Страница:
Очима я пошукала Дієго – він сидів за столиком у кафе, вивчаючи текст на звороті дисків. Я пригальмувала, та потім усе-таки приєдналася до нього.
Почувалась я дивно – відчуття ніяковості було знайомим, але забутим. Колись я часто так сиділа – через столик від когось. Ми просто теревенили, і навіть не думали про життя чи смерть, спрагу чи кров. Але то було в моєму розмитому минулому.
А востаннє отак через столик я сиділа із Райлі. Було чимало підстав постаратися не згадувати тієї ночі.
– Як це так, що в будинку ти ніколи не впадаєш в око? – знагла запитав Дієго. – Де ти ховаєшся?
Я водночас реготнула й скривилася.
– Зазвичай я тримаюся позаду Бридкого Фреда.
Дієго наморщив носа.
– Серйозно? Як ти його витримуєш?
– До всього звикаєш. Позаду нього не так і погано, як попереду. Хай там як, а це найкраще місце для сховку. Ніхто й близько не підходить до Фреда.
Дієго кивнув, досі не змінивши бридливого виразу обличчя.
– Правда, правда. Шанс вижити.
Я стенула плечима.
– А ти знаєш, що Райлі дуже прихильний до Фреда? – запитав Дієго.
– Справді? Як так?
Бридкого Фреда всі просто терпіти не могли. Тільки я наважувалася скласти йому компанію, і то лише з метою виживання.
Дієго змовницьки нахилився до мене. Я вже так звикла до його дивної поведінки, що навіть не здригнулася.
– Я чув, як Райлі розмовляв по телефону із нею. Я сіпнулася.
– Отож, – зронив Дієго співчутливо. Звісно, немає нічого дивного в тому, що ми здатні співчувати одне одному, коли йдеться про неї. – Це було кілька місяців тому. І Райлі говорив про Фреда – його просто розпирало. З його злів я зрозумів, що деякі вурдалаки мають особливі вміння. Я маю на увазі, значно більші, ніж звичайні вампіри. А вона саме таких і шукає. У кого є дар-р-р…
Він так довго тягнув останній звук, що мені здалося, ніби він у голові по буквах пише це слово.
– Дар?
– Схоже, вміння можуть бути різні – і читання думок, і здатність вистежувати собі подібних, і навіть передбачення майбутнього.
– Та ну тебе!
– Я не жартую. Мені здається, дар Фреда – не підпускати до себе інших. Він наче вкладає нам цю думку в голову. Змушує нас відчувати відразу, коли ми опиняємося поблизу нього.
– І що ж тут хорошого?
– Він досі живий, хіба ні? І ти досі жива, забула?
Я кивнула.
– Не забула. А Райлі більше ні про кого не говорив?
Я спробувала пригадати, чи не відчувала нічого дивного в комусь іншому, проте Фред був єдиний у своєму роді. Оті клоуни, які сьогодні на темній алеї корчили з себе суперменів, не вміли нічого більшого за решту з нас.
– Ще він згадував Рауля, – сказав Дієго, опускаючи кутик рота.
– І яка така обдарованість у Рауля? Супертупість?
Дієго пирхнув.
– І це також. Але Райлі вважає, що Рауль має в собі щось магнетичне – люди так і тягнуться до нього, згодні назирці за ним ходити.
– Тільки дебіли.
– Атож, Райлі так і сказав. Не схоже, щоб уплив Рауля поширювався на… – Дієго чудово зімітував інтонацію Райлі, – «ручних діток».
– Ручних?
– Я так розумію, він мав на увазі таких як ми – здатних подеколи вмикати мозок.
Мені не сподобалося, що хтось вважає мене «ручною». Якщо так подумати, це не надто приємне визначення. Перефразоване означення Дієго звучало набагато краще.
– Скидається на те, що Райлі не без підстав потребує лідерського таланту Рауля – щось десь затівається.
Коли він це сказав, у мене по спині пробіг дивний холодок, і я виструнчилася.
– Що саме?
– Ти гадаєш, чого це Райлі весь час напосідається на нас, щоб ми поменше звертали на себе увагу?
Перш ніж відповісти, якусь мить я повагалася. Не такого питання я очікувала від правої руки Райлі. Та к наче Дієго ставив настанови Райлі під сумнів. Чи, може, Дієго шпигує для Райлі? Розвідує, щó «дітки» про нього думають? Але чомусь я в це не вірила. Багряні очі Дієго були відкриті й викликали довіру. Та й чого б це Райлі переймався через нас? Може, те, що патякають про Дієго, не має під собою жодного ґрунту. Звичайні плітки.
Тому я відповіла щиро.
– Атож, я й сама про це весь час міркую.
– Ми ж не єдині вурдалаки у світі, – серйозно зронив Дієго.
– Знаю. Райлі іноді щось таке натякає. Але ж не може в світі бути багато вампірів. Бо в іншому разі ми б їх помітили, хіба ні?
Дієго кивнув.
– Я теж так уважаю. Ось чому вельми дивно, що вона продовжує створювати новеньких, як гадаєш?
Я нахмурилася.
– Справді дивно. Бо ж насправді Райлі байдуже до нас… – я зробила паузу, чекаючи, щоб Дієго заперечив. Але він не зронив ні слова. Просто чекав, легенько кивнувши на згоду, тож я продовжила. – І вона навіть на очі нам не показується. Ти маєш рацію. А я й не подумала! Ну, я взагалі останнім часом мало думала… Ладно, проїхали… Але для чого їм потрібні ми?
Дієго звів брову.
– Хочеш почути мою думку?
Я обережно кивнула. Проте зараз моя настороженість не мала нічого спільного з самим Дієго.
– Як я вже казав, щось насувається. Гадаю, їй потрібен захист, і на передній край вона виставила Райлі.
Коли я це обміркувала, на мене мов приску сипонули.
– То чому ж нам нічого не кажуть? Невже нам не треба триматися насторожі абощо?
– В цьому був би сенс, – погодився Дієго.
Довгу секунду ми з ним мовчки витріщалися одне на одного. Мені більше нíчого було сказати, і йому, здається, теж.
Нарешті я скривилася й бовкнула:
– Не знаю, чи купилася б я на таку дурницю – буцімто Рауль має якісь особливі вміння.
Дієго розреготався.
– З цим важко посперечатися, – мовив він і визирнув у вікно – було ще темно, але ранок насувався. – Час вичерпано. Якщо не хочемо підсмажитися, краще повертатися додому.
– «Попіл, попіл, попільниця…» – замугикала я собі під ніс, зводячись на ноги та згрібаючи книжки.
Дієго гигикнув.
Дорогою додому ми ще раз ненадовго зупинилися – зазирнули у сусідній відділ і прихопили кілька пакетів із застібками та два наплічники. Всі книжки я запакувала у два пакети – мене дратують підмочені сторінки.
І ми по дахах знову побігли до води. На сході ледве-ледве починало сіріти небо. В затоку ми пірнули просто під носом у двох сторожів баржі, які й близько нічого не помітили, – пощастило їм, що я була неголодна, адже опинилися вони так близько, що самоконтроль міг мені зрадити; крізь темну воду ми попливли до будинку Райлі.
Спершу я й не здогадувалася, що ми пливемо наввипередки. Просто старалася гребти воду чимшвидше, адже небо дедалі яснішало. Ще ніколи я так не запізнювалася. Якщо бути відвертою з собою, треба визнати, що як на вампіра я доволі нудна: не порушую правил, не створюю проблем, тримаюся найвідлюдькуватішого хлопця в нашому товаристві, завжди вчасно повертаюся додому.
Аж тут Дієго наддав ходу. Добряче випередив мене, з посмішкою озирнувся, наче казав: що, не можеш наздогнати? – і знову помчав уперед.
Ну, на таке я не згодна! Не пам’ятаю, чи в минулому житті я переймалася через суперництво – зараз усе колишнє здавалося далеким і неважливим, – та схоже, щось таке в мені дрімало, бо я миттю відгукнулася на виклик. Із Дієго був неабиякий пливець, але я була міцніша, особливо зважаючи на нещодавній бенкет.
Проминаючи свого напарника, самими вустами я кинула: «Бувай здоровий!» – не впевнена, чи він це зауважив.
Дієго загубився в темній воді далеко позаду мене, та я навіть не озирнулася – не хотіла марнувати час, щоб пересвідчитися, наскільки я його обігнала. Просто летіла через затоку, аж доки не врізалася в піщане дно острова, де ми замешкали останнім часом. Попереднім нашим прихистком була простора хатина в Сніговілі-на-Краю-Землі, загубленому серед Каскадних гір. Теперішній дім, як і попередній, був віддалений, мав чималий підвал, а ще його мешканці нещодавно відійшли в кращий світ.
Я випірнула на мілководдя кам’янистого пляжу, зачепилася пальцями за гострий виступ пісковику й стрибнула. В ту мить як я вхопилася за стовбур сосни, що нависала над водою, і перелетіла через скелю, Дієго винирнув із води.
Коли я легко приземлилася на пальчики, одразу дві речі привернули мою увагу. По-перше, було дуже ясно. По-друге, будинок зник.
Ну, не зовсім зник. Дещо з нього ще можна було роздивитися, але залишилося від нього мало. Обгорілий дах, поламаний і безформний, рухнув – упав навіть нижче рівня дверей.
Сонце швидко викочувалося на небо. Чорні сосни починали потроху зеленіти. Ось-ось їхні світлі верхівки вирізнятимуться на чорному тлі – і тоді мені прийде кінець.
Справжній кінець, смерть. Друге життя вічно спраглого супергероя згорить у полум’ї. Можу тільки уявити, яким болючим буде вогонь.
Не вперше я бачила, як горить наша домівка, – зважаючи на постійні бійки та займання в підвалі, будинки зазвичай трималися щонайбільше кілька тижнів, – проте вперше я спостерігала сцену руйнації у загрозливому промінні вранішнього світла.
Дієго приземлився позаду мене, і я злякано хапнула ротом повітря.
– Може, закопаємося під дах? – прошепотіла я. – Буде там безпечно – чи…
– Не втрачай голови, Брі, – занадто спокійно сказав Дієго. – Я знаю краще місце. Ходімо.
І він дуже зграбно зістрибнув зі стрімкої кручі назад у воду.
Я боялася, що вода не здатна буде затримати сонячне проміння. Хоча… якщо ми під водою, ми ж не зможемо загорітися? Та все одно цей план мені не подобався.
Однак замість закопатися серед залишків зруйнованого будинку, я стрибнула зі скелі вслід за Дієго. Не знаю, що мною керувало, і це було дивно. Бо зазвичай я не відступала від правил – чинила як заведено, намагалась поводитися мудро.
У воді я швидко наздогнала Дієго. Він знову мчав як на злам голови, але цього разу без жодних жартів. Він утікав від сонця.
Дієго обігнув скелястий острівець і пірнув глибше. Я здивувалася, що мій напарник не врізався в кам’янисте дно затоки; ще більше я здивувалася, відчувши теплий струмінь підводної течії там, де, мені здавалося, дно щільно вкривала оголена порода.
Мудрий Дієго – розшукав таку місцину! Звісно, мало приємного просидіти в печері під водою цілісінький день (за кілька годин неможливість дихати починала страшенно дратувати), проте це значно краще, ніж обернутися на попіл. Мені давно слід було подумати про таку схованку, як у Дієго. Подумати ще про щось, окрім крові. Підготуватися до несподіванок.
Дієго й далі звивався вузенькою ущелиною, яка зміїлася поміж скель. Вода тут була чорна як чорнило. Безпечна. Плисти по-справжньому тут було неможливо – замало місця, тож я вчинила, як Дієго: притримуючись за в’юнку стіну ущелини, просто пересувалася вперед. Аж тут Дієго випірнув на поверхню.
За півсекунди я вистрибнула з води за ним.
Печера – не більш як вузька нора завширшки з «фольксваген-жук», а заввишки навіть менша. У глибині було трохи місця, де можна було б згорнутися калачиком, але звідти пробивалося свіже повітря. Пальці Дієго залишили на вапнякових стінах печери чимало відбитків.
– Миленьке місце, – пробурмотіла я.
– Тут краще, ніж за спиною Бридкого Фреда, – посміхнувся Дієго.
– Не можу не погодитися. М-м-м… Дякую.
– Та будь ласка.
У темряві ми довгу хвилю вивчали одне одного. Обличчя Дієго було гладеньким і спокійним. Опинись я тут – на обмеженому просторі, у вимушеній близькості – з Кевіном, Крісті чи з будь-ким іншим, я б місця не знаходила від жаху. Я відчувала запах Дієго повсюди. Щомиті на мене чигала смерть. Але Дієго тримався так урівноважено! Ніхто більше так не поводився.
– Скільки тобі? – раптом запитав він.
– Три місяці, я ж тобі казала.
– Я не те маю на увазі. Скільки років тобі було перед тим? Отак, напевно, треба було спитати.
Я ніяково відхилилася, коли збагнула, що він каже про моє людське життя. Ми про таке ніколи не говорили. Ніхто його навіть згадувати не волів. Проте зараз я не хотіла обривати розмову. Адже просто балакати – це було щось новеньке, щось незвичайне. Я завагалася, а Дієго чекав із зацікавленим виразом обличчя.
– Мені було, гадаю, п’ятнадцять. Майже шістнадцять. Я точно не пам’ятаю дня… Здається, я ще не відсвяткувала свого шістнадцятого дня народження…
Я спробувала пригадати точніше, але останні голодні місяці розмилися нечіткою плямою, і в мене дивним чином починала боліти голова, коли я намагалася зосередитись. Потрусивши головою, я облишила марні спроби.
– А тобі?
– Мені вже виповнилося вісімнадцять, – сказав Дієго. – Я був так близько!..
– Близько до чого?
– До свободи, – мовив він, нічого не пояснюючи.
На хвильку запала ніякова тиша, а тоді Дієго змінив тему.
– Ти непогано трималась, опинившись у нових умовах, – сказав він, поглядом оцінюючи мої схрещені руки, притиснуті одне до одного коліна. – Ти вижила – уникала непотрібної уваги, нікуди не лізла.
Я стенула плечима, а тоді задерла рукав футболки на лівій руці, показуючи Дієго тоненький білий шрам біля плеча.
– Одного разу від мене відірвали дещицю, – зізналась я, – але вдалося відібрати руку назад, перш ніж Джен її підсмажила. Райлі показав мені, як прилаштувати руку назад.
Дієго сухо всміхнувся і пальцем торкнувся свого правого коліна. Мабуть, під джинсами теж ховався шрам.
– Таке з усіма трапляється.
– Ой! – скривилась я.
– Серйозно, – кивнув Дієго. – Але я не беру своїх слів назад – ти дуже врівноважена вурдалачка.
– Маю подякувати за комплімент?
– Я просто міркую вголос, намагаюся дещо зрозуміти.
– Дещо – це що?
– Що тут насправді відбувається, – нахмурився він. – Що замислив Райлі. Чому він постачає їй таких різних «діток». І чому для нього байдуже, буде це хтось як ти – чи якийсь бевзь типу Кевіна.
З його слів виходило, він знає Райлі не більше, ніж я.
– Що ти маєш на увазі – «хтось як я»? – запитала я.
– Саме такими як ти – кмітливими – і мав би зацікавитися Райлі, а не отими горлорізами, яких раз у раз приводить Рауль. Б’юсь об заклад, коли ти була людиною, ти не опустилася до якоїсь дешевої повії.
Зачувши останнє слово, я ніяково ворухнулася. Дієго чекав на мою відповідь, наче не сказав нічого дивного. Я глибоко вдихнула і спробувала пригадати.
– Ще ні, але наближалася, – зізналась я за кілька секунд, протягом яких він терпляче чекав. – Ще ні, але за декілька тижнів… – я стенула плечима. – Знаєш, я не дуже добре пам’ятаю своє минуле, але пригадую, що думала: нема на цій землі нічого такого сильного, як голод. Як виявилося, спрага ще гірша.
Дієго засміявся.
– Правду мовиш, сестро!
– А ти? Ти не був із важких підлітків, які втекли з дому, як ми всі?
– О, я був із важких, це понад усякий сумнів, – він різко урвав мову.
Проте я теж умію тихенько сидіти й чекати відповідей на незручні запитання. Отож я просто втупилася в Дієго.
Він зітхнув. Аромат його подиху був досить приємний. Усі ми солодко пахнемо, але у Дієго було ще щось – наче якась приправа, кориця або гвоздика.
– Намагався триматися подалі від вуличних хлопців. Старанно вчився. Хотів вирватися з гетто, розумієш? Вступити в коледж. Стати кимось. Але був у нас хлопець, дуже схожий на Рауля. У нього було життєве кредо: приєднуйся або помри. Я на це не купився, намагався триматися від його банди подалі. Був обережний. Вижив, – Дієго раптово урвав мову, заплющивши очі.
Але я ще не закінчила тиснути на нього.
– І?
– Мій молодший брат не поводився так само обережно, як я.
Я саме збиралася запитати, що сталося з братом: він приєднався чи помер, проте вираз на обличчі Дієго був красномовнішим за відповідь. Я відвела очі вбік, не знаючи, як реагувати. Не могла щиро співчувати ні його втраті, ні його болю від цієї втрати. Адже в моєму минулому житті не лишилося нічого, за чим би я сумувала. Невже відмінність у цьому? Може, саме тому Дієго не опирається спогадам, які всі ми намагаємося стерти з пам’яті?
Проте я й досі не знала всього. Райлі… біль… Хотіла б я послухати цю частину історії, але в ту мить відчувала, що не маю права вимагати від Дієго відповіді.
Та моїй цікавості пощастило: за хвильку Дієго і сам продовжив оповідь.
– Я втратив голову. Украв у приятеля рушницю й вийшов на справжнісіньке полювання, – він похмуро гигикнув. – Тоді, щоправда, поганенький із мене був мисливець. Але я поклав-таки хлопця, який убив мого брата, перш ніж його приятелі поклали мене. Решта банди оточила мене на темній алеї. Аж раптом з’явився Райлі – просто вигулькнув між ними і мною. Пам’ятаю, я подумав, що в житті не бачив такого блідого хлопця. Коли в нього почали стріляти, він навіть не поглянув у той бік. Наче кулі були просто мухи. І знаєш, що він мені сказав? Він сказав: «Хочеш нового життя, дитинко?»
– Ха! – реготнула я. – Тобі пощастило більше, ніж мені. Бо мені він просто сказав: «Хочеш бутерброд, дитинко?»
Я досі пам’ятала, який вигляд тієї ночі мав Райлі, хоча цей образ зараз був дещо розмитий, бо тоді мої очі ще не мали сьогоднішньої гостроти. Це був гарячий хлопчина, я таких у житті не бачила, високий білявець, ідеальний у кожній дрібничці. Я була певна, що за темними окулярами, яких він ніколи не знімав, мають ховатися такі самі неперевершені очі. А голос він мав такий лагідний, такий добрий! Я думала, що здогадалася, чого він попросить як плату за обід, і була готова сплатити таку ціну. І не тому, що він був такий уродливець, – просто вже два тижні я харчувалася самими недоїдками. Але виявилося, що він захотів дечого іншого.
Почувши про бутерброд, Дієго розреготався.
– Либонь, ти добряче зголодніла!
– Атож.
– А чого ж ти була така голодна?
– Бо впорола дурницю й утекла з дому до того, як отримала водійські права. Справжньої роботи я знайти не могла, а злодюжка з мене вийшов нікчемний.
– Від чого ж ти тікала?
Я на мить завагалася. Коли я добре зосереджувалася, спогади начебто прояснювалися, та я не була певна, що хочу їх іще раз пережити.
– Ой, та годі тобі, – підохотив мене Дієго, – я ж тобі все розповів.
– Так, розповів. О’кей. Я втікала від батька. Він мене весь час лупцював. Мабуть, так само він обходився і з матір’ю, поки вона не накивала п’ятами. Тоді я була зовсім маленька – нічого не розуміла. З роками все тільки погіршувалося. Я подумала, якщо затримаюся вдома ще трохи, можу взагалі позбутися життя. Батько казав, якщо я втечу, то здохну з голоду. Як виявилося, він мав рацію – за все життя тільки в цьому він мав рацію. Але я про це стараюся не згадувати.
– Важко викликати в пам’яті давні події, правда ж? – із розумінням кивнув Дієго. – Все таке розмите й тьмяне!
– Це наче дивитися очима, в які понабивалося багнюки.
– Непогано сформульовано, – зробив він мені комплімент. Він прискалив до мене око, наче силкувався роздивитися, а тоді заходився терти очі.
Ми розсміялися одночасно. Дивно.
– Здається, я ще ні з ким так не сміявся відтоді, як зустрів Райлі, – зауважив Дієго, озвучуючи мої власні думки. – Мило. І ти мила. Не така, як решта. Ти бодай колись пробувала з кимось із них побалакати?
– Нє-а, і не намагалася.
– І нічого не втратила. Отож, як я і казав – невже Райлі не хотілося трішки підвищити планку й оточити себе гідними вурдалаками? Якщо він збирається захищати її, то чи не краще залучати до цього кмітливих вампірів?
– Значить, Райлі зовсім не потрібні кебетні спільники, – припустила я. – Він дбає тільки за чисельність.
Дієго поміркував, стиснувши губи.
– Наче в шахах – йому не потрібні ферзі та слони.
– Тільки пішаки, – втямила я.
Довгу хвилю ми просто витріщалися одне на одного.
– Щось мені не хочеться про це думати, – зронив Дієго.
– Гаразд, то що нам робити? – спитала я, автоматично вживши множину. Наче ми з Дієго – команда.
Він якусь хвильку міркував над моїми словами, і видно було, що йому ніяково, тож я пошкодувала про оте «ми». Аж раптом він сказав:
– А що ми можемо робити, коли гадки не маємо, що відбувається?
Виходить, він був не проти команди, і від цього мені стало неймовірно добре – я вже й не пригадувала, коли востаннє мені було так добре.
– Гадаю, – мовила я, – нам варто нашорошити вуха, триматися насторожі, спробувати все з’ясувати.
Дієго кивнув.
– І ще слід добре обмізкувати все, що казав і робив Райлі, – він замислився на хвильку. – Знаєш, я колись уже намагався витягнути з Райлі інформацію, але він просто не звернув на мої питання уваги. Сказав мені перейматися важливішими справами – наприклад, спрагою. Тоді я здебільшого тільки про спрагу й думав. Райлі відіслав мене на полювання, і я про все забув…
Я спостерігала, як погляд його туманиться, коли він намагається зосередитися на давніх спогадах про Райлі, й не могла не подумати: для мене Дієго був першим другом у моєму новому житті, та я не була першим другом у його новому житті.
Зненацька він знову пильно глянув на мене.
– Отож, що ми знаємо про Райлі?
Я напружилася, пригадуючи останні три місяці.
– Знаєш, він небагато нам розповідає. Тільки ділиться азами вурдалацького життя.
– Отже, треба слухати уважніше, читати між рядків.
Ми посиділи мовчки, зважуючи останні слова. Я усвідомлювала, як багато я ще не знаю. І чому я до сьогодні ні про що й не думала хвилюватися? Наче розмова з Дієго дивним чином прочистила мені мізки. Вперше за три місяці кров відсунулася з чільного місця.
На довгу хвилину запала мовчанка. Чорна діра, з якої в печеру просочувалося свіже повітря, більше не була такою чорною. Зараз вона стала радше темно-сірою і щохвилини світлішала. Дієго зауважив, як я нервово поглядаю в той бік.
– Не хвилюйся, – заспокоїв він мене. – В сонячні дні сюди пробивається тільки слабеньке тьмяне світло. Але воно не пече, – знизав він плечима.
Я притиснулася до заглибини в землі, куди потроху всотувалася вода, щойно хвилі відступили з відпливом.
– Серйозно, Брі, я вже не раз удень пересиджував тут. Я розповідав Райлі про цю печеру – про те, що тут здебільшого повно води, і він сказав, що кращого місця не знайти, якщо хочеш утекти на якийсь час із божевільні. Поглянь на мене – ніде немає опіків.
Я завагалася, не в змозі не думати про те, наскільки його стосунки з Райлі відрізнялися від моїх. Брови Дієго злетіли вгору, він чекав на відповідь.
– Немає, – нарешті вичавила я. – Але…
– Дивись, – вигукнув він нетерпляче. Він прудко підповз до виходу й вистромив назовні руку по саме плече. – Нічого не сталося!
Я коротко кивнула.
– Розслабся! Дивись, я ще й не так можу! – з цими словами він витнув із печери голову й почав дертися нагору.
– Дієго, не треба!
Та він уже зник із поля зору.
– Дієго, я не хвилююся, правда! Спускайся!
Він сміявся – звук долинав іздалеку, наче він уже встиг відповзти на кілька кроків. Мені хотілося побігти за ним, ухопити його за ногу й затягнути назад у печеру, але від переживань я не могла й поворухнутися. Це ж безглуздо – ризикувати життям для того, щоб урятувати незнайомця! Але в мене ще не було друга, ближчого за Райлі. Якщо зараз усе обірветься, навіть після цієї однієї-єдиної ночі важко буде повернутися до попереднього життя – коли нема з ким перемовитися й словом.
– No estoy quemando,[2] – гукнув він униз до мене, піддражнюючи. – Стривай… Що це?… А-а-ах!..
– Дієго!
Одним стрибком я перетнула печеру й вистромила голову в прохід. Обличчя Дієго вигулькнуло за кілька дюймів[3] від мого.
– Гав!
Я смикнулася від нього – інстинктивно, за старою звичкою.
– Дуже смішно, – сухо зронила я, відсуваючись, аби він міг спуститися назад у печеру.
– Розпружся, дівчино. Я все перевірив. Непряме сонячне проміння нам не шкодить.
– Ти хочеш сказати, що я можу сховатися в тіні гарного розлогого дерева – і все буде гаразд?
Він якусь хвилю повагався, наче вирішуючи, чи варто звірятися мені, а тоді тихо промовив:
– Одного разу я так і вчинив.
Я витріщилася на нього, чекаючи, коли він нарешті вишкіриться. Адже то був жарт!
Проте Дієго лишався серйозний.
– Райлі казав… – почала була я, але не договорила.
– Знаю, що казав Райлі, – кивнув Дієго. – Може, він просто знає не так багато, як вдає.
– Але ж Шеллі та Стів! Даґ і Адам! І той рудочубий хлопчисько… Всі вони… Вони померли, тому що вчасно не повернулися додому! Райлі бачив попіл…
Брови Дієго сердито зійшлися на переніссі.
– Всі знають, – провадила я, – що в старі часи вурдалаки змушені були вдень лежати в домовинах, щоб не потрапити під сонячне проміння. Це ж усім відомо, Дієго!
– Еге ж. Та к розповідається в усіх переказах.
– Та й який сенс Райлі замикати нас у світлонепроникному підвалі – в цій колективній труні – на цілісінькі дні? Ми тільки те й робимо, що все ламаємо, і йому доводиться розбороняти бійки, і в хаті стоїть постійний розгардіяш. Не кажи, що Райлі отримує від цього задоволення.
Почувалась я дивно – відчуття ніяковості було знайомим, але забутим. Колись я часто так сиділа – через столик від когось. Ми просто теревенили, і навіть не думали про життя чи смерть, спрагу чи кров. Але то було в моєму розмитому минулому.
А востаннє отак через столик я сиділа із Райлі. Було чимало підстав постаратися не згадувати тієї ночі.
– Як це так, що в будинку ти ніколи не впадаєш в око? – знагла запитав Дієго. – Де ти ховаєшся?
Я водночас реготнула й скривилася.
– Зазвичай я тримаюся позаду Бридкого Фреда.
Дієго наморщив носа.
– Серйозно? Як ти його витримуєш?
– До всього звикаєш. Позаду нього не так і погано, як попереду. Хай там як, а це найкраще місце для сховку. Ніхто й близько не підходить до Фреда.
Дієго кивнув, досі не змінивши бридливого виразу обличчя.
– Правда, правда. Шанс вижити.
Я стенула плечима.
– А ти знаєш, що Райлі дуже прихильний до Фреда? – запитав Дієго.
– Справді? Як так?
Бридкого Фреда всі просто терпіти не могли. Тільки я наважувалася скласти йому компанію, і то лише з метою виживання.
Дієго змовницьки нахилився до мене. Я вже так звикла до його дивної поведінки, що навіть не здригнулася.
– Я чув, як Райлі розмовляв по телефону із нею. Я сіпнулася.
– Отож, – зронив Дієго співчутливо. Звісно, немає нічого дивного в тому, що ми здатні співчувати одне одному, коли йдеться про неї. – Це було кілька місяців тому. І Райлі говорив про Фреда – його просто розпирало. З його злів я зрозумів, що деякі вурдалаки мають особливі вміння. Я маю на увазі, значно більші, ніж звичайні вампіри. А вона саме таких і шукає. У кого є дар-р-р…
Він так довго тягнув останній звук, що мені здалося, ніби він у голові по буквах пише це слово.
– Дар?
– Схоже, вміння можуть бути різні – і читання думок, і здатність вистежувати собі подібних, і навіть передбачення майбутнього.
– Та ну тебе!
– Я не жартую. Мені здається, дар Фреда – не підпускати до себе інших. Він наче вкладає нам цю думку в голову. Змушує нас відчувати відразу, коли ми опиняємося поблизу нього.
– І що ж тут хорошого?
– Він досі живий, хіба ні? І ти досі жива, забула?
Я кивнула.
– Не забула. А Райлі більше ні про кого не говорив?
Я спробувала пригадати, чи не відчувала нічого дивного в комусь іншому, проте Фред був єдиний у своєму роді. Оті клоуни, які сьогодні на темній алеї корчили з себе суперменів, не вміли нічого більшого за решту з нас.
– Ще він згадував Рауля, – сказав Дієго, опускаючи кутик рота.
– І яка така обдарованість у Рауля? Супертупість?
Дієго пирхнув.
– І це також. Але Райлі вважає, що Рауль має в собі щось магнетичне – люди так і тягнуться до нього, згодні назирці за ним ходити.
– Тільки дебіли.
– Атож, Райлі так і сказав. Не схоже, щоб уплив Рауля поширювався на… – Дієго чудово зімітував інтонацію Райлі, – «ручних діток».
– Ручних?
– Я так розумію, він мав на увазі таких як ми – здатних подеколи вмикати мозок.
Мені не сподобалося, що хтось вважає мене «ручною». Якщо так подумати, це не надто приємне визначення. Перефразоване означення Дієго звучало набагато краще.
– Скидається на те, що Райлі не без підстав потребує лідерського таланту Рауля – щось десь затівається.
Коли він це сказав, у мене по спині пробіг дивний холодок, і я виструнчилася.
– Що саме?
– Ти гадаєш, чого це Райлі весь час напосідається на нас, щоб ми поменше звертали на себе увагу?
Перш ніж відповісти, якусь мить я повагалася. Не такого питання я очікувала від правої руки Райлі. Та к наче Дієго ставив настанови Райлі під сумнів. Чи, може, Дієго шпигує для Райлі? Розвідує, щó «дітки» про нього думають? Але чомусь я в це не вірила. Багряні очі Дієго були відкриті й викликали довіру. Та й чого б це Райлі переймався через нас? Може, те, що патякають про Дієго, не має під собою жодного ґрунту. Звичайні плітки.
Тому я відповіла щиро.
– Атож, я й сама про це весь час міркую.
– Ми ж не єдині вурдалаки у світі, – серйозно зронив Дієго.
– Знаю. Райлі іноді щось таке натякає. Але ж не може в світі бути багато вампірів. Бо в іншому разі ми б їх помітили, хіба ні?
Дієго кивнув.
– Я теж так уважаю. Ось чому вельми дивно, що вона продовжує створювати новеньких, як гадаєш?
Я нахмурилася.
– Справді дивно. Бо ж насправді Райлі байдуже до нас… – я зробила паузу, чекаючи, щоб Дієго заперечив. Але він не зронив ні слова. Просто чекав, легенько кивнувши на згоду, тож я продовжила. – І вона навіть на очі нам не показується. Ти маєш рацію. А я й не подумала! Ну, я взагалі останнім часом мало думала… Ладно, проїхали… Але для чого їм потрібні ми?
Дієго звів брову.
– Хочеш почути мою думку?
Я обережно кивнула. Проте зараз моя настороженість не мала нічого спільного з самим Дієго.
– Як я вже казав, щось насувається. Гадаю, їй потрібен захист, і на передній край вона виставила Райлі.
Коли я це обміркувала, на мене мов приску сипонули.
– То чому ж нам нічого не кажуть? Невже нам не треба триматися насторожі абощо?
– В цьому був би сенс, – погодився Дієго.
Довгу секунду ми з ним мовчки витріщалися одне на одного. Мені більше нíчого було сказати, і йому, здається, теж.
Нарешті я скривилася й бовкнула:
– Не знаю, чи купилася б я на таку дурницю – буцімто Рауль має якісь особливі вміння.
Дієго розреготався.
– З цим важко посперечатися, – мовив він і визирнув у вікно – було ще темно, але ранок насувався. – Час вичерпано. Якщо не хочемо підсмажитися, краще повертатися додому.
– «Попіл, попіл, попільниця…» – замугикала я собі під ніс, зводячись на ноги та згрібаючи книжки.
Дієго гигикнув.
Дорогою додому ми ще раз ненадовго зупинилися – зазирнули у сусідній відділ і прихопили кілька пакетів із застібками та два наплічники. Всі книжки я запакувала у два пакети – мене дратують підмочені сторінки.
І ми по дахах знову побігли до води. На сході ледве-ледве починало сіріти небо. В затоку ми пірнули просто під носом у двох сторожів баржі, які й близько нічого не помітили, – пощастило їм, що я була неголодна, адже опинилися вони так близько, що самоконтроль міг мені зрадити; крізь темну воду ми попливли до будинку Райлі.
Спершу я й не здогадувалася, що ми пливемо наввипередки. Просто старалася гребти воду чимшвидше, адже небо дедалі яснішало. Ще ніколи я так не запізнювалася. Якщо бути відвертою з собою, треба визнати, що як на вампіра я доволі нудна: не порушую правил, не створюю проблем, тримаюся найвідлюдькуватішого хлопця в нашому товаристві, завжди вчасно повертаюся додому.
Аж тут Дієго наддав ходу. Добряче випередив мене, з посмішкою озирнувся, наче казав: що, не можеш наздогнати? – і знову помчав уперед.
Ну, на таке я не згодна! Не пам’ятаю, чи в минулому житті я переймалася через суперництво – зараз усе колишнє здавалося далеким і неважливим, – та схоже, щось таке в мені дрімало, бо я миттю відгукнулася на виклик. Із Дієго був неабиякий пливець, але я була міцніша, особливо зважаючи на нещодавній бенкет.
Проминаючи свого напарника, самими вустами я кинула: «Бувай здоровий!» – не впевнена, чи він це зауважив.
Дієго загубився в темній воді далеко позаду мене, та я навіть не озирнулася – не хотіла марнувати час, щоб пересвідчитися, наскільки я його обігнала. Просто летіла через затоку, аж доки не врізалася в піщане дно острова, де ми замешкали останнім часом. Попереднім нашим прихистком була простора хатина в Сніговілі-на-Краю-Землі, загубленому серед Каскадних гір. Теперішній дім, як і попередній, був віддалений, мав чималий підвал, а ще його мешканці нещодавно відійшли в кращий світ.
Я випірнула на мілководдя кам’янистого пляжу, зачепилася пальцями за гострий виступ пісковику й стрибнула. В ту мить як я вхопилася за стовбур сосни, що нависала над водою, і перелетіла через скелю, Дієго винирнув із води.
Коли я легко приземлилася на пальчики, одразу дві речі привернули мою увагу. По-перше, було дуже ясно. По-друге, будинок зник.
Ну, не зовсім зник. Дещо з нього ще можна було роздивитися, але залишилося від нього мало. Обгорілий дах, поламаний і безформний, рухнув – упав навіть нижче рівня дверей.
Сонце швидко викочувалося на небо. Чорні сосни починали потроху зеленіти. Ось-ось їхні світлі верхівки вирізнятимуться на чорному тлі – і тоді мені прийде кінець.
Справжній кінець, смерть. Друге життя вічно спраглого супергероя згорить у полум’ї. Можу тільки уявити, яким болючим буде вогонь.
Не вперше я бачила, як горить наша домівка, – зважаючи на постійні бійки та займання в підвалі, будинки зазвичай трималися щонайбільше кілька тижнів, – проте вперше я спостерігала сцену руйнації у загрозливому промінні вранішнього світла.
Дієго приземлився позаду мене, і я злякано хапнула ротом повітря.
– Може, закопаємося під дах? – прошепотіла я. – Буде там безпечно – чи…
– Не втрачай голови, Брі, – занадто спокійно сказав Дієго. – Я знаю краще місце. Ходімо.
І він дуже зграбно зістрибнув зі стрімкої кручі назад у воду.
Я боялася, що вода не здатна буде затримати сонячне проміння. Хоча… якщо ми під водою, ми ж не зможемо загорітися? Та все одно цей план мені не подобався.
Однак замість закопатися серед залишків зруйнованого будинку, я стрибнула зі скелі вслід за Дієго. Не знаю, що мною керувало, і це було дивно. Бо зазвичай я не відступала від правил – чинила як заведено, намагалась поводитися мудро.
У воді я швидко наздогнала Дієго. Він знову мчав як на злам голови, але цього разу без жодних жартів. Він утікав від сонця.
Дієго обігнув скелястий острівець і пірнув глибше. Я здивувалася, що мій напарник не врізався в кам’янисте дно затоки; ще більше я здивувалася, відчувши теплий струмінь підводної течії там, де, мені здавалося, дно щільно вкривала оголена порода.
Мудрий Дієго – розшукав таку місцину! Звісно, мало приємного просидіти в печері під водою цілісінький день (за кілька годин неможливість дихати починала страшенно дратувати), проте це значно краще, ніж обернутися на попіл. Мені давно слід було подумати про таку схованку, як у Дієго. Подумати ще про щось, окрім крові. Підготуватися до несподіванок.
Дієго й далі звивався вузенькою ущелиною, яка зміїлася поміж скель. Вода тут була чорна як чорнило. Безпечна. Плисти по-справжньому тут було неможливо – замало місця, тож я вчинила, як Дієго: притримуючись за в’юнку стіну ущелини, просто пересувалася вперед. Аж тут Дієго випірнув на поверхню.
За півсекунди я вистрибнула з води за ним.
Печера – не більш як вузька нора завширшки з «фольксваген-жук», а заввишки навіть менша. У глибині було трохи місця, де можна було б згорнутися калачиком, але звідти пробивалося свіже повітря. Пальці Дієго залишили на вапнякових стінах печери чимало відбитків.
– Миленьке місце, – пробурмотіла я.
– Тут краще, ніж за спиною Бридкого Фреда, – посміхнувся Дієго.
– Не можу не погодитися. М-м-м… Дякую.
– Та будь ласка.
У темряві ми довгу хвилю вивчали одне одного. Обличчя Дієго було гладеньким і спокійним. Опинись я тут – на обмеженому просторі, у вимушеній близькості – з Кевіном, Крісті чи з будь-ким іншим, я б місця не знаходила від жаху. Я відчувала запах Дієго повсюди. Щомиті на мене чигала смерть. Але Дієго тримався так урівноважено! Ніхто більше так не поводився.
– Скільки тобі? – раптом запитав він.
– Три місяці, я ж тобі казала.
– Я не те маю на увазі. Скільки років тобі було перед тим? Отак, напевно, треба було спитати.
Я ніяково відхилилася, коли збагнула, що він каже про моє людське життя. Ми про таке ніколи не говорили. Ніхто його навіть згадувати не волів. Проте зараз я не хотіла обривати розмову. Адже просто балакати – це було щось новеньке, щось незвичайне. Я завагалася, а Дієго чекав із зацікавленим виразом обличчя.
– Мені було, гадаю, п’ятнадцять. Майже шістнадцять. Я точно не пам’ятаю дня… Здається, я ще не відсвяткувала свого шістнадцятого дня народження…
Я спробувала пригадати точніше, але останні голодні місяці розмилися нечіткою плямою, і в мене дивним чином починала боліти голова, коли я намагалася зосередитись. Потрусивши головою, я облишила марні спроби.
– А тобі?
– Мені вже виповнилося вісімнадцять, – сказав Дієго. – Я був так близько!..
– Близько до чого?
– До свободи, – мовив він, нічого не пояснюючи.
На хвильку запала ніякова тиша, а тоді Дієго змінив тему.
– Ти непогано трималась, опинившись у нових умовах, – сказав він, поглядом оцінюючи мої схрещені руки, притиснуті одне до одного коліна. – Ти вижила – уникала непотрібної уваги, нікуди не лізла.
Я стенула плечима, а тоді задерла рукав футболки на лівій руці, показуючи Дієго тоненький білий шрам біля плеча.
– Одного разу від мене відірвали дещицю, – зізналась я, – але вдалося відібрати руку назад, перш ніж Джен її підсмажила. Райлі показав мені, як прилаштувати руку назад.
Дієго сухо всміхнувся і пальцем торкнувся свого правого коліна. Мабуть, під джинсами теж ховався шрам.
– Таке з усіма трапляється.
– Ой! – скривилась я.
– Серйозно, – кивнув Дієго. – Але я не беру своїх слів назад – ти дуже врівноважена вурдалачка.
– Маю подякувати за комплімент?
– Я просто міркую вголос, намагаюся дещо зрозуміти.
– Дещо – це що?
– Що тут насправді відбувається, – нахмурився він. – Що замислив Райлі. Чому він постачає їй таких різних «діток». І чому для нього байдуже, буде це хтось як ти – чи якийсь бевзь типу Кевіна.
З його слів виходило, він знає Райлі не більше, ніж я.
– Що ти маєш на увазі – «хтось як я»? – запитала я.
– Саме такими як ти – кмітливими – і мав би зацікавитися Райлі, а не отими горлорізами, яких раз у раз приводить Рауль. Б’юсь об заклад, коли ти була людиною, ти не опустилася до якоїсь дешевої повії.
Зачувши останнє слово, я ніяково ворухнулася. Дієго чекав на мою відповідь, наче не сказав нічого дивного. Я глибоко вдихнула і спробувала пригадати.
– Ще ні, але наближалася, – зізналась я за кілька секунд, протягом яких він терпляче чекав. – Ще ні, але за декілька тижнів… – я стенула плечима. – Знаєш, я не дуже добре пам’ятаю своє минуле, але пригадую, що думала: нема на цій землі нічого такого сильного, як голод. Як виявилося, спрага ще гірша.
Дієго засміявся.
– Правду мовиш, сестро!
– А ти? Ти не був із важких підлітків, які втекли з дому, як ми всі?
– О, я був із важких, це понад усякий сумнів, – він різко урвав мову.
Проте я теж умію тихенько сидіти й чекати відповідей на незручні запитання. Отож я просто втупилася в Дієго.
Він зітхнув. Аромат його подиху був досить приємний. Усі ми солодко пахнемо, але у Дієго було ще щось – наче якась приправа, кориця або гвоздика.
– Намагався триматися подалі від вуличних хлопців. Старанно вчився. Хотів вирватися з гетто, розумієш? Вступити в коледж. Стати кимось. Але був у нас хлопець, дуже схожий на Рауля. У нього було життєве кредо: приєднуйся або помри. Я на це не купився, намагався триматися від його банди подалі. Був обережний. Вижив, – Дієго раптово урвав мову, заплющивши очі.
Але я ще не закінчила тиснути на нього.
– І?
– Мій молодший брат не поводився так само обережно, як я.
Я саме збиралася запитати, що сталося з братом: він приєднався чи помер, проте вираз на обличчі Дієго був красномовнішим за відповідь. Я відвела очі вбік, не знаючи, як реагувати. Не могла щиро співчувати ні його втраті, ні його болю від цієї втрати. Адже в моєму минулому житті не лишилося нічого, за чим би я сумувала. Невже відмінність у цьому? Може, саме тому Дієго не опирається спогадам, які всі ми намагаємося стерти з пам’яті?
Проте я й досі не знала всього. Райлі… біль… Хотіла б я послухати цю частину історії, але в ту мить відчувала, що не маю права вимагати від Дієго відповіді.
Та моїй цікавості пощастило: за хвильку Дієго і сам продовжив оповідь.
– Я втратив голову. Украв у приятеля рушницю й вийшов на справжнісіньке полювання, – він похмуро гигикнув. – Тоді, щоправда, поганенький із мене був мисливець. Але я поклав-таки хлопця, який убив мого брата, перш ніж його приятелі поклали мене. Решта банди оточила мене на темній алеї. Аж раптом з’явився Райлі – просто вигулькнув між ними і мною. Пам’ятаю, я подумав, що в житті не бачив такого блідого хлопця. Коли в нього почали стріляти, він навіть не поглянув у той бік. Наче кулі були просто мухи. І знаєш, що він мені сказав? Він сказав: «Хочеш нового життя, дитинко?»
– Ха! – реготнула я. – Тобі пощастило більше, ніж мені. Бо мені він просто сказав: «Хочеш бутерброд, дитинко?»
Я досі пам’ятала, який вигляд тієї ночі мав Райлі, хоча цей образ зараз був дещо розмитий, бо тоді мої очі ще не мали сьогоднішньої гостроти. Це був гарячий хлопчина, я таких у житті не бачила, високий білявець, ідеальний у кожній дрібничці. Я була певна, що за темними окулярами, яких він ніколи не знімав, мають ховатися такі самі неперевершені очі. А голос він мав такий лагідний, такий добрий! Я думала, що здогадалася, чого він попросить як плату за обід, і була готова сплатити таку ціну. І не тому, що він був такий уродливець, – просто вже два тижні я харчувалася самими недоїдками. Але виявилося, що він захотів дечого іншого.
Почувши про бутерброд, Дієго розреготався.
– Либонь, ти добряче зголодніла!
– Атож.
– А чого ж ти була така голодна?
– Бо впорола дурницю й утекла з дому до того, як отримала водійські права. Справжньої роботи я знайти не могла, а злодюжка з мене вийшов нікчемний.
– Від чого ж ти тікала?
Я на мить завагалася. Коли я добре зосереджувалася, спогади начебто прояснювалися, та я не була певна, що хочу їх іще раз пережити.
– Ой, та годі тобі, – підохотив мене Дієго, – я ж тобі все розповів.
– Так, розповів. О’кей. Я втікала від батька. Він мене весь час лупцював. Мабуть, так само він обходився і з матір’ю, поки вона не накивала п’ятами. Тоді я була зовсім маленька – нічого не розуміла. З роками все тільки погіршувалося. Я подумала, якщо затримаюся вдома ще трохи, можу взагалі позбутися життя. Батько казав, якщо я втечу, то здохну з голоду. Як виявилося, він мав рацію – за все життя тільки в цьому він мав рацію. Але я про це стараюся не згадувати.
– Важко викликати в пам’яті давні події, правда ж? – із розумінням кивнув Дієго. – Все таке розмите й тьмяне!
– Це наче дивитися очима, в які понабивалося багнюки.
– Непогано сформульовано, – зробив він мені комплімент. Він прискалив до мене око, наче силкувався роздивитися, а тоді заходився терти очі.
Ми розсміялися одночасно. Дивно.
– Здається, я ще ні з ким так не сміявся відтоді, як зустрів Райлі, – зауважив Дієго, озвучуючи мої власні думки. – Мило. І ти мила. Не така, як решта. Ти бодай колись пробувала з кимось із них побалакати?
– Нє-а, і не намагалася.
– І нічого не втратила. Отож, як я і казав – невже Райлі не хотілося трішки підвищити планку й оточити себе гідними вурдалаками? Якщо він збирається захищати її, то чи не краще залучати до цього кмітливих вампірів?
– Значить, Райлі зовсім не потрібні кебетні спільники, – припустила я. – Він дбає тільки за чисельність.
Дієго поміркував, стиснувши губи.
– Наче в шахах – йому не потрібні ферзі та слони.
– Тільки пішаки, – втямила я.
Довгу хвилю ми просто витріщалися одне на одного.
– Щось мені не хочеться про це думати, – зронив Дієго.
– Гаразд, то що нам робити? – спитала я, автоматично вживши множину. Наче ми з Дієго – команда.
Він якусь хвильку міркував над моїми словами, і видно було, що йому ніяково, тож я пошкодувала про оте «ми». Аж раптом він сказав:
– А що ми можемо робити, коли гадки не маємо, що відбувається?
Виходить, він був не проти команди, і від цього мені стало неймовірно добре – я вже й не пригадувала, коли востаннє мені було так добре.
– Гадаю, – мовила я, – нам варто нашорошити вуха, триматися насторожі, спробувати все з’ясувати.
Дієго кивнув.
– І ще слід добре обмізкувати все, що казав і робив Райлі, – він замислився на хвильку. – Знаєш, я колись уже намагався витягнути з Райлі інформацію, але він просто не звернув на мої питання уваги. Сказав мені перейматися важливішими справами – наприклад, спрагою. Тоді я здебільшого тільки про спрагу й думав. Райлі відіслав мене на полювання, і я про все забув…
Я спостерігала, як погляд його туманиться, коли він намагається зосередитися на давніх спогадах про Райлі, й не могла не подумати: для мене Дієго був першим другом у моєму новому житті, та я не була першим другом у його новому житті.
Зненацька він знову пильно глянув на мене.
– Отож, що ми знаємо про Райлі?
Я напружилася, пригадуючи останні три місяці.
– Знаєш, він небагато нам розповідає. Тільки ділиться азами вурдалацького життя.
– Отже, треба слухати уважніше, читати між рядків.
Ми посиділи мовчки, зважуючи останні слова. Я усвідомлювала, як багато я ще не знаю. І чому я до сьогодні ні про що й не думала хвилюватися? Наче розмова з Дієго дивним чином прочистила мені мізки. Вперше за три місяці кров відсунулася з чільного місця.
На довгу хвилину запала мовчанка. Чорна діра, з якої в печеру просочувалося свіже повітря, більше не була такою чорною. Зараз вона стала радше темно-сірою і щохвилини світлішала. Дієго зауважив, як я нервово поглядаю в той бік.
– Не хвилюйся, – заспокоїв він мене. – В сонячні дні сюди пробивається тільки слабеньке тьмяне світло. Але воно не пече, – знизав він плечима.
Я притиснулася до заглибини в землі, куди потроху всотувалася вода, щойно хвилі відступили з відпливом.
– Серйозно, Брі, я вже не раз удень пересиджував тут. Я розповідав Райлі про цю печеру – про те, що тут здебільшого повно води, і він сказав, що кращого місця не знайти, якщо хочеш утекти на якийсь час із божевільні. Поглянь на мене – ніде немає опіків.
Я завагалася, не в змозі не думати про те, наскільки його стосунки з Райлі відрізнялися від моїх. Брови Дієго злетіли вгору, він чекав на відповідь.
– Немає, – нарешті вичавила я. – Але…
– Дивись, – вигукнув він нетерпляче. Він прудко підповз до виходу й вистромив назовні руку по саме плече. – Нічого не сталося!
Я коротко кивнула.
– Розслабся! Дивись, я ще й не так можу! – з цими словами він витнув із печери голову й почав дертися нагору.
– Дієго, не треба!
Та він уже зник із поля зору.
– Дієго, я не хвилююся, правда! Спускайся!
Він сміявся – звук долинав іздалеку, наче він уже встиг відповзти на кілька кроків. Мені хотілося побігти за ним, ухопити його за ногу й затягнути назад у печеру, але від переживань я не могла й поворухнутися. Це ж безглуздо – ризикувати життям для того, щоб урятувати незнайомця! Але в мене ще не було друга, ближчого за Райлі. Якщо зараз усе обірветься, навіть після цієї однієї-єдиної ночі важко буде повернутися до попереднього життя – коли нема з ким перемовитися й словом.
– No estoy quemando,[2] – гукнув він униз до мене, піддражнюючи. – Стривай… Що це?… А-а-ах!..
– Дієго!
Одним стрибком я перетнула печеру й вистромила голову в прохід. Обличчя Дієго вигулькнуло за кілька дюймів[3] від мого.
– Гав!
Я смикнулася від нього – інстинктивно, за старою звичкою.
– Дуже смішно, – сухо зронила я, відсуваючись, аби він міг спуститися назад у печеру.
– Розпружся, дівчино. Я все перевірив. Непряме сонячне проміння нам не шкодить.
– Ти хочеш сказати, що я можу сховатися в тіні гарного розлогого дерева – і все буде гаразд?
Він якусь хвилю повагався, наче вирішуючи, чи варто звірятися мені, а тоді тихо промовив:
– Одного разу я так і вчинив.
Я витріщилася на нього, чекаючи, коли він нарешті вишкіриться. Адже то був жарт!
Проте Дієго лишався серйозний.
– Райлі казав… – почала була я, але не договорила.
– Знаю, що казав Райлі, – кивнув Дієго. – Може, він просто знає не так багато, як вдає.
– Але ж Шеллі та Стів! Даґ і Адам! І той рудочубий хлопчисько… Всі вони… Вони померли, тому що вчасно не повернулися додому! Райлі бачив попіл…
Брови Дієго сердито зійшлися на переніссі.
– Всі знають, – провадила я, – що в старі часи вурдалаки змушені були вдень лежати в домовинах, щоб не потрапити під сонячне проміння. Це ж усім відомо, Дієго!
– Еге ж. Та к розповідається в усіх переказах.
– Та й який сенс Райлі замикати нас у світлонепроникному підвалі – в цій колективній труні – на цілісінькі дні? Ми тільки те й робимо, що все ламаємо, і йому доводиться розбороняти бійки, і в хаті стоїть постійний розгардіяш. Не кажи, що Райлі отримує від цього задоволення.