Росоховатский Игорь Маркович. Джерела (на украинском языке)

   А тепер, за що не вiзьмусь, - нiчого не виходить: у кращому випадку предмети з'являються на полотнi, мов сфотографованi, - просто предмети, безликi об'єкти.
   Припустимо, що лiкарi помилились, i я все-таки захворiв. Але чому не вiдчув нiяких ознак хвороби? Мене не нудить, як бувало перед приступами. Навпаки, дихається легко i вiльно, можу пробiгти тюпцем кiлометрiв п'ять i не вiдчути втоми.
   Як менi потрiбен зараз добрий чародiй Iван Степанович! Чому ж вiн не провiдає пацiєнта, як обiцяв? Я вже довiдувався про нього в рiзних клiнiках, але розшукати не змiг. Шкода, що не записав його адресу, номер телефону. Навiть прiзвища не знаю. Вiн не назвав його, а спитати я посоромився.
   Iван Степанович обiцяв тодi, що видiння зникнуть, що припадки не повторяться - вiн був правий. Не сказав тiльки, що разом з кольоровими химерами зникне i моє, властиве лише менi бачення свiту. Свiт стане для мене таким же, як для багатьох iнших - з рiзкими переходами кольорiв, з уривками i незавершенiстю лiнiй. Але такий свiт менi чужий. Якби я не знав його iншим, то мiг би змиритися. А як бути тепер?
   Пробую писати знову i знову. Може, в процесi роботи щось вiдновиться само собою? Часом менi здається, що я знову починаю бачити в кожному предметi незвичне, оригiнальне - одну з його прихованих сутностей, висвiтлених моєю уявою. Я квапився перенести побачене на полотно. Але, готуючись до виставки, ловив здивованi i жалiсливi погляди моїх колег, членiв вiдбiрних i закупочних комiсiй. Вони нiби питали: невже це ти? Що за бездарна мазанина? Де подiвся твiй хист? Я переконував себе, що це менi тiльки здається, що я хибно тлумачу ставлення до мене iнших людей, - просто нерви розладналися.
   Зрештою два моїх невеликих полотна все-таки пробилися на виставку. I я випадково пiдслухав розмову вiдвiдувачiв: "Невже це автор "Каскадерiв"? Що з ним сталося?" - "Буває. У багатьох самобутностi вистачає лиш на одну-двi картини. На цьому талант вичерпується". "Проте контраст надто вже разючий. "Каскадери" - першокласне полотно, а цi "Прялi" сприймаються як вiдверта iмiтацiя. Треба ж докотитися до такої халтури! За довгим карбованцем, мабуть, погнався?" А коли Сергiй запропонував менi посаду секретаря в художньому фондi, я зрозумiв, що й найближчi друзi поставили на менi як на художниковi хрест.
   Що ж робити? Змиритися i виглядати Iвана Степановича, сподiватися, що вiн якимось чином поверне колишнє. Нехай навiть з нападами хвороби, з видiнням-химерами, але поверне менi мене. Поверне час, коли моїм очам вiдкривався свiт, сповнений яскравих соковитих барв, асоцiацiй, коли фарби сяяли, мов обмитi благодатним дощем, а найменший вiдтiнок прочитувався мною, як одкровення, як чiтко написаний рядок? Тодi на мене дивилися аж нiяк не жалiсливо, а захоплено або заздрiсно.
   Вчора, коли я повернувся з виставки, менi зробилося так кепсько, що здалося: ось-ось вiдновляться припадки. Чи повiрите, я зрадiв! Промайнула надiя, що разом з ними повернуться колишнi видiння i моє вмiння. Проте невдовзi я збагнув, що мене гнiтить просто нестача кисню. Варто було вiдчини вiкно - i дихати стало легше, млосний стан минув. А вiдчай придавив новою силою.
   Не можу втямити, як сталося, що я забув, нi, мабуть, просто тимчасово лишив поза увагою просту iстину - зовнiшнiй свiт поєднується з внутрiшнiм свiтом людини через призми, i у кожного вони свої, своєрiднi. Можливо, саме в цьому й полягає призначення людини: пропускаючи природу через свої призми, не тiльки осмислювати її, але й робити самобутнiшою, збагачувати її... Колись я вносив у природу по-своєму зламанi лiнiї, свою сумiш вiдтiнкiв, змiненi, нiби у кiмнатi смiху, новi сюжети, образи людей.
   Я пригадав, як писав портрет одного вченого. У нього було дуже звичайне обличчя з рiдкими бровами, невисоким чолом i тонкими недобрими губами. Це було вiдповiдальне замовлення. Але я старався не тiльки ради замовлення. Менi розповiли про науковi працi цiєї людини в галузi хвильової оптики. Вiн розробив теорiю, згiдно з якою органiзми обмiнюються бiохвилями. Ця людина була не тiльки визнаним авторитетом у своїй галузi науки, але й видатним фiлософом. Вiн втручався своєю уявою в святая святих природи. Я хотiв написати його якомога зримiше i символiчнiше, однак портрет не виходив. Я подивився уже й фiльм про цю людину, познайомився з його громадською дiяльнiстю, довiдався про те, що в молодостi вiн служив у прикордонних вiйськах, був зразковим солдатом. Я саджав його i так, i сяк: то, щоб свiтло падало на лоба, то - на очi. Iнодi менi здавалося, що й позу знайдено, i вираз схоплено. Але на полотнi з'являлася байдужа фотографiя. Були тi самi очi i брови, тi ж губи, кожна зморшка була виписана, всi пропорцiї витриманi, всi вiдтiнки переданi. А в цiлому я начебто клацнув об'єктивом фотоапарата, зафiксувавши на плiвцi лиш те, що принесли в даний момент променi свiтла. Вийшло схоже на правду, але не сама правда, - обличчя не оживало, як не оживає в колбi сам собою повний набiр амiнокислот, з яких складається жива клiтина.
   Вiн i я втомилися до знемоги. I якось, коли вiн нечутно пiшов, я заснув у своїй майстернi i побачив його увi снi. Вiн кричав: "Доки можна знущатися надi мною?!" - гнiв спотворив обличчя вченого до неспiзнання, i все-таки це був вiн.
   Прокинувшись, я гарячкове взявся накидати ескiз. Змiстив тiнь на нижню частину обличчя, i темнi губи почали нетерпляче i владно рухатись. Змiнив пропорцiї - i величезний лоб виплив з напiвiмли, мов бiлий корабель, i зморшки на ньому стали письменами, якi розповiдали про задуми; а глибоко посадженi очi - зовсiм не так, як у справжнього - "дивилися в себе", i з'явився його живий погляд.
   XII
   Слiдчий Трофиновський знову приїхав на квартиру, де жив художник Степура. Минулого разу сусiда художника дома не було, сказали, що вiн у вiдрядженнi. Тепер у вiдповiдь на дзвiнок у дверi зразу почулися поквапливi кроки i немолодий скрипливий голос:
   - Iду, iду, поспiшаю...
   Клацнув замок - i Трофиновський побачив перед собою чоловiка рокiв п'ятдесяти з заспаним, пом'ятим обличчям. Його спортивна сорочка задралася, штани з лампасами сповзли з великого черева. У чоловiка було набрякле обличчя з густими, схожими на щiтки бровами. Вiн здивовано втупився в слiдчого, - напевне, чекав на когось iншого, - брови-щiтки пiдстрибнули на невисокого рiвного лоба.
   Трофиновський назвав себе, i Цвiркун С.I., як значилося на двернiй табличцi, здивувався ще бiльше.
   "Мабуть, ще нiчого не знає про смерть сусiда", - подумав слiдчий i сказав:
   - У мене до вас кiлька питань. Про вашого сусiда.
   Очi Цвiркуна жваво блиснули:
   - Так я й знав, що до цього справа дiйде!
   - До чого - до "цього"?
   - Вiдповiднi органи ним зацiкавляться. Встиг уже щось накоїти?
   Мовби не почувши питання, слiдчий поцiкавився:
   - Ви певнi, що сусiд мусив був щось накоїти?
   - Певен, певен, - захитав головою Цвiркун.
   - Чому?
   - З дивацтвами людина, щоб не сказати бiльше. - Цвiркун покрутив пальцем бiля скронi i пiдморгнув Трофиновському. - Жив самотньо, з двома дружинами давно розлучився. Та й хто житиме з таким, якщо вiн - чи повiрите? - цiни не знає простим речам? Одного разу Петро Вадимович якомусь хлопчаковi за малюнок вiддав свiй годинник, їй-богу! Уявляєте? Смiхота!
   - Який малюнок?
   - А кат його знає. Звичайний клаптик паперу. Але Степура зняв годинника i вiддав. Сам бачив, а то нiзащо б не повiрив. Дружки у нього теж один в один, не вiд миру сього. Заведуть розмову про що-небудь - ледве за чуби не беруться. З-за якоїсь дрiбницi. Хтось скаже, що такий-то художник за стародавнiх часiв змiшував фарби ось так. Каже впевнено, нiбито поряд стояв. А другий тому заперечить. I пiшло-поїхало. Так сперечаються, мов хату продають. Шаленi якiсь. Хiппi. Особливо двоє. Високий i тонкий, як жердина, i низенький патлатий.
   - Ви часто бували у сусiда?
   - Що ви, звiдки? Вiн i не кликав. Вважав себе вище нас. рядових трудiвникiв. Як же, з iншого тiста злiпленi. Нема того, щоб по-сусiдському на чай-каву запросити...
   - Звiдки ж про його друзiв знаєте?
   - А кричать вони так, що й на сходах чути.
   Трофиновський не став уточнювати, як Цвiркун ухитрявся стiльки почути i побачити "на сходах" i навiщо йому це було потрiбно. Вiн уже збагнув, що спiврозмовник може розповiдати про свого сусiда дуже довго i не без упередження. Тому вирiшив урвати словесний потiк:
   - Не помiтили, бува, чи не заходив останнiм часом перед вашим вiд'їздом до сусiда хтось iще, крiм постiйних вiдвiдувачiв?
   - Ваш? Пiдiсланий? - Цвiркун хитро примружився.
   - Чому "наш"?
   - А я одразу змикитив, - по-змовницькому блискаючи очима i вкрай задоволений власною проникливiстю, зашепотiв Цвiркун. - Чоловiк той був цiлком нормальний на вигляд, без будь-якої там зайвини на головi чи в одязi. Коротше, нормальний цiлком, зовсiм не такий, як Степура та його друзi.
   - Змалюйте його докладнiше, будь ласка.
   - А ви начебто самi його не знаєте? Не ваш? - Вiн недовiрливо повiв головою i розчаровано протягнув: - Ну, найзвичайнiсiнький собi чоловiк, з маленькою валiзкою в руках. Одразу видно - трудяга.
   - А ваш сусiд хiба не працював? - не втримався Трофиновський.
   - Та їхня праця вiдома. На копiйку зробить малюночок, потiм мiсяць говорять, та ще й компанiю зберуть. Якихось там каскадерiв вiн намалював, так вся юрба цiлий рiк божеволiла: "Шедеврально, прекрасно!" I навiщо тiльки таких держава плодить?
   Був би живий Степура, Трофиновський нiчого не сказав би Цвiркуновi вiдносно вартостi працi його сусiда. А зараз не втримався.
   - Одну з його картин Англiя купила, - мов мiж iншим промовив вiн.
   - Невже? - стрепенувся Цвiркун.
   - Якщо на нашi грошi перевести, мало не триста тисяч заплатили. На них придбали медичну апаратуру для нової полiклiнiки.
   У Цвiркуна вiдвисла щелепа.
   - Я прошу вас завтра зайти до нас у прокуратуру. Ви де працюєте?
   - Та в третьому ательє "Побутоб'єднання". Закупником. А навiщо я вам?
   - Допоможете доповнити фоторобот.
   - Виходить, вляпався-таки сусiдонька в iсторiю з географiєю, пожвавiшав Цвiркун.
   Трофиновському не хотiлося переконувати його в iншому. Вiн попрощався i подякував за бесiду.
   Розмова й справдi була дуже корисною i допомогла слiдчому уточнити деталь, котра, як вiн передчував, матиме в цiй справi iстотне значення.
   XIII
   Вже вдруге Трофиновський брався за телефонну трубку, але дзвонити не наважувався. Рано, ще не все продумав. Уже невидимi нитi зв'язували його з тим, кого шукає; вiн вiдчуває, як об'єкт ухиляється вiд зустрiчi; вже маячить перед ним, мов у туманi, злегка розмита постать. Звичайно, ще багато чого не вiдомо: незрозумiле призначення апарата, його дiя; не встановлено, хто такий "об'єкт" - винахiдник чи лише власник приладу; дiє самостiйно чи його самостiйнiсть мнима; яку мету переслiдує... На бiльшiсть з цих питань можна буде вiдповiсти тiльки пiсля затримання об'єкта, хоча Трофиновському здається, що деякi з вiдповiдей йому вже вiдомi.
   Трофиновський роздратований: нiяк не може збагнути, чому так нервує, чому так хочеться йому кинути цю справу, яка викликає в нього надто складнi почуття - непевнiсть i мало не гнiв. На слiд вiн вийшов. Слiд чiткий, однозначний. Того, хто прагне сховатися, вiн уявляє досить виразно - принаймнi для того, щоб виявити i затримати. Об'єкт досить самовпевнений, якщо зважився на таке. Чи має вiн вiд своїх вчинкiв якусь матерiальну вигоду, чи це експеримент чистої води, випробування апарата, - але, безсумнiвно, тут не просто помилка, а виклик суспiльству, i вiн, напевне, розумiє це. Тому й не залишає координат, по яких його одразу можна було б знайти, а схоже, "замiтає слiд". Проте "замiтає" не професiонально, а по-дилетантському. I Трофиновський уже знає, як i де його шукати.
   Слiдчий рiшуче потягнувся до телефону. Подзвонив у карний розшук капiтановi, спiльно з яким працював уже не раз, i попросив органiзувати пости спостереження за вказаними адресами. Вiн знав майже точно, вiн передчував, що людина з чорною валiзкою змушена буде повернутися до декого з своїх "пацiєнтiв". Першою в цьому списку була сестра канатохiдця - Тетяна Марчук.
   XIV
   Туман був такий густий, що лiхтарi ледь просвiчували крiзь нього жовтими яблуками. Iнодi лунали гудки автомобiлiв, їхнi розмитi силуети, штовхаючи поперед себе слабосилi снопики свiтла, текли суцiльною рiкою, мов риби, що йдуть на нерест.
   Пориви вiтру iнодi роздирали сiру пелену туману, i тодi видно було i дерева, i людей.
   "Мов луки, напiвзiгнутi дороги, машини вдалину розмiрено течуть, а вiн iде, упевнений, суворий, - простий радянський воїн на посту..." Нi, "упевнений" - погано. В чому впевнений? Та ще й "суворий". Трафарет... Треба не так. "Мов луки, напiвзiгнутi дороги, машини вдалину розмiрене течуть, а вiн iде рiшучий..." Нi, не те! - Строфа аж нiяк не подобалася Трофиновському. "Все в нiй, - казав вiн собi, - трафарет. Крiм, мабуть, першого рядка: "Мов луки, напiвзiгнутi дороги". Так, це, мабуть, непогано. I вiдповiдає тому, що бачить око - тут дорога iде трохи на схил. Головне ж, порiвняння з луком передає напруженiсть руху в цi вечiрнi години "пiк". Але далi все псує "впевнений" чи "рiшучий..." Ну й морока! Приятель, редактор мiлiцейської газети, умовив Трофиновського неодмiнно написати вiршi в наступний святковий номер, щоб вони пiшли замiсть передової. У вiддiлi i в управлiннi Трофиновського називали "наш поет".
   Дома у нього назбиралося сотнi написаних ним вiршiв. Проте друзям вiн мало якi наважувався показувати, i тiльки пiсля одностайного схвалення наважувався пропонувати свої твори редакцiям.
   Вiршi вiн писав i в своєму кабiнетi, i вдома, але найбiльше любив творити, йдучи з роботи додому. Ритм вiршiв вiдповiдав його ходi, завжди рiзнiй, i друзi говорили, що в його поезiї "енергiйна основа".
   А ось зараз вiршi чомусь "не йшли", хоча задум цiлком визрiв. Щось заважало. Мимоволi вiн почав прислухатися. Йому здалося, нiби хтось йде за ним в туманi, то наближаючись, то вiддаляючись, готуючись до якоїсь дiї. Вiн вдивлявся в туман, розрiзняв неяснi постатi людей. Хто з них? Зараз перевiримо.
   Трофиновський завернув за рiг найближчого будинку й затупцював на мiсцi. Почекав хвилину-двi. З-за рогу нiхто не з'являвся. "Приверзлося", - подумав.
   Вiн пiшов далi. За кiлька хвилин десь позаду почулися кроки, але вiн не озирнувся. Навмисне. Не можна пiддаватися мiражам. В дитинствi вiн був боягузкуватим i потiм доклав чимало зусиль, щоб позбутись страху перед темрявою i невiдомiстю. Якщо справдi хтось iде за ним з лихими намiрами, вiн виявить себе. Трофиновський згадав, як одного разу пощастило його колезi Пiнському. Той займався заплутаною справою банди Воловика. Нiхто не знав, де її "малина", з ким у мiстi бандити мають зв'язки. Пiнському пророкували мiсяцi марудної роботи. А бандити - разом з самим Воловиком - в перший же мiсяць зустрiли його в пiдлiску, бiля станцiї. Згодом виявилось, що "наводка" помилилася: вони прийняли його за багатого квiткаря з передмiстя i сподiвалися конфiскувати його "дипломат" з денною виручкою.
   Пiнському довелося трохи полякати невдах-грабiжникiв, одному навiть прострелив руку, але зате привiв у найближче вiддiлення мiлiцiї всiх чотирьох, троє з яких пiдтримували сповзаючi штани, бо їхнi паски нiс слiдчий...
   Трофиновський знову згадав про вiршi i тут раптом почув поквапливi кроки. Щось стиха клацнуло. Трофиновський, не озираючись, уповiльнив ходу, чекаючи наближення людини. Але з туману нiхто не з'являвся, тiльки оддалiк ледь темнiв розмитий силует.
   Несподiвано Трофиновський забув, чому вiн тут, а не поспiшає додому. В його пам'ятi раз по раз лунали рядки: "Мов луки, напiвзiгнутi дороги, машини вдалину розмiрене течуть..." "Десь я читав цi вiршi, - подумалось Трофиновському. - Мабуть, у журналi. А як там далi?.. "I вiн iде, упевнений, суворий, простий радянський воїн на посту..." Та що це зi мною? Це ж мої вiршi! Я їх почав складати для мiлiцейської газети. Ну, що ж, цiлком пристойнi вiршi. Ось тiльки перший рядок не дуже... Чому - "мов луки"? Схил, правда... Тут краще: "Зi схилом напiвзiгнутi дороги..."
   Вiн поглянув на годинника: "Чого це мене сюди занесло, коли треба на тролейбусну зупинку? Ну й гака накинув. От так довiршувався!" I вiн звернув у провулок, не помiчаючи того, хто його переслiдує. Це була людина з напiввiдкритою валiзкою в руках, з якої висувався розтруб апарата...
   XV
   "О, люди, люди, як трудно вам зрозумiти того, хто є не лише еталоном Норми, але й виразником ваших же сподiвань i надiй!" Вам би тiльки мрiяти, а я здiйснюю i ризикую. Але замiсть подяки нерозумiння i злiсть. Хiба я стараюся не заради вас? Де ж той натовп, який, тамуючи подих, з надiєю i шаною не зводив би з мене i мого апарата очей? Де захопленi вигуки: "Слава, слава, слава найвидатнiшому з нас!"
   Чую iнше, зовсiм iнше... Порушую закон? Чому? Профiлактичне лiкування не заборонено. Оцей слiдчий? Але я не перевищив норм самооборони. Я тiльки зробив так, щоб вiн хоча б тимчасово забув про мене. Адже нормально мислячий слiдчий не вийшов би на мiй слiд. Отже, цей був ненормальним, як i всi щасливчики. Бач. як рано став "з особливо важливих", та ще й пiїт напiввизнаний! Ясна рiч - необхiдне профiлактичне лiкування, вiдтворення норми. Зрештою всi мають бути здоровi, нормальнi. Всi мають бути рiвнi - абсолютно рiвнi перед природою i суспiльством. Тодi суспiльство стане найбiльш тривким, а всi члени його - бiльш нiж будь-коли задоволенi життям, зокрема i вiн сам. Втямить це - подякує менi. Вождем має бути тiльки той, хто уособлює Норму".
   XVI
   - Павле Юхимовичу, пост номер один доповiдає: за минулу добу нiяких подiй.
   - Звiдки ви дзвоните?
   - Тут, на розi, автомат.
   "Ага, це ж на моє прохання мiлiцiя поставила пости бiля квартири балерини i сестри канатохiдця! Як я мiг забути? I навiщо цi пости? Злочинець вже нiколи не поткнеться туди. Що це зi мною дiється?! Так можна шукати його до другого пришестя. Хибна вся лiнiя пошуку. Необхiдно iнше - обстежити коло знайомих канатохiдця, балерини, художника, виявити спiльних знайомих. Злочинця треба шукати серед них".
   Трофиновський прийшов на нараду до заступника по карному розшуку - вже зiбралися спiвробiтники групи, з якою вiн зараз працював. У кутку, ближче до дверей, примостився лейтенант Синицин, небалакучий, з вилицюватим, майже безбровим обличчям i маленькими, притиснутими до голови вухами; бiля столу сидiли старшина Мовчан, з синiми, мов волошки, очима i оманливою зовнiшнiстю матусиного синочка та молодший лейтенант Ревуцький - енергiйний, чiпкий, наче складений з пружинок. Трофиновський вiдчув: всi чекають, що вiн скаже.
   - Пости номер один i номер два треба зняти, - мовив Трофиновський. - Вони бiльше не потрiбнi.
   Вiн помiтив, як знизав плечима молодший лейтенант, i спитав:
   - У вас є заперечення?
   - Рано знiмати пости, Павле Юхимовичу. Ми ще не до кiнця перевiрили вашу версiю. А в нiй щось було.
   - З'явилася нова. Будемо шукати серед знайомих потерпiлих. Ось ви, до речi, перевiрте коло знайомих балерини Борисенко, а старшина Мовчан вiдвiдає цирк...
   Всi здивовано перезирнулися. Трофиновський продовжував:
   - Лейтенант Синицин перебере знайомих художника Степури...
   Синицин вiдкинувся на спинку стiльця:
   - Що це ви сьогоднi так офiцiйно до нас? Проштрафилися?
   - Вибачте, товаришi...
   Тепер уже вiн не мiг не помiтити здивування присутнiх. "Що це зi мною дiється? - подумав Трофиновський. - От i мама вчора казала..."
   - Завдання всiм зрозумiле? - спитав вiн i, не чекаючи на вiдповiдь, наказав: - Виконуйте!
   XVII
   Папка зi справою про таємничий апарат та його власника почала швидко розбухати. Ранiше Трофиновського насторожило б таке везiння. Але зараз вiн лише стиха радiв, силкуючись не виказати своєї радостi перед начальством. Адже на складенiй ним схемi кiнцi деяких лiнiй майже зразу перетиналися.
   По-перше, виявилось, що шляхи канатохiдця Вiктора Марчука, художника Степури та балерини Борисенко сходилися не раз. Саме заради "феї квiтiв", як називали Наталю Борисенко, Марчук перейшов з технiкуму електронiки до школи циркового мистецтва. Його повела тонка, мов павутинка, надiя. У той час Вiктору здавалося, що, ступивши на стезю мистецтва, вiн зможе наблизитись до своєї обраницi. Спочатку вiн пробував стати поетом, потiм - музикантом. Перебрав усi можливостi i вже занепав духом, дiйшовши висновку, що нiяким хистом не надiлений.
   Помiж численних Наталиних залицяльникiв самi собою виникали своєрiднi турнiри, де кожен претендент демонстрував свої знання i вмiння: кидаючи скоса погляди на "фею", "вражали" один одного ерудицiєю в рiзних галузях мистецтва, лiтератури i науки, змагалися в дотепностi. Якось, коли вони всiєю галасливою компанiєю прямували в парк, молодий артист цирку вирiшив приголомшити "фею". Вiн пройшовся по перилах пiдвiсного мосту, викликавши захват Наталi. Артист переможно глянув на пригнiчених суперникiв: "Що, браточки, повiсили носи? Це вам не цитати та хохми!"
   Тодi до мосту попрямував Вiктор Марчук. Всi так i охнули, а вiн спокiйно i впевнено пройшов по тих же перилах, що й молодий циркач. Нiхто з глядачiв не знав, що ще в п'ятому класi вчитель фiзкультури був дуже здивований вмiнням Вiктора Марчука бiгати по колодi.
   I ось Вiктору вже здається, що в сiрих, з золотистими блискiтками Наталчиних очах промайнуло захоплення...
   На жаль, серед "вдячних глядачiв" знаходився й мiлiцейський патруль. Зiрвиголови були затриманi i побували у вiддiленнi мiлiцiї. Загальна вдача-невдача зблизила Вiктора Марчука з циркачем, i той порадив йому "вступити до нашої школи". Вiн же познайомив його з викладачем акробатики, який пообiцяв Марчуковi блискуче майбутнє.
   Проте не перемоги на аренi, не призи па мiжнародних конкурсах, а одна лиш заохочувальна усмiшка Наталi Борисенко надихала Вiктора. Та тут павутинка надiї пiдвела. Розмови про високе служiння на нивi мистецтва i успiхи на канатi не допомогли достукатися до серця "феї".
   Серед залицяльникiв Наталки був молодий художник Степура, котрий виявляв юнiй балеринi всiлякi ознаки уваги. Не раз вiн викрадав її з компанiї на виставка та вернiсажi, викликаючи у Вiктора напади ревнощiв. Вони були суперниками десь з пiвроку, поки не стали спiльниками в бiйцi зi ще одним шукачем "руки й серця юної дiви" Романом Яцюком. Ця пригода зафiксована протоколом затримання за номером сто вiсiмдесят сiм. У ньому було сказано, що "студенту Яцюку Р.В. нанесено легкi тiлеснi пошкодження Степурою С.М. та Марчуком В.А.".
   Поки трiйця завзятих закоханих вiдбувала вiсiм дiб за хулiганство, "на авансценi" з'явився нiчим не видатний, не вiдзначений нi на конкурсах, нi в мiлiцейських протоколах випускник будiвельного iнституту, який i став чоловiком Наталки Борисенко.
   Трофиновський подумав, що недаремно вiн об'єднав розрiзненi справи в одну. Тепер дивувався i радiв своїй iнтуїцiї.
   З'ясувалося, наприклад, що iнженер Роман Яцюк працює начальником змiни на заводi "Медприлад". У вiддiлi кадрiв i в парткомi його характеризували як талановитого iнженера-винахiдника, а от вiд розмов про людськi якостi Романа ухилялись. Коли лейтенант Синицин розширив коло опитуваних, один з членiв партбюро висловив свою думку так: "Яцюк - людина надзвичайно образлива й мстива. Вiн вижив з роботи iнженера Шпарова тiльки за те, що той несхвальне вiдгукнувся про його винахiд. Мабуть, та образа, наче осколок, коле його, не дає заспокоїтись".
   XVIII
   Роман Яцюк жив на тихiй затишнiй вулицi.
   Трофиновський пiднявся лiфтом i подзвонив. Його довго роздивлялися у вiчко, перш нiж спитали:
   - Ви до кого?
   - До Романа Васильовича Яцюка.
   - У якiй справi?
   - Роман Васильович дома?
   - Зайнятий. Навiщо вiн вам?
   - Вибачте, ви не могли б вiдчинити дверi? Адже так розмовляти незручно.
   Оббитi чорним дерматином дверi повiльно вiдчинилися, i слiдчий побачив перед собою високого широкоплечого чоловiка з великим м'ясистим обличчям, густими, насупленими бровами, що сходилися до орлиного носа.
   - Я до вас ненадовго.
   - Якщо ненадовго... А я вас щось не пригадую... - Чоловiк все ще загороджував прохiд.
   Трофиновський показав посвiдчення, i тодi Яцюк вiдiйшов убiк.
   - Проходьте, сусiд зi своїми скаргами уже й до вас добрався?
   - Добрався, - зiтхнув слiдчий, проходячи за Яцюком до великої кiмнати, умебльованої просто i зручно. На письмовому столi знаходився якийсь розiбраний апарат. Тьмяно поблискували схеми i рiзнокольоровi дротинки.
   - Ось магнiтолу взявся лагодити, - кивнув на апарат Яцюк. Зламалася.
   Трофиновський пiдiйшов до апарата ближче. На магнiтолу не схоже.
   - Я її трохи вдосконалив, - тiєї ж митi вiдгукнувся на його думки господар квартири. - Додав механiзм пошуку i прискореної перемотки...
   - Цiкаво, - погодився слiдчий. - Красива машинка, зручна. Добре, коли на всьому цьому розумiєшся. А у мене з технiкою негаразд...
   - А ще краще, якщо технiка не виходить з ладу, - злегка усмiхнувся вдоволений Яцюк. - Думаю поставити тут ще один дiод, - коротким товстим пальцем вiн тицьнув у схему.
   Трофиновський про всяк випадок схвально кивнув головою i, обiйшовши апарат, глянув на шкалу.
   - Чотири дiапазони...
   - Було три. УКХ прилаштував, стерео з нього записую.
   - Цiкава картинка, - сказав Трофиновський, зупиняючись бiля стiни i розглядаючи пiдпис художника.
   - Репродукцiя з картини одного мого знайомого. Талановитий художник. Пiсля смертi це помiтили всi. - В останнiй фразi чулася гiрка iронiя.
   - Степура... - вголос прочитав Трофиновський. - Так ви знали його?
   - Знав. Сергiй Степура. Навiть дуже близько знав, - все з тiєю ж гiркою iронiєю промовив Яцюк, i його темнi очi задивилися вдалину. - Навiть побилися одного разу.