Страница:
Бо інакше це вже буде просто грабіжництво! Адже я старалась, працювала, писала, я, можна сказати, душу вклала у цей свій твір. Тож, будьте ласкаві, за половину гонорару взятись і прилаштувати його в котресь із ваших видавництв! А решту, другу половину нарахованого гонорару ви мусите… Чуєте – мусите! Мусите перерахувати сюди, в ровенську міську ощадну касу номер… у центрі, на Ленінській, біля швейної фабрики… Не пригадую номера, зараз прийде Петро, він вам усе скаже… отож – перерахувати в касу на рахунок, його номер вам теж скаже Петро… на ім’я Добромольця… Петра Степанидовича.
Степанида Добромолець замовкла, віддихуючись. Шлойма також мовчав. Він і далі все ще нічого не розумів, окрім того, що стара хоче десь опублікувати свій роман і сподівається отримати за це якусь певну суму грошової винагороди. Заперечувати не хотілося, щоб не розчаровувати її й не нервувати не тільки тому, що це було строго заборонено Самчуком, а й з простих морально-етичних поглядів теж.
– Петро… Це мій… Це мій син. – Степанида Добромолець, видно, вирішила все прояснити до кінця, не лишати жодних недомовок. – Отримавши цю суму, він зможе… він займеться організацією облаштування експозиції моєї квартири-музею. І це буде перша меморіальна письменницька квартира-музей у нашому… у нашому з вами місті, Шлоймо Васильовичу… – Голос старої письменниці потроху тихшав, темп мови уповільнювався, сама вона неначе непомітно поринала в сон чи в якийсь інший трансовий стан.
Ззаду хтось торкнув Шлойму за плече. Від несподіванки Ецірван здригнувся й підхопився з краєчка ліжка, ледь не впустивши при цьому зеленої папки, яку був поклав на коліна. За спиною в нього стояв Петро. «Як нечутно він підійшов. Навіть двері не рипнули, і кроків чути не було», – встиг подумати Шлойма, доки Петро короткими оцупкуватими пальцями не потягнув його до себе за ґудзика на джинсівці:
– Давайте відійдемо… Треба поговорити…
Судна в руках у Петра вже не було, але не було й обіцяного стільця, й від рук у нього пахло суничним милом. Шлойма відійшов з ним від ліжка, всього на кілька кроків у бік дверей, іще встигнувши озирнутись на стару письменницю, яка хоч іще ворушила губами, нечутно промовляючи якісь слова йому навздогін, та вже поволі закотила очі під лоба й одноманітно, ритмічно захропла, простягаючись горілиць на подушці, що повільно осідала, і випростуючи ноги під ковдрою.
– Розумієте… – Петро Степанидович говорив схвильованим басовитим пошептом. – Розумієте… для матері… не так для матері, як для мене це єдиний шанс вирватися звідси. Повідомлю вам по секрету – я науковець. І мої напрацювання… мої дослідження в галузі порівняльної психіатрії, якщо я зможу виїхати звідси, безперечно зацікавлять моїх колег, фахівців у західному світі… Але для цього… для цього я мушу виїхати безперешкодно, як син знаної письменниці, щоб мені дали вивезти весь мій архів, десятки папок з дослідженнями… Сподіваюсь, ви нам допоможете… Мати покладала такі великі… величезні надії на цю зустріч з вами…
Петро Степанидович натужно дихав, відпрацьоване повітря з глибин його бороди виривалось затхлим і несвіжим, очі світились неприхованим хвилюванням. Шлойма пригадав невідь-коли прочитану в якійсь книжці думку, що лікарі-психіатри потрохи набираються хворобливого стану від своїх пацієнтів. Не без зусилля відірвавши сильну руку Петра Степанидовича від свого ґудзика, він про всяк випадок відступив на крок і з цієї дистанції відказав у широке бородате обличчя з усією можливою серйозністю:
– Я спробую зробити все, що в моїх силах… Обличчя Петра Степанидовича зраділо просяяло, з-під бороди навіть вистромилась несвіжа, сірувата усмішка:
– Ой, я дякую, дякую вам наперед! – Він раптом посерйознішав, неначе пригадавши щось. – А про форму оплати, я сподіваюсь, мати з вами не забула домовитися?..
Шлойма, міцніше притиснувши до грудей зелену папку, перевів на неї погляд і підморгнув, показуючи, що все о’кей, все залагоджено. Петро Степанидович хотів було знову вхопити його за ґудзика, та в останню мить, вже піднісши руку, стримав себе і взяв Ецірвана під лікоть. Взяв міцно, трішки розвернув і повільно-повільно повів до виходу, конфіденційно бурмочучи:
– А якщо у вас раптом, не приведи Господи, що трапиться тут у нас, у нашому місті, то ви тільки знайдіть спосіб зв’язатися зі мною, і я також маю змогу надати вам якнайширшу допомогу… Я можу, наприклад, якщо виникне така потреба… провести вам обстеження… експертизу вашого психічного стану, й визнати вас непідсудним за будь-яких обставин… Майте це на увазі, будь ласка.
Шлойма, якому вдалось-таки нарешті звільнити свій лікоть з пальців психіатра й сина старої письменниці, саме пригадав неначе вві сні прослуханий божевільний текст протоколу, зачитаного йому Миколою Івановичем кілька хвилин тому в передбаннику томографа, відсторонився і, трохи нахилившися вперед, відказав секретним півголосом:
– Я безперечно матиму це на увазі. Це й справді може мені знадобитись, навіть найближчим часом. Самі розумієте, життя таке складне. Всяке в ньому трапляється, слід бути готовим до всього.
Петро Степанидович подивився на Шлойму знизу вгору дослідницько-випробовуючим поглядом, як справжній експерт-психіатр на пацієнта, котрий косить під дурочку. По обличчю було помітно, що він не до кінця вірить Ецірвановим словам, вбачаючи (або, швидше, вчуваючи) у них якусь приховану чи то пастку, чи то частку іронії, цілком безпідставно, що слід зазначити окремо. Але сказати щось у відповідь Петро Добромолець не спромігся, бо вони повільним-повільним кроком уже підійшли під самі двері палати, й з-за тих дверей було виразно чути шурхотіння – це Самчук з Миколою Івановичем там, у коридорі, нетерпляче переступали з ноги на ногу. Петро Степанидович вхопив Шлойму за долоню правої руки і стис її з такою силою, що в письменника аж пальці злиплися. Обоє чоловіків мовчки подивились один одному в очі й так само мовчки на прощання кивнули один одному. Вийшов наче взаємний уклін, японський самурайський ритуал. Після поклонів Петро Степанидович так само без жодного слова видобув з кишені штанів квадратову картонну картку, точнісінько таку, як та, що була наклеєна поверх зеленої папки, й підніс її Шлоймі перед очі. На картці квадратовими друкованими літерами акуратно було виведено два номери – ощадної каси й ощадної книжки у ній. Надалі, не промовивши ні слова, Петро Степанидович елегантно запхав картку до нагрудної кишені Шлойминої джинсівки.
Немов на прощання стара письменниця на ліжку під вікном, іще раз потягнувшись, протяжно й неголосно пукнула, але Шлойма, котрий був уже біля дверей, сприйняв це лиш як благословення. Петро кинувся в глибину палати, біля ліжка заметушився, підтикаючи ковдру й поправляючи подушку під головою хворої. А Шлойма Ецірван штовхнув двері й виступив за них, притискаючи до живота зелену папку, стягнуту резинкою. Він відбув важливу зустріч, він вийшов назустріч своїм квадратноплечим провожатим. Самчук і Микола Іванович, обоє з майже радісними виразами облич, повернулись до письменника. В поглядах читалася вдячність за те, що він таки вийшов сам, без примусу, не намагаючись втекти через вікно, яке не було заґратованим усупереч попереджувальному Самчуковому твердженню, й навіть кватирка в ньому була відчинена, хоча повітря в палаті таки було порядно затхлим, тобто користі від кватирки було нуль.
Шлойма відітхнув з легень останній ковток цього затхлого повітря й запитально подивився на Самчука й Миколу Івановича.
– Ну, куди тепер?
Микола Іванович, сидячи поряд Самчука, який кермує «Волгою», раптом обернувся до тебе на заднє сидіння й, усміхаючись, попросив ще одну сигарету іностранну, якшо остались, канєшно ж. Ти помацав по кишенях джинсівки, але пачка «Ґалуазу» виявилась чомусь у лівій кишені, хоча ти завжди мав звичку класти її в праву. Та й сигарет у ній відчутно поменшало. Лишилося їх там п’ять чи шість, одну з них ти простягнув Миколі Івановичу, другу запалив сам. Курилося смачно, але потім швидко почало піднуджувати – чи то від голоду, чи тому, що довго не палив.
Погода, про яку нещодавно запитувала Степанида Добромолець, почала змінюватись. Замість сонячно-туманного ранкового сфумато, яке тривало й до пообідньої пори, зараз небо вже затяглося серйозніше, й навіть дрібні, мікроскопічні краплі мжички росою осідають онде на вітровому склі «волжани».
З Московської на останньому перехресті, за квартал від Стіни, біля гуртожитку медучилища ви звернули праворуч, на Кузнєцова, промчали вгору просто попід вікнами наріжної квартири Бляшаних на другому поверсі, над аптекою, ти ще встиг озирнутись: ану, чи не палить там на балконі, схилившись на поруччя, пенсіонер-патологоанатом І. Бляшаний? Ліворуч, за гранітним парапетом простилається парк, ти там уже був сьогодні, власне, саме звідси, від цього парапету ти й почав сьогоднішню свою прогулянку, таку бажану, довго очікувану й таку невдалу. Але ж тебе немарно тягло сюди. Ти справді потребував, справді мусив побувати тут. Мусив вдихнути цього повітря, пройтися затінком цих дерев, нерівним асфальтом цих алейок. Бо хоч бував ти і в тихому берлінському Тірґартені, і на залюднених краківських Плантах, і в мюнхенському Енґліше-Ґартені переступав через тіла нудистів понад вузенькою притокою річечки Ізар, і Люксембурзький сад в Парижі, й Літній сад у Петербурзі, і Лазєнки у Варшаві простеляли перед тобою жорству своїх доріжок, та саме цей парк живе у тобі, зринає в свідомості при односкладовому слові з чотирьох літер «п. а. р. к.». Чотири літери, з них три глухих приголосних… «Пха-р-рк!» – неначе звук розриву, роздирання тканини, і в продерту високу вузьку щілину видно той інший, затишний, безповоротно втрачений, спокійний милий світ, в якому все погане перебувало десь далеко, там, за океаном, у тому страшному, чужому, продажному світі, де правив бал Жовтий Диявол, де пентагонівські яструби висиджували атомну бомбу, де трудящі вишиковувались у довжелезні черги на біржу праці, щоб знайти хоча б якусь роботу і хоч якось прогодувати свою родину. А тут синові-другокласникові давали десять копійок на дитячий сеанс – і він чимчикував собі парком до найближчого кінотеатру ім. Шевченка чи до «Юності», трохи далі, в центрі, і нічого з ним не траплялося – це ж вам не Сентрел Парк в Нью-Йорку!.. Й назад повертався надвечір, добряче потинявшись містом, також через парк. Нехай гуляє дитина, надворі ж така гарна пора, а по телевізору зовсім нічого дивитися: по першій програмі «Сельский час», а по другій «Таланти твої, Україно!» Ну а ввечері, після програми «Час» ще фільм якийсь покажуть, чи то молдавський, про лаутарів, чи кіностудії «Узбекфільм», а потім, уже зовсім пізно – «Документальный экран», що веде отой відомий російський поет, який затинається, або «Камера смотрит в мир» – там такі страхи показують, про демонстрації безробітних, і як їх поліція лупцює, а в Ізраїлі знову жиди з арабами чубляться, і чого вони всі там хочуть? А от Міна Бенционівна з другого під’їзду, та, що в списку мешканців на першому поверсі пишеться як Ніна Борисівна, з Ізраїлю посилку отримала. Там і шуба нова з натурального хутра, й хустка, і дві шапки, і всякої легкої одежі повно. Але в листі, який був до посилки вкладений, родичі пишуть, що все в них дуже дорого, й вони собі не дуже багато можуть дозволити купити… А ще в них жінок в армію забирають, хай бог милує, в казармі жити, онучі прати, з автомата стріляти, мабуть, теж заставляють!.. Тут і так живеш, як на війні…
«Волга» закладає поворот ліворуч, повз кооперативний технікум та міськраду, повз кіноафішу на стіні швейної фабрики, а тепер і праворуч, на вулицю Пушкіна, тут ще сьогодні ти не був. За металевою огорожею праворуч видніє міськвідділ внутрішніх справ, навряд чи твої супроводжувачі підлягають саме цьому управлінню, вони з іншого відомства. На розі за міліційним управлінням тулиться штукатурений на рожево одноповерховий старенький «ввір», тепер ти встигаєш розгледіти на табличці ту дивовижну абревіатуру ОУЗВМН, чи не звідси прийшов тобі сьогодні вранці лист, підписаний інспектором Колтунцем, який (не інспектор, а лист) два тижні перед тим лежав на головпошті, просто під Стіною, чекаючи, доки «по мірі накопичення» збереться повний контейнер кореспонденції до Західного сектора.
Ліворуч промайнула облицьована світлою плиткою сумнівно престижна п’ятнадцята школа, тут, колись писала Уляна, навчається Ілько. Ти не бачив племінника невідь-скільки, він уже в третьому, чи, може, й у четвертому класі. Лишається тільки сподіватись, що йому підійдуть джинси, куплені сьогодні вранці абсолютно наосліп, ти так і сказав продавцеві: «На хлопчика десяти років». Чи він високий, чи низенький, ти знати вже не міг. А колись, за часів єдиного міста, ти завів собі звичку привозити племінникові майки з малюнком на грудях – з Афін і Праги, з Берліна й Бонна. Тоді ти постійно мав хлопця перед очима, то й проблем з розміром не виникало.
Колись ти й місто своє постійно мав перед очима, все, в цілості, воно було співмірним тобі, а ти – йому, який їхав, таке й здибав, ти щиро хотів бути співцем цього краю, цього міста, достатньо безликого, достатньо байдужого, та все ж таки рідного, свого, якому вибачаєш усе тільки з причини порідненості. Ти намагався писати про нього вірші й прозу, можливо, виходило не дуже, бо не дуже було про що писати. Дрібні теми й дрібненькі-дрібнюсінькі варіації на них. Потім ти написав кілька п’єс, у яких взагалі не було реального антуражу, – і тобі вдалося. Ті п’єси переклали, поставили, і далі ти писав уже тільки так – вимислюючи світ з його деталями, підробицями, заселяючи його так само вимисленими, штучними персонажами. Створити уявний світ виявилось легше, ніж давати ради світові реальному. Але тебе такий стан справ влаштовував. Бо ж письменник-реаліст – це така сумна постать в сьогоднішній час…
Праворуч, в оточенні ялинок, ялівцю і ще якоїсь ялової зелені – Управління лісів. Чи – лісами, хто його зна, як правильно. Чи, може, господарства, також лісового. Адже Ровенщина – край лісовий, як, до речі, й Волинь, куди ти сьогодні вранці збирався запросити Ізабеллу й Маульвюрфа на гриби. Скільки ж це часу минуло з того сонячно-туманного ранку, в який, здається, ніщо не віщувало… Ось і знов літературщина поперла з тебе, письменнику Ецірване…
Ліворуч, у глибині вулички з похиленою серед тротуатру вербою – готель «Мир», огороджений колючим дротом. Напевно, правду розповідають, що в цей готель, який нависає над Стіною своїми дев’ятьма поверхами, не поселяють нікого, крім співробітників органів, переважно приїжджих з Києва, і що вони, ці співробітники, ведуть з готелю спостереження й прослуховування Західного сектора. А он попереду вже й викрут Стіни, попід ним постаті в плащах кольору хакі. Вони бачать ваше авто й відступають під саму Стіну, на крок назад, кивають Самчукові, який пригальмовує і, ледь відчинивши дверцята, про щось перемовляється з одним плащем. У цей час Микола Іванович відкручує праве віконечко й викидає за нього недопалка, якого вже давно досмоктав, загасив делікатним плювком, але тримав у долоні, бо у «Волзі» немає попільнички. Ти свого бичка просто непомітно притоптав на ґумовому килимку під ногами. Некультурно, але ж твоєї вини у відсутності попільнички немає ніякої. Цікаво, чи вчинив би ти так само там, у себе, по той бік Стіни? Чи це вже тутешня атмосфера так на тебе вплинула?.. Шлойма подумав, що не може відповісти на це питання з певністю. Самчук зачинив дверцята, підгазував і, повільно вивертаючи ліворуч, під’їхав уздовж Стіни до сходів перед розчиненими навстіж, на обидві свої половини, дверима Дому політичної роботи. Тут ти вже був сьогодні, десь в обідню пору. Коло замкнулося.
Зубчук, все ще всміхаючись, провів письменника Ецірвана не дуже довгим бічним коридором до «Актової зали» («Цікаво, що ж це за „акти“ тут відбуваються?» – промайнула думка в голові.) Високе й просторе приміщення, досить-таки слабенько освітлене люмінесцентними лампами, було майже ущерть заповнене трудящими. Про те, що це таки й справді трудящі, свідчили орденські колодочки на лівій стороні грудей у багатьох з них, а також сам стан їхнього одягу – злежаного в шафах і скринях, а сьогодні просто вийнятого й розправленого, через що складки в місцях згинів чітко виділялись на брюках і піджаках. Деякі з цих костюмів, імовірно, перед одяганням відвисали певний час на спинках стільців і бильцях ліжок, від чого складки в місцях згинів дещо розпросталися. Втім, у піджаки й брюки були вбрані лише чоловіки, а поодинокі жінки, яких було загалом не більше 1/10 від списочного складу присутніх, були одягнуті трохи охайніше і яскравіше – а кожна четверта з них замість ділового костюма (спідниця, жакет і біла блузка, оздоблена угорі мереживним комірцем-жабо) навіть мала на собі ошатне плаття синього, зеленого або й червоного кольору. ПИТАННЯ ПЕРШЕ: скільки всього жінок у залі було в платтях, якщо відомо, що загальна кількість учасників відкритого засідання обкому становила 640 чоловік, а одна з жінок, доярка-ланкова з села Старе Село Рокитнівського району Кибукевич Уляна Йосипівна, мала на собі чорно-коричневого плюшевого піджачка й тернову хустку? (Задачу можна розв’язати трьома різними способами.) ПИТАННЯ ДРУГЕ: скільки чоловіків було вбрано в піджаки, якщо лише один присутній чоловік (окрім Шлойми, котрий, як відомо, був одягнений у джинсівку) мав на собі яскравого синього светра з контрастними малиновими рукавами?
– Що це за збори? – Шлойма якомога серйозніше подивився на Зубчука.
– А вам що, досі не сказали? Зараз має відбутись розгорнуте обговорення вашого роману.
Роману? Роман «Стіна» Шлойма написав на початку минулого року, втомившися від драматургії, і львівське видавництво «Касталія» невдовзі випустило його пробним накладом одна тисяча примірників. Але серед читацького загалу ЗУР (що насправді значить – Львова й передмість) книга особливого успіху не мала, хоча й здобулась на кілька прихильних рецензій. А в нечисленних книгарнях Західного Рівного і взагалі було продано примірників п’ятнадцять-двадцять, так що на першому пробному тиражі вся справа й закінчилася. А тут раптом на тобі – розгорнуте обговорення.
– Це що ж – учасники цього обговорення прочитали мій роман? – Шлойма не йняв віри, такого бути не могло.
Зубчук дипломатично витримав чималу сторожку паузу і зважено-зважено протягнув:
– Ну-у, може, й не всі… Але дехто, я гадаю, певна частина, таки прочитали. Принаймні, прочитали всі, кому це положено… в чиї це входить обов’язки…
Було помітно, що тема, заторкнута Шлоймою, чомусь була для нього болісною і відверто неприємною. Тому Ецірван вирішив, що довідався вже достатньо, і всі інші запитання вирішив тримати при собі до зручнішої нагоди, якої, втім, йому так і не трапилося.
Пройшовши попід обшитою фанерою стіною через увесь зал до першого ряду й першого-другого крісел у ньому, Зубчук зі Шлоймою зупинилися. «Перший ряд, перше місце…» – Шлойма подумки всміхнувся, саме на цьому місці він полюбляв сидіти у Вільному театрі міста Рівного під час репетицій, які проводив Маульвюрф. Шлойма не належав до надміру прискіпливих авторів, та все ж декілька прогонів відвідав, просто з цікавості – чи ж режисер так само бачить події у тексті його п’єси, як бачить їх він, автор. Звісно ж, режисер бачив усе цілком інакше, він вискакував на сцену, миттєво перевтілюючись, показував акторам, кого вони насправді повинні в даний час зображати, сердився, сварився, реготався, обзивав акторів і кілька разів навіть доволі гостро (хоча й по-німецьки) відгукнувся про автора п’єси, над якою працював.
Шлойма повернувся обличчям до зали й подивився углиб. І йому водномить стало все зрозумілим. Залу заповняли не тільки трудящі. Он, ряді в четвертому-п’ятому, зовсім недалечко сидів таксист у тенісці й з підбитим оком. Одразу за ним, притуливши до себе старенького сірого пуделя, позирав у бік сцени з-під брів пенсіонер, який гуляв сьогодні парком. Трійка «роботяг» у засмальцьованих піджаках про щось голосно перемовлялася просто в середині зали, десь на рівні дванадцятого ряду. Сестра Уляна з Миколою й Ільком, якого навіть не перевдягла з коричневого шкільного костюмчика, саме пробиралась до своїх місць, проминаючи у вузькому дев’ятому ряді пенсіонера І. Б. Бляшаного, котрий зухвало прийшов на таке урочисте зібрання з плеєром (передбачливо знявши навушники при проходженні контролю в дверях) і зараз повільно похитував головою в такт лише йому чутної музики. За кілька крісел від нього Петро Степанидович Добромолець щось шукав по кишенях свого піджака, напевно, окуляри. Проходячи повз сина знаної письменниці, Уляна, озирнувшись, зустрілася очима з Шлоймою і швидко примружила одне око – майже що підморгнула. Десь мусила бути й мати, і Обля з дочкою, і митник, який зміняв сто марок по вигідному курсу, і – хто іще ввійшов у ці 640 осіб, які могли сісти в «Актовій залі», а ще чоловік 25—26 могли, нікому не заважаючи, стояти біля дверей у проходах, що вони й робили.
Над сценою, прямо у залу світився величезний транспарант з електричних лампочок: «Позор і ганьба відступнику Ецірвану!» Кілька лампочок не горіло, зокрема слово «позор» виглядало, як «позог», а «ганьба», як «іаньба».
У глибині сцени, просто над столом президії опускався зі стелі якийсь незрозумілий пристрій – дві великі металеві півкулі, до яких звисали й підіймалися металеві, ґумові й пластикові кабелі та трубки.
Зубчук з другої спроби перехопив питальний погляд письменника Ецірвана і, хвильку подумавши, вирішив, що мусить якось прокоментувати дивне явище під стелею.
– Це Де У Пе А, – пояснив він скоромовкою. – Секретна розробка нашого радіозаводу. Я, мабуть, не маю права цього розповідати, але ви вже майже свій («Нічого собі!» – отетеріло відзначив про себе Шлойма), тож знайте, що «Д.У.П.А.» розшифровується як «Думально-уніфікуючий променевий агрегат». Випромінення, що йде від нього, робить думку колективу одностайною. Над цим винаходом тривалий час трудилися кращі фізики й біологи всієї України… Соціалістичної України, як ви розумієте. Поки що випущено два експериментальні зразки – один висить перед нами, а другий забрали у Київ, здається, у Верховну Раду. Але на цю секретну розробку радіозаводу вже є купа замовлень, я чув, що з Росії, з Білорусії, з інших госу… держав СНГ. До речі, операцію по вашому затриманню… тобто – по вашому залученню до співпраці бюро обкому також розробляло під дією «Д.У.П.А.». І, як бачите, все пройшло відносно вдало, чи не правда?.. – Він зумисне скінчив мову запитальною фразою і зазирнув Шлоймі просто в очі. Шлойма вирішив, що має право не відповідати. Та Зубчук не дуже й прагнув відповіді, бо через кілька секунд, тихенько піднявшись бічними сходами на сцену, пірнув ліворуч, за лаштунки. Шлойма побачив, як він, все ще пригинаючись і скрадаючись, пішов у глибину простору сцени.
Степанида Добромолець замовкла, віддихуючись. Шлойма також мовчав. Він і далі все ще нічого не розумів, окрім того, що стара хоче десь опублікувати свій роман і сподівається отримати за це якусь певну суму грошової винагороди. Заперечувати не хотілося, щоб не розчаровувати її й не нервувати не тільки тому, що це було строго заборонено Самчуком, а й з простих морально-етичних поглядів теж.
– Петро… Це мій… Це мій син. – Степанида Добромолець, видно, вирішила все прояснити до кінця, не лишати жодних недомовок. – Отримавши цю суму, він зможе… він займеться організацією облаштування експозиції моєї квартири-музею. І це буде перша меморіальна письменницька квартира-музей у нашому… у нашому з вами місті, Шлоймо Васильовичу… – Голос старої письменниці потроху тихшав, темп мови уповільнювався, сама вона неначе непомітно поринала в сон чи в якийсь інший трансовий стан.
Ззаду хтось торкнув Шлойму за плече. Від несподіванки Ецірван здригнувся й підхопився з краєчка ліжка, ледь не впустивши при цьому зеленої папки, яку був поклав на коліна. За спиною в нього стояв Петро. «Як нечутно він підійшов. Навіть двері не рипнули, і кроків чути не було», – встиг подумати Шлойма, доки Петро короткими оцупкуватими пальцями не потягнув його до себе за ґудзика на джинсівці:
– Давайте відійдемо… Треба поговорити…
Судна в руках у Петра вже не було, але не було й обіцяного стільця, й від рук у нього пахло суничним милом. Шлойма відійшов з ним від ліжка, всього на кілька кроків у бік дверей, іще встигнувши озирнутись на стару письменницю, яка хоч іще ворушила губами, нечутно промовляючи якісь слова йому навздогін, та вже поволі закотила очі під лоба й одноманітно, ритмічно захропла, простягаючись горілиць на подушці, що повільно осідала, і випростуючи ноги під ковдрою.
– Розумієте… – Петро Степанидович говорив схвильованим басовитим пошептом. – Розумієте… для матері… не так для матері, як для мене це єдиний шанс вирватися звідси. Повідомлю вам по секрету – я науковець. І мої напрацювання… мої дослідження в галузі порівняльної психіатрії, якщо я зможу виїхати звідси, безперечно зацікавлять моїх колег, фахівців у західному світі… Але для цього… для цього я мушу виїхати безперешкодно, як син знаної письменниці, щоб мені дали вивезти весь мій архів, десятки папок з дослідженнями… Сподіваюсь, ви нам допоможете… Мати покладала такі великі… величезні надії на цю зустріч з вами…
Петро Степанидович натужно дихав, відпрацьоване повітря з глибин його бороди виривалось затхлим і несвіжим, очі світились неприхованим хвилюванням. Шлойма пригадав невідь-коли прочитану в якійсь книжці думку, що лікарі-психіатри потрохи набираються хворобливого стану від своїх пацієнтів. Не без зусилля відірвавши сильну руку Петра Степанидовича від свого ґудзика, він про всяк випадок відступив на крок і з цієї дистанції відказав у широке бородате обличчя з усією можливою серйозністю:
– Я спробую зробити все, що в моїх силах… Обличчя Петра Степанидовича зраділо просяяло, з-під бороди навіть вистромилась несвіжа, сірувата усмішка:
– Ой, я дякую, дякую вам наперед! – Він раптом посерйознішав, неначе пригадавши щось. – А про форму оплати, я сподіваюсь, мати з вами не забула домовитися?..
Шлойма, міцніше притиснувши до грудей зелену папку, перевів на неї погляд і підморгнув, показуючи, що все о’кей, все залагоджено. Петро Степанидович хотів було знову вхопити його за ґудзика, та в останню мить, вже піднісши руку, стримав себе і взяв Ецірвана під лікоть. Взяв міцно, трішки розвернув і повільно-повільно повів до виходу, конфіденційно бурмочучи:
– А якщо у вас раптом, не приведи Господи, що трапиться тут у нас, у нашому місті, то ви тільки знайдіть спосіб зв’язатися зі мною, і я також маю змогу надати вам якнайширшу допомогу… Я можу, наприклад, якщо виникне така потреба… провести вам обстеження… експертизу вашого психічного стану, й визнати вас непідсудним за будь-яких обставин… Майте це на увазі, будь ласка.
Шлойма, якому вдалось-таки нарешті звільнити свій лікоть з пальців психіатра й сина старої письменниці, саме пригадав неначе вві сні прослуханий божевільний текст протоколу, зачитаного йому Миколою Івановичем кілька хвилин тому в передбаннику томографа, відсторонився і, трохи нахилившися вперед, відказав секретним півголосом:
– Я безперечно матиму це на увазі. Це й справді може мені знадобитись, навіть найближчим часом. Самі розумієте, життя таке складне. Всяке в ньому трапляється, слід бути готовим до всього.
Петро Степанидович подивився на Шлойму знизу вгору дослідницько-випробовуючим поглядом, як справжній експерт-психіатр на пацієнта, котрий косить під дурочку. По обличчю було помітно, що він не до кінця вірить Ецірвановим словам, вбачаючи (або, швидше, вчуваючи) у них якусь приховану чи то пастку, чи то частку іронії, цілком безпідставно, що слід зазначити окремо. Але сказати щось у відповідь Петро Добромолець не спромігся, бо вони повільним-повільним кроком уже підійшли під самі двері палати, й з-за тих дверей було виразно чути шурхотіння – це Самчук з Миколою Івановичем там, у коридорі, нетерпляче переступали з ноги на ногу. Петро Степанидович вхопив Шлойму за долоню правої руки і стис її з такою силою, що в письменника аж пальці злиплися. Обоє чоловіків мовчки подивились один одному в очі й так само мовчки на прощання кивнули один одному. Вийшов наче взаємний уклін, японський самурайський ритуал. Після поклонів Петро Степанидович так само без жодного слова видобув з кишені штанів квадратову картонну картку, точнісінько таку, як та, що була наклеєна поверх зеленої папки, й підніс її Шлоймі перед очі. На картці квадратовими друкованими літерами акуратно було виведено два номери – ощадної каси й ощадної книжки у ній. Надалі, не промовивши ні слова, Петро Степанидович елегантно запхав картку до нагрудної кишені Шлойминої джинсівки.
Немов на прощання стара письменниця на ліжку під вікном, іще раз потягнувшись, протяжно й неголосно пукнула, але Шлойма, котрий був уже біля дверей, сприйняв це лиш як благословення. Петро кинувся в глибину палати, біля ліжка заметушився, підтикаючи ковдру й поправляючи подушку під головою хворої. А Шлойма Ецірван штовхнув двері й виступив за них, притискаючи до живота зелену папку, стягнуту резинкою. Він відбув важливу зустріч, він вийшов назустріч своїм квадратноплечим провожатим. Самчук і Микола Іванович, обоє з майже радісними виразами облич, повернулись до письменника. В поглядах читалася вдячність за те, що він таки вийшов сам, без примусу, не намагаючись втекти через вікно, яке не було заґратованим усупереч попереджувальному Самчуковому твердженню, й навіть кватирка в ньому була відчинена, хоча повітря в палаті таки було порядно затхлим, тобто користі від кватирки було нуль.
Шлойма відітхнув з легень останній ковток цього затхлого повітря й запитально подивився на Самчука й Миколу Івановича.
– Ну, куди тепер?
* * *
А тепер знову назад, туди, звідки тебе й привезли, поза дворами, якимись партизанськими вулицями Мірющенка-Остафова-Приходька-Бегми, що в них ізроду не було попередніх назв, бо вони постали вже по війні, забудувались і заселилися людьми, прийшлими з навколишніх сіл, і через це зберегли й сільську мораль, і сільський характер взаємин, хоча тепер ними пролягають маршрути автобусів і навіть тролейбусів. Але місцеві господині ще й сьогодні можуть собі дозволити просто в капцях перебігти перед носом у тролейбуса до сусідки через дорогу позичити солі чи перепитати рецепта квашення огірків. Везуть тебе вже не міліцейським уазиком, а тією самою сірою «волжаною», якою забирали і зі Струтинської, з помешкання батьків. Коли ви залишали ліксанупр, авто вже стояло перед входом до корпусу, в затінку яблуньки, й водія у ньому не було. На колінах у тебе лежить, підстрибуючи, папка, стягнута резинкою, а за вікном легковика пропливає спершу одноповерховий приватний сектор, а далі й п’ятиповерхові цегляні хрущовки, верхня забудова по вулиці Московській, забудова другої половини шістдесятих. Тут також минала твоя юність, не все ж було парком валандатися. Сюдою пролягав твій шлях до школи, з Остафова ще слід було звернути на коротеньку вуличку, що носила ім’я прогресивного дослідника природи Дарвіна. Саме так, «Дарвіна», без імені, й тебе страшенно здивувало і насмішило, коли в дев’ятому класі Колька Пелех, який мешкав саме на цій вулиці, не знав, як звали сера Чарлза на ім’я. Це з’ясувалось під час відкритого уроку з біології, де були присутніми вчителі з сільських шкіл Ровенського району, а також інспектори райвно і міськвно. Пелех, потенційний золотий медаліст, застуканий зненацька, хвацько шпарив біля дошки відповідь про еволюційний розвиток біологічних видів, непомітно підглядаючи в шпаргалку і вживаючи тільки прізвище вченого, а коли роздратована такою неповагою вчителька попросила його таки називати дослідника на ім’я, зам’явся. Вирішивши допомогти учневі виплутатись, щоб і самій не потрапляти в незручне становище, біологічка наважилась на підказку: «Його звали так само, як кіноартиста Чапліна. Знаєш Чапліна? То як його звали?» Пелех, не вагаючись, випалив у відповідь: «Чарлі!» Відкритий урок вчительці біології оцінили на «відмінно».Микола Іванович, сидячи поряд Самчука, який кермує «Волгою», раптом обернувся до тебе на заднє сидіння й, усміхаючись, попросив ще одну сигарету іностранну, якшо остались, канєшно ж. Ти помацав по кишенях джинсівки, але пачка «Ґалуазу» виявилась чомусь у лівій кишені, хоча ти завжди мав звичку класти її в праву. Та й сигарет у ній відчутно поменшало. Лишилося їх там п’ять чи шість, одну з них ти простягнув Миколі Івановичу, другу запалив сам. Курилося смачно, але потім швидко почало піднуджувати – чи то від голоду, чи тому, що довго не палив.
Погода, про яку нещодавно запитувала Степанида Добромолець, почала змінюватись. Замість сонячно-туманного ранкового сфумато, яке тривало й до пообідньої пори, зараз небо вже затяглося серйозніше, й навіть дрібні, мікроскопічні краплі мжички росою осідають онде на вітровому склі «волжани».
З Московської на останньому перехресті, за квартал від Стіни, біля гуртожитку медучилища ви звернули праворуч, на Кузнєцова, промчали вгору просто попід вікнами наріжної квартири Бляшаних на другому поверсі, над аптекою, ти ще встиг озирнутись: ану, чи не палить там на балконі, схилившись на поруччя, пенсіонер-патологоанатом І. Бляшаний? Ліворуч, за гранітним парапетом простилається парк, ти там уже був сьогодні, власне, саме звідси, від цього парапету ти й почав сьогоднішню свою прогулянку, таку бажану, довго очікувану й таку невдалу. Але ж тебе немарно тягло сюди. Ти справді потребував, справді мусив побувати тут. Мусив вдихнути цього повітря, пройтися затінком цих дерев, нерівним асфальтом цих алейок. Бо хоч бував ти і в тихому берлінському Тірґартені, і на залюднених краківських Плантах, і в мюнхенському Енґліше-Ґартені переступав через тіла нудистів понад вузенькою притокою річечки Ізар, і Люксембурзький сад в Парижі, й Літній сад у Петербурзі, і Лазєнки у Варшаві простеляли перед тобою жорству своїх доріжок, та саме цей парк живе у тобі, зринає в свідомості при односкладовому слові з чотирьох літер «п. а. р. к.». Чотири літери, з них три глухих приголосних… «Пха-р-рк!» – неначе звук розриву, роздирання тканини, і в продерту високу вузьку щілину видно той інший, затишний, безповоротно втрачений, спокійний милий світ, в якому все погане перебувало десь далеко, там, за океаном, у тому страшному, чужому, продажному світі, де правив бал Жовтий Диявол, де пентагонівські яструби висиджували атомну бомбу, де трудящі вишиковувались у довжелезні черги на біржу праці, щоб знайти хоча б якусь роботу і хоч якось прогодувати свою родину. А тут синові-другокласникові давали десять копійок на дитячий сеанс – і він чимчикував собі парком до найближчого кінотеатру ім. Шевченка чи до «Юності», трохи далі, в центрі, і нічого з ним не траплялося – це ж вам не Сентрел Парк в Нью-Йорку!.. Й назад повертався надвечір, добряче потинявшись містом, також через парк. Нехай гуляє дитина, надворі ж така гарна пора, а по телевізору зовсім нічого дивитися: по першій програмі «Сельский час», а по другій «Таланти твої, Україно!» Ну а ввечері, після програми «Час» ще фільм якийсь покажуть, чи то молдавський, про лаутарів, чи кіностудії «Узбекфільм», а потім, уже зовсім пізно – «Документальный экран», що веде отой відомий російський поет, який затинається, або «Камера смотрит в мир» – там такі страхи показують, про демонстрації безробітних, і як їх поліція лупцює, а в Ізраїлі знову жиди з арабами чубляться, і чого вони всі там хочуть? А от Міна Бенционівна з другого під’їзду, та, що в списку мешканців на першому поверсі пишеться як Ніна Борисівна, з Ізраїлю посилку отримала. Там і шуба нова з натурального хутра, й хустка, і дві шапки, і всякої легкої одежі повно. Але в листі, який був до посилки вкладений, родичі пишуть, що все в них дуже дорого, й вони собі не дуже багато можуть дозволити купити… А ще в них жінок в армію забирають, хай бог милує, в казармі жити, онучі прати, з автомата стріляти, мабуть, теж заставляють!.. Тут і так живеш, як на війні…
«Волга» закладає поворот ліворуч, повз кооперативний технікум та міськраду, повз кіноафішу на стіні швейної фабрики, а тепер і праворуч, на вулицю Пушкіна, тут ще сьогодні ти не був. За металевою огорожею праворуч видніє міськвідділ внутрішніх справ, навряд чи твої супроводжувачі підлягають саме цьому управлінню, вони з іншого відомства. На розі за міліційним управлінням тулиться штукатурений на рожево одноповерховий старенький «ввір», тепер ти встигаєш розгледіти на табличці ту дивовижну абревіатуру ОУЗВМН, чи не звідси прийшов тобі сьогодні вранці лист, підписаний інспектором Колтунцем, який (не інспектор, а лист) два тижні перед тим лежав на головпошті, просто під Стіною, чекаючи, доки «по мірі накопичення» збереться повний контейнер кореспонденції до Західного сектора.
Ліворуч промайнула облицьована світлою плиткою сумнівно престижна п’ятнадцята школа, тут, колись писала Уляна, навчається Ілько. Ти не бачив племінника невідь-скільки, він уже в третьому, чи, може, й у четвертому класі. Лишається тільки сподіватись, що йому підійдуть джинси, куплені сьогодні вранці абсолютно наосліп, ти так і сказав продавцеві: «На хлопчика десяти років». Чи він високий, чи низенький, ти знати вже не міг. А колись, за часів єдиного міста, ти завів собі звичку привозити племінникові майки з малюнком на грудях – з Афін і Праги, з Берліна й Бонна. Тоді ти постійно мав хлопця перед очима, то й проблем з розміром не виникало.
Колись ти й місто своє постійно мав перед очима, все, в цілості, воно було співмірним тобі, а ти – йому, який їхав, таке й здибав, ти щиро хотів бути співцем цього краю, цього міста, достатньо безликого, достатньо байдужого, та все ж таки рідного, свого, якому вибачаєш усе тільки з причини порідненості. Ти намагався писати про нього вірші й прозу, можливо, виходило не дуже, бо не дуже було про що писати. Дрібні теми й дрібненькі-дрібнюсінькі варіації на них. Потім ти написав кілька п’єс, у яких взагалі не було реального антуражу, – і тобі вдалося. Ті п’єси переклали, поставили, і далі ти писав уже тільки так – вимислюючи світ з його деталями, підробицями, заселяючи його так само вимисленими, штучними персонажами. Створити уявний світ виявилось легше, ніж давати ради світові реальному. Але тебе такий стан справ влаштовував. Бо ж письменник-реаліст – це така сумна постать в сьогоднішній час…
Праворуч, в оточенні ялинок, ялівцю і ще якоїсь ялової зелені – Управління лісів. Чи – лісами, хто його зна, як правильно. Чи, може, господарства, також лісового. Адже Ровенщина – край лісовий, як, до речі, й Волинь, куди ти сьогодні вранці збирався запросити Ізабеллу й Маульвюрфа на гриби. Скільки ж це часу минуло з того сонячно-туманного ранку, в який, здається, ніщо не віщувало… Ось і знов літературщина поперла з тебе, письменнику Ецірване…
Ліворуч, у глибині вулички з похиленою серед тротуатру вербою – готель «Мир», огороджений колючим дротом. Напевно, правду розповідають, що в цей готель, який нависає над Стіною своїми дев’ятьма поверхами, не поселяють нікого, крім співробітників органів, переважно приїжджих з Києва, і що вони, ці співробітники, ведуть з готелю спостереження й прослуховування Західного сектора. А он попереду вже й викрут Стіни, попід ним постаті в плащах кольору хакі. Вони бачать ваше авто й відступають під саму Стіну, на крок назад, кивають Самчукові, який пригальмовує і, ледь відчинивши дверцята, про щось перемовляється з одним плащем. У цей час Микола Іванович відкручує праве віконечко й викидає за нього недопалка, якого вже давно досмоктав, загасив делікатним плювком, але тримав у долоні, бо у «Волзі» немає попільнички. Ти свого бичка просто непомітно притоптав на ґумовому килимку під ногами. Некультурно, але ж твоєї вини у відсутності попільнички немає ніякої. Цікаво, чи вчинив би ти так само там, у себе, по той бік Стіни? Чи це вже тутешня атмосфера так на тебе вплинула?.. Шлойма подумав, що не може відповісти на це питання з певністю. Самчук зачинив дверцята, підгазував і, повільно вивертаючи ліворуч, під’їхав уздовж Стіни до сходів перед розчиненими навстіж, на обидві свої половини, дверима Дому політичної роботи. Тут ти вже був сьогодні, десь в обідню пору. Коло замкнулося.
* * *
Хоча до вечора було іще далеко, хол Дому політичної роботи вже світився зсередини всіма своїми лампами й ліхтарями. Парти, за якими сьогодні вдень сиділи письменники, зараз були в три поверхи складені одна на одну під глухою стіною, а вільний простір заповнювала публіка. Одягнуті в однакові костюми-двійки, контролери в дверях перевіряли наявність запрошень. Шлойму і його почет вони пропустили безперешкодно, багатозначно перезирнувшись. Із глибини холу їм назустріч з’явився Трохим Зубчук, відповідальний секретар і голова Ровенського відділення Спілки письменників СРУ. Зі щирою силуваною усмішкою він жестом, не ручкаючись, запросив Шлойму йти за ним. («Немов заразного…» – промайнула думка в голові). Самчук і Микола Іванович одразу ж відстали, немов розчинились у юрбі. Та їхні погляди на своїй потилиці Шлойма відчував безперестанку впродовж усього вечора.Зубчук, все ще всміхаючись, провів письменника Ецірвана не дуже довгим бічним коридором до «Актової зали» («Цікаво, що ж це за „акти“ тут відбуваються?» – промайнула думка в голові.) Високе й просторе приміщення, досить-таки слабенько освітлене люмінесцентними лампами, було майже ущерть заповнене трудящими. Про те, що це таки й справді трудящі, свідчили орденські колодочки на лівій стороні грудей у багатьох з них, а також сам стан їхнього одягу – злежаного в шафах і скринях, а сьогодні просто вийнятого й розправленого, через що складки в місцях згинів чітко виділялись на брюках і піджаках. Деякі з цих костюмів, імовірно, перед одяганням відвисали певний час на спинках стільців і бильцях ліжок, від чого складки в місцях згинів дещо розпросталися. Втім, у піджаки й брюки були вбрані лише чоловіки, а поодинокі жінки, яких було загалом не більше 1/10 від списочного складу присутніх, були одягнуті трохи охайніше і яскравіше – а кожна четверта з них замість ділового костюма (спідниця, жакет і біла блузка, оздоблена угорі мереживним комірцем-жабо) навіть мала на собі ошатне плаття синього, зеленого або й червоного кольору. ПИТАННЯ ПЕРШЕ: скільки всього жінок у залі було в платтях, якщо відомо, що загальна кількість учасників відкритого засідання обкому становила 640 чоловік, а одна з жінок, доярка-ланкова з села Старе Село Рокитнівського району Кибукевич Уляна Йосипівна, мала на собі чорно-коричневого плюшевого піджачка й тернову хустку? (Задачу можна розв’язати трьома різними способами.) ПИТАННЯ ДРУГЕ: скільки чоловіків було вбрано в піджаки, якщо лише один присутній чоловік (окрім Шлойми, котрий, як відомо, був одягнений у джинсівку) мав на собі яскравого синього светра з контрастними малиновими рукавами?
– Що це за збори? – Шлойма якомога серйозніше подивився на Зубчука.
– А вам що, досі не сказали? Зараз має відбутись розгорнуте обговорення вашого роману.
Роману? Роман «Стіна» Шлойма написав на початку минулого року, втомившися від драматургії, і львівське видавництво «Касталія» невдовзі випустило його пробним накладом одна тисяча примірників. Але серед читацького загалу ЗУР (що насправді значить – Львова й передмість) книга особливого успіху не мала, хоча й здобулась на кілька прихильних рецензій. А в нечисленних книгарнях Західного Рівного і взагалі було продано примірників п’ятнадцять-двадцять, так що на першому пробному тиражі вся справа й закінчилася. А тут раптом на тобі – розгорнуте обговорення.
– Це що ж – учасники цього обговорення прочитали мій роман? – Шлойма не йняв віри, такого бути не могло.
Зубчук дипломатично витримав чималу сторожку паузу і зважено-зважено протягнув:
– Ну-у, може, й не всі… Але дехто, я гадаю, певна частина, таки прочитали. Принаймні, прочитали всі, кому це положено… в чиї це входить обов’язки…
Було помітно, що тема, заторкнута Шлоймою, чомусь була для нього болісною і відверто неприємною. Тому Ецірван вирішив, що довідався вже достатньо, і всі інші запитання вирішив тримати при собі до зручнішої нагоди, якої, втім, йому так і не трапилося.
Пройшовши попід обшитою фанерою стіною через увесь зал до першого ряду й першого-другого крісел у ньому, Зубчук зі Шлоймою зупинилися. «Перший ряд, перше місце…» – Шлойма подумки всміхнувся, саме на цьому місці він полюбляв сидіти у Вільному театрі міста Рівного під час репетицій, які проводив Маульвюрф. Шлойма не належав до надміру прискіпливих авторів, та все ж декілька прогонів відвідав, просто з цікавості – чи ж режисер так само бачить події у тексті його п’єси, як бачить їх він, автор. Звісно ж, режисер бачив усе цілком інакше, він вискакував на сцену, миттєво перевтілюючись, показував акторам, кого вони насправді повинні в даний час зображати, сердився, сварився, реготався, обзивав акторів і кілька разів навіть доволі гостро (хоча й по-німецьки) відгукнувся про автора п’єси, над якою працював.
Шлойма повернувся обличчям до зали й подивився углиб. І йому водномить стало все зрозумілим. Залу заповняли не тільки трудящі. Он, ряді в четвертому-п’ятому, зовсім недалечко сидів таксист у тенісці й з підбитим оком. Одразу за ним, притуливши до себе старенького сірого пуделя, позирав у бік сцени з-під брів пенсіонер, який гуляв сьогодні парком. Трійка «роботяг» у засмальцьованих піджаках про щось голосно перемовлялася просто в середині зали, десь на рівні дванадцятого ряду. Сестра Уляна з Миколою й Ільком, якого навіть не перевдягла з коричневого шкільного костюмчика, саме пробиралась до своїх місць, проминаючи у вузькому дев’ятому ряді пенсіонера І. Б. Бляшаного, котрий зухвало прийшов на таке урочисте зібрання з плеєром (передбачливо знявши навушники при проходженні контролю в дверях) і зараз повільно похитував головою в такт лише йому чутної музики. За кілька крісел від нього Петро Степанидович Добромолець щось шукав по кишенях свого піджака, напевно, окуляри. Проходячи повз сина знаної письменниці, Уляна, озирнувшись, зустрілася очима з Шлоймою і швидко примружила одне око – майже що підморгнула. Десь мусила бути й мати, і Обля з дочкою, і митник, який зміняв сто марок по вигідному курсу, і – хто іще ввійшов у ці 640 осіб, які могли сісти в «Актовій залі», а ще чоловік 25—26 могли, нікому не заважаючи, стояти біля дверей у проходах, що вони й робили.
Над сценою, прямо у залу світився величезний транспарант з електричних лампочок: «Позор і ганьба відступнику Ецірвану!» Кілька лампочок не горіло, зокрема слово «позор» виглядало, як «позог», а «ганьба», як «іаньба».
У глибині сцени, просто над столом президії опускався зі стелі якийсь незрозумілий пристрій – дві великі металеві півкулі, до яких звисали й підіймалися металеві, ґумові й пластикові кабелі та трубки.
Зубчук з другої спроби перехопив питальний погляд письменника Ецірвана і, хвильку подумавши, вирішив, що мусить якось прокоментувати дивне явище під стелею.
– Це Де У Пе А, – пояснив він скоромовкою. – Секретна розробка нашого радіозаводу. Я, мабуть, не маю права цього розповідати, але ви вже майже свій («Нічого собі!» – отетеріло відзначив про себе Шлойма), тож знайте, що «Д.У.П.А.» розшифровується як «Думально-уніфікуючий променевий агрегат». Випромінення, що йде від нього, робить думку колективу одностайною. Над цим винаходом тривалий час трудилися кращі фізики й біологи всієї України… Соціалістичної України, як ви розумієте. Поки що випущено два експериментальні зразки – один висить перед нами, а другий забрали у Київ, здається, у Верховну Раду. Але на цю секретну розробку радіозаводу вже є купа замовлень, я чув, що з Росії, з Білорусії, з інших госу… держав СНГ. До речі, операцію по вашому затриманню… тобто – по вашому залученню до співпраці бюро обкому також розробляло під дією «Д.У.П.А.». І, як бачите, все пройшло відносно вдало, чи не правда?.. – Він зумисне скінчив мову запитальною фразою і зазирнув Шлоймі просто в очі. Шлойма вирішив, що має право не відповідати. Та Зубчук не дуже й прагнув відповіді, бо через кілька секунд, тихенько піднявшись бічними сходами на сцену, пірнув ліворуч, за лаштунки. Шлойма побачив, як він, все ще пригинаючись і скрадаючись, пішов у глибину простору сцени.