РОЗДІЛ СЬОМИЙ

   Знов лучники.Легенда й дійсність.Де шукати пригоди?Історія Бурштинової кімнати.Підозріла поведінка доктора Роде.Загадкова смерть старого науковця.Лист доктора Роде.Хто знає, де сховано колекції дідича Дуніна?
   День був сірий і похмурий, заснований дощем. Я лежав у наметі обличчям до вікна і, дослухаючись до шуму дощу в себе над головою, дивився на широку галявину Острова злочинців. Я прикидав, чи варто вже лягти спати. Минулої ночі я не виспався, тож тепер міг це надолужити. Ніякої гостини я не сподівався, і, мабуть, нічого цікавого не могло тут статися. «А може, я знову почую тричі совиний зойк і вигук «Ба-ра-баш»?
   Відколи почався дощ, я жалкував, що не проваджу відпустки на якому-небудь курорті. Там у негоду можна піти до кав'ярні та й читати собі свіжі газети. Куди приємніше також оселитися у чималому таборі, серед численних наметів. Така невелика табірна громада не занудьгує, хай там що. Коли я був у таборі археологічної експедиції три роки тому, ми збиралися в негоду під найбільшим наметом і розповідали по черзі цікаві історії. А тут? Я був сам один на острові, оповитому мрякою, і єдиним звуком, який долинав до моїх вух, був шум дощу, а вряди-годи ще похмурий голос пароплава, що минав острів.
   «Завтра переберуся до табору антропологів», — вирішив я. І всміхнувся, згадавши худющу Залічку з кісками.
   Намагався я також відгадати, хто та дівчина, яка відвідала мене на острові. «Звідки вона дізналася, що я оселився тут? — міркував я. — З її слів було видно: вона мала мене за когось іншого і боялася, що моя присутність на острові, точніше, присутність того, за кого вона мене вважала, може спричинитися до великого клопоту. Той невідомий писав листа до її батька. Хто ж її батько і що написано в тому листі?»
   Було нудно, сіро й смутно. А моя літня пригода обіцяла бути яскравою й цікавою. «Терпіння, Томаше», — сказав я собі.
   Я сів на матрац, дістав цигарки і, як звикле, збирався викурити останню цигарку перед сном. Нараз я помітив, що посередині галявини щось ворушиться. Я протер долонею запотілу шибку і побачив, що стежкою через галявину обережно, один за одним, ідуть п'ятеро хлопців, накритих довгими гарцерськими плащами. Я упізнав їх одразу. Це йшов загін лучників на чолі з Вільгельмом Теллем. «То вони знову мене знайшли?» — зчудувався я.
   Та за мить я переконався: вони не знали, що я отаборився на острові. Сюди вони прийшли в якійсь своїй справі, бо, як побачили мій намет, збентежено спинилися, збилися купкою й почали про щось радитись. Незабаром вони рішуче рушили до мене.
   — Гей, гей, Томаше Бродяго! — вигукнув Вільгельм Телль. — Ви знову переїхали?
   Я розсунув «блискавку» і запросив їх до намету.
   — Заходьте, прошу, але плащі залиште надворі, щоб всередину не натекло води.
   Хлопці зайшли в намет, і в ньому стало тісно й весело.
   — Чи ви вже натрапили на сліди браконьєрів? — спитав я Телля.
   — Ні. Це діло нелегке, адже невідомо, де їх шукати. Лісник Марчак каже, що браконьєри живуть в якомусь надвіслянському селі. От і шукай вітра в полі.
   — Авжеж, — погодився я, — проте може бути, що вони мають у лісі якесь певне місце, криївку. Там браконьєри тримають зброю, бо не ходять же вони з нею відкрито лісом. Людина з дубельтівкою одразу приверне до себе увагу. Мабуть, їхній метод полягає в тому, що вони йдуть до лісу ніби по гриби, як усі люди, а тоді сходяться у певному місці, беруть зброю і вночі вирушають на лови. Вам треба обшукати весь ліс і знайти насамперед те місце, яке править браконьєрам за криївку. Певне, це якийсь грот або печера. Чи немає тут чогось такого?
   — Ми не знаємо, — щиро зізнався Вільгельм Телль. — Правду сказати, ми й не шукали.
   — Усе через тих антропологів, — сказав Чорниця. — Вони почали вже розкопки. У двох місцях. Над ставом біля палацу і над річкою, там, де місток. Ми сьогодні їм трохи допомагали.
   — А вас не цікавлять розкопки? — спитав Телль.
   — Звісно, цікавлять, навіть дуже. Але тепер я відпочиваю.
   — Тобто переїжджаєте з місця на місце, — засміялися хлопці.
   — Пробачте, а якої ви думки про зникнення колекцій дідича Дуніна? Чи правду розповідають люди? — несподівано спитав мене Соколине Око.
   Це питання заскочило мене зненацька, я не дуже хотів на нього відповідати.
   — А що ж люди розповідають про ті колекції? — відповів я питанням.
   — Кажуть, що дідич Дунін не зміг вивезти своїх скарбів та й сховав їх десь у цій місцевості з допомогою лісничого Габрищака. Проте згодом Габрищака схопив Барабаш, довідався від нього, де сховано колекції, убив його, але привласнити скарби не встиг, бо наступного дня сам загинув на острові. Отож колекції лишилися десь тут у схованці.
   Вільгельм Телль зневажливо знизав плечима:
   — То все вигадки. Люди люблять правити теревені. Легенда, новітня легенда, більш нічого. Історії про сховані скарби зустрічаються тільки в книжках.
   — Справді, — зажурено підтакнув Чорниця, — тільки в книжках бувають цікаві пригоди. В житті нічого такого не зустрінеш. Я, наприклад, ніколи не переживав справжньої пригоди, хоч, признаюся, шукав її. От живемо ми в гарцерському таборі вже давно, а досі нічого цікавого не сталося. Єдина пригода — це те, що ми знайшли в лісі вбиту сарну. Та хіба ж то можна назвати справжньою пригодою?
   — Боже! — вигукнув я. — Ви зачепили два цікавих питання й хочете, щоб я відразу дав вам на них вичерпні відповіді?
   — Не відразу. Ми хотіли б, щоб ви спочатку розповіли нам, що ви знаєте про скарби дідича Дудіна, — сказав Соколине Око.
   Я засміявся:
   — А чому ти гадаєш, що саме я можу тобі відповісти на це питання?
   — Бо ви надзвичайно таємнича особа. Хіба ж не дивним чином опинилися ви із своїм автомобілем на острові? Ми мусили перепливти рукав. Він, правда, неглибокий, але машині там не проїхати.
   — Ну, гаразд, — погодився я, — хай я буду таємничою особою. Спробую відповісти вам.
   Я запалив цигарку, трохи подумав і мовив:
   — Сказати правду, мені важко стверджувати, що історія колекцій дідича Дуніна — тільки легенда. Наскільки я пам'ятаю, майже в кожному краї по всьому світі люди розповідають історії про невідомо де сховані скарби, про багатство, що його можна розшукати, знайшовши випадково план або розгадавши давній шифр. Мені здається, що ці історії не тільки чиста вигадка, вони походять від певних фактів і згодом набувають характер легенди. Треба пам'ятати, що війни спричинялися до величезних знищень. Багаті люди в такий бурхливий час несли свої скарби до схованок, які здавалися їм найбезпечнішими, тобто закопували ті скарби в землю. А далі власник скарбів або гинув, або просто забував, де сховав їх. Отже, в землі лишилося багато коштовностей.
   Здебільшого легенди розповідають про скарби, сховані в землі століття тому. Але й після другої світової війни розповідають багато дивовижних історій про сховані скарби. Ці легенди виникли завдяки справжнім фактам, ба навіть ми інколи знаємо, що саме сховано і приблизно де сховано, але дорога до цієї схованки виявляється надзвичайно важкою й заплутаною. Може бути, що скарби сховано десь поблизу, досить тільки простягти до них руку, але ми не здогадуємося про це. В часі минулої війни гітлерівці вивезли з багатьох країн величезні, неоціненні багатства, зібрані в музеях. Коли скінчилася війна, чимало з тих колекцій не повернулися, на жаль, на свої місця, — сховано їх так спритно, що знайти нікому не пощастило. Так, наприклад, сталося із славетною Бурштиновою кімнатою, яка, запакована в скринях, лежить, можливо, десь під руїнами якогось маєтку в Ольштинському чи Білостоцькому воєводствах, бо саме в той бік вели сліди…
   — Розкажіть нам про Бурштинову кімнату, — почали хором просити гарцери. — Розкажіть, будь ласка. Хто її сховав і коли? Усе розкажіть. Адже це так цікаво.
   — Історія Бурштинової кімнати, — почав я, — сягає 1701 року. Прусський король Фрідріх І наказав збудувати в своєму замку велику залу з чудового бурштину, знайденого біля Самлянту. Двоє гданських майстрів, Туран і Шафт, почали різьбярську роботу, а архітектор Шультер і майстер Туссо склали кімнату з бурштинових плит, що їх поверхня дорівнювала 55 квадратних метрів.
   На бурштинових плитах були вирізані чудові барельєфи, які зображували життя рибалок над морем, алегоричні сцени, королівські герби, пейзажі. Все це було виконано так майстерно, що деякі деталі треба було роздивлятися крізь лупу. Бурштин найрізноманітніших відтінків, красиво й гармонійно скомпонований, мінився усіма своїми барвами.
   Вісім років тривала праця над Бурштиновою кімнатою, яка стала справжнім чудом, надзвичайним витвором мистецтва, єдиним у всьому світі. Знаменитий бурштин, що в стародавньому Римі цінувався вище за золото, зібрано в цій кімнаті у величезній кількості, більше того, з нього зроблено чудові витвори різьбярського мистецтва. Можете уявити собі, якою коштовністю була кімната.
   — Зрозуміло, — сказав Телль. — Вона була дорожча, ніж кімната із щирого золота.
   — Король Фрідріх подарував її 1716 року російському цареві Петру Першому, шануючи його перемогу над шведами під Полтавою. Пруссаки були тоді зацікавлені в добрих стосунках з Росією. Петро Перший прийняв щедрий дарунок, але перш ніж кімнату показали дворові, ще шестеро майстрів, привезених з Крулевця, кілька років працювали над її оздобленням.
   1777 року, за наказом цариці Єлизавети, сімдесят шість гвардійців обережно перенесли за шість день усі частини Бурштинової кімнати з Петербурга до літньої резиденції царів — Царського села, що лежить за двадцять один кілометр од столиці. Тут Бурштинову кімнату остаточно змонтовано. Відтоді вона стала предметом гордощів і захвату російських царів.
   Майже двісті років по тому, 1942 року, німецькі війська оточили Ленінград (колишній Петербург), а фашистські «культуртрегери» захопили й вивезли знамениту Бурштинову кімнату. Так само гітлерівці загарбали пам'ятки старовини й чудові колекції з музеїв Києва та Харкова. Польські музеї гітлерівці теж пограбували, а їхні скарби вивезли до Німеччини.
   — Бурштинову кімнату, — розповідав я далі, — привезли до Крулевця. Тут нею зайнявся директор крулевецького музею доктор Роде, що фанатично кохався в бурштині. Розповідали, наче доктор Роде замикався на цілу ніч у приміщенні, де лежала в скринях Бурштинова кімната, і годинами милувався барельєфами та іншими прикрасами. Кімнату змонтували в Крулевці тільки один раз, і то ненадовго, бо почалися нальоти союзної авіації і доктор Роде боявся, аби іі не пошкодило. Тож Бурштинова кімната спочивала в скринях, схованих у підземеллі крулевецького замка, і весь цей час її оберігав доктор Роде. Так тривало до 5 квітня 1945 року.
   — А що сталося з нею потім?
   — 6 квітня 1945 року радянські війська почали штурм гітлерівської залоги в Крулевці. В місті панували жахливий розгардіяш і паніка, але в цій паніці доктор Роде не брав участі. Він наче під землю запався, ніхто його не бачив. 9 квітня підписано акт капітуляції Крулевця, радянські війська ввійшли до міста. Наступного дня в крулевецькому музеї знову з'явився доктор Роде, який не знати де переховувався п ять днів.
   Радянські люди, оглянувши крулевецький музей, не знайшли в ньому Бурштинової кімнати. Доктор Роде — який одразу ж виявив бажання працювати й далі в музеї — повідомив радянських учених, що Бурштинову кімнату, разом з іншими скарбами, загарбаними в Радянському Союзі, гітлерівці вивезли з Крулевця в глиб Німеччини ще задовго до приходу Радянської Армії. Радянські вчені повірили цьому — доктор Роде працював дуже сумлінно і здавався людиною, гідною довіри. Підозра виникла пізніше — у професора Барсова, якому радянське командування доручило опікувати музей.
   Якось під час вечірнього обходу замка професор Барсов помітив чоловіка у чорному плащі, що нишком пробирався через залу і не спинився, коли на нього гукнули. А згодом професор Барсов зауважив, що з вікна замкової вежі шугає дим. Коли він прибіг нагору, то побачив, що доктор Роде розклав посеред покою чимале вогнище, спалюючи якісь папери. Спершу професор Барсов вирішив заарештувати Роде, та врешті пожалів дивакуватого німецького вченого. Він гадав, що доктор Роде спалював власну, приватну кореспонденцію.
   15 грудня 1945року доктор Роде не вийшов на роботу. Працівники музею подумали, що він захворів, і допіру через три дні пішли відвідати старого науковця. В будинку, де він мешкав, професорові Барсову сказали, що доктор Роде і його дружина померли від дизентерії два дні тому. Тільки тепер у професора Барсова виникла підозра. Під час слідства було встановлено, що лікар, який видав свідоцтво про смерть подружжя Роде, того ж самого дня зник невідомо куди. Не знайшли й могил доктора Роде та його дружини. Можливо, смерть подружжя була кимось організована, щоб знищити сліди, які могли б привести туди, де сховано Бурштинову кімнату. І, може, трупи закопали потай, аби ніхто не міг з'ясувати, що подружжя Роде померло не від дизентерії, а від підступної руки.
   А де ж все-таки сховано Бурштинову кімнату? Може, в якомусь бункері під руїнами крулевецьких будинків, знищених війною?
   Одному радянському журналістові пощастило знайти приватні листи доктора Роде, в яких він писав, що в зв'язку з підходом Радянської Армії збирається сховати певну частину російських скарбів на території маєтку родини прусських юнкерів Шверінів у Дзікові поблизу Гурова Ілавецького, тобто на землі, що належить тепер польській державі. Доктор Роде — як свідчить лист — навіть їздив навмисне до Дзікова шукати якнайкращого місця для схову безцінних скарбів. Але чи встиг він сховати їх і чи є серед них Бурштинова кімната? Спеціальна комісія довго обстежувала зруйнований палац у Дзікові і парк навколо нього, але не натрапила на сліди скарбів. Колишній Круле-вець, по-теперішньому Калінінград, змінив своє обличчя, замість зруйнованих кварталів повстали нові будинки, пролягли нові вулиці. Здається, просто неможливо натрапити тепер на місце, де були бункери чи підземелля, в яких могли сховати Бурштинову кімнату. Отже, таємниця Бурштинової кімнати чекає на того, хто її розкриє, — закінчив я свою розповідь.
   З облич хлопців видно було, що вони слухали надзвичайно уважно. Соколине Око спитав:
   — Ви гадаєте, що із скарбами дідича Дуніна сталося щось подібне?
   — Не знаю, — стенув я плечима. — Найвірогідніше те, що розповідають люди. Либонь, справді лісничий Габри-щак знав місце, де сховано скарби, і виказав його тільки Барабашеві, а той не встиг дістатися туди, бо загинув на острові. Ви скаржитесь, що тільки в книжках трапляються надзвичайні пригоди. Не шукайте пригод, бо ви їх не знайдете, пригода сама прийде до вас. Тільки вона не любить лінивих. Вона приходить до тих, у кого широко розплющені очі й хто встигає помітити її знак. Хтозна, може і вам вона вже подала той знак? Може, цим знаком була забита сарна, яку ви знайшли? А що ви зробили досі на за-клиій пригоди? Навіть не обшукали лісу, щоб знайти криївку, де, можливо, збираються браконьєри.
   Хлопці мовчали, ніби їм стало соромно. А я наговорив усе те не тільки тому, щоб відповісти на питання, яке вони поставили мені на початку нашої розмови. Я мав на меті й власну користь, хотів, щоб саме вони — такі непосидющі й меткі, спостережливі й кмітливі — уважно обшукали ввесь ліс, бо сам я не зміг би цього зробити. Звісно, я мав на увазі не тільки браконьєрів. Адже я знав про щезлі скарби дідича Дуніна куди більше, ніж розповідали про це один одному люди з містечка. Я знав напевно, що скарби тут, у цій місцевості, і що є людина, якій відомо, де саме вони сховані. Ця людина живе в містечку й береже таємницю Дунінових скарбів. Я не знав ні прізвища її, ні ймення, знав тільки, що вона є. І сподівався, що вона відвідає мене найближчим часом, занепокоєна моєю присутністю. Я хотів би дати цій людині зрозуміти, що починаю догадуватися, де сховано скарби, щоб вона узялася діяти проти мене як ворога. Тільки так я міг її здемаскувати.
   Вже бралося на ніч. Хлопці попрощались і тихцем вибралися з намету. Один по одному рушили вони стежкою через галявину і за мить зникли в темряві.
   А дощ ішов та йшов…

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

   На розкопках у Залічки.Чому пан Опалко повинен мовчати?Чи пан Корольдетектив?Знайдений череп.Чи почнеться слідство?Бункери серед лісу.Знову та гнівна дівчина.Кістяк у бункері.Хто стежить за мною?Пастка.А що далі робити з дівчиною?
   Антропологічна експедиція почала розкопки в двох місцях: у парку над ставом, де весною цього року, як прокладали каналізаційні труби до сільськогосподарської школи, знайшли давні людські кістяки, і над річкою біля мосту. Тут два роки тому житель містечка, який зводив собі дім, хотів накопати піску для будівлі і теж напав на людські кістки. Отож антропологічна експедиція приїхала провести розкопки в обох місцях і встановити, чи це не давні кладовища, які становлять великий інтерес для науки.
   Про все це розповіла мені магістр Аліна Заборовська — ота висока, середнього віку, білява жінка, — коли, спокійно переночувавши на Острові злочинців, я знову переставив свій намет ближче до табору експедиції.
   Залічка дуже зраділа з цього:
   — Усі збиткувалися наді мною, що я начебто сполохала вас. А ви повернулись.
   — І залишуся тут тепер довше, — запевняв я. — Адже я мушу виконати обіцянку й покатати вас на своїй потворній машині. Та врешті я зостануся тут не тільки тому, просто мені набридла самотність.
   Залічка поважно кивнула на знак того, що добре мене зрозуміла. А що в розмові з магістром Заборовською я висловив цікавість до розкопок, то Залічка запросила мене на берег. Хоч дівчина була страшенно худа і через свої кумедні кіски аж ніяк не мала поважного вигляду, виявилося, що вона — студентка четвертого курсу антропологічного факультету і, здається, дуже здібна.
   Залічці доручили провадити розкопки біля річки, а на допомогу їй приставили двох молодих студентів — з числа тих молодиків, що витурили мене з півострова. Інші члени наукової експедиції на чолі з пані магістром провадили розкопки в парку біля палацу дідича Дуніна.
   Аби виявити Залічці свою симпатію, я одразу ж після сніданку пішов подивитися на її роботу.
   Піщана дорога від лісу до містечка перестрибує вузеньку вертку річечку. Тут же, на лівому її боці, є невеликий пагорб, на якому височать старезні дуби, а далі за пагорбом розляглися лани, серед яких він здається зеленим острівцем. На пагорбі лежить кілька великих кам яних брил. Колись їх було тут більше, та жителі містечка використовували їх для своїх будівель.
   Антропологічна експедиція найняла кількох робітників копати землю, трьох із них записали до Залічки. Крім того, працювати на розкопках прийшли два загони гар-церів з лісового табору. Серед них я не помітив жодного знайомого лучника, певно, вони мали якесь інше завдання.
   Пагорб перетяли досить глибоким і широким ровом, але жодного кістяка не знайшли. Було тільки встановлено, що посередині пагорба стояла старовинна будова, яка потім згоріла.
   — Старі мешканці містечка розповідають, — пояснила мені Залічка, — що піщана дорога — це колишній тракт до давнього броду через Віслу. А над річкою примостилася стара, дуже стара — їй було років триста — корчма, яка згоріла півстоліття тому. Важко пояснити, чому саме тут знайдено людські кістки. Може, колись на цьому місці відбулася якась сутичка, кілька чоловік загинуло і їх закопали недалеко від корчми.
   — А де саме знайдено кістки? — спитав я.
   — По той бік пагорба. Сьогодні ми починаємо там копати, але спершу я хотіла обстежити пагорб.
   Я сів під старим дубом. Хоч учора після полудня й аж до ранку йшов дощ, день почався гарний, теплий. Правда, від дощу в повітрі ще лишився легкий туман, сонце було розпливчасте, тьмяне.
   З містечка прийшов огрядний, низенький, вже не молодий добродій в окулярах, він тримав у руках грубий блокнот для ескізів.
   — Це магістр Генрік Опалко, — відрекомендувала його Залічка. — Працівник нашого Інституту антропології, пластик, видатний знавець анатомії людини. Спеціалізується у відтворенні зовнішності людини за її черепом і пише на цю тему наукову працю.
   Я привітався з паном Опалком дуже люб'язно. Він схилився й мовчки потиснув мені руку.
   — Ви не дивуйтесь, якщо, замість відповісти вам на якесь питання словами, пан Опалко напише або щось намалює, — сказала Залічка. — Пан магістр розмовляє тільки з допомогою паперу. Він змушений мовчати.
   Я ввічливо всміхнувся, але нічого не зрозумів. Залічка взялася мені пояснювати:
   — Пан магістр Опалко вславився у нас в інституті, як невгамовний балакун. І от стався такий випадок: якось у квітні ми пішли гуртом у кіно. Пан Опалко запевняв, що в кінотеатрі «Воля» йде фільм під назвою «Білий каньон», а ми запевняли, що там іде «Історія жовтого черевичка». Спалахнула дискусія, ніхто з нас не мав напохваті газети й нікому не хотілося бігти до кіоска купувати її. Кінець кінцем ми забились на досить дивних умовах. Якщо програємо ми, то купуємо пану Опалкові букет червоних троянд, це він таке зажадав. Якщо ж програє він, то не вимовить ані слова під час нашої експедиції. Пан Опалко був настільки певен у перемозі, що погодився на цю сувору вимогу.
   — Ну і програв, — закінчив я.
   — Програв! — засміялася Залічка.
   Пан Опалко відвів мене вбік, одкрив свій блокнот і кількома рисками намалював страшенно довгу й худющу, наче кістяк, дівчину з кумедними кісками. Обличчя цій потворі він зробив іще потворнішим, потім домалював їй мітлу й послав на Лису гору. А тоді запитливо глянув на мене.
   Я кивнув головою, мовляв, знаю, про кого йдеться. Це була Залічка, Залічка у вигляді потворної відьми.
   Дорогою від міста їхала бричка (кілька таких бричок завжди стояло біля зупинки міжміських автобусів у містечку), вона спинилася біля пагорба, де я стояв, розглядаючи малюнок пана Опалка. З брички зіскочив худорлявий, елегантно вбраний чорнявий молодик із вузеньким лисячим обличчям.
   — Я хотів би поговорити з панами антропологами, — звернувся він до мене.
   Я показав пальцем на пана Опалка.
   — Ви — антрополог? — спитав його чорнявий.
   Пан Опалко показав пальцем на Залічку, що нахилилася над рівчаком.
   Чорнявий жахнувся:
   — Чи ви, панове, німі?
   Пан Опалко заперечливо похитав головою.
   — То чому ж ви не розмовляєте? — спитав чорнявий. Тепер пан Опалко знизав плечима. Чорнявий аж почервонів зі злості.
   — Цей пан уміє говорити, але зараз не хоче, — пояснив я. — Пробачте йому.
   — А я гадав, що ви антропологи, — сказав чорнявий. Я кивнув головою.
   — Цей пан, — знову показав я на Опалка, — з табору антропологів. А ця панночка…
   Та Залічка вже підходила до нас, зацікавлена чоловіком, що приїхав бричкою.
   — Мене звуть Кароль, Кароль В., — відрекомендувався Залічці чорнявий, гучно цілуючи її руку, вимазану землею. — Я вже розмовляв з магістром Заборовською, зустрів її у місті, і вона дозволила мені оселитися в вашому таборі над річкою. О, в мене є складаний наметець, — поспішив він додати. — Я приїхав сюди відпочивати, ловити рибу. Пані магістр обіцяла, що дозволить мені обідати у вас в таборі, і тому я так хотів би жити у вас.
   Залічка обдивилася вишукане вбрання пана Кароля й, напевне, дійшла висновку, що пан Кароль не тільки елегантний, але й дуже пристойний, бо приязно всміхнулась.
   — А, знаю, — нараз вигукнула вона, — ви, мабуть, той детектив, що мав до нас приїхати.
   — Детектив? — здивувався пан Кароль. Залічка затулила рота долонею.
   — Дуже перепрошую, це якось вихопилося в мене, — засоромлено пояснила вона. — Я забула, що про це не можна нікому казати. Але ж ви, — звернулася вона до мене, — вмієте берегти таємницю, правда?
   — Звичайно, прошу пані, — відказав я. Пан Король люб'язно вклонився.
   — На мене пані теж може покластися, — поважно сказав він.
   Залічка знову всміхнулась. Але тепер уже лукаво.
   — О, ви звичайно нікому не скажете, бо ви ж той детектив. Я одразу це збагнула. Знаю, що ви заперечуватимете, але мене не обдурите. Ну гаразд, не говоритимемо більше про це. Прошу відвезти речі до нашого табору над річкою. Там, правда, дуже тісно, але ваш малий наметець якось стане між нашими великими наметами.
   — Щиро вам вдячний. — І пан Кароль знову схилився над брудною рукою Залічки.
   Зненацька наче з-під землі з'явилися хлопці з загону лучників. Крім свого лука, Вільгельм Телль ніс під пахвою якусь річ, загорнену в газету.
   — Це вам, — сказав він Залічці, віддаючи пакунок.
   Зацікавлена дівчина розгорнула газету, і ми побачили білий людський череп.
   — Боже милостивий, — зойкнув пан Кароль.
   На Залічку череп не справив ніякісінького враження, їй-бо часто доводилося тримати в руках кістки.
   — Де ви знайшли його, хлопці? — спитала вона.
   — У лісі. В колишніх окопах, — пояснив Вільгельм Телль. — Ви казали нам, що вивчаєте людські черепи, тож ми й принесли. Може, він знадобиться вам.
   Залічка знизала плечима.
   — Бачу, що мені треба було б вам трохи розповісти про антропологію. Нас цікавлять тільки черепи, викопані з давніх могил, а не будь-які, знайдені в лісі. Для нас важливо, до якого часу належить череп, з якої він місцевості й таке інше. Коли-небудь я вам розповім про це докладно.
   — У нас є череп забитої людини, — втрутивсь я в розмову, — і є детектив. То, мабуть, одразу розпочнеться слідство.