на його захоплення й чекали фiналу танцiв, бо знали, що вiд настрою
генерал-губернатора на подiбних бенкетах залежить i вирiшення ним
державних справ.
Панас Якович спостерiгав грацiйнi рухи дружини, що пожвавiшала, нiби
скинула з себе чимало рокiв. Радiв за дружину. Вирiшив також скористатися
нагодою, пiдiйти до губернатора та поговорити про дозвiл на вiдкриття
пам'ятника Котляревському.
Але губернатор затримався в танцi, вiддаючи шанобу вправнiй партнерцi.
В цей час з'явився ад'ютант. Коли закiнчився танець, Панас Якович швидко
пiдiйшов до Б льгарда, який, передаючи йому Олександру Михайлiвну,
привiтно посмiхнувся. Та ад'ютант вручив губернатору телеграму.
Читаючи ©©, вiн нахмурив брови, брижi збулися на лобi i виступили
краплинки поту.
- Панове! - звернувся вiн до гостей. - Прошу пробачення перед дамами.
Мужчин негайно запрошую до себе! - попрямував до вiтальнi. Тi пiшли за
ним, чекали якогось несподiваного повiдомлення.
Губернатор, тримаючи в руцi телеграму, пронизливим, аж тремтливим
голосом повiдомив:
- Панове! Одержано сумну звiстку. Мiнiстра внутрiшнiх справ, його
свiтлiсть Сипягiна вбито... - генерал-губернатор не знав, що казати далi.
Блаженний вигляд його очей, яким вiн щедро нагороджував перед тим
учасникiв бенкету, раптово змiнився на зловiсно-роздратований. Наче двi
акули виринули з його орбiт. У голосi задзвенiли ноти хижо© лютi. -
Шибениць мало! Не дамо похитнути трон велико© iмперi©! - iстеричним
голосом затяг:
Боже, царя храни!
Пiдхопили iншi. Але царський гiмн не набував потрiбного звучання, хоч
губернатор i намагався перекричати всiх словами: "На страх врагам!"
Виручили спiвакiв прибулi у вiтальню лаке©.
- Прошу, панове, розходитись! Бенкет на цьому закiнчено, -
генерал-губернатор стояв нерухомо, збираючись з думками.
Гостi розходились. У великiй залi понуро стояв лакей бiля накритого
столу. Його зiр був прикований до великого торта, розмальованого в кольори
державного прапора зi словами:
Царствуй, сильний, державний.
Не знаючи, що робити з тортом, лакей непорушне стояв, чекаючи вищого
розпорядження.
Повертаючись додому, Панас Якович вiдчував схвильованiсть дружини, ©©
збуджений вигляд його непоко©в. Розумiв, що ©й пригадалося аристократичне
дiвоцтво з пишними танцями.
- Мабуть, дiти нашi вже поснули? - тихо запитав дружину.
- Може, - голос Олександри Михайлiвни прозвучав спадаючою хвилею пiсля
шторму. - Хотiла б, щоб ти, Панасе, теж вiдзначав бенкетами сво© нагороди
i звання.
- Тiсно в нашiй хатi на Кобищанах. Я запрошу кобищанську молодь. Це
краще за великосвiтський бенкет з манiрними танцями.
- А тво© гостi зрозумiють Бетховена, коли я гратиму на фортепiано?
- Зрозумiють.
* * *
Подi© розгорталися. Спалахували пожежi кожно© ночi. Наростала тривога,
наче передгрозовi хмари котилися над Землею i невiдомо де мали впасти
громовицями.
У мiсто вступали в повному озбро ннi, як у походi, частини кiнноти,
наводячи на обивателiв страх.
Слiдом прибув новий мiнiстр внутрiшнiх справ, шеф жандармiв Плеве. Вiн
розкинув свою величезну флегматичну генеральську тушу в екiпажi,
супроводжуваному, як галиччю, жандармськими вершниками. На обличчi
генерала написано стiльки грубезного зухвальства, що можна було читати
його думки: "Приборкати треба цю розгнуздану губернiю!"
Прибув у Полтаву i новий губернатор, князь Урусов. Форма цивiльного
генерала, кашкет з червоною облямiвкою, великий блискучий козирок, що
низько прикривав лоба, надавали йому вигляду хижого яструба.
Сам губернатор не по©хав на села катувати селян. Для цi © "чорно©"
роботи вiн привiз iз Гродно радника Фiлонова, що набув спецiальностi в
придушеннi селянських повстань В той час як князь Урусов читав романи i
сам захоплювався романiчними пригодами, його перший радник правив
губернi ю, а молебствiями допомагав йому старий пископ Iларiон, що вже за
життя причислився до сонму святих.
Тримав губернатор поруч себе Фiлонова i в день спецiального прийому
вiдповiдальних чиновникiв мiста. Начальник казенно© палати, вважаючи
небезпечним iти на прийом у такий непевний час, оголосив себе хворим i
доручив Панасу Яковичу заступити його в цьому дiлi.
Зважаючи на велику кiлькiсть прибулих на прийом чиновникiв, губернатор
навiть не запрошував ©х сiдати, викликав, як школярiв, i ставив перед ними
рiзнi парадоксальнi сво©м змiстом запитання. Дiйшла черга до Панаса
Яковича. Князь Урусов сидячи в крiслi, невiдомо куди томливо дивився
сво©ми круглими очима. Довгообразе обличчя прикрашували рижуватi
пiдстриженi вусики i невисоке волосся на головi. Можна було здогадатися,
що князь намагався сво ю зовнiшнiстю нагадувати iмператора. Вiд високого,
обшитого галунами комiра i до пояса всi груди та живiт князя були
прикрашенi численними нагородами. Тому його мундир виглядав панциром, на
якому переливалися золотi та срiбнi лати. Панасу Яковичу ввижалося, що вiн
сто©ть не перед живою людиною, а перед iдолом, що символiзу собою
непорушну вседержавну тупiсть, аби затьмарювати розум i почуття. До цього
iдола сходилися чини меншого калiбру, благоговiючи перед ним, щоб
заповнити порожнечу полохливо© душi великопiдданськими огризками
славослов'я, що звалися благословенним патрiотизмом. Аж ось цей iдол
заговорив. Його однозвучнi слова наче висипалися з порожньо© розсохло©
дiжки.
- На вiйськовiй службi були? - запитав князь, не зводячи очей.
Здавалося, вiн передоручив Фiлонову розглядати вiдвiдувачiв та вивчати
©хнi повадки.
- Нi, не проходив, ваше сiятельство.
- Ви начальник казенно© палати?
- Нi, заступник, ваше сiятельство.
- Конкретно, що ви викону те в сво©й установi?
- Все, що належить по посадi.
- А скiльки вхiдних i вихiдних паперiв пропуска за рiк казенна палата?
- П'ять тисяч шiстсот шiстдесят шiсть вхiдних i шiсть тисяч шiстдесят
шiсть з половиною вихiдних, ваше сiятельство!
- Чому з половиною?
- Тiльки один випадок був, коли вихiдну було написано не на повному
аркушi, а на половинi, ваше сiятельство!
Генерал-губернатор невиразно посмiхнувся i звiв на Панаса Яковича очi.
- Наказую збiльшити вдвiчi вхiднi i вихiднi!
- Слухаю, ваше сiятельство! Збiльшити вдвiчi! Можна йти?
- Можна! - губернатор глянув на Фiлонова i прочитав на його обличчi
невдоволення. - Нi... Стривайте. Чому носите мундир, наче не на себе
шитий, та й шпага висить, як позичена на вiдробiток?
- Прошу пробачення, ваше сiятельство! За клопотами цього не добачив.
- Мундир тугiше треба пiдтягати, пане статський раднику! Зна те устави?
- губернатор поглянув на Фiлонова, обличчя якого застигло в невдоволенiй
усмiшцi.
Мовчанка... Перед владними чиновниками стояв не замiсник начальника
казенно© палати Панас Рудченко, а незламний народолюбець Панас Мирний. Вiн
стиснув вуста, але не затамував думки: "Мерзеннi ви гнобителi людських
помислiв... Не зна те, що слово правди гострiше за вашi шпаги... Що iстина
сяйнiша за вашi ордени на мундирах... А чи зна те ви, що пiд вашими
стiльцями вже хита ться й полум'янi земля?"
У хвилиннiй мовчанцi вiдбувалася дуель. Зустрiлися двi непримиреннi
сили. Панасу Яковичу навiть хотiлося, щоб ця дуель продовжувалась. Вiн не
схилить свою голову перед цими двома державними страхопудами.
За стiнами цi © установи прихильники, що цiнують волелюбне слово.
Його iменi не знають цi замурованi орденами убогi душi. А може, вже чули
вiд донощикiв, та не знають, що носiй його сто©ть перед ними, смiливо
дивиться крiзь темно-синi окуляри. Автор "крамольних" творiв.
- Можна йти? - обiрвав дуель Панас Якович.
- Iдiть! - губернатор зневажливо махнув рукою i глянув запитливо на
Фiлонова, який сво©м гострим поглядом хотiв пройняти наскрiзь дуелянта.
Його коротко пiдстриженi рижуватi вусики iнодi ледь-ледь нервово
посiпувались, коли мружив очi, приховуючи в них налиту вщерть
самовпевненiсть вишколеного жандарма. Суворий i бундючний, вiн скидався на
закам'янiлу статую, що уособлю в собi непорушнiсть монархiчно©
державностi з усiма ©© атрибутами сваволi, безглуздя й гноблення.
Вийшовши з губернаторсько© управи, Панас Якович ще довго вiдчував на
собi його погляд, наче дотик чогось холодного й колючого. Хотiлося
одiрвати вiд себе той дотик, кинувши його в придорожну твань.
Дома зустрiла Олександра Михайлiвна запитаннями про прийом у
губернатора.
- Чи не запрошував новий губернатор на бенкет?
- Нi. Цей, мабуть, обходиться без танцiв. У нього надiйний помiчник,
якому вiн передоруча i танцi, i чортиханцi.
- Шкода.
Тiльки увечерi, коли завiтав Василенко, поволi розвiялися непри мнi
враження вiд прийому в губернатора. Розповiв Вiктору Iвановичу всi деталi
зустрiчi.
- Мав, друже, нагоду побачити зблизька прославленого радника Фiлонова?
- запитав Василенко.
- Не помiтити таку гидоту не можна.
- То ж додатковi очi, ушi й руки губернатора... Ти витримав неабиякий
iспит.
- Витримав...
* * *
Випадок, що трапився пiд час вистави "Власть тьмы", та подi© останнiх
тижнiв не сходили з думки. Хотiлося знову зустрiтися з
побратимами-залiзничниками, щиро порозмовляти з Гнатом, дещо розповiсти,
довiдатись про робiтниче життя. Адже кiлькiсть робiтникiв залiзничних
майстерень збiльшувалась у зв'язку з вiдкриттям ново© колi© Полтава - Ки©в
через Миргород, Ромодан, Лубни.
Люднiшою стала Куракiнська вулиця, що вела до недавно збудованого
Ки©вського вокзалу. Тут споруджувалися великi паровi млини, миловарня та
iншi пiдпри мства. Значно зросла й кiлькiсть ремiсникiв у мiстi.
Переобтяженiсть службою, щоденнi турботи, зустрiчi з друзями, по©здки
по губернi© не давали змоги здiйснити обiцянку провiдати Гната. Та ось
трапилась нагода. Повертаючись з ревiзiйно© по©здки, Панас Якович зустрiв
його на Пiвденному вокзалi. Дуже зрадiв, побачивши давнього приятеля. У
виразi Гнатового обличчя читав щось нове, невiдоме.
- Зустрiчаю агiтаторiв... З самого Харкова прибули, - та мничо
повiдомив Гнат. - В недiлю зiйдуться побратими в старому барацi. Читатиме
агiтатор... Приходьте... До побачення, - заклопотано поспiшав на перон...
На збори побратимiв Панас Якович одяг просте вбрання, що мало чим
рiзнилося вiд одягу майстрово© людини. Та й на руках помiтнi мозолi, бо
часто вистругував щось по господарству, орудував рубанком, сокирою,
пилкою, молотком.
Цього разу збори були люднiшими, нiж ранiше. Прибув агiтатор, середнiх
рокiв чоловiк з запалими щоками, кучмою чорного волосся на головi, з
iскристими очима. Його обсiли робiтники, слухали полiтичнi новини.
Агiтатор закликав пiдтримувати селянськi заколоти, допомагати
заколотникам, впливати на бiльшу органiзованiсть селянських виступiв.
З великим iнтересом сприймали повiдомлення про розвиток страйкового
руху, а далi агiтатор витяг з кишенi газету "Искра" i зачитав статтю
Ленiна "Проект нового закону про страйки".
Робiтники уважно слухали.
За пропозицi ю агiтатора побратими обрали страйковий комiтет, куди
увiйшов Гнат i кiлька молодих робiтникiв.
Можна було спостерегти, що тепер побратими набагато змiнилися у сво©й
поведiнцi й розмовах. Панас Якович читав у ©хнiх обличчях серйозну
задумливiсть, витримку. Чулися голоси:
- Робочий люд не поставлять на колiна!
- Звiсно, якщо ми клас, то значить сила...
- Капiталiсти й помiщики заодно проти робiтникiв i селянсько© бiдноти!
- Дiждемося, що й пани губитимуть штани.
- днатися треба.
- Взялися за дiло, будемо стояти смiло.
Панас Якович вiдчув, як росте нова сила, нова робiтнича свiдомiсть.
- Товариство! - почав вiн тиху, лагiдну розмову. - Не перший раз я
виступаю перед вами. Багато цiкавого розповiв вам агiтатор, а про те, що
робиться зараз на селах скривавлено© Полтавщини, ви самi зна те. Я хочу
повiдомити, що в Полтавi вже понад два роки живе письменник Володимир
Короленко... Гласнi мiсько© управи порушили питання про привiтання в
нашому мiстi письменника, який вiдбував багато рокiв заслання. Голова
управи Трегубов звернувся за дозволом до губернатора, а той заборонив
вiтати крамольного. така думка, щоб послати когось з робiтникiв до
Володимира Галактiоновича.
- Якщо чоловiк сто©ть за правду, то треба...
- Пошлiмо! - загомонiли робiтники.
- Чесному хай буде честь.
Обрали Гната i ще одного лiтнього сивовусого залiзничника.
Розходилися поодинцi. Панаса Яковича Гнат провiв аж на гору, до собору.
Тут ще стояли, розмовляли. Мирний повiдомив, що, нарештi, ма бути
здiйснене вiдкриття в Полтавi пам'ятника Котляревському.
- Шкода тiльки, що не на цiй горi буде красуватися пам'ятник, а на
Протопопiвськiй вулицi.
- Повiдомте, коли буде вiдкриття. Нашi прийдуть на свято.
Вже добре стемнiло, коли прощалися земляки. Далеко на пiвднi спалахнула
розшаленiла пожежа.
- Добре горить, - урочисто мовив Гнат.
- Хай горить, - задумливо вiдповiв Панас Якович, читаючи в тiй загравi
щось нове, тривожне.
Видно було, як виривалися iскри, проймали темiнь, братаючись з тихими
зорями збентежено© ночi.
Незабаром зацокотiли по вулицi копитами сотнi коней. Верхiвцi мчали на
пiвдень, ©х супроводжувало тужливе виття собак та розпачливий галас
сполоханого гайвороння.
* * *
На запрошення групи лiтераторiв узяти участь у збiрнику "На вiчну
пам'ять Котляревському" Мирний вирiшив подати свiй переклад кiлькох пiсень
про Гайавату Лонгфелло. Знаючи, що Короленко володi англiйською мовою та
сподiваючись вiд нього поради, вiн завiтав до Володимира Галактiоновича на
Малосадову вулицю разом з Василенком.
Короленко прийняв гостей у свiтлiй, просторiй вiтальнi, заставленiй
книжковими шафами. Панас Якович подарував йому збiрку сво©х творiв з
написом: "Славному писателю земли русской, Владимиру Галактионовичу
Короленко, в знак искренней благодарности и глубокого уважения. Полтава.
1903 года".
Зворушений подарунком, Володимир Галактiонович дiстав iз шафи свою
повiсть "Без языка" i написав на нiй:
"Панасу Мирному от искреннего доброжелателя. В. Короленко. 1903 г.
Полтава".
- Як справа з вiдкриттям пам'ятника Котляревському? - звернувся вiн до
Василенка.
- Дозволено... Але не все гаразд.
- Знову перешкоди?
- Сам шеф жандармiв Плеве розглядав проект. Викреслив головний напис,
запроектований на пам'ятнику:
"Рiдний край сво му першому поетовi Iвановi Котляревському". Написи з
"Наталки Полтавки" та шевченкiвського послання "На вiчну пам'ять
Котляревському" залишив, при умовi, щоб у них було "сохранено общерусское
правописание".
- Дивно! - обурено вигукнув Короленко.
- Це ще не все. Мiнiстр внутрiшнiх справ наказав полтавському
губернатору не дозволяти виступiв i привiтань пiд час вiдкриття мовою
народу, що його прославив Котляревський. А князь Урусов ви©хав за кордон,
доручивши вiце-губернатору Фонвiзiну та пискому Iларiону виконувати
вказiвки Плеве.
- Без князя Урусова теж може вiдбутися свято. Але вiдкривати пам'ятник
пiд безпосереднiм контролем шефа жандармiв - це ганьба свiтового значення.
Треба протестувати. Кричати на повний голос! Заборонити рiдною мовою
прославляти iм'я свого народного поета?! - Короленко схвильовано звiвся,
почав ходити. - Це можливе лише в державi, де все пiдпорядковане законам
гноблення, де вiд обраного за лакейську убогодухiсть академiка до
чиновничка найнижчого рангу прославля ться тиранiя й недоумство. -
Зупинився, тоскно дивлячись у вiкно на кобищанськi кра види з обвiтреними
хижами та кособокими курятниками. - Все, все може витримати i терпiти цей
багатострадний народ, iсторична доля якого так i проситься на оспiвування
в геро©чних поемах i романах. Мене хвилюють укра©нськi народнi думи. хнi
невiльницькi мотиви викарбуванi й у характерi людей.
- Цi мотиви, - обiзвався Мирний, - рiднять нашу поезiю з пiснями iнших
поневолених народiв. Я так уявляю й пiснi Лонгфелло...
- Так... Коли я був у Америцi, мене вразила популярнiсть пiсень
Лонгфелло, в яких заплямову ться американське рабство. Капiталiстам
байдуже до духовного життя пiвнiчноамериканських iндiанцiв.
- Зда ться, найкраще розповiв про це життя Лонгфелло в "Пiснi про
Гайавату"? - запитав Панас Якович.
- Безперечно... Твiр пройнято загальнолюдським гуманiзмом.
- Хотiлося б зберегти цей дух гуманiзму i в укра©нському перекладi, -
Панас Якович розгорнув теку i поклав на стiл рукопис.
Короленко почав читати.
Далi дiстав англiйський текст, звiряв з укра©нським перекладом.
- Чудово, Панасе Яковичу! Лише окремi слова треба, на мiй погляд,
замiнити, щоб вiдповiдали оригiналовi.
- За поради спасибi...
- Де ви ма те друкувати переклад?
- У збiрнику, присвяченому пам'ятi Котляревського.
- Кращого нiчого й вигадати не можна! Iменно в збiрнику пам'ятi
укра©нського нацiонального поета. Хай звучить свiтовий перегук великих
гуманiстiв! Прошу залишити рукопис. Я гаразд його перегляну. Велике дiло
ви робите...
- Не вперше ми, наступники Котляревського, простяга мо через океан руку
братерства поневоленим народам. Нещодавно Борис Грiнченко в поемi
"Матильда Аграманте" прославив геро©чну дочку кубинського народу, що
вiддала сво життя в боротьбi проти колонiзаторiв.
- Приклад гiдний уваги iсторикiв, - Володимир Галактiонович, труснувши
сво ю буйною шевелюрою, на мить замислився. - Ваше вiдвiдування принесло
менi багато при мностi. Хочеться разом з вами подiляти хвилювання, що
тривожать усiх нас. Отже, про час вiкриття пам'ятника Котляревському
сповiстiть мене. Вiзьму участь у святi.
- Наше завдання поляга в тому, щоб вiдкриття пам'ятника вилилось у
всенародне свято. Не можна погодитися з деякими особами, що радi були б
перетворити цю знаменну подiю в урядовий акт благодiйства, подiбного на
те, коли ситi кидають iз свого столу крихти голодним, а самi злорадно
потiшаються.
- Ваша правда... Так було, так ...
- Але так не повинно бути... Святкування, на мiй погляд, покаже нам
непримиреннiсть двох таборiв у суспiльствi i серед лiтераторiв також.
- Я при днуюсь до того табору, в якому будете ви, Панасе Яковичу, -
по-приятельськи потисли один одному руки.
* * *
У повенi подiй "i день iде, i нiч iде", i човен вистражданих мрiй
гойда люта хвиля, а вiн пливе до берегiв осяяних надай...
З наближенням свята вiдкриття пам'ятника Котляревському Панас Якович
розсилав листи сво©м друзям i знайомим, запрошував прибути в Полтаву 30
серпня 1903 року. До Заньковецько© вiн писав:
"Ясна Зоре нашого кону,
Славетна панi-добродiйко,
Марi Костянтинiвно!
Городяни запрошують Вас прийняти участь у виставi "Наталки Полтавки"
пiд час святкування постанови пам'ятника нашому славетному письменниковi
Котляревському. До ©х запросин ударяюсь i вiд себе до Вас, наша ясна Зоре,
з низьким уклоном: допоможiть нам вiдбути наше святкування, як воно
годиться задля такого значного для усього краю свята. Ми певнi, що Ваша
завжди прихильна до слави рiдного краю душа не обдiле нас сво ю ласкою, а
Ваше чуле серце не обмине теплою прихильнiстю до нашого благання i жаги -
бачити рядом з такими талановитими виставниками "Наталки Полтавки", як
Кропивницький, Саксаганський, Садовський i Затиркевичка, i Вас, наша ясна
Зоре! Кропивницький i брати Тобiлевичi з великою охотою згодилися на нашi
запросини, а славетний наш музика - Микола Вiталiйович Лисенко пообiцяв
прибути i виставити разом з "Наталкою Полтавкою" написану ним задля такого
значного свята Кантату на вiчну пам'ять Котляревському...
Жiнка моя гаряче обiйма Вас i запрошу до сво © власно© хати, що хоч i
далеченько вiд города (на 3-й Кобищанськiй вулицi), зате серед саду
зеленого, на пiдгiр'© пишному примостилася i рада-радiсiнька прикрити Вас
i вiд спеки сонячно©, i вiд гаму та кiптяви городянсько©. При©здiть, будь
ласка!
До Вас усiм серцем i душею прихильний П. Рудченко"
Дав прочитати лист Олександрi Михайлiвнi.
- Дуже добре, - зауважила вона. - Але чому твiй лист звучить не тiльки
нотами запрошення, а й благанням прибути до Полтави нашiй милiй подрузi?
- Бо менi вiдомi деякi обставини дiяльностi Заньковецько©. Прикрi
недомовленостi виникають у не© з Миколою Садовським. Може статися так, що
цього разу доведеться слухати Наталку у виконаннi не Заньковецько©, а
Лiницько©.
- При днуюсь до твого, Панасе, листа, бо дуже хочу бачити Марiю
Костянтинiвну в нашому домi, - неспокiй бринiв у словах Олександри
Михайлiвни.
- Крiм усього, менi необхiдно зустрiти Марiю Костянтинiвну в творчих
справах. Адже вона добре змогла мотивувати розв'язку драми "Лимерiвна". То
хотiв би порадитись про закiнчення роману "Повiя", який я пишу вже багато
рокiв. Марiя Костянтинiвна чуло розбира ться в колiзiях жiночо© душi.
- Це необхiдно? - споважнiло запитала Олександра Михайлiвна.
- Так... © поради вагомi для психологiчних мотивацiй. Недарма сонячний
промiнь, торкаючись землi, розпорошу ться барвами веселки. Такими я уявляю
гру й товариське слово одержимо© великим талантом акторки, ©й дано силу
проникати в найпота мнiшi куточки людсько© душi, особливо жiночо©.
* * *
Готуванням до свята заповнювалось усе дозвiлля Панаса Яковича.
Розумiючи його iсторичну вагу, вiн збирався використати зустрiч для
узгодження i координацi© багатьох заходiв у культурному життi. Раз у раз
надходили звiдомлення про намiри багатьох дiячiв прибути до Полтави. Все
це мало вилитися в демонстрацiю i згуртування розпорошених демократичних
сил укра©нсько© iнтелiгенцi©, що несла просвiток народним масам.
Напередоднi свята пожвавився рух у мiстi. Прибув переповнений
пасажирами ки©вський по©зд. Ще ранiше при©хали гостi з Галичини та
Буковини. На квартирi повiреного Миколи Андрiйовича Дмитрi ва вiдбувалася
нарада членiв комiсi© по улаштуванню свята. В нiй взяли участь прибулi
представники з iнших мiст.
Панас Якович приховував сво хвилювання. Але збентеженiсть його гостi
читали у виразi проникливих очей, прикритих синяво-прозорими окулярами.
Рухливий, енергiйний Борис Грiнченко, що прибув з Ки ва, гаряче
говорив:
- Ми повиннi протестувати проти заборони рiдно© мови. Протестувати!
Всiма засобами протестувати!
- Але як? - запитував Микола Андрiйович.
- Можна не пiти на офiцiйну частину. А згодом з'явитися з вiнками i
влаштувати народне свято, - обiзвався Василенко.
- Нi! - знову гарячився Грiнченко. - Треба протестувати саме в ту мить,
коли голова зборiв заборонить комусь промовляти. Демонстративно ма мо
скласти свiй протест!
Учасники наради завагалися.
- Я пiдтримую Бориса Дмитровича, - обiзвався Панас Якович. - На свято
прибудуть i нашi друзi, i тi, що намагаються надати всiй подi©
казенно-офiцiйного змiсту. Спостерiгаючи всi перипетi© в готуваннi до
свята, я зрозумiв, що тут вiдбува ться зiткнення двох тенденцiй... Я б
сказав, зiткнення двох протилежних сил.
- Правильно, Панасе Яковичу! Нам треба бути передбачливими й рiшучими,
- вдумливо й сердечне заговорив Михайло Коцюбинський. - Наше, прибуле
сюди, чернiгiвське драматичне товариство настро не радикально.
- А може, нам досягти б яко©сь згоди? - обiзвався представник "Нового
времени" Горленко. - Шкода, що тут нема посла вiденського парламенту
Романчука. Менi вiдомо, що вiн за згоду, за примирення обох тенденцiй.
Адже й Котляревський говорив: "Де згода в сiмействi..."
- Не про ту згоду йдеться в "Наталцi Полтавцi", - Коцюбинський,
посмiхнувшись, переглянувся з Панасом Яковичем.
- Отже, товариство, будемо рiшучими... Нас пiдтрима молодь! - вiв далi
Грiнченко. - На свято прибула й Леся Укра©нка. Вона непримиренна. З нею
чернiгiвська приятелька Андрi вська. До них прислуха ться радикально
настро на молодь.
- Витрима мо iспит...
- Не вiддамо на поталу нашого Котляревського... У пiднесеному настро©
розходилися учасники наради... Ще зрання 30 серпня на вулицях купчилися
люди, насторожено походжали полiца©. Мiщани збиралися до кладовищенсько©
церкви. Тут дряхлий пископ Iларiон вiдправив панахиду. А тим часом бiля
могили Котляревського скупчилася сила-силенна люду.
Пiсля того служiння учасники молебства на чолi з пископом рушили до
пам'ятника на Протопопiвськiй вулицi. Сюди прибув вiце-губернатор Фонвiзiн
з урядовими особами. Як тiльки Iларiон обiйшов з кропилом пам'ятник,
вiце-губернатор з головою управи Трегубовим взялися за бинду, щоб стягти
покривало з пам'ятника. У вiце-губернатора був такий
урочисто-самовпевнений вигляд, нiби вiн хотiв пiдкреслити, що недарма
якийсь iз його прадiдiв написав комедiю "Недоросль".
Покривало впало... Закрасувався бронзовий бюст поета, а на постаментi
горель фи: троянцi-запорожцi на чолi з Ене м човнами вiдпливають у мандри,
сцена з "Москаля-чарiвника", постать Наталки з вiдрами на коромислi i бiля
не© пан возний.
Запанувала урочиста тиша. Вiце-губернатор i голова управи стояли, нiби
переможцi, що виграли баталiю... Але такий урочистий спокiй тривав лише
кiлька хвилин. Делегати рiзних груп вiнками оточили пам'ятник. На
постамент зiйшов Борис Грiнченко i голосно зачитував напис на кожному
вiнку:
- Вiд письменникiв Ки ва: "Ти до нового всесвiтнього життя збудив рiдне
слово"... Вiд Укра©нсько-руського наукового товариства у Львовi... Вiд
Одеського лiтературно-артистичного товариства: "Батьковi ново© укра©нсько©
лiтератури, славетному автору "Наталки Полтавки"... Вiд львiвського
товариства "Просвiта": "Народному просвiтителевi"... Вiд академiчно©
громади в Галичинi: "Будеш, батьку, панувати, поки живуть люди, поки сонце
з неба ся , тебе не забудуть"... Вiд товариства укра©нських дiвчат у
Львовi...
Покладення кожного вiнка супроводилося гучним "Слава!". Тисячнi голоси
лунали на вулицi. Нарештi всi вони злились у неугавне, урочисте й грiзне
"Сла-а-а-ва-а!".
Вiце-губернатор, пископ, урядовi особи десь зникли. Перемогло народне
свято...
Почалось урочисте засiдання мiсько© думи в театральному залi
гоголiвського будинку. Засiдання вiдкрив мiський голова Трегубов. У
президi© зайняли мiсця й члени управи губернiального земства з головою
генерал-губернатора на подiбних бенкетах залежить i вирiшення ним
державних справ.
Панас Якович спостерiгав грацiйнi рухи дружини, що пожвавiшала, нiби
скинула з себе чимало рокiв. Радiв за дружину. Вирiшив також скористатися
нагодою, пiдiйти до губернатора та поговорити про дозвiл на вiдкриття
пам'ятника Котляревському.
Але губернатор затримався в танцi, вiддаючи шанобу вправнiй партнерцi.
В цей час з'явився ад'ютант. Коли закiнчився танець, Панас Якович швидко
пiдiйшов до Б льгарда, який, передаючи йому Олександру Михайлiвну,
привiтно посмiхнувся. Та ад'ютант вручив губернатору телеграму.
Читаючи ©©, вiн нахмурив брови, брижi збулися на лобi i виступили
краплинки поту.
- Панове! - звернувся вiн до гостей. - Прошу пробачення перед дамами.
Мужчин негайно запрошую до себе! - попрямував до вiтальнi. Тi пiшли за
ним, чекали якогось несподiваного повiдомлення.
Губернатор, тримаючи в руцi телеграму, пронизливим, аж тремтливим
голосом повiдомив:
- Панове! Одержано сумну звiстку. Мiнiстра внутрiшнiх справ, його
свiтлiсть Сипягiна вбито... - генерал-губернатор не знав, що казати далi.
Блаженний вигляд його очей, яким вiн щедро нагороджував перед тим
учасникiв бенкету, раптово змiнився на зловiсно-роздратований. Наче двi
акули виринули з його орбiт. У голосi задзвенiли ноти хижо© лютi. -
Шибениць мало! Не дамо похитнути трон велико© iмперi©! - iстеричним
голосом затяг:
Боже, царя храни!
Пiдхопили iншi. Але царський гiмн не набував потрiбного звучання, хоч
губернатор i намагався перекричати всiх словами: "На страх врагам!"
Виручили спiвакiв прибулi у вiтальню лаке©.
- Прошу, панове, розходитись! Бенкет на цьому закiнчено, -
генерал-губернатор стояв нерухомо, збираючись з думками.
Гостi розходились. У великiй залi понуро стояв лакей бiля накритого
столу. Його зiр був прикований до великого торта, розмальованого в кольори
державного прапора зi словами:
Царствуй, сильний, державний.
Не знаючи, що робити з тортом, лакей непорушне стояв, чекаючи вищого
розпорядження.
Повертаючись додому, Панас Якович вiдчував схвильованiсть дружини, ©©
збуджений вигляд його непоко©в. Розумiв, що ©й пригадалося аристократичне
дiвоцтво з пишними танцями.
- Мабуть, дiти нашi вже поснули? - тихо запитав дружину.
- Може, - голос Олександри Михайлiвни прозвучав спадаючою хвилею пiсля
шторму. - Хотiла б, щоб ти, Панасе, теж вiдзначав бенкетами сво© нагороди
i звання.
- Тiсно в нашiй хатi на Кобищанах. Я запрошу кобищанську молодь. Це
краще за великосвiтський бенкет з манiрними танцями.
- А тво© гостi зрозумiють Бетховена, коли я гратиму на фортепiано?
- Зрозумiють.
* * *
Подi© розгорталися. Спалахували пожежi кожно© ночi. Наростала тривога,
наче передгрозовi хмари котилися над Землею i невiдомо де мали впасти
громовицями.
У мiсто вступали в повному озбро ннi, як у походi, частини кiнноти,
наводячи на обивателiв страх.
Слiдом прибув новий мiнiстр внутрiшнiх справ, шеф жандармiв Плеве. Вiн
розкинув свою величезну флегматичну генеральську тушу в екiпажi,
супроводжуваному, як галиччю, жандармськими вершниками. На обличчi
генерала написано стiльки грубезного зухвальства, що можна було читати
його думки: "Приборкати треба цю розгнуздану губернiю!"
Прибув у Полтаву i новий губернатор, князь Урусов. Форма цивiльного
генерала, кашкет з червоною облямiвкою, великий блискучий козирок, що
низько прикривав лоба, надавали йому вигляду хижого яструба.
Сам губернатор не по©хав на села катувати селян. Для цi © "чорно©"
роботи вiн привiз iз Гродно радника Фiлонова, що набув спецiальностi в
придушеннi селянських повстань В той час як князь Урусов читав романи i
сам захоплювався романiчними пригодами, його перший радник правив
губернi ю, а молебствiями допомагав йому старий пископ Iларiон, що вже за
життя причислився до сонму святих.
Тримав губернатор поруч себе Фiлонова i в день спецiального прийому
вiдповiдальних чиновникiв мiста. Начальник казенно© палати, вважаючи
небезпечним iти на прийом у такий непевний час, оголосив себе хворим i
доручив Панасу Яковичу заступити його в цьому дiлi.
Зважаючи на велику кiлькiсть прибулих на прийом чиновникiв, губернатор
навiть не запрошував ©х сiдати, викликав, як школярiв, i ставив перед ними
рiзнi парадоксальнi сво©м змiстом запитання. Дiйшла черга до Панаса
Яковича. Князь Урусов сидячи в крiслi, невiдомо куди томливо дивився
сво©ми круглими очима. Довгообразе обличчя прикрашували рижуватi
пiдстриженi вусики i невисоке волосся на головi. Можна було здогадатися,
що князь намагався сво ю зовнiшнiстю нагадувати iмператора. Вiд високого,
обшитого галунами комiра i до пояса всi груди та живiт князя були
прикрашенi численними нагородами. Тому його мундир виглядав панциром, на
якому переливалися золотi та срiбнi лати. Панасу Яковичу ввижалося, що вiн
сто©ть не перед живою людиною, а перед iдолом, що символiзу собою
непорушну вседержавну тупiсть, аби затьмарювати розум i почуття. До цього
iдола сходилися чини меншого калiбру, благоговiючи перед ним, щоб
заповнити порожнечу полохливо© душi великопiдданськими огризками
славослов'я, що звалися благословенним патрiотизмом. Аж ось цей iдол
заговорив. Його однозвучнi слова наче висипалися з порожньо© розсохло©
дiжки.
- На вiйськовiй службi були? - запитав князь, не зводячи очей.
Здавалося, вiн передоручив Фiлонову розглядати вiдвiдувачiв та вивчати
©хнi повадки.
- Нi, не проходив, ваше сiятельство.
- Ви начальник казенно© палати?
- Нi, заступник, ваше сiятельство.
- Конкретно, що ви викону те в сво©й установi?
- Все, що належить по посадi.
- А скiльки вхiдних i вихiдних паперiв пропуска за рiк казенна палата?
- П'ять тисяч шiстсот шiстдесят шiсть вхiдних i шiсть тисяч шiстдесят
шiсть з половиною вихiдних, ваше сiятельство!
- Чому з половиною?
- Тiльки один випадок був, коли вихiдну було написано не на повному
аркушi, а на половинi, ваше сiятельство!
Генерал-губернатор невиразно посмiхнувся i звiв на Панаса Яковича очi.
- Наказую збiльшити вдвiчi вхiднi i вихiднi!
- Слухаю, ваше сiятельство! Збiльшити вдвiчi! Можна йти?
- Можна! - губернатор глянув на Фiлонова i прочитав на його обличчi
невдоволення. - Нi... Стривайте. Чому носите мундир, наче не на себе
шитий, та й шпага висить, як позичена на вiдробiток?
- Прошу пробачення, ваше сiятельство! За клопотами цього не добачив.
- Мундир тугiше треба пiдтягати, пане статський раднику! Зна те устави?
- губернатор поглянув на Фiлонова, обличчя якого застигло в невдоволенiй
усмiшцi.
Мовчанка... Перед владними чиновниками стояв не замiсник начальника
казенно© палати Панас Рудченко, а незламний народолюбець Панас Мирний. Вiн
стиснув вуста, але не затамував думки: "Мерзеннi ви гнобителi людських
помислiв... Не зна те, що слово правди гострiше за вашi шпаги... Що iстина
сяйнiша за вашi ордени на мундирах... А чи зна те ви, що пiд вашими
стiльцями вже хита ться й полум'янi земля?"
У хвилиннiй мовчанцi вiдбувалася дуель. Зустрiлися двi непримиреннi
сили. Панасу Яковичу навiть хотiлося, щоб ця дуель продовжувалась. Вiн не
схилить свою голову перед цими двома державними страхопудами.
За стiнами цi © установи прихильники, що цiнують волелюбне слово.
Його iменi не знають цi замурованi орденами убогi душi. А може, вже чули
вiд донощикiв, та не знають, що носiй його сто©ть перед ними, смiливо
дивиться крiзь темно-синi окуляри. Автор "крамольних" творiв.
- Можна йти? - обiрвав дуель Панас Якович.
- Iдiть! - губернатор зневажливо махнув рукою i глянув запитливо на
Фiлонова, який сво©м гострим поглядом хотiв пройняти наскрiзь дуелянта.
Його коротко пiдстриженi рижуватi вусики iнодi ледь-ледь нервово
посiпувались, коли мружив очi, приховуючи в них налиту вщерть
самовпевненiсть вишколеного жандарма. Суворий i бундючний, вiн скидався на
закам'янiлу статую, що уособлю в собi непорушнiсть монархiчно©
державностi з усiма ©© атрибутами сваволi, безглуздя й гноблення.
Вийшовши з губернаторсько© управи, Панас Якович ще довго вiдчував на
собi його погляд, наче дотик чогось холодного й колючого. Хотiлося
одiрвати вiд себе той дотик, кинувши його в придорожну твань.
Дома зустрiла Олександра Михайлiвна запитаннями про прийом у
губернатора.
- Чи не запрошував новий губернатор на бенкет?
- Нi. Цей, мабуть, обходиться без танцiв. У нього надiйний помiчник,
якому вiн передоруча i танцi, i чортиханцi.
- Шкода.
Тiльки увечерi, коли завiтав Василенко, поволi розвiялися непри мнi
враження вiд прийому в губернатора. Розповiв Вiктору Iвановичу всi деталi
зустрiчi.
- Мав, друже, нагоду побачити зблизька прославленого радника Фiлонова?
- запитав Василенко.
- Не помiтити таку гидоту не можна.
- То ж додатковi очi, ушi й руки губернатора... Ти витримав неабиякий
iспит.
- Витримав...
* * *
Випадок, що трапився пiд час вистави "Власть тьмы", та подi© останнiх
тижнiв не сходили з думки. Хотiлося знову зустрiтися з
побратимами-залiзничниками, щиро порозмовляти з Гнатом, дещо розповiсти,
довiдатись про робiтниче життя. Адже кiлькiсть робiтникiв залiзничних
майстерень збiльшувалась у зв'язку з вiдкриттям ново© колi© Полтава - Ки©в
через Миргород, Ромодан, Лубни.
Люднiшою стала Куракiнська вулиця, що вела до недавно збудованого
Ки©вського вокзалу. Тут споруджувалися великi паровi млини, миловарня та
iншi пiдпри мства. Значно зросла й кiлькiсть ремiсникiв у мiстi.
Переобтяженiсть службою, щоденнi турботи, зустрiчi з друзями, по©здки
по губернi© не давали змоги здiйснити обiцянку провiдати Гната. Та ось
трапилась нагода. Повертаючись з ревiзiйно© по©здки, Панас Якович зустрiв
його на Пiвденному вокзалi. Дуже зрадiв, побачивши давнього приятеля. У
виразi Гнатового обличчя читав щось нове, невiдоме.
- Зустрiчаю агiтаторiв... З самого Харкова прибули, - та мничо
повiдомив Гнат. - В недiлю зiйдуться побратими в старому барацi. Читатиме
агiтатор... Приходьте... До побачення, - заклопотано поспiшав на перон...
На збори побратимiв Панас Якович одяг просте вбрання, що мало чим
рiзнилося вiд одягу майстрово© людини. Та й на руках помiтнi мозолi, бо
часто вистругував щось по господарству, орудував рубанком, сокирою,
пилкою, молотком.
Цього разу збори були люднiшими, нiж ранiше. Прибув агiтатор, середнiх
рокiв чоловiк з запалими щоками, кучмою чорного волосся на головi, з
iскристими очима. Його обсiли робiтники, слухали полiтичнi новини.
Агiтатор закликав пiдтримувати селянськi заколоти, допомагати
заколотникам, впливати на бiльшу органiзованiсть селянських виступiв.
З великим iнтересом сприймали повiдомлення про розвиток страйкового
руху, а далi агiтатор витяг з кишенi газету "Искра" i зачитав статтю
Ленiна "Проект нового закону про страйки".
Робiтники уважно слухали.
За пропозицi ю агiтатора побратими обрали страйковий комiтет, куди
увiйшов Гнат i кiлька молодих робiтникiв.
Можна було спостерегти, що тепер побратими набагато змiнилися у сво©й
поведiнцi й розмовах. Панас Якович читав у ©хнiх обличчях серйозну
задумливiсть, витримку. Чулися голоси:
- Робочий люд не поставлять на колiна!
- Звiсно, якщо ми клас, то значить сила...
- Капiталiсти й помiщики заодно проти робiтникiв i селянсько© бiдноти!
- Дiждемося, що й пани губитимуть штани.
- днатися треба.
- Взялися за дiло, будемо стояти смiло.
Панас Якович вiдчув, як росте нова сила, нова робiтнича свiдомiсть.
- Товариство! - почав вiн тиху, лагiдну розмову. - Не перший раз я
виступаю перед вами. Багато цiкавого розповiв вам агiтатор, а про те, що
робиться зараз на селах скривавлено© Полтавщини, ви самi зна те. Я хочу
повiдомити, що в Полтавi вже понад два роки живе письменник Володимир
Короленко... Гласнi мiсько© управи порушили питання про привiтання в
нашому мiстi письменника, який вiдбував багато рокiв заслання. Голова
управи Трегубов звернувся за дозволом до губернатора, а той заборонив
вiтати крамольного. така думка, щоб послати когось з робiтникiв до
Володимира Галактiоновича.
- Якщо чоловiк сто©ть за правду, то треба...
- Пошлiмо! - загомонiли робiтники.
- Чесному хай буде честь.
Обрали Гната i ще одного лiтнього сивовусого залiзничника.
Розходилися поодинцi. Панаса Яковича Гнат провiв аж на гору, до собору.
Тут ще стояли, розмовляли. Мирний повiдомив, що, нарештi, ма бути
здiйснене вiдкриття в Полтавi пам'ятника Котляревському.
- Шкода тiльки, що не на цiй горi буде красуватися пам'ятник, а на
Протопопiвськiй вулицi.
- Повiдомте, коли буде вiдкриття. Нашi прийдуть на свято.
Вже добре стемнiло, коли прощалися земляки. Далеко на пiвднi спалахнула
розшаленiла пожежа.
- Добре горить, - урочисто мовив Гнат.
- Хай горить, - задумливо вiдповiв Панас Якович, читаючи в тiй загравi
щось нове, тривожне.
Видно було, як виривалися iскри, проймали темiнь, братаючись з тихими
зорями збентежено© ночi.
Незабаром зацокотiли по вулицi копитами сотнi коней. Верхiвцi мчали на
пiвдень, ©х супроводжувало тужливе виття собак та розпачливий галас
сполоханого гайвороння.
* * *
На запрошення групи лiтераторiв узяти участь у збiрнику "На вiчну
пам'ять Котляревському" Мирний вирiшив подати свiй переклад кiлькох пiсень
про Гайавату Лонгфелло. Знаючи, що Короленко володi англiйською мовою та
сподiваючись вiд нього поради, вiн завiтав до Володимира Галактiоновича на
Малосадову вулицю разом з Василенком.
Короленко прийняв гостей у свiтлiй, просторiй вiтальнi, заставленiй
книжковими шафами. Панас Якович подарував йому збiрку сво©х творiв з
написом: "Славному писателю земли русской, Владимиру Галактионовичу
Короленко, в знак искренней благодарности и глубокого уважения. Полтава.
1903 года".
Зворушений подарунком, Володимир Галактiонович дiстав iз шафи свою
повiсть "Без языка" i написав на нiй:
"Панасу Мирному от искреннего доброжелателя. В. Короленко. 1903 г.
Полтава".
- Як справа з вiдкриттям пам'ятника Котляревському? - звернувся вiн до
Василенка.
- Дозволено... Але не все гаразд.
- Знову перешкоди?
- Сам шеф жандармiв Плеве розглядав проект. Викреслив головний напис,
запроектований на пам'ятнику:
"Рiдний край сво му першому поетовi Iвановi Котляревському". Написи з
"Наталки Полтавки" та шевченкiвського послання "На вiчну пам'ять
Котляревському" залишив, при умовi, щоб у них було "сохранено общерусское
правописание".
- Дивно! - обурено вигукнув Короленко.
- Це ще не все. Мiнiстр внутрiшнiх справ наказав полтавському
губернатору не дозволяти виступiв i привiтань пiд час вiдкриття мовою
народу, що його прославив Котляревський. А князь Урусов ви©хав за кордон,
доручивши вiце-губернатору Фонвiзiну та пискому Iларiону виконувати
вказiвки Плеве.
- Без князя Урусова теж може вiдбутися свято. Але вiдкривати пам'ятник
пiд безпосереднiм контролем шефа жандармiв - це ганьба свiтового значення.
Треба протестувати. Кричати на повний голос! Заборонити рiдною мовою
прославляти iм'я свого народного поета?! - Короленко схвильовано звiвся,
почав ходити. - Це можливе лише в державi, де все пiдпорядковане законам
гноблення, де вiд обраного за лакейську убогодухiсть академiка до
чиновничка найнижчого рангу прославля ться тиранiя й недоумство. -
Зупинився, тоскно дивлячись у вiкно на кобищанськi кра види з обвiтреними
хижами та кособокими курятниками. - Все, все може витримати i терпiти цей
багатострадний народ, iсторична доля якого так i проситься на оспiвування
в геро©чних поемах i романах. Мене хвилюють укра©нськi народнi думи. хнi
невiльницькi мотиви викарбуванi й у характерi людей.
- Цi мотиви, - обiзвався Мирний, - рiднять нашу поезiю з пiснями iнших
поневолених народiв. Я так уявляю й пiснi Лонгфелло...
- Так... Коли я був у Америцi, мене вразила популярнiсть пiсень
Лонгфелло, в яких заплямову ться американське рабство. Капiталiстам
байдуже до духовного життя пiвнiчноамериканських iндiанцiв.
- Зда ться, найкраще розповiв про це життя Лонгфелло в "Пiснi про
Гайавату"? - запитав Панас Якович.
- Безперечно... Твiр пройнято загальнолюдським гуманiзмом.
- Хотiлося б зберегти цей дух гуманiзму i в укра©нському перекладi, -
Панас Якович розгорнув теку i поклав на стiл рукопис.
Короленко почав читати.
Далi дiстав англiйський текст, звiряв з укра©нським перекладом.
- Чудово, Панасе Яковичу! Лише окремi слова треба, на мiй погляд,
замiнити, щоб вiдповiдали оригiналовi.
- За поради спасибi...
- Де ви ма те друкувати переклад?
- У збiрнику, присвяченому пам'ятi Котляревського.
- Кращого нiчого й вигадати не можна! Iменно в збiрнику пам'ятi
укра©нського нацiонального поета. Хай звучить свiтовий перегук великих
гуманiстiв! Прошу залишити рукопис. Я гаразд його перегляну. Велике дiло
ви робите...
- Не вперше ми, наступники Котляревського, простяга мо через океан руку
братерства поневоленим народам. Нещодавно Борис Грiнченко в поемi
"Матильда Аграманте" прославив геро©чну дочку кубинського народу, що
вiддала сво життя в боротьбi проти колонiзаторiв.
- Приклад гiдний уваги iсторикiв, - Володимир Галактiонович, труснувши
сво ю буйною шевелюрою, на мить замислився. - Ваше вiдвiдування принесло
менi багато при мностi. Хочеться разом з вами подiляти хвилювання, що
тривожать усiх нас. Отже, про час вiкриття пам'ятника Котляревському
сповiстiть мене. Вiзьму участь у святi.
- Наше завдання поляга в тому, щоб вiдкриття пам'ятника вилилось у
всенародне свято. Не можна погодитися з деякими особами, що радi були б
перетворити цю знаменну подiю в урядовий акт благодiйства, подiбного на
те, коли ситi кидають iз свого столу крихти голодним, а самi злорадно
потiшаються.
- Ваша правда... Так було, так ...
- Але так не повинно бути... Святкування, на мiй погляд, покаже нам
непримиреннiсть двох таборiв у суспiльствi i серед лiтераторiв також.
- Я при днуюсь до того табору, в якому будете ви, Панасе Яковичу, -
по-приятельськи потисли один одному руки.
* * *
У повенi подiй "i день iде, i нiч iде", i човен вистражданих мрiй
гойда люта хвиля, а вiн пливе до берегiв осяяних надай...
З наближенням свята вiдкриття пам'ятника Котляревському Панас Якович
розсилав листи сво©м друзям i знайомим, запрошував прибути в Полтаву 30
серпня 1903 року. До Заньковецько© вiн писав:
"Ясна Зоре нашого кону,
Славетна панi-добродiйко,
Марi Костянтинiвно!
Городяни запрошують Вас прийняти участь у виставi "Наталки Полтавки"
пiд час святкування постанови пам'ятника нашому славетному письменниковi
Котляревському. До ©х запросин ударяюсь i вiд себе до Вас, наша ясна Зоре,
з низьким уклоном: допоможiть нам вiдбути наше святкування, як воно
годиться задля такого значного для усього краю свята. Ми певнi, що Ваша
завжди прихильна до слави рiдного краю душа не обдiле нас сво ю ласкою, а
Ваше чуле серце не обмине теплою прихильнiстю до нашого благання i жаги -
бачити рядом з такими талановитими виставниками "Наталки Полтавки", як
Кропивницький, Саксаганський, Садовський i Затиркевичка, i Вас, наша ясна
Зоре! Кропивницький i брати Тобiлевичi з великою охотою згодилися на нашi
запросини, а славетний наш музика - Микола Вiталiйович Лисенко пообiцяв
прибути i виставити разом з "Наталкою Полтавкою" написану ним задля такого
значного свята Кантату на вiчну пам'ять Котляревському...
Жiнка моя гаряче обiйма Вас i запрошу до сво © власно© хати, що хоч i
далеченько вiд города (на 3-й Кобищанськiй вулицi), зате серед саду
зеленого, на пiдгiр'© пишному примостилася i рада-радiсiнька прикрити Вас
i вiд спеки сонячно©, i вiд гаму та кiптяви городянсько©. При©здiть, будь
ласка!
До Вас усiм серцем i душею прихильний П. Рудченко"
Дав прочитати лист Олександрi Михайлiвнi.
- Дуже добре, - зауважила вона. - Але чому твiй лист звучить не тiльки
нотами запрошення, а й благанням прибути до Полтави нашiй милiй подрузi?
- Бо менi вiдомi деякi обставини дiяльностi Заньковецько©. Прикрi
недомовленостi виникають у не© з Миколою Садовським. Може статися так, що
цього разу доведеться слухати Наталку у виконаннi не Заньковецько©, а
Лiницько©.
- При днуюсь до твого, Панасе, листа, бо дуже хочу бачити Марiю
Костянтинiвну в нашому домi, - неспокiй бринiв у словах Олександри
Михайлiвни.
- Крiм усього, менi необхiдно зустрiти Марiю Костянтинiвну в творчих
справах. Адже вона добре змогла мотивувати розв'язку драми "Лимерiвна". То
хотiв би порадитись про закiнчення роману "Повiя", який я пишу вже багато
рокiв. Марiя Костянтинiвна чуло розбира ться в колiзiях жiночо© душi.
- Це необхiдно? - споважнiло запитала Олександра Михайлiвна.
- Так... © поради вагомi для психологiчних мотивацiй. Недарма сонячний
промiнь, торкаючись землi, розпорошу ться барвами веселки. Такими я уявляю
гру й товариське слово одержимо© великим талантом акторки, ©й дано силу
проникати в найпота мнiшi куточки людсько© душi, особливо жiночо©.
* * *
Готуванням до свята заповнювалось усе дозвiлля Панаса Яковича.
Розумiючи його iсторичну вагу, вiн збирався використати зустрiч для
узгодження i координацi© багатьох заходiв у культурному життi. Раз у раз
надходили звiдомлення про намiри багатьох дiячiв прибути до Полтави. Все
це мало вилитися в демонстрацiю i згуртування розпорошених демократичних
сил укра©нсько© iнтелiгенцi©, що несла просвiток народним масам.
Напередоднi свята пожвавився рух у мiстi. Прибув переповнений
пасажирами ки©вський по©зд. Ще ранiше при©хали гостi з Галичини та
Буковини. На квартирi повiреного Миколи Андрiйовича Дмитрi ва вiдбувалася
нарада членiв комiсi© по улаштуванню свята. В нiй взяли участь прибулi
представники з iнших мiст.
Панас Якович приховував сво хвилювання. Але збентеженiсть його гостi
читали у виразi проникливих очей, прикритих синяво-прозорими окулярами.
Рухливий, енергiйний Борис Грiнченко, що прибув з Ки ва, гаряче
говорив:
- Ми повиннi протестувати проти заборони рiдно© мови. Протестувати!
Всiма засобами протестувати!
- Але як? - запитував Микола Андрiйович.
- Можна не пiти на офiцiйну частину. А згодом з'явитися з вiнками i
влаштувати народне свято, - обiзвався Василенко.
- Нi! - знову гарячився Грiнченко. - Треба протестувати саме в ту мить,
коли голова зборiв заборонить комусь промовляти. Демонстративно ма мо
скласти свiй протест!
Учасники наради завагалися.
- Я пiдтримую Бориса Дмитровича, - обiзвався Панас Якович. - На свято
прибудуть i нашi друзi, i тi, що намагаються надати всiй подi©
казенно-офiцiйного змiсту. Спостерiгаючи всi перипетi© в готуваннi до
свята, я зрозумiв, що тут вiдбува ться зiткнення двох тенденцiй... Я б
сказав, зiткнення двох протилежних сил.
- Правильно, Панасе Яковичу! Нам треба бути передбачливими й рiшучими,
- вдумливо й сердечне заговорив Михайло Коцюбинський. - Наше, прибуле
сюди, чернiгiвське драматичне товариство настро не радикально.
- А може, нам досягти б яко©сь згоди? - обiзвався представник "Нового
времени" Горленко. - Шкода, що тут нема посла вiденського парламенту
Романчука. Менi вiдомо, що вiн за згоду, за примирення обох тенденцiй.
Адже й Котляревський говорив: "Де згода в сiмействi..."
- Не про ту згоду йдеться в "Наталцi Полтавцi", - Коцюбинський,
посмiхнувшись, переглянувся з Панасом Яковичем.
- Отже, товариство, будемо рiшучими... Нас пiдтрима молодь! - вiв далi
Грiнченко. - На свято прибула й Леся Укра©нка. Вона непримиренна. З нею
чернiгiвська приятелька Андрi вська. До них прислуха ться радикально
настро на молодь.
- Витрима мо iспит...
- Не вiддамо на поталу нашого Котляревського... У пiднесеному настро©
розходилися учасники наради... Ще зрання 30 серпня на вулицях купчилися
люди, насторожено походжали полiца©. Мiщани збиралися до кладовищенсько©
церкви. Тут дряхлий пископ Iларiон вiдправив панахиду. А тим часом бiля
могили Котляревського скупчилася сила-силенна люду.
Пiсля того служiння учасники молебства на чолi з пископом рушили до
пам'ятника на Протопопiвськiй вулицi. Сюди прибув вiце-губернатор Фонвiзiн
з урядовими особами. Як тiльки Iларiон обiйшов з кропилом пам'ятник,
вiце-губернатор з головою управи Трегубовим взялися за бинду, щоб стягти
покривало з пам'ятника. У вiце-губернатора був такий
урочисто-самовпевнений вигляд, нiби вiн хотiв пiдкреслити, що недарма
якийсь iз його прадiдiв написав комедiю "Недоросль".
Покривало впало... Закрасувався бронзовий бюст поета, а на постаментi
горель фи: троянцi-запорожцi на чолi з Ене м човнами вiдпливають у мандри,
сцена з "Москаля-чарiвника", постать Наталки з вiдрами на коромислi i бiля
не© пан возний.
Запанувала урочиста тиша. Вiце-губернатор i голова управи стояли, нiби
переможцi, що виграли баталiю... Але такий урочистий спокiй тривав лише
кiлька хвилин. Делегати рiзних груп вiнками оточили пам'ятник. На
постамент зiйшов Борис Грiнченко i голосно зачитував напис на кожному
вiнку:
- Вiд письменникiв Ки ва: "Ти до нового всесвiтнього життя збудив рiдне
слово"... Вiд Укра©нсько-руського наукового товариства у Львовi... Вiд
Одеського лiтературно-артистичного товариства: "Батьковi ново© укра©нсько©
лiтератури, славетному автору "Наталки Полтавки"... Вiд львiвського
товариства "Просвiта": "Народному просвiтителевi"... Вiд академiчно©
громади в Галичинi: "Будеш, батьку, панувати, поки живуть люди, поки сонце
з неба ся , тебе не забудуть"... Вiд товариства укра©нських дiвчат у
Львовi...
Покладення кожного вiнка супроводилося гучним "Слава!". Тисячнi голоси
лунали на вулицi. Нарештi всi вони злились у неугавне, урочисте й грiзне
"Сла-а-а-ва-а!".
Вiце-губернатор, пископ, урядовi особи десь зникли. Перемогло народне
свято...
Почалось урочисте засiдання мiсько© думи в театральному залi
гоголiвського будинку. Засiдання вiдкрив мiський голова Трегубов. У
президi© зайняли мiсця й члени управи губернiального земства з головою