той товмач питав, чи не потребую чого. А я знов подякувала.
— А не питали, чи сторожу вам, мамо, дати?
— Не питали, бо видко діло, що не були певні. Той намісник, мабуть, міркував так: не знати напевно, чи я нянька, чи не нянька теперішньої султанки. Як нянька, то вистарчить мені пропуск, а як не нянька, то сторожею осмішив би себе. Отож гадаю, що він розумно зробив. Досить, що я поїхала дальше, і вже дійсно по дорозі не чіпали нас більше. То письмо помагало. Горами й долинами доїхала я з тими купцями аж до сего міста, і попід такі чорні гори їхали ми, доню, що нехай сховаються наші Карпати, хоч і там вірли мусять добре летіти, заки долетять на найвищі скали. А тут на верхах сніги, білі-білі, а під ними ліси такі чорні-чорні, аж сині. А долинами води бренять і квіти прекрасні. Велику красу Господь Бог поклав на сі дивні землі, але наша, доню, таки приємніша, бо наша.
Мати відітхнула глибоко і продовжала:
— А як побачила я великі мури і брами сего міста, то такий страх мене зняв, що я аж сплакала.
— Та чого, мамо? Таж тут безпечніше, ніж по дорозі.
— Не зі страху перед чужими людьми, дитино! Але, гадаю, ану ж ти не схочеш признатися до бідної мами.
— Та що ви кажете, мамо!
— Дитинко, всякі діти бувають. І не одно я вже на своїм віку чула про дітей. Добре то приповідка каже, що батько або мати навіть семеро дітей вигодують, а потому семеро дітей одного батька або одної мами не годно прокормити. Часом дитина лиш троха піднесеться понад свій стан, а вже соромиться родичів. А ти таки несподівано високо дійшла, дуже високо. А жиди не дурні. Мусіли й вони над тим думати, бо кажуть до мене: «Їмость, ви підете з нами і станете між людьми, де ми вам покажемо. Як буде їхати повозом цісарева, а ви пізнаєте, що то ваша дочка, то не закричіть, кажуть. — Лише спокійно подивіться, відійдіть набік і нам скажіть. А ми вже знайдемо спосіб, як вас звести з вашою донькою разом». Розумно радили, доню. Але я як тебе узріла і як милостиню від моєї дитини твоя слуга мені в руку втиснула, то — не видержала я, доню моя! Заплакала я і закричала. А ти вибач мені, дитинко моя, серцеві наказати не годен.
— То нічого, мамо! Всьо добре. Незабаром побачите мого чоловіка.
— Шкода, що я до него ні слова промовити не годна, бо не знаю його мови.
— Він вирозумілий чоловік, побачите.
— А чого ти, доню, так за того намісника попитувала? — запитала мати. Не метися, доню, на нікім, навіть якби було за що.
— Я, мамо, не хочу метатися. Але мені треба знати, яких людей мій чоловік де має або хоче настановити. От недавно питав мене, чи буде добрий оден командант. І ріжні приходили за ним просити. А я людям все кажу, що не мішаюся до справ султана. Але я часом мішаюся, мамо.
— Добре, доню, робиш, коли так кажеш людям. А чи мішатися, то ти вже тут ліпше знаєш, ніж я.
Говорили ще довго-довго і кілька разів ходили дивитися на дитинку.
* * *
А як Настуня скінчила випитувати маму за всю рідню і за всіх знакомих і сусідів, тоді запитала:
— А що там, мамо, так поза тим діється у нашім ріднім краю?
— Молода ти ще, доню, виїхала з дому, та й тяжко тобі сказати, що там діється.
— А прецінь, мамо, що? Чи так, як тут?
— Я ще не знаю, донечко, що тут єсть, бо закоротке я тут. Але як то, що я вже по дорозі у твоїм новім краю взріла, порівняю з тим, що там у нас робиться, то кажу тобі, доню, що там гірше. Досить там поляки жеруться між собою, а наші, донечко, ще гірше. Ненависть між нашими така, що оден другого в ложці воді втопив би. Село з селом, монастир з монастирем без уговку якісь процеси мають. А міщане як процесуються з церквами! Доню, доню! Може, я й грішу перед Богом, але як на то всьо дивитися, то не можна інакше подумати, лише так: справедлива їх, донечко, доля зустріла, що так їх татаре женуть степами в ременях, босих і голодних! Ой справедливо!
— Та що ви, мамунцю, кажете! Ви не знаєте, яка то страшна кара під татарськими батогами в ясир бути гнаним! А я знаю, мамо! Бо сама йшла дикими степами, раненими ногами.
— А пам'ятаєш ти ще, доню, ігумена з Чернча?
— Пам'ятаю, мамо, як не пам'ятати?
— Чернче тоді спалили татаре, і монастир згорів притім, хоч, що правда, ті бісурмени не палять навмисно Божих домів. А наші християне, дитино, як завозьмуться, то й свою власну церкву розіб'ють і знищать. Такий дивний наш нарід, доню.
— Таж не весь нарід такий, мамо! Всякі ж люде бувають.
— Правда, доню. Є й у нас добрі люде. Але, здається, що таки ніде так легко не знайдуть послуху ті, що юдять, як між нашими людьми. Iгумен о. Теодозій, чоловік розумний, каже, що Юда Iскаріотський мусів походити або з поляків, або з наших, а не з жидів. Так багато, донечко, тих юдів між нашими.
— Що ж вони таке роблять, мамо?
— Що роблять? Ти питай, чого вони не роблять! Вже наших так там притиснули по містах, що навіть тіло помершого чоловіка, чи жінки, чи дитини не вільно на кладовище вивозити з міста тою брамою, що інших людей вивозять, чи виносять, але тою, котрою падлину везуть. Так, так, донечко.
Настуня закрила очі руками, а хвиля обурення підогнала їй кров до обличчя. А мати оповідала дальше:
— I, знаєш, навіть такий насміх та гнет не спам'ятує їх! Вони між собою шукають ворогів і ненавидять своїх гірше, ніж чужих. І хоч яка біда між нашими по містах, а по селах не лучше, то на процес проти своєї церкви все гроші зберуть! Казав мені о. Теодозій, що всі владики в процесах з громадами. Нема ні одного без процесів, і так відколи пам'ять людська сягає. Вже у поляків того неба, доню, або як трафиться, то таки рідко. Хоч яка бутна їх шляхта, а таки якийсь пошанівок знає, хоч колись, хоч супроти когось! А наші, донечко, ні та й ні. Хіба що їх чужі поб'ють без милосердя, обідруть донага і голих, босих та голодних поженуть у неволю нагаями і ремінними бичами. Тоді плачуть і нарікають та й пошанівок для такого ворога мають. І при тім всім процеси не устають ні на хвилиночку: пани процесуються з панами, шляхта зі шляхтою, міщане з церквами, села з селами — колами, горішній кут села з долішнім кутом села, вулиця з вулицею, дім з домом, чоловік з чоловіком, а всі разом з жидами.
Настуня щось порівнювала в душі. По хвилі сказала:
— То тут, мамунцю, таки великий пошанівок єсть. Дуже великий.
— І тому, дитинко, кажу тобі, твій чоловік ще далі сягне, як сягнув. Я проста попадя, доню, але то, що очі бачать, кажу, та й що розумні люде говорять. Каже о. Теодозій, що Господь Бог так справедливо відмірив нашим кару, що ні на макове зерно не схибив.
— А за що ж ви, мамо, так натерпілися разом з покійним татом?
— За що? За тих, що перед нами були, так у нашім Святім Письмі написано, доню. От, бачиш, ти у нас все добра дитина була, і мене ти пошанувала, та й тобі, доню, Бог добру долю послав, що аж диво. А схибиш проти Божої волі, то відпокутуєш, доню, ой тяжко відпокутуєш і ти, і — най Бог відверне — твоя дитина. Бо кара Божа йде від роду в рід. А як навернешся, доню, серцем до Бога, то будеш чути, як Він іде перед тобою в житті твоїм так, як ішов перед тобою і переді мною аж сюди та й не дав нам кривди зробити по дорозі.
Мати перехрестилася побожно. Прості слова її глибоко западали в душу молодої султанки. Але немов не знаходили в ній дна. Лискавками перебігли їй у душі важні події її життя, неспричинені і спричинені нею. Пригадала собі, як виреклася віри своїх батьків задля любові до мужчини і блиску світу сего. Мигнув їй перед очима убитий великий везир Агмед-баша і чорний слуга Гассан. А потому пригадала собі страшну думку, яку мала про первородного сина свого мужа від іншої жінки. Задрижала. Але не бачила повороту. Немовби плила або летіла в пропасть. Зітхнула.
— Бог ласкав, донечко, — казала лагідно мати, що запримітила тяжке зітхнення дочки. — І все ще час, поки живе людина, завернути зі злої дороги. Аж там уже не буде часу, як у сиру земленьку ляжемо і скінчиться наша спроба на сім світі.
I мати зітхнула.
Прийшли слуги просити до стола. Молода султанка перекинулася поглядом з матір'ю і відповіла:
— Потому.
Довго ще говорили.
Зачало вечеріти. Крізь венецькі шиби вікон султанської палати заблистіла червень заходячого сонця і заграла на дорогих коврах стін і долівки. Муедзини зачали співати п'ятий азан на вежах струнких мінаретів. На сади лягала чудова тиша ночі в Дері-Сеадеті.
Настуня встала, перепросила матір на хвилю і вийшла.
Йшла просто до своєї молитовної кімнати, де впала на диван, обличчям обернена до Мекки. Від часу убийства Агмеда-баші й чорного Гассана ще не молилася так горячо. З роздертої душі її, немов запах кадила з жару кадильниці, підносилася молитва до Бога. Дякувала в покорі за ласку, що привів матір до неї, і постановляла щиру поправу. А як переломила в собі злу думку про те, що думала зробити з первородним сином мужа свого, відчула таку легкість на серці, як тоді на жіночій торговиці, коли досвіта віддавалася в опіку Богу, кажучи: «Да будет воля Твоя!»
Не пам'ятала, як довго молилася до Бога. Коли встала, не чула співу ні з одної вежі мінарету. А в кімнатах світилися вже пахучі свічі.
За той час мати Насті вспіла вже розговоритися з Гапкою й довідалася від неї не тільки про «випадок», але і про всякі інші обставини життя своєї дочки.
* * *
Султан Сулейман прийшов до кімнат Ель Хуррем, коли його жінка ще молилася.
Покликана невольниця сказала, що пані на молитві. Сулейман Великий підняв руку вгору і сказав побожно: «Ель Хуррем говорить з більшим, ніж я. А як скінчить молитися, також не кажи своїй пані, що я жду, хіба сама запитає».