Страница:
перо. Улас прокинувся, захарчав, але вiн був страшенно дужий: в одну мить
схопився з лiжка й штовхнув брата в груди так, що той дав сторчака i
вдарився головою об стiну.
- За що ти хотiв мо © смертi? - спитав Улас у брата.
- Дай менi те лебедине перо, що ти носиш за пазухою.
- А що? Може, хочеш князiвну за жiнку взять через це перо? Ще тобi мало
грошей?
- Хочу взять Богазу за себе й стати князем в цьому царствi; а ти
князiвни не вiзьмеш, бо ти дурень.
- Бери перо, коли воно тобi дасться в руки, - сказав Улас i висмикнув
перо з-за пазухи.
Юруш вхопив перо в руки. Перо запалало, мов огонь, i попекло Юрушевi
руку так, що шкура на пальцях зашкварчала. Юруш крикнув, аж пiдскочив.
Хтось на волоському горiсi зареготався. Брати зирнули в вiкно. З дерева
знявся бiлий лебiдь i пiднявся вгору. На одному крилi блищало, як сонце,
довге -перо й освiтило увесь садок, i палац, i обох братiв у хатинi.
- Бач, брате! Перо не да ться тобi в руки, бо ти неправдою живеш: воно
попече тобi не тiльки тiло, а й душу, бо це не перо, а честь, сумлiння та
правда.
- Та душу нехай пече, аби тiльки рук не пекло; я в душу нiчого не
почуваю, а тiльки в шкуру. Але горенько мо , що воно пальцi смалить! -
сказав Юруш.
- А я почуваю i в душу, i в сумлiння, - промовив Улас. Юруш втiк з
хати, облизуючи попеченi пальцi. Тимчасом Юруш пiднiмався все вище. Князь
Чолак уподобав його так, що настановив доглядачем над усiм в палацi та над
усiма сво©ми палацами й забудуваннями. Юруш жив в пишному домi, серед
широкого садка, ©в iз срiбних тарiлок золотою ложкою, ©здив на дорогих
баских конях та брав хабарi з усiх двiрських.
"От тепер я пан над панами. Коли б ще менi запобiгти ласки в князiвни
та ожениться на нiй, то я згодом став би, може, й князем", - частенько
думав Юруш.
Вiн задумав згубити з свiта брата. Раз прийшов вiн до брата та й каже:
"Зна ш що, Уласе! Богазi забажалось мать молоде орленя. Вона бажа , щоб ти
дiстав його з орлиного гнiзда в скелях".
Юруш мав на думцi, що Улас скрутить собi в'язи в скелях.
- Не знати що оце заманулось тiй князiвнi, неначе в петрiвку мерзлого!
- обiзвався Улас.
Одначе вiн пiшов в гори та в скелi й наглядiв орлине гнiздо на високiй
скелi в печерi. Скеля стримiла, як стiна. Чорна печера темнiла високо,
високо в стiнi. Однизу нi вийти, нi вилiзти; зверху можна було тiльки до
того гнiзда на вiрьовцi спуститися.
Улас достав двi мiцнi вiрьовки, прив'язав один кiнець до ялини над
самою скелею, переплутав двi вiрьовки шнурками, неначе шаблями, так що з
двох вiрьовок вийшла нiби драбина. Потiм пiдглядiв, як орлиця вилетiла з
гнiзда шукать здобутку й поживку, i спустився по вiрьовках наниз до само©
печери. Вiн глянув униз, i в його голова заморочилась.
Спустившись по вiрьовках, вiн влiз в печеру, взяв одно орленя, посадив
його в кошик, прив'язав кошик до себе й почав вилазить по вiрьовках вгору.
Коли десь узялась орлиця над високими скелями. Вона крутилась, крутилась
над скелею, а далi, як стрiла, шугнула просто на Уласа i вже хотiла
вдарити його крилом, щоб зiпхнуть в бескеття. Улас вхопив орлицю за пера в
крилi й крутнув так здорово, що поламав пера. Пiр'я посипались в глибоку
долину. Орлиця крикнула i впала наниз.
Тодi вiн вилiз на скелi й пiшов до палацу, ледве дихаючи. "Та й
вередливi ж отi князiвни! I треба ж на смерть посилать чоловiка за таку
нiсенiтницю", - думав Улас, вертаючись додому.
Через царедворок Улас заповiстивсь i дав знать Богазi, що вiн принiс ©й
орленя. Богаза звелiла покликать його до себе в садок. Вона стояла на
мраморних бiлих схiдцях пiд старим каштаном i кидала в воду лебедям та
золотим рибкам шматочки паляницi та грудочки кашi. Лебедi, як бiлi хмарки,
товпились кругом сходiв i простягли сво© довгi ши© до Богазиних рук.
Богаза була убрана в блакитне, як небо, шовкове убрання, котре надзвичайно
приставало до ©© чорних очей.
Улас принiс орленя й подав Богазi.
- Ви, князiвно, переказували через брата, щоб я дiстав вам орленя, -
сказав Улас.
- Я нiколи цього не переказувала. Чи в мене пак розуму нема , щоб
посилать тебе на смерть? - сказала тихо Богаза. - То твiй брат сам вигаду
й посилав тебе на смерть... Але я слiдком лiтала над тобою. То не мати
цього орленяти лiтала над тобою, як ти висiв над безоднею: то я стерегла
тебе. Я думала тебе вдержати, якби ти, борони боже, увiрвався та впав, i
хотiла знести тебе на дно безоднi; бо я стережу честь i правду, як ока в
лобi. Дивись! то ти не пiр'я поламав орлицi: ти оддер шматок мо © одежi. Я
стерегла тво© дивнi очi, бо я тебе люблю.
Улас ледве навiть чув ©© слова: вiн нiби очамрiв i не зводив очей з ©©
пишного лиця та чорних ясних очей, бо зараз впiзнав чарiвницю князiвну, що
з'являлась йому в лiсi над озером.
- Чи ти чу ш, що я кажу? - знов спитала в його Богаза. Улас
опам'ятався: "Чую, - каже вiн, але неначе крiзь сон. - Я неначе
зачарований, бо твоя краса, князiвно, аж памороки менi одiбрала".
- А покажи лиш менi лебедине перо, коли ма ш! - сказала Богаза.
Улас вийняв з пазухи перо. Воно з бiлого стало золоте.
- Це перо я дала тобi колись на пам'ятку. Ти навiки мiй, а я твоя
навiки, - сказала Богаза.
Улас вертався через садок i, неначе крiзь сон, чув, як пахли квiтки в
садку, аж дух забивало, як заспiвала пiсню про кохання Богаза, а вкупi з
нею заспiвали всi двiрськi панни, защебетали всi пташки в садку,
задзвенiли срiбнi та золотi листки на чарiвничому деревi, що стояло коло
палацу Богазиного.
- Раю мiй прекрасний! радощi мо©! - промовив Улас i почутив, що на його
серце злинуло щастя, злинула любов, солодка, пахуча, як пiвденна рожа. А
пахощi од квiток лились в гарячому повiтрi. Сонце ясно свiтило. Рожi та
бiлi лелi©, левко© та лимоновi квiтки закивали голiвками, дихнули сво©м
солодким духом; фонтани зашумiли, - i запаморочилась голова Уласова од
втоми щастя, од розкошi серця.
Вiн не втерпiв: обернувся, щоб ще подивиться на Богазу. Вона стояла над
озером серед лебедiв, мов сонце над бiлими хмарами, i все спiвала,
дивлячись на нього: "Люблю тебе, як сонце в небi, як правду людську!" Улас
довго стояв, нiби зчамрiлий; йому здалося, що вiн бачить дивний сон i що
вiн прокинеться, i сон щезне, як марево. А марево не щезало. Богаза
нагодувала лебедiв i тихо, мов мрiя, пiшла по сходах в кришталевий палац,
облита палким промiнням сонця, обсипана дрiбними краплями фонтанiв. Улас
вийшов за ворота.
Того ж таки дня ввечерi князь Чолак зайшов до дочки, щоб одпочить в ©©
садку мiж квiтками коло фонтанiв. Вiн сiв над озером в мраморному
гульбищi. Богаза сiла поруч з ним та й каже до його:
- Нащо ти, тату, так сприя ш Юрушевi, що поставив Юруша так високо над
усiма? Вiн нечесний чоловiк, вiн злодiй. Навiщо ти держиш Уласа на чорному
дворi, коли правдивiшого од його чоловiка нема в усьому тво му царствi?
- Коли ж я уподобав Юруша за його ласкавiсть та облесливiсть. Але, коли
хочеш, я вивiрю правди в них обох, - сказав князь.
Чолак вернувся до свого палацу, покликав Юруша та й каже: "Коли ти менi
вiрний та любий, на тобi ключi од усiх мо©х палат. Ходи скрiзь та правуй i
порядкуй. А це на тобi золотого ключика од палати, що пiд дворцем пiд
землею. Туди тiльки не ходи, а ключ держи в себе, бо я старий; щоб часом
не згубив де".
Чолак сiв на коня i ви©хав в лiс на гулянку. Юруш довго обходив усi
поко©, довго терпiв, а далi, як тiльки Чолак ви©хав з двора, таки не
втерпiв: одiмкнув невеличкi дверцi та шусть у пiдземну палату!
Палата була просторна, але невисока, без вiкон. Там лежав князiв скарб.
Попiд стiнами стояли дiжки з карбованцями та червiнцями. Кругом стiн на
полицях блищав золотий та срiбний посуд: полумиски, здоровi блюда, кубки
дивно© роботи, золотi корони, обсипанi дiамантами. Серед палати на срiбнiй
пiдставцi стояла бiла мраморна статуя Богази з легким покривалом через
одне плече, з рукою, пiднятою вгору. На головi в не© блищав iзумруд,
здоровий, як голубине яйце. Од його лився свiт по золоту та срiблу, неначе
од сонця. В однiй руцi на пальцях стату© був почеплений золотий вiнець з
здорових алмазiв, iзумрудiв, сапфiрiв, топазiв та яхонтiв. Вiнець,
обсипаний двома рядками камiнцiв, сяв, нiби був обсипаний зорями. На бiлiй
ши© в стату© блищало те дороге намисто, котре знайшов Юруш.
В Юруша запаморочилась голова од блиску тих скарбiв. Вiн не втерпiв:
одчепив дорогий вiнець i сховав собi за пазуху. Золото так заслiпило йому
очi, що вiн не примiтив, як пiднята права рука стату© звiсилась вниз. Юруш
з жадобою кинувся на червiнцi й понасипав собi усi кишенi. В його руки й
ноги трусились так, що вiн ледве знайшов дверi й потрапив у них.
Тiльки що вiн одчинив дверi й хотiв вийти, а за дверима сто©ть Чолак з
дочкою.
- Так такий ти менi вiрний! Чи ти ба! - крикнув Чолак. - Давай сюди
все, що ти поцупив там, що не належалось до тебе. Бо я ж не дарував тобi
тих скарбiв.
Юруш зблiд i мовчки оддав вiнець, але з кишень червiнцiв не витрусив.
Чолак пхнув його в другi маленькi дверцi, в пiдземну темну кiмнату, i
запер замком.
Тодi вiн покликав Уласа, оддав йому всi ключi од палат, оддав золотого
ключика та й каже: "Дивись же ти за всiм мо©м палацом, а це золотий ключик
од мо © скарбницi. Ходи туди щодня, та з усього дорогого посуду стирай
порох".
Князь знов повiсив дорогий вiнець на руку стату©. Улас ходив щодня в
царську скарбницю й не взяв нi однiсiнького червiнця.
Ото Чолак вивiрив у його правди, та й каже: "Яку ж тобi плату дати за
твою щирiсть та вiрну службу? На тобi миску червiнцiв хоч на перший раз".
- Нащо менi червiнцi, та ще й дурно. Я ще ©х й не заробив; а
дурнiсiнько брати плату я не хочу, - каже гордовито Улас.
- Коли не хочеш золота, то я оддам за тебе мою дочку, бо вона нi за
кого не хоче йти замiж, тiльки за тебе.
- На це я пристаю, - коли ваша така ласка, - тихо промовив Улас.
Князь присудив стяти Юрушевi голову, але Богаза випрохала в батька йому
живоття. його випустили з палацу тiльки в тому, в чому вiн стояв. А Улас
каже: "Вiзьми ж хоч нагайку на спадок, бо ти нi до яко© роботи не здатний,
а здатний тiльки файдою когось приганять, та ще й красти. Iди до батькiв,
кланяйся ©м та скажи, нехай йдуть до мене жити та мед-вино пити".
Другого дня справили в палацi весiлля: Богаза вийшла замiж за Уласа.
Юруш вернувся до батькiв, нiчого не робив, все пив, спав та байдики
бив, ще й задумав нагайкою приганять до роботи батька й матiр. Вони довго
терпiли, але не стерпiли того, перейшли жить до Уласа. Юруш,
розпаскудившись на панствi, не брався й за холодну воду. На лихо йому, ще
й хата згорiла. Юруш зостався без шматка хлiба на старiсть. Вiн мусив
забрати торби та й пiшов в свiти старцем.
1885 року._
схопився з лiжка й штовхнув брата в груди так, що той дав сторчака i
вдарився головою об стiну.
- За що ти хотiв мо © смертi? - спитав Улас у брата.
- Дай менi те лебедине перо, що ти носиш за пазухою.
- А що? Може, хочеш князiвну за жiнку взять через це перо? Ще тобi мало
грошей?
- Хочу взять Богазу за себе й стати князем в цьому царствi; а ти
князiвни не вiзьмеш, бо ти дурень.
- Бери перо, коли воно тобi дасться в руки, - сказав Улас i висмикнув
перо з-за пазухи.
Юруш вхопив перо в руки. Перо запалало, мов огонь, i попекло Юрушевi
руку так, що шкура на пальцях зашкварчала. Юруш крикнув, аж пiдскочив.
Хтось на волоському горiсi зареготався. Брати зирнули в вiкно. З дерева
знявся бiлий лебiдь i пiднявся вгору. На одному крилi блищало, як сонце,
довге -перо й освiтило увесь садок, i палац, i обох братiв у хатинi.
- Бач, брате! Перо не да ться тобi в руки, бо ти неправдою живеш: воно
попече тобi не тiльки тiло, а й душу, бо це не перо, а честь, сумлiння та
правда.
- Та душу нехай пече, аби тiльки рук не пекло; я в душу нiчого не
почуваю, а тiльки в шкуру. Але горенько мо , що воно пальцi смалить! -
сказав Юруш.
- А я почуваю i в душу, i в сумлiння, - промовив Улас. Юруш втiк з
хати, облизуючи попеченi пальцi. Тимчасом Юруш пiднiмався все вище. Князь
Чолак уподобав його так, що настановив доглядачем над усiм в палацi та над
усiма сво©ми палацами й забудуваннями. Юруш жив в пишному домi, серед
широкого садка, ©в iз срiбних тарiлок золотою ложкою, ©здив на дорогих
баских конях та брав хабарi з усiх двiрських.
"От тепер я пан над панами. Коли б ще менi запобiгти ласки в князiвни
та ожениться на нiй, то я згодом став би, може, й князем", - частенько
думав Юруш.
Вiн задумав згубити з свiта брата. Раз прийшов вiн до брата та й каже:
"Зна ш що, Уласе! Богазi забажалось мать молоде орленя. Вона бажа , щоб ти
дiстав його з орлиного гнiзда в скелях".
Юруш мав на думцi, що Улас скрутить собi в'язи в скелях.
- Не знати що оце заманулось тiй князiвнi, неначе в петрiвку мерзлого!
- обiзвався Улас.
Одначе вiн пiшов в гори та в скелi й наглядiв орлине гнiздо на високiй
скелi в печерi. Скеля стримiла, як стiна. Чорна печера темнiла високо,
високо в стiнi. Однизу нi вийти, нi вилiзти; зверху можна було тiльки до
того гнiзда на вiрьовцi спуститися.
Улас достав двi мiцнi вiрьовки, прив'язав один кiнець до ялини над
самою скелею, переплутав двi вiрьовки шнурками, неначе шаблями, так що з
двох вiрьовок вийшла нiби драбина. Потiм пiдглядiв, як орлиця вилетiла з
гнiзда шукать здобутку й поживку, i спустився по вiрьовках наниз до само©
печери. Вiн глянув униз, i в його голова заморочилась.
Спустившись по вiрьовках, вiн влiз в печеру, взяв одно орленя, посадив
його в кошик, прив'язав кошик до себе й почав вилазить по вiрьовках вгору.
Коли десь узялась орлиця над високими скелями. Вона крутилась, крутилась
над скелею, а далi, як стрiла, шугнула просто на Уласа i вже хотiла
вдарити його крилом, щоб зiпхнуть в бескеття. Улас вхопив орлицю за пера в
крилi й крутнув так здорово, що поламав пера. Пiр'я посипались в глибоку
долину. Орлиця крикнула i впала наниз.
Тодi вiн вилiз на скелi й пiшов до палацу, ледве дихаючи. "Та й
вередливi ж отi князiвни! I треба ж на смерть посилать чоловiка за таку
нiсенiтницю", - думав Улас, вертаючись додому.
Через царедворок Улас заповiстивсь i дав знать Богазi, що вiн принiс ©й
орленя. Богаза звелiла покликать його до себе в садок. Вона стояла на
мраморних бiлих схiдцях пiд старим каштаном i кидала в воду лебедям та
золотим рибкам шматочки паляницi та грудочки кашi. Лебедi, як бiлi хмарки,
товпились кругом сходiв i простягли сво© довгi ши© до Богазиних рук.
Богаза була убрана в блакитне, як небо, шовкове убрання, котре надзвичайно
приставало до ©© чорних очей.
Улас принiс орленя й подав Богазi.
- Ви, князiвно, переказували через брата, щоб я дiстав вам орленя, -
сказав Улас.
- Я нiколи цього не переказувала. Чи в мене пак розуму нема , щоб
посилать тебе на смерть? - сказала тихо Богаза. - То твiй брат сам вигаду
й посилав тебе на смерть... Але я слiдком лiтала над тобою. То не мати
цього орленяти лiтала над тобою, як ти висiв над безоднею: то я стерегла
тебе. Я думала тебе вдержати, якби ти, борони боже, увiрвався та впав, i
хотiла знести тебе на дно безоднi; бо я стережу честь i правду, як ока в
лобi. Дивись! то ти не пiр'я поламав орлицi: ти оддер шматок мо © одежi. Я
стерегла тво© дивнi очi, бо я тебе люблю.
Улас ледве навiть чув ©© слова: вiн нiби очамрiв i не зводив очей з ©©
пишного лиця та чорних ясних очей, бо зараз впiзнав чарiвницю князiвну, що
з'являлась йому в лiсi над озером.
- Чи ти чу ш, що я кажу? - знов спитала в його Богаза. Улас
опам'ятався: "Чую, - каже вiн, але неначе крiзь сон. - Я неначе
зачарований, бо твоя краса, князiвно, аж памороки менi одiбрала".
- А покажи лиш менi лебедине перо, коли ма ш! - сказала Богаза.
Улас вийняв з пазухи перо. Воно з бiлого стало золоте.
- Це перо я дала тобi колись на пам'ятку. Ти навiки мiй, а я твоя
навiки, - сказала Богаза.
Улас вертався через садок i, неначе крiзь сон, чув, як пахли квiтки в
садку, аж дух забивало, як заспiвала пiсню про кохання Богаза, а вкупi з
нею заспiвали всi двiрськi панни, защебетали всi пташки в садку,
задзвенiли срiбнi та золотi листки на чарiвничому деревi, що стояло коло
палацу Богазиного.
- Раю мiй прекрасний! радощi мо©! - промовив Улас i почутив, що на його
серце злинуло щастя, злинула любов, солодка, пахуча, як пiвденна рожа. А
пахощi од квiток лились в гарячому повiтрi. Сонце ясно свiтило. Рожi та
бiлi лелi©, левко© та лимоновi квiтки закивали голiвками, дихнули сво©м
солодким духом; фонтани зашумiли, - i запаморочилась голова Уласова од
втоми щастя, од розкошi серця.
Вiн не втерпiв: обернувся, щоб ще подивиться на Богазу. Вона стояла над
озером серед лебедiв, мов сонце над бiлими хмарами, i все спiвала,
дивлячись на нього: "Люблю тебе, як сонце в небi, як правду людську!" Улас
довго стояв, нiби зчамрiлий; йому здалося, що вiн бачить дивний сон i що
вiн прокинеться, i сон щезне, як марево. А марево не щезало. Богаза
нагодувала лебедiв i тихо, мов мрiя, пiшла по сходах в кришталевий палац,
облита палким промiнням сонця, обсипана дрiбними краплями фонтанiв. Улас
вийшов за ворота.
Того ж таки дня ввечерi князь Чолак зайшов до дочки, щоб одпочить в ©©
садку мiж квiтками коло фонтанiв. Вiн сiв над озером в мраморному
гульбищi. Богаза сiла поруч з ним та й каже до його:
- Нащо ти, тату, так сприя ш Юрушевi, що поставив Юруша так високо над
усiма? Вiн нечесний чоловiк, вiн злодiй. Навiщо ти держиш Уласа на чорному
дворi, коли правдивiшого од його чоловiка нема в усьому тво му царствi?
- Коли ж я уподобав Юруша за його ласкавiсть та облесливiсть. Але, коли
хочеш, я вивiрю правди в них обох, - сказав князь.
Чолак вернувся до свого палацу, покликав Юруша та й каже: "Коли ти менi
вiрний та любий, на тобi ключi од усiх мо©х палат. Ходи скрiзь та правуй i
порядкуй. А це на тобi золотого ключика од палати, що пiд дворцем пiд
землею. Туди тiльки не ходи, а ключ держи в себе, бо я старий; щоб часом
не згубив де".
Чолак сiв на коня i ви©хав в лiс на гулянку. Юруш довго обходив усi
поко©, довго терпiв, а далi, як тiльки Чолак ви©хав з двора, таки не
втерпiв: одiмкнув невеличкi дверцi та шусть у пiдземну палату!
Палата була просторна, але невисока, без вiкон. Там лежав князiв скарб.
Попiд стiнами стояли дiжки з карбованцями та червiнцями. Кругом стiн на
полицях блищав золотий та срiбний посуд: полумиски, здоровi блюда, кубки
дивно© роботи, золотi корони, обсипанi дiамантами. Серед палати на срiбнiй
пiдставцi стояла бiла мраморна статуя Богази з легким покривалом через
одне плече, з рукою, пiднятою вгору. На головi в не© блищав iзумруд,
здоровий, як голубине яйце. Од його лився свiт по золоту та срiблу, неначе
од сонця. В однiй руцi на пальцях стату© був почеплений золотий вiнець з
здорових алмазiв, iзумрудiв, сапфiрiв, топазiв та яхонтiв. Вiнець,
обсипаний двома рядками камiнцiв, сяв, нiби був обсипаний зорями. На бiлiй
ши© в стату© блищало те дороге намисто, котре знайшов Юруш.
В Юруша запаморочилась голова од блиску тих скарбiв. Вiн не втерпiв:
одчепив дорогий вiнець i сховав собi за пазуху. Золото так заслiпило йому
очi, що вiн не примiтив, як пiднята права рука стату© звiсилась вниз. Юруш
з жадобою кинувся на червiнцi й понасипав собi усi кишенi. В його руки й
ноги трусились так, що вiн ледве знайшов дверi й потрапив у них.
Тiльки що вiн одчинив дверi й хотiв вийти, а за дверима сто©ть Чолак з
дочкою.
- Так такий ти менi вiрний! Чи ти ба! - крикнув Чолак. - Давай сюди
все, що ти поцупив там, що не належалось до тебе. Бо я ж не дарував тобi
тих скарбiв.
Юруш зблiд i мовчки оддав вiнець, але з кишень червiнцiв не витрусив.
Чолак пхнув його в другi маленькi дверцi, в пiдземну темну кiмнату, i
запер замком.
Тодi вiн покликав Уласа, оддав йому всi ключi од палат, оддав золотого
ключика та й каже: "Дивись же ти за всiм мо©м палацом, а це золотий ключик
од мо © скарбницi. Ходи туди щодня, та з усього дорогого посуду стирай
порох".
Князь знов повiсив дорогий вiнець на руку стату©. Улас ходив щодня в
царську скарбницю й не взяв нi однiсiнького червiнця.
Ото Чолак вивiрив у його правди, та й каже: "Яку ж тобi плату дати за
твою щирiсть та вiрну службу? На тобi миску червiнцiв хоч на перший раз".
- Нащо менi червiнцi, та ще й дурно. Я ще ©х й не заробив; а
дурнiсiнько брати плату я не хочу, - каже гордовито Улас.
- Коли не хочеш золота, то я оддам за тебе мою дочку, бо вона нi за
кого не хоче йти замiж, тiльки за тебе.
- На це я пристаю, - коли ваша така ласка, - тихо промовив Улас.
Князь присудив стяти Юрушевi голову, але Богаза випрохала в батька йому
живоття. його випустили з палацу тiльки в тому, в чому вiн стояв. А Улас
каже: "Вiзьми ж хоч нагайку на спадок, бо ти нi до яко© роботи не здатний,
а здатний тiльки файдою когось приганять, та ще й красти. Iди до батькiв,
кланяйся ©м та скажи, нехай йдуть до мене жити та мед-вино пити".
Другого дня справили в палацi весiлля: Богаза вийшла замiж за Уласа.
Юруш вернувся до батькiв, нiчого не робив, все пив, спав та байдики
бив, ще й задумав нагайкою приганять до роботи батька й матiр. Вони довго
терпiли, але не стерпiли того, перейшли жить до Уласа. Юруш,
розпаскудившись на панствi, не брався й за холодну воду. На лихо йому, ще
й хата згорiла. Юруш зостався без шматка хлiба на старiсть. Вiн мусив
забрати торби та й пiшов в свiти старцем.
1885 року._