Страница:
…Коли мені нарешті вдалося повернутись у світ людей, був я страшний. Волосся в мене виросло ледве не до пояса, не мився я довгі роки, нігті аж позакручувалися, одежі не мав на собі ніякої, тільки мізерні залишки, щоб прикрити соромну голизну. Хто б із сущих з'явився б у такому образі на людські очі, котрі люблять осуджувати: треба було якось пояснити, чому я такий і звідки прийшов. Отже, мав щось вигадувати; ця здатність — велика охоронна зброя людська, особливо в тих, у кого єднається чисте сумління з нечистим, в мене був час переконатися, що навіть мале з'єднання чистого з нечистим — пляма, яку непросто відмити. Про це свого часу розумно сказав архієпископ чернігівський Іоанн, завіршувавши:
Спершу я хотів удати із себе пустельника, який просидів у печері довгі літа і оце тепер повертається в світ. Я міг би йти від села й до села, навчаючи людей добромисельної науки, але й це було небезпечно: як священик, я знав синодальний указ про те, щоб ловити тих, котрі вдають із себе святих, і відсилати їх у далекі північні монастирі, звідки мало хто повертається. Я ж не хотів після того, що пережив у Прірві, домучуватись у кам'яному мішку, отож коли надибав п'яного козака, котрий завзято хропів у віддаленому місці, в зарослій травою канаві, вирішив, що сам бог мені його послав. Тоді був погожий вечір, зорі висівалися над головою, тремтіли, ніби скляні кулі, що ось-ось розпадуться; голова в мене теж здавалася скляною; я був зморений, пригнічений, роздратований. Не зичу тобі, читальнику, пережити те, що випало мені, коли загасає мозок, коли помалу втрачаєш мисельну силу, коли починаєш відчувати, що й не людина вже ти. Знаю, людина багато може витримати, адже їй уготовано пізнати й пережити немало: відчай, біль, занепад, печаль, горе, нещастя, підлість, підступи, зраду, ворожнечу й наклепи, а може, й найстрашніше — Прірву; їй уготовано, кажу, пережити багато, і тільки від спокою чи неспокою душі залежить: зможе вона те витримати чи ні.
Отож, коли я надибав на того п'яного, вирішив не тратити нагоди. Впав на коліна біля того гультіпаки й швидко почав розмотувати на ньому пояс, перекочуючи його, як колоду.
— Е ні, чорте, мене не пограбуєш, — почув я п'яний голос — Не боюся я й чортяки, бо на те й козак!
Він спробував стати навкарачки, а я, відчув непогамовану лють. Не вперше мені було так закипати там, у Прірві, це дало мені, зрештою, силу вижити, а все лихе, набуте у світі, як я вже казав, з душі легко не витравлюється і не змивається. Отож я впав на того хмільного бевзя, осідлав його і вціпився нігтями в його горлянку. Відчув те, що переживав не раз, коли жертва тріпоче в пазурах, коли відчуваєш дикий шал і пахне кров'ю, коли хочеться щосили вгризтись у живе тіло і розірвати, розбатувати його. Козак заверещав, зібрався на силі, рвонувся з-під мене, а що не мав я колишньої снаги, вдалося йому вирватися. Спробував тікати, та був-бо допряма п'яний, перечепився через полиновий кущ і впав на землю. Порачкував, наскільки міг, а я стрибнув до нього і вдарив його кулаком у тім'я. Він розпластався й засопів, а я зірвав йому з пліч жупана.
— Встань! — різко наказав йому я. — Ти вже давно віддався чортяці, то чи ж тобі змагатися з ним.
Тоді козак сів на землі і подивився на мене виряченими очима.
— Ге! — тільки й сказав.
— Я поведу тебе в пекло, — сказав я замогильним голосом. — Чи ж приготувався ти, гультяю! Скидай із себе одежу, бо в пекло не входять одягнуті.
І він мене послухався. Якось одразу, мабуть, і справді надто страшно я виглядав. Почав скидати з себе манаття і кидав його на землю. Я зібрав одежу і взяв під пахву, а йому наказав іти за мною.
Здається, він трохи протверезився, але не настільки, щоб зрозуміти: його дурять. Я повів його через якісь кущі, через яр, повз дерева, доки не вийшли ми на вільне місце — просторий луг. Мерехтіли зорі, небо ніби здулося, і все осяювалося зеленкуватим мертвим світлом. Певне, й гультіпака побачив те чудне світло, отож упав мені в ноги й прошепотів злякано:
— Відпусти мене, чорте! Не губи душі! Можу заприсягнутися, що служитиму тобі. Що хочеш візьми, але відпусти.
Мені хотілося розреготатися йому в обличчя, хотілося вдарити його ногою: надто легко віддавався він у чортяче володіння.
— Ти нікчема! — крикнув я.
— Еге ж, — ледве провернув він язиком. — Отак, як ваша милість сказали…
— П'яна худобино! — вигукнув я. — Осквернитель славного козачого імені! Пропив свій мозок, тіло й душу!…
Мій полоняник почухмарився біля вуха.
— А воно-то й так, — мовив покірно. — Відпустіть мене, бо не знаю, як і додому дістатися.
Уклякав переді мною: худе, костомашне, якесь аж сіре тіло, темне від засмаги обличчя з дурними очима, він весь аж трусився, не маючи сили відірвати від мене погляду.
— Гаразд, відпущу, — сказав я. — Але з'їси мені тут землі, що й у рота не візьмеш горілки. Що вже ніколи не спатимеш під тином, що не битимеш жінки і не виноситимеш із хати добра…
Козак ще більше затремтів. Подивився на мене так, ніби ось-ось вискочать йому з лиця очі.
— Ге! — сказав. — Чи ж чорт може таке казати?
— Потім роздумаєш, — сказав я. — Мого приходу, нечестивцю, маєш чекати… їж землю і клянись!
Він слухняно схопив жменю землі й запхав її до рота. Жував і дивився на мене, і я вже й справді почав побоюватися, що лусне він отут, переді мною.
— Клянусь! — прошамкотів він, бо мав повний рот землі.
— А тепер тікай! — ревнув я. — Тікай і не зупиняйся, доки буде в тебе сила бігти!
Козак підстрибнув на цей покрик, наче заєць. Зразу ж кинувся бігти, незграбно мотиляючи костомашним тілом, адже й досі був допряма п'яний. Я стояв незрушно й німо дивився — мене раптом почало трусити. Не від злості і не від сміху — якось дивно й бридко мені стало.
Це дійство виморило мене до решти, отож я доповз до якогось ярка, натягнув на себе козакову одежу і ліг, задивившись довгим поглядом туди, де стигли потріскані, мені здавалося, крижані зорі і де безгучно гуляли піднебесні духи. Мені хотілося заспокоїтися, увібрати в себе ніч, дихати нею і знайти сяку-таку рівновагу, яка дозволить спокійно прийняти сон. З одного боку, вчинив я добре діло, злякавши лайдака і наставивши його на істинну дорогу; може, станеться диво, і він проведе рештки свого життя благочестиво, сподіваючись до себе обіцяного приходу. З другого боку, вчинив я це добре діло, маючи намір простісінько обікрасти цього чоловіка, тобто добре діло моє чинилося від поганого. Той гультіпака, може, довго трюхикав по дорозі голий і переляканий, і це йому я перекинув свою муку: як дістатися непоміченим додому. Має ховатися од людей, скрадатися, має з'явитися жінці на очі отаким жалюгідним, має, зрештою, щось оповісти про свою пригоду — здається, на цій землі народиться ще одна химерна оповістка. Отже, не радів я з доброго діла, яке вчинив, бо те добре діло било нещадно другим кінцем мене.
Розповідь прибульця
До сповіді
Розповідь прибульця
Отож звіщаю тобі, читальнику, коли знайдешся ти в мене: спершу вони, ці плями, не болять, але кожен уготоване собі має болісно пережити…
Коли білу свою честь ти встиг почорнити,
Забагато треба вод — її одбілити.
Спершу я хотів удати із себе пустельника, який просидів у печері довгі літа і оце тепер повертається в світ. Я міг би йти від села й до села, навчаючи людей добромисельної науки, але й це було небезпечно: як священик, я знав синодальний указ про те, щоб ловити тих, котрі вдають із себе святих, і відсилати їх у далекі північні монастирі, звідки мало хто повертається. Я ж не хотів після того, що пережив у Прірві, домучуватись у кам'яному мішку, отож коли надибав п'яного козака, котрий завзято хропів у віддаленому місці, в зарослій травою канаві, вирішив, що сам бог мені його послав. Тоді був погожий вечір, зорі висівалися над головою, тремтіли, ніби скляні кулі, що ось-ось розпадуться; голова в мене теж здавалася скляною; я був зморений, пригнічений, роздратований. Не зичу тобі, читальнику, пережити те, що випало мені, коли загасає мозок, коли помалу втрачаєш мисельну силу, коли починаєш відчувати, що й не людина вже ти. Знаю, людина багато може витримати, адже їй уготовано пізнати й пережити немало: відчай, біль, занепад, печаль, горе, нещастя, підлість, підступи, зраду, ворожнечу й наклепи, а може, й найстрашніше — Прірву; їй уготовано, кажу, пережити багато, і тільки від спокою чи неспокою душі залежить: зможе вона те витримати чи ні.
Отож, коли я надибав на того п'яного, вирішив не тратити нагоди. Впав на коліна біля того гультіпаки й швидко почав розмотувати на ньому пояс, перекочуючи його, як колоду.
— Е ні, чорте, мене не пограбуєш, — почув я п'яний голос — Не боюся я й чортяки, бо на те й козак!
Він спробував стати навкарачки, а я, відчув непогамовану лють. Не вперше мені було так закипати там, у Прірві, це дало мені, зрештою, силу вижити, а все лихе, набуте у світі, як я вже казав, з душі легко не витравлюється і не змивається. Отож я впав на того хмільного бевзя, осідлав його і вціпився нігтями в його горлянку. Відчув те, що переживав не раз, коли жертва тріпоче в пазурах, коли відчуваєш дикий шал і пахне кров'ю, коли хочеться щосили вгризтись у живе тіло і розірвати, розбатувати його. Козак заверещав, зібрався на силі, рвонувся з-під мене, а що не мав я колишньої снаги, вдалося йому вирватися. Спробував тікати, та був-бо допряма п'яний, перечепився через полиновий кущ і впав на землю. Порачкував, наскільки міг, а я стрибнув до нього і вдарив його кулаком у тім'я. Він розпластався й засопів, а я зірвав йому з пліч жупана.
— Встань! — різко наказав йому я. — Ти вже давно віддався чортяці, то чи ж тобі змагатися з ним.
Тоді козак сів на землі і подивився на мене виряченими очима.
— Ге! — тільки й сказав.
— Я поведу тебе в пекло, — сказав я замогильним голосом. — Чи ж приготувався ти, гультяю! Скидай із себе одежу, бо в пекло не входять одягнуті.
І він мене послухався. Якось одразу, мабуть, і справді надто страшно я виглядав. Почав скидати з себе манаття і кидав його на землю. Я зібрав одежу і взяв під пахву, а йому наказав іти за мною.
Здається, він трохи протверезився, але не настільки, щоб зрозуміти: його дурять. Я повів його через якісь кущі, через яр, повз дерева, доки не вийшли ми на вільне місце — просторий луг. Мерехтіли зорі, небо ніби здулося, і все осяювалося зеленкуватим мертвим світлом. Певне, й гультіпака побачив те чудне світло, отож упав мені в ноги й прошепотів злякано:
— Відпусти мене, чорте! Не губи душі! Можу заприсягнутися, що служитиму тобі. Що хочеш візьми, але відпусти.
Мені хотілося розреготатися йому в обличчя, хотілося вдарити його ногою: надто легко віддавався він у чортяче володіння.
— Ти нікчема! — крикнув я.
— Еге ж, — ледве провернув він язиком. — Отак, як ваша милість сказали…
— П'яна худобино! — вигукнув я. — Осквернитель славного козачого імені! Пропив свій мозок, тіло й душу!…
Мій полоняник почухмарився біля вуха.
— А воно-то й так, — мовив покірно. — Відпустіть мене, бо не знаю, як і додому дістатися.
Уклякав переді мною: худе, костомашне, якесь аж сіре тіло, темне від засмаги обличчя з дурними очима, він весь аж трусився, не маючи сили відірвати від мене погляду.
— Гаразд, відпущу, — сказав я. — Але з'їси мені тут землі, що й у рота не візьмеш горілки. Що вже ніколи не спатимеш під тином, що не битимеш жінки і не виноситимеш із хати добра…
Козак ще більше затремтів. Подивився на мене так, ніби ось-ось вискочать йому з лиця очі.
— Ге! — сказав. — Чи ж чорт може таке казати?
— Потім роздумаєш, — сказав я. — Мого приходу, нечестивцю, маєш чекати… їж землю і клянись!
Він слухняно схопив жменю землі й запхав її до рота. Жував і дивився на мене, і я вже й справді почав побоюватися, що лусне він отут, переді мною.
— Клянусь! — прошамкотів він, бо мав повний рот землі.
— А тепер тікай! — ревнув я. — Тікай і не зупиняйся, доки буде в тебе сила бігти!
Козак підстрибнув на цей покрик, наче заєць. Зразу ж кинувся бігти, незграбно мотиляючи костомашним тілом, адже й досі був допряма п'яний. Я стояв незрушно й німо дивився — мене раптом почало трусити. Не від злості і не від сміху — якось дивно й бридко мені стало.
Це дійство виморило мене до решти, отож я доповз до якогось ярка, натягнув на себе козакову одежу і ліг, задивившись довгим поглядом туди, де стигли потріскані, мені здавалося, крижані зорі і де безгучно гуляли піднебесні духи. Мені хотілося заспокоїтися, увібрати в себе ніч, дихати нею і знайти сяку-таку рівновагу, яка дозволить спокійно прийняти сон. З одного боку, вчинив я добре діло, злякавши лайдака і наставивши його на істинну дорогу; може, станеться диво, і він проведе рештки свого життя благочестиво, сподіваючись до себе обіцяного приходу. З другого боку, вчинив я це добре діло, маючи намір простісінько обікрасти цього чоловіка, тобто добре діло моє чинилося від поганого. Той гультіпака, може, довго трюхикав по дорозі голий і переляканий, і це йому я перекинув свою муку: як дістатися непоміченим додому. Має ховатися од людей, скрадатися, має з'явитися жінці на очі отаким жалюгідним, має, зрештою, щось оповісти про свою пригоду — здається, на цій землі народиться ще одна химерна оповістка. Отже, не радів я з доброго діла, яке вчинив, бо те добре діло било нещадно другим кінцем мене.
Розповідь прибульця
Я не покинув думки повернутися додому, бо це було єдине, що мені залишалося. Не знав, однак, чи зрозуміють мою невиразну мову рідні мої, як не зрозумів той дядько, котрого я перестрів. Не знав, чи вдасться мені чимось з'явити, що я — це я, що мене не треба боятися, — але як мають мене упізнати?
Вже споночіло, і я почав прокрадатися до міста. Зашкодити мені могли тільки собаки, отож я поклав добиратися через леваду, до якої прилягала й наша садиба. На вечір ледь-ледь приморозило, місяць стояв серед неба білим князем, довкола стигло нерухоме повітря, я біг дорогою, легко торкаючись землі і пильно стережучись. Однак на шляху до міста не зустрів ані душі, тож без пригод дістався до міського паркану. Біля хат спокійно валували собаки, де-не-де світилися вогники: люди вже облягалися. На вулиці спалахнула парубоцька пісня, на неї відповіли співом дівчата, чулися голоси, сміх: починалися добре знайомі мені забавки. Я прослизнув через дірку і почав скрадатися залитою місячним сяйвом левадою. Пахло ледь-ледь примороженою землею, левада лежала на низькому, і я вряди-годи ступав у мокре. Дзвінко, як на мої вуха, плескотіла вода, я завмирав, боячись привернути до себе увагу. Але було спокійно, і я погнався швидше, без перешкод прискочивши до своєї садиби. Спинився, щоб роздивитися, — на мене дихнуло осіннім садом, що догублював останні листки. На вулиці, далеко звідси, так само бавилися хлопці й дівчата, і я вперше згадав про свого пса — чи впізнає він мене і чи не наробить ґвалту. Шалено тіпалося серце, я хвилювався, та й страх мене обіймав. Крадьки рушив між дерева, від місяця тіні гілля схрестилися на землі, і я ступав по них, намагаючись не хруснути й бадилиною. Стежка вабила мене туди, в глибину садка, де провів я не одну затишну годину і де любив солодко спати вліті. Ось він, мій дім, ось дерева, кожне я знав, тут я працював, обкопуючи їх, і збирав плоди. Тут росли квіти, які сіяла моя сестра, — дивно, що зараз все це неживе. Дивно прокрадатися до себе додому і не знати, що тебе там чекає, дивно знати, що у цьому тихому царстві, де завжди почувався господарем, — ти тільки гість, і, здається, небажаний. Дивно переконуватися, що тебе тут можуть не впізнати, а може, й захочуть каменем у тебе жбурнути. Я спинився і побоявся йти далі. Побоявся спитувати долю, адже в мене лишалася тільки одна надія — надія на рідний дім і на рідних мені людей. Була вона хитка, нерозумна, але не міг я її позбутися самовільно. Хто зна, що чекає мене попереду, одне мене зараз турбує: приймуть мене тут а чи ні?
Всі звуки, що долинали до мене, вмерли, поступово вмирали настороженість моя і страх; мені здалося, що диво дивне бачу: листя на дерево повертається і ростуть на ньому соковиті плоди. Все небо срібними яблуками покривається, а місяць серед них аж тремтить, так хоче подивитися, що ж тут діється. Я сам тремтів, адже знав: вигадую собі і сад цей, і листя, і плоди. Вигадую казку, яка така ж даремна, як і всі казки у світі; з очей мені покотилися раптом сльози. Ніколи не був я тонкосльозий, але як тут стриматися, коли в тобі відчай і сподіванка, страх і радість од того, що ти нарешті вдома. Що мій страшний сон може закінчитися, прийду зараз додому і, жартуючи, оповім його домашнім. Мене пригостять смачною вечерею, і я зможу лягти в знайому постіль, не думаючи, що буде завтра. Бо завтра має бути те, що було вчора, бо я повертаюся в уладжений світ, у якому жити легко…
Я стояв, сторожко вбираючи в груди повітря, і мені запахло зів'ялим листям і яблуками. До мене потяглися гілки мого саду, тиша стояла навдокіл глибока і свята. Тоді я дозволив собі заплющитися, а коли розплющився, не міг не зирнути з німим проханням у небо. Не міг не помолитися його позачасовій глибині, не міг, зрештою, не зирнути в очі сумного брата мого — Ведмедюка [2]. Чи ж можу я, брате, прошепотів, спитатись у тебе: які зорі супроводжують долі таких, як я? Чи ж ти живий, там, у небі, Ведмедюче, і чи маєш силу мені допомогти? Чи можеш ти заспокоїти моє серце, а коли ні, чому такі червоні в тебе очі? На добро мені дивишся чи на зло? Я здригнувся, бо побачив і справді серед неба пару очей, з яких потік раптом густий червоний пучок проміння. Це було як провіщення, але провіщення чого: спокою чи тривоги? Чи довго ще мені блукати в цій дикій подобі і чи приймеш ти мене за співподорожника, Ведмедюче? Дивні то речі, але саме це відчув я на рідному обійсті, моє серце заплакало раптом — недовго міг я себе отак дурити. Отож і вдивлявся в той химерний відсвіт, у візерунки зір — не міг не попросити в них помочі і співчуття.
Дрібний трем пробіг мені по тілі. Я відчув, що весь витягаюся туди, в небо, що мене починає наливати вічний вогонь, якого ми не розуміємо, але на який завжди клали свої сокровенні сподіванки. Чи не легше було мені вмерти тут, у порожньому саду, який відродив своє, вмерти тілом, а свідомість свою переселити у той вічний вогонь? Чи не легше податися по тій тонкій нитці променя, яку милостиво спустив мені Ведмедюк, — йти на дорогу без кінця! Я не вірив, що повернувся до рідного порога, адже не в силі це моїй. Я не вірив, що мене тут радо зустрінуть, бо не знають мене тут. Я тільки нежданий гість, тільки тимчасова з'ява, але в мене в грудях тріпоче живе серце.
Не відаю, що вдіялося в тому саду, може, й справді я на хвилю вмер, може, й справді пішов од свого такого чужого мені нового подіб'я, може, й справді в житті чудо — не казка, а щось із незвичайного і збувається; мій дух, моє «я», оте щось мале й невагоме, моя надія, мій біль, моє бажання зрозуміти щось у собі й у світі — все те, що складає добре в нашій іпостасі, відірвалося від мене й попливло. Змовкли голоси парубків і дівчат на вулиці, бо вулиці, по яких рушило моє розтривожене «я», мали спорожніти. Зрештою, це було не моє рідне, а незнайоме місто, довкола затремтіло кришталеве, таке прозоре, повітря. Це була вулиця, по якій блукають нічниці й людські сни. Я побачив перед собою далеке замчисько на крутій кам'яній горі, хоч в моєму краю не існує кам'яних гір. Будівлі ліпилися тут одна до одної і здавалися гніздами дивних пташок. Я йшов між двох прямовисних стін, і біля моїх ніг тихо жебонів струмок. Я вийшов на торговий майдан, але ніхто на ньому не продавав і нічого не купував. Я ж ішов до замку — кам'яний і непорушний, він висів над містом, виставляючи, як гнилі зуби, поруйновані бійниці і вежі. Безшелесно плив я серед ночі, бо знав: той замок — це і є пристановище Чорного Чоловіка. Над головою в мене зашелестіли крильми кажани, я знав, що це перші вісники Чорного Чоловіка. Я почув, що біля мене хтось зачаєно дихає: сірий великий пес — той, котрий сторожить велетня. По дорозі мені почали зустрічатися чорні козли, які бігли, наставляючи роги, але я пройшов повз них як тінь. На мене почали гавкати чорні пси, а коти попіднімали зтрублені хвости й жахко на мене зашипіли. У грудях мені заболіло, бо я раптом здогадався: той замок — це і є Чорний Чоловік, це він висить над містом — світом нашим, це він тримає його у страху. Він не проти ворогів зведений, а супроти міста, і тільки я один зважився вийти на нього.
Зрештою я побачив і його. Вріс у кам'яні стіни, а голова його ховалася в хмарах. З цибуха вивалювалися клубені диму, а зуби блиснули в усмішці, наче глумився він із мене. Але я йшов йому назустріч, повний затятого спротиву, я став і раптом грізно затрусив малими безпомічними кулаками, ніби й справді здобув силу стати із ним на прю.
Це було особливе запаморочення, чого раніше я не переживав. Можливо, це був образ озлості, яку я відчув до сили, що робить нас у світі почварами; я вважав, що такої долі собі не заслужив. Але він був мстивий, той Чорний Чоловік, і, здається, недаремно з мене насміхався. Той його насміх пробудив у мені щось приспане й забуте — ніби прочинилася стіна, і я дістав змогу побачити гурт парубків на чолі з нашим сотниченком, серед яких був і я. Ті парубки зловили хлопця, який належав до іншої парубочої громади, але ходив до нашої дівчини. Вони оточили його колом, спокійні, погрозливо усміхнені, був серед них і я. «Ми тебе відучимо ходити до наших дівчат», — сказав сотниченко і раптом вдарив хлопця в лице. Нещасний зальотник кинувся вбік, але там його зустрів кулак іншого збійця; він метнувся в бік трехій, і тоді вдарив його я. Тоді він упав навкарачки, бо з носа йому зацебеніла кров. «А тепер, — жорстко сказав сотниченко, — ти вдаватимеш свиню. Підеш на свою вулицю на чотирьох». Хлопці зареготали й почали піддавати ногами нещасного, коли той пішов навкарачки. Я вже не хотів брати в тому участі, тобто вже ні разу не вдарив нещасного, але нічого своїм приятелям ані сотниченку не сказав. Більше того, я робив вигляд, що і мені весело, і реготав разом із ними, хоч мені хотілося втекти, десь забитися в куток — страшно мені стало. Ні, не маю я сили супроти того велетня, хоч і потрусив перед ним кулаками, не маю я сили на звільнення — ось вона, одна із чорних справ, до якої і я приліпився. Потім був вірним друзякою цьому сотниченку, а ще потім став його першим дружкою на весіллі.
Таке видіння побачив я, нерушно стовбичачи біля рідного дому, і це було гірше ніж прозріння. Це була моя перша поразка, яку я не міг не визнати, тож чи маю право з таким жагучим проханням дивитися в червоні очі сумного брата свого — Ведмедюка?…
Скінчилося все просто, як і належало бути. Я підійшов ближче до хати, в якій народився й виріс, коли ж раптом зайшовся, рвучи ланцюга, гавкотом наш собака. Я крикнув до нього, як кричав, повертаючись з гулів, але це ще більше його розлютило. Він кидався і яро рвав прив'язь, на той лемент відгукнулися сусідські пси, і я почув, як рипнули двері. В прочілі виросла кремезна батькова постать, озброєна мушкетом, і я злякано позадкував. Збагнув, що зміна, яка сталась у мені, жахкіша, ніж я собі думав, і що годі отак просто повернутися додому. Треба було швидше тікати, коли не хочу зробити батька вбивцею власного сина. Я вибіг на леваду і, підстьобнутий зливою собачого гавкоту, метнувся геть. Біг по траві, облитий місячним світлом, і серце моє обкипало кров'ю. Від хати гримнув постріл, я почув вигуки й шалену тупотняву. Спущено собаку, я повернув голову й побачив, що він летить за мною, жахко гавкаючи. Я повернувся і прийняв бій. Ми шалено згризлися — за мент мій пес, з яким був я колись такий дружний, болісно завищав і, підбивши хвоста між ноги, побіг назад. Я кинувся до паркану, прогримів другий постріл, і набій врізався в дерево на цаль біля моєї голови. Тоді я рвонувсь у дірку і щосили вдарив у ноги — підстьобував і хльостав мене жах.
Тільки біля лісу притишив ходу. Втомлено й розбито чвалав по примороженій траві, і все тіло мені побивав трем. Так, я справді зазнав поразки, і цього лиха не відвернути. Моє лихо — вже не повернусь я до рідного обійстя, це сподіванка марна. Мав уживатись у той світ, що його послала мені доля, та й голод немало допікав. Я тремтів, огорнений нестримним затроєм; коли б під цю хвилю щось живе трапилося мені на шляху, я б, напевне, його не помилував. Дивна лють пробудилася в мені до себе і до цілого світу, я кипів і шаленів, я ненавидів: собак, які підняли той лемент, хлопців та дівчат, що безпечно собі жирували, мабуть, і думати забувши, що колись разом з ними виходив на вулиці і я, ненавидів навіть рідну домівку, яка стала мені чужою. Я йшов через ліс і ненавидів дерева навколо себе і пташок, які спали на гіллі, а найбільше ненавидів цю темну й глупу ніч, в якій навряд чи можу знайти щось їстівне. Єдине, чого хотілося, дістатися до свого лігва.
Загрібшись в листя, я почав заспокоюватися. Перед очима промигували уривки з того, що пережив, і я зі страхом подумав про дивний спалах люті, який щойно мене пойняв. Я запалав од сорому, бо все-таки на вдачу я м'який. Бо все-таки не я знущався з того хлопця, а інші, я тільки мусив біля них бути. Насправді я тікав, затуливши вуха, коли кололи кабана, ховався навіть тоді, коли наймит спокійно перерізав горло курці. В мені наростало щось глухе, скімливе, і я знав що — розпач тяжкий і пронизливий. Захотілося завити, заритись у землю, роздерти власні груди, а може, й умерти. Але це був тільки короткочасний спалах, бо, зморений, швидко я запав у сон. І сон мій був важкий. Приснилися мені сірі гуси, які низько летіли над землею, і за ними я побіг. Побував у Криму й у Волощині, перейшов гори й побачив країни мені ще незнайомі. Гуси ж вели мене й вели: я бачив невільничі ринки і людей, зачинених по в'язницях. Я побачив високе вогнище, на якому спалювали чудової вроди дівчину, побачив людей у сутанах, які говорили про любов тим, кого мали завтра покарати на смерть. Я побачив величезні валки війська, які стялись у страшному кривавому змаганні, кров рікою текла по землі. Я уздрів королів, які бенкетували і, обгризаючи каплуняче стегно, наказували розрубати на шість кавалків когось собі недогідного. Гуси ж летіли й летіли, а я, бігши, придивлявся до різних людей. Одні орали землю, інші поїдали їхні плоди, одні сиділи за грубезними книгами, а інші ті книги топтали ногами. Я побачив, як катують людину, котра сказала недогідне слово про царя, як підвішують її, вивернувши руки, на дибу, а потім щосили луплять кнутом [3], од чого від спини відлітають клапті тіла. Я побачив мудреця, котрий ціле життя читав книги і нарешті публічно висловив думки, за які посадили його в чепу, а на шию надягли ошийника із залізними шипами до тіла, на ноги й руки — лещата. Дивні дива побачив я в тому сні, а до них такі страхощі й такі злочини, яких сам не зміг би придумати.
«Он він, справжній світ, — думав я, провертаючись у своєму ложі, — ось яка справжня йому ціна. Що значить порівняно зі злом світовим наше зло маленьке? Чому маємо каратися так само тяжко, як за зло велике, чому, зрештою, стільки людей карається від зла видимого?» Ні, гуси мої любі, мені вже досить! Досить волочити мене по світу й показувати мені лихо світове, я маю немало й свого. Гуси вдарили крильми і незабаром пропали в блакитному небі, а я стояв на березі моря і дивився на блакитні хвилі, які плескалися в мене в ногах. І саме там, на березі блакитного моря, у півсні, бо думав я про це, майже прокинувшись, я вирішив, що мені треба здобути сяку-таку мужність, а може, й мудрість. Це має бути мудрість, не записана в грубих книгах, бо вона моя. Я далекий від того, щоб повірити, що все тоді стане мені зрозуміло — все у мені і у світі, але я знатиму: відповідь можлива. Цю відповідь я хочу висікти на камені власної душі, щоб її прочитав не тільки я, але й хтось. Для цього мені треба ще здобути сили, адже мудрість моя, як я вже сказав, — це мужність. Поки що я непокоївся і сумнівався. А найбільше мене змучував голод. Він був присутній і в моєму сні, і я не міг вгадати, що накаже мені, коли прокинуся?
Вже споночіло, і я почав прокрадатися до міста. Зашкодити мені могли тільки собаки, отож я поклав добиратися через леваду, до якої прилягала й наша садиба. На вечір ледь-ледь приморозило, місяць стояв серед неба білим князем, довкола стигло нерухоме повітря, я біг дорогою, легко торкаючись землі і пильно стережучись. Однак на шляху до міста не зустрів ані душі, тож без пригод дістався до міського паркану. Біля хат спокійно валували собаки, де-не-де світилися вогники: люди вже облягалися. На вулиці спалахнула парубоцька пісня, на неї відповіли співом дівчата, чулися голоси, сміх: починалися добре знайомі мені забавки. Я прослизнув через дірку і почав скрадатися залитою місячним сяйвом левадою. Пахло ледь-ледь примороженою землею, левада лежала на низькому, і я вряди-годи ступав у мокре. Дзвінко, як на мої вуха, плескотіла вода, я завмирав, боячись привернути до себе увагу. Але було спокійно, і я погнався швидше, без перешкод прискочивши до своєї садиби. Спинився, щоб роздивитися, — на мене дихнуло осіннім садом, що догублював останні листки. На вулиці, далеко звідси, так само бавилися хлопці й дівчата, і я вперше згадав про свого пса — чи впізнає він мене і чи не наробить ґвалту. Шалено тіпалося серце, я хвилювався, та й страх мене обіймав. Крадьки рушив між дерева, від місяця тіні гілля схрестилися на землі, і я ступав по них, намагаючись не хруснути й бадилиною. Стежка вабила мене туди, в глибину садка, де провів я не одну затишну годину і де любив солодко спати вліті. Ось він, мій дім, ось дерева, кожне я знав, тут я працював, обкопуючи їх, і збирав плоди. Тут росли квіти, які сіяла моя сестра, — дивно, що зараз все це неживе. Дивно прокрадатися до себе додому і не знати, що тебе там чекає, дивно знати, що у цьому тихому царстві, де завжди почувався господарем, — ти тільки гість, і, здається, небажаний. Дивно переконуватися, що тебе тут можуть не впізнати, а може, й захочуть каменем у тебе жбурнути. Я спинився і побоявся йти далі. Побоявся спитувати долю, адже в мене лишалася тільки одна надія — надія на рідний дім і на рідних мені людей. Була вона хитка, нерозумна, але не міг я її позбутися самовільно. Хто зна, що чекає мене попереду, одне мене зараз турбує: приймуть мене тут а чи ні?
Всі звуки, що долинали до мене, вмерли, поступово вмирали настороженість моя і страх; мені здалося, що диво дивне бачу: листя на дерево повертається і ростуть на ньому соковиті плоди. Все небо срібними яблуками покривається, а місяць серед них аж тремтить, так хоче подивитися, що ж тут діється. Я сам тремтів, адже знав: вигадую собі і сад цей, і листя, і плоди. Вигадую казку, яка така ж даремна, як і всі казки у світі; з очей мені покотилися раптом сльози. Ніколи не був я тонкосльозий, але як тут стриматися, коли в тобі відчай і сподіванка, страх і радість од того, що ти нарешті вдома. Що мій страшний сон може закінчитися, прийду зараз додому і, жартуючи, оповім його домашнім. Мене пригостять смачною вечерею, і я зможу лягти в знайому постіль, не думаючи, що буде завтра. Бо завтра має бути те, що було вчора, бо я повертаюся в уладжений світ, у якому жити легко…
Я стояв, сторожко вбираючи в груди повітря, і мені запахло зів'ялим листям і яблуками. До мене потяглися гілки мого саду, тиша стояла навдокіл глибока і свята. Тоді я дозволив собі заплющитися, а коли розплющився, не міг не зирнути з німим проханням у небо. Не міг не помолитися його позачасовій глибині, не міг, зрештою, не зирнути в очі сумного брата мого — Ведмедюка [2]. Чи ж можу я, брате, прошепотів, спитатись у тебе: які зорі супроводжують долі таких, як я? Чи ж ти живий, там, у небі, Ведмедюче, і чи маєш силу мені допомогти? Чи можеш ти заспокоїти моє серце, а коли ні, чому такі червоні в тебе очі? На добро мені дивишся чи на зло? Я здригнувся, бо побачив і справді серед неба пару очей, з яких потік раптом густий червоний пучок проміння. Це було як провіщення, але провіщення чого: спокою чи тривоги? Чи довго ще мені блукати в цій дикій подобі і чи приймеш ти мене за співподорожника, Ведмедюче? Дивні то речі, але саме це відчув я на рідному обійсті, моє серце заплакало раптом — недовго міг я себе отак дурити. Отож і вдивлявся в той химерний відсвіт, у візерунки зір — не міг не попросити в них помочі і співчуття.
Дрібний трем пробіг мені по тілі. Я відчув, що весь витягаюся туди, в небо, що мене починає наливати вічний вогонь, якого ми не розуміємо, але на який завжди клали свої сокровенні сподіванки. Чи не легше було мені вмерти тут, у порожньому саду, який відродив своє, вмерти тілом, а свідомість свою переселити у той вічний вогонь? Чи не легше податися по тій тонкій нитці променя, яку милостиво спустив мені Ведмедюк, — йти на дорогу без кінця! Я не вірив, що повернувся до рідного порога, адже не в силі це моїй. Я не вірив, що мене тут радо зустрінуть, бо не знають мене тут. Я тільки нежданий гість, тільки тимчасова з'ява, але в мене в грудях тріпоче живе серце.
Не відаю, що вдіялося в тому саду, може, й справді я на хвилю вмер, може, й справді пішов од свого такого чужого мені нового подіб'я, може, й справді в житті чудо — не казка, а щось із незвичайного і збувається; мій дух, моє «я», оте щось мале й невагоме, моя надія, мій біль, моє бажання зрозуміти щось у собі й у світі — все те, що складає добре в нашій іпостасі, відірвалося від мене й попливло. Змовкли голоси парубків і дівчат на вулиці, бо вулиці, по яких рушило моє розтривожене «я», мали спорожніти. Зрештою, це було не моє рідне, а незнайоме місто, довкола затремтіло кришталеве, таке прозоре, повітря. Це була вулиця, по якій блукають нічниці й людські сни. Я побачив перед собою далеке замчисько на крутій кам'яній горі, хоч в моєму краю не існує кам'яних гір. Будівлі ліпилися тут одна до одної і здавалися гніздами дивних пташок. Я йшов між двох прямовисних стін, і біля моїх ніг тихо жебонів струмок. Я вийшов на торговий майдан, але ніхто на ньому не продавав і нічого не купував. Я ж ішов до замку — кам'яний і непорушний, він висів над містом, виставляючи, як гнилі зуби, поруйновані бійниці і вежі. Безшелесно плив я серед ночі, бо знав: той замок — це і є пристановище Чорного Чоловіка. Над головою в мене зашелестіли крильми кажани, я знав, що це перші вісники Чорного Чоловіка. Я почув, що біля мене хтось зачаєно дихає: сірий великий пес — той, котрий сторожить велетня. По дорозі мені почали зустрічатися чорні козли, які бігли, наставляючи роги, але я пройшов повз них як тінь. На мене почали гавкати чорні пси, а коти попіднімали зтрублені хвости й жахко на мене зашипіли. У грудях мені заболіло, бо я раптом здогадався: той замок — це і є Чорний Чоловік, це він висить над містом — світом нашим, це він тримає його у страху. Він не проти ворогів зведений, а супроти міста, і тільки я один зважився вийти на нього.
Зрештою я побачив і його. Вріс у кам'яні стіни, а голова його ховалася в хмарах. З цибуха вивалювалися клубені диму, а зуби блиснули в усмішці, наче глумився він із мене. Але я йшов йому назустріч, повний затятого спротиву, я став і раптом грізно затрусив малими безпомічними кулаками, ніби й справді здобув силу стати із ним на прю.
Це було особливе запаморочення, чого раніше я не переживав. Можливо, це був образ озлості, яку я відчув до сили, що робить нас у світі почварами; я вважав, що такої долі собі не заслужив. Але він був мстивий, той Чорний Чоловік, і, здається, недаремно з мене насміхався. Той його насміх пробудив у мені щось приспане й забуте — ніби прочинилася стіна, і я дістав змогу побачити гурт парубків на чолі з нашим сотниченком, серед яких був і я. Ті парубки зловили хлопця, який належав до іншої парубочої громади, але ходив до нашої дівчини. Вони оточили його колом, спокійні, погрозливо усміхнені, був серед них і я. «Ми тебе відучимо ходити до наших дівчат», — сказав сотниченко і раптом вдарив хлопця в лице. Нещасний зальотник кинувся вбік, але там його зустрів кулак іншого збійця; він метнувся в бік трехій, і тоді вдарив його я. Тоді він упав навкарачки, бо з носа йому зацебеніла кров. «А тепер, — жорстко сказав сотниченко, — ти вдаватимеш свиню. Підеш на свою вулицю на чотирьох». Хлопці зареготали й почали піддавати ногами нещасного, коли той пішов навкарачки. Я вже не хотів брати в тому участі, тобто вже ні разу не вдарив нещасного, але нічого своїм приятелям ані сотниченку не сказав. Більше того, я робив вигляд, що і мені весело, і реготав разом із ними, хоч мені хотілося втекти, десь забитися в куток — страшно мені стало. Ні, не маю я сили супроти того велетня, хоч і потрусив перед ним кулаками, не маю я сили на звільнення — ось вона, одна із чорних справ, до якої і я приліпився. Потім був вірним друзякою цьому сотниченку, а ще потім став його першим дружкою на весіллі.
Таке видіння побачив я, нерушно стовбичачи біля рідного дому, і це було гірше ніж прозріння. Це була моя перша поразка, яку я не міг не визнати, тож чи маю право з таким жагучим проханням дивитися в червоні очі сумного брата свого — Ведмедюка?…
Скінчилося все просто, як і належало бути. Я підійшов ближче до хати, в якій народився й виріс, коли ж раптом зайшовся, рвучи ланцюга, гавкотом наш собака. Я крикнув до нього, як кричав, повертаючись з гулів, але це ще більше його розлютило. Він кидався і яро рвав прив'язь, на той лемент відгукнулися сусідські пси, і я почув, як рипнули двері. В прочілі виросла кремезна батькова постать, озброєна мушкетом, і я злякано позадкував. Збагнув, що зміна, яка сталась у мені, жахкіша, ніж я собі думав, і що годі отак просто повернутися додому. Треба було швидше тікати, коли не хочу зробити батька вбивцею власного сина. Я вибіг на леваду і, підстьобнутий зливою собачого гавкоту, метнувся геть. Біг по траві, облитий місячним світлом, і серце моє обкипало кров'ю. Від хати гримнув постріл, я почув вигуки й шалену тупотняву. Спущено собаку, я повернув голову й побачив, що він летить за мною, жахко гавкаючи. Я повернувся і прийняв бій. Ми шалено згризлися — за мент мій пес, з яким був я колись такий дружний, болісно завищав і, підбивши хвоста між ноги, побіг назад. Я кинувся до паркану, прогримів другий постріл, і набій врізався в дерево на цаль біля моєї голови. Тоді я рвонувсь у дірку і щосили вдарив у ноги — підстьобував і хльостав мене жах.
Тільки біля лісу притишив ходу. Втомлено й розбито чвалав по примороженій траві, і все тіло мені побивав трем. Так, я справді зазнав поразки, і цього лиха не відвернути. Моє лихо — вже не повернусь я до рідного обійстя, це сподіванка марна. Мав уживатись у той світ, що його послала мені доля, та й голод немало допікав. Я тремтів, огорнений нестримним затроєм; коли б під цю хвилю щось живе трапилося мені на шляху, я б, напевне, його не помилував. Дивна лють пробудилася в мені до себе і до цілого світу, я кипів і шаленів, я ненавидів: собак, які підняли той лемент, хлопців та дівчат, що безпечно собі жирували, мабуть, і думати забувши, що колись разом з ними виходив на вулиці і я, ненавидів навіть рідну домівку, яка стала мені чужою. Я йшов через ліс і ненавидів дерева навколо себе і пташок, які спали на гіллі, а найбільше ненавидів цю темну й глупу ніч, в якій навряд чи можу знайти щось їстівне. Єдине, чого хотілося, дістатися до свого лігва.
Загрібшись в листя, я почав заспокоюватися. Перед очима промигували уривки з того, що пережив, і я зі страхом подумав про дивний спалах люті, який щойно мене пойняв. Я запалав од сорому, бо все-таки на вдачу я м'який. Бо все-таки не я знущався з того хлопця, а інші, я тільки мусив біля них бути. Насправді я тікав, затуливши вуха, коли кололи кабана, ховався навіть тоді, коли наймит спокійно перерізав горло курці. В мені наростало щось глухе, скімливе, і я знав що — розпач тяжкий і пронизливий. Захотілося завити, заритись у землю, роздерти власні груди, а може, й умерти. Але це був тільки короткочасний спалах, бо, зморений, швидко я запав у сон. І сон мій був важкий. Приснилися мені сірі гуси, які низько летіли над землею, і за ними я побіг. Побував у Криму й у Волощині, перейшов гори й побачив країни мені ще незнайомі. Гуси ж вели мене й вели: я бачив невільничі ринки і людей, зачинених по в'язницях. Я побачив високе вогнище, на якому спалювали чудової вроди дівчину, побачив людей у сутанах, які говорили про любов тим, кого мали завтра покарати на смерть. Я побачив величезні валки війська, які стялись у страшному кривавому змаганні, кров рікою текла по землі. Я уздрів королів, які бенкетували і, обгризаючи каплуняче стегно, наказували розрубати на шість кавалків когось собі недогідного. Гуси ж летіли й летіли, а я, бігши, придивлявся до різних людей. Одні орали землю, інші поїдали їхні плоди, одні сиділи за грубезними книгами, а інші ті книги топтали ногами. Я побачив, як катують людину, котра сказала недогідне слово про царя, як підвішують її, вивернувши руки, на дибу, а потім щосили луплять кнутом [3], од чого від спини відлітають клапті тіла. Я побачив мудреця, котрий ціле життя читав книги і нарешті публічно висловив думки, за які посадили його в чепу, а на шию надягли ошийника із залізними шипами до тіла, на ноги й руки — лещата. Дивні дива побачив я в тому сні, а до них такі страхощі й такі злочини, яких сам не зміг би придумати.
«Он він, справжній світ, — думав я, провертаючись у своєму ложі, — ось яка справжня йому ціна. Що значить порівняно зі злом світовим наше зло маленьке? Чому маємо каратися так само тяжко, як за зло велике, чому, зрештою, стільки людей карається від зла видимого?» Ні, гуси мої любі, мені вже досить! Досить волочити мене по світу й показувати мені лихо світове, я маю немало й свого. Гуси вдарили крильми і незабаром пропали в блакитному небі, а я стояв на березі моря і дивився на блакитні хвилі, які плескалися в мене в ногах. І саме там, на березі блакитного моря, у півсні, бо думав я про це, майже прокинувшись, я вирішив, що мені треба здобути сяку-таку мужність, а може, й мудрість. Це має бути мудрість, не записана в грубих книгах, бо вона моя. Я далекий від того, щоб повірити, що все тоді стане мені зрозуміло — все у мені і у світі, але я знатиму: відповідь можлива. Цю відповідь я хочу висікти на камені власної душі, щоб її прочитав не тільки я, але й хтось. Для цього мені треба ще здобути сили, адже мудрість моя, як я вже сказав, — це мужність. Поки що я непокоївся і сумнівався. А найбільше мене змучував голод. Він був присутній і в моєму сні, і я не міг вгадати, що накаже мені, коли прокинуся?
До сповіді
Вони сиділи у півтемряві, і панотець відчув, що його голова обважніла. Біля кількох ікон мляво поблимували лампадки, і це світло робило простір біля них міражним. Намацав у темряві погаслу свічку і, перемагаючи біль у закляклому тілі, пішов до вогників. Засвічена свічка виїла навколо нього світле коло, і він опинився в ньому, як у прозорій кулі. Стояла така тиша, коли здається — світ набрякає і ладен розірватися на тисячу іскристих кавалків.
Панотець закашлявся, його бухикання ляско відбилося од стін. Хрипко передихав, відчуваючи, що стає важко вбирати це пропахле горілим воском повітря — в очах почали спалахувати червоні зірочки.
Різко повернувся — чорна тінь вороном метнулася від нього. Виставив перед собою свічку і оглядав обірваного мандрованця, який сидів біля стіни на підлозі, опустивши голову, — чудний, занедбаний і зарослий чоловік. Той чоловік звів руку — на ній відросли здоровенні нігті, почухав тими нігтями пелехату голову. Кучма брудного волосся здригнулася, і на панотця зирнули напрочуд утомлені очі.
— Знудженілий ти, сину, і з дороги, — м'яко сказав панотець. — Чи конче нам продовжувати розмову? Спочинь, поспи, можеш зупинитися в мене, вмийся й обріж бороду і патли. Маємо досить часу — я готовий вислухати тебе до кінця.
Прибулий смикнувся, ніби його вдарено, очі спалахнули.
— Ні, панотче, — гостро й твердо сказав він. — Я поспішаю! Мені для сповіді, панотче, виділено тільки цю ніч.
— Виділено ким? — спитав піп.
— Самі знаєте, — сказав прибулець. — Тим, від кого це залежить.
Панотець закашлявся, його бухикання ляско відбилося од стін. Хрипко передихав, відчуваючи, що стає важко вбирати це пропахле горілим воском повітря — в очах почали спалахувати червоні зірочки.
Різко повернувся — чорна тінь вороном метнулася від нього. Виставив перед собою свічку і оглядав обірваного мандрованця, який сидів біля стіни на підлозі, опустивши голову, — чудний, занедбаний і зарослий чоловік. Той чоловік звів руку — на ній відросли здоровенні нігті, почухав тими нігтями пелехату голову. Кучма брудного волосся здригнулася, і на панотця зирнули напрочуд утомлені очі.
— Знудженілий ти, сину, і з дороги, — м'яко сказав панотець. — Чи конче нам продовжувати розмову? Спочинь, поспи, можеш зупинитися в мене, вмийся й обріж бороду і патли. Маємо досить часу — я готовий вислухати тебе до кінця.
Прибулий смикнувся, ніби його вдарено, очі спалахнули.
— Ні, панотче, — гостро й твердо сказав він. — Я поспішаю! Мені для сповіді, панотче, виділено тільки цю ніч.
— Виділено ким? — спитав піп.
— Самі знаєте, — сказав прибулець. — Тим, від кого це залежить.
Розповідь прибульця
Минув якийсь час, я вже не згадував про те злощасне весілля, не згадував і рідного дому — не було його в мене, поки носив на собі ту шкуру. Мозок мій потьмарився, я весь час хотів їсти, і це було єдине, що мене завжди по-справжньому змучувало. Перші дні, пригадую, не міг і подумати, аби дичину уполювати: хоч не відчував смаку, їв лісові горіхи, опеньки і віднаходив їстівні корінці. Коли припікало особливо, пробирався у місто і часом щось з обійсть викрадав: гриз гарбузи і вигрібав моркву. Ще я поїдав опалі з дерев дикі яблука й грушки, а кілька разів спробував учинити напад на вози, як тоді на дядька Панаса. Але, очевидно, чутка про вовка, який краде з возів харч, облетіла околиці, тому якось, коли стрибнув я на воза, супроти мене висунулося жерло рушниці і я ледве встиг скотитися на землю — наді мною гримнуло і спалахнуло. Я тікав, метиляючись, біг з викрутасами, бо вслід мені стріляли ще кілька разів, але, на щастя, не влучили. По тому я боявся грабувати візників, однак нутрощі мої дедалі більше терзав голод. Щоб полегшити страждання, я вив, сівши біля старої сосни, зводив писка туди, де мірно похитувалася корона дерева, і кидав у небо свій розпач. Адже не міг я вже їсти ані диких яблук, ні груш, не міг проковтнути ані гарбуза, ані моркви. Часом здавалося мені, в нутрі сидить якась почвара, сидить і розриває мені нутрощі. Тільки сни мене сяк-так рятували. Я любив їх, сни. Тоді міг бути самим собою, тоді міг думати і жити, як людина. До мене приходили співрозмовники з тих, кого знав раніше, і ті, яких бачив уперше; приходив навіть той, кого уздрів, коли на весіллі перекинувсь у вовкулаку, тільки уві сні його обличчя вже не було мені страшне. Обличчя це плавало переді мною, як тарілка, а коли розплющувалося, я бачив очі змореного чоловіка. «Ну що, — питала мене та голова, — не хочеш ставати справжнім вовком? Хе-хе, смішний ти, хлопче. Смішний, бо не знаєш, яка сила в його величності Черева. Його величність уміє примусити себе слухатися».