Страница:
не послухатися його поради.
- Згоден, - всмiхнувся Лазаревський. Iз посудом й стiльцем, притиснутим
до боку, ввiйшов Микешин.
- Здрастуйте!.. - кивнув вiн Лазаревському. - О! Ви мольберт вже
принесли, а я збирався...
- Чим я вiддячу вам, мо© сердечнi други! - радiв Тарас старанням
товаришiв.
- Не потерпай. Ми не задарма, - мовив йому Григорiй. - Хочемо на
новосiллi випити!
Жартуючи, накрили стiл, вмостилися довкола нього, випили по першiй
чарцi за щастя в домi цьому. Й не згледiлись, як перейшли на iншi теми.
Нинi болiла всiм найдужче воля для покрiпачених. Щоправда, рiзнi люди вiд
не© ждали для себе рiзних наслiдкiв. Пани - одних, селяни - зовсiм iнших.
Десь угорi, бiля царя, варилося поволi дiло, а по iмперi© повзли чутки,
утворювалися комiсi© та комiтети, - таки з панiв! - i кожен, хто брав
слово, - все тi ж пани, - вiдстоював сво© добра й готовий був пустити
селян лише з душею. То тут, то там спалахували селянськi бунти, й влада
гасила ©х, як завжди, людською кров'ю...
- Не зможу я спокiйно жити, поки брати мо© в неволi! - сказав Тарас
Микешину, який радiв, що вiн, нарештi, матиме у цiй майстернi спокiй. - Це
пiдло!..
- Чим ми можемо допомогти?.. - розвiв руками скульптор.
- Коли усi мовчатимуть, дадуть таку народу волю, що вiн ухопиться за
сокири - й сторiками полл ться кров!
- Тихiше... Ви ж пiд наглядом... А тут будь-хто пiдслухать може у
коридорi... - спинив його Микешин, що жив на третiм поверсi.
- Ай справдi, ти б, Тарасе, пошанувався, - сказав Михайло Лазаревський.
- Гарячим серцем не пiдсобиш, тут треба тiльки розум...
Григорiй мовив скрушно:
- Вже й хата , а ви лихий, Тарасе... Радiти б слiд!
- Радiти? - спитав Тарас. - Я, справдi, тiшусь хатою... Бо свiй
куток... Та що менi робити в ньому?
- Як що? Писати та малювати!
- Який художник з мене - я знаю й сам. Три мiсяцi ось байдикую... А
щодо вiршiв та повiстей... Дiстав листи з кишенi й поклав на стiл.
- Вiд кого? - спитав Григорiй.
- Можеш читати вголос!
Григорiй так поволi та обережно виймав з конверта аркуш, що вiн не
витримав - схопив листа i прочитав одразу суть, найголовнiше в ньому:
- "Я обiцяв Вам одверто висловити свою думку про цей Ваш твiр. Виконую
свою обiцянку: я не раджу Вам друкувати цю повiсть. Вона незрiвняно нижча
Вашого величезного поетичного таланту, особливо друга половина. Ви лiрик,
елегiст; Ваш гумор невеселий, а жарти не завжди дотепнi..." Ось так,
панове, з повiстями!... - зiтхнув Тарас.
- I хто ж це пише? - глухо спитав Михайло Лазаревський.
- Аксаков. Це тобi не жарти... На прозi вiн, як кажуть, собаку з'©в...
- Та плюнь ти, батьку! - гнiвно гукнув Григорiй. - Що там вiн
розумi !..
- В листi високо ставиться твоя поезiя... - несмiливо хотiв утiшить
Лазаревський.
- А другий лист - про не©, - сказав Тарас. - Вiд Кулiша... Запала тиша.
Кулiш у цьому дiлi для них був визнаним авторитетом.
- То ось що пише менi, панове, Пантелеймон: "Що ж ти дума ш iз сво©ми
думами i поемами чинити? Чи не можна б ©х огласити мировi? Присядь же,
братику, да помiзкуй над ними сво ю здоровенною головою, щоб було так
охайно та оглядно все, як у того Пушкiна, щоб чистим зерном одсипать
духовно© пашнi землякам, а не з половою. У нас-бо родить господь хлiб на
всяку душу вдосить, то й не привикли нашi уста до висiвок. Пошануй, брате,
громаду i себе самого перед громадою..."
- Якась мана... - озвався Лазаревський. - Це пише тобi Кулiш? Тарас
подав йому листа.
- Його рука...
- Мо', блекоти об'©вся, коли писав? - сказав Григорiй, схоплюючись.
- Нi. Скiльки ми знайомi, Пантелеймон напоуча i що, i як менi писати.
Для нього я ще й досi темний, простий мужик...
- А ви згадайте, як прийма вас Петербург, - сказав Микешин тихо. - Що
говорилося про вас на учтi в графа, що вiдбулася на вашу честь...
- А раптом правду каже Пантелеймон?.. - спитав Тарас схвильовано.
- Порви й забудь! - гукнув Григорiй. - Вiршi, в яких кукiль з половою,
не переписують, не вчать напам'ять, плачучи, за них не йдуть на муки, як
ти ходив!
Пiдбiг, обняв Тараса й поцiлував у хмурий лоб. Михайли його пiдтримали.
Велике щастя мати незаздрих, щирих друзiв на цiй землi!..
...У серпнi добра доля, що поверталася i так, i сяк до нього, послала
ще одного iз давнiх друзiв-братчикiв.
Тарас трудився саме в сво©й уже обжитiй майстернi-хатi в Академi©, коли
ввiйшов ставний, високий чоловiк i, зупинившись бiля дверей, сказав:
- Здоров, Тарасе...
Як не вдивлявся - не впiзнавав. Здавалось, нiби бачив цей лоб, цей нiс
i губи, в яких блукала усмiшка...
- Не призна ш?
- Пробачте, не пригадую...
- А ще казав, що будемо укупi жити...
Дивно, i голос чув, i рухи рук знайомi... Життя його так кидало й
стiлькох стрiчать доводилося, що, певно, вже всi люди не помiщалися в його
сердешнiй пам'ятi.
- Хто ж ви такий, добродiю?
- Микола Костомаров...
Це ж, справдi, вiн!.. Заплакавши, Тарас пiдбiг до друга й соузника по
каземату, обняв його й поцiлував. Микола теж розчулився. То одягав, то
знову знiмав маленькi окуляри.
- Змiнився й ти, Тарасе...
- Як не дивлюсь у дзеркало, то нiби й нi. Лиш притомився трохи...
- Менi прийшлося тяжко у Петропавловськiй. За рiк отой постарiв на
десять лiт... А потiм жив у Саратовi...
- Жаль, я тебе там не застав!
- А я при©хав у Нижнiй Новгород, - тебе ж таки побачити, - а там менi i
кажуть, що ти подався у Петербург.
- Тепер звелiли звiдси не ви©здити аж цiлий рiк.
- Чому?
- Не знаю. Мабуть, царевi журно буде, як вiдлучусь.
- Ти все жарту ш з царствуючими особами!.. Забув свiй "Сон"?
...Обок його
Цариця небога,
Мов опеньок засушений,
Тонка, довгонога...
- Менi цей "жарт" i новий цар нiяк забуть не може, - зiтхнув Тарас. -
Аж двiчi мо iм'я викреслював зi списку амнiстованих. Образив матiр,
каже!..
- Воно таки...
- Не матiр, а царицю!
Помовчали. Микола сiв на диван, а вiн ходив майстернею, уговтуючи гiркi
ще й досi спомини.
- Не муч себе, - сказав Микола тихо. - Минулося, i слава богу...
- Минулося? - перепитав. - А хто живе пiд наглядом i на поруках? Нi, не
художник! А вiдставний солдат Шевченко! Як сказано в усiх паперах...
- Тобi хiба не все одно? Аби на волi...
- Воля!.. Поет не може себе вiдчути вiльним, коли народ в неволi. Або
тодi вiн не поет!
- Тарасе, ти нагаду ш менi одного чоловiка, - зняв окуляри Костомаров.
- Кого?
- Миколу Чернишевського.
- Ти з ним знайомий?
- Близько. Вiн iз Саратова.
- Станевич та Сераковський мене хотiли з ним познайомити, ще в першi
днi... А потiм якось...
- Завтра я маю бути в нього. Пiдеш зi мною?
- Треба, - сказав Тарас. - По власних норах сидячи, ми не добудем волi.
- Вiн теж за те, щоб всi гуртом. Цiкавився не раз тобою, Братством
святих Кирила та Мефодiя...
- Виходить, ми знайомi?! - зрадiв Тарас. Вiн не любив нав'язуватись,
iти туди, куди його не просять. Ця риса ще поглибилася, коли його
"сердечний друг" Сапожников, з яким вони так гарно пливли по Волзi з
Астраханi, у Петербурзi не побажав прийняти, оскiльки вже збирався...
сiдать обiдати.
- Не знаю, чи доходили його статтi в оту закаспiйську Тмуторокань, а я
тво© поезi© йому читав, розказував, який ти i що ти значиш для Укра©ни.
- Бувало, що й доходили, - сказав Тарас. - Зда ться, у "Современнике"
читав його чудовi "Нариси гоголiвського перiоду росiйсько© лiтератури"...
- Тодi сам бог велить вам стрiтись i побалакати! - сказав Микола
весело. - А поки що ходiмо десь пообiда мо. Коли б ти знав, який я радий
нинi!.. Без тебе, правду мовлячи, усi ми тут почувалися, немов без батька
дiти чи тiло без голови... Пройдемося вдвох Петербургом!..
- А де Гулак Микола, наш побратим? - спитав Тарас.
- Сидiв три роки у Шлiссельбурзькiй, а зараз живе в Пермi, пiд
полiцейським наглядом.
- Дiсталося йому, сердезi...
Вийшли в залите сонцем мiсто, на набережну Неви.
- Ще трохи помордують царi народ, - сказав Тарас задумливо, - й
мовчатимуть хiба однi цi сфiнкси... Закiнчу ться пора мовчання, гряде час
дi©!..
Коли почув на другий день, що ©дуть у Поварський провулок,
розхвилювався. Тут поряд Загородний проспект i той будинок, де вiн учився
й жив у Ширя ва, де довго й тяжко марив сво ю волею.
- Стiй! - зупинив узятий на Василь вському екiпаж. - Ми тут зiйдем...
Розплачуючись, Микола глянув з подивом i запитав:
- Задумав спершу зайти до бога, а вже тодi до Чернишевського?
Храм Володимира, бiля якого вони зiйшли, за двадцять лiт нiтрохи не
змiнився, все, як було... Хiба дерева виросли...
- Тут поряд я, ще крiпаком, шiсть рокiв жив, працював i вчився в одного
маляра...
- Цiкаво. Де?
- Он, бачиш, той будинок... I на горищi мале вiконце...
- Тяжко тобi було?
- Та вже ж не з медом... Правда, iшов сюди i звiдси весело. Сюди - вiд
пана, iз козачкiв, а звiдсiля - на волю i в Академiю!.. I досi жаль мене
бере, - всмiхнувся, - що я три днi, вже вiльним, був крiпаком...
- Не знав?
Кивнув i рвучко пiшов у бiк Стременно©, якою - мимо церкви - був
найкоротший шлях до провулка, де жив Микола Чернишевський.
Вiн одчинив ©м дверi, так нiби ждав когось до себе.
- О! Костомаров! - вигукнув. - Заходь, заходь, Iвановичу...
- Я не один... Прошу любити й жалувати. Тарас Шевченко!..
- Справдi?! - зрадiв господар. - Здрастуйте! - подав привiтно руку. - Я
чув, що ви при©хали, й чекав нагоди...
- Поки ви церемонились та придивлялись здалеку один до одного... -
почав було якусь розумну думку Костомаров.
- Ти зна ш: я пiд наглядом, - сказав Тарас, не давши йому ©© скiнчити.
- Прошу, прошу до кабiнету! - втрутився Чернишевський. - У мене
Сераковський... I ми в розмовi саме торкнулися таких питань, якi найкраще
зна Тарас Григорович...
Зигмунт пiдвiвся, виструнчився.
- Не пнися так, мосьпане, - штрикнув Тарас його пiд бiк, - бо всi ми
тут рядовi.
- Хто зна, хто зна... - всмiхнувся той у пишнi русi вуса.
- Прошу сiдати. Ми ось, - повiв розмову Чернишевський, - iз паном
Зигмунтом не помирилися в одному пунктi...
- Дозволь менi сказати! - схопився знову Сераковський.
- Будь ласка...
- Ти з Правобережжя? Тарас кивнув.
- Як ставляться у вас в селi до шляхти?
- Ненавидять.
- Що я казав! - всмiхнувся Зигмунт переможно.
- А до панiв, якi сво©, вкра©нцi? - спитав Тараса Чернишевський.
- Ненавидять.
- Проте не так, як шляхту?
- Ще бiльш.
- Чому?
- Бо цi сво©, iз козакiв, що продалися царевi, шляхтi.
- Отже, не в тому суть, що тi поляки чи укра©нцi, а що пани?
- Звичайно.
- Неправда! - крикнув Сераковський. - Вiн це навмисне каже, щоб
пiдiграти тво©м думкам.
- По-перше, я не знаю його думок, - сказав Тарас розважливо, -
по-друге, ти - за волю, й тому тебе вважаю братом, хоч ти й поляк.
- Чудово! - вiдкинувся в сво му крiслi Чернишевський. - Я так i
думав... Зигмунте, здавайся! Тарас Григорович засвiдчив, так би мовити, iз
перших уст. Вiн сам, я знаю, був крiпаком.
- Ну, добре... - сiв Сераковський. - Проте скажи, Тарасе, чому в тво©х
поемах б'ють не сво©х, а все полякiв?
- Шляхту! - сказав Тарас. - Б'ють тих, хто прагнув огнем i мечем
тримати у неволi козацьке наше плем'я. На Запорозькiй Сiчi, як кажуть нам
лiтописи, були й поляки.
- Правда, - пiдтримав Костомаров. - Татари навiть. I росiяни...
- х що днало? - рвучко подавсь до нього Чернишевський.
- Жага до волi! - палко сказав Тарас.
- Ось ми й дiйшли до головного, - зняв Чернишевський окуляри й знов
одягнув. - Жага до волi може з' днати всiх. Нi вiра, нi нацiональнiсть не
здатнi стати на перешкодi! Спасибi вам... - торкнувся руки Тарасово©. -
Сократiвно! - гукнув, ураз прислухавшись до крокiв за дверима. - Зайди i
глянь, будь ласка, який в нас гiсть... Тарас Григорович Шевченко!
Ввiйшла гарненька жiнка, з очима, як в газелi.
Тарас пiдвiвсь i гречно поцiлував ©й руку.
- Ми ждали вас уже давно, - всмiхнулася. - Коли повiрити на слово пану
Костомарову, то ви з Миколою Гавриловичем по духу - дiоскури, Поллукс i
Кастор...
- Тiльки що було тому пiдтвердження, - всмiхнувся Костомаров.
- Будь ласка, Олю, чаю, - сказав господар лагiдно. Провiв ©© ласкавим,
довгим поглядом. Тодi зiтхнув...
- диний твiй, Миколо, великий грiх... - озвавсь, як Ольга вийшла,
Костомаров. - Не дай господь, щось станеться, як жити ©й з малими
дiтьми...
- Я попередив ©© про це, коли просив руки, - сказав серйозно
Чернишевський.
- I не злякалася? - спитав Тарас.
- Як бачите...
- Бувають же такi жiнки!
- Ви, певно, неодруженi?
- Нiхто не йде за мене, - сказав Тарас. - Бояться нiби...
- Бо ви поет-громадянин, поет-трибун! - запально мовив Чернишевський. -
Ми ось з Миколою Iвановичем ще у Саратовi читали вашi вiршi й
захоплювалися могутнiм духом, вiдданiстю простим, робочим людям, сво©й
землi. Якби було можливо, я в дисертацi© назвав би вас як приклад служiння
правдi, волi, народовi, якого душить подвiйний гнiт... А ось i чай!.. -
всмiхнувся. - Гадаю, ви, Григоровичу, не оминатимете наш "Современник"?
- I нашу хату, - приязно сказала Ольга.
- Дякую. Не омину i те, i те!
- Нам про що поговорити, - багатозначно мовив господар дому.
- Правда...
- Без мене тiльки! Добре? - на грудях склав благально руки Костомаров,
- Я хочу ще пожити у Петербурзi...
- То, може, й ви?..
- Нi, - рiзко сказав Тарас. - Я не люблю так нiжно Санкт-Петербург.
- Чудово.
- Ти в Тарасовi не сумнiвайся, - озвався тихо Зигмунт де
Чернишевського. - Вiн - криця...
В нiжних напiвпрозорих чашечках вже парував гарячий брунатний чай...
...Те, що жага до волi, об' днуючи, дола все, Тарас укотре впевнився,
зустрiвшись з негром Олдрiджем. Ще на виставi, де Айра грав Отелло, вiн
розумiв найменший порух трагiка i, хоч не знав нi слова з мови п' си,
вiдчув душею, серцем, що це - Шекспiр, i саме той, якого вiн любив давно й
незмiнно. Цей нефарбований, а справжнiй негр Отелло ще в першiй дi© всiх
полонив, хто був присутнiй в залi, а з ним зробив таку велику метаморфозу,
що вiн, старий та сивий, вiтав так палко високу гру, аж весь театр звернув
на те увагу. Коли ж прийшли й сказали, щоб вiн прибув до вiце-президента,
бо там англiйський трагiк, покинув працю, поспiхом одягся в фрак.
Айра встав йому назустрiч.
- Спасибi Вам за овацi©, - всмiхнувся. - Я вчора Вас примiтив i грав
для Вас.
Катруся, що перекладала, аж посмiхнулася.
- Це вам спасибi, Айро! - гукнув Тарас. - Ви грали так, що все в менi
перевернулося. Живий Шекспiр!
- Ви любите цього поета?
- Люблю?.. Я з ним не розлучався в казармi навiть!
- О, ви вiйськовий?
- Та нi. Мене, були, заслали...
- За що?
- Бо прагнув волi...
- Собi?
- Всiм людям...
Айра обняв його. Одвiв на вiльний простiр, зали й промовив сумно, з
гнiвом, що пробивався з суму:
- Я, брате, жив в Америцi, де негри й досi © рабствi, де на дверях
театрiв висять таблички "Собакам i неграм входити заборонено"!.. Я знаю,
що таке неволя, дискримiнацiя, сваволя тих, хто ма грошi й владу!..
Коли замовк, Катруся щось йому сказала, й вiн стрепенувся, глянув на
друга з подивом:
- Це правда?
- Що?
- Що ви були також рабом?
- Аж двадцять чотири роки.
- А скiльки ви були в солдатах?
- Ще десять...
- Тридцять чотири роки рабства!.. А волi?
- Десять...
- I ви за цей короткий час змогли не тiльки стати поетом i художником,
але й зажити слави в свого народу?! Тарас розвiв руками. Олдрiдж обняв
його й поцiлував:
- Як добре, що ми з тобою стрiлися!..
- Я радий теж. Ти, Айро, менi як брат!
- I ти менi!
- В нас був колись чудовий звичай, у козакiв, братання на все життя...
- О, ти козак? А що це?
- Люди волi, борцi з усяким гнобленням, несправедливiстю...
- I я - козак! - ударив Айра себе рукою в груди. - Ми - козаки!
- Ти зможеш днями прийти в мою майстерню, що в цьому ж домi? Хочу
намалювати тво лице, на пам'ять...
- О'кей! Прийду. Ось Катя менi покаже шлях. Гаразд?
- I я, i я! - пiдбiгла ©© сестра. - Ми вдвох пiдемо з вами!
- Куди це ви зiбралися? - спитала господиня.
- Тарас Григорович малюватиме Айру, - сказала Катя. - Можна нам
подивитися?
- Звичайно, ©м же без вас, сорок, не обiйтися... Панове! Всiх прошу до
столу!
- То я чекатиму на тебе, Айро, - сказав Тарас.
Актор кивнув, засяявши разком зубiв.
Прийшов Микешин, ще хтось, i всi бажали бачити й вiтати гостя з Англi©,
Отелло в плотi й кровi.
За кiлька днiв у супроводi двох юних ледi Олдрiдж прийшов до нього.
Ледь привiтавшись, оббiг майстерню i "кабiнет" на антресолях, погмикав,
щось пробурмотiв i запитав:
- Ти тут i живеш? Чи в тебе квартира?
- Нема. Це все.
- Як видно, ти благороднiший, нiж я гадав... Коли митець i в старостi
живе, як ти, у нього совiсть чиста!..
- Совiсть - душа митця. Нема ©© - вiн мертвий, - сказав Тарас.
- А тут довкола не твiй народ?
- Нi, мiй далеко звiдси, на пiвднi...
- Й мiй на пiвднi... Ти, мабуть, чув про Африку?
- Так.
- Там народ мiй, брате...
Вiн спохмурнiв, замислився, а далi тихо-тихо завiв якусь тягучу й
печально-рiдну пiсню. У нiй було щось схоже на укра©нський мелос, на ту
журу, що спiвом сплива i в нас з душi народу...
- Айро, - сказав Тарас, як гiсть замовк, - ти зна ш, у нас пiснi
подiбнi!.. Ось геть така...
Ой не шуми, луже, зелений байраче!..
Не плач, не журися, молодий козаче!..
Молодша ледi схлипнула, й Тарас замовк.
- I справдi... - промовив Айра вражено. - Де ви, де ми, а схожi...
- Бiда в усiх однакова... людська бiда... - зiтхнув Тарас. - Ну, Айро,
до працi час. Ударимо об землю лихом i-за труди!.. Сiдай отут. - Подав
стiлець, - Ви, дiвоньки, тут, на диванi... А я до столу ближче...
Айра сiв на стiлець, набрав значно© пози, так нiби вiн принаймнi був
полководцем, i пiдморгнув маленьким ледi. Тi усмiхнулися.
- Не дмися так... - сказав Тарас.
- Я хочу бути схожим на короля!
- Навiщо воно тобi?
- Аби мене боялися, як королiв.
- Не буде дiла, Айро, лице розумне в тебе...
Вiн так зiтхнув, що юнi ледi пирснули i повсiдалися з ногами на диванi,
чого собi не дозволяли вдома, ©м явно тут подобалося.
Тим часом Олдрiдж набрав нового образу. Вiн став таким печальним i
розчарованим, що сум стiкав, здавалося, його лицем...
- Ти можеш, братику, побути сам собою? - спитав Тарас, вже гнiваючись.
Актор удав, що геть злякався, i вмить зробився iншим. Це вже сидiв
зразковий джентльмен, радий допомогти художнику, як тiльки мiг, i через те
комiчний теж.
Дiвчатка реготали, а маляревi вривавсь терпець.
- Ну, Айро, ну, голубчику, побудь самим собою!..
- О'кей!
I справдi, вiн присмирнiв, замислився... А за хвилину-другу спитав
трагiчним тоном:
- А хоч спiвати можна?
- Та вже спiвай!.. - дозволив Тарас, окреслюючи його лице. Вдивлявся в
риси, в порухи очей, брiв, губ, що не могли застигнути хоча б на мить, i
слухав голос його душi, де зрушилося, перемiшалося ледь не пiвсвiту. То
вiн спiвав гортанно, аж нiби якось трубно, сумнi пiснi, то розправляв
широкi плечi, зблискував вирластим оком, i пiсня його ставала схожа на
буй-коня, що вирвався у дикий степ, то сила та вгамовувалася, поволi
гасла, гасла й знов оживала нiжним, сумним романсом...
- Айро! - спiймав Тарас себе на тому, що не малю , - Я так не можу...
Сльози менi роботу застують...
Тi © ж митi Олдрiдж схопився, скрикнув, нiби його ужалили, й почав
якийсь химерний танець, в якому тiло грало, текло, звивалось. Ритм був
такий шалений, що, мов потiк, пiдхоплював усе довкiл, примушував днатись
з ним. Дiвчатка аж вищали, впиваючись у кожен рух, розмахуючи руками. Ба,
й сам Тарас вiдчув, як ноги рвуться пiти в танок!..
Тут Айра враз спинився, впав на стiлець i вдав, що знов позу , що то й
не вiн допiру чинив таке шаленство в майстернi of the artist[10], як
називав Шевченка, оскiльки був неспроможний вимовити його iм'я.
Малюючи, Тарас, спочатку тихо, а потiм вже й впiвголоса заводив котрусь
пiсню з тих, що любив, i Айра теж притишувався, вслухався в звуки дивних
чужих мелодiй. Вiн схожий був на дитинча, що, нагулявшись, слухало вечiрню
пiсню мамину...
Таким його й намалював. Був певен, що це i вiн справжнiй. Сумний i
добрий Айра, великий негр, що став йому як рiдний брат, Отелло в плотi й
кровi...
...Нi, не такою бачилася йому прийдешня зустрiч iз Кулiшем! Його листи
у Нижнiй i в Петербург iз хутора бiля Борзни, а потiм i з Брюсселя
пронизанi були чуттям братерства, думкою про спiльне дiло... Й раптом така
метаморфоза!.. Щоправда, вже в його листах були якiсь ознаки цих
перемiн... Як не просив Тарас Панька при©хати до нього в Нижнiй Новгород,
- хоча б на день! - не захотiв, пославшись на те, що ©хня зустрiч
зашкодить справi. Щепкiн не побоявся, а вiн - бочком, бочком - i гайда на
Укра©ну, а потiм далi...
Почувши вiд Семена, що друг його Пантелеймон у мiстi, Тарас усе покинув
й помчав на Вознесенський, щоб обiйняти його й дружину милу, яко© вiн не
бачив пiсля весiлля, де був не ким-небудь - боярином!..
Iз передпокою, де роздягався, почув знайомий голос, i щось здавило в
горлi - аж стало важко дихати. Пантелеймон!..
- Хто там прийшов? - з'явилася у дверях панi, яка ледь-ледь нагадувала
ту Олександру з хутора бiля Борзни.
- Не кажуть... - знiтилася служниця.
- Чи ти царiвна, чи королiвна?.. - спитав Тарас так, як питав у не©
колись давно в Мотронiвцi.
- Тарас... Тарас Григорович?! - схопилася вона рукою за одвiрок.
- Я, серце, я!..
Обняв ©©, поцiлував, вiдчувши смак ©© сльози.
- Ой, що вони зробили з вами!.. - скрикнула i заридала.
- Нiчого... Просто давно не бачилися... - втiшав, немов маленьку. - Я
ще мiцний... А голову то притрусило снiгом...
- Чого це ти розплакалася? - ввiйшов Панько. - Набридло!..
- Дивись який, - сказав Тарас. - Таку дружину ма , ще й вереду !
- Хто це? - нахмурив грiзно брови Пантелеймон. Вiн не змiнився майже,
хiба що став поважнiшим.
- Боярин твiй.
- Невже Тарас?..
- А то ж яка личина! - ступив до нього й тричi поцiлував. - От ми й
зустрiлись, брате!..
- Цар безконечно милостивий, - сказав смиренно Пантелеймон.
Тарасовi смиреннiсть ця рiзнула вухо, та був такий щасливий зустрiччю,
що не звернув уваги.
- Ну, як там, як на Укра©нi? - спитав обох. Кулiш стенув плечима.
- Все, як було... - сказала Олександра. - Хiба що стало бiльше дiвчат
гарненьких... - глянула на чоловiка. Той спохмурнiв.
- То це ж чудово! - виручив його Тарас. - Котрась мо ю буде!
- Ти в Нижньому не одружився?
- Нi, Паньку. Й слава богу! Знайду собi таку, як сам, просту та бiдну.
- З бiдностi не будеш хлiба ©сти... - сказав Кулiш. I спохватився: -
Прошу в свiтлицю, гостю дорогий! О, тут був цвiт громади, ©© душа й
окраса!
- Варваро Якiвно... - поцiлував пухкеньку ручку Карташевсько©.
- Чого це ви, Тарасе, так рiдко в нас бува те? - примружила вiястi очi.
- Мо', захопились кимось?..
- Вгадали. Звати мою любаску пренiжно - Акватинта...
- Так ми й повiримо, що ви весь час у працi!..
- Варваро, дай же й iншим хоч привiтатися, - спинив сестру Макаров.
Подав Тарасу руку. - Ну, як тобi Пантелеймон? - спитав тихенько.
- А хiба що?
- Вже з усiма встиг посваритись...
- О, й Вася тут! - зрадiв Тарас.
- Не Вася, а... Василь Михайлович, - поправив його Кулiш, що пiдiйшов.
- Ну що ти, Пантелеймоне!.. - скривився Бiлозерський. - Для нього я до
смертi буду Васею, i це мо найбiльше щастя.
- й-богу, я... - почав Тарас виправдуватися. - Гадав, що ми...
- Не слухайте його, Тарасе, - прийшла на помiч Олександра. - Панько вiд
того злиться...
- То не жiноче дiло! - спинив ©© Пантелеймон. I до Тараса: - Вибач,
коли не так щось мовив... Як хочемо, щоб нас стороннi поважали, то мусимо
самi себе пошанувати... - Вiдвiв його в куток вiтальнi, де не було нiкого,
й продовжив думку: - Надто вже ми простi, з усяким запанiбрата!..
- Хiба це зле?
- Напевно. Ти в чому ходиш? Кажуть, що у кожусi та шапцi-бирцi.
- Правда.
- Ну ось! Поет, художник, а вдягнений, немов пастух!
- Це нинi навiть в модi, - всмiхнувсь Тарас. - Та й, врештi-решт, не
шапка вiршi пише, а голова...
- Хто зна, хто зна... - протяг Кулiш. - Тво© останнi вiршi... Тi ж
"Неофiти"...
- Що ти до них вчепився? - рiзко спитав Тарас. - Я довго так не писав
поезiй, що мiг забути, як воно... Та й iншi люди кажуть, що добра рiч...
- Ти слухай, що я кажу, - похмуро спинив Кулiш. - Нiхто тобi так не
порадить!.. Знаю, що тут тебе вславляють i друзi, i вороги...
- Про ворогiв, ©й-богу, хтось набрехав, - сказав Тарас. - Ще й досi
нема дозволу на видання хоча б старих поезiй.
- Крiм нас, - розвiв руками, - усi, Тарасе, тут вороги!..
- Виходить, що вороги мене з неволi вирвали? - не скоро спитав Тарас. -
А друзi за десять рокiв не обiзвалися до мене й словом?
- Мiй лист тобi нашкодив би.
- Найперш - тобi?
- Менi також... Тебе спiймали волею, як рибу на черв'яка.
- Не будь смiшний! Хто витяг мене з того болота, розжився тiльки на
непри мностi.
- Я чув, що ти вчаща ш до "Современника".
- То й що?
- Пана в i Некрасов - мо© смертельнi недруги.
- У тому, Паньку, твоя вина. Ти не збагнув, напевно, що в нас i в них
один i той же ворог.
- Який?
- Твiй "безконечно милостивий"!.. Кулiш нахмурив брови i мовив скрушно:
- Бачу, що я таки даремно не дочекався тебе в столицi... Встиглi© тобi
забити баки!..
- Нiхто менi не забивав, - сказав Тарас. - Згадай рiздво у Гулака...
- Невже тебе нiчому не навчила твоя солдатська каторга?
- Навчила... Краще бачити, де друзi, де вороги.
- То як же ти пiшов з поклоном до Чернишевського!
- З поклоном? Я? - перепитав Тарас, обурившись. - Царевi й то не
кланявся!"
- З двох зол ти вибрав гiрше - семiнариста[11].
- Я вибрав - друга по боротьбi, захисника знедолених, який тору
безстрашно шлях...
- На каторгу, - не дав йому домовити Пантелеймон.
- А ми хiба не ним iшли у молодостi? - спитав Тарас, помовчавши.
- Були дурнi.
- Нi, Паньку, чеснi й совiснi!
- За що усiм нам знiвечили життя...
- "Но где, скажи, когда была Без жертв искуплена свобода?" Хто це
сказав? Рил в!
- А де вона, свобода? - спитав Кулiш зловтiшно. - Ми в Ки вi чи в
Петербурзi?
- Коли жадають волi, за не© йдуть на муки й смерть - вона прийде!.. Тут
якась не знана нам закономiрнiсть...
- Нам мало так зосталось жити.
- Народ безсмертний!..
- Можна i нам до вас? - прийшли Варвара Якiвна i господиня. - Ми ©х
ждемо, ми нудимося без комплiментiв; вони ж собi бесiдують!
- Варваро, тут не жiноче дiло, - пiдколупнула панi Кулiшиха. Як видно,
в них з Пантелеймоном нема миру й злагоди.
- Хто прочитав оповiдання Марка Вовчка, сирiч Марi© Олександрiвни, той
впевнився, що всяке дiло жiнкам пiд силу, серденько, - сказав Тарас.
- Ви не один закоханий в панi Маркевич... - багатозначно мовила Варвара
Якiвна й зиркнула на Кулiша.
- Я - особливо, серденько.
- Чому?
- Бо ще не бачив ©© саму, а тiльки душу - нiжну й за всiх скорблящу...
Тiлом вона ще лiпша, - хмикнула. - Принаймнi так вважають чоловiки...
- Напевно, стiл уже накрили, - заметушився Пантелеймон. - Сьогоднi в
нас такий-бо гiсть! Не грiх по чарцi випити. Не видiлися дванадцять лiт!..
Вже за столом, пiднiсши руку з чаркою, ударив найболючiше.
- Згоден, - всмiхнувся Лазаревський. Iз посудом й стiльцем, притиснутим
до боку, ввiйшов Микешин.
- Здрастуйте!.. - кивнув вiн Лазаревському. - О! Ви мольберт вже
принесли, а я збирався...
- Чим я вiддячу вам, мо© сердечнi други! - радiв Тарас старанням
товаришiв.
- Не потерпай. Ми не задарма, - мовив йому Григорiй. - Хочемо на
новосiллi випити!
Жартуючи, накрили стiл, вмостилися довкола нього, випили по першiй
чарцi за щастя в домi цьому. Й не згледiлись, як перейшли на iншi теми.
Нинi болiла всiм найдужче воля для покрiпачених. Щоправда, рiзнi люди вiд
не© ждали для себе рiзних наслiдкiв. Пани - одних, селяни - зовсiм iнших.
Десь угорi, бiля царя, варилося поволi дiло, а по iмперi© повзли чутки,
утворювалися комiсi© та комiтети, - таки з панiв! - i кожен, хто брав
слово, - все тi ж пани, - вiдстоював сво© добра й готовий був пустити
селян лише з душею. То тут, то там спалахували селянськi бунти, й влада
гасила ©х, як завжди, людською кров'ю...
- Не зможу я спокiйно жити, поки брати мо© в неволi! - сказав Тарас
Микешину, який радiв, що вiн, нарештi, матиме у цiй майстернi спокiй. - Це
пiдло!..
- Чим ми можемо допомогти?.. - розвiв руками скульптор.
- Коли усi мовчатимуть, дадуть таку народу волю, що вiн ухопиться за
сокири - й сторiками полл ться кров!
- Тихiше... Ви ж пiд наглядом... А тут будь-хто пiдслухать може у
коридорi... - спинив його Микешин, що жив на третiм поверсi.
- Ай справдi, ти б, Тарасе, пошанувався, - сказав Михайло Лазаревський.
- Гарячим серцем не пiдсобиш, тут треба тiльки розум...
Григорiй мовив скрушно:
- Вже й хата , а ви лихий, Тарасе... Радiти б слiд!
- Радiти? - спитав Тарас. - Я, справдi, тiшусь хатою... Бо свiй
куток... Та що менi робити в ньому?
- Як що? Писати та малювати!
- Який художник з мене - я знаю й сам. Три мiсяцi ось байдикую... А
щодо вiршiв та повiстей... Дiстав листи з кишенi й поклав на стiл.
- Вiд кого? - спитав Григорiй.
- Можеш читати вголос!
Григорiй так поволi та обережно виймав з конверта аркуш, що вiн не
витримав - схопив листа i прочитав одразу суть, найголовнiше в ньому:
- "Я обiцяв Вам одверто висловити свою думку про цей Ваш твiр. Виконую
свою обiцянку: я не раджу Вам друкувати цю повiсть. Вона незрiвняно нижча
Вашого величезного поетичного таланту, особливо друга половина. Ви лiрик,
елегiст; Ваш гумор невеселий, а жарти не завжди дотепнi..." Ось так,
панове, з повiстями!... - зiтхнув Тарас.
- I хто ж це пише? - глухо спитав Михайло Лазаревський.
- Аксаков. Це тобi не жарти... На прозi вiн, як кажуть, собаку з'©в...
- Та плюнь ти, батьку! - гнiвно гукнув Григорiй. - Що там вiн
розумi !..
- В листi високо ставиться твоя поезiя... - несмiливо хотiв утiшить
Лазаревський.
- А другий лист - про не©, - сказав Тарас. - Вiд Кулiша... Запала тиша.
Кулiш у цьому дiлi для них був визнаним авторитетом.
- То ось що пише менi, панове, Пантелеймон: "Що ж ти дума ш iз сво©ми
думами i поемами чинити? Чи не можна б ©х огласити мировi? Присядь же,
братику, да помiзкуй над ними сво ю здоровенною головою, щоб було так
охайно та оглядно все, як у того Пушкiна, щоб чистим зерном одсипать
духовно© пашнi землякам, а не з половою. У нас-бо родить господь хлiб на
всяку душу вдосить, то й не привикли нашi уста до висiвок. Пошануй, брате,
громаду i себе самого перед громадою..."
- Якась мана... - озвався Лазаревський. - Це пише тобi Кулiш? Тарас
подав йому листа.
- Його рука...
- Мо', блекоти об'©вся, коли писав? - сказав Григорiй, схоплюючись.
- Нi. Скiльки ми знайомi, Пантелеймон напоуча i що, i як менi писати.
Для нього я ще й досi темний, простий мужик...
- А ви згадайте, як прийма вас Петербург, - сказав Микешин тихо. - Що
говорилося про вас на учтi в графа, що вiдбулася на вашу честь...
- А раптом правду каже Пантелеймон?.. - спитав Тарас схвильовано.
- Порви й забудь! - гукнув Григорiй. - Вiршi, в яких кукiль з половою,
не переписують, не вчать напам'ять, плачучи, за них не йдуть на муки, як
ти ходив!
Пiдбiг, обняв Тараса й поцiлував у хмурий лоб. Михайли його пiдтримали.
Велике щастя мати незаздрих, щирих друзiв на цiй землi!..
...У серпнi добра доля, що поверталася i так, i сяк до нього, послала
ще одного iз давнiх друзiв-братчикiв.
Тарас трудився саме в сво©й уже обжитiй майстернi-хатi в Академi©, коли
ввiйшов ставний, високий чоловiк i, зупинившись бiля дверей, сказав:
- Здоров, Тарасе...
Як не вдивлявся - не впiзнавав. Здавалось, нiби бачив цей лоб, цей нiс
i губи, в яких блукала усмiшка...
- Не призна ш?
- Пробачте, не пригадую...
- А ще казав, що будемо укупi жити...
Дивно, i голос чув, i рухи рук знайомi... Життя його так кидало й
стiлькох стрiчать доводилося, що, певно, вже всi люди не помiщалися в його
сердешнiй пам'ятi.
- Хто ж ви такий, добродiю?
- Микола Костомаров...
Це ж, справдi, вiн!.. Заплакавши, Тарас пiдбiг до друга й соузника по
каземату, обняв його й поцiлував. Микола теж розчулився. То одягав, то
знову знiмав маленькi окуляри.
- Змiнився й ти, Тарасе...
- Як не дивлюсь у дзеркало, то нiби й нi. Лиш притомився трохи...
- Менi прийшлося тяжко у Петропавловськiй. За рiк отой постарiв на
десять лiт... А потiм жив у Саратовi...
- Жаль, я тебе там не застав!
- А я при©хав у Нижнiй Новгород, - тебе ж таки побачити, - а там менi i
кажуть, що ти подався у Петербург.
- Тепер звелiли звiдси не ви©здити аж цiлий рiк.
- Чому?
- Не знаю. Мабуть, царевi журно буде, як вiдлучусь.
- Ти все жарту ш з царствуючими особами!.. Забув свiй "Сон"?
...Обок його
Цариця небога,
Мов опеньок засушений,
Тонка, довгонога...
- Менi цей "жарт" i новий цар нiяк забуть не може, - зiтхнув Тарас. -
Аж двiчi мо iм'я викреслював зi списку амнiстованих. Образив матiр,
каже!..
- Воно таки...
- Не матiр, а царицю!
Помовчали. Микола сiв на диван, а вiн ходив майстернею, уговтуючи гiркi
ще й досi спомини.
- Не муч себе, - сказав Микола тихо. - Минулося, i слава богу...
- Минулося? - перепитав. - А хто живе пiд наглядом i на поруках? Нi, не
художник! А вiдставний солдат Шевченко! Як сказано в усiх паперах...
- Тобi хiба не все одно? Аби на волi...
- Воля!.. Поет не може себе вiдчути вiльним, коли народ в неволi. Або
тодi вiн не поет!
- Тарасе, ти нагаду ш менi одного чоловiка, - зняв окуляри Костомаров.
- Кого?
- Миколу Чернишевського.
- Ти з ним знайомий?
- Близько. Вiн iз Саратова.
- Станевич та Сераковський мене хотiли з ним познайомити, ще в першi
днi... А потiм якось...
- Завтра я маю бути в нього. Пiдеш зi мною?
- Треба, - сказав Тарас. - По власних норах сидячи, ми не добудем волi.
- Вiн теж за те, щоб всi гуртом. Цiкавився не раз тобою, Братством
святих Кирила та Мефодiя...
- Виходить, ми знайомi?! - зрадiв Тарас. Вiн не любив нав'язуватись,
iти туди, куди його не просять. Ця риса ще поглибилася, коли його
"сердечний друг" Сапожников, з яким вони так гарно пливли по Волзi з
Астраханi, у Петербурзi не побажав прийняти, оскiльки вже збирався...
сiдать обiдати.
- Не знаю, чи доходили його статтi в оту закаспiйську Тмуторокань, а я
тво© поезi© йому читав, розказував, який ти i що ти значиш для Укра©ни.
- Бувало, що й доходили, - сказав Тарас. - Зда ться, у "Современнике"
читав його чудовi "Нариси гоголiвського перiоду росiйсько© лiтератури"...
- Тодi сам бог велить вам стрiтись i побалакати! - сказав Микола
весело. - А поки що ходiмо десь пообiда мо. Коли б ти знав, який я радий
нинi!.. Без тебе, правду мовлячи, усi ми тут почувалися, немов без батька
дiти чи тiло без голови... Пройдемося вдвох Петербургом!..
- А де Гулак Микола, наш побратим? - спитав Тарас.
- Сидiв три роки у Шлiссельбурзькiй, а зараз живе в Пермi, пiд
полiцейським наглядом.
- Дiсталося йому, сердезi...
Вийшли в залите сонцем мiсто, на набережну Неви.
- Ще трохи помордують царi народ, - сказав Тарас задумливо, - й
мовчатимуть хiба однi цi сфiнкси... Закiнчу ться пора мовчання, гряде час
дi©!..
Коли почув на другий день, що ©дуть у Поварський провулок,
розхвилювався. Тут поряд Загородний проспект i той будинок, де вiн учився
й жив у Ширя ва, де довго й тяжко марив сво ю волею.
- Стiй! - зупинив узятий на Василь вському екiпаж. - Ми тут зiйдем...
Розплачуючись, Микола глянув з подивом i запитав:
- Задумав спершу зайти до бога, а вже тодi до Чернишевського?
Храм Володимира, бiля якого вони зiйшли, за двадцять лiт нiтрохи не
змiнився, все, як було... Хiба дерева виросли...
- Тут поряд я, ще крiпаком, шiсть рокiв жив, працював i вчився в одного
маляра...
- Цiкаво. Де?
- Он, бачиш, той будинок... I на горищi мале вiконце...
- Тяжко тобi було?
- Та вже ж не з медом... Правда, iшов сюди i звiдси весело. Сюди - вiд
пана, iз козачкiв, а звiдсiля - на волю i в Академiю!.. I досi жаль мене
бере, - всмiхнувся, - що я три днi, вже вiльним, був крiпаком...
- Не знав?
Кивнув i рвучко пiшов у бiк Стременно©, якою - мимо церкви - був
найкоротший шлях до провулка, де жив Микола Чернишевський.
Вiн одчинив ©м дверi, так нiби ждав когось до себе.
- О! Костомаров! - вигукнув. - Заходь, заходь, Iвановичу...
- Я не один... Прошу любити й жалувати. Тарас Шевченко!..
- Справдi?! - зрадiв господар. - Здрастуйте! - подав привiтно руку. - Я
чув, що ви при©хали, й чекав нагоди...
- Поки ви церемонились та придивлялись здалеку один до одного... -
почав було якусь розумну думку Костомаров.
- Ти зна ш: я пiд наглядом, - сказав Тарас, не давши йому ©© скiнчити.
- Прошу, прошу до кабiнету! - втрутився Чернишевський. - У мене
Сераковський... I ми в розмовi саме торкнулися таких питань, якi найкраще
зна Тарас Григорович...
Зигмунт пiдвiвся, виструнчився.
- Не пнися так, мосьпане, - штрикнув Тарас його пiд бiк, - бо всi ми
тут рядовi.
- Хто зна, хто зна... - всмiхнувся той у пишнi русi вуса.
- Прошу сiдати. Ми ось, - повiв розмову Чернишевський, - iз паном
Зигмунтом не помирилися в одному пунктi...
- Дозволь менi сказати! - схопився знову Сераковський.
- Будь ласка...
- Ти з Правобережжя? Тарас кивнув.
- Як ставляться у вас в селi до шляхти?
- Ненавидять.
- Що я казав! - всмiхнувся Зигмунт переможно.
- А до панiв, якi сво©, вкра©нцi? - спитав Тараса Чернишевський.
- Ненавидять.
- Проте не так, як шляхту?
- Ще бiльш.
- Чому?
- Бо цi сво©, iз козакiв, що продалися царевi, шляхтi.
- Отже, не в тому суть, що тi поляки чи укра©нцi, а що пани?
- Звичайно.
- Неправда! - крикнув Сераковський. - Вiн це навмисне каже, щоб
пiдiграти тво©м думкам.
- По-перше, я не знаю його думок, - сказав Тарас розважливо, -
по-друге, ти - за волю, й тому тебе вважаю братом, хоч ти й поляк.
- Чудово! - вiдкинувся в сво му крiслi Чернишевський. - Я так i
думав... Зигмунте, здавайся! Тарас Григорович засвiдчив, так би мовити, iз
перших уст. Вiн сам, я знаю, був крiпаком.
- Ну, добре... - сiв Сераковський. - Проте скажи, Тарасе, чому в тво©х
поемах б'ють не сво©х, а все полякiв?
- Шляхту! - сказав Тарас. - Б'ють тих, хто прагнув огнем i мечем
тримати у неволi козацьке наше плем'я. На Запорозькiй Сiчi, як кажуть нам
лiтописи, були й поляки.
- Правда, - пiдтримав Костомаров. - Татари навiть. I росiяни...
- х що днало? - рвучко подавсь до нього Чернишевський.
- Жага до волi! - палко сказав Тарас.
- Ось ми й дiйшли до головного, - зняв Чернишевський окуляри й знов
одягнув. - Жага до волi може з' днати всiх. Нi вiра, нi нацiональнiсть не
здатнi стати на перешкодi! Спасибi вам... - торкнувся руки Тарасово©. -
Сократiвно! - гукнув, ураз прислухавшись до крокiв за дверима. - Зайди i
глянь, будь ласка, який в нас гiсть... Тарас Григорович Шевченко!
Ввiйшла гарненька жiнка, з очима, як в газелi.
Тарас пiдвiвсь i гречно поцiлував ©й руку.
- Ми ждали вас уже давно, - всмiхнулася. - Коли повiрити на слово пану
Костомарову, то ви з Миколою Гавриловичем по духу - дiоскури, Поллукс i
Кастор...
- Тiльки що було тому пiдтвердження, - всмiхнувся Костомаров.
- Будь ласка, Олю, чаю, - сказав господар лагiдно. Провiв ©© ласкавим,
довгим поглядом. Тодi зiтхнув...
- диний твiй, Миколо, великий грiх... - озвавсь, як Ольга вийшла,
Костомаров. - Не дай господь, щось станеться, як жити ©й з малими
дiтьми...
- Я попередив ©© про це, коли просив руки, - сказав серйозно
Чернишевський.
- I не злякалася? - спитав Тарас.
- Як бачите...
- Бувають же такi жiнки!
- Ви, певно, неодруженi?
- Нiхто не йде за мене, - сказав Тарас. - Бояться нiби...
- Бо ви поет-громадянин, поет-трибун! - запально мовив Чернишевський. -
Ми ось з Миколою Iвановичем ще у Саратовi читали вашi вiршi й
захоплювалися могутнiм духом, вiдданiстю простим, робочим людям, сво©й
землi. Якби було можливо, я в дисертацi© назвав би вас як приклад служiння
правдi, волi, народовi, якого душить подвiйний гнiт... А ось i чай!.. -
всмiхнувся. - Гадаю, ви, Григоровичу, не оминатимете наш "Современник"?
- I нашу хату, - приязно сказала Ольга.
- Дякую. Не омину i те, i те!
- Нам про що поговорити, - багатозначно мовив господар дому.
- Правда...
- Без мене тiльки! Добре? - на грудях склав благально руки Костомаров,
- Я хочу ще пожити у Петербурзi...
- То, може, й ви?..
- Нi, - рiзко сказав Тарас. - Я не люблю так нiжно Санкт-Петербург.
- Чудово.
- Ти в Тарасовi не сумнiвайся, - озвався тихо Зигмунт де
Чернишевського. - Вiн - криця...
В нiжних напiвпрозорих чашечках вже парував гарячий брунатний чай...
...Те, що жага до волi, об' днуючи, дола все, Тарас укотре впевнився,
зустрiвшись з негром Олдрiджем. Ще на виставi, де Айра грав Отелло, вiн
розумiв найменший порух трагiка i, хоч не знав нi слова з мови п' си,
вiдчув душею, серцем, що це - Шекспiр, i саме той, якого вiн любив давно й
незмiнно. Цей нефарбований, а справжнiй негр Отелло ще в першiй дi© всiх
полонив, хто був присутнiй в залi, а з ним зробив таку велику метаморфозу,
що вiн, старий та сивий, вiтав так палко високу гру, аж весь театр звернув
на те увагу. Коли ж прийшли й сказали, щоб вiн прибув до вiце-президента,
бо там англiйський трагiк, покинув працю, поспiхом одягся в фрак.
Айра встав йому назустрiч.
- Спасибi Вам за овацi©, - всмiхнувся. - Я вчора Вас примiтив i грав
для Вас.
Катруся, що перекладала, аж посмiхнулася.
- Це вам спасибi, Айро! - гукнув Тарас. - Ви грали так, що все в менi
перевернулося. Живий Шекспiр!
- Ви любите цього поета?
- Люблю?.. Я з ним не розлучався в казармi навiть!
- О, ви вiйськовий?
- Та нi. Мене, були, заслали...
- За що?
- Бо прагнув волi...
- Собi?
- Всiм людям...
Айра обняв його. Одвiв на вiльний простiр, зали й промовив сумно, з
гнiвом, що пробивався з суму:
- Я, брате, жив в Америцi, де негри й досi © рабствi, де на дверях
театрiв висять таблички "Собакам i неграм входити заборонено"!.. Я знаю,
що таке неволя, дискримiнацiя, сваволя тих, хто ма грошi й владу!..
Коли замовк, Катруся щось йому сказала, й вiн стрепенувся, глянув на
друга з подивом:
- Це правда?
- Що?
- Що ви були також рабом?
- Аж двадцять чотири роки.
- А скiльки ви були в солдатах?
- Ще десять...
- Тридцять чотири роки рабства!.. А волi?
- Десять...
- I ви за цей короткий час змогли не тiльки стати поетом i художником,
але й зажити слави в свого народу?! Тарас розвiв руками. Олдрiдж обняв
його й поцiлував:
- Як добре, що ми з тобою стрiлися!..
- Я радий теж. Ти, Айро, менi як брат!
- I ти менi!
- В нас був колись чудовий звичай, у козакiв, братання на все життя...
- О, ти козак? А що це?
- Люди волi, борцi з усяким гнобленням, несправедливiстю...
- I я - козак! - ударив Айра себе рукою в груди. - Ми - козаки!
- Ти зможеш днями прийти в мою майстерню, що в цьому ж домi? Хочу
намалювати тво лице, на пам'ять...
- О'кей! Прийду. Ось Катя менi покаже шлях. Гаразд?
- I я, i я! - пiдбiгла ©© сестра. - Ми вдвох пiдемо з вами!
- Куди це ви зiбралися? - спитала господиня.
- Тарас Григорович малюватиме Айру, - сказала Катя. - Можна нам
подивитися?
- Звичайно, ©м же без вас, сорок, не обiйтися... Панове! Всiх прошу до
столу!
- То я чекатиму на тебе, Айро, - сказав Тарас.
Актор кивнув, засяявши разком зубiв.
Прийшов Микешин, ще хтось, i всi бажали бачити й вiтати гостя з Англi©,
Отелло в плотi й кровi.
За кiлька днiв у супроводi двох юних ледi Олдрiдж прийшов до нього.
Ледь привiтавшись, оббiг майстерню i "кабiнет" на антресолях, погмикав,
щось пробурмотiв i запитав:
- Ти тут i живеш? Чи в тебе квартира?
- Нема. Це все.
- Як видно, ти благороднiший, нiж я гадав... Коли митець i в старостi
живе, як ти, у нього совiсть чиста!..
- Совiсть - душа митця. Нема ©© - вiн мертвий, - сказав Тарас.
- А тут довкола не твiй народ?
- Нi, мiй далеко звiдси, на пiвднi...
- Й мiй на пiвднi... Ти, мабуть, чув про Африку?
- Так.
- Там народ мiй, брате...
Вiн спохмурнiв, замислився, а далi тихо-тихо завiв якусь тягучу й
печально-рiдну пiсню. У нiй було щось схоже на укра©нський мелос, на ту
журу, що спiвом сплива i в нас з душi народу...
- Айро, - сказав Тарас, як гiсть замовк, - ти зна ш, у нас пiснi
подiбнi!.. Ось геть така...
Ой не шуми, луже, зелений байраче!..
Не плач, не журися, молодий козаче!..
Молодша ледi схлипнула, й Тарас замовк.
- I справдi... - промовив Айра вражено. - Де ви, де ми, а схожi...
- Бiда в усiх однакова... людська бiда... - зiтхнув Тарас. - Ну, Айро,
до працi час. Ударимо об землю лихом i-за труди!.. Сiдай отут. - Подав
стiлець, - Ви, дiвоньки, тут, на диванi... А я до столу ближче...
Айра сiв на стiлець, набрав значно© пози, так нiби вiн принаймнi був
полководцем, i пiдморгнув маленьким ледi. Тi усмiхнулися.
- Не дмися так... - сказав Тарас.
- Я хочу бути схожим на короля!
- Навiщо воно тобi?
- Аби мене боялися, як королiв.
- Не буде дiла, Айро, лице розумне в тебе...
Вiн так зiтхнув, що юнi ледi пирснули i повсiдалися з ногами на диванi,
чого собi не дозволяли вдома, ©м явно тут подобалося.
Тим часом Олдрiдж набрав нового образу. Вiн став таким печальним i
розчарованим, що сум стiкав, здавалося, його лицем...
- Ти можеш, братику, побути сам собою? - спитав Тарас, вже гнiваючись.
Актор удав, що геть злякався, i вмить зробився iншим. Це вже сидiв
зразковий джентльмен, радий допомогти художнику, як тiльки мiг, i через те
комiчний теж.
Дiвчатка реготали, а маляревi вривавсь терпець.
- Ну, Айро, ну, голубчику, побудь самим собою!..
- О'кей!
I справдi, вiн присмирнiв, замислився... А за хвилину-другу спитав
трагiчним тоном:
- А хоч спiвати можна?
- Та вже спiвай!.. - дозволив Тарас, окреслюючи його лице. Вдивлявся в
риси, в порухи очей, брiв, губ, що не могли застигнути хоча б на мить, i
слухав голос його душi, де зрушилося, перемiшалося ледь не пiвсвiту. То
вiн спiвав гортанно, аж нiби якось трубно, сумнi пiснi, то розправляв
широкi плечi, зблискував вирластим оком, i пiсня його ставала схожа на
буй-коня, що вирвався у дикий степ, то сила та вгамовувалася, поволi
гасла, гасла й знов оживала нiжним, сумним романсом...
- Айро! - спiймав Тарас себе на тому, що не малю , - Я так не можу...
Сльози менi роботу застують...
Тi © ж митi Олдрiдж схопився, скрикнув, нiби його ужалили, й почав
якийсь химерний танець, в якому тiло грало, текло, звивалось. Ритм був
такий шалений, що, мов потiк, пiдхоплював усе довкiл, примушував днатись
з ним. Дiвчатка аж вищали, впиваючись у кожен рух, розмахуючи руками. Ба,
й сам Тарас вiдчув, як ноги рвуться пiти в танок!..
Тут Айра враз спинився, впав на стiлець i вдав, що знов позу , що то й
не вiн допiру чинив таке шаленство в майстернi of the artist[10], як
називав Шевченка, оскiльки був неспроможний вимовити його iм'я.
Малюючи, Тарас, спочатку тихо, а потiм вже й впiвголоса заводив котрусь
пiсню з тих, що любив, i Айра теж притишувався, вслухався в звуки дивних
чужих мелодiй. Вiн схожий був на дитинча, що, нагулявшись, слухало вечiрню
пiсню мамину...
Таким його й намалював. Був певен, що це i вiн справжнiй. Сумний i
добрий Айра, великий негр, що став йому як рiдний брат, Отелло в плотi й
кровi...
...Нi, не такою бачилася йому прийдешня зустрiч iз Кулiшем! Його листи
у Нижнiй i в Петербург iз хутора бiля Борзни, а потiм i з Брюсселя
пронизанi були чуттям братерства, думкою про спiльне дiло... Й раптом така
метаморфоза!.. Щоправда, вже в його листах були якiсь ознаки цих
перемiн... Як не просив Тарас Панька при©хати до нього в Нижнiй Новгород,
- хоча б на день! - не захотiв, пославшись на те, що ©хня зустрiч
зашкодить справi. Щепкiн не побоявся, а вiн - бочком, бочком - i гайда на
Укра©ну, а потiм далi...
Почувши вiд Семена, що друг його Пантелеймон у мiстi, Тарас усе покинув
й помчав на Вознесенський, щоб обiйняти його й дружину милу, яко© вiн не
бачив пiсля весiлля, де був не ким-небудь - боярином!..
Iз передпокою, де роздягався, почув знайомий голос, i щось здавило в
горлi - аж стало важко дихати. Пантелеймон!..
- Хто там прийшов? - з'явилася у дверях панi, яка ледь-ледь нагадувала
ту Олександру з хутора бiля Борзни.
- Не кажуть... - знiтилася служниця.
- Чи ти царiвна, чи королiвна?.. - спитав Тарас так, як питав у не©
колись давно в Мотронiвцi.
- Тарас... Тарас Григорович?! - схопилася вона рукою за одвiрок.
- Я, серце, я!..
Обняв ©©, поцiлував, вiдчувши смак ©© сльози.
- Ой, що вони зробили з вами!.. - скрикнула i заридала.
- Нiчого... Просто давно не бачилися... - втiшав, немов маленьку. - Я
ще мiцний... А голову то притрусило снiгом...
- Чого це ти розплакалася? - ввiйшов Панько. - Набридло!..
- Дивись який, - сказав Тарас. - Таку дружину ма , ще й вереду !
- Хто це? - нахмурив грiзно брови Пантелеймон. Вiн не змiнився майже,
хiба що став поважнiшим.
- Боярин твiй.
- Невже Тарас?..
- А то ж яка личина! - ступив до нього й тричi поцiлував. - От ми й
зустрiлись, брате!..
- Цар безконечно милостивий, - сказав смиренно Пантелеймон.
Тарасовi смиреннiсть ця рiзнула вухо, та був такий щасливий зустрiччю,
що не звернув уваги.
- Ну, як там, як на Укра©нi? - спитав обох. Кулiш стенув плечима.
- Все, як було... - сказала Олександра. - Хiба що стало бiльше дiвчат
гарненьких... - глянула на чоловiка. Той спохмурнiв.
- То це ж чудово! - виручив його Тарас. - Котрась мо ю буде!
- Ти в Нижньому не одружився?
- Нi, Паньку. Й слава богу! Знайду собi таку, як сам, просту та бiдну.
- З бiдностi не будеш хлiба ©сти... - сказав Кулiш. I спохватився: -
Прошу в свiтлицю, гостю дорогий! О, тут був цвiт громади, ©© душа й
окраса!
- Варваро Якiвно... - поцiлував пухкеньку ручку Карташевсько©.
- Чого це ви, Тарасе, так рiдко в нас бува те? - примружила вiястi очi.
- Мо', захопились кимось?..
- Вгадали. Звати мою любаску пренiжно - Акватинта...
- Так ми й повiримо, що ви весь час у працi!..
- Варваро, дай же й iншим хоч привiтатися, - спинив сестру Макаров.
Подав Тарасу руку. - Ну, як тобi Пантелеймон? - спитав тихенько.
- А хiба що?
- Вже з усiма встиг посваритись...
- О, й Вася тут! - зрадiв Тарас.
- Не Вася, а... Василь Михайлович, - поправив його Кулiш, що пiдiйшов.
- Ну що ти, Пантелеймоне!.. - скривився Бiлозерський. - Для нього я до
смертi буду Васею, i це мо найбiльше щастя.
- й-богу, я... - почав Тарас виправдуватися. - Гадав, що ми...
- Не слухайте його, Тарасе, - прийшла на помiч Олександра. - Панько вiд
того злиться...
- То не жiноче дiло! - спинив ©© Пантелеймон. I до Тараса: - Вибач,
коли не так щось мовив... Як хочемо, щоб нас стороннi поважали, то мусимо
самi себе пошанувати... - Вiдвiв його в куток вiтальнi, де не було нiкого,
й продовжив думку: - Надто вже ми простi, з усяким запанiбрата!..
- Хiба це зле?
- Напевно. Ти в чому ходиш? Кажуть, що у кожусi та шапцi-бирцi.
- Правда.
- Ну ось! Поет, художник, а вдягнений, немов пастух!
- Це нинi навiть в модi, - всмiхнувсь Тарас. - Та й, врештi-решт, не
шапка вiршi пише, а голова...
- Хто зна, хто зна... - протяг Кулiш. - Тво© останнi вiршi... Тi ж
"Неофiти"...
- Що ти до них вчепився? - рiзко спитав Тарас. - Я довго так не писав
поезiй, що мiг забути, як воно... Та й iншi люди кажуть, що добра рiч...
- Ти слухай, що я кажу, - похмуро спинив Кулiш. - Нiхто тобi так не
порадить!.. Знаю, що тут тебе вславляють i друзi, i вороги...
- Про ворогiв, ©й-богу, хтось набрехав, - сказав Тарас. - Ще й досi
нема дозволу на видання хоча б старих поезiй.
- Крiм нас, - розвiв руками, - усi, Тарасе, тут вороги!..
- Виходить, що вороги мене з неволi вирвали? - не скоро спитав Тарас. -
А друзi за десять рокiв не обiзвалися до мене й словом?
- Мiй лист тобi нашкодив би.
- Найперш - тобi?
- Менi також... Тебе спiймали волею, як рибу на черв'яка.
- Не будь смiшний! Хто витяг мене з того болота, розжився тiльки на
непри мностi.
- Я чув, що ти вчаща ш до "Современника".
- То й що?
- Пана в i Некрасов - мо© смертельнi недруги.
- У тому, Паньку, твоя вина. Ти не збагнув, напевно, що в нас i в них
один i той же ворог.
- Який?
- Твiй "безконечно милостивий"!.. Кулiш нахмурив брови i мовив скрушно:
- Бачу, що я таки даремно не дочекався тебе в столицi... Встиглi© тобi
забити баки!..
- Нiхто менi не забивав, - сказав Тарас. - Згадай рiздво у Гулака...
- Невже тебе нiчому не навчила твоя солдатська каторга?
- Навчила... Краще бачити, де друзi, де вороги.
- То як же ти пiшов з поклоном до Чернишевського!
- З поклоном? Я? - перепитав Тарас, обурившись. - Царевi й то не
кланявся!"
- З двох зол ти вибрав гiрше - семiнариста[11].
- Я вибрав - друга по боротьбi, захисника знедолених, який тору
безстрашно шлях...
- На каторгу, - не дав йому домовити Пантелеймон.
- А ми хiба не ним iшли у молодостi? - спитав Тарас, помовчавши.
- Були дурнi.
- Нi, Паньку, чеснi й совiснi!
- За що усiм нам знiвечили життя...
- "Но где, скажи, когда была Без жертв искуплена свобода?" Хто це
сказав? Рил в!
- А де вона, свобода? - спитав Кулiш зловтiшно. - Ми в Ки вi чи в
Петербурзi?
- Коли жадають волi, за не© йдуть на муки й смерть - вона прийде!.. Тут
якась не знана нам закономiрнiсть...
- Нам мало так зосталось жити.
- Народ безсмертний!..
- Можна i нам до вас? - прийшли Варвара Якiвна i господиня. - Ми ©х
ждемо, ми нудимося без комплiментiв; вони ж собi бесiдують!
- Варваро, тут не жiноче дiло, - пiдколупнула панi Кулiшиха. Як видно,
в них з Пантелеймоном нема миру й злагоди.
- Хто прочитав оповiдання Марка Вовчка, сирiч Марi© Олександрiвни, той
впевнився, що всяке дiло жiнкам пiд силу, серденько, - сказав Тарас.
- Ви не один закоханий в панi Маркевич... - багатозначно мовила Варвара
Якiвна й зиркнула на Кулiша.
- Я - особливо, серденько.
- Чому?
- Бо ще не бачив ©© саму, а тiльки душу - нiжну й за всiх скорблящу...
Тiлом вона ще лiпша, - хмикнула. - Принаймнi так вважають чоловiки...
- Напевно, стiл уже накрили, - заметушився Пантелеймон. - Сьогоднi в
нас такий-бо гiсть! Не грiх по чарцi випити. Не видiлися дванадцять лiт!..
Вже за столом, пiднiсши руку з чаркою, ударив найболючiше.