— Чую Глас Божий ! — нарешті видихнув він й заплющим очі.
   — Чую Глас Божий ! — слово залунало над майданом, підхоплене десятками вуст, зринуло в небо й повило там прекрасним мостом — одночамно веселкою та полярним сяйвом, мостом до зірок, до раю, до щасливого й безтурботного життя.
   — Але не всім відкрита дорога до щастя ! — тон проповідника зненацька змінився.— Не всіх Господь наділяє щастям навіть у безмежній милості своїй ! Є люди, яким хоч кілок на голові теши, що не хочуть думати так, як заповів нам Господь у безмежній мудрості своїй ! Є люди, які прагнуть повернути той жахливий, жахливий, жахливий світ, світ залізного мотлоху, світ суцільного гамору й ревища, світ, де навіть дитина разом з молоком матері всмоктує в себе отруту ненависті ! Боже ! Прошу тебе очистити нас від таких людей ! Боже ! Прошу тебе — покарай кожного, хто має хоч єдину думку такої скерованості й голови їхні, на знак слави Твоєї, піднесуться на самий вершечок Вежі, що склали ми на знак пошани до тебе ! Боже ! Милості прошу в тебе — милості не для тих безумців, а для всього світу нашого, що загинув би без Гласу Твого !
   Сяйво в очах мисливця перетворилось на сліпучий спалах, Глас Божий зазвучав у самому черепі його, безмовно запитуючи — а чи не маєш, ти, чоловіче, гріховних думок ? а чи не бажаєш зла ближньому своєму ? або дальньому ? або взагалі, кому-небудь ? або створити щось, що може не сподобатись комусь ? а чи праведно жив ти останні чотири роки ? а чи не скривдив кого ? а чи не побажав скривдити ? а чи…
   Питань було безліч, й пекучий погляд проникав,здавалось, у самі глибини підсвідомості, витягав звідти старі й давно похованні секрети, переглядав й сортував, нещадно бракуючи деякі, натомість інші недбало кидаючи на ту чи іншу шальку терезів.
   Темп запитань наростав й за хвилину мисливець вже не встигав навіть розрізняти їх. Десь позаду почувся вже перший стогін, хтось упав, хтось болісно зойкнув дитячим голосом, потім істерично заверещала жінка — очевидно, хтось з хлопчаків не зміг-таки позбавитись агресивних думок, потім сяйво стало нестерпним й пекучим й свідомість мисливця згасла в тому жахливому полум'ї…
   А коли повернулась — він здивувався тому першим. Втім, здивування те межувало з великим полегшенням. «Ну от і перезимував…» — промайнула думка.
   Він оглянувся — всі, всі сімдесят-вісімдесят чоловік лежали на промерзлому плаці. За секунда хтось, стогнучи підняв голову на протилежному боці, обвів погядом площу й застогнав знову. Ще один чоловік поволі піднявся з-під купи тіл посередині майдану. Якась жінка підповзла до хлопчика, що скорчився за два кроки від неї й з плачем припала до нього грудей. Інший хлопчик — з блідим, схожим на сніг обличчям, так само повільно підводився кроків за десять.
   А з трибуни, хитаючись, та притримуючись за поручень, спускався проповідник. Обличчя його змінилось й тепер мало ще більш знайомий вигляд. Хитаючись, він підійшов до мисливця, й мовчки простяг йому руку — той так само мовчки потис її.
   Десь за годину всі вцілілі зібралися в тому самому шинку, в якому зупинився мисливець. П'ять чоловіків, вісім жінок, четверо дівчаток у віці від трьох до дев'яти років й два хлопчаки — теж років по вісім-дев'ять. Ще залишилось двоє немовлят — але жодна з жінок не годувала дитину й шанси їхні вижити були так само малі, як і до приходу Свята.
   Хтось із чоловіків приніс літрову сулію з каламутним самогоном, всі мовчки випили по склянці, проповідник зняв капелюха й недбало кинув його на сусідній столик.
   — Хай йому чорт ! — здригнувся він після наступної чарки. — Зачекайте напиватись. Я вже чотири роки не розмовляв з нормальними людьми.
   Мисливець щось буркнув, але склянку поставив. Чоловіки тех похмуро одсунули свої.
   — Ану, дітки, підходьте ближче ! — проповідник скинув також рукавиці й з насолодою простяг пальці до комина з палаючим вогнем. Просто на відкритому вогні смажились два щойно підстрелені зайці.
   — Що ви задумали ? — стривожилась одна з жінок. — Цей злопчина — мій…
   — Начхати мені, хто він тобі ! — рикнув на неї гість. — Хлопці повинні взнати правду про цю погань.
   — Ні ! — жінка підвелась було, але тут-таки важка рука чоловіка, що сидів поруч опустилась їй на плече.
   — Сядь і вгамуйся ! Тобі, та й всім нам теж корисно послухати.
   Вона боязко поглянула на чоловіка, зітхнула й принишкла.
   — Отже, — проповідник підсунвся ближче до вогню. — Ви, хлопці, знаєте, чому матусі просили вас не бігати, не кидати сніжків, не палити багать та не робити ще багато інших речей ?
   — Так, — кивнув один. — Тому що Богові це не подобається.
   Другий хлопчина стояв мовчки й лише сторожко позирав на товариша.
   — Дурниці, — недбало кинув проповідник. — Ніякого Бога нема.
   Жінки зіщулились.
   — А що таке «планета» — ви знаєте ?
   Хлопці одночасно знизали плечима.
   — Так от, шановні. Наша Земля, весь наш світ — це просто велика каменюка, що летить у просторі навколо величезної вогненої кулі. Цю кулю ми називаємо Сонцем. А не падаємо ми з цієї каменюки тому, що вона притягує нас до себе. Ясно ?…
   Помітно було, що розказує це проповідник не перший і навіть не десятий вже раз, що йому це смертельно набридло, але й водночас — що й у користі цієї роботи він не має ні найменших сумнівів.
   — …Довкола цієї кулі літає також й те, що ми називаємо Гласом Божим. Насправді це називається штучним супутником. Запустили його люди за допомогою ракети — тільки великої. Такої, як чотири оцих будинки, один на оден поставлені. Раз на чотири роки ця штука наближається й починає випромінювати на Землю… ну, тобто світити на Землю таким світлом, що вбиває всіх, хто має агресивні думки.
   — А що таке агресивні думки ?
   — Це думки.. ну, наприклад, ти ніколи не хотів кинути сніжка в товариша ?
   — Хотів. — хлопчина шмигнув носом.— Але мама казала…
   — Отож. Тобто ти не дуже хотів. А ті, хто дуже хотіли — залишились на майдані.
   Хлопчина аж на обличчі змінився, уявивиши, очевидно, до чого призводить невинне бажання покидатись сніжками або поганяти шайбу по кризі.
   — Дядьку… — запитав він по тривалій паузі. — А що, хіба раніше краще було ?
   — Краще, — глухо віповів проповідник. — Раніше люди жили у великих містах, де завжди було світло й тепло. По воду не треба було ходити до річки — вона сама приходила у будинки. Люди вміли розмовляти з друзями на такій відстані, що й не бачили один одного, літати по небу, плавати під водою… Але Глас Божий все те знищив.
   — Дядьку ! — перебив його інший хлопчак, що до того весь час мовчав. — А хіба не можна цього… супутника…
   Хлопчик затнувся.
   — Збити ? — підказав проповідник. — Раніш було можна. Але з того часу всі люди, що вміли робити це, повмирали. Він їх убив.
   Знову запалу пауза.
   — Коли я виросту… — повільно стис кулаки хлопчина. — Коли я виросту… я його.. вб'ю !
   — Молодець ! — посміхнувся проповідник. — Спробуй. Можливо, тобі це вдасться.
 
   Десь за годину, коли діти й двоє жінок полишили шинок, а інші вже розбились по парах, цю ж тему підняв хтось із чоловіків.
   — Збити ? — проповідник голосно засміявся. — Так погань літає по сильновитягнутій еліптичній орбіті навколо Сонця, й до Землі наближається раз на чотири роки. Навіть якщо ми почнемо просто зараз, за чотири роки створити космічну промисловість нам аж ніяк не вдасться. Єдина надія, що коли-небудь та погань або залишиться без енергії, або… втім, он сидить людина, яка розуміється на цьому краще за мене.
   — Не набагато й краще, — мисливець знизав плечима. — На жаль, енергія в нього скінчиться не скоро — ядерний ізотопний реактор розрахований на двісті років роботи. Конденсатори, в якиї вні накопичує заряд всі чотири роки — практично вічні. Єдине, що може глюконути — це гіроскопи системи орієнтації… але, як бачите, за дванадцять років ще жодного збою.
   — А скільки взагалі може праціювати космічний аппарат ? — запитав один з чоловіків.
   Мисливець знову знизав плечима.
   — Якийсь з американців... запущений в сімдесят дев'ятому році... До речі, він має трохи не такий реактор, гірший... Все ще працює. Тобто ще працював дванадцять років тому. Зараз — не знаю. Так що…
   Один з чоловіків підвівся й, похитуючись, підняв над головою масивного табурета.
   — То це ти… — прохрипів він.
   — Не раджу, — спокійно посміхнувся мисливець. — Одна справа балачка, а от після бійки — наступного свята ти точно не переживеш.
   Чоловік із стогоном опустив стільця й знову припав до сулії. Жінка, що сиділа поруч, прихилилась до його спини.
   — Крім того, — мовив мисливець по тривалій паузі. — Мого там — ну, може тисячна частка, а може й менше…
 
   — Як ти гадаєш — запитала його вранці жінка. — Ми доживемо до кінця цього кошмару ?
   — Ні ! — впевнено відповів колишній конструктор. — Хіба що оті хлопчаки.
 
   На зворотному шляху він зламав лижу, три дні брьохав лісом майже по груди у підталому снігу, весь змок, замерз, застудився й ще за два дні помер.
 
   15.11.98 — 06.12.98