Ролінґ Джоан К.. Гаррі Поттер і орден Фенікса

   — Молі, ми зачекаємо тут, — сказала Тонкс. — Артурові буде важко приймати відразу стільки відвідувачів... нехай спочатку зайде тільки сім'я.
   Дикозор щось прогарчав, погоджуючись, і притулився спиною до стіни коридору. Його магічне око крутилося на всі боки. Гаррі теж було позадкував, але місіс Візлі простягла руку й підштовхнула його до дверей зі словами: — Не вигадуй, Гаррі. Артур хоче тобі подякувати.
   Палата була маленька й досить темна, бо в ній було тільки одне вузеньке віконечко високо на стіні навпроти дверей. Основне освітлення йшло від сяючих кришталевих бульбашок, що збилися докупи посеред стелі. Стіни були оббиті дубовими панелями, і на одній висів портрет доволі лихого на вигляд чаклуна, підписаний: "Уркугарт Рекгеров (1612-1697), винахідник закляття для прочищення кишок".
   У палаті було тільки троє пацієнтів. Містер Візлі займав ліжко під віконечком. Гаррі з радістю й полегкістю побачив, що він сидить, підпершись подушками, й читає "Щоденного віщуна" під самотнім сонячним промінцем, що падав на його ліжко. Містер Візлі підняв голову, побачив, хто до нього прийшов, і радісно всміхнувся.
   — Вітаю! — вигукнув він і відкинув "Віщуна". — Молі,
   Білл щойно пішов, мусив вертатися на роботу, але обіцяв заскочити до тебе пізніше.
   — Як здоров'я, Артуре? — стурбовано глянула на нього місіс Візлі й нахилилася, щоб поцілувати чоловіка в щоку. — Ти й досі трохи блідий.
   — Зі мною все чудово, — бадьоро відповів містер Візлі і простяг здорову руку, щоб обійняти Джіні. — Якби з мене зняли бинти, я б хоч зараз вернувся додому.
   — Тату, а чого ж їх тобі не знімають? — запитав Фред.
   — Бо щоразу, як починають знімати, з мене тече кров, як з дурного, — весело пояснив містер Візлі, а тоді взяв з тумбочки біля ліжка чарівну паличку й вичаклував для гостей шість додаткових стільців. — Схоже, що ікла тієї зміюки мали незвичну отруту, яка не дає загоїтися ранам. Але цілителі впевнені, що знайдуть протиотруту. Кажуть, що їм траплялися випадки значно гірші за мій. А тим часом мені тільки й треба, що приймати щогодини настоянку для поповнення запасів крові. А подивіться на отого чоловіка, — стишив він голос і кивнув на ліжко навпроти, де лежав, дивлячись у стелю, весь зелений і дуже хворий на вигляд чоловік. — Його, бідолашного, покусав вовкулака. Ніякі ліки не допомагають.
   — Вовкулака? — стривожено прошепотіла місіс Візлі. — А чи безпечно його тут тримати? Хіба він не повинен бути в окремій палаті?
   — Та повний місяць буде аж за два тижні, — тихенько нагадав їй містер Візлі. — Сьогодні зранку з ним розмовляли цілителі, намагалися його переконати, що він зможе вести майже нормальне життя. Я йому розповідав... не називаючи, звісно, імен... що особисто знаю одного вовкулаку, дуже приємного чоловіка, який легко дає собі раду.
   — І що він тобі відповів? — поцікавився Джордж.
   — Пообіцяв мене покусати, якщо я не заткнуся, — сумно сказав містер Візлі. — А ота жінка, — показав він на ліжко біля самих дверей, — не каже цілителям, що саме її покусало, тому ми всі думаємо, що вона розводила когось незаконно. Хоч би що там було, воно відгризло їй добрячий шмат ноги. Коли їй знімають пов'язки, стоїть такий сморід.
   — Тату, то ти нам розкажеш, що сталося? — підсунувся ближче до ліжка Фред.
   — Та ви ж уже знаєте, — багатозначно всміхнувся до Гаррі містер Візлі. — Усе дуже просто... був дуже важкий день і я задрімав, а зміюка крадькома підповзла й мене покусала.
   — Чи у "Віщуні" написали про цей випадок? — показав Фред на газету, що її читав містер Візлі.
   — Авжеж не написали, — трохи гірко всміхнувся містер Візлі, — міністерство не хоче, щоб усі знали, як величезна потворна змія про...
   — Артуре! — застерегла його місіс Візлі.
   — ...про... е-е... прокусила мені руку, — викрутився містер Візлі, хоч Гаррі був певний, що він не це мав на увазі.
   — Тату, а де ти був, коли це сталося? — поцікавився Джордж.
   — Це вже моя справа, — відрізав містер Візлі з легенькою усмішкою. Він знову схопив "Щоденного віщуна", розгорнув і сказав: — Коли ви прийшли, я саме читав про арешт Віллі Відершина. Знаєте, що це саме Віллі стояв за витівками з відригуючими туалетами? Одне закляття йому не вдалося, туалет вибухнув, а його знайшли серед тих уламків непритомного. Він лежав по самісінькі вуха у...
   — Коли ти казав, що йдеш на "чергування", — урвав його Фред, — то що ти там робив?
   — Ти ж чув тата, — прошепотіла місіс Візлі, — ми тут про це не говоримо! То що з тим Віллі Відершином, Артуре?
   — Не питай, як саме, але йому в цій справі з туалетами вдалося викрутитись, — мовив містер Візлі. — Припускаю, що не обійшлося без хабарів...
   — Ти її охороняв? — тихенько спитав Джордж. — Зброю? Яку шукає Відомо-Хто?
   — Тихо, Джордж! — різко урвала його місіс Візлі.
   — Отож цього разу, — заговорив голосніше містер Візлі, — Віллі застукали на продажу маґлам кусючих дверних клямок. Не думаю, що він відкараскається й зараз, бо в цій статті написано, що двоє маґлів залишилися без пальців, і їх поклали в лікарню Святого Мунґо для термінового відрощення кісток та зміни пам'яті. Ви собі подумайте — маґли в лікарні Святого Мунґо! Цікаво, в якій вони палаті?
   І він енергійно закрутив головою, немовби сподівався побачити вказівник.
   — Гаррі, хіба ти не казав, що Відомо-Хто має змію? — поцікавився Фред, стежачи за батьковою реакцією. — Величезну. Ти ж бачив її тієї ночі, коли він повернувся, правда?
   — Годі вже, — роздратувалася місіс Візлі. — Артуре, там ще є Дикозор і Тонкс, вони теж хочуть тебе бачити. А ви всі зачекайте в коридорі, — звеліла вона своїм дітям і Гаррі. — Потім ще зайдете попрощатися. Ідіть.
   Вони попленталися в коридор. Дикозор і Тонкс зайшли в палату й зачинили за собою двері. Фред здивовано підняв брови.
   — Що ж, — почав він нишпорити в кишенях, — нехай буде так. Нічого нам не кажіть.
   — Ти оце шукаєш? — спитав Джордж, простягаючи йому клубок струн тілесного кольору.
   — Ти читаєш мої думки, — гигикнув Фред. — Зараз побачимо, чи в лікарні Святого Мунґо накладають на двері палат замовляння-нетурбування.
   Разом з Джорджем вони розплутали клубок, витягли з нього п'ять видовжених вух і роздали всім. Гаррі спочатку вагався.
   — Бери, Гаррі, не вагайся! Ти врятував татові життя. Кому ж іще підслуховувати як не тобі.
   Несподівано для самого себе Гаррі всміхнувся, взяв один кінець струни і запхав у вухо — так само, як і близнюки.
   — Ну, вперед! — прошепотів Фред.
   Струни тілесного кольору почали звиватися довжелезними тонкими хробаками й прослизнули попід двері. Спочатку Гаррі нічого не чув, а потім аж підскочив, коли в самісінькому вусі залунало шепотіння Тонкс, мовби вона стояла поруч з ним.
   — ...усе обшукали, Артуре, але змії ніде не знайшли. Після нападу на тебе вона наче крізь землю провалилася... але ж Відомо-Хто, мабуть, і не сподівався, що змія полізе далі.
   — Я думаю, що він її вислав на розвідку, — прогарчав Муді, — бо йому останнім часом не дуже щастило. Мабуть, він хоче довідатися, що його очікує. Якби там не було Артура, та потвора мала б значно більше часу для збору інформації. То Поттер каже, що бачив, як усе сталося?
   — Так, — підтвердила місіс Візлі. Голос її звучав стурбовано. — Знаєш, Дамблдор ніби чекав, що Гаррі щось таке побачить.
   — Так, — буркнув Муді, — ми ж усі знаємо, що з Поттером діється щось дивне.
   — Дамблдор був дуже стривожений, коли я вранці розмовляла з ним про Гаррі.
   — Авжеж, він стурбований, — прохрипів Муді. — Хлопець бачить події очима зміюки Відомо-Кого. Ясно, що Поттер не усвідомлює, що це означає, але ж, якщо Відомо-Хто оволодів ним...
   Гаррі вийняв видовжене вухо зі свого. Його серце шалено закалатало, а обличчя налилося кров'ю. Він озирнувся на інших. Вони стояли зі струнами у вухах і перелякано дивилися на нього.

— РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТІЙ —
Різдво в ізольованій палаті

   Може, саме тому Дамблдор і уникав погляду Гаррі? Боявся, що на нього гляне Волдеморт, що ці зелені очі раптом стануть яскраво-червоними з вузенькими, мов у котів, зіницями? Гаррі пригадав, як колись з потилиці професора Квірела вилізло зміїне обличчя Волдеморта — і поклав руку на свою потилицю, уявляючи, що б він відчув, якби Волдеморт раптом вискочив з його власної голови. Він почувався брудним, заразним, ніби мав у собі смертоносну бацилу й дорогою з лікарні негідний був сидіти у вагоні метро поруч з невинними, чистими людьми, чий розум і тіло не були осквернені Волдемортом... Він не тільки бачив змію, він був тією змією, тепер він це знав напевно... І тут йому в голову стрельнула жахлива думка, пригадалися слова, від яких усередині засудомило й кишки почали звиватися, неначе вужі.
   "А що йому потрібно, крім поплічників?
   Те, що можна здобути лише таємно... якась зброя. Те, чого він не мав минулого разу".
   "Та це ж я та зброя", — подумав Гаррі, і в його жилах немовби розтеклася отрута. Він похолов і залився потом, хитаючись разом з вагоном, що мчав темним тунелем. "Це мене намагається використати Волдеморт! Ось чому, куди б я не пішов, мене весь час охороняють! Це захищають не мене, а інших людей! Тільки нічого не виходить, бо в Гоґвортсі до мене цілодобово охорони не приставиш... я справді напав уночі на містера Візлі. Так, то був я. Мене до цього змусив Волдеморт. Можливо, він і зараз сидить у мені, прислухаючись до моїх думок..."
   — З тобою все гаразд, любий? — прошепотіла місіс Візлі, нахиляючись до Гаррі через голову Джіні, а поїзд з гуркотом летів у темному тунелі. — Щось у тебе поганий вигляд. Може, тебе нудить?
   Усі дивилися на нього. Він затряс головою і втупився в рекламу страхування нерухомості.
   — Гаррі, любий, з тобою справді все гаразд? — стурбовано перепитала місіс Візлі, коли вони обходили неохайний газон посеред площі Ґримо. — Ти такий блідий... чи ти зранку хоч спав? Одразу йди лягай і поспи хоч дві години.
   Гаррі кивнув головою. Тепер він мав гарну відмовку від розмов з іншими, тож, тільки-но відчинилися вхідні двері, швиденько минув підставку для парасоль у формі тролевоі лапи й побіг сходами до їхньої з Роном кімнати.
   Там він почав крокувати туди-сюди, проходячи повз ліжка й порожню раму від портрета Фінеаса Ніґелуса, а голова його аж кипіла від жахливих запитань та думок.
   "Чи він і сам став змією? Може, він — анімаг... ні, це неможливо, він знав би... а може, то Волдеморт анімаг, — подумав Гаррі, — тоді все стає на свої місця... авжеж, той перетворився на змію... а тоді заволодів мною, і ми обидва перетворилися... але як тоді пояснити, що я за п'ять хвилин устиг побувати в Лондоні й повернутися назад у ліжко... але ж Волдеморт — наймогутніший у світі чаклун, окрім Дамблдора, тож легко, мабуть, може переносити людей хоч куди".
   І тут він вжахнувся від раптової думки: "Але ж це божевілля... якщо Волдеморт заволодів мною, то я оце зараз чітко вказую йому розташування штабу Ордену Фенікса! Він знатиме, хто входить до Ордену і де перебуває Сіріус...а я ж чув безліч такого, чого не мав знати: есе, що розповів мені Сіріус ще в перший вечір, коли я тут опинився..." Він може зробити лише одне — негайно піти з площі Ґримо. Проведе Різдво у Гоґвортсі, де нікого немає, і тоді всі будуть у безпеці, хоч би під час канікул... але ж ні, цього не досить, у Гоґвортсі все одно перебуває чимало учнів і вони можуть постраждати. А що, як наступною жертвою стане Шеймус, Дін або Невіл? Гаррі зупинився і втупився в порожню раму Фінеаса Ніґелуса. Шлунок мовби налився свинцем. Вибору не було — він мусив вертатися на Прівіт-драйв, щоб цілком ізолюватися від інших чарівників.
   "Якщо так, — подумав він, — то нема чого тягти". Намагаючись не думати, як прореагують Дурслі, коли побачать його на своєму порозі на півроку раніше, ніж чекали, Гаррі підійшов до валізи, закрив її й замкнув, тоді за звичкою озирнувся в пошуках Гедвіґи і аж тут згадав, що вона й досі в Гоґвортсі... ну що ж, менше буде нести... схопив валізу і вже почав волокти п до дверей, як почув єхидний голос: — Тікаємо?
   Він озирнувся. На полотні власного портрета з'явився Фінеас Ніґелус. Він притулився до рами й поглядав на нього з великою цікавістю.
   — Нікуди я не тікаю, — буркнув Гаррі, все ще тягнучи валізу.
   — Мені здавалося, — сказав Фінеас Ніґелус, погладжуючи свою гостру борідку, — що до ґрифіндорського гуртожитку потрапляють лише відважні? Думаю, ти б краще пасував до мого гуртожитку. Ми, слизеринці, теж відважні, але не дурні. Скажімо, опиняючись перед вибором, ми завжди рятуємо власну шкуру.
   — Я не рятую власну шкуру, — огризнувся Гаррі, тягнучи валізу по шорсткому й побитому міллю килиму перед дверима.
   — Я бачу, — погладжував борідку Фінеас Ніґелус, — це зовсім не боягузлива втеча... це шляхетний вчинок.
   Гаррі не звертав уваги. Він уже поклав руку на дверну клямку, коли Фінеас Ніґелус ліниво сказав: — Маю для тебе вістку від Албуса Дамблдора.
   Гаррі негайно озирнувся.
   — Яку саме?
   — Залишайся на місці.
   — Та я ж не рухаюся! — відрізав Гаррі, не відходячи від дверей. — То яку ти маєш вістку?
   — Та я ж тобі щойно сказав, йолопе. — незворушно промовив Фінеас Ніґелус. — Дамблдор просив переказати: "Залишайся на місці".
   —Чому? — здивувався Гаррі, випускаючи з рук валізу — Чому я маю тут залишатися? Що він іще казав?
   — Більше нічого, — Фінеас Ніґелус підняв тонку чорну брову, ніби вважав ці запитання зухвалими.
   Гарріне роздратування вирвалося назовні, мов змія, що раптом вигулькує з високої трави. Він був виснажений. спантеличений понад усяку міру, адже минулі півдоби віддав по черзі то жах, то полегкість, то знову жах, а Дамблдор і далі не хоче з ним розмовляти!
   — Оце й усе? — вигукнув він. — "Залишайся на місці"? Я це вже чув, коли на мене напали дементори! Сиди, Гаррі, й не рипайся, поки дорослі все влаштують! Але ми тобі нічого не скажемо, бо твій манюній мозок з цим не впорається!
   — Знаєш, — ще голосніше за Гаррі крикнув Фінеас Ніґелус, — саме тому мені й гидко було вчителювати! Молоді люди завжди свято переконані, що тільки вони у всьому мають рацію. Невже тобі ніколи не стріляло в голову, нещасний і пихатий жевжику, що директор Гоґвортсу міг мати досить підстав, щоб не втаємничувати тебе в усі найдрібніші деталі своїх планів? Ти ніколи не завдавав собі праці замислитися, чому дотримання Дамблдорових приписів, що здавалися тобі такими несправедливими, завжди вберігало тебе від неприємностей? Ні? Ні, бо як усі молодики, ти абсолютно впевнений, що тільки ти здатний відчувати й мислити, тільки ти можеш усвідомити небезпеку, тільки ти такий розумник, що розгадав плани Темного Лорда...
   — То він і справді планує щось зі мною зробити? — негайно спитав Гаррі.
   — Хіба я таке казав? — недбало розглядав свої шовкові рукавички Фінеас Нігелус. — А зараз, якщо ти не проти, у мене є важливіші справи, ніж слухати підліткові нарікання... бувай здоровий. Він покрокував до краю рами і зник.
   — Чудово, забирайся! — закричав Гаррі на порожню раму. — І красненько подякуй Дамблдорові!
   Порожнє полотно не озивалося. Гаррі розлючено поволік валізу назад до ліжка, а тоді впав обличчям на поїдене міллю покривало, заплющив очі й відчув, як болить його обважніле тіло.
   Здавалося, ніби він пройшов багато-багато кілометрів... аж не вірилося, що лише добу тому він стояв під омелою а до нього підходила Чо Чанґ... Він почувався таким виснаженим... і боявся заснути... Дамблдор звелів йому залишатися... отже він може заснути... але йому страшно... а що як усе повториться?
   Провалювався в темряву...
   Кіноплівка в його голові ніби лише й чекала, щоб закрутитися. Він ішов пустим коридором до простих чорних дверей, повз шорсткі кам'яні стіни, смолоскипи, повз прочинені двері зліва, за якими вели вниз кам'яні сходи...
   Дійшов до чорних дверей, але не міг їх відчинити... стояв перед ними і розпачливо прагнув зайти... за ними лежало те, чого він жадав усім серцем... вимріяна нагорода... якби ж тільки не болів шрам... він би тоді краще міг усе обміркувати...
   — Гаррі, — почувся далекий Ронів голос, — мама каже, що вечеря готова, але якщо ти не хочеш уставати, то вона тобі щось залишить.
   Гаррі розплющив очі, але Рон уже вийшов з кімнати.
   "Він не хоче залишатися зі мною наодинці, — подумав Гаррі. — Він же чув, що казав Муді".
   Мабуть, тепер ніхто не захоче з ним знатися, розуміючи, що зачаїлось у нього всередині.
   Він не піде вечеряти, бо не хоче нав'язувати їм своє товариство. Перевернувся на другий бік і незабаром знову провалився в сон. Прокинувся аж уранці. В животі болісно судомило з голоду, а Рон сопів на сусідньому ліжку. Роззирнувшись по кімнаті, побачив темні контури Фінеаса Ніґелуса, що знову стояв у своєму портреті. Спало на думку, що Дамблдор, мабуть, послав Ніґелуса, щоб той за ним пильнував — ану ж Гаррі знов на когось нападе.
   Він ще гостріше відчув себе якимось нечистим. Уже шкодував, що підкорився Дамблдорові... якщо таке життя судилося йому на площі Ґримо, то, може, таки краще повернутися на Прівіт-драйв...
   Уранці всі прикрашали будинок до Різдва. Гаррі ще не пам'ятав Сіріуса в такому чудовому настрої. Той навіть виспівував колядки, такий був радий, що проведе Різдво не сам. Гаррі чув його спів крізь підлогу в холодній вітальні, де він самотньо сидів, дивлячись, як білішає небо за вікном, обіцяючи сніг. Його наповнювало дике задоволення від того, що він дає всім змогу про нього наговоритися. Коли почув, як місіс Візлі лагідно покликала його на обід, піднявся сходами ще вище й нічого їй не відповів.
   Десь о шостій вечора задзвенів дзвінок у дверях, і місіс Блек знову залементувала. Припускаючи, що то прийшов Манданґус або якийсь інший член Ордену, Гаррі лише зручніше вмостився під стіною Бакбикової кімнати, де він ховався, і намагався не звертати уваги на бурчання в животі, годуючи гіпогрифа здохлими щурами. Здригнувся від несподіванки, коли за кілька хвилин хтось загупав у двері кімнати.
   — Я знаю, що ти там, — почувся Герміонин голос. — Вийди, будь ласка. Мені треба з тобою поговорити.
   — А ти чого тут? — здивувався Гаррі, відчиняючи двері, а Бакбик почав шкрябати встелену соломою підлогу, шукаючи, чи не залишилося там щурів. — Ти ж мала бути з батьками на гірськолижному курорті!
   — Правду кажучи, я не надто люблю лижі, — пояснила Герміона. — Тому я й приїхала на Різдво сюди. — Волосся в неї було присипане снігом, а щоки рожеві від морозу. — Але не кажи про це Ронові. Я йому сказала, що захоплена лижами — щоб перестав з мене сміятися. Мама з татом трохи розчаровані, але я їм сказала, що всі. хто серйозно готується до іспитів, залишаються в Гоґвортсі. Вони зрозуміли, бо хочуть, щоб я добре вчилася. Але то таке, — всміхнулася вона. — ходімо краще до вашої кімнати. Ронова мама розпалила там камін і принесла бутерброди.
   Гаррі зійшов за нею на третій поверх. У кімнаті з подивом побачив Рона і Джіні. Обоє сиділи на Роновім ліжку, чекаючи на нього.
   — Я приїхала "Лицарським автобусом", — безтурботно повідомила Герміона, перш ніж Гаррі встиг щось сказати. — Дамблдор ще зранку розповів, що сталося, але я мусила дочекатися офіційного завершення чверті, а вже тоді вирушати. Амбридж і так уже біситься, що ви всі вислизнули у неї з-під носа, хоч Дамблдор і сказав їй, що, оскільки містер Візлі потрапив до лікарні Святого Мунґо, то він дав вам дозвіл його провідати.
   Герміона вмостилася біля Джіні, й дівчата разом з Роном подивилися на Гаррі.
   — Як ти почуваєшся? — запитала Герміона.
   — Добре, — напружено відповів Гаррі.
   — Ой, Гаррі, не вигадуй, — не повірила вона. — Рон і Джіні кажуть, що, відколи ви повернулися з лікарні, ти від усіх ховаєшся.
   — Оце таке кажуть? — люто глянув Гаррі на Рона й Джіні. Рон опустив голову, а от Джіні нітрохи не збентежилася.
   — Бо це правда! — вигукнула вона. — Ти навіть дивитися на нас не хочеш!
   — Це ви на мене не дивитесь! — розсердився Гаррі.
   — Може, ви зиркаєте одне на одного по черзі, і через те не встигаєте перехоплювати погляди, — припустила Герміона й кутики її вуст сіпнулися.
   — Дуже смішно, — огризнувся Гаррі й відвернувся.
   — Перестаньте грати комедію, — гостро сказала Герміона. — Мені вже розповідали, що ви вчора почули через видовжені вуха...
   — Так? — прохрипів Гаррі, тримаючи руки в кишенях і дивлячись, як за вікном падає лапатий сніг. — Усі тільки й роблять, що про мене базікають! Та я вже звик.
   — Гаррі, ми хотіли поговорити з тобою, — сказала Джіні, — але ж ти весь час ховаєшся...
   — Бо не хочу, щоб зі мною говорили, — відрубав Гаррі відчуваючи, як у ньому наростає роздратування.
   — Це досить безглуздо з твого боку, — розсердилася Джіні, — особливо, якщо врахувати, що Відомо-Хто колись був заволодів мною. Я могла б тобі розповісти, що тоді відчувала. Гаррі завмер, збагнувши ці слова. Тоді повернувся до неї.
   — Я забув, — буркнув він.
   — Молодець, — холодно мовила Джіні.
   — Вибач, — щиро сказав Гаррі. — То... ти гадаєш, що він заволодів і мною?
   — Чи ти пам'ятаєш усе, що робив? — спитала Джіні. — Чи існують у твоїй пам'яті провали, коли ти не знаєш, що з тобою діялося?
   Гаррі замислився.
   — Ні, — заперечив він.
   — Тоді Відомо-Хто тобою не заволодівав, — зробила висновок Джіні. — Коли це сталося зі мною, я мала багатогодинні провали в пам'яті. Раптом опинялася десь, не знаючи, як туди потрапила.
   Гаррі ще боявся їй повірити, але серце від радості мало не вистрибувало з грудей.
   — Але той сон про вашого тата і змію...
   — Гаррі, ти й раніше бачив схожі сни, — втрутилася Герміона. — Торік ти також іноді відчував, що робить Волдеморт.
   — Тепер було інакше, — похитав головою Гаррі. — Я був у тій змії. Ніби я сам був змією... а що, як Волдеморт якось узяв і переніс мене в Лондон?..
   — Коли-небудь, — втратила терпець Герміона, — ти нарешті прочитаєш "Історію Гоґвортсу" і збагнеш, що в Гоґвортсі не можна ні являтися, ні роз'являтися. Гаррі, навіть Волдеморт не зміг би тебе взяти й кудись перенести з твоєї спальні.
   — Старий, ти весь час був у ліжку, — підтвердив Рон. — Я бачив, як ти цілу хвилину метався в ліжку, поки нам вдалося тебе розбудити.
   Гаррі знову почав замислено міряти кроками кімнату. Їхні слова не лише заспокоювали, але й були цілком логічні... він механічно взяв з тарілки на ліжку бутерброд і пожадливо надкусив.
   "Це означає, що не я та зброя", — подумав Гаррі. Його серце переповнилося радістю — аж захотілося підспівувати Сіріусові, що протупав повз їхні двері, йдучи до Бакбикової кімнати й виспівуючи на повний голос "...а гіпогриф трясеться, осел смутно пасеться..."

*

   І як він міг хотіти відсвяткувати Різдво на Прівіт-драйв? Сіріусове піднесення від того, що в його будинку знову повно людей, а особливо від того, що до нього повернувся Гаррі, передавалося всім. Він анітрохи не нагадував того похмурого господаря будинку, котрим був улітку. Натомість його розпирала рішучість принести всім не менше, якщо не більше, радості, ніж вони отримали б на свята в Гоґвортсі, тож напередодні Різдва він невтомно прибирав і прикрашав разом з усіма будинок, який неможливо було впізнати, коли в ніч перед Різдвом усі йшли спати. З потьмянілих канделябрів звисала вже не павутина, а гірлянди гостролисту, а також золоті й срібні стрічки. На пошарпаних килимах височіли цілі кучугури магічного снігу. Розкішна ялинка, роздобута десь Манданґусом і прикрашена живими феями, закривала собою Сіріусове родинне дерево, і навіть ельфівські голови в коридорах красувалися в капелюхах та бородах, наче діди морози.
   Різдвяного ранку Гаррі прокинувся й побачив біля ліжка цілу купу дарунків, а Рон уже розбирав свою — ще більшу.
   — Непоганий улов цього року, — повідомив він Гаррі з-під гори паперу. — Дякую за компас для мітли, чудовий даруночок, не те, що Герміонин... вона подарувала мені щоденник для домашніх завдань...
   Гаррі розклав свої дарунки і знайшов пакунок, підписаний Герміониною рукою. Йому вона теж подарувала щоденник, який щоразу, коли його розгортати на певній сторінці, промовляв мудрі приказки, наприклад: "Зробив діло — гуляй сміло!"
   Сіріус і Люпин подарували Гаррі комплект чудових книжок під назвою "Практика захисних чарів та їхнє використання проти темних мистецтв". Книжки мали яскраві й рухомі ілюстрації всіх описаних у ній антизаклять. Гаррі з цікавістю погортав перший том і побачив, що той йому дуже знадобиться при плануванні занять ДА. Геґрід прислав гаманець з бурого хутра і з іклами. Очевидно, він був зачаклований від злодіїв, але Гаррі, на жаль, не міг покласти туди ані монетки, бо ризикував лишитися без пальців. Від Тонкс він отримав маленьку діючу модель "Вогнеблискавки". Гаррі дивився, як та кружляє по кімнаті й шкодував, що справжня мітла йому вже недоступна. Рон подарував йому величезну коробку горошку на кожен смак, містер і місіс Візлі — традиційний джемпер ручної в'язки та пакунок пиріжків з м'ясом, а Добі — якусь жахливу картину, що він її сам, мабуть, і намалював. Гаррі саме перевернув її догори ногами, щоб подивитися, чи не краща вона в такому вигляді, коли це з гучним ляскотом біля його ліжка явилися Фред і Джордж.
   — Веселого Різдва, — побажав Джордж. — Донизу ще не поспішайте.
   — Чому це? — здивувався Рон.
   — Та мама знову розплакалася, — невдоволено пояснив Фред. — Персі прислав назад різдвяний джемпер.
   — Не написав ані слова, — додав Джордж. — Не поцікавився татовим здоров'ям, не відвідав його, нічого.