Страница:
Русские народные сказки
Російські казки
Балакуха
Пішов чоловік до лісу. Став вовчу яму копати і знайшов скарб. Сам гадає: «Ну що тепер робити? Тільки-но дружина про багатство довідається, зразу піде по всій околиці поголос, дійдуть чутки до нашого поміщика – прощавайте, гроші: все відбере».
Думав, думав і надумав. Скарб закопав, місце позначив і пішов додому. Дійшов до річки, оглянув сіть, а в ній щука б’ється. Щуку дістав і далі пішов.
Дорогою оглянув капкан, на зайця поставлений, а в капкан заєць утрапив. Чоловік зайця дістав, у капкан щуку поклав, а зайця відніс і в сіть заплутав.
Прийшов увечері додому.
– Ну, Тетяно, топи піч і напечи млинців побільше.
– Чого б це? Навіщо проти ночі піч топити, хто ввечері млинці пече? Оце ще вигадав!
– Не переч, роби, що сказано. Знаєш, я скарб знайшов, треба буде вночі гроші додому перенести.
Дружина рада-раденька. Хутко піч затопила, стала млинці пекти.
– Їж, чоловіче, поки гарячі.
Чоловік млинець з’їсть, а два чи три в торбину – потай від дружини. Жінка не вправляється пекти.
– Чого сьогодні так роз’ївся, млинців не настачиш!
– Та к дорога ж неблизька, та й грошей багато, треба тривніше повечеряти.
Натоптав чоловік торбину млинцями і каже:
– Я вже ситий, їж сама та ходімо – треба поспішати.
Ідуть вони поночі, чоловік випередив дружину і став із торбини млинці діставати й на гілля чіпляти. Жінка помітила на деревах млинці.
– Ой, поглянь, на сучках млинці!
– А що тут дивного? Хіба ти не бачила, як млинцева хмара пройшла поперед нас?
– Ні, не бачила, я все під ноги дивилася, щоб через коріння не перечепитися.
– Зайдімо, – кличе чоловік, – тут у мене пастка на зайця поставлена.
Підійшли до капкана, чоловік дістав щуку.
– Ой, чоловіче, як це рибина в заячу пастку потрапила?
– А ти хіба не знаєш: є такі щуки, що й по суходолу ходять.
– А я й не знала. Якби на власні очі не побачила, нікому б не повірила.
Прийшли до річки. Жінка каже:
– Десь тут твоя сітка поставлена, подивімося.
Витягли сіть – а в ній заєць. Жінка руками сплеснула:
– Ой леле! Що ж це сьогодні коїться? У сіті ж заєць!
– Ну, чого квокчеш, нібито ніколи не бачила водяних зайців, – чоловік каже.
– Отож-бо й воно, що не бачила.
Дійшли вони до місця. Чоловік викопав казан, нагріб грошей, скільки донесуть, і вирушили додому.
Дорога пролягала повз панський маєток. Щойно вони порівнялися із садибою, як чують: «Ме-ге-ге… че-ге-ге…» – вівці бекають.
– Ой, як страшно! Хто це? – шепоче жінка. А чоловік їй:
– Тікаймо мерщій, це нашого пана чорти давлять. Хоч би вони нас не помітили!
Прибігли додому, насилу відсапались. Сховав чоловік гроші, став спати вкладатися.
– Дивись, Тетяно, нікому не кажи про скарб, а то буде непереливки.
– Ой, та що ти, та хіба я скажу?
Наступного дня встали пізно. Затопила жінка піч, підхопила відра, пішла по воду. Коло криниці сусідки питають:
– Чого сьогодні так пізно в тебе піч затопилась?
– Ой, не кажіть, уночі довго проходила, от і проспала.
– А куди ж ти вночі ходила?
– Чоловік учора скарб знайшов, уночі по гроші й ходили.
Того ж дня по всьому селу тільки й розмов: «Тетяна з чоловіком скарб знайшли, дві торби грошви принесли».
До вечора дійшла звістка до пана. Наказав він чоловікові прийти.
– Як ти посмів від мене приховати, що скарб знайшов?
– Ні сном ні духом не знаю про жоден скарб, – відповідає чоловік.
– Не бреши, – пан кричить, – твоя ж дружина й розповіла про скарб. Мені все відомо!
– Та к моя жінка несповна розуму! Вона такого понарозказує, що повік не бувало.
– А от побачимо!
І повелів покликати Тетяну.
– Знайшов твій чоловік скарб?
– Знайшов, знайшов!
– Ходили ви по гроші вночі?
– Ходили, ходили цієї ночі, паночку!
– От бачиш, а ти казав, знати не знаєш про скарб. Розказуй, жінко, як діло було.
– Спершу йшли ми лісом, а на гілляччі всюди млинці.
– Які ще млинці в лісі?
– Та к із млинцевої хмари! Потім оглянули заячу пастку, а там щука. Щуку дістали і далі пішли. Дійшли до річки. Витягли сітку, а в ній заєць. Ну і зайця дістали. Неподалік од річки чоловік скарб викопав. Нагребли грошей по торбині і назад пішли. І якраз тієї пори повз маєток проходили, коли вашу милість чорти дерли.
Ту т пан не стерпів, ногами затупав:
– Геть звідси, дурна жінко!
– Ну от, – чоловік каже, – бачите, що моїй жінці вірити ні в чому не можна, я так вік живу, мучуся.
– Вірю, вірю тобі, іди додому, – махнув рукою пан.
Пішов чоловік додому, став жити-поживати, і досі живе та над паном підсміюється.
Безногий і безрукий богатирі
А тут знайшовся Іван Голий – чоловік бідний, ні їсти, ні пити не має, одяг давно з плечей спав. Приходить він до царевича і каже:
– Самому тобі не роздобути нареченої, і коли сам поїдеш свататись, накладеш буйною головою! Краще поїдьмо разом: я тебе в біді виручу і всю справу влаштую – тільки обіцяй мене слухатись!
Царевич обіцяв йому виконувати всі його поради, і наступного дня вирушили в путь-дорогу.
Ось приїхали вони в іншу державу і стали свататися. Царівна каже:
– Треба спершу сили жениха випробувати.
Покликала царевича на бенкет, пригощала-частувала; після обіду почали гості різними іграми забавлятися.
– А принесіть-но мою рушницю, з якою я на полювання їжджу, – наказала царівна.
Розчинилися двері – і несуть сорок чоловіків рушницю не рушницю, а цілу гармату.
– Ану ж бо, наречений жених, стрельни з моєї рушнички.
– Іване Голий, – крикнув царевич, – подивись, чи годиться ця рушниця?
Іван Голий узяв рушницю, виніс на ґаночок, копнув ногою – рушниця полетіла далеко-далеко і впала у синє море.
– Ні, ваше високосте! Рушниця нікудишня, куди з неї стріляти такому богатирю! – доповідає Іван Голий.
– Що ж це, царівно? Чи ти наді мною смієшся! Наказала принести таку рушницю, що мій слуга її ногою копнув – вона в море упала!
Царівна веліла принести свій лук і стрілу.
Знову розчинилися двері, сорок чоловік лук зі стрілою принесли.
– Спробуй, наречений жених, пусти мою стрілку.
– Гей, Іване Голий! – крикнув царевич. – Подивися, чи годиться лук для моєї стрільби!
Іван Голий натягнув лук і пустив стрілу; полетіла стріла за сто верст, влучила в богатиря Марка Бігуна і відбила йому обидві руки. Закричав Марко Бігун богатирським голосом:
– Ах ти, Іване Голий! Одбив ти мені обидві руки; але й тобі біди не минути!
Іван Голий приклав лук до коліна і переламав надвоє:
– Ні, царевичу! Лук нікудишній – не годиться такому богатиреві, як ти, пускати з нього стріли.
– Що ж це, царівно? Чи ти з мене глузуєш? Який лук дала – мій слуга почав натягувати і стрілу пускати, а він враз навпіл розламався!
Царівна наказала вивести зі стайні свого баского коня.
Ведуть коня сорок чоловіків, ледве ланцюгами стримують: такий злий, неприборканий!
– Ану ж бо, наречений жених, прогуляйся на моєму коні, я сама на ньому щоранку катаюсь.
Царевич крикнув:
– Гей, Іване Голий! Подивись, чи годиться кінь під мене!
Іван Голий прибіг, почав коня гладити, гладив, гладив, узяв за хвіст, смикнув – і всю шкуру здер.
– Ні, – каже, – кінь нікудишній! Трішечки за хвоста посмикав, а з нього шкура злетіла.
Царевич давай нарікати:
– Ой, царівно! Ти все з мене насміхаєшся; замість богатирського коня шкапу вивела.
Царівна не стала більше випробовувати царевича і наступного дня вийшла за нього заміж. Повінчались вони і лягли спати; царівна поклала на царевича руку – він ледве витримав, зовсім задихатися почав.
«А, – думає царівна, – такий ти богатир! Добре ж, іще пам’ятатимете мене.»
Через місяць зібрався царевич з молодою дружиною в свою державу їхати.
Їхали день, і два, і три і зупинилися, щоб дати коням перепочити. Вилізла царівна з карети, побачила, що Іван Голий спить, мерщій знайшла сокиру, відтяла йому обидві ноги, потім веліла запрягати коней, царевичу наказала на приступцях стати і повернулась назад у своє царство, а Іван Голий лишився в чистому полі.
Якось пробігав тим полем Марко Бігун, побачив Івана Голого, побратався з ним, посадив його на себе і рушив до дрімучого темного лісу.
Стали богатирі в тому лісі жити, збудували собі хатинку, зробили возика, роздобули рушницю і почали перелітну птицю полювати. Марко Бігун возика возить, а Іван Голий сидить у візку і птахів стріляє: тією дичиною весь рік харчувались.
Нудно їм стало, і надумали вони вкрасти де-небудь дівку від батька, від матері; поїхали до одного священика і почали просити милостиню. Попівна винесла їм хліба і тільки-но підійшла до візка, як Іван Голий схопив її за руки, а Марко Бігун чимдуж побіг, і за хвилину опинилися вони вдома у своїй хатинці.
– Будь ти, дівчино, нам сестрицею, готуй нам обідати й вечеряти та за господарством наглядай.
Жили вони втрьох тихо і мирно, на долю не нарікали.
Одного разу вирушили богатирі на полювання, цілий тиждень вдома не були, а повернувшись, ледве свою сестру впізнали: так вона змарніла!
– Що з тобою сталося? – питають богатирі.
Вона у відповідь розповіла їм, як щодня прилітав до неї змій; від того й стала така худа.
– Зажди, ми його впіймаємо!
Іван Голий ліг під лаву, А Марко Бігун сховався у сінях за двері.
Минуло півгодини, раптом дерева в лісі зашуміли, дах на хатині захитався – прилетів змій, ударився об сиру землю і зробився добрим молодцем, увійшов у хатину, сів за стіл і вимагає закусити чого-небудь.
Іван Голий схопив його за ноги, а Марко Бігун навалився на змія всім тулубом і став його душити; добряче йому боки нам’яв!
Притягли вони змія до дубового пенька, розкололи пеньок надвоє, затисли там його голову і почали шмагати лозинами.
Проситься змій:
– Відпустіть мене, могутні богатирі! Я вам покажу, де мертва і жива вода.
Богатирі погодились.
От змій привів їх до озера; Марко Бігун зрадів, хотів було просто в воду кинутись, та Іван Голий зупинив.
– Спершу, – каже, – треба випробувати.
Взяв зелену лозину і кинув у воду – лозина вмить згоріла. Взялися богатирі знов за змія; били його, били, ледве живого лишили.
Привів їх змій до іншого озера; Іван Голий узяв гнилицю і кинув у воду – вона враз пустила паростки і зазеленіла листям. Богатирі кинулись в озеро, скупалися і вийшли на берег здоровими молодцями: Іван Голий – з ногами, Марко Бігун – з руками. Потім узяли змія, притягли до першого озера і кинули просто на глибоке – тільки дим від нього пішов!
Повернулися додому; Марко Бігун був старий, одвіз попівну до батька, до матері і став жити в того священика, бо священик оголосив ще раніше: хто мою дочку привезе, того годуватиму і поїтиму до самої смерті. А Іван Голий роздобув богатирського коня і поїхав шукати свого царевича.
Їде чистим полем, а царевич свиней пасе.
– Здоров, царевичу!
– Здрастуй! А ти хто такий?
– Я Іван Голий.
– Та що ти брешеш! Якби Іван Голий був живий. Я б свиней не пас.
– Тепер кінець твоїй службі!
Ту т вони помінялися вбранням; царевич поїхав уперед на богатирському коні, а Іван Голий слідом за ним свиней погнав.
Царівна побачила їх, вискочила на ґанок:
– Ах ти, неслух! Хто тобі велів свиней гнати, коли ще сонце не сіло? – І давай наказувати, щоб зараз же взяли пастуха і відшмагали на стайні.
Іван Голий не став чекати, сам схопив царівну за коси і доти тягав її по двору, доки не покаялась і не пообіцяла в усьому слухатись чоловіка. Після цього царевич із царівною жили у злагоді довгі роки, а Іван Голий при них служив.
Біла качечка
Довго плакала княгиня, довго князь її умовляв, заповідав не залишати високих палат, не ходити на розмову, з поганими людьми не водитися, дурних балачок не слухати. Княгиня обіцяла все виконувати.
Князь поїхав, княгиня зачинилась у своїй світлиці і не виходить.
Скоро чи ні прийшла до неї жінка – здавалося, така проста, щира!
– Чого, – каже, – сумуєш? Хоч би на світ Божий подивилася, хоч би по саду пройшлася, нудьгу розвіяла.
Довго княгиня відмовлялась, не хотіла, зрештою подумала: по саду походити не біда, – і пішла.
– Що, – каже жінка, – день такий жаркий, сонце так і пече, а водичка прохолодна так і хлюпоче, може, скупаємося тут?
– Ні, ні, не хочу! – А там подумала: скупатися ж не біда!
Скинула сарафан і стрибнула у воду. Тільки-но виринула, аж жінка вдарила її по спині.
– Пливи ти, – каже, – білою качечкою!
І попливла княгиня білою качечкою.
Відьма враз убралася в її плаття, причепурилася, намалювалась і сіла чекати князя.
Тільки-но щеня дзявкнуло, дзвіночок дзенькнув, а вона вже біжить назустріч, кинулася до князя, цілує, голубить. Він зрадів, сам руки простягнув і не впізнав її.
А біла качечка нанесла яєчок, вивела діточок: двох гарних, а третього – нікудишка; і дітки її вийшли – хлоп’ята.
Вона їх викохала; стали вони по річечці ходити, золоту рибку ловити, лусочки збирати, жупанчики зшивати, та вистрибувати на бережок, та поглядати на лужок.
– Ой, не ходіть туди, діти! – казала мати.
Діти її не слухали: сьогодні побавляться на травичці, завтра побігають по моріжку, далі, далі – і зайшли на княжий двір.
Відьма нюхом їх учула, зубами заскреготала. Ось вона покликала діточок, нагодувала-напоїла і спати поклала, а сама наказала розпалити багаття, почепити казани, нагострити ножі.
Лягли двоє братиків і заснули; а нікудишка, щоб не застудити, веліла мати у пазусі носити, – нікудишко-бо й не спить, усе чує, усе бачить.
Уночі прийшла відьма під двері й питає:
– Чи спите ви, дітки, чи ні?
Нікудишко відповідає:
– Ми спимо – не спимо, гадку гадаємо, що хочуть нас усіх порізати: багаття кладуть калинові, казани чіпляють кипучі, ножі гострять булатні!
– Не сплять!
Відьма пішла, походила-походила і знову до дверей:
– Чи спите, дітки, чи ні?
Нікудишко знову каже те саме:
– Ми спимо – не спимо, гадку гадаємо, що хочуть нас усіх порізати: багаття кладуть калинові, казани чіпляють кипучі, ножі гострять булатні!
«Що ж це все один голос?» – подумала відьма, відчинила тихесенько двері, бачить: обидва брати сплять міцним сном, умить обвела їх мертвою рукою – вони й померли.
Уранці біла качечка кличе діточок: дітки не йдуть. Відчуло її серденько, стрепенулася вона і полетіла на княжий двір.
На княжому дворі, білі, як полотниночки, холодні, як крижиночки, лежать братики рядком.
Кинулась вона до них, прилинула, крильця розправила, діточок пригорнула і материнським голосом заридала:
– Дружино, чуєш, дивина! Качка голосить.
Кря, кря, мої діточки!
Кря, кря, мої голуб’ята!
Я нуждою вас викохувала,
Я сльозою вас випоювала,
Темної ночі не досипала,
Крихточки не доїдала!
– Це тобі здається. Накажіть качку з двору прогнати!
Її проженуть, вона облетить і знову до діток:
«Еге», – подумав князь і гукнув:
Кря, кря, мої діточки!
Кря, кря, мої голуб’ята!
Погубила вас відьма старезная,
Відьма старезная, змія лютая,
Змія лютая, підколодная;
Відняла у нас батька рідного,
Батька рідного – чоловіка мого,
Потопила нас в бистрій річеньці,
Обернула нас в білих качечок,
А сама живе-величається!
– Піймайте мені білу качечку!
Кинулися всі, а біла качечка літає і нікому не дається; вибіг князь сам, вона йому на руки і впала. Узяв він її за крильце і мовить:
– Стань біла береза у мене позаду, а красна дівчина попереду!
Біла береза виросла у нього позаду, а красна дівчина стала попереду, і впізнав у ній князь свою молоду княгиню.
Ту т же піймали сороку, прив’язали їй два слоїки, веліли в один набрати води оживильної, а в інший – говорильної. Сорока злітала, води принесла. Побризкали діток водою оживильною – вони стрепенулися, побризкали говорильною – вони заговорили.
І стала у князя ціла сім’я, і стали вони жити-поживати, добро наживати, лихо забувати.
А відьму прив’язали до конячого хвоста, пустили по полю: де відірвалась нога – там стала кочерга, де рука – там граблі, де голова – там кущ і колода. Налетіли птахи – м’ясо поклювали, загули вітри – кістки розметали, і не лишилося від неї ні сліду, ні пам’яті!
Василина Прекрасна
По смерті дружини купець потужив, як належить, а потім став міркувати, як би знову одружитися. Він був чоловік хороший; наречених не бракувало, та більше за всіх йому припала до душі одна вдовиця. Вона вже була немолода, мала двох доньок, майже одноліток Василини – тож господиня і мати була досвідчена. Купець одружився з удовицею, та помилився, бо не знайшов у ній доброї матері для своєї Василини. Василина була перша на селі красуня; мачуха та сестри заздрили її вроді і морили всілякою роботою, щоб вона від праці схудла, а од сонця й вітру почорніла; зовсім життя не було!
Василина все терпіла покірно і з кожним днем усе гарнішала та повнішала, а тим часом мачуха з дочками своїми худли й марніли од злості, хоч вони завжди сиділи, склавши руки, як барині. Як же це робилося? Василині допомагала її лялечка. Без цього де вже ж дівчинці впоратися з усією роботою! Зате Василина сама, було, не їсть, а лялечці все ж лишить ласий шматочок і ввечері, коли всі вкладуться, вона зачиниться в комірчині, де жила, і пригощає її, приговорюючи: «Візьми, лялечко, поїж, мого горя послухай! Живу я в домі у батенька, не бачу собі жодної радості; зла мачуха жене мене зі світу білого. Навчи ти мене, як мені бути і жити і що робити». Лялечка поїсть, а потім і дає їй поради і втішає в горі; а вранці всю роботу переробить за Василину; та тільки відпочиває в холодочку і рве квіточки, а в неї вже і грядки прополоті, і капуста полита, і вода наношена, і піч натоплена. Лялечка ще й покаже Василині траву від засмаги. Добре жилося їй з лялечкою.
Минуло кілька років; Василина виросла і стала відданицею. Усі парубки в місті сватаються до Василини, а на мачушиних дочок ніхто й не гляне. Мачуха злиться ще дужче і всім нареченим відказує: «Не віддам молодшої поперед старших», а випровадивши парубків, бійкою зриває зло на Василині.
Якось купець мусив поїхати з дому надовго в торгових справах. Мачуха перейшла жити в інший дім. Біля цього дому був темний ліс, у лісі на галявині стояла хатинка, а в хатинці жила баба-яга; нікого вона від себе не відпускала і їла людей, як курчат. Перебравшись на новосілля, купчина раз у раз посилала по щось у ліс ненависну їй Василину, однак та завжди поверталась додому благополучно: лялечка підказувала їй дорогу і не пускала близько до хатинки баби-яги.
Настала осінь. Мачуха роздала трьом дівчатам вечірню роботу: одну змусила мереживо плести, іншу – панчохи, а Василину – прясти. Загасила вогонь в усьому будинку, лишила одну свічку там, де працювали дівчата, а сама спати лягла. Дівчата працювали. От нагоріло на свічці, одна з мачушиних дочок узяла щипці, щоб поправити світильник, та натомість, за наказом матері, ніби ненароком, і загасила свічку.
– Що нам тепер бути? – говорили дівчата. – Вогню немає в усьому будинку, а робити треба. Слід збігати по вогонь до баби-яги!
– Мені від шпильок світло! – сказала та, що плела мереживо, – я не піду.
– І я не піду, – сказала та, що плела панчоху. – Мені від шпиць світло!
– Тобі по вогонь іти, – закричали обидві. – Йди до баби-яги! – і виштовхали Василину зі світлиці.
Василина пішла у свою комірчину, поставила перед лялечкою приготовлену вечерю і сказала:
– Візьми, лялечко, поїж та горя мого послухай: мене посилають по вогонь до баби-яги; баба-яга мене з’їсть!
Лялечка поїла, і оченята її заблищали, як дві свічки.
– Не бійся, Василинонько! – сказала вона. – Іди куди посилають, тільки мене завжди тримай при собі. Тоді з тобою нічого не станеться у баби-яги.
Василина зібралась, поклала лялечку свою в кишеню і, перехрестившись, пішла до темного лісу.
Іде вона і тремтить. Раптом скаче повз неї вершник: сам білий, вбраний у біле, кінь під ним білий, і збруя на коні біла – надворі стало світати.
Іде вона далі, аж скаче інший вершник: сам червоний, вбраний у червоне і на червоному коні – стало сходити сонце.
Василина пройшла всю ніч і весь день, тільки наступного вечора вийшла на галявину, де стояла хатинка баби-яги. Огорожа навколо хатинки з людських кісток, на огорожі стирчать черепи людські з очима; замість дверей біля воріт – ноги людські, замість засувів – руки, замість замка – рот із гострими зубами. Василина заціпеніла від жаху і стала як укопана. Раптом знову їде вершник: сам чорний, вбраний у все чорне і на чорному коні. Під’їхав до воріт баби-яги і зник, ніби крізь землю провалився – настала ніч. Однак темінь тривала недовго; в усіх черепів на паркані засвітилися очі, і на всій галявині стало світло, як за білого дня. Василина тремтіла від страху, та, не знаючи, куди тікати, стояла на місці.
Скоро почувся з лісу страшенний шум: дерева тріщали, сухе листя шелестіло; виїхала з лісу баба-яга – у ступі їде, товкачем поганяє, мітлою слід замітає. Під’їхала до воріт, зупинилася і, обнюхавши навколо себе, закричала:
– Тьху-тьху! Руським духом пахне! Хто тут?
– Це я, бабусю! Мачушині дочки прислали мене по вогонь до тебе.
– Добре, – сказала баба-яга, – знаю я їх, спершу поживи і попрацюй у мене, тоді я дам тобі вогню; а якщо ні, то я тебе з’їм!
Тоді повернулась до воріт і крикнула:
– Гей, засуви мої міцні, відімкніться; ворота мої широкі, відчиніться!
Ворота відчинились, і баба-яга в’їхала, посвистуючи, за нею ввійшла Василина, а потім знову все замкнулося. Увійшовши до світлиці, баба-яга розляглася і каже Василині:
– Подавай-но сюди, що там є в печі: я їсти хочу.
Василина запалила скіпку від тих черепів, що на паркані, і почала тягати з печі і подавати язі наїдки, а їжі наготовлено було на десятьох; із льоху принесла квасу, меду, пива й вина. Все з’їла, все випила стара; Василині лишилося тільки капусняку трішки та скориночка хліба. Стала баба-яга спати вкладатись і каже:
– Коли я завтра поїду, ти дивись – двір вичисти, хату вимети, обід навари, вбрання попери та піди в засік, візьми чвертку пшениці й перебери її від зерен чорнушки.[1] А як не зробиш, я тебе з’їм!
Після такого наказу баба-яга захропіла; а Василина поставила свою їжу перед лялечкою, залилася слізьми і звернулась до неї:
– Візьми, лялечко, поїж, мого горя послухай! Важку дала мені баба-яга роботу і погрожує з’їсти мене, якщо всього не виконаю; допоможи мені!
Лялечка відповіла:
– Не бійся, Василино Прекрасна! Повечеряй, помолись та спати лягай; ранок за вечір мудріший!
Ранесенько прокинулась Василина, визирнула у вікно: у черепів очі гаснуть; ось промайнув білий вершник – і зовсім розвиднилось. Баба-яга вийшла у двір, свиснула – перед нею з’явилася ступа з товкачем і мітлою. Промайнув білий вершник – зійшло сонце. Баба-яга сіла в ступу і виїхала з двору, товкачем поганяє, мітлою слід замітає.
Лишилася Василина сама, оглянула дім баби-яги, подивувала багатству і стала в задумі: за яку роботу їй найперше братися. Дивиться. А вся робота вже виконана; лялечка вибирала з пшениці останні зернята чорнушки.
– Ой, ти, рятівнице моя! – сказала Василина лялечці. – Ти від біди мене врятувала.
– Тобі лишилося тільки обід наварити, – відповіла лялечка, залазячи в кишеню Василини. – Навари з Богом та й відпочивай на здоров’я!
Увечері Василина накрила на стіл і чекає бабу-ягу. Стало смеркати, промайнув за воротами чорний вершник – і зовсім стемніло; тільки світилися очі в черепів. Затріщали дерева, зашелестіло листя – їде баба-яга. Василина зустрічає її.