Страница:
От і схотілося йому женитися. Він і каже своїй матінці:
– Підіть, матінко, та висватайте за мене царівну.
Пішла вона до царівни, розказала, чого прийшла, а царівна й каже:
– Як пошиє твій син такі черевички, щоб на мою ногу якраз прийшлись, то піду за нього заміж.
Пішла вона додому та й каже синові:
– Казала царівна, як ти пошиєш їй такі черевички, щоб на її ногу прийпшись, то піде за тебе заміж.
– Добре, – каже, – пошию.
Увечері вийшов надвір, перекинув з руки на руку перстень – зараз і назбігалося слуг. От він і каже їм:
– Щоб мені до ранку були черевички, золотом шиті, а сріблом підбиті, і щоб ті черевички якраз прийпшись царівні на ногу.
На другий день устає він – уже черевички готові стоять. Взяла мати черевички і понесла царівні.
Поміряла вона – якраз на її ногу. От вона й каже:
– Скажи своєму синові, щоб він пошив мені за одну ніч сукню до вінця і щоб та сукня була не довга і не коротка, не тісна і не широка – щоб вона саме на мене прийшлась.
Пішла мати додому та й розказала синові, що загадала царівна.
– Добре, – каже, – мамо, лягайте спати: все зроблю, що б вона мені не загадала.
Полягали спати, а він вийшов надвір, перекинув перстень з руки на руку – зараз слуг найшло такого, що страх!
– Щоб мені, – каже, – до ранку була сукня із такої матерії, що світиться так, як сонце, і щоб та сукня саме прийшлась на царівну.
– Добре, все зробимо.
Ліг він спати. на другий день устає й каже матері:
– Ну, йдіть, мамо, до царівни та й несіть сукню. Що вона ще скаже?
– Що ж я, – каже, – сину, понесу? Де ж та сукня?
Пішов він до стола, підняв хустку, – так у хаті і засяяло, неначе сонце зійшло.
– Ось, мамо, на столі сукня лежить під хусткою – несіть її!
Взяла вона сукню та й понесла. Приходить до царівни, а вона й питає:
– А що ти нам скажеш, жінко добра?
– Принесла, – каже, – вам сукню до вінця.
Як відкрила вона ту сукню – так у покоях і загорілось усе. наділа царівна її, стала перед дзеркалом, подивилась – аж підскочила: так зраділа, що така гарна зробилась. Пройшла вона раз по світлиці, пройшла вдруге – просто як сонечко; так від неї й сяє.
– Ну, – каже, – жінко добра, нехай він мені ще зробить міст від мого палацу аж до тієї церкви, де ми будемо вінчатися, і щоб той міст був із срібла й золота. Як міст буде готовий, тоді підемо до вінця.
Приходить та жінка додому та й каже синові:
– Казала царівна, щоб був міст від того палацу, де вона живе, до церкви. Казала, щоб той міст ти зробив із золота та срібла.
– Добре, – каже, – мамо, лягайте ж відпочивати.
Полягали ввечері спати, а він вийшов надвір, перекинув з руки на руку перстень – такого слуг насходилось, що й двір тісний став. От він їм і каже:
– Щоб мені до ранку був міст із срібла й золота від палацу царівниного до церкви, – я там буду вінчатися, – і щоб, як туди я буду з царівною їхати, з обох боків цвіли яблуньки, груші, вишні, черешні, а як назад буду їхати, то щоб уже все поспівало.
– Добре, – кажуть, – до ранку все буде так, як ви хочете.
На другий день устає він, вийшов з хати, аж дивиться – стоїть міст, і з обох боків садки ростуть. От він вернувсь у хату та й каже матері:
– Ідіть, мамо, та скажіть царівні, що вже й міст готовий, нехай їде до шлюбу.
Пішла мати до царівни, сказала їй, а вона й каже:
– Я вже міст бачила – дуже гарний міст. Скажи ти своєму синові, нехай він приїздить вінчатися.
Прийшла та жінка додому та й каже синові:
– Казала царівна, щоб ти завтра їхав вінчатися.
От він через ніч збудував собі палац, а на другий день поїхав до церкви, повінчалися з царівною і вертаються назад, а на мосту вже все поспіває: і яблука, і груші, і вишні, і черешні, і всяка-всяка садовина, яка тільки на світі є…
Приїхали вони в той палац, відгуляли весілля та й живуть собі. І той собачка та котик з ними. Прожили вони там якийсь час, от раз царівна й питає свого чоловіка:
– Скажи мені, серденько, як ти пошив мені черевички й сукню: ти ж з мене й змірка не брав? Як ти за одну ніч збудував такий міст і де ти набрав стільки золота та срібла?
– У мене, – каже, – є оцей перстень; як я його перекину з однієї руки на другу, то зараз назбігається до мене слуг повен двір. Що б я їм не загадав – усе зроблять. То вони зробили черевички й сукню, збудували міст і палац цей, що ми живемо, – все вони мені роблять.
От вона діждалась, поки він заснув добре, тихенько зняла з нього той перстень, перекинула з руки на руку, тих слуг такого найшло, що страшно й глянути. От вона їм і каже:
– Щоб зараз тут були і коні, і ридван, – я поїду до свого палацу, а щоб із цього палацу ви зробили стовп такий, щоб тільки можна було моєму чоловікові стояти й лежати, і зараз цей стовп щоб перенесли за море. Та глядіть мені, щоб ви його не збудили, щоб він уже прокинувсь у стовпі.
– Добре, – кажуть, – усе буде так, як звелено.
Вийшла вона, стоїть ридван. Сіла вона та й поїхала. А палац ураз стовпом став, – так його й потягли ті слуги через море.
Другого дня вранці прокидається царівнин чоловік, аж нема ні жінки, ні палацу, ні персня – нічого нема, тільки стовп стоїть. Хотів вийти – дверей нема. Полапав він одну стіну, полапав другу – не можна вийти; тільки віконце маленьке пущено. Живе він, бідний, там, ніхто йому їсти не дає. Там би він і вмер, і пропав, якби не собачка та кіт, бо й вони в тому стовпі зосталися і можна їм вилазити в те віконце. От собачка побіжить у поле, украде з торби в якого хлібороба шматок хліба та й принесе, а котик візьме в зуби, полізе до віконця і віддасть йому. Назбирали трохи хліба, от собачка й каже котові:
– А що, – каже, – є в нашого хазяїна хліб, ходім за море, може, як-небудь добудемо перстень.
– Ходім! – каже кіт.
От пішли. Біжать та й біжать, прибігають до моря. Сів котик на спину собаці та й поплили. Довго плили і таки добились до берега. Вийшли на берег, погрілись трохи на сонці, а котик і каже:
– Ти, – каже, – зостанься над морем, а я побіжу до палацу. Як я добуду персня, то бігтиму щосили сюди, щоб зараз і назад, а то щоб ще й не наздогнали.
– Добре, – каже собачка. – Іди ж ти до палацу!
От котик побіг. Біжить та й біжить, біжить та й біжить, і не відпочива, та все біжить. Коли дивиться – аж стоїть палац і коло нього варта. От той котик прибіг у двір і бігає. Підійшла та царівна під вікно, дивиться, аж кіт ходить по двору. Вона взяла його й пустила в світлиці. Тиняється той котик по світлицях та все придивляється, де царівна перстень ховає… Як доглядівся, діждався, що всі полягали спати, ухопив перстень та й побіг. Прибігає до моря та поспішається так – скочив собаці на спину, собака кинувсь у воду – поплили.
От перепливали вже вони й море, скоро й берег, собака й питає котика:
– А що, держиш персня?
Кіт мовчить, бо перстень у нього в роті. А собака таки не покидає свого:
– Скажи, я тебе питаю, чи ти держиш персня? А то я тебе в море скину, коли не скажеш.
Мовчить кіт, а собака так розсердивсь:
– Ну, не кажеш – оце ж кидаю!
Кіт злякався та:
– Держу!
А перстень бульк у море! Мовчить тоді кіт, знову нічого не каже.
Перепливли через море, повиходили, кіт і напався на собаку.
– Такий-сякий! Через тебе я персня впустив! Нащо ти мене допитував! Тепер лізь у море, шукай персня! Як хочеш, а лізь!
Поліз собака – бродив-бродив, бовтавсь-бовтавсь – нема. Почали вони вельми сваритися з котиком. А далі й кажуть:
– Будемо ходити понад морем та питати, може, хто знайдеться такий, що нам його дістане з моря.
От вони погрілись трохи на сонці та й пішли понад морем. Кого зустрінуть, кого побачать – усе розпитують, чи не може він дістати перстень із моря, або чи не знає такого, щоб міг дістати: нікого такого не напитають. А кіт і каже:
– Знаєш що? Ходім понад берегом та візьмемось до жаб та до раків.
– Добре, – каже собачка, – ходім!
От і пішли. Знайдуть оце жабу й питають:
– А що, винесеш нам із моря перстень? Винось, а то вб'ємо.
Яку піймають, то вона їм і каже:
– Я знаю, де ваш перстень. Пустіть мене, то я вам його принесу.
Вони пустять її, то вона собі й попливе, а про перстень і ні гадки. То жаби боялись їх, а то вже й перестали. Котра попадеться, то зараз і каже: «Принесу перстень», вони її й пустять. От ідуть вони увечері понад морем, аж дивляться – жабеня скаче. Вони піймали його та й питають:
– Ти знаєш, де в морі лежить перстень?
– Не знаю… квак, квак!
– Як ти не знаєш, то ми тебе вб'ємо.
І почали те жабеня душити. Стара жаба побачила, вилізла з води, та така здорова, як відро, та й каже:
– Не бийте моєї дитини: я вам із моря винесу ваш перстень.
– Добре, – кажуть, – ми його будемо держати, аж поки ти нам принесеш; як принесеш, тоді його пустимо.
Пірнула та жаба в море, знайшла перстень, віддала їм. Вони перстень узяли, пустили те жабеня і побігли до стовпа. Прийшли до свого хазяїна, аж він уже весь хліб поїв; уже два дні і кришки в роті не було, – такий сухий став, як скіпка. Зараз котик подерсь до віконця, віддав йому той перстень. Він перекинув його з руки на руку – зараз і явились слуги. От він їм:
– Перенесіть цей стовп назад туди, де й був, і щоб був знову з нього палац, а в ньому моя жінка й мати.
Тільки сказав – так усе й зробилося. Жінку ж він прогнав, а сам там живе з матір'ю, з котиком та з собачкою.
Яйце-райце
Про стрільця
– Підіть, матінко, та висватайте за мене царівну.
Пішла вона до царівни, розказала, чого прийшла, а царівна й каже:
– Як пошиє твій син такі черевички, щоб на мою ногу якраз прийшлись, то піду за нього заміж.
Пішла вона додому та й каже синові:
– Казала царівна, як ти пошиєш їй такі черевички, щоб на її ногу прийпшись, то піде за тебе заміж.
– Добре, – каже, – пошию.
Увечері вийшов надвір, перекинув з руки на руку перстень – зараз і назбігалося слуг. От він і каже їм:
– Щоб мені до ранку були черевички, золотом шиті, а сріблом підбиті, і щоб ті черевички якраз прийпшись царівні на ногу.
На другий день устає він – уже черевички готові стоять. Взяла мати черевички і понесла царівні.
Поміряла вона – якраз на її ногу. От вона й каже:
– Скажи своєму синові, щоб він пошив мені за одну ніч сукню до вінця і щоб та сукня була не довга і не коротка, не тісна і не широка – щоб вона саме на мене прийшлась.
Пішла мати додому та й розказала синові, що загадала царівна.
– Добре, – каже, – мамо, лягайте спати: все зроблю, що б вона мені не загадала.
Полягали спати, а він вийшов надвір, перекинув перстень з руки на руку – зараз слуг найшло такого, що страх!
– Щоб мені, – каже, – до ранку була сукня із такої матерії, що світиться так, як сонце, і щоб та сукня саме прийшлась на царівну.
– Добре, все зробимо.
Ліг він спати. на другий день устає й каже матері:
– Ну, йдіть, мамо, до царівни та й несіть сукню. Що вона ще скаже?
– Що ж я, – каже, – сину, понесу? Де ж та сукня?
Пішов він до стола, підняв хустку, – так у хаті і засяяло, неначе сонце зійшло.
– Ось, мамо, на столі сукня лежить під хусткою – несіть її!
Взяла вона сукню та й понесла. Приходить до царівни, а вона й питає:
– А що ти нам скажеш, жінко добра?
– Принесла, – каже, – вам сукню до вінця.
Як відкрила вона ту сукню – так у покоях і загорілось усе. наділа царівна її, стала перед дзеркалом, подивилась – аж підскочила: так зраділа, що така гарна зробилась. Пройшла вона раз по світлиці, пройшла вдруге – просто як сонечко; так від неї й сяє.
– Ну, – каже, – жінко добра, нехай він мені ще зробить міст від мого палацу аж до тієї церкви, де ми будемо вінчатися, і щоб той міст був із срібла й золота. Як міст буде готовий, тоді підемо до вінця.
Приходить та жінка додому та й каже синові:
– Казала царівна, щоб був міст від того палацу, де вона живе, до церкви. Казала, щоб той міст ти зробив із золота та срібла.
– Добре, – каже, – мамо, лягайте ж відпочивати.
Полягали ввечері спати, а він вийшов надвір, перекинув з руки на руку перстень – такого слуг насходилось, що й двір тісний став. От він їм і каже:
– Щоб мені до ранку був міст із срібла й золота від палацу царівниного до церкви, – я там буду вінчатися, – і щоб, як туди я буду з царівною їхати, з обох боків цвіли яблуньки, груші, вишні, черешні, а як назад буду їхати, то щоб уже все поспівало.
– Добре, – кажуть, – до ранку все буде так, як ви хочете.
На другий день устає він, вийшов з хати, аж дивиться – стоїть міст, і з обох боків садки ростуть. От він вернувсь у хату та й каже матері:
– Ідіть, мамо, та скажіть царівні, що вже й міст готовий, нехай їде до шлюбу.
Пішла мати до царівни, сказала їй, а вона й каже:
– Я вже міст бачила – дуже гарний міст. Скажи ти своєму синові, нехай він приїздить вінчатися.
Прийшла та жінка додому та й каже синові:
– Казала царівна, щоб ти завтра їхав вінчатися.
От він через ніч збудував собі палац, а на другий день поїхав до церкви, повінчалися з царівною і вертаються назад, а на мосту вже все поспіває: і яблука, і груші, і вишні, і черешні, і всяка-всяка садовина, яка тільки на світі є…
Приїхали вони в той палац, відгуляли весілля та й живуть собі. І той собачка та котик з ними. Прожили вони там якийсь час, от раз царівна й питає свого чоловіка:
– Скажи мені, серденько, як ти пошив мені черевички й сукню: ти ж з мене й змірка не брав? Як ти за одну ніч збудував такий міст і де ти набрав стільки золота та срібла?
– У мене, – каже, – є оцей перстень; як я його перекину з однієї руки на другу, то зараз назбігається до мене слуг повен двір. Що б я їм не загадав – усе зроблять. То вони зробили черевички й сукню, збудували міст і палац цей, що ми живемо, – все вони мені роблять.
От вона діждалась, поки він заснув добре, тихенько зняла з нього той перстень, перекинула з руки на руку, тих слуг такого найшло, що страшно й глянути. От вона їм і каже:
– Щоб зараз тут були і коні, і ридван, – я поїду до свого палацу, а щоб із цього палацу ви зробили стовп такий, щоб тільки можна було моєму чоловікові стояти й лежати, і зараз цей стовп щоб перенесли за море. Та глядіть мені, щоб ви його не збудили, щоб він уже прокинувсь у стовпі.
– Добре, – кажуть, – усе буде так, як звелено.
Вийшла вона, стоїть ридван. Сіла вона та й поїхала. А палац ураз стовпом став, – так його й потягли ті слуги через море.
Другого дня вранці прокидається царівнин чоловік, аж нема ні жінки, ні палацу, ні персня – нічого нема, тільки стовп стоїть. Хотів вийти – дверей нема. Полапав він одну стіну, полапав другу – не можна вийти; тільки віконце маленьке пущено. Живе він, бідний, там, ніхто йому їсти не дає. Там би він і вмер, і пропав, якби не собачка та кіт, бо й вони в тому стовпі зосталися і можна їм вилазити в те віконце. От собачка побіжить у поле, украде з торби в якого хлібороба шматок хліба та й принесе, а котик візьме в зуби, полізе до віконця і віддасть йому. Назбирали трохи хліба, от собачка й каже котові:
– А що, – каже, – є в нашого хазяїна хліб, ходім за море, може, як-небудь добудемо перстень.
– Ходім! – каже кіт.
От пішли. Біжать та й біжать, прибігають до моря. Сів котик на спину собаці та й поплили. Довго плили і таки добились до берега. Вийшли на берег, погрілись трохи на сонці, а котик і каже:
– Ти, – каже, – зостанься над морем, а я побіжу до палацу. Як я добуду персня, то бігтиму щосили сюди, щоб зараз і назад, а то щоб ще й не наздогнали.
– Добре, – каже собачка. – Іди ж ти до палацу!
От котик побіг. Біжить та й біжить, біжить та й біжить, і не відпочива, та все біжить. Коли дивиться – аж стоїть палац і коло нього варта. От той котик прибіг у двір і бігає. Підійшла та царівна під вікно, дивиться, аж кіт ходить по двору. Вона взяла його й пустила в світлиці. Тиняється той котик по світлицях та все придивляється, де царівна перстень ховає… Як доглядівся, діждався, що всі полягали спати, ухопив перстень та й побіг. Прибігає до моря та поспішається так – скочив собаці на спину, собака кинувсь у воду – поплили.
От перепливали вже вони й море, скоро й берег, собака й питає котика:
– А що, держиш персня?
Кіт мовчить, бо перстень у нього в роті. А собака таки не покидає свого:
– Скажи, я тебе питаю, чи ти держиш персня? А то я тебе в море скину, коли не скажеш.
Мовчить кіт, а собака так розсердивсь:
– Ну, не кажеш – оце ж кидаю!
Кіт злякався та:
– Держу!
А перстень бульк у море! Мовчить тоді кіт, знову нічого не каже.
Перепливли через море, повиходили, кіт і напався на собаку.
– Такий-сякий! Через тебе я персня впустив! Нащо ти мене допитував! Тепер лізь у море, шукай персня! Як хочеш, а лізь!
Поліз собака – бродив-бродив, бовтавсь-бовтавсь – нема. Почали вони вельми сваритися з котиком. А далі й кажуть:
– Будемо ходити понад морем та питати, може, хто знайдеться такий, що нам його дістане з моря.
От вони погрілись трохи на сонці та й пішли понад морем. Кого зустрінуть, кого побачать – усе розпитують, чи не може він дістати перстень із моря, або чи не знає такого, щоб міг дістати: нікого такого не напитають. А кіт і каже:
– Знаєш що? Ходім понад берегом та візьмемось до жаб та до раків.
– Добре, – каже собачка, – ходім!
От і пішли. Знайдуть оце жабу й питають:
– А що, винесеш нам із моря перстень? Винось, а то вб'ємо.
Яку піймають, то вона їм і каже:
– Я знаю, де ваш перстень. Пустіть мене, то я вам його принесу.
Вони пустять її, то вона собі й попливе, а про перстень і ні гадки. То жаби боялись їх, а то вже й перестали. Котра попадеться, то зараз і каже: «Принесу перстень», вони її й пустять. От ідуть вони увечері понад морем, аж дивляться – жабеня скаче. Вони піймали його та й питають:
– Ти знаєш, де в морі лежить перстень?
– Не знаю… квак, квак!
– Як ти не знаєш, то ми тебе вб'ємо.
І почали те жабеня душити. Стара жаба побачила, вилізла з води, та така здорова, як відро, та й каже:
– Не бийте моєї дитини: я вам із моря винесу ваш перстень.
– Добре, – кажуть, – ми його будемо держати, аж поки ти нам принесеш; як принесеш, тоді його пустимо.
Пірнула та жаба в море, знайшла перстень, віддала їм. Вони перстень узяли, пустили те жабеня і побігли до стовпа. Прийшли до свого хазяїна, аж він уже весь хліб поїв; уже два дні і кришки в роті не було, – такий сухий став, як скіпка. Зараз котик подерсь до віконця, віддав йому той перстень. Він перекинув його з руки на руку – зараз і явились слуги. От він їм:
– Перенесіть цей стовп назад туди, де й був, і щоб був знову з нього палац, а в ньому моя жінка й мати.
Тільки сказав – так усе й зробилося. Жінку ж він прогнав, а сам там живе з матір'ю, з котиком та з собачкою.
Яйце-райце
Колись була птиця жайворонок царем, а царицею – миша, і мали вони своє поле. Посіяли на тім полі пшеницю. Як уродила їм та пшениця – давай вони зерном ділитися. От одне зерно зайве було. Миша каже:
– Нехай мені буде!
А жайворонок каже:
– Нехай мені!
Думають вони: що тут робити? Пішли б позиватися, та немає старших за них: немає до кого йти позиватися. Потім миша каже:
– Ну, я краще його перекушу.
Цар на це діло згодився. Миша тільки взяла зерно в зуби та в нору й побігла. Тут цар-жайворонок збирає всіх птиць, щоб звоювали царицю-мишу, а цариця-миша скликає всіх звірів, – і почали війну. Як вийшли в ліс, – то що звірі хочуть яку птицю розірвати, то вона на дерево; а птиця як візьме, літаючи, бити звірів… Так билися цілий день, а потім увечері сіли всі спочивати. Коли цариця огляділась, – аж немає на війні комашні! Тоді вона звеліла, щоб конче була на вечір і комашня. Коли це приходить і комашня. Цариця й загадала їй, щоб вона вночі полізла на дерева і за одну ніч повідкушувала птиці пір'я коло крил.
На другий день, тільки що розвиднілось, цариця кричить:
– Ану, вставайте воюватися!
Птиця що підійметься, то й упаде на землю, – там звір її і розірве. Отак цариця-миша звоювала царя-жайворонка.
А один орел бачить, що лихо, сидить на дереві і не злітає. Коли тут іде стрілець, побачив, що орел сидить на дереві, – як поцілиться на нього. А той орел так просить його:
– Не бий мене, голубчику, я тобі у великій пригоді стану!
Стрілець удруге націливсь, він ще його просить:
– Візьми краще мене та вигодуй, то побачиш, в якій я тобі пригоді стану!
Стрілець ще наміривсь, утретє; орел знов його почав просити:
– Ей, голубчику-братику! Не бий мене та візьми до себе, – я тобі в пригоді стану!
Стрілець повірив йому: поліз, зняв з дерева та й несе його додому. А орел йому й каже:
– Принеси мене до своєї хати та годуй мене м'ясом доти, поки в мене крила повідростають.
А в того чоловіка було дві корови, а третій бугай. Він зараз і зарізав йому одну корову. Орел ту корову за рік із'їв та й каже тому чоловікові:
– Пусти мене, я політаю: побачу, чи вже відросли крила.
Той чоловік і випустив його з хати. Орел літав, літав та й прилетів опівдні до того чоловіка, каже йому:
– Ще в мене мала сила, – заріж іще одну корову!
Той чоловік послухав його та й зарізав. Орел із'їв її за рік. Та знову – як полетів… Пролітав мало не цілий день; увечері знову прилітає та й каже йому:
– Заріж іще й бугая!
Той чоловік думає: «Що тут робити – чи зарізати, чи ні?» А потім і каже:
– Більше пропало, нехай і це пропадає!
Узяв та й зарізав йому бугая. Орел з'їв і того бугая таки за рік, а потім як полетів, то літав так високо – аж під хмарою. Коли це прилітає та й каже тому чоловікові:
– Ну, спасибі тобі, чоловіче: вигодував ти мене, тепер же сідай на мене.
Той чоловік питається:
– Що з того буде?
А він йому:
– Сідай!
Той і сів.
Орел його поніс аж під хмару, а потім і пустив додолу. Той чоловік летить додолу, коли це орел не дав йому долетіти до землі, підхопив його та й каже:
– А що, як тобі здавалось?
А він йому каже:
– Так, наче я вже неживий був.
Тоді орел йому каже:
– Отак само мені було, як ти на мене націлявся.
Потім каже:
– Сідай знов!
Тому чоловікові й не хотілось сідати на нього, – ну, нема що робити, таки сів. Орел знов його як поніс, та аж у саму хмару, а там як скинув його з себе – та підхопив так, може, як два сажні від землі, та й питається його:
– А що, як тобі здавалось?
Він йому каже:
– Так, наче вже кістки мої розсипались.
Тоді орел йому каже:
– Так само й мені було, як ти вдруге націлявся. Ну, ще сідай.
Той сів. Він як понесе його аж за хмару, та звідтіль і пустив його додолу, та підхопив уже аж коло землі, а тоді й питається його:
– Як тобі здавалось, як ти летів на землю?
Той йому:
– Так, наче мене зовсім не було вже на світі.
Тоді орел йому й каже:
– Отак же само мені було, як ти втретє націлявсь.
А потім каже:
– Ну, тепер уже ніхто нікому не винний: ні ти мені, ні я тобі. А тепер сідай на мене та будемо летіти до моєї господи.
Ото летять та й летять; прилітають до його дядька. А орел тому чоловікові й каже:
– Іди ж у хату, та як будуть питати тебе, чи не бачив їхнього небожа, то ти скажеш: «Як дасте яйце-райце, то й на очі приведу».
Він приходить у хату; коли це йому кажуть:
– Чи по волі, чи по неволі?
А він їм каже:
– Добрий козак усе по волі ходить.
Вони його питаються:
– Чи не чув ти там за нашого небожа? Бо вже четверте літо, як пішов на війну, – та ні чутки, ні звістки…
А він їм каже:
– Як дасте яйце-райце, то й на очі приведу.
Вони тоді:
– Краще нам його ніколи не бачити, як віддати тобі яйце-райце.
От він виходить із хати й каже орлові:
– Казали так: краще нам його ніколи не бачити, як тобі віддати яйце-райце.
Орел йому й каже:
– Летімо далі!
Летять та й летять, та й прилітають до його брата; той чоловік і тут те саме говорив, що в дядька, – та не дали й тут яйця-райця.
Прилітають до орлового батька, а орел тому чоловікові й каже:
– Іди в хату, та як будуть питатися за мене, то скажеш, що бачив, і на очі приведеш.
Увіходить він у хату, а вони йому й кажуть:
– Чи по волі, чи по неволі?
Він їм каже:
– Добрий козак усе по волі ходить.
Вони його стали питатися:
– Чи не бачив ти нашого сина? Бо вже як немає – четверте літо: десь пішов на війну, та, мабуть, убили його там…
А він їм каже:
– Я бачив його, але як дасте яйце-райце, то я й на очі приведу.
Батько орлів каже йому:
– Нащо ж воно тобі? Краще ми тобі дамо багато грошей.
Він каже:
– Я не хочу грошей, мені дайте яйце-райце!
– Піди ж приводь, – зараз тобі дамо!
Він уводить його в хату. Тоді його батьки так зраділи, а тому чоловікові дали яйце-райце й сказали:
– Тільки не розбивай ніде на дорозі; а як прийдеш додому, то погороди загороди великі, а тоді його розіб'єш.
Він іде та йде, та так схотілося пити йому. Коли це знайшов криничку. Тільки що став пити воду, та якось об цямрину й розбив те яйце-райце. Як узяв же скот вернути з того яйця!.. Верне та верне. Гониться він за тим скотом; що з того боку піджене, то цей з цього боку розійдеться. Кричить бідолаха, нічого сам не зробить! Коли це іде повз його змія та й каже йому:
– Що ти мені даси, чоловіче, як я тобі скот цей зажену в те яйце?
А він їй:
– А що ж тобі дати?
Вона йому й каже:
– Даси те, що без тебе стало дома?
А він каже:
– Дам!
Ото вона гарненько загнала той скот у яйце, заліпила те яйце й дала йому в руки.
Він приходить додому, аж там без нього син народився. Ударив він об поли руками:
– Це ж я тебе, сину, віддав змії!
Ну, ото журяться вони з жінкою, а далі кажуть:
– Нема що робити, – журбою не допоможеш! Якось треба жити!
Погородив він загороди великі, розбив те яйце, випустив худобу – забагатів.
Живуть вони, аж ось і син підріс. От той син і каже:
– Це ви мене, тату, віддали змії. Ну, дарма, якось буде!
Та й пішов до змії.
Приходить до неї, а вона йому й каже:
– Зроби мені троє діл та й підеш собі додому; а як не зробиш, то я тебе з'їм!
А коло її хати був великий ліс – скільки оком сягнути! Так вона йому й каже:
– Щоб ти за одну ніч отой ліс викорчував, зорав, пшениці насіяв, вижав її, в скирти склав і щоб у ту ніч з тієї самої пшениці мені паляницю спік: поки я встану, щоб вона на столі лежала.
Він іде до ставка та й зажуривсь. А там близько був мурований стовп, і в тім стовпі жила зміїна дочка зачарована. Він приходить туди й плаче. А та дочка й питається:
– Чого ти плачеш?
– Як же мені не плакати, коли змія загадала таке, що я ніколи його не зроблю, а вона сказала, щоб за одну ніч…
– А що ж таке?
Він їй і розказав. Вона йому й каже:
– Як візьмеш мене за жінку, то я тобі все зроблю так, як вона казала.
Він каже:
– Добре!
Вона йому й каже:
– Лягай же тепер спати, а завтра рано щоб устав та понесеш їй паляницю.
От пішла дівчина до того лісу та як свисне! – той ліс тріщить, лущить, на однім місці ореться, на другім пшениця сіється… І до світу спекла вона паляницю, дала йому, – він приніс її до змії в хату й поклав на столі.
Змія прокидається, вийшла в двір та й дивується на той ліс, що тільки сама стерня та скирти стоять. Тоді йому й каже:
– Ну, справився! Гляди ж, щоб і друге діло зробив! – Та зараз йому й загадала: – Щоб ти оту гору розкопав і щоб туди Дніпро йшов, а коло того Дніпра побудуй комори: щоб байдаки туди приставали й щоб ти ту пшеницю продав на байдаки. Як устану рано, то щоб це все було готове!
Він ізнов іде до того стовпа та й плаче. Та дівчина його й питається:
– Чого ти плачеш?
Він їй розказав те все, що йому змія загадала. А дівчина йому й каже:
– Лягай спати тут, я це все пороблю.
А сама як свисне! – так та гора розкопується, Дніпро туди йде, коло нього комори будуються… Тільки прийшла та збудила його, щоб він пшеницю видав купцям на байдаки з тих комор. Змія встає та й дивується, що все так і зроблено, як вона йому загадала.
Тоді загадує йому втретє:
– Щоб ти цю ніч спіймав золотого зайця й раненько щоб приніс мені в хату.
Він ізнов іде до того стовпа та й плаче. Та дівчина й питається його:
– Що загадала?
Він розказав.
– Оце вже не жарти, – каже та дівчина, – хто його знає, як його спіймати! Одначе ходім до тієї скелі. Стань же ти над норою: ти будеш ловити, а я піду та буду гонити з нори. І гляди ж: що тільки буде виходити з нори, – бери його, то золотий заєць!
Ото вона пішла та й жене. Коли це вилазить з нори гадюка та й сичить. Він її і пустив. Дівчина виходить із нори та й питається його:
– А що, нічого не вилазило?
А він каже:
– Ба ні! Лізла гадюка, а я побоявся її, щоб не вкусила, та й пустив.
А вона йому каже:
– А щоб тебе! Ото самий заєць! Ну, гляди ж, я ще піду; та як буде хто виходити й буде тобі казати, що тут немає золотого зайця, то ти не вір, а держи його!
Полізла та й жене. Коли це виходить така стара баба та й питається того парубка:
– Чого ти, сину, тут шукаєш?
А він їй каже:
– Золотого зайця.
Вона йому:
– Де б тут він узявся? Тут його нема!
Сказала це та й пішла від нього. Коли це виходить та дівчина та й питається його:
– А що, немає зайця? І ніщо не виходило?
Він каже:
– Ба ні! Виходила баба стара та й спитала мене, чого я тут шукаю: а я сказав, що золотого зайця, а вона каже: тут його немає, – то я її й пустив.
Тоді вона й каже:
– Чом ти не держав: ото самий заєць! Ну, тепер більше ніде його не піймаєш, хіба я перекинуся зайцем, а ти мене принесеш і положиш на стільці, – тільки не віддавай їй у руки, бо як віддаси, то вона пізнає і розірве і тебе, і мене.
От вона так і зробила: перекинулась золотим зайцем. Він узяв, приніс того зайця, положив його на стільці та й каже змії:
– Нате ж вам зайця, а я піду вже від вас.
Вона каже:
– Добре, йди!
Він пішов.
А змія тільки з хати, а заєць знову перекинувся дівчиною та за тим хлопцем. Почали вони вдвох утікати. Біжать та й біжать. Коли це змія огляділася, що то не заєць був, а її дочка, – давай доганяти, щоб її розірвати. Та сама не побігла, а послала свого чоловіка. Він біжить за ними. Вони чують – стугонить земля. Тоді дівчина й каже:
– Це вже за нами біжать! Я перекинуся пшеницею, а ти дідом, та будеш стерегти мене; як будуть питатися тебе: «Чи не бачив парубка й дівки, чи не йшли сюдою?» – то скажеш, що тоді йшли, як ця пшениця сіялась.
Коли це змій летить та й питається того діда:
– Чи не бачив тут – не йшли сюдою парубок з дівкою?
А він каже:
– Йшли.
Той питається:
– Давно ж вони йшли?
– Тоді, як оця пшениця сіялась.
Змій каже:
– Цю пшеницю вже пора косить, а їх учора не стало.
Та й вернувся назад. Зміїна дочка зробилась ізнов людиною, а той дід парубком, та давай утікати далі.
Прилітає змій додому. Змія його й питається:
– А що, не догнав? І нікого не зустрічав на дорозі?
А він каже:
– Ба ні! Зустрічав: дід стеріг пшеницю, а я його питаюсь, чи не бачив – тут не йшли парубок із дівкою? А він каже, що йшли тоді, як та пшениця сіялась, але ж та пшениця така, що пора косити, – так я й вернувсь.
Тоді змія йому каже:
– Чом ти того діда й ту пшеницю не розірвав? То вони самі! Біжи вдруге за ними та щоб доконче розірвав!
Летить змій. Ті чують, що летить ізнов – аж земля реве, – так дівчина й каже:
– Ой, летить ізнов! Зроблюся я монастирем, таким старим, що от-от розвалиться, а ти – ченцем; та як буде змій тебе питатися, чи не бачив таких, то скажеш: «Бачив тоді, як оцей монастир будувався».
Коли це летить змій та й питає цього ченця:
– Чи не бачив – не йшли тут парубок і дівка?
А він каже:
– Я бачив тоді, як оцей монастир роблено.
А змій каже йому:
– Їх учора не стало, а цей монастир уже років сто, як зроблено.
Сказав це й вернувся назад.
Приходить додому та й розказує змії:
– Бачив одного ченця, коло монастиря ходив; але я його питався, то він сказав, що бігли тоді, як той монастир роблено; але тому монастиреві уже років сто, а їх учора не стало.
Тоді вона й каже:
– Чом ти не роздер того ченця й монастиря не розвалив; то ж вони! Тепер я сама побіжу!
Побігла.
Так біжить!.. А ті чують – земля реве і гаряча. Дівчина тоді й каже йому:
– Ой, отепер ми пропащі: уже сама біжить! Ну, я тебе зроблю річкою, а сама зроблюся рибою окунем.
Зробила.
Прибігає змія до тієї річки, перекинулась зараз щукою – давай гонитися за тією рибою: що хоче вхопити, то окунь повернеться своїм пірцем гострим до неї, то вона й не візьме його. Гонилась, гонилась – так-таки й не вловила та надумала воду випити. Стала пити; пила-пила, напилась багато та й лопнула.
Ото тоді та дівчина, що була рибою, й каже тому парубкові, що був річкою:
– Тепер ми вже не біймось! Ходімо до твоєї господи; то ти підеш у хату, та гляди: усіх поцілуєш, тільки дядькової дитини не цілуй, бо як поцілуєш ту дитину, то забудеш за мене. А я наймусь у цім селі до кого-небудь.
Ото він прийшов у хату, з усіма поздоровкався та й думає собі: «Як же мені не поздоровкатися з дядьковою дитиною? Таж вони подумають щось погане про мене».
Поцілував і дитину дядькову. Як поцілував – так і забув за ту дівчину.
Ото побув він дома півроку та й задумав женитися. Йому нарадили одну гарну дівчину, щоб він її брав; а він за ту й забув, що його вирятувала від змії, з іншою заручився.
От перед весіллям, так увечері, кличуть на шишки молодиць. Прикликали і ту дівчину, що він з нею тікав, – хоч її ніхто й не знав, що вона за дівчина. Стали бгати шишки; та дівчина зліпила з тіста голуба й голубку та й пустила додолу, а вони й стали живі. Голубка й почала говорити до голуба:
– А ти забув, як я за тебе ліс викорчувала й там пшеницю посіяла, а з тієї пшениці спекла паляницю, щоб ти до змії відніс?
А голуб каже:
– Забув, забув!
Потім знов голубка каже:
– А ти забув, як я за тебе гору розкопувала й туди Дніпро пустила, щоб байдаки ходили до комор і щоб пшеницю ти продав на байдаки?
А голуб каже:
– Забув, забув!
Потім знов голубка каже:
– А ти забув, як ми ходили вдвох за золотим зайцем? Ти й за мене забув?
А голуб каже:
– Забув, забув!
Тоді парубок і згадав за ту дівчину – за цю-таки саму, що голуби поробила, – та ту другу покинув, а з цією оженивсь. І тепер живе так добре!
– Нехай мені буде!
А жайворонок каже:
– Нехай мені!
Думають вони: що тут робити? Пішли б позиватися, та немає старших за них: немає до кого йти позиватися. Потім миша каже:
– Ну, я краще його перекушу.
Цар на це діло згодився. Миша тільки взяла зерно в зуби та в нору й побігла. Тут цар-жайворонок збирає всіх птиць, щоб звоювали царицю-мишу, а цариця-миша скликає всіх звірів, – і почали війну. Як вийшли в ліс, – то що звірі хочуть яку птицю розірвати, то вона на дерево; а птиця як візьме, літаючи, бити звірів… Так билися цілий день, а потім увечері сіли всі спочивати. Коли цариця огляділась, – аж немає на війні комашні! Тоді вона звеліла, щоб конче була на вечір і комашня. Коли це приходить і комашня. Цариця й загадала їй, щоб вона вночі полізла на дерева і за одну ніч повідкушувала птиці пір'я коло крил.
На другий день, тільки що розвиднілось, цариця кричить:
– Ану, вставайте воюватися!
Птиця що підійметься, то й упаде на землю, – там звір її і розірве. Отак цариця-миша звоювала царя-жайворонка.
А один орел бачить, що лихо, сидить на дереві і не злітає. Коли тут іде стрілець, побачив, що орел сидить на дереві, – як поцілиться на нього. А той орел так просить його:
– Не бий мене, голубчику, я тобі у великій пригоді стану!
Стрілець удруге націливсь, він ще його просить:
– Візьми краще мене та вигодуй, то побачиш, в якій я тобі пригоді стану!
Стрілець ще наміривсь, утретє; орел знов його почав просити:
– Ей, голубчику-братику! Не бий мене та візьми до себе, – я тобі в пригоді стану!
Стрілець повірив йому: поліз, зняв з дерева та й несе його додому. А орел йому й каже:
– Принеси мене до своєї хати та годуй мене м'ясом доти, поки в мене крила повідростають.
А в того чоловіка було дві корови, а третій бугай. Він зараз і зарізав йому одну корову. Орел ту корову за рік із'їв та й каже тому чоловікові:
– Пусти мене, я політаю: побачу, чи вже відросли крила.
Той чоловік і випустив його з хати. Орел літав, літав та й прилетів опівдні до того чоловіка, каже йому:
– Ще в мене мала сила, – заріж іще одну корову!
Той чоловік послухав його та й зарізав. Орел із'їв її за рік. Та знову – як полетів… Пролітав мало не цілий день; увечері знову прилітає та й каже йому:
– Заріж іще й бугая!
Той чоловік думає: «Що тут робити – чи зарізати, чи ні?» А потім і каже:
– Більше пропало, нехай і це пропадає!
Узяв та й зарізав йому бугая. Орел з'їв і того бугая таки за рік, а потім як полетів, то літав так високо – аж під хмарою. Коли це прилітає та й каже тому чоловікові:
– Ну, спасибі тобі, чоловіче: вигодував ти мене, тепер же сідай на мене.
Той чоловік питається:
– Що з того буде?
А він йому:
– Сідай!
Той і сів.
Орел його поніс аж під хмару, а потім і пустив додолу. Той чоловік летить додолу, коли це орел не дав йому долетіти до землі, підхопив його та й каже:
– А що, як тобі здавалось?
А він йому каже:
– Так, наче я вже неживий був.
Тоді орел йому каже:
– Отак само мені було, як ти на мене націлявся.
Потім каже:
– Сідай знов!
Тому чоловікові й не хотілось сідати на нього, – ну, нема що робити, таки сів. Орел знов його як поніс, та аж у саму хмару, а там як скинув його з себе – та підхопив так, може, як два сажні від землі, та й питається його:
– А що, як тобі здавалось?
Він йому каже:
– Так, наче вже кістки мої розсипались.
Тоді орел йому каже:
– Так само й мені було, як ти вдруге націлявся. Ну, ще сідай.
Той сів. Він як понесе його аж за хмару, та звідтіль і пустив його додолу, та підхопив уже аж коло землі, а тоді й питається його:
– Як тобі здавалось, як ти летів на землю?
Той йому:
– Так, наче мене зовсім не було вже на світі.
Тоді орел йому й каже:
– Отак же само мені було, як ти втретє націлявсь.
А потім каже:
– Ну, тепер уже ніхто нікому не винний: ні ти мені, ні я тобі. А тепер сідай на мене та будемо летіти до моєї господи.
Ото летять та й летять; прилітають до його дядька. А орел тому чоловікові й каже:
– Іди ж у хату, та як будуть питати тебе, чи не бачив їхнього небожа, то ти скажеш: «Як дасте яйце-райце, то й на очі приведу».
Він приходить у хату; коли це йому кажуть:
– Чи по волі, чи по неволі?
А він їм каже:
– Добрий козак усе по волі ходить.
Вони його питаються:
– Чи не чув ти там за нашого небожа? Бо вже четверте літо, як пішов на війну, – та ні чутки, ні звістки…
А він їм каже:
– Як дасте яйце-райце, то й на очі приведу.
Вони тоді:
– Краще нам його ніколи не бачити, як віддати тобі яйце-райце.
От він виходить із хати й каже орлові:
– Казали так: краще нам його ніколи не бачити, як тобі віддати яйце-райце.
Орел йому й каже:
– Летімо далі!
Летять та й летять, та й прилітають до його брата; той чоловік і тут те саме говорив, що в дядька, – та не дали й тут яйця-райця.
Прилітають до орлового батька, а орел тому чоловікові й каже:
– Іди в хату, та як будуть питатися за мене, то скажеш, що бачив, і на очі приведеш.
Увіходить він у хату, а вони йому й кажуть:
– Чи по волі, чи по неволі?
Він їм каже:
– Добрий козак усе по волі ходить.
Вони його стали питатися:
– Чи не бачив ти нашого сина? Бо вже як немає – четверте літо: десь пішов на війну, та, мабуть, убили його там…
А він їм каже:
– Я бачив його, але як дасте яйце-райце, то я й на очі приведу.
Батько орлів каже йому:
– Нащо ж воно тобі? Краще ми тобі дамо багато грошей.
Він каже:
– Я не хочу грошей, мені дайте яйце-райце!
– Піди ж приводь, – зараз тобі дамо!
Він уводить його в хату. Тоді його батьки так зраділи, а тому чоловікові дали яйце-райце й сказали:
– Тільки не розбивай ніде на дорозі; а як прийдеш додому, то погороди загороди великі, а тоді його розіб'єш.
Він іде та йде, та так схотілося пити йому. Коли це знайшов криничку. Тільки що став пити воду, та якось об цямрину й розбив те яйце-райце. Як узяв же скот вернути з того яйця!.. Верне та верне. Гониться він за тим скотом; що з того боку піджене, то цей з цього боку розійдеться. Кричить бідолаха, нічого сам не зробить! Коли це іде повз його змія та й каже йому:
– Що ти мені даси, чоловіче, як я тобі скот цей зажену в те яйце?
А він їй:
– А що ж тобі дати?
Вона йому й каже:
– Даси те, що без тебе стало дома?
А він каже:
– Дам!
Ото вона гарненько загнала той скот у яйце, заліпила те яйце й дала йому в руки.
Він приходить додому, аж там без нього син народився. Ударив він об поли руками:
– Це ж я тебе, сину, віддав змії!
Ну, ото журяться вони з жінкою, а далі кажуть:
– Нема що робити, – журбою не допоможеш! Якось треба жити!
Погородив він загороди великі, розбив те яйце, випустив худобу – забагатів.
Живуть вони, аж ось і син підріс. От той син і каже:
– Це ви мене, тату, віддали змії. Ну, дарма, якось буде!
Та й пішов до змії.
Приходить до неї, а вона йому й каже:
– Зроби мені троє діл та й підеш собі додому; а як не зробиш, то я тебе з'їм!
А коло її хати був великий ліс – скільки оком сягнути! Так вона йому й каже:
– Щоб ти за одну ніч отой ліс викорчував, зорав, пшениці насіяв, вижав її, в скирти склав і щоб у ту ніч з тієї самої пшениці мені паляницю спік: поки я встану, щоб вона на столі лежала.
Він іде до ставка та й зажуривсь. А там близько був мурований стовп, і в тім стовпі жила зміїна дочка зачарована. Він приходить туди й плаче. А та дочка й питається:
– Чого ти плачеш?
– Як же мені не плакати, коли змія загадала таке, що я ніколи його не зроблю, а вона сказала, щоб за одну ніч…
– А що ж таке?
Він їй і розказав. Вона йому й каже:
– Як візьмеш мене за жінку, то я тобі все зроблю так, як вона казала.
Він каже:
– Добре!
Вона йому й каже:
– Лягай же тепер спати, а завтра рано щоб устав та понесеш їй паляницю.
От пішла дівчина до того лісу та як свисне! – той ліс тріщить, лущить, на однім місці ореться, на другім пшениця сіється… І до світу спекла вона паляницю, дала йому, – він приніс її до змії в хату й поклав на столі.
Змія прокидається, вийшла в двір та й дивується на той ліс, що тільки сама стерня та скирти стоять. Тоді йому й каже:
– Ну, справився! Гляди ж, щоб і друге діло зробив! – Та зараз йому й загадала: – Щоб ти оту гору розкопав і щоб туди Дніпро йшов, а коло того Дніпра побудуй комори: щоб байдаки туди приставали й щоб ти ту пшеницю продав на байдаки. Як устану рано, то щоб це все було готове!
Він ізнов іде до того стовпа та й плаче. Та дівчина його й питається:
– Чого ти плачеш?
Він їй розказав те все, що йому змія загадала. А дівчина йому й каже:
– Лягай спати тут, я це все пороблю.
А сама як свисне! – так та гора розкопується, Дніпро туди йде, коло нього комори будуються… Тільки прийшла та збудила його, щоб він пшеницю видав купцям на байдаки з тих комор. Змія встає та й дивується, що все так і зроблено, як вона йому загадала.
Тоді загадує йому втретє:
– Щоб ти цю ніч спіймав золотого зайця й раненько щоб приніс мені в хату.
Він ізнов іде до того стовпа та й плаче. Та дівчина й питається його:
– Що загадала?
Він розказав.
– Оце вже не жарти, – каже та дівчина, – хто його знає, як його спіймати! Одначе ходім до тієї скелі. Стань же ти над норою: ти будеш ловити, а я піду та буду гонити з нори. І гляди ж: що тільки буде виходити з нори, – бери його, то золотий заєць!
Ото вона пішла та й жене. Коли це вилазить з нори гадюка та й сичить. Він її і пустив. Дівчина виходить із нори та й питається його:
– А що, нічого не вилазило?
А він каже:
– Ба ні! Лізла гадюка, а я побоявся її, щоб не вкусила, та й пустив.
А вона йому каже:
– А щоб тебе! Ото самий заєць! Ну, гляди ж, я ще піду; та як буде хто виходити й буде тобі казати, що тут немає золотого зайця, то ти не вір, а держи його!
Полізла та й жене. Коли це виходить така стара баба та й питається того парубка:
– Чого ти, сину, тут шукаєш?
А він їй каже:
– Золотого зайця.
Вона йому:
– Де б тут він узявся? Тут його нема!
Сказала це та й пішла від нього. Коли це виходить та дівчина та й питається його:
– А що, немає зайця? І ніщо не виходило?
Він каже:
– Ба ні! Виходила баба стара та й спитала мене, чого я тут шукаю: а я сказав, що золотого зайця, а вона каже: тут його немає, – то я її й пустив.
Тоді вона й каже:
– Чом ти не держав: ото самий заєць! Ну, тепер більше ніде його не піймаєш, хіба я перекинуся зайцем, а ти мене принесеш і положиш на стільці, – тільки не віддавай їй у руки, бо як віддаси, то вона пізнає і розірве і тебе, і мене.
От вона так і зробила: перекинулась золотим зайцем. Він узяв, приніс того зайця, положив його на стільці та й каже змії:
– Нате ж вам зайця, а я піду вже від вас.
Вона каже:
– Добре, йди!
Він пішов.
А змія тільки з хати, а заєць знову перекинувся дівчиною та за тим хлопцем. Почали вони вдвох утікати. Біжать та й біжать. Коли це змія огляділася, що то не заєць був, а її дочка, – давай доганяти, щоб її розірвати. Та сама не побігла, а послала свого чоловіка. Він біжить за ними. Вони чують – стугонить земля. Тоді дівчина й каже:
– Це вже за нами біжать! Я перекинуся пшеницею, а ти дідом, та будеш стерегти мене; як будуть питатися тебе: «Чи не бачив парубка й дівки, чи не йшли сюдою?» – то скажеш, що тоді йшли, як ця пшениця сіялась.
Коли це змій летить та й питається того діда:
– Чи не бачив тут – не йшли сюдою парубок з дівкою?
А він каже:
– Йшли.
Той питається:
– Давно ж вони йшли?
– Тоді, як оця пшениця сіялась.
Змій каже:
– Цю пшеницю вже пора косить, а їх учора не стало.
Та й вернувся назад. Зміїна дочка зробилась ізнов людиною, а той дід парубком, та давай утікати далі.
Прилітає змій додому. Змія його й питається:
– А що, не догнав? І нікого не зустрічав на дорозі?
А він каже:
– Ба ні! Зустрічав: дід стеріг пшеницю, а я його питаюсь, чи не бачив – тут не йшли парубок із дівкою? А він каже, що йшли тоді, як та пшениця сіялась, але ж та пшениця така, що пора косити, – так я й вернувсь.
Тоді змія йому каже:
– Чом ти того діда й ту пшеницю не розірвав? То вони самі! Біжи вдруге за ними та щоб доконче розірвав!
Летить змій. Ті чують, що летить ізнов – аж земля реве, – так дівчина й каже:
– Ой, летить ізнов! Зроблюся я монастирем, таким старим, що от-от розвалиться, а ти – ченцем; та як буде змій тебе питатися, чи не бачив таких, то скажеш: «Бачив тоді, як оцей монастир будувався».
Коли це летить змій та й питає цього ченця:
– Чи не бачив – не йшли тут парубок і дівка?
А він каже:
– Я бачив тоді, як оцей монастир роблено.
А змій каже йому:
– Їх учора не стало, а цей монастир уже років сто, як зроблено.
Сказав це й вернувся назад.
Приходить додому та й розказує змії:
– Бачив одного ченця, коло монастиря ходив; але я його питався, то він сказав, що бігли тоді, як той монастир роблено; але тому монастиреві уже років сто, а їх учора не стало.
Тоді вона й каже:
– Чом ти не роздер того ченця й монастиря не розвалив; то ж вони! Тепер я сама побіжу!
Побігла.
Так біжить!.. А ті чують – земля реве і гаряча. Дівчина тоді й каже йому:
– Ой, отепер ми пропащі: уже сама біжить! Ну, я тебе зроблю річкою, а сама зроблюся рибою окунем.
Зробила.
Прибігає змія до тієї річки, перекинулась зараз щукою – давай гонитися за тією рибою: що хоче вхопити, то окунь повернеться своїм пірцем гострим до неї, то вона й не візьме його. Гонилась, гонилась – так-таки й не вловила та надумала воду випити. Стала пити; пила-пила, напилась багато та й лопнула.
Ото тоді та дівчина, що була рибою, й каже тому парубкові, що був річкою:
– Тепер ми вже не біймось! Ходімо до твоєї господи; то ти підеш у хату, та гляди: усіх поцілуєш, тільки дядькової дитини не цілуй, бо як поцілуєш ту дитину, то забудеш за мене. А я наймусь у цім селі до кого-небудь.
Ото він прийшов у хату, з усіма поздоровкався та й думає собі: «Як же мені не поздоровкатися з дядьковою дитиною? Таж вони подумають щось погане про мене».
Поцілував і дитину дядькову. Як поцілував – так і забув за ту дівчину.
Ото побув він дома півроку та й задумав женитися. Йому нарадили одну гарну дівчину, щоб він її брав; а він за ту й забув, що його вирятувала від змії, з іншою заручився.
От перед весіллям, так увечері, кличуть на шишки молодиць. Прикликали і ту дівчину, що він з нею тікав, – хоч її ніхто й не знав, що вона за дівчина. Стали бгати шишки; та дівчина зліпила з тіста голуба й голубку та й пустила додолу, а вони й стали живі. Голубка й почала говорити до голуба:
– А ти забув, як я за тебе ліс викорчувала й там пшеницю посіяла, а з тієї пшениці спекла паляницю, щоб ти до змії відніс?
А голуб каже:
– Забув, забув!
Потім знов голубка каже:
– А ти забув, як я за тебе гору розкопувала й туди Дніпро пустила, щоб байдаки ходили до комор і щоб пшеницю ти продав на байдаки?
А голуб каже:
– Забув, забув!
Потім знов голубка каже:
– А ти забув, як ми ходили вдвох за золотим зайцем? Ти й за мене забув?
А голуб каже:
– Забув, забув!
Тоді парубок і згадав за ту дівчину – за цю-таки саму, що голуби поробила, – та ту другу покинув, а з цією оженивсь. І тепер живе так добре!
Про стрільця
Був собі один стрілець і мав одного сина із роду. Більше йому не було як сім років. І пішов він у ліс стріляти, і жодної птиці не стрілив, аж одного зачепив такого, що й не бачив ніколи. А то був перший змій. Він стріпнувся та й сів на дереві і говорить до стрільця:
– Ну що, – говорить, – стріляй!
А той злякався. Змій каже:
– Стріляй! Коли ти перший раз наважився стріляти, стріляй і у другий.
– Ну що, – говорить, – стріляй!
А той злякався. Змій каже:
– Стріляй! Коли ти перший раз наважився стріляти, стріляй і у другий.