Страница:
Ворожка… Цікаво, чому вони всі так бояться цього слова – відьма? Що у ньому такого поганого? Хіба що церква піну пускає – провина, мовляв, перед Богом. А чим є богослужіння, як не ушляхетненим відлунням ритуальної магії? Визнати це? Та ви при своєму глузді? Усе, що було до християнства, – гріх; усе, що є у християнстві, – від Бога. Яка вузьколобість!
І знову пролунав дзвінок. Будучи впевненою, що це прийшов пунктуальний пан Петро, Тамара не стала зазирати у вічко – і дарма, бо на порозі замість Петра Іполитовича виявився незнайомий чоловічок, довгий, як лозина, худий, як сірник, і весь окутаний солодкуватими алкогольними випарами. Волосся чоловіка, кучеряве і безбарвне, неначе молоді кукурудзяні рильця, спадало йому на очі так, що з-під чуба стирчав лише кінчик носа, гострого, як щойно заточений олівець. Як тільки двері відчинилися, зайда видав нервове:
– Щойно до вас приходила моя дружина. Що вона хотіла?
– І вам доброго дня.
– Я спитав… – Чоловічок упіймав ніжний погляд Томи, закашлявся, сухо пробубонів «Здрасьтє», і відразу ж продовжив: – Що у вас забула моя жінка?
– Торішнього снігу. То це була ваша жінка? Така пані років сорока…
– Тридцяти.
– Може, й тридцяти, за паспортом. А на вигляд – сорока, сизоока…
– Гарненька шатенка. І очі в неї сині, а не сизі.
Гарненька? Шатенка? Чи то любов таки сліпа, чи то цей добродій. Тамара, втім, просто стояла і мовчала.
Чоловічок, перерахувавши всі прикмети своєї пари, нетерпляче затіпався.
– То це вона чи ні?
– Консультація у мене платна, – відрубала Тома, – але навіть внесення вами певної суми не є підставою для розголошення лікарської таємниці. Якщо ви стежили за своєю жінкою – а ви явно стежили, – то самі маєте знати, хто у мене був.
Неприємний гість якийсь час блимав банькуватими очима, вочевидь, перетравлюючи цей монолог, – за потреби Тамара добре вміла будувати складні вербальні конструкції і ніколи не збивалася.
– Це вона, – нарешті видушив чоловік. – Я впевнений. І я в курсі, що вона тут робила. Не триндіть, ніби ви лікар! Я все про вас знаю.
– Геть усе? Слухай, Господи, щось ти сьогодні на себе не схожий. Блідий якийсь. Певно, важкий день… Та ти проходь, не стій на порозі!
Чоловік стиснув губи так, що вони геть зникли, лишивши по собі щось схоже на дірочку в курячій гузці.
– Я не придурююсь, – промовила Тома вже серйозно і значно люб’язніше, ніж того вимагала ситуація. Можливо, в іншому випадку вона й послала б цього нескладного чолов’ягу на дідькове весілля, та сьогоднішній жвавий ранок добре відволікав її від нечіткого, змазаного, але безумовно лихого та зловісного передчуття, яке з’явилося відразу за роздратуванням і яке Тамара ще не витлумачила. – Навіть маю диплом медінституту. З відзнакою.
– З якою це? – єхидно скривився чоловічок. – Із пентаграмою?
– Саме так. Із знаком якості. Якщо інших питань немає, то я вас більше не затримую.
– Сподіваюся, ви не думаєте, що я дозволю зеленому дівчиську командувати мною?
– Думаю, чоловіче, бо я тут живу. А ви хто такий?
– Я чоловік Єлизавети!
Не помітивши в очах Тамари благоговійного страху, створіння, видно, знудилося і вирішило заявити рішучий протест:
– Ну ось що, з мене годі. Ставтеся до мене з повагою, бо інакше я…
– Що? – Ввічливість, як виявила свого часу Тамара, дуже летюча субстанція – від кипіння гніву перетворюється на газ і швидко випаровується. – Ти й мене спробуєш трахнути, забувши попередити про дружину Лізу? Боже милий, та тій дівчині, що лягла під тебе, треба виливати переляк, і то ретельно. Що ти собі думаєш? – Коли їй грубіянили, Тома завжди переходила на «ти» – так було легше огризатися. – Корчиш тут із себе на всю губу пана! Жінці своїй цю виставу закатай, може, дождешся оплесків, а я – глядач невдячний. Кажи, чого треба, якщо треба чогось, а як ні, то гляди за поріг не перечепися.
Чоловік відкинув пухнастий чубчик з чола, і на Тому глянули несподівані у своєму холоді блакитні зіниці.
– Кого вона хоче вбити – її чи мене?
– Ну-у, тебе вона любить. Не розуміє, бідна, що легше одного котяру блудливого зі світу звести, аніж щоразу по новій юнці нищити, але ти не тривожся. Нікого я не вбиватиму, хоча… ти краще йди з-перед очей, не спокушай.
– А я в усе це не вірю! – пішов з тузів чоловічок. Тамара широко розвела руки, демонструючи, як це її втішило.
– То в чому проблема?
– Нема проблем. Це просто страховка. Раптом зі мною щось трапиться…
– А, ти орендуєш банківський сейф, – підхопила Тома. – У сейфі конверт з написом: «Відкрити в разі моєї загибелі», а в конверті записка: «У моїй смерті прошу звинувачувати свою хтиву натуру, небажання тримати член у трусах, дружину Лізу і родиму відьму Тамару Сотник, яка навела на мене порчу та міліцію». Цікаво, за розтління неповнолітніх ще саджають? Не пам’ятаєш, скільки дають?
– Чого дають? – поперхнувся бідолаха.
– Років, Модесте, років. Ув’язнення. Ну й іменнячко в тебе, господи прости! Хто тебе так обізвав, мати? Промахнулась вона трохи, тебе скромним уявити не легше, аніж бегемотів у синхронному плаванні… Тільки не питай, звідки я все знаю, ти ж все рівно не повіриш, що Єлизавета мені навіть імені твого не сказала.
– Я не…
– Ти – не, це вже точно. Скільки їй насправді, Олі тій? Шістнадцять? Не чую.
– П’ятнадцять. – Нещасний Модест уже тричі прокляв той щлях, яким прийшов до цього дому. – Богом клянуся, вона сама цього хотіла. У штани до мене лізла…
– Щось там шукала? Може, грибів? – Тамара вже втомилася підпирати косяк і вирішила закруглятися.
– Я присягаюся…
– Не треба, бо ще язик коростою вкриється. Та й ніколи мені, зараз до мене клієнт прийде, хороший такий, тільки серце в нього слабке – бо добре. Він нікого не зводить, не зваблює, нікого не замовляє – такий архетип нормальної людини, що хоч під скло його та в музей. І я не хочу, щоби він…
Томину мову перервав дзвінок мобільного. Петро Іполитович, увесь суцільне каяття й перепрошення, повідомляв, що вивихнув ногу, і хвилювався, чи не переведеться на руді миші все лікування від того, що три сеанси він змушений буде пропустити. Тамара щиро запевнила, що аж ніяк, побажала пану Петру швидкого одужання, дорікнула, що не послухався її попередження й пішов у гори, і відключилася. Модест свердлив її блакитними очима-викрутками, але мовчав.
– Бувай здоровий, – озвалася Тома, збираючись завершити й цю розмову також, і вже хотіла зачинити двері, та Модест раптом випалив:
– Якщо я вірно зрозумів, у вас зараз «вікно», так? То прийміть мене, дуже вас прошу! Я заплачу, скільки треба, ще й докину трохи, тільки позбавте мене від цих дуреп. Від обох!
Тамарі стало трохи цікаво.
– Яким чином?
– Яким завгодно, але з гарантією. А найкраща гарантія – то, гм, смерть, – додав він, притишивши голос.
Тепер для повноти картини бракує тільки Олі, яка прийде сюди замовляти смерть Єлизавети, з грошима, зекономленими на шкільних обідах.
– Це як пити дати. Позбавлю-но я світ від одного дурня. Від тебе.
Модест пополотнів – для чоловіка, який «у це не вірить», він був, як сказала б Рита, надто емоційним.
Цікаво, чому пригадалася саме Рита? І де вона поділася? Не з’являється цілу вічність, автовідповідач від мого голосу сам по собі з розетки висмикується…
– Ви мене неправильно зрозуміли.
Аякже. Тамара фиркнула. Зазвичай вона клієнтам не грубіянила і вислуховувала найдивніші прохання з олімпійським спокоєм, а якщо і відмовляла комусь, то робила це стримано і ввічливо, інколи навіть вигадуючи вагомі, пристойні причини – коли не могла оприлюднити причини справжні. Власне, робота давно навчила Тому нічому особливо не дивуватися – ані людській природі, ані тому, що через одного до неї приходять з проханням звести когось зі світу, ані тому, що обурюватися і читати нотації таким візитерам – тільки час та сили марнувати. Однак з кожного правила бувають винятки, та й цей Модест – не її клієнт. І ніколи ним не буде. Кишка тонка. Можна гаркнути, або краще єхидно підколупнути – він це заслужив.
– Чоловіче, – сказала Тома ретельно дібраним голосом, найнуднішим з усіх, які тільки водилися в її арсеналі, – у цьому житті так чи інакше кожен отримує те, на що заслуговує. Ти сам створив цю ситуацію, а тепер вдаєш із себе Олександра Македонського біля гордієвого вузла і вимахуєш віртуальним мечем, бо справжнього зроду-віку не мав і не матимеш. Так-от, кажу я тобі, якщо ти не викинеш зі своєї порожньої голови єдину і вкрай неправильну думку про вбивство, я зроблю так, що ти блюватимеш власними кишками, аж доки не здохнеш. Кінець фільму.
І цього разу їй таки вдалося ефектно зачинити двері. Задоволена собою, Тамара повернулася до дзеркала, щоби поправити зачіску, і, охнувши, завмерла від несподіванки.
Накотило.
Вона володіла даром передбачення, проте таких яскравих видінь у неї раніше не було – класичних видінь, які звичайно ніяк не стосуються відьомства і являють собою дивний жарт Провидіння – не дарма ж ці слова мають спільний корінь. Режисер-постановник світового трагіфарсу дійсно мудрий і жорстокий, та інколи він забавляється – піднімає завісу над безперервним дійством, яким є наше життя, і ти незнаним дивом бачиш виставу о сьомій вечора, маючи квитки на дев’яту, і отримуєш унікальний шанс змінити щось на свій смак у дев’ятигодинному спектаклі. Однак видовище, яке зненацька виплеснулося на Тому із сріблястих люстрових глибин, потішило б хіба що римський плебс на трибунах Колізею.
Кров. Усюди. Безодня свічада пульсувала нею, займалася усією палітрою червоного, наче якийсь вбивчий світанок раптом розквітнув на нічному небі. Тут були рідкі корали капілярів, темно-багряна, майже чорна, венозна юшка, калинова артеріальна руда[4]– і все те зливалося в моторошні струмки, капало з невидимої стелі, збивалося у хвилі, і, здавалося, ось-ось вихлюпнеться сюди, у фізичну ранкову реальність, заллє спочатку Томині ноги, а потім і маківку. А тоді прямо посеред кривавого Задзеркалля з’явилася Маргарита, чиста, як лілея, вся в золотій парчі, без жодної червоної краплі на виду і з очима, порожніми, як очниці смерті. Рита усміхалася, вірніше сказати, безтямно шкірила до когось невидимого свої гостренькі перлинні зубки, і хижий вираз на тонкому личку робив її схожою на молоду вовчицю. Вона, здавалося, зовсім не зважала на ту моторошну криваву вакханалію, що пульсувала навколо паруючими гейзерами; Рита стояла НАД цим – і посеред цього. Вона перебувала в епіцентрі – що б це не означало.
Тамара дивилася так пильно, як тільки могла, та більше нічого, вартого уваги, не побачила. Кумачевий колір збляк із вражаючою швидкістю, золотаві одежі Ритусі заколивалися, як тільце медузи на вологому піску, і врешті-решт велична, як ніколи, постать подруги зникла, а з дзеркала на Тому глянуло власне лице, бліде й таке змучене, ніби його власниця тиждень розвантажувала вагони з плутонієм.
Знала я й кращі дні.
Напади безсилля, під час яких хотілося впасти, де стоїш, і більше ніколи не рухатись, перемежовувалися з моментами відносної бадьорості; саме завдяки останнім Тамарі вдалося за якихось двадцять хвилин зняти дзеркало зі стіни, дійти до спальні, відмінити усі призначені на сьогодні зустрічі і впасти на ліжко, маючи в тілі таке відчуття, ніби з нього витягли хребет.
Тусю, вітаю. Ти успішно вляпалася в чергову пригоду. А люстро доведеться продати, хоч воно й не моє. Скажу хазяйці, що розбила. За ті гроші, що я їй покладу, вона зможе й стелю дзеркалами викласти. Буде займатися сексом і дивитися… скільки ж їй років? Сімдесят сім. Ну, тоді не буде. Тоді їй просто вистачить на похорон. Ох, Рито, чому від тебе один головний біль?!
Кров.
Глава 2
До тями Тамара приходила близько години – злочинно довго, як на її погляд, та якби ж її хтось питав! За великим рахунком, після таких енергетичних витрат вона відновилася доволі оперативно, і тільки тривога за подругу підхльостувала її, змушуючи вважати змарнованою кожну другу хвилину. Тома вже вкотре набирала назубок завчений номер і вже вкотре чула у трубці веселий голос Рити: «Ви додзвонилися до мене, і це добре. Значить, я вам потрібна. Але мене зараз немає, тому кажіть, хто ви. Після сигналу. Ну, ви в курсі. Я передзвоню».
– Та ж не передзвонюєш, – пробурмотіла Тамара і взялася за карти Таро. Але колода лише дражнила її, розмови не вийшло. Те ж саме було і з рунами, що видавали на рідкість ідіотські прогнози, і зі звичайними картами. Тривожний симптом.
Та й видіння – тривожніше нікуди.
Зате вдалося додзвонитися до Ритиної матері, яка солодкаво засюсюкала, що її донька з її ж зятем подалися на курорт, на якісь дуже мінеральні води, і в них усе гаразд, навіть більш ніж гаразд, усе в них дуже добре, ось буквально вчора вона з ними розмовляла, а ти, Томочко, повинна розуміти, що міжміський зв’язок – дороге задоволення, знаємо ми ваші розмови, по півтори години, хехе, щебетушки. Ось приїде Ритуся, наговоритесь досхочу! Відчуваючи, як прикладена до вуха трубка стає масною від оливи в голосі тьоті Клави, Тамара стримано розпрощалася, уточнивши перед тим назву містечка і санаторію, де перебувала Маргарита, і зовсім не здивувалася, почувши від втомленої реєстраторки, що ніякої пані Козодуб у їхньому санаторії немає. Окрім «Верховини», у містечку було ще три санаторії, два пансіонати, готель і мотель. Тома обдзвонила і їх – із нульовим результатом. Ніде не чули про Риту, і жінка, схожа на неї, – а навіть словесний її портрет виходив вельми колоритним, – у жодному з цих місць не зупинялася.
Глухий кут.
Тамара зварила каву, запалила свічку і вмостилася в кріслі, гріючи пальці об керамічне горнятко. Тривожні думки не давали їй розслабитися. Якби з Ритою трапилося щось зле, вона б це відчула. Побачила б на картах, кидаючи на себе, кінець кінцем. Отже, подруга жива і відносно здорова. Але щось відбувається. Що саме? Те, що Туся, як лагідно називали її в родині, знову потрапила в якусь халепу, не дивина, її халепа хрестила, та чому щоразу, намагаючись подивитися, що відбувається, Тома бачить лише стіну? І що це за курорт, на якому її подруга вже два місяці байдикує? Відпустка в неї нібито не декретна… Подзвонити б їй на роботу, та у них там нещодавно помінявся телефон, і Рита з властивою їй недбалістю ніде той номер не записала. «Головне, що адреса стара, – засміялась вона тоді. – Ось приїду, і все занотую». Не приїхала. З цього висновок – доведеться Тамарі самій відвідати ту контору. «ТОВ «Купи слона». Тільки у нас для вас на складі – весь непотріб!». Робота подруги Томі категорично не подобалася, якраз тому, що платили грубі гроші за дурненьку працю, та Маргарита лише сміялася над її підозрами, а від попереджень відмахувалася, як від настирливих мух.
Вона завжди була такою безтурботною.
І ніколи не зверталася по допомогу, хоча, вперше побачивши її нареченого, Тамара сказала собі, що це лише питання часу. Вже два роки Віктор – чоловік Рити, а Тома й досі так вважає. Одне прізвище чого варте. З Дмитренко стати Козодубихою…
Втім, зараз їй не до проблем антропоніміки, сама себе вилаяла Тамара, замовляючи таксі.
У офісі «Трьох коней педальних», чи як там обзивалася ця «купи-продай» контора, було холодно і багатолюдно. Туди-сюди сновигали однакові на вигляд юнаки в однакових темно-сірих костюмах, цокотіли каблучками діловиті секретарки «білий верх – чорний низ», затиснувши під пахвами шкіряні теки, бухгалтери втупилися у свої звіти – звичайна метушня, ось тільки назвати її робочою чомусь на повертався язик. Пройшовши анфіладу забитих клерками кімнат, Тамара нарешті опинилася біля обтягнутих дешевим дерматином дверей, на яких красувалася табличка з написом «Начальник транспортного відділу». За ними причаїлася крихітна приймальня, де нова секретарка в білій блузі і в невизначеного – бо з-за столу не видно – кольору спідниці азартно різалася у преферанс з носатим дядечком з комп’ютерної гри.
– Чим можу допомогти? – спитала вона, помітивши відвідувачку, але зі стільця не встала, та ще й гримаску скорчила, окинувши Тамару швидким і професійно непомітним поглядом. Майже непомітним, бо у Томи теж були непогані професійні навички.
– Васю хочу, – конфіденційно сповістила Тамара Олександрівна, понизивши голос, і зітхнула так глибоко, що папери на столі у дівчини заворушилися, як живі.
– Василя Мойсейовича? – навіщось уточнила секретарка, яку, згідно з бейджиком, пришпиленим до блузи, звали Інеса. – Його немає…
– Є.
– Річ у тім, що…
– Я вже себе не контролюю. – На цій заяві голос Томи підвищився – не до крику, а так, злегка, щоб заінтригувати того, хто знаходився власне в кабінеті, відділеному від приймальні стіною з папіросного паперу і дверима, явно поцупленими з кабінки громадського туалету. – Пристрасть оволоділа мною, і тільки він може погасити цей ненажерливий вогонь, що пече мене зсередини, у всіх місцях, які я вивчала на уроках анатомії, і… скажіть йому, що це Тамара Сотник.
– Зараз доповім. – Інеса підхопилася і метнулася до шефа. Спідниця в неї виявилася синьою, а дупи зовсім не було. Видно, зійшла на пси від надмірного навантаження.
– Тамаро Олександрівно! – Жаданий Вася вискочив з кабінету, мов посолений. – Оце сюрприз! Ви у справах чи просто так зайшли – на каву?
– Я у справах просто так зайшла. І кави не треба, дякую. Де Рита?
– Як? – На рябій мармизі Василя Мойсейовича з калейдоскопічною швидкістю змінювалися різноманітні емоції, і Тамару це не сказати щоб тішило. Ось промайнуло полегшення (бо не питають за борг), здивування (вона ж чаклунка, невже не в курсі?), ще щось туманне і зле. – Ви не знаєте? Вона звільнилася. Нашої Ритусі більше немає з нами.
– Таке кажуть тільки про покійників.
– Боже збав! Просто до слова прийшлося.
– Зрозуміло. А як ваші справи?
– Е… – Василь Мойсейович ще більше заметушився. – Хвалити Бога, все добре.
– Хваліть його й надалі, – Тамара кивнула своїм думкам, розвертаючись до виходу. – Де тут у вас відділ кадрів?
– Томо… Тамаро Олександрівно… за тиждень гроші будуть. Я все поверну, навіть з відсотками.
– Відсотки залиште собі на похмілля – я не лихвар. Але краще для вас, якби ви справді повернули гроші. Я виконала свою роботу, чи не так?
Сірий «їжачок» на голові у пана Стерна від напруження настовбурчився ще більше.
– Які питання!
– У мене лише одне. Чому ви не розрахувалися відразу? Є люди, у яких з фінансами кепсько. Я це розумію, такі до мене теж ходять. З ними у мене окрема розмова, але ж ви до них не належите.
– Та, бачте, річ у тім, що…
– Я бачу, у чім річ, дуже чітко. Ви хотіли «кинути» мене. Не тому, що вам забракло грошей, а так, зі спортивного інтересу. Цікаво було подивитися, що я робитиму. Подивилися?
– Так.
– І це ще тільки квіточки. Це я ще й не починала нічого робити – просто ваша жадібність потроху зводить мою допомогу нанівець. Хочете побачити, що буде далі?
Шкіра Стерна набула землистого відтінку.
– Ось, – хрипко мовив він, дістаючи портмоне з внутрішньої кишені піджака, – зараз, одну хвилиночку… Нагадайте мені, скільки я вам винен?
Тамара мовчала, з усмішкою спостерігаючи, як тремтячі пальці дістають з гаманця кілька стодоларових папірців.
– Покладіть на стіл. Добре.
Інеса, що вже зайняла своє місце, завмерла, як цілий гарем Лота, спостерігаючи за цією сценою. Василь Мойсейович послухався. Тома прошепотіла щось, зробила над купюрами якийсь знак і згребла їх у жменю, більше не звертаючи ні на кого уваги.
– Не дякую, бо це моя зарплата, – ввічливо сказала вона вже на порозі приймальні і попрямувала до відділу кадрів. Тамара чудово знала, де він знаходиться, але там їй нічим не зарадили. Літня жіночка, з лицем, видовженим і сумним, як у загнаної конячки, судячи з її енергетики, єдина порядна людина в цій шарашчиній конторі, охоче повіла, що Маргарита Козодуб звільнилася тиждень тому, за власним бажанням, а позавчора отримала розрахункові.
– Багато? – спитала Тома, бо не знала, що ще спитати, – звістка про те, що подруга таки в Києві, чомусь не принесла полегшення, а навпаки – вибила її із сідла.
– Ну… пристойно. Разом з відпускними близько тисячі доларів набігло. Якщо потрібна точна сума, спитайте в бухгалтерії.
Тобто у відпустку Рита подалася без грошей. Кіно, та й годі. Ось тільки… чоловік її любий заробляє двісті гривень, гаражі десь охороняє, тому повірити, що вони мінералізувалися виключно за його кошти, прямо скажемо, не просто.
– А ви не знаєте, чому вона звільнилася? Формулювання «за власним бажанням» залишимо кодексу законів про працю – має бути якась причина.
– Дивно все це, – погодилася жіночка, рішуче кивнувши, і тугі кучерики попелястого кольору весело застрибали в такт її руху. – Рита була якась сама не своя. Я ще зрозуміла б, якби вона знайшла кращу роботу, бо ясно, що цей паноптикум скоро вкриється мідними ночвами, так ні – нічого подібного, принаймні з її слів. Тут їй нічого не загрожувало, вона ж не матеріально відповідальна особа, диспетчер, та й усе, однак пішла… і ще сказала, що знайшла новий сенс життя, чи щось таке.
Томі це зовсім не сподобалося.
У вузькому колі друзів Маргарита славилася тим, що постійно шукала Бога – і то якогось свого, особливого, в найнесподіваніших і, як сказали б правоохоронці, не пристосованих для цього місцях. Православна за народженням, вона вперто ігнорувала своє віросповідання, у звичайну церкву майже не заходила, зате в релігійну екзотику занурювалась по самісінькі вуха, з азартом, за яким, зумій вона його сконденсувати, полювало б не одне казино. Тамара вже з ліку збилася, скільки разів і звідкіля вона витягувала Риту, пригадувала лишень, що спочатку то були кришнаїти, за ними – Біле Братство, керувала яким та ще парочка аферистів – Кривоногий чи Кривоносий, як там його прізвище, Юрій і якась Марина, котра після восьмого аборту ледь ласти не склеїла, зате коли очуняла, то раптом зрозуміла, що вона – Марія Деві Христос. З цими було особливо важко попрощатися… Ще пригадувалося щось пов’язане з вуду – і примудрилася ж подруга знайти таке на Європейському континенті! – потім кабалістика, далі якийсь сибірський пророк, засновник «нової цивілізації», як це презентувалося на дешевих афішах, котрий зачіскою і бородою стриг купони з Христа і таки був трохи відмороженим – одне слово, Сибір. Словом, у дівки в мізках мав наколотитися справжній метафізичний коктейль Молотова. Та після того, як Рита вийшла заміж, ритуальна магія домашнього вогнища забирала в неї увесь вільний час і думки про вічне, здавалося, назавжди повилітали з її гарненької голівки. Але то так тільки здавалося, бо слова кадровика означали одне – почалося знову.
Тома чемно попрощалася з привітною жінкою і подалася додому, напружено розмірковуючи, чи вистачить у неї сил на серйозний обряд. День видався напруженим, а для того, щоб прикликати Риту, бажано бути в кращій формі, ніж зараз. І піст не завадило б потримати хоч днів зо три, та хто ж міг знати, що…
Вона. Вона й могла знати. Якби голова в неї не була забита витівками сина та переїздом, Маргарита давно б сиділа на її кухні і принижено перепрошувала за турботи, повторюючи дзвінким, радісно-винуватим голосом – поєднувати такі обертони вміла тільки вона:
– Пробач, що знову вляпалася і відволікла тебе. Я ж хотіла як краще… Вони були такими справжніми. Вони відкрили мені нові духовні обрії. Я знайшла віру. Хто б міг подумати…
– …Що поки ти шукала віру, вони чистили твою калитку?
– Цей світ такий складний і багатогранний…
– …Але двічі по два завжди буде чотири, Ритусю.
Лаври королеви й відьми залишали її байдужою, зате пестливе «Ритуся» якнайкраще пасувало до її суті – м’якої, ніжної і домашньої. По-справжньому доброї.
А для Віктора Козодуба аж занадто доброї.
До речі, цікаво, а він де подівся? Бо легше уявити собі амебу за шкільною партою, аніж отого бугая з красною мордою і жилавою шиєю поруч з подругою в будь-якому місці, де говорять про віру. Хіба що там пиво на дурничку наливають. Втім, чого тільки люди не вигадають – може, вже й така секта існує.
– З вас двадцять гривень.
Таксисту явно хотілося роздивитися її якомога детальніше, однак Тома не дала йому такої нагоди, швиденько розрахувалася і випурхнула з машини. Поїздка в авто пішла на користь: зі столиці до Вишневого шлях неблизький, і вона встигла трохи відпочити й зосередитися. Ще з півгодини вдома – і буде повністю готова.
Не варто відкладати це на завтра, яким би не був результат.
Глава 3
І знову пролунав дзвінок. Будучи впевненою, що це прийшов пунктуальний пан Петро, Тамара не стала зазирати у вічко – і дарма, бо на порозі замість Петра Іполитовича виявився незнайомий чоловічок, довгий, як лозина, худий, як сірник, і весь окутаний солодкуватими алкогольними випарами. Волосся чоловіка, кучеряве і безбарвне, неначе молоді кукурудзяні рильця, спадало йому на очі так, що з-під чуба стирчав лише кінчик носа, гострого, як щойно заточений олівець. Як тільки двері відчинилися, зайда видав нервове:
– Щойно до вас приходила моя дружина. Що вона хотіла?
– І вам доброго дня.
– Я спитав… – Чоловічок упіймав ніжний погляд Томи, закашлявся, сухо пробубонів «Здрасьтє», і відразу ж продовжив: – Що у вас забула моя жінка?
– Торішнього снігу. То це була ваша жінка? Така пані років сорока…
– Тридцяти.
– Може, й тридцяти, за паспортом. А на вигляд – сорока, сизоока…
– Гарненька шатенка. І очі в неї сині, а не сизі.
Гарненька? Шатенка? Чи то любов таки сліпа, чи то цей добродій. Тамара, втім, просто стояла і мовчала.
Чоловічок, перерахувавши всі прикмети своєї пари, нетерпляче затіпався.
– То це вона чи ні?
– Консультація у мене платна, – відрубала Тома, – але навіть внесення вами певної суми не є підставою для розголошення лікарської таємниці. Якщо ви стежили за своєю жінкою – а ви явно стежили, – то самі маєте знати, хто у мене був.
Неприємний гість якийсь час блимав банькуватими очима, вочевидь, перетравлюючи цей монолог, – за потреби Тамара добре вміла будувати складні вербальні конструкції і ніколи не збивалася.
– Це вона, – нарешті видушив чоловік. – Я впевнений. І я в курсі, що вона тут робила. Не триндіть, ніби ви лікар! Я все про вас знаю.
– Геть усе? Слухай, Господи, щось ти сьогодні на себе не схожий. Блідий якийсь. Певно, важкий день… Та ти проходь, не стій на порозі!
Чоловік стиснув губи так, що вони геть зникли, лишивши по собі щось схоже на дірочку в курячій гузці.
– Я не придурююсь, – промовила Тома вже серйозно і значно люб’язніше, ніж того вимагала ситуація. Можливо, в іншому випадку вона й послала б цього нескладного чолов’ягу на дідькове весілля, та сьогоднішній жвавий ранок добре відволікав її від нечіткого, змазаного, але безумовно лихого та зловісного передчуття, яке з’явилося відразу за роздратуванням і яке Тамара ще не витлумачила. – Навіть маю диплом медінституту. З відзнакою.
– З якою це? – єхидно скривився чоловічок. – Із пентаграмою?
– Саме так. Із знаком якості. Якщо інших питань немає, то я вас більше не затримую.
– Сподіваюся, ви не думаєте, що я дозволю зеленому дівчиську командувати мною?
– Думаю, чоловіче, бо я тут живу. А ви хто такий?
– Я чоловік Єлизавети!
Не помітивши в очах Тамари благоговійного страху, створіння, видно, знудилося і вирішило заявити рішучий протест:
– Ну ось що, з мене годі. Ставтеся до мене з повагою, бо інакше я…
– Що? – Ввічливість, як виявила свого часу Тамара, дуже летюча субстанція – від кипіння гніву перетворюється на газ і швидко випаровується. – Ти й мене спробуєш трахнути, забувши попередити про дружину Лізу? Боже милий, та тій дівчині, що лягла під тебе, треба виливати переляк, і то ретельно. Що ти собі думаєш? – Коли їй грубіянили, Тома завжди переходила на «ти» – так було легше огризатися. – Корчиш тут із себе на всю губу пана! Жінці своїй цю виставу закатай, може, дождешся оплесків, а я – глядач невдячний. Кажи, чого треба, якщо треба чогось, а як ні, то гляди за поріг не перечепися.
Чоловік відкинув пухнастий чубчик з чола, і на Тому глянули несподівані у своєму холоді блакитні зіниці.
– Кого вона хоче вбити – її чи мене?
– Ну-у, тебе вона любить. Не розуміє, бідна, що легше одного котяру блудливого зі світу звести, аніж щоразу по новій юнці нищити, але ти не тривожся. Нікого я не вбиватиму, хоча… ти краще йди з-перед очей, не спокушай.
– А я в усе це не вірю! – пішов з тузів чоловічок. Тамара широко розвела руки, демонструючи, як це її втішило.
– То в чому проблема?
– Нема проблем. Це просто страховка. Раптом зі мною щось трапиться…
– А, ти орендуєш банківський сейф, – підхопила Тома. – У сейфі конверт з написом: «Відкрити в разі моєї загибелі», а в конверті записка: «У моїй смерті прошу звинувачувати свою хтиву натуру, небажання тримати член у трусах, дружину Лізу і родиму відьму Тамару Сотник, яка навела на мене порчу та міліцію». Цікаво, за розтління неповнолітніх ще саджають? Не пам’ятаєш, скільки дають?
– Чого дають? – поперхнувся бідолаха.
– Років, Модесте, років. Ув’язнення. Ну й іменнячко в тебе, господи прости! Хто тебе так обізвав, мати? Промахнулась вона трохи, тебе скромним уявити не легше, аніж бегемотів у синхронному плаванні… Тільки не питай, звідки я все знаю, ти ж все рівно не повіриш, що Єлизавета мені навіть імені твого не сказала.
– Я не…
– Ти – не, це вже точно. Скільки їй насправді, Олі тій? Шістнадцять? Не чую.
– П’ятнадцять. – Нещасний Модест уже тричі прокляв той щлях, яким прийшов до цього дому. – Богом клянуся, вона сама цього хотіла. У штани до мене лізла…
– Щось там шукала? Може, грибів? – Тамара вже втомилася підпирати косяк і вирішила закруглятися.
– Я присягаюся…
– Не треба, бо ще язик коростою вкриється. Та й ніколи мені, зараз до мене клієнт прийде, хороший такий, тільки серце в нього слабке – бо добре. Він нікого не зводить, не зваблює, нікого не замовляє – такий архетип нормальної людини, що хоч під скло його та в музей. І я не хочу, щоби він…
Томину мову перервав дзвінок мобільного. Петро Іполитович, увесь суцільне каяття й перепрошення, повідомляв, що вивихнув ногу, і хвилювався, чи не переведеться на руді миші все лікування від того, що три сеанси він змушений буде пропустити. Тамара щиро запевнила, що аж ніяк, побажала пану Петру швидкого одужання, дорікнула, що не послухався її попередження й пішов у гори, і відключилася. Модест свердлив її блакитними очима-викрутками, але мовчав.
– Бувай здоровий, – озвалася Тома, збираючись завершити й цю розмову також, і вже хотіла зачинити двері, та Модест раптом випалив:
– Якщо я вірно зрозумів, у вас зараз «вікно», так? То прийміть мене, дуже вас прошу! Я заплачу, скільки треба, ще й докину трохи, тільки позбавте мене від цих дуреп. Від обох!
Тамарі стало трохи цікаво.
– Яким чином?
– Яким завгодно, але з гарантією. А найкраща гарантія – то, гм, смерть, – додав він, притишивши голос.
Тепер для повноти картини бракує тільки Олі, яка прийде сюди замовляти смерть Єлизавети, з грошима, зекономленими на шкільних обідах.
– Це як пити дати. Позбавлю-но я світ від одного дурня. Від тебе.
Модест пополотнів – для чоловіка, який «у це не вірить», він був, як сказала б Рита, надто емоційним.
Цікаво, чому пригадалася саме Рита? І де вона поділася? Не з’являється цілу вічність, автовідповідач від мого голосу сам по собі з розетки висмикується…
– Ви мене неправильно зрозуміли.
Аякже. Тамара фиркнула. Зазвичай вона клієнтам не грубіянила і вислуховувала найдивніші прохання з олімпійським спокоєм, а якщо і відмовляла комусь, то робила це стримано і ввічливо, інколи навіть вигадуючи вагомі, пристойні причини – коли не могла оприлюднити причини справжні. Власне, робота давно навчила Тому нічому особливо не дивуватися – ані людській природі, ані тому, що через одного до неї приходять з проханням звести когось зі світу, ані тому, що обурюватися і читати нотації таким візитерам – тільки час та сили марнувати. Однак з кожного правила бувають винятки, та й цей Модест – не її клієнт. І ніколи ним не буде. Кишка тонка. Можна гаркнути, або краще єхидно підколупнути – він це заслужив.
– Чоловіче, – сказала Тома ретельно дібраним голосом, найнуднішим з усіх, які тільки водилися в її арсеналі, – у цьому житті так чи інакше кожен отримує те, на що заслуговує. Ти сам створив цю ситуацію, а тепер вдаєш із себе Олександра Македонського біля гордієвого вузла і вимахуєш віртуальним мечем, бо справжнього зроду-віку не мав і не матимеш. Так-от, кажу я тобі, якщо ти не викинеш зі своєї порожньої голови єдину і вкрай неправильну думку про вбивство, я зроблю так, що ти блюватимеш власними кишками, аж доки не здохнеш. Кінець фільму.
І цього разу їй таки вдалося ефектно зачинити двері. Задоволена собою, Тамара повернулася до дзеркала, щоби поправити зачіску, і, охнувши, завмерла від несподіванки.
Накотило.
Вона володіла даром передбачення, проте таких яскравих видінь у неї раніше не було – класичних видінь, які звичайно ніяк не стосуються відьомства і являють собою дивний жарт Провидіння – не дарма ж ці слова мають спільний корінь. Режисер-постановник світового трагіфарсу дійсно мудрий і жорстокий, та інколи він забавляється – піднімає завісу над безперервним дійством, яким є наше життя, і ти незнаним дивом бачиш виставу о сьомій вечора, маючи квитки на дев’яту, і отримуєш унікальний шанс змінити щось на свій смак у дев’ятигодинному спектаклі. Однак видовище, яке зненацька виплеснулося на Тому із сріблястих люстрових глибин, потішило б хіба що римський плебс на трибунах Колізею.
Кров. Усюди. Безодня свічада пульсувала нею, займалася усією палітрою червоного, наче якийсь вбивчий світанок раптом розквітнув на нічному небі. Тут були рідкі корали капілярів, темно-багряна, майже чорна, венозна юшка, калинова артеріальна руда[4]– і все те зливалося в моторошні струмки, капало з невидимої стелі, збивалося у хвилі, і, здавалося, ось-ось вихлюпнеться сюди, у фізичну ранкову реальність, заллє спочатку Томині ноги, а потім і маківку. А тоді прямо посеред кривавого Задзеркалля з’явилася Маргарита, чиста, як лілея, вся в золотій парчі, без жодної червоної краплі на виду і з очима, порожніми, як очниці смерті. Рита усміхалася, вірніше сказати, безтямно шкірила до когось невидимого свої гостренькі перлинні зубки, і хижий вираз на тонкому личку робив її схожою на молоду вовчицю. Вона, здавалося, зовсім не зважала на ту моторошну криваву вакханалію, що пульсувала навколо паруючими гейзерами; Рита стояла НАД цим – і посеред цього. Вона перебувала в епіцентрі – що б це не означало.
Тамара дивилася так пильно, як тільки могла, та більше нічого, вартого уваги, не побачила. Кумачевий колір збляк із вражаючою швидкістю, золотаві одежі Ритусі заколивалися, як тільце медузи на вологому піску, і врешті-решт велична, як ніколи, постать подруги зникла, а з дзеркала на Тому глянуло власне лице, бліде й таке змучене, ніби його власниця тиждень розвантажувала вагони з плутонієм.
Знала я й кращі дні.
Напади безсилля, під час яких хотілося впасти, де стоїш, і більше ніколи не рухатись, перемежовувалися з моментами відносної бадьорості; саме завдяки останнім Тамарі вдалося за якихось двадцять хвилин зняти дзеркало зі стіни, дійти до спальні, відмінити усі призначені на сьогодні зустрічі і впасти на ліжко, маючи в тілі таке відчуття, ніби з нього витягли хребет.
Тусю, вітаю. Ти успішно вляпалася в чергову пригоду. А люстро доведеться продати, хоч воно й не моє. Скажу хазяйці, що розбила. За ті гроші, що я їй покладу, вона зможе й стелю дзеркалами викласти. Буде займатися сексом і дивитися… скільки ж їй років? Сімдесят сім. Ну, тоді не буде. Тоді їй просто вистачить на похорон. Ох, Рито, чому від тебе один головний біль?!
Кров.
Глава 2
Про те, як важко розгледіти щось справжнє з намальованого вікна
Віра – це благочестива впевненість у тому, чого не розумієш.
Маркіза Дюдефан
До тями Тамара приходила близько години – злочинно довго, як на її погляд, та якби ж її хтось питав! За великим рахунком, після таких енергетичних витрат вона відновилася доволі оперативно, і тільки тривога за подругу підхльостувала її, змушуючи вважати змарнованою кожну другу хвилину. Тома вже вкотре набирала назубок завчений номер і вже вкотре чула у трубці веселий голос Рити: «Ви додзвонилися до мене, і це добре. Значить, я вам потрібна. Але мене зараз немає, тому кажіть, хто ви. Після сигналу. Ну, ви в курсі. Я передзвоню».
– Та ж не передзвонюєш, – пробурмотіла Тамара і взялася за карти Таро. Але колода лише дражнила її, розмови не вийшло. Те ж саме було і з рунами, що видавали на рідкість ідіотські прогнози, і зі звичайними картами. Тривожний симптом.
Та й видіння – тривожніше нікуди.
Зате вдалося додзвонитися до Ритиної матері, яка солодкаво засюсюкала, що її донька з її ж зятем подалися на курорт, на якісь дуже мінеральні води, і в них усе гаразд, навіть більш ніж гаразд, усе в них дуже добре, ось буквально вчора вона з ними розмовляла, а ти, Томочко, повинна розуміти, що міжміський зв’язок – дороге задоволення, знаємо ми ваші розмови, по півтори години, хехе, щебетушки. Ось приїде Ритуся, наговоритесь досхочу! Відчуваючи, як прикладена до вуха трубка стає масною від оливи в голосі тьоті Клави, Тамара стримано розпрощалася, уточнивши перед тим назву містечка і санаторію, де перебувала Маргарита, і зовсім не здивувалася, почувши від втомленої реєстраторки, що ніякої пані Козодуб у їхньому санаторії немає. Окрім «Верховини», у містечку було ще три санаторії, два пансіонати, готель і мотель. Тома обдзвонила і їх – із нульовим результатом. Ніде не чули про Риту, і жінка, схожа на неї, – а навіть словесний її портрет виходив вельми колоритним, – у жодному з цих місць не зупинялася.
Глухий кут.
Тамара зварила каву, запалила свічку і вмостилася в кріслі, гріючи пальці об керамічне горнятко. Тривожні думки не давали їй розслабитися. Якби з Ритою трапилося щось зле, вона б це відчула. Побачила б на картах, кидаючи на себе, кінець кінцем. Отже, подруга жива і відносно здорова. Але щось відбувається. Що саме? Те, що Туся, як лагідно називали її в родині, знову потрапила в якусь халепу, не дивина, її халепа хрестила, та чому щоразу, намагаючись подивитися, що відбувається, Тома бачить лише стіну? І що це за курорт, на якому її подруга вже два місяці байдикує? Відпустка в неї нібито не декретна… Подзвонити б їй на роботу, та у них там нещодавно помінявся телефон, і Рита з властивою їй недбалістю ніде той номер не записала. «Головне, що адреса стара, – засміялась вона тоді. – Ось приїду, і все занотую». Не приїхала. З цього висновок – доведеться Тамарі самій відвідати ту контору. «ТОВ «Купи слона». Тільки у нас для вас на складі – весь непотріб!». Робота подруги Томі категорично не подобалася, якраз тому, що платили грубі гроші за дурненьку працю, та Маргарита лише сміялася над її підозрами, а від попереджень відмахувалася, як від настирливих мух.
Вона завжди була такою безтурботною.
І ніколи не зверталася по допомогу, хоча, вперше побачивши її нареченого, Тамара сказала собі, що це лише питання часу. Вже два роки Віктор – чоловік Рити, а Тома й досі так вважає. Одне прізвище чого варте. З Дмитренко стати Козодубихою…
Втім, зараз їй не до проблем антропоніміки, сама себе вилаяла Тамара, замовляючи таксі.
У офісі «Трьох коней педальних», чи як там обзивалася ця «купи-продай» контора, було холодно і багатолюдно. Туди-сюди сновигали однакові на вигляд юнаки в однакових темно-сірих костюмах, цокотіли каблучками діловиті секретарки «білий верх – чорний низ», затиснувши під пахвами шкіряні теки, бухгалтери втупилися у свої звіти – звичайна метушня, ось тільки назвати її робочою чомусь на повертався язик. Пройшовши анфіладу забитих клерками кімнат, Тамара нарешті опинилася біля обтягнутих дешевим дерматином дверей, на яких красувалася табличка з написом «Начальник транспортного відділу». За ними причаїлася крихітна приймальня, де нова секретарка в білій блузі і в невизначеного – бо з-за столу не видно – кольору спідниці азартно різалася у преферанс з носатим дядечком з комп’ютерної гри.
– Чим можу допомогти? – спитала вона, помітивши відвідувачку, але зі стільця не встала, та ще й гримаску скорчила, окинувши Тамару швидким і професійно непомітним поглядом. Майже непомітним, бо у Томи теж були непогані професійні навички.
– Васю хочу, – конфіденційно сповістила Тамара Олександрівна, понизивши голос, і зітхнула так глибоко, що папери на столі у дівчини заворушилися, як живі.
– Василя Мойсейовича? – навіщось уточнила секретарка, яку, згідно з бейджиком, пришпиленим до блузи, звали Інеса. – Його немає…
– Є.
– Річ у тім, що…
– Я вже себе не контролюю. – На цій заяві голос Томи підвищився – не до крику, а так, злегка, щоб заінтригувати того, хто знаходився власне в кабінеті, відділеному від приймальні стіною з папіросного паперу і дверима, явно поцупленими з кабінки громадського туалету. – Пристрасть оволоділа мною, і тільки він може погасити цей ненажерливий вогонь, що пече мене зсередини, у всіх місцях, які я вивчала на уроках анатомії, і… скажіть йому, що це Тамара Сотник.
– Зараз доповім. – Інеса підхопилася і метнулася до шефа. Спідниця в неї виявилася синьою, а дупи зовсім не було. Видно, зійшла на пси від надмірного навантаження.
– Тамаро Олександрівно! – Жаданий Вася вискочив з кабінету, мов посолений. – Оце сюрприз! Ви у справах чи просто так зайшли – на каву?
– Я у справах просто так зайшла. І кави не треба, дякую. Де Рита?
– Як? – На рябій мармизі Василя Мойсейовича з калейдоскопічною швидкістю змінювалися різноманітні емоції, і Тамару це не сказати щоб тішило. Ось промайнуло полегшення (бо не питають за борг), здивування (вона ж чаклунка, невже не в курсі?), ще щось туманне і зле. – Ви не знаєте? Вона звільнилася. Нашої Ритусі більше немає з нами.
– Таке кажуть тільки про покійників.
– Боже збав! Просто до слова прийшлося.
– Зрозуміло. А як ваші справи?
– Е… – Василь Мойсейович ще більше заметушився. – Хвалити Бога, все добре.
– Хваліть його й надалі, – Тамара кивнула своїм думкам, розвертаючись до виходу. – Де тут у вас відділ кадрів?
– Томо… Тамаро Олександрівно… за тиждень гроші будуть. Я все поверну, навіть з відсотками.
– Відсотки залиште собі на похмілля – я не лихвар. Але краще для вас, якби ви справді повернули гроші. Я виконала свою роботу, чи не так?
Сірий «їжачок» на голові у пана Стерна від напруження настовбурчився ще більше.
– Які питання!
– У мене лише одне. Чому ви не розрахувалися відразу? Є люди, у яких з фінансами кепсько. Я це розумію, такі до мене теж ходять. З ними у мене окрема розмова, але ж ви до них не належите.
– Та, бачте, річ у тім, що…
– Я бачу, у чім річ, дуже чітко. Ви хотіли «кинути» мене. Не тому, що вам забракло грошей, а так, зі спортивного інтересу. Цікаво було подивитися, що я робитиму. Подивилися?
– Так.
– І це ще тільки квіточки. Це я ще й не починала нічого робити – просто ваша жадібність потроху зводить мою допомогу нанівець. Хочете побачити, що буде далі?
Шкіра Стерна набула землистого відтінку.
– Ось, – хрипко мовив він, дістаючи портмоне з внутрішньої кишені піджака, – зараз, одну хвилиночку… Нагадайте мені, скільки я вам винен?
Тамара мовчала, з усмішкою спостерігаючи, як тремтячі пальці дістають з гаманця кілька стодоларових папірців.
– Покладіть на стіл. Добре.
Інеса, що вже зайняла своє місце, завмерла, як цілий гарем Лота, спостерігаючи за цією сценою. Василь Мойсейович послухався. Тома прошепотіла щось, зробила над купюрами якийсь знак і згребла їх у жменю, більше не звертаючи ні на кого уваги.
– Не дякую, бо це моя зарплата, – ввічливо сказала вона вже на порозі приймальні і попрямувала до відділу кадрів. Тамара чудово знала, де він знаходиться, але там їй нічим не зарадили. Літня жіночка, з лицем, видовженим і сумним, як у загнаної конячки, судячи з її енергетики, єдина порядна людина в цій шарашчиній конторі, охоче повіла, що Маргарита Козодуб звільнилася тиждень тому, за власним бажанням, а позавчора отримала розрахункові.
– Багато? – спитала Тома, бо не знала, що ще спитати, – звістка про те, що подруга таки в Києві, чомусь не принесла полегшення, а навпаки – вибила її із сідла.
– Ну… пристойно. Разом з відпускними близько тисячі доларів набігло. Якщо потрібна точна сума, спитайте в бухгалтерії.
Тобто у відпустку Рита подалася без грошей. Кіно, та й годі. Ось тільки… чоловік її любий заробляє двісті гривень, гаражі десь охороняє, тому повірити, що вони мінералізувалися виключно за його кошти, прямо скажемо, не просто.
– А ви не знаєте, чому вона звільнилася? Формулювання «за власним бажанням» залишимо кодексу законів про працю – має бути якась причина.
– Дивно все це, – погодилася жіночка, рішуче кивнувши, і тугі кучерики попелястого кольору весело застрибали в такт її руху. – Рита була якась сама не своя. Я ще зрозуміла б, якби вона знайшла кращу роботу, бо ясно, що цей паноптикум скоро вкриється мідними ночвами, так ні – нічого подібного, принаймні з її слів. Тут їй нічого не загрожувало, вона ж не матеріально відповідальна особа, диспетчер, та й усе, однак пішла… і ще сказала, що знайшла новий сенс життя, чи щось таке.
Томі це зовсім не сподобалося.
У вузькому колі друзів Маргарита славилася тим, що постійно шукала Бога – і то якогось свого, особливого, в найнесподіваніших і, як сказали б правоохоронці, не пристосованих для цього місцях. Православна за народженням, вона вперто ігнорувала своє віросповідання, у звичайну церкву майже не заходила, зате в релігійну екзотику занурювалась по самісінькі вуха, з азартом, за яким, зумій вона його сконденсувати, полювало б не одне казино. Тамара вже з ліку збилася, скільки разів і звідкіля вона витягувала Риту, пригадувала лишень, що спочатку то були кришнаїти, за ними – Біле Братство, керувала яким та ще парочка аферистів – Кривоногий чи Кривоносий, як там його прізвище, Юрій і якась Марина, котра після восьмого аборту ледь ласти не склеїла, зате коли очуняла, то раптом зрозуміла, що вона – Марія Деві Христос. З цими було особливо важко попрощатися… Ще пригадувалося щось пов’язане з вуду – і примудрилася ж подруга знайти таке на Європейському континенті! – потім кабалістика, далі якийсь сибірський пророк, засновник «нової цивілізації», як це презентувалося на дешевих афішах, котрий зачіскою і бородою стриг купони з Христа і таки був трохи відмороженим – одне слово, Сибір. Словом, у дівки в мізках мав наколотитися справжній метафізичний коктейль Молотова. Та після того, як Рита вийшла заміж, ритуальна магія домашнього вогнища забирала в неї увесь вільний час і думки про вічне, здавалося, назавжди повилітали з її гарненької голівки. Але то так тільки здавалося, бо слова кадровика означали одне – почалося знову.
Тома чемно попрощалася з привітною жінкою і подалася додому, напружено розмірковуючи, чи вистачить у неї сил на серйозний обряд. День видався напруженим, а для того, щоб прикликати Риту, бажано бути в кращій формі, ніж зараз. І піст не завадило б потримати хоч днів зо три, та хто ж міг знати, що…
Вона. Вона й могла знати. Якби голова в неї не була забита витівками сина та переїздом, Маргарита давно б сиділа на її кухні і принижено перепрошувала за турботи, повторюючи дзвінким, радісно-винуватим голосом – поєднувати такі обертони вміла тільки вона:
– Пробач, що знову вляпалася і відволікла тебе. Я ж хотіла як краще… Вони були такими справжніми. Вони відкрили мені нові духовні обрії. Я знайшла віру. Хто б міг подумати…
– …Що поки ти шукала віру, вони чистили твою калитку?
– Цей світ такий складний і багатогранний…
– …Але двічі по два завжди буде чотири, Ритусю.
Лаври королеви й відьми залишали її байдужою, зате пестливе «Ритуся» якнайкраще пасувало до її суті – м’якої, ніжної і домашньої. По-справжньому доброї.
А для Віктора Козодуба аж занадто доброї.
До речі, цікаво, а він де подівся? Бо легше уявити собі амебу за шкільною партою, аніж отого бугая з красною мордою і жилавою шиєю поруч з подругою в будь-якому місці, де говорять про віру. Хіба що там пиво на дурничку наливають. Втім, чого тільки люди не вигадають – може, вже й така секта існує.
– З вас двадцять гривень.
Таксисту явно хотілося роздивитися її якомога детальніше, однак Тома не дала йому такої нагоди, швиденько розрахувалася і випурхнула з машини. Поїздка в авто пішла на користь: зі столиці до Вишневого шлях неблизький, і вона встигла трохи відпочити й зосередитися. Ще з півгодини вдома – і буде повністю готова.
Не варто відкладати це на завтра, яким би не був результат.
Глава 3
Про круговорот речовин у природі
Саме це й злить мене в жінках. Обов’язково їм подавай хорошого чоловіка.