Страница:
– Тепер удома мене не надто лаятимуть! – з полегшенням зітхнула Леа. – Але ж і гарні ягоди, та ще й стільки!
Волин пройшов з нею Лісом мало не до самого села, несучи кошики. Це вже не вперше проводжав він Леу, дивився віддалік на людей, па хати, коней і корів, яких ті люди попривозили з собою. Приходив він сюди і сам, спостерігаючи за людьми десь із високого дерева або з кущів, намагаючись зрозуміти, пізнати ближче, осягнути той світ, у якому народилась і жила Леа.
Часом він бачив там і її, бачив хату, її батьків, усю їхню родину. Високого ставного батька з великими чорними вусами, завжди у крислатому солом’яному капелюсі, повнувату, сказати б огрядну, матір з лагідним голосом, яким вона кликала малих дітей їсти або ж закликала курей чи гусей.
Усе здавалося Волинові казкою. Дивовижною, надзвичайно цікавою, манливою, привабливою казкою, куди цікавішою від тих, що розповідав йому старий сом про озерне життя чи Лес про лісові пригоди. То все було цікаво, але то був звичайний Волинів світ, там він розумів усе одразу, а тут... Люди були схожі на нього, але – інші. Всі одягнуті, та ще й чимало одягу чомусь натягали вони на себе. Повсякчас клопоталися біля хат, біля худоби, ще й обробляли ділянки землі, щось сіяли, використовуючи для цього коней і биків.
Деякі речі Волин розумів одразу ж, вони ніби зринали з глибини його знань, а деякі – не міг збагнути ніяк і боявся спитати Леу, бо міг би зрадити своє незнання, викликати в ній підозру щодо себе, підозру, якої найбільше боявся.
Бо це могло б зруйнувати усе. Те все, що зараз складало Волинове літнє щастя.
Волин і Леа підійшли близько до села, вечір уже запав, і в сутінках багряно-червоно світилися у селі багаття, горіло в печах, палилися каганці, і вогні творили образ села таємничим і навіть страшним для Волииа.
Він поцілував Леу, й вона побігла до свого дому, а Волин стояв іще певний час під деревом і дивився, як зникав у сутінках її силует, як уже зникла вона у своєму дворі, як зачинилися за нею двері, як вийшла згодом її родина вечеряти надвір...
Останнього він уже не бачив, лиш уявляв собі, йдучи назад, до Озера. Йшов повагом, сумний, замислений, занурений у глибоку зажуру. Бо радість, яку він спізнав сьогодні, була надзвичайно високою, здавалося, такого він не знав ще. Але за цією радістю крилась прірва, що лежала між ним і його коханою, прірва, через яку він проклав тоненьку хистку кладку, що могла кожної наступної хвилини впасти і щезнути назавжди, лишивши їх по різні боки буття у близьких, але й неймовірно далеких їхніх світах.
У нього почало пекти в грудях, у животі, і він збагнув, що надто довго був поза водою, що він не може без води, і тому Леа – це літня казка, це – чудовий сон, це – прекрасне марево, яке творить Перелесник у хмарах, граючись і розважаючи лісовий і озерний люд.
Йому захотілося плакати, а потім – вмерти. Він не хотів більше так жити, не міг, не хотів бути кимось, хто є ніким для найкоханішої істоти.. Але все було неможливе. Сльози проступили у нього на очах, але спрага дедалі більше сушила його, і він збагнув, що вмерти так він не зможе, лише довго буде мучитись, поки хтось не вкине його у воду, як велику рибу. І він захотів побачити Перелесника. Ось хто може йому порадити, ось хто його друг, він знає все, і вже що-що, але. про такі справи...
Волин зосередився і вже на березі нічного Озера, що лагідно сріблило до нього оповиті місячним серпанком води, послав у повітря, зібравши останні сили, клич до Перелесника.
Потім, швидко роздягнувшись, поскладав у звичному місці свій одяг, який вбирав тільки тоді, коли приходила Леа. Одяг попервах дуже заважав йому рухатися, сковував його, а зараз уже здавався звичним і невідчутним. Волин із насолодою пірнув у Озеро.
Рідне його Озеро, яке він так любив, у якому був такий люблений усіма і яке починав зраджувати, віддаючись іншій, далекій, звабливій, чужій стихії людського світу.
Уперше вода здалася Волинові прохолодною. Нехай лише на мить, щойно він увійшов у воду, але вона таки охолодила його, і Волин здивувався – невже його так зігрів той гарячий струмінь, що вибухнув всередині, коли він уперше поцілував Леу.
У воді юнак ураз заспокоївся. Звичне середовище, безпечний світ, усе звідане до найменшого камінчика на дні. Озеро спало, і він підплив до густого куща водоростей, що розрісся під острівцем посеред Озера. Густе темнозелене латаття плавало по воді і тонкими довгими стеблинами в’язалося із дном, а довкола цих стеблин, ніби між маленькими колонами, вже висіялось чимало іншої озерної зелені. Колись Волин знайшов собі там куточок, в якому любив мріяти на самотині, спочивати, коли не хотів нікого бачити, ні з ким спілкуватись.
Тут він і заліг зараз, розніжено й знеміжно вкладаючись на м’якому килимі з моху й ряски, який він сам вимостив, і забувся таким глибоким сном, якого він ще ніколи не зазнавав у Озері. Він прокинувся і ще напівсонний пошукав руками Леу, не тямлячи, де він. Потім розплющив очі і збагнув, що він удома, в Озері, зітхнув і, відштовхуючись від дна, виринув на поверхню, ще не думаючи ні про що, не бажаючи думати.
Приємність у всьому тілі нагадувала вчорашній день. Він почував, що змінився, але не думав, не згадував, як і що з ним сталося, лиш бездумно розводив руками, вибираючись на поверхню Озера, густенні водорості, що зеленою стіною сягали від самого дна до озерного свічада. Вже перед поверхнею вони стали такими густими, що довелось розвести їх майже із зусиллям, аби дістатись повітря.
Він зробив ще один порух, звільнив собі отвір у водоростях і випірнув крізь нього на поверхню Озера. Сонце стояло вже високо, мабуть, було десь близько полудня. Від яскравого світла він примружив повіки, а коли розплющив, то просто перед своїми очима, мало не впритул, побачив очі Царівни О і її прекрасне сумне обличчя.
Вона лежала на березі, обличчям при самій воді, і це її довгі зелені коси спускались до самого дна. Це вони здавалися Волинові водяними заростями, і крізь них він видобувся на поверхню.
Царівна О не повернула голови. І далі лежала щокою на піску при воді. Тут відразу було глибоко, і вона дивилась у воду чи вдалину на берег, а може, в повітря. Дивилася незворушно, і її великі сірі очі, що час від часу мінилися блакитними і зеленими барвами, зараз здавалися глибоко блакитними, кольору світлої блакиті, в яку забарвлена нескінченність.
Витончене обличчя її було прекрасним зараз, просто навдивовижу гарним, у ньому ніби зібралась уся краса Лісу й Озера, і її довгі коси, що спускалися у воду, творили разом із її обличчям і з усією її смаглявою від літнього сонця поставою незглнбну єдність, яка відбивала, здавалося, саму сутність Озерного краю.
Волин дивився, вражений, зачудований її красою. Однак відразу вчуваючи, що незворушний погляд Царівни О, оця її поза і вираз обличчя – не гра, не бажання, як це часто бувало колись, пожартувати, покпити над Волином чи ще над кимось, загадати якісь чари, які б розважили її, Волина і решту озерного люду.
Ні, зараз це було інше.
Волин також був інший. Він озирнувся і псгбачив, що й усе довкола інше. Геть усе – Озеро, Ліс, острів. Усе стало іншим. Було таким самим і водночас стало іншим, може, стороннішим, чужішим, а може, замкнутішим для нього, а може, якимось трохи і відсторонено ворожим.
«Це вона, – подумав Волин, – її чари! Я розумію її зараз, але в її нескінченному бутті було безліч загублених рибалок і блукальців, які назавжди лишали свої життя в Озері. Вона завжди була першою з русалок, які залюблювали цих юнаків, замучували пестощами до смерті, хоч вони й кажуть, що залоскочували. Таке ото лоскотання!
А в мене – це перше! Нове, незвідане, незнане. Я не хочу, аби воно вмирало в Озері, не хочу на один раз, не хочу її загибелі й загибелі людини взагалі. Я люблю життя! І хочу, аби Леа жила і я аби був з нею, скільки зможу! І ніхто, ніхто не може перепинити мене, ніщо також, ніщо!»
– Стережися, Волине! Озеро не повстало проти тебе, я тут Царівна, а ти – Княжич Озера. Поки що так! А от Ліс – Ліс починає бунтувати проти тебе, вже є ті, хто вимагає помсти за твою зраду! Стережися, Волине!
– Чому зраду? Що Лісові до моїх справ?
– Ліс і Озеро вибирали тебе, Волине, Княжичем Озера. Ти забув, але це тобі скоро нагадається. Там були усі з нашою світу. І Ті, що все знають, також були. Ми їх не бачили, та вони пас бачили.
– Це ти! Ти їх наслала! Ти їм сказала – і все тут!
– Ні, Волине, не я! Хоч цієї ночі я не могла заснути в Озері, вперше не могла спати спокійно, бо хоч ти й уклався далеко від мене, від того місця, де ти спав, ішло тепло, розумієш, Волине. Інше тепло, не наше, не озерне, не лісове, не нашого світу, а те тепло, яке ти приніс із собою від неї, яке, віддаючи їй себе, народив у собі, викресавши блискавку у своїх глибинах, яка запалила твою кров. Це тепло, цей знак відсторонюють тебе зараз від Лісу й Озера. І відразу ж на тебе починає чигати небезпека...
– Що ж робити? – розгублено спитав Волин. – Як же мені зараз бути?
Досі царівна О промовляла до нього, вдивляючись і далі в якусь лише їй помітну цяточку вдалині, а обличчя її та очі були незворушні, спокійні, далекі.
А зараз вона повернула голову й глянула на Волина тим глибоким блакитним поглядом, на дні якого він побачив ціле озеро жіночих сліз і жахнувся того, що побачив, – і себе, і скоєне, і те, що буде.
І враз йому стало тоскно і боляче за минуле, якому, це вже він розумів, ніколи не буде вороття, яке вже не буде таким у прийдешньому, а буде чимось іншим, добрим чи поганим, але іншим.
– Іди, Волине! Там, на березі, давно чекає на тебе Перелесник. Я наказала не будити тебе, бо ти був надто зморений. Іди, він справді твій найближчий друг, він тобі щось порадить.
– А ти?
– Я завжди тут, в Озері. Це – мій світ. І як би боляче мені не було, я не метатимусь. Біда сама знайде тебе. А в біді я завжди прийду на допомогу, як зможу. Ти ж знаєш, скільки моїх сил, моїх чарів – Озеро і довкола нього. Туди далі – там господарюють інші: Ліс, Пуща – не мій світ, а лиш сусідній...
Стрімко, як риба, що грається у воді, вилетів Волин з води, вигинаючись так, що на льоту поцілував Царівну О в уста, і наступної миті уже мчав на берег, де на його улюбленій колоді сидів, відкинувши плаща назад, Перелесник і дмухав на Озеро, здіймаючи то густіші, то дрібніші хвилі.
– Ти мене кликав, Волине? – спитав Перелесник, і в його голосі Волин вчув раптом небачену раніше серйозність. Такого голосу він не сподівався від Перелесника.
– Ти ж усе знаєш! – знизав плечима Волин, сідаючи біля Перелесника на колоді.
– Що мені робити? – А що ти хочеш?
– Бути з нею.
– Назавжди це неможливо, Волине! Ти – демон, а вона – людина.
– Але ж наскількись це можливо! Я хочу з нею бути, доки це можливо.
– Гай-гай, Волине! Казав же я тобі – кидай це Озеро та гайнемо у світи, а ти приліпився тут, а тепер ще й до людського роду тулишся! Нема в тобі батярського начала, джиґуна в тобі нема, друже мій, юначе! А може, просто ще не збагнув ти, що за жінкою не чекай вічності, лови миттєвість, тоді – житимеш! Ось як я!
– Але ж Царівна О – вічна!
– Дурнику! Вічності немає. Як немає і нас, хоч ми і все одно є. Розумієш? Ти ще юнак насправді, не лише зовні, тобі ніколи не виповниться більше сімнадцяти, але ж оте, наше знання, ти можеш мати! Чому ти його не надбав досі? Бо вона лиш тобою опікувалась, бо ти спав лиш в її обіймах. Світ жив широким життям, а ти грався в Озері і поринув у солодощі жіночих зваб. Це і є дитинність чоловіка! Бо він зав’язаний своєю чуттєвістю. А почуття, як іскри, гаснуть разом із чуттєвістю. Нехай не водночас, але в нашому бутті – це водночас...
– Нащо ти мене мучиш цими словами! Я прошу в тебе поради. Мені важко, я заплутався.
– Не дуже ти заплутався, як завів-таки дівчину в порожню людську хижку! Але справи поважні. Скажу тобі лиш ось що. Ти забув зараз усе на світі, а сьогодні починається Русалчин тиждень, а в кінці його Купальська ніч. У цю ніч ти повинен знайти квітку папороті. В ній буде запорука твого рятунку від прийдешніх бід.
– А я зможу знайти її?
– Зможеш,.якщо не боятимешся Ночі і Лісу! А головне -Морока і Злена!
– Я?
– Так, ти. Дещо змінилося з учорашнього дня. Будь обережний! Наразі все, що міг, тобі сказав, друже! Я лечу -мені слід, бо це моя хвилина Лету. Ще побачимось!
Перелесник стрімко зірвався вгору, не повернувся, не глянув більше на Волина, не пожартував з височини, як це часто бувало. І Волинові стало сумно.
Але він був вдячний Перелеснику. У тому, що повів йому Південний Вітер, відчувалась насамперед приязнь, нічим не забарвлена – ні користю, ні обов’язком, ні спільними намірами. Перелесник взагалі належав до іншого виміру. Що йому врешті до Озерного хлопця, до підлітка? Він лиш уподобав його, та й усе, вибрав Волина з-поміж інших. Волин це розумів, і тому-то й сам так тягнувся до Перелесника, розраховував на його справжню поміч.
Колись він так в усьому сподівався на допомогу найперше від Царівни О. Бо ж завжди до його послуг були чари і сила, знання і вміння.
Зараз Волин не міг цим скористатися і не хотів. Бо зрадив її.
Так, він знав це. Він знав, що зрадив її, і водночас знав, що повинен був так зробити, що чин цей лежить також у шляхові, закладеному в ньому Тими, що все знають. А може, лише вдавав, що це так, може, хотілося виправдатися перед самим собою. Бо ж Волин виправдовував зраду перед Царівною О тим, що вона і її русалки загубили, залюбили, залоскотали за нескінченний свій вік чимало молодих чоловіків і юнаків. Бонн всі все знали, а Волин завжди починав весну хлопчиком, який нічого не знав. Кожна весна була для нього початком нового знання. Завжди першим коханням. Як і цього разу! З тою лиш різницею, що це не була, як завжди, Царівна О!
У їхньому світі була воля, ніхто не мав права своїм лише бажанням обмежувати свободу іншого. Але був Закон, тут був свій Закон, і, здається, у чомусь Волин порушив його.
Волин так замислився над своїми клопотами, так заглибився у роздуми, що Леа застала його голим на колоді, де він звичайно сидів і де тепер вони зустрічались. І хоч жартома злякала його окриком, потім засоромила, що він голий, але вже не шарілася, не боялася дивитись на нього без одежі.
Очі її променилися ніжністю, і він, вмить натягнувши лише полотняні штани, що сягали трохи нижче колін, перепоясався очкуром з конопляної мотузки і, не надягаючи, а лиш узявши в руки сорочку з сіруватого грубого полотна – такою простою і грубою була та одежа, яку приніс йому Перелесник, – повів одразу ж Леу, яка не противилась, а, навпаки, пригорнулась до нього, у ту покинуту хатинку, де вперше розквітло єднанням тіл їхнє кохання.
Так минуло кілька днів.
Зустрічі чимдалі ставали такими, що годі було розлучатися. Волин починав дихати легше і легше без води. І Леа сказала йому:
– Ходімо до нас, я познайомлю тебе із своїми батьками!
– Що ти? – злякався Волин. – Що я їм скажу? І навіщо?
– Я вже сказала їм! – усміхнулась Леа. – Та ти не бійся, Волине! В мене дуже добрі батьки. Тато хоч і суворий на вигляд, але в душі дуже добра людина, а мама – сама доброта. Я сказала їм, що ти – сирота, що живеш літо на озері з братом, а взимку виїжджаєш у своє далеке село. Одне слово, все розповіла їм!
– Все?
– Та ні, звичайно! Я лише сказала, що ти мені дуже подобаєшся, що ми, ну... ну, що ми обоє подобаємось одне одному. Тато й каже – нехай прийде колись, хоч пообідає по-людськи...
– По-людськи... – повторив Волин трохи злякано. – По-людськи...
– Ну, звичайно. Ти ж давно не їси страв, які вдома готують. Усе лісовим харчем перебиваєшся...
«Ну от, ще одне, – подумав Волин. – Як це я їстиму людські страви, коли не знаю, чи я зможу це їсти, не знаю, як їх їсти, і взагалі...»
Але він хотів піти з нею, він дуже хотів піти з нею, бо її життя було там, йому хотілося зайти до неї в хату, дихнути тим повітрям, яке для неї було таке близьке і рідне, побачити людей, які с її ріднею і чиєю часткою вона є...
І потім – його так вабив той, людський світ, так хотілося більше про нього знати...
Вони вирішили, що підуть у село найближчими ж днями.
І в той день Леа була особливо ніжною, а Волинові особливо важко було з нею розлучатися під вечір.
Минуло кілька днів.
Волин зібрався і, висидівши зранку на улюбленій прибережній колоді, аж доки сонце не почало ставати над головою, одягся і подався до села.
Вони з Леою умовились на цей день заздалегідь, але, коли день цей надійшов, сумнівам Волина не було кінця.
Раз по раз зустрічався він із Царівною О, але завжди проминали вони одне одного, мов риби в озерній глибині. Лиш погляди, лиш порух голови.
Вони все знали одне про одного. Про думки і настрої, переживання і втрати. Волин жалів, страшенно жалів Царівну О, жалів себе, що отак мучиться, шкодував за колишнім спокоєм.
Але то бували хвилини, миті. Попри свої озерні, буденні справи, усе його єство зайняте було лиш одним – Леою, побаченнями з нею, близькістю, її теплом.
Про інше він намагався не думати. Буде, як буде.
Волин наближався до села з чимдалі більшим острахом у серці, намагаючись подолати його і водночас опанувати себе й прийдешні обставини. Чим більше віддалявся він від Озера цього разу, тим більше здавалося йому, що втрачає він свою силу, свої спроможності, свій сприт і чари.
Леа зустріла його в умовленому місці.
Цього разу йшли не так, як ходили доти. Тепер Леа спрямовувала їхню ходу, – хоч вони йшли, узявшись за руки, як зазвичай, – але вже вона вела Волина, вона нині була перша у їхній парі. І це також було дивно Волинові.
Його дії виявились раптом підпорядковані іншому Законові. Бо це інший Закон говорив зараз із ним через Леу, через її впевненість, коли вони йшли до села, і, може, навіть деяку надмірну жартівливість, побільшену веселість, яка приховувала її ніяковість, її страх перед тим, як батьки приймуть Волина, чи він їм сподобається.
Вони йшли селом, і хоч воно й постало зовсім недавно на цьому місці, хоч лише кілька місяців тому перенесено було оселі і пожитки людські сюди, але вже вторована була дорога, обік якої стояли хати, огороджені плотами і позначені високими дерев’яними журавлями криниць.
Від села цього ще пахло свіжоструганими дошками і димом, який дають ще не випалені печі, обсушуючи ще не просохлі дерев’яні стіни в хатах, а також запахи їжі, готованої переважно на подвір’ях у літніх печах. Запах свіжого хліба, коров’ячого і кінського гною, запах курей і собак...
Цілий світ нових запахів, яких ніколи не чув Волин, не відав, не знав про них, ударив його, щойно підійшли вони з Леою до села, і він зупинився раптом, як укопаний. Леа спитала його:
– Чого ти став? Боїшся чогось? Дарма! Ходімо швидше, вже обідати скоро! Нас-бо чекають!..
Волин не відповідав, раптом виразно відчуваючи, що в цьому світі буде йому лихо, що це принесе йому багато біди і, водночас, що варто, що він повинен йти сюди, що Леа, його Леа, його найкраща Леа – це теж частина його нелегкої долі.
І він усміхнувся, і сказав:
– Я йду. Просто замислився на мить. Ходімо!
І вони зайшли у село і йшли дорогою, поминувши кілька хат, і Волин вдихав, намагаючись збагнути важкі й незрозумілі йому запахи. Серед них були і приємні, і дражливі, але він не розрізняв між ними, що є що – і крокуючи селом, ловив на собі погляди людей, що зиркали на нього з-за тинів. І ці погляди схожі йому були на велетенські соснові голки, що проштрикували його наскрізь, на гострі струмені холодної води, що виривались звідкись і з напругою вдаряли у розгарячіле на сонці тіло.
Але він йшов вже готовий на ці випробування, йшов, знаючи, що все буде нелегко і що єдина підтримка йому – це той погляд, яким час від часу тепер, ось на цій дорозі до її дому дарувала його Леа. І він враз оживав, скутість минала, йому ставало легше, аж доки хтось знову не визирав з-за тину і знову не вдаряв його допитливим, настороженим поглядом.
– Ось наша хата, – сказала Леа.
Він вже давно знав цю хату, давно бачив усіх, спостерігаючи потайки з лісу, намагаючись вивчити їхнє життя, проникнути в таїни кола коханої, її незрозумілого буття, зазирнути якомога глибше, аби прилучитися й собі, аби хоч на хвилинку стати одним із них разом із нею...
– Ось наша хата, – сказала Леа, і вони увійшли у двір за плетеним тином, у якому ліворуч стояла криниця, а праворуч, ближче до хати, літня піч з каміння й глини, на якій щось варилося, а перед нею – дерев’яний стіл із грубих дощок і лавка біля нього.
Біля печі хазяйнувала мати. Вона повернулася до прийшлих, і погляд Волина зустрівся з її очима, темними, глибокими й добрими. В них не було ні упередженості, ні настороженості, лише цікавість і приязнь.
– Заходьте, сідайте! – сказала вона. – Ось вже й обідати час. Зараз батько прийде.
Потім подивилась на Волина й усміхнулась:
– Оце ти і є той лісовий блукалець, якого надибала там Леа?
– Я! – витиснув із себе зніяковілий Волин. Але йому було приємно. – Я – Волин.
– Ну й добре, будеш гостем, пообідаємо. Ти, каже Леа, і не обідаєш ціле літо, доки додому не вертаєш. Еге ж?
– Так. – У Волина все ще слова не виходили з горлянки, застрягали десь по дорозі до рота.
– Такий молоденький, а отак-от блукаєш лісом. Може ж і звір якийсь дикий напасти, і бозна-що. Як же ти лісової нечисті не боїшся? Отак і ходиш, ягоди збираєш?
– Мамо, та не розпитуйте його так прискіпливо, я ж вам усе вже розповіла про нього. А то він шаріється. Сідай, Волине, за стіл. Маму мою звуть Зенна. Отож кажи тітка Зенна, і все тут. А може, ти спершу руки помити хочеш перед їжею?
– Хочу! – сказав Волин, якому враз захотілося води, захотілося в Озеро, втекти звідси, від цієї незручності, від свого шаріння. І він устав зразу ж, і вони підійшли з Леою до криниці, вона набрала відро води, і він помив руки, а потім почав хлюпати водою на обличчя і пив воду – вдихаючи її, вбираючи непомітно для Лей усім своїм єством. І йому враз стало легше. Леа подала йому рушника, вишитого червоними півнями, і він мить зачаровано дивився на вишивку, потім витер обличчя, і коли повернувся, у подвір’ї стояв високий чорновусий чоловік, батько Леі, і дивився на нього.
– Добрий день вам! – сказав Волин, затинаючись. Але цього разу вже говорив сміливіше.
– Здоров був, юначе! Отож ти – Волин. Я – Радан. Для тебе дядько Радан. Полий-но й мені, донько, та й я вмиюсь перед обідом, – звернувся він до Леі.
Волин відсторонився і чекав, доки Радан вмиється, також добряче похлюпавши водою собі в обличчя і шию, обітреться, і вони сядуть за стіл.
Враз прибігли й менші дітлахи, також знайомились з Волином, і він, сидячи в цьому родинному колі за обідом, який ковтав насилу, виправдовуючись, що відвик у лісі за довгі місяці від домашніх харчів, і взагалі – батьки давно померли, брат не готує, а він так-сяк, тому зараз не дуже їсться.
А насправді Волин радів, що сидів між ними, що він зараз, в цю мить, також частка їхнього світу. І тому ковтав навіть те, що за інших умов аж ніяк не взяв би до рота, їв геть усе, що пропонувалось, і навіть здалася йому та їжа з якоїсь миті смачною.
Волин пробув у родині Леі до вечора, а коли почало сутеніти, подався геть, посилаючись на те, що брат хвилюватиметься. Леа провела його аж ген за село. Озирнулась, чи нема нікого, і, підвівшись навшпиньки, сама поцілувала Волина, обійнявши обома руками. Волин також обійняв її, і п’янка млість заструменіла в його тілі, що аж паморочмо ставало, аж страшно Надто вже було солодко з Леою, ніби ніколи, ніби вперше... Як завжди – вперше!..
Вони ледве розняли обійми і обос водночас ще довго озирались, віддаляючись, аж доки можна було бачити одне одного.
Потім Волин ішов до Озера, переповнений, оповитий почуттям незнаним, прекрасним і страшним. Ба, раптом відчув, що щасгя таке високе, сгас водночас страшним для нього, небезпечним.
Він прийшов до Озера, якраз коли сідало сонце. Зазвичай озерне життя поночі буяло, взагалі мало хто вкладався спати з вечора. Сон зморював озерних мешканців лише над ранок, та й то ненадовго. Волин спав узимку, тому за тепла не мав спати довго. Але йому хотілося вкластися на дні і зануритися у приємні спогади, у пам’ять тіла, у вири почуттів і відчуттів і заснути в цих вирах, розкошуючи на хвилях сну.
Зараз він вдивлявся у захід сонця, розпеченого, гарячого удень і ніби трішки пригаслого з надвечірніми сутінками.
Цього разу сонце було таке величезне і якесь войовничо червоне, що Волин у його важкій червонястості вчув неспокій завтрашнього дня, нові загрози, нові омани, нові принади.
Намагався почути глибше, змістовніше заклик сонця, його мову. Але не чув. Не чув майбутнього, як часто бувало в таких випадках, не давав йому хтось вслухатися в мову сонячних богів.
І він злякався – щось із ним діється!
Але сонце відходило. Морок заступав на своє панування світом, на свою половину буттєвого часу, і в його владарюванні також були свої принади для Лісу й Озера.
Волин не боявся Морока. Той був загалом безпечний, не такий, як його син Злен, котрий скрізь і повсякчас, де міг і коли міг, намагався довести свою силу, зверхність Зла над Добром і Світлом.
Але сьогодні Волин не хотів заглиблюватися в таїни Морока. І, намагаючись відігнати думки лихі й непевні, пірнув на дно Озера – спати...
Потім він приходив у село ще кілька разів. Завжди отак-от – на обід, аби не склалось в селі враження, що йти йому нікуди, а поспішати й поготів, що нема й ніколи не було в нього ні дому, ні родини, що він...
Волин пройшов з нею Лісом мало не до самого села, несучи кошики. Це вже не вперше проводжав він Леу, дивився віддалік на людей, па хати, коней і корів, яких ті люди попривозили з собою. Приходив він сюди і сам, спостерігаючи за людьми десь із високого дерева або з кущів, намагаючись зрозуміти, пізнати ближче, осягнути той світ, у якому народилась і жила Леа.
Часом він бачив там і її, бачив хату, її батьків, усю їхню родину. Високого ставного батька з великими чорними вусами, завжди у крислатому солом’яному капелюсі, повнувату, сказати б огрядну, матір з лагідним голосом, яким вона кликала малих дітей їсти або ж закликала курей чи гусей.
Усе здавалося Волинові казкою. Дивовижною, надзвичайно цікавою, манливою, привабливою казкою, куди цікавішою від тих, що розповідав йому старий сом про озерне життя чи Лес про лісові пригоди. То все було цікаво, але то був звичайний Волинів світ, там він розумів усе одразу, а тут... Люди були схожі на нього, але – інші. Всі одягнуті, та ще й чимало одягу чомусь натягали вони на себе. Повсякчас клопоталися біля хат, біля худоби, ще й обробляли ділянки землі, щось сіяли, використовуючи для цього коней і биків.
Деякі речі Волин розумів одразу ж, вони ніби зринали з глибини його знань, а деякі – не міг збагнути ніяк і боявся спитати Леу, бо міг би зрадити своє незнання, викликати в ній підозру щодо себе, підозру, якої найбільше боявся.
Бо це могло б зруйнувати усе. Те все, що зараз складало Волинове літнє щастя.
Волин і Леа підійшли близько до села, вечір уже запав, і в сутінках багряно-червоно світилися у селі багаття, горіло в печах, палилися каганці, і вогні творили образ села таємничим і навіть страшним для Волииа.
Він поцілував Леу, й вона побігла до свого дому, а Волин стояв іще певний час під деревом і дивився, як зникав у сутінках її силует, як уже зникла вона у своєму дворі, як зачинилися за нею двері, як вийшла згодом її родина вечеряти надвір...
Останнього він уже не бачив, лиш уявляв собі, йдучи назад, до Озера. Йшов повагом, сумний, замислений, занурений у глибоку зажуру. Бо радість, яку він спізнав сьогодні, була надзвичайно високою, здавалося, такого він не знав ще. Але за цією радістю крилась прірва, що лежала між ним і його коханою, прірва, через яку він проклав тоненьку хистку кладку, що могла кожної наступної хвилини впасти і щезнути назавжди, лишивши їх по різні боки буття у близьких, але й неймовірно далеких їхніх світах.
У нього почало пекти в грудях, у животі, і він збагнув, що надто довго був поза водою, що він не може без води, і тому Леа – це літня казка, це – чудовий сон, це – прекрасне марево, яке творить Перелесник у хмарах, граючись і розважаючи лісовий і озерний люд.
Йому захотілося плакати, а потім – вмерти. Він не хотів більше так жити, не міг, не хотів бути кимось, хто є ніким для найкоханішої істоти.. Але все було неможливе. Сльози проступили у нього на очах, але спрага дедалі більше сушила його, і він збагнув, що вмерти так він не зможе, лише довго буде мучитись, поки хтось не вкине його у воду, як велику рибу. І він захотів побачити Перелесника. Ось хто може йому порадити, ось хто його друг, він знає все, і вже що-що, але. про такі справи...
Волин зосередився і вже на березі нічного Озера, що лагідно сріблило до нього оповиті місячним серпанком води, послав у повітря, зібравши останні сили, клич до Перелесника.
Потім, швидко роздягнувшись, поскладав у звичному місці свій одяг, який вбирав тільки тоді, коли приходила Леа. Одяг попервах дуже заважав йому рухатися, сковував його, а зараз уже здавався звичним і невідчутним. Волин із насолодою пірнув у Озеро.
Рідне його Озеро, яке він так любив, у якому був такий люблений усіма і яке починав зраджувати, віддаючись іншій, далекій, звабливій, чужій стихії людського світу.
Уперше вода здалася Волинові прохолодною. Нехай лише на мить, щойно він увійшов у воду, але вона таки охолодила його, і Волин здивувався – невже його так зігрів той гарячий струмінь, що вибухнув всередині, коли він уперше поцілував Леу.
У воді юнак ураз заспокоївся. Звичне середовище, безпечний світ, усе звідане до найменшого камінчика на дні. Озеро спало, і він підплив до густого куща водоростей, що розрісся під острівцем посеред Озера. Густе темнозелене латаття плавало по воді і тонкими довгими стеблинами в’язалося із дном, а довкола цих стеблин, ніби між маленькими колонами, вже висіялось чимало іншої озерної зелені. Колись Волин знайшов собі там куточок, в якому любив мріяти на самотині, спочивати, коли не хотів нікого бачити, ні з ким спілкуватись.
Тут він і заліг зараз, розніжено й знеміжно вкладаючись на м’якому килимі з моху й ряски, який він сам вимостив, і забувся таким глибоким сном, якого він ще ніколи не зазнавав у Озері. Він прокинувся і ще напівсонний пошукав руками Леу, не тямлячи, де він. Потім розплющив очі і збагнув, що він удома, в Озері, зітхнув і, відштовхуючись від дна, виринув на поверхню, ще не думаючи ні про що, не бажаючи думати.
Приємність у всьому тілі нагадувала вчорашній день. Він почував, що змінився, але не думав, не згадував, як і що з ним сталося, лиш бездумно розводив руками, вибираючись на поверхню Озера, густенні водорості, що зеленою стіною сягали від самого дна до озерного свічада. Вже перед поверхнею вони стали такими густими, що довелось розвести їх майже із зусиллям, аби дістатись повітря.
Він зробив ще один порух, звільнив собі отвір у водоростях і випірнув крізь нього на поверхню Озера. Сонце стояло вже високо, мабуть, було десь близько полудня. Від яскравого світла він примружив повіки, а коли розплющив, то просто перед своїми очима, мало не впритул, побачив очі Царівни О і її прекрасне сумне обличчя.
Вона лежала на березі, обличчям при самій воді, і це її довгі зелені коси спускались до самого дна. Це вони здавалися Волинові водяними заростями, і крізь них він видобувся на поверхню.
Царівна О не повернула голови. І далі лежала щокою на піску при воді. Тут відразу було глибоко, і вона дивилась у воду чи вдалину на берег, а може, в повітря. Дивилася незворушно, і її великі сірі очі, що час від часу мінилися блакитними і зеленими барвами, зараз здавалися глибоко блакитними, кольору світлої блакиті, в яку забарвлена нескінченність.
Витончене обличчя її було прекрасним зараз, просто навдивовижу гарним, у ньому ніби зібралась уся краса Лісу й Озера, і її довгі коси, що спускалися у воду, творили разом із її обличчям і з усією її смаглявою від літнього сонця поставою незглнбну єдність, яка відбивала, здавалося, саму сутність Озерного краю.
Волин дивився, вражений, зачудований її красою. Однак відразу вчуваючи, що незворушний погляд Царівни О, оця її поза і вираз обличчя – не гра, не бажання, як це часто бувало колись, пожартувати, покпити над Волином чи ще над кимось, загадати якісь чари, які б розважили її, Волина і решту озерного люду.
Ні, зараз це було інше.
Волин також був інший. Він озирнувся і псгбачив, що й усе довкола інше. Геть усе – Озеро, Ліс, острів. Усе стало іншим. Було таким самим і водночас стало іншим, може, стороннішим, чужішим, а може, замкнутішим для нього, а може, якимось трохи і відсторонено ворожим.
«Це вона, – подумав Волин, – її чари! Я розумію її зараз, але в її нескінченному бутті було безліч загублених рибалок і блукальців, які назавжди лишали свої життя в Озері. Вона завжди була першою з русалок, які залюблювали цих юнаків, замучували пестощами до смерті, хоч вони й кажуть, що залоскочували. Таке ото лоскотання!
А в мене – це перше! Нове, незвідане, незнане. Я не хочу, аби воно вмирало в Озері, не хочу на один раз, не хочу її загибелі й загибелі людини взагалі. Я люблю життя! І хочу, аби Леа жила і я аби був з нею, скільки зможу! І ніхто, ніхто не може перепинити мене, ніщо також, ніщо!»
– Стережися, Волине! Озеро не повстало проти тебе, я тут Царівна, а ти – Княжич Озера. Поки що так! А от Ліс – Ліс починає бунтувати проти тебе, вже є ті, хто вимагає помсти за твою зраду! Стережися, Волине!
– Чому зраду? Що Лісові до моїх справ?
– Ліс і Озеро вибирали тебе, Волине, Княжичем Озера. Ти забув, але це тобі скоро нагадається. Там були усі з нашою світу. І Ті, що все знають, також були. Ми їх не бачили, та вони пас бачили.
– Це ти! Ти їх наслала! Ти їм сказала – і все тут!
– Ні, Волине, не я! Хоч цієї ночі я не могла заснути в Озері, вперше не могла спати спокійно, бо хоч ти й уклався далеко від мене, від того місця, де ти спав, ішло тепло, розумієш, Волине. Інше тепло, не наше, не озерне, не лісове, не нашого світу, а те тепло, яке ти приніс із собою від неї, яке, віддаючи їй себе, народив у собі, викресавши блискавку у своїх глибинах, яка запалила твою кров. Це тепло, цей знак відсторонюють тебе зараз від Лісу й Озера. І відразу ж на тебе починає чигати небезпека...
– Що ж робити? – розгублено спитав Волин. – Як же мені зараз бути?
Досі царівна О промовляла до нього, вдивляючись і далі в якусь лише їй помітну цяточку вдалині, а обличчя її та очі були незворушні, спокійні, далекі.
А зараз вона повернула голову й глянула на Волина тим глибоким блакитним поглядом, на дні якого він побачив ціле озеро жіночих сліз і жахнувся того, що побачив, – і себе, і скоєне, і те, що буде.
І враз йому стало тоскно і боляче за минуле, якому, це вже він розумів, ніколи не буде вороття, яке вже не буде таким у прийдешньому, а буде чимось іншим, добрим чи поганим, але іншим.
– Іди, Волине! Там, на березі, давно чекає на тебе Перелесник. Я наказала не будити тебе, бо ти був надто зморений. Іди, він справді твій найближчий друг, він тобі щось порадить.
– А ти?
– Я завжди тут, в Озері. Це – мій світ. І як би боляче мені не було, я не метатимусь. Біда сама знайде тебе. А в біді я завжди прийду на допомогу, як зможу. Ти ж знаєш, скільки моїх сил, моїх чарів – Озеро і довкола нього. Туди далі – там господарюють інші: Ліс, Пуща – не мій світ, а лиш сусідній...
Стрімко, як риба, що грається у воді, вилетів Волин з води, вигинаючись так, що на льоту поцілував Царівну О в уста, і наступної миті уже мчав на берег, де на його улюбленій колоді сидів, відкинувши плаща назад, Перелесник і дмухав на Озеро, здіймаючи то густіші, то дрібніші хвилі.
– Ти мене кликав, Волине? – спитав Перелесник, і в його голосі Волин вчув раптом небачену раніше серйозність. Такого голосу він не сподівався від Перелесника.
– Ти ж усе знаєш! – знизав плечима Волин, сідаючи біля Перелесника на колоді.
– Що мені робити? – А що ти хочеш?
– Бути з нею.
– Назавжди це неможливо, Волине! Ти – демон, а вона – людина.
– Але ж наскількись це можливо! Я хочу з нею бути, доки це можливо.
– Гай-гай, Волине! Казав же я тобі – кидай це Озеро та гайнемо у світи, а ти приліпився тут, а тепер ще й до людського роду тулишся! Нема в тобі батярського начала, джиґуна в тобі нема, друже мій, юначе! А може, просто ще не збагнув ти, що за жінкою не чекай вічності, лови миттєвість, тоді – житимеш! Ось як я!
– Але ж Царівна О – вічна!
– Дурнику! Вічності немає. Як немає і нас, хоч ми і все одно є. Розумієш? Ти ще юнак насправді, не лише зовні, тобі ніколи не виповниться більше сімнадцяти, але ж оте, наше знання, ти можеш мати! Чому ти його не надбав досі? Бо вона лиш тобою опікувалась, бо ти спав лиш в її обіймах. Світ жив широким життям, а ти грався в Озері і поринув у солодощі жіночих зваб. Це і є дитинність чоловіка! Бо він зав’язаний своєю чуттєвістю. А почуття, як іскри, гаснуть разом із чуттєвістю. Нехай не водночас, але в нашому бутті – це водночас...
– Нащо ти мене мучиш цими словами! Я прошу в тебе поради. Мені важко, я заплутався.
– Не дуже ти заплутався, як завів-таки дівчину в порожню людську хижку! Але справи поважні. Скажу тобі лиш ось що. Ти забув зараз усе на світі, а сьогодні починається Русалчин тиждень, а в кінці його Купальська ніч. У цю ніч ти повинен знайти квітку папороті. В ній буде запорука твого рятунку від прийдешніх бід.
– А я зможу знайти її?
– Зможеш,.якщо не боятимешся Ночі і Лісу! А головне -Морока і Злена!
– Я?
– Так, ти. Дещо змінилося з учорашнього дня. Будь обережний! Наразі все, що міг, тобі сказав, друже! Я лечу -мені слід, бо це моя хвилина Лету. Ще побачимось!
Перелесник стрімко зірвався вгору, не повернувся, не глянув більше на Волина, не пожартував з височини, як це часто бувало. І Волинові стало сумно.
Але він був вдячний Перелеснику. У тому, що повів йому Південний Вітер, відчувалась насамперед приязнь, нічим не забарвлена – ні користю, ні обов’язком, ні спільними намірами. Перелесник взагалі належав до іншого виміру. Що йому врешті до Озерного хлопця, до підлітка? Він лиш уподобав його, та й усе, вибрав Волина з-поміж інших. Волин це розумів, і тому-то й сам так тягнувся до Перелесника, розраховував на його справжню поміч.
Колись він так в усьому сподівався на допомогу найперше від Царівни О. Бо ж завжди до його послуг були чари і сила, знання і вміння.
Зараз Волин не міг цим скористатися і не хотів. Бо зрадив її.
Так, він знав це. Він знав, що зрадив її, і водночас знав, що повинен був так зробити, що чин цей лежить також у шляхові, закладеному в ньому Тими, що все знають. А може, лише вдавав, що це так, може, хотілося виправдатися перед самим собою. Бо ж Волин виправдовував зраду перед Царівною О тим, що вона і її русалки загубили, залюбили, залоскотали за нескінченний свій вік чимало молодих чоловіків і юнаків. Бонн всі все знали, а Волин завжди починав весну хлопчиком, який нічого не знав. Кожна весна була для нього початком нового знання. Завжди першим коханням. Як і цього разу! З тою лиш різницею, що це не була, як завжди, Царівна О!
У їхньому світі була воля, ніхто не мав права своїм лише бажанням обмежувати свободу іншого. Але був Закон, тут був свій Закон, і, здається, у чомусь Волин порушив його.
Волин так замислився над своїми клопотами, так заглибився у роздуми, що Леа застала його голим на колоді, де він звичайно сидів і де тепер вони зустрічались. І хоч жартома злякала його окриком, потім засоромила, що він голий, але вже не шарілася, не боялася дивитись на нього без одежі.
Очі її променилися ніжністю, і він, вмить натягнувши лише полотняні штани, що сягали трохи нижче колін, перепоясався очкуром з конопляної мотузки і, не надягаючи, а лиш узявши в руки сорочку з сіруватого грубого полотна – такою простою і грубою була та одежа, яку приніс йому Перелесник, – повів одразу ж Леу, яка не противилась, а, навпаки, пригорнулась до нього, у ту покинуту хатинку, де вперше розквітло єднанням тіл їхнє кохання.
Так минуло кілька днів.
Зустрічі чимдалі ставали такими, що годі було розлучатися. Волин починав дихати легше і легше без води. І Леа сказала йому:
– Ходімо до нас, я познайомлю тебе із своїми батьками!
– Що ти? – злякався Волин. – Що я їм скажу? І навіщо?
– Я вже сказала їм! – усміхнулась Леа. – Та ти не бійся, Волине! В мене дуже добрі батьки. Тато хоч і суворий на вигляд, але в душі дуже добра людина, а мама – сама доброта. Я сказала їм, що ти – сирота, що живеш літо на озері з братом, а взимку виїжджаєш у своє далеке село. Одне слово, все розповіла їм!
– Все?
– Та ні, звичайно! Я лише сказала, що ти мені дуже подобаєшся, що ми, ну... ну, що ми обоє подобаємось одне одному. Тато й каже – нехай прийде колись, хоч пообідає по-людськи...
– По-людськи... – повторив Волин трохи злякано. – По-людськи...
– Ну, звичайно. Ти ж давно не їси страв, які вдома готують. Усе лісовим харчем перебиваєшся...
«Ну от, ще одне, – подумав Волин. – Як це я їстиму людські страви, коли не знаю, чи я зможу це їсти, не знаю, як їх їсти, і взагалі...»
Але він хотів піти з нею, він дуже хотів піти з нею, бо її життя було там, йому хотілося зайти до неї в хату, дихнути тим повітрям, яке для неї було таке близьке і рідне, побачити людей, які с її ріднею і чиєю часткою вона є...
І потім – його так вабив той, людський світ, так хотілося більше про нього знати...
Вони вирішили, що підуть у село найближчими ж днями.
І в той день Леа була особливо ніжною, а Волинові особливо важко було з нею розлучатися під вечір.
Минуло кілька днів.
Волин зібрався і, висидівши зранку на улюбленій прибережній колоді, аж доки сонце не почало ставати над головою, одягся і подався до села.
Вони з Леою умовились на цей день заздалегідь, але, коли день цей надійшов, сумнівам Волина не було кінця.
Раз по раз зустрічався він із Царівною О, але завжди проминали вони одне одного, мов риби в озерній глибині. Лиш погляди, лиш порух голови.
Вони все знали одне про одного. Про думки і настрої, переживання і втрати. Волин жалів, страшенно жалів Царівну О, жалів себе, що отак мучиться, шкодував за колишнім спокоєм.
Але то бували хвилини, миті. Попри свої озерні, буденні справи, усе його єство зайняте було лиш одним – Леою, побаченнями з нею, близькістю, її теплом.
Про інше він намагався не думати. Буде, як буде.
Волин наближався до села з чимдалі більшим острахом у серці, намагаючись подолати його і водночас опанувати себе й прийдешні обставини. Чим більше віддалявся він від Озера цього разу, тим більше здавалося йому, що втрачає він свою силу, свої спроможності, свій сприт і чари.
Леа зустріла його в умовленому місці.
Цього разу йшли не так, як ходили доти. Тепер Леа спрямовувала їхню ходу, – хоч вони йшли, узявшись за руки, як зазвичай, – але вже вона вела Волина, вона нині була перша у їхній парі. І це також було дивно Волинові.
Його дії виявились раптом підпорядковані іншому Законові. Бо це інший Закон говорив зараз із ним через Леу, через її впевненість, коли вони йшли до села, і, може, навіть деяку надмірну жартівливість, побільшену веселість, яка приховувала її ніяковість, її страх перед тим, як батьки приймуть Волина, чи він їм сподобається.
Вони йшли селом, і хоч воно й постало зовсім недавно на цьому місці, хоч лише кілька місяців тому перенесено було оселі і пожитки людські сюди, але вже вторована була дорога, обік якої стояли хати, огороджені плотами і позначені високими дерев’яними журавлями криниць.
Від села цього ще пахло свіжоструганими дошками і димом, який дають ще не випалені печі, обсушуючи ще не просохлі дерев’яні стіни в хатах, а також запахи їжі, готованої переважно на подвір’ях у літніх печах. Запах свіжого хліба, коров’ячого і кінського гною, запах курей і собак...
Цілий світ нових запахів, яких ніколи не чув Волин, не відав, не знав про них, ударив його, щойно підійшли вони з Леою до села, і він зупинився раптом, як укопаний. Леа спитала його:
– Чого ти став? Боїшся чогось? Дарма! Ходімо швидше, вже обідати скоро! Нас-бо чекають!..
Волин не відповідав, раптом виразно відчуваючи, що в цьому світі буде йому лихо, що це принесе йому багато біди і, водночас, що варто, що він повинен йти сюди, що Леа, його Леа, його найкраща Леа – це теж частина його нелегкої долі.
І він усміхнувся, і сказав:
– Я йду. Просто замислився на мить. Ходімо!
І вони зайшли у село і йшли дорогою, поминувши кілька хат, і Волин вдихав, намагаючись збагнути важкі й незрозумілі йому запахи. Серед них були і приємні, і дражливі, але він не розрізняв між ними, що є що – і крокуючи селом, ловив на собі погляди людей, що зиркали на нього з-за тинів. І ці погляди схожі йому були на велетенські соснові голки, що проштрикували його наскрізь, на гострі струмені холодної води, що виривались звідкись і з напругою вдаряли у розгарячіле на сонці тіло.
Але він йшов вже готовий на ці випробування, йшов, знаючи, що все буде нелегко і що єдина підтримка йому – це той погляд, яким час від часу тепер, ось на цій дорозі до її дому дарувала його Леа. І він враз оживав, скутість минала, йому ставало легше, аж доки хтось знову не визирав з-за тину і знову не вдаряв його допитливим, настороженим поглядом.
– Ось наша хата, – сказала Леа.
Він вже давно знав цю хату, давно бачив усіх, спостерігаючи потайки з лісу, намагаючись вивчити їхнє життя, проникнути в таїни кола коханої, її незрозумілого буття, зазирнути якомога глибше, аби прилучитися й собі, аби хоч на хвилинку стати одним із них разом із нею...
– Ось наша хата, – сказала Леа, і вони увійшли у двір за плетеним тином, у якому ліворуч стояла криниця, а праворуч, ближче до хати, літня піч з каміння й глини, на якій щось варилося, а перед нею – дерев’яний стіл із грубих дощок і лавка біля нього.
Біля печі хазяйнувала мати. Вона повернулася до прийшлих, і погляд Волина зустрівся з її очима, темними, глибокими й добрими. В них не було ні упередженості, ні настороженості, лише цікавість і приязнь.
– Заходьте, сідайте! – сказала вона. – Ось вже й обідати час. Зараз батько прийде.
Потім подивилась на Волина й усміхнулась:
– Оце ти і є той лісовий блукалець, якого надибала там Леа?
– Я! – витиснув із себе зніяковілий Волин. Але йому було приємно. – Я – Волин.
– Ну й добре, будеш гостем, пообідаємо. Ти, каже Леа, і не обідаєш ціле літо, доки додому не вертаєш. Еге ж?
– Так. – У Волина все ще слова не виходили з горлянки, застрягали десь по дорозі до рота.
– Такий молоденький, а отак-от блукаєш лісом. Може ж і звір якийсь дикий напасти, і бозна-що. Як же ти лісової нечисті не боїшся? Отак і ходиш, ягоди збираєш?
– Мамо, та не розпитуйте його так прискіпливо, я ж вам усе вже розповіла про нього. А то він шаріється. Сідай, Волине, за стіл. Маму мою звуть Зенна. Отож кажи тітка Зенна, і все тут. А може, ти спершу руки помити хочеш перед їжею?
– Хочу! – сказав Волин, якому враз захотілося води, захотілося в Озеро, втекти звідси, від цієї незручності, від свого шаріння. І він устав зразу ж, і вони підійшли з Леою до криниці, вона набрала відро води, і він помив руки, а потім почав хлюпати водою на обличчя і пив воду – вдихаючи її, вбираючи непомітно для Лей усім своїм єством. І йому враз стало легше. Леа подала йому рушника, вишитого червоними півнями, і він мить зачаровано дивився на вишивку, потім витер обличчя, і коли повернувся, у подвір’ї стояв високий чорновусий чоловік, батько Леі, і дивився на нього.
– Добрий день вам! – сказав Волин, затинаючись. Але цього разу вже говорив сміливіше.
– Здоров був, юначе! Отож ти – Волин. Я – Радан. Для тебе дядько Радан. Полий-но й мені, донько, та й я вмиюсь перед обідом, – звернувся він до Леі.
Волин відсторонився і чекав, доки Радан вмиється, також добряче похлюпавши водою собі в обличчя і шию, обітреться, і вони сядуть за стіл.
Враз прибігли й менші дітлахи, також знайомились з Волином, і він, сидячи в цьому родинному колі за обідом, який ковтав насилу, виправдовуючись, що відвик у лісі за довгі місяці від домашніх харчів, і взагалі – батьки давно померли, брат не готує, а він так-сяк, тому зараз не дуже їсться.
А насправді Волин радів, що сидів між ними, що він зараз, в цю мить, також частка їхнього світу. І тому ковтав навіть те, що за інших умов аж ніяк не взяв би до рота, їв геть усе, що пропонувалось, і навіть здалася йому та їжа з якоїсь миті смачною.
Волин пробув у родині Леі до вечора, а коли почало сутеніти, подався геть, посилаючись на те, що брат хвилюватиметься. Леа провела його аж ген за село. Озирнулась, чи нема нікого, і, підвівшись навшпиньки, сама поцілувала Волина, обійнявши обома руками. Волин також обійняв її, і п’янка млість заструменіла в його тілі, що аж паморочмо ставало, аж страшно Надто вже було солодко з Леою, ніби ніколи, ніби вперше... Як завжди – вперше!..
Вони ледве розняли обійми і обос водночас ще довго озирались, віддаляючись, аж доки можна було бачити одне одного.
Потім Волин ішов до Озера, переповнений, оповитий почуттям незнаним, прекрасним і страшним. Ба, раптом відчув, що щасгя таке високе, сгас водночас страшним для нього, небезпечним.
Він прийшов до Озера, якраз коли сідало сонце. Зазвичай озерне життя поночі буяло, взагалі мало хто вкладався спати з вечора. Сон зморював озерних мешканців лише над ранок, та й то ненадовго. Волин спав узимку, тому за тепла не мав спати довго. Але йому хотілося вкластися на дні і зануритися у приємні спогади, у пам’ять тіла, у вири почуттів і відчуттів і заснути в цих вирах, розкошуючи на хвилях сну.
Зараз він вдивлявся у захід сонця, розпеченого, гарячого удень і ніби трішки пригаслого з надвечірніми сутінками.
Цього разу сонце було таке величезне і якесь войовничо червоне, що Волин у його важкій червонястості вчув неспокій завтрашнього дня, нові загрози, нові омани, нові принади.
Намагався почути глибше, змістовніше заклик сонця, його мову. Але не чув. Не чув майбутнього, як часто бувало в таких випадках, не давав йому хтось вслухатися в мову сонячних богів.
І він злякався – щось із ним діється!
Але сонце відходило. Морок заступав на своє панування світом, на свою половину буттєвого часу, і в його владарюванні також були свої принади для Лісу й Озера.
Волин не боявся Морока. Той був загалом безпечний, не такий, як його син Злен, котрий скрізь і повсякчас, де міг і коли міг, намагався довести свою силу, зверхність Зла над Добром і Світлом.
Але сьогодні Волин не хотів заглиблюватися в таїни Морока. І, намагаючись відігнати думки лихі й непевні, пірнув на дно Озера – спати...
Потім він приходив у село ще кілька разів. Завжди отак-от – на обід, аби не склалось в селі враження, що йти йому нікуди, а поспішати й поготів, що нема й ніколи не було в нього ні дому, ні родини, що він...