Страница:
Це був гучний скрегіт, який швидко наближався й ставав дедалі пронизливішим. Здригнувшись, я роззирнулася.
І побачила кілька подій водночас. Жодного ефекту повільної зйомки, як показують у кіно. Навпаки, здавалося, викид адреналіну прискорив роботу мозку і я змогла до деталей роздивитися все, що відбувалося в ту мить.
Едвард Каллен стояв за чотири машини, із жахом дивлячись у мій бік. Його обличчя вирізнялося на тлі моря інших, побілілих від шоку. Але наразі найважливішим об’єктом був темно-синій фургон, що юзом летів із заблокованими колесами, скрегочучи гальмами та виписуючи круги по стоянці. Він от-от мав ударити задній бік пікапа; я стояла просто на його шляху. У мене не було часу навіть заплющити очі.
Та перш ніж я почула страхітливий удар, коли фургон поцілувався із кузовом пікапа, щось сильно вдарило мене з іншого, ніж я очікувала, боку. Голова буцнулася об укритий льодом асфальт, я відчула, як щось тверде і холодне притискає мене до землі. Я лежала на доріжці за жовтою автівкою, припаркованою поруч із пікапом. У мене не було нагоди роздивитися ще щось, оскільки фургон і далі рухався. Із жахливим скреготом він обігнув кузов пікапа і, досі ковзаючи юзом, знову збирався переїхати мене.
Тихе прокляття змусило мене нарешті зрозуміти, що поруч хтось є. Я не могла не впізнати цього голосу. Дві довгі білі руки вилетіли вперед, захищаючи мене; фургон затремтів і зупинився за тридцять сантиметрів від мого обличчя. Сильні руки дивним чином вписалися в глибоку вм’ятину на боці фургона.
Потім вони замелькали, і я бачила лише розмиту картинку. Одна з них раптом сковзнула під фургон; щось потягнуло мене за ноги, і вони зателіпалися, як у гумової ляльки, доки не вдарилися об колесо жовтої машини. По вухах різонув пронизливий металевий звук удару. Фургон зупинився – на асфальті жахливо захрустіло скло – там, де за мить до того лежали мої ноги.
Якусь хвилину на стоянці панувала цілковита тиша. Потім здійнявся неймовірний галас. У цьому несподіваному божевіллі я чула, як безліч людей викрикують моє ім’я. Та незрівнянно чіткіше за ввесь вереск я почула просто біля вуха глибокий схвильований голос Едварда Каллена:
– Як ти, Белло?
– Нормально, – відповіла я чужим голосом. Зробила спробу встати і зрозуміла, що він тримає мене у залізних обіймах.
– Обережно, – попередив він, коли я заборсалася. – Думаю, ти сильно вдарилася головою.
Я відчула пульсуючий біль вище лівого вуха.
– Ого, – здивовано промимрила я.
– Так я і думав.
Неймовірно, але скидалося на те, що Едвард щосили намагається не розсміятися.
– Як у бі… – на півслові я затнулася, намагаючись опанувати себе і зібратися з думками. – Як ти міг так швидко відштовхнути мене?
– Я стояв поруч із тобою, Белло, – знову серйозним тоном відповів він.
Я нарешті сіла, цього разу Едвард відпустив мене, забравши руки з талії і відсунувшись так далеко від мене, як дозволив обмежений простір. Я подивилася на турботливий, відкритий вираз обличчя і знову втратила почуття реальності від сили, що крилася у золотавих очах. Про що я запитувала?
Потім нас знайшли. Люди з натовпу плакали, кричали одне на одного, кричали на нас.
– Не рухайтесь, – наказували нам.
– Витягніть Тайлера з фургона! – гукали інші.
Навколо нас розгорнулася страшенна метушня. Я спробувала підвестися, але холодна рука Едварда натиснула на моє плече.
– Тобі краще якийсь час не рухатися.
– Але мені холодно, – поскаржилась я. Мене здивувало, що він тихенько засміявся. Так тихо, майже нечутно.
– Ти був отам. Ти стояв біля своєї машини, – раптом пригадала я.
Сміх миттєво обірвався. Вираз обличчя став холодним.
– Ні, я був біля тебе.
– Я тебе бачила.
Навколо був хаос. Я чула захриплі голоси дорослих, що прилетіли на стоянку, але вперто продовжувала суперечку. Я не помиляюся, Едварду доведеться це визнати.
– Белло, я стояв поруч із тобою і відштовхнув тебе від місця зіткнення.
Я сповна відчувала неймовірну силу його погляду. Він ніби намагався змусити мене зрозуміти щось винятково важливе.
– Ні, – стиснула я щелепи.
– Будь ласка, Белло, – у його очах майнув золотий спалах.
– Чому? – наполягла я.
– Повір мені, – сказав він благально. М’який голос заполонив простір навколо. Я чула спів сирени.
– Пообіцяй усе мені пояснити пізніше.
– Гаразд, – роздратовано буркнув Едвард, украй виснажений.
– Гаразд, – затято повторила я.
Для того, щоб відсунути фургон від нас на достатню відстань, аби піднести ноші, знадобилося шість працівників швидкої і двоє вчителів – містер Ворнер і тренер Клеп. Едвард навідріз відмовився від такого способу транспортування. Я намагалася вчинити так само, але зрадник розповів їм, що я вдарилася головою і, можливо, у мене струс мозку. Я ледь не померла від приниження, коли на мене надягли корсет для фіксації шийних хребців. Було таке відчуття, що вся школа спостерігала з серйозним виглядом, як мене вантажать у швидку. Едвард поїде на передньому сидінні. Прокляття!
На додачу до всього шеф міського відділку Свон прибув на місце інциденту, перш ніж капосні медики встигли мене звідти евакуювати.
– Белло! – заверещав він у паніці, зрозумівши, хто лежить на ношах.
– Зі мною все гаразд, Чар… тату, – зітхнула я. – Абсолютно нічого серйозного.
Він звернувся до лікаря швидкої по професійний висновок. Замість дослухатися до їхньої розмови, я намагалася зорієнтуватися у хаотичній суміші незрозумілих картинок, що вихором проносилися у голові. Коли мене забрали з-під машини, я побачила глибоку вм’ятину на бампері жовтого авта, дуже чітку вм’ятину, яка повністю співпадала з контурами плечей Едварда… так наче він кинувся на автомобіль з достатньою силою, щоб деформувати метал…
Каллени спостерігали за всім здалеку. Гамма почуттів на їхніх обличчях варіювалася від несхвалення до люті, але не було жодного натяку на стурбованість Едвардовою безпекою.
Я хотіла знайти логічне пояснення, яке пролило б світло на щойно побачене і при цьому виключало би припущення про моє божевілля.
Природно, що поліцейський ескорт супроводжував швидку до лікарні. Я почувалася безглуздо, коли мене заносили всередину. Найгірше, що Едвард граційним рухом просто прослизнув крізь двері. Я заскреготіла зубами.
Мене поклали до відділення інтенсивної терапії – довгої палати з рядом ліжок, розділених пастельними візерунчастими завісами. Медсестра надягла мені на руку тонометр і поклала термометр під язик. Оскільки ніхто не потурбувався опустити завіси, щоб затулити мене від чужих поглядів, я вирішила, що неповинна далі залишати на собі дурнуватий корсет. Тільки-но медсестра пішла, я хутко відстібнула «липучку» і жбурнула його під ліжко.
Тут знову піднялася загальна метушня, до сусіднього ліжка принесли ноші. Під тісно накрученими на голові закривавленими пов’язками я впізнала Тайлера Кроулі з класу правознавства. Тайлерові було у тисячі разів гірше, ніж мені, та він схвильовано дивився на мене.
– Белло, мені так прикро!
– Тайлере, зі мною все гаразд. Маєш жахливий вигляд, як почуваєшся?
Поки ми балакали, медсестри почали знімати з його голови брудні бинти, відкриваючи мільярди неглибоких порізів на лобі й лівій щоці.
Він проігнорував запитання.
– Я думав, що там-таки вб’ю тебе! Я їхав занадто швидко, ожеледиця на дорозі… – він здригнувся від болю, коли медсестра почала обробляти обличчя.
– Не хвилюйся. Ти мене не переїхав. Я жива.
– Як ти так швидко відскочила від фургона? Ти стояла там – і тут тебе нема…
– М-м-м… Едвард Каллен відштовхнув мене. Тайлер мав здивований вигляд.
– Хто?
– Едвард Каллен, він стояв поруч зі мною… – я ніколи не вміла брехати, і цього разу це теж прозвучало непереконливо.
– Каллен? Я його не помітив. Ого, оце реакція, напевно. Він у нормі?
– Гадаю, так. Він десь тут у лікарні, але його не змусили лягати на ноші.
Отже, я не божевільна. Що тоді сталося? Тому, що я побачила, не існує раціонального пояснення.
Мене повезли на рентген. Я сказала, що з моєю головою все гаразд, і не помилилася. Ніякого струсу мозку. Я запитала, чи можу йти, але медсестра відповіла, що спочатку я повинна по говорити з лікарем. Так я в очікуванні застрягла у палаті інтенсивної терапії, як у капкані, змушена вислуховувати безкінечні набридливі Тайлерові вибачення й обіцянки відшкодувати збитки. Не важливо, скільки разів я намагалася довести йому, що зі мною все о’кей, він продовжував займатися самобичуванням. Врешті-решт я заплющила очі й перестала звертати увагу. Він далі виводив повну розкаяння пісню.
– Вона спить? – поцікавився мелодійний голос. Я миттю розплющила очі.
Едвард стояв біля ліжка, самовпевнено посміхаючись. Я пильно поглянула на нього. Це було нелегко – набагато природніше було б пускати очима бісики.
– Гей, Едварде, мені дуже шкода… – почав був Тайлер. Едвард спинив його порухом руки.
– Жертв нема, нема і вбивці, – сказав він, зблиснувши білосніжними зубами і сідаючи на краєчок Тайлерового ліжка, обличчям до мене. Знову самовдоволено посміхнувся. – Ну, і який діагноз? – запитав він мене.
– У мене все в нормі, але мене не хочуть відпускати, – поскаржилась я. – Як вийшло, що на тобі, на відміну від нас, ані подряпини?
– Менше знаєш – ліпше спиш, – відповів він. – Не хвилюйся, я прийшов тебе визволити.
Потім із-за дверей вийшов лікар. Я завмерла з розтуленим ротом. Молодий, світлочубий… і вродливіший за будь-яку кінозірку з екрану, незважаючи на блідість, стомлений вигляд і темні круги попід очима. Судячи зі слів Чарлі, це був батько Едварда.
– Отже, міс Свон, – сказав він неймовірно магнетичним голосом, – як ви почуваєтеся?
– Чудово, – відповіла я, сподіваюсь, востаннє. Він поглянув на рентгенівський знімок, що висів на спеціальній дошці на стіні.
– Ваш рентген не викликає нарікань, – мовив він. – Голова не болить? Едвард казав, що ви доволі сильно забилися.
– Я нормально почуваюся, – повторила я, зітхнувши і швидко кидаючи на Едварда сердитий погляд.
Прохолодні пальці лікаря обережно обмацали мій череп. Доктор Каллен зауважив, коли я скривилася від болю.
– Болить? – запитав він.
– Не дуже.
Вже не дуже.
Я почула смішок і повернулася, щоб побачити заступницьку посмішку Едварда. От тварюка!
– Що ж, ваш батько зараз у кімнаті очікування – можете їхати з ним додому. Але маєте повернутися, якщо відчуєте запаморочення або проблеми із зором.
– Я можу сьогодні повернутися до школи? – запитала я, уявивши, як Чарлі щосили упадатиме за мною.
– Гадаю, сьогодні вам варто відпочити. Я поглянула на Едварда.
– А він повертається на заняття?
– Хтось має повідомити радісну новину про те, що ми живі-здорові, – самовпевнено заявив Едвард.
– Власне кажучи, – виправив його лікар Каллен, – здається, більше половини школи наразі сидить у кімнаті очікування.
– О ні! – простогнала я, затуляючи обличчя руками. Лікар Каллен запитально підняв брови.
– Ви волієте залишитися?
– Ні, ні! – відмахнулась я, звішуючи ноги з ліжка і хвацько зістрибуючи на підлогу. Занадто хвацько. Я перечепилася, і лікар Каллен підхопив мене. Він мав стурбований вигляд.
– Я в нормі, – переконливо мовила я. Лікарю не обов’язково знати, що проблеми з координацією у мене почалися задовго до удару головою.
– Прийміть пару пігулок від болю, – запропонував він, підтримуючи мене.
– Не так воно й болить, – заперечила я.
– По всьому виходить, що вам неймовірно пощастило, – сказав лікар Каллен, усміхаючись і підписуючи історію хвороби каліграфічним завитком.
– На щастя, Едвард опинився поряд зі мною, – внесла я поправку, пильно дивлячись на суб’єкт твердження.
– О, ну звичайно, – погодився лікар Каллен, раптом зариваючись у папери, що лежали перед ним, а потім поглянув на Тайлера і рушив до наступного ліжка. Миттєвий спалах інтуїції – лікар у курсі справи.
– Боюся, вам доведеться залишитися в лікарні на якийсь час, – сказав він Тайлерові й почав оглядати порізи.
Тільки-но лікар залишив нас, я підійшла до Едварда.
– Ми можемо хвилинку поговорити? – тихесенько прошепотіла я. Він відступив на крок назад і несподівано стиснув зуби.
– На тебе чекає батько, – зронив він крізь зуби. Я поглянула на лікаря Каллена з Тайлером.
– Якщо ти не проти, я б хотіла поговорити з тобою сам на сам, – наполягала я.
Він пильно подивився на мене, потім обернувся спиною і хутко пішов уздовж палати. Щоб не відставати, мені доводилося майже бігти. Коли ми зайшли за ріг і опинилися в невеликому коридорчику, він повернувся обличчям до мене.
– Що тобі потрібно? – роздратовано запитав він. З очей віяло холодом.
Його ворожість налякала мене, тому я заговорила не так жорстко, як збиралася.
– Ти винен мені пояснення, – нагадала я.
– Я врятував твоє життя і не винен тобі нічого. Я інстинктивно відхилилася, почувши в голосі відразу.
– Ти обіцяв.
– Белло, ти вдарилася головою і не тямиш, що говориш, – в’їдливо відзначив Едвард.
Я спалахнула і зухвало витріщилася на нього.
– З моєю головою все гаразд. Він відповів аналогічним поглядом.
– Чого ти хочеш від мене, Белло?
– Я хочу знати правду, – сказала я. – Волію знати, чому я брешу, щоб прикрити тебе.
– І що, ти думаєш, трапилося? – різко вимовив він. Тут мене понесло.
– Я точно знаю, що тебе не було поруч, Тайлер тебе не бачив, тому не треба все звалювати на забиту голову. Фургон мав розчавити нас обох, але цього не сталося. Твої руки залишили вм’ятини на фургоні, плечі – сліди на бампері іншої машини, а ти – неушкоджений; фургон мав проїхатися по моїх ногах, але ти його зупинив… – я усвідомлювала, що верзу нісенітницю, і замовкла. Божевілля якесь: я відчула, як по щоках течуть сльози, і, зціпивши зуби, намагалася їх стримати.
Едвард скептично дивився на мене, та обличчя здавалося напруженим і готовим до захисту.
– Ти вважаєш, я підняв фургон? – у тоні запитання причаївся натяк на моє психічне нездоров’я, та це лише посилило підозри. Складалося враження, що талановитий актор читає напам’ять добре знайомий текст.
Я кивнула, не розслабляючи щелеп.
– Ти розумієш, що ніхто тобі не повірить, – тепер у голосі забриніла глузливість.
– Я не збираюся нікому розповідати, – промовила я повільно, тамуючи гнів і чітко вимовляючи кожне слово.
На Едвардовому обличчі промайнув подив.
– Тоді навіщо?
– Це потрібно мені, – відповіла я. – Не люблю брехати – тому маю знати причину, навіщо я це роблю.
– А ти не можеш просто подякувати мені й забути про сьогоднішні події?
– Спасибі, ні, – я завмерла, схвильована і повна очікувань.
– Ти це так не залишиш, правда?
– Ні!
– В такому разі, сподіваюсь… ти любиш розчарування.
Ми мовчки їли одне одного сердитими поглядами. Я заговорила першою, намагаючись тримати себе в руках. У розгніваному божественному обличчі крилася небезпека. Я ніби намагалася «передивитися» смертоносного янгола.
– Навіщо ти взагалі мене врятував? – холодно поцікавилась я.
Едвард помовчав, на короткий мент незрівнянне лице стало неочікувано вразливим.
– Я не знаю.
Потім він повернувся і пішов геть.
Я була настільки розлюченою, що кілька хвилин простояла на місці. Коли до мене повернулася здатність рухатися, я повільно побрела до виходу в кінці коридорчика.
Почекальня виявилася ще неприємнішою, ніж я очікувала. Здавалося, кожна знайома мені у Форксі пара очей витріщалася на мене. Чарлі кинувся назустріч. Я піднесла догори руки.
– Зі мною все нормально, – похмуро запевнила я, ще перебуваючи в занадто паскудному гуморі для пустопорожньої балаканини.
– Що сказав лікар?
– Лікар Каллен оглянув мене, підтвердив, що все гаразд і я можу їхати додому, – зітхнула я. Майк, Джесика та Ерик були тут і почали нас оточувати. – Поїхали! – підігнала я Чарлі.
Чарлі, майже не торкаючись, підтримував мене ззаду рукою і вів до скляних вихідних дверей. Я скромно помахала друзям лапкою, сподіваючись таким чином донести до них думку, що більше немає потреби хвилюватися за мене. Яке це було полегшення – вперше, мабуть, за все моє життя – сісти в патрульну машину!
Ми їхали мовчки. Я настільки поринула у свої думки, що ледве чи пам’ятала про присутність Чарлі. Я не сумнівалася, що Едвардова захисна поведінка у коридорі означала визнання: незбагненні події, свідком яких я сьогодні стала і в котрі мені було досі важко повірити, таки відбулися.
Коли ми приїхали додому, Чарлі нарешті заговорив.
– М-м-м, тобі слід подзвонити Рене, – він винувато повісив голову.
Наче сокирою по голові.
– Ти сказав мамі!
– Вибач.
Звісно, у мами була істерика. Мені довелося щонайменше тридцять разів пояснити їй, що все гаразд, перш ніж вона заспокоїлася. Незважаючи на те, що наразі дім наш стояв порожній, вона благала мене повернутися. Відмовити їй виявилося набагато легше, ніж здавалося раніше. Мене захопила Едвардова таємниця. Ще більше мою увагу полонив сам Едвард. Дурня, нісенітниця, безглуздя. Мені зовсім не хотілося втекти з Форкса, як мало б хотітися кожній людині при здоровому глузді.
Я вирішила, не трапиться нічого страшного, коли того вечора я раніше ляжу спати. Чарлі не залишав мене ні на хвильку, що добряче діяло на нерви. Дорогою до спальні я запаслася у ванній трьома знеболювальними пігулками. Вони подіяли; коли біль зник, я провалилась у сон.
Тієї ночі мені вперше наснився Едвард Каллен.
Розділ 4
І побачила кілька подій водночас. Жодного ефекту повільної зйомки, як показують у кіно. Навпаки, здавалося, викид адреналіну прискорив роботу мозку і я змогла до деталей роздивитися все, що відбувалося в ту мить.
Едвард Каллен стояв за чотири машини, із жахом дивлячись у мій бік. Його обличчя вирізнялося на тлі моря інших, побілілих від шоку. Але наразі найважливішим об’єктом був темно-синій фургон, що юзом летів із заблокованими колесами, скрегочучи гальмами та виписуючи круги по стоянці. Він от-от мав ударити задній бік пікапа; я стояла просто на його шляху. У мене не було часу навіть заплющити очі.
Та перш ніж я почула страхітливий удар, коли фургон поцілувався із кузовом пікапа, щось сильно вдарило мене з іншого, ніж я очікувала, боку. Голова буцнулася об укритий льодом асфальт, я відчула, як щось тверде і холодне притискає мене до землі. Я лежала на доріжці за жовтою автівкою, припаркованою поруч із пікапом. У мене не було нагоди роздивитися ще щось, оскільки фургон і далі рухався. Із жахливим скреготом він обігнув кузов пікапа і, досі ковзаючи юзом, знову збирався переїхати мене.
Тихе прокляття змусило мене нарешті зрозуміти, що поруч хтось є. Я не могла не впізнати цього голосу. Дві довгі білі руки вилетіли вперед, захищаючи мене; фургон затремтів і зупинився за тридцять сантиметрів від мого обличчя. Сильні руки дивним чином вписалися в глибоку вм’ятину на боці фургона.
Потім вони замелькали, і я бачила лише розмиту картинку. Одна з них раптом сковзнула під фургон; щось потягнуло мене за ноги, і вони зателіпалися, як у гумової ляльки, доки не вдарилися об колесо жовтої машини. По вухах різонув пронизливий металевий звук удару. Фургон зупинився – на асфальті жахливо захрустіло скло – там, де за мить до того лежали мої ноги.
Якусь хвилину на стоянці панувала цілковита тиша. Потім здійнявся неймовірний галас. У цьому несподіваному божевіллі я чула, як безліч людей викрикують моє ім’я. Та незрівнянно чіткіше за ввесь вереск я почула просто біля вуха глибокий схвильований голос Едварда Каллена:
– Як ти, Белло?
– Нормально, – відповіла я чужим голосом. Зробила спробу встати і зрозуміла, що він тримає мене у залізних обіймах.
– Обережно, – попередив він, коли я заборсалася. – Думаю, ти сильно вдарилася головою.
Я відчула пульсуючий біль вище лівого вуха.
– Ого, – здивовано промимрила я.
– Так я і думав.
Неймовірно, але скидалося на те, що Едвард щосили намагається не розсміятися.
– Як у бі… – на півслові я затнулася, намагаючись опанувати себе і зібратися з думками. – Як ти міг так швидко відштовхнути мене?
– Я стояв поруч із тобою, Белло, – знову серйозним тоном відповів він.
Я нарешті сіла, цього разу Едвард відпустив мене, забравши руки з талії і відсунувшись так далеко від мене, як дозволив обмежений простір. Я подивилася на турботливий, відкритий вираз обличчя і знову втратила почуття реальності від сили, що крилася у золотавих очах. Про що я запитувала?
Потім нас знайшли. Люди з натовпу плакали, кричали одне на одного, кричали на нас.
– Не рухайтесь, – наказували нам.
– Витягніть Тайлера з фургона! – гукали інші.
Навколо нас розгорнулася страшенна метушня. Я спробувала підвестися, але холодна рука Едварда натиснула на моє плече.
– Тобі краще якийсь час не рухатися.
– Але мені холодно, – поскаржилась я. Мене здивувало, що він тихенько засміявся. Так тихо, майже нечутно.
– Ти був отам. Ти стояв біля своєї машини, – раптом пригадала я.
Сміх миттєво обірвався. Вираз обличчя став холодним.
– Ні, я був біля тебе.
– Я тебе бачила.
Навколо був хаос. Я чула захриплі голоси дорослих, що прилетіли на стоянку, але вперто продовжувала суперечку. Я не помиляюся, Едварду доведеться це визнати.
– Белло, я стояв поруч із тобою і відштовхнув тебе від місця зіткнення.
Я сповна відчувала неймовірну силу його погляду. Він ніби намагався змусити мене зрозуміти щось винятково важливе.
– Ні, – стиснула я щелепи.
– Будь ласка, Белло, – у його очах майнув золотий спалах.
– Чому? – наполягла я.
– Повір мені, – сказав він благально. М’який голос заполонив простір навколо. Я чула спів сирени.
– Пообіцяй усе мені пояснити пізніше.
– Гаразд, – роздратовано буркнув Едвард, украй виснажений.
– Гаразд, – затято повторила я.
Для того, щоб відсунути фургон від нас на достатню відстань, аби піднести ноші, знадобилося шість працівників швидкої і двоє вчителів – містер Ворнер і тренер Клеп. Едвард навідріз відмовився від такого способу транспортування. Я намагалася вчинити так само, але зрадник розповів їм, що я вдарилася головою і, можливо, у мене струс мозку. Я ледь не померла від приниження, коли на мене надягли корсет для фіксації шийних хребців. Було таке відчуття, що вся школа спостерігала з серйозним виглядом, як мене вантажать у швидку. Едвард поїде на передньому сидінні. Прокляття!
На додачу до всього шеф міського відділку Свон прибув на місце інциденту, перш ніж капосні медики встигли мене звідти евакуювати.
– Белло! – заверещав він у паніці, зрозумівши, хто лежить на ношах.
– Зі мною все гаразд, Чар… тату, – зітхнула я. – Абсолютно нічого серйозного.
Він звернувся до лікаря швидкої по професійний висновок. Замість дослухатися до їхньої розмови, я намагалася зорієнтуватися у хаотичній суміші незрозумілих картинок, що вихором проносилися у голові. Коли мене забрали з-під машини, я побачила глибоку вм’ятину на бампері жовтого авта, дуже чітку вм’ятину, яка повністю співпадала з контурами плечей Едварда… так наче він кинувся на автомобіль з достатньою силою, щоб деформувати метал…
Каллени спостерігали за всім здалеку. Гамма почуттів на їхніх обличчях варіювалася від несхвалення до люті, але не було жодного натяку на стурбованість Едвардовою безпекою.
Я хотіла знайти логічне пояснення, яке пролило б світло на щойно побачене і при цьому виключало би припущення про моє божевілля.
Природно, що поліцейський ескорт супроводжував швидку до лікарні. Я почувалася безглуздо, коли мене заносили всередину. Найгірше, що Едвард граційним рухом просто прослизнув крізь двері. Я заскреготіла зубами.
Мене поклали до відділення інтенсивної терапії – довгої палати з рядом ліжок, розділених пастельними візерунчастими завісами. Медсестра надягла мені на руку тонометр і поклала термометр під язик. Оскільки ніхто не потурбувався опустити завіси, щоб затулити мене від чужих поглядів, я вирішила, що неповинна далі залишати на собі дурнуватий корсет. Тільки-но медсестра пішла, я хутко відстібнула «липучку» і жбурнула його під ліжко.
Тут знову піднялася загальна метушня, до сусіднього ліжка принесли ноші. Під тісно накрученими на голові закривавленими пов’язками я впізнала Тайлера Кроулі з класу правознавства. Тайлерові було у тисячі разів гірше, ніж мені, та він схвильовано дивився на мене.
– Белло, мені так прикро!
– Тайлере, зі мною все гаразд. Маєш жахливий вигляд, як почуваєшся?
Поки ми балакали, медсестри почали знімати з його голови брудні бинти, відкриваючи мільярди неглибоких порізів на лобі й лівій щоці.
Він проігнорував запитання.
– Я думав, що там-таки вб’ю тебе! Я їхав занадто швидко, ожеледиця на дорозі… – він здригнувся від болю, коли медсестра почала обробляти обличчя.
– Не хвилюйся. Ти мене не переїхав. Я жива.
– Як ти так швидко відскочила від фургона? Ти стояла там – і тут тебе нема…
– М-м-м… Едвард Каллен відштовхнув мене. Тайлер мав здивований вигляд.
– Хто?
– Едвард Каллен, він стояв поруч зі мною… – я ніколи не вміла брехати, і цього разу це теж прозвучало непереконливо.
– Каллен? Я його не помітив. Ого, оце реакція, напевно. Він у нормі?
– Гадаю, так. Він десь тут у лікарні, але його не змусили лягати на ноші.
Отже, я не божевільна. Що тоді сталося? Тому, що я побачила, не існує раціонального пояснення.
Мене повезли на рентген. Я сказала, що з моєю головою все гаразд, і не помилилася. Ніякого струсу мозку. Я запитала, чи можу йти, але медсестра відповіла, що спочатку я повинна по говорити з лікарем. Так я в очікуванні застрягла у палаті інтенсивної терапії, як у капкані, змушена вислуховувати безкінечні набридливі Тайлерові вибачення й обіцянки відшкодувати збитки. Не важливо, скільки разів я намагалася довести йому, що зі мною все о’кей, він продовжував займатися самобичуванням. Врешті-решт я заплющила очі й перестала звертати увагу. Він далі виводив повну розкаяння пісню.
– Вона спить? – поцікавився мелодійний голос. Я миттю розплющила очі.
Едвард стояв біля ліжка, самовпевнено посміхаючись. Я пильно поглянула на нього. Це було нелегко – набагато природніше було б пускати очима бісики.
– Гей, Едварде, мені дуже шкода… – почав був Тайлер. Едвард спинив його порухом руки.
– Жертв нема, нема і вбивці, – сказав він, зблиснувши білосніжними зубами і сідаючи на краєчок Тайлерового ліжка, обличчям до мене. Знову самовдоволено посміхнувся. – Ну, і який діагноз? – запитав він мене.
– У мене все в нормі, але мене не хочуть відпускати, – поскаржилась я. – Як вийшло, що на тобі, на відміну від нас, ані подряпини?
– Менше знаєш – ліпше спиш, – відповів він. – Не хвилюйся, я прийшов тебе визволити.
Потім із-за дверей вийшов лікар. Я завмерла з розтуленим ротом. Молодий, світлочубий… і вродливіший за будь-яку кінозірку з екрану, незважаючи на блідість, стомлений вигляд і темні круги попід очима. Судячи зі слів Чарлі, це був батько Едварда.
– Отже, міс Свон, – сказав він неймовірно магнетичним голосом, – як ви почуваєтеся?
– Чудово, – відповіла я, сподіваюсь, востаннє. Він поглянув на рентгенівський знімок, що висів на спеціальній дошці на стіні.
– Ваш рентген не викликає нарікань, – мовив він. – Голова не болить? Едвард казав, що ви доволі сильно забилися.
– Я нормально почуваюся, – повторила я, зітхнувши і швидко кидаючи на Едварда сердитий погляд.
Прохолодні пальці лікаря обережно обмацали мій череп. Доктор Каллен зауважив, коли я скривилася від болю.
– Болить? – запитав він.
– Не дуже.
Вже не дуже.
Я почула смішок і повернулася, щоб побачити заступницьку посмішку Едварда. От тварюка!
– Що ж, ваш батько зараз у кімнаті очікування – можете їхати з ним додому. Але маєте повернутися, якщо відчуєте запаморочення або проблеми із зором.
– Я можу сьогодні повернутися до школи? – запитала я, уявивши, як Чарлі щосили упадатиме за мною.
– Гадаю, сьогодні вам варто відпочити. Я поглянула на Едварда.
– А він повертається на заняття?
– Хтось має повідомити радісну новину про те, що ми живі-здорові, – самовпевнено заявив Едвард.
– Власне кажучи, – виправив його лікар Каллен, – здається, більше половини школи наразі сидить у кімнаті очікування.
– О ні! – простогнала я, затуляючи обличчя руками. Лікар Каллен запитально підняв брови.
– Ви волієте залишитися?
– Ні, ні! – відмахнулась я, звішуючи ноги з ліжка і хвацько зістрибуючи на підлогу. Занадто хвацько. Я перечепилася, і лікар Каллен підхопив мене. Він мав стурбований вигляд.
– Я в нормі, – переконливо мовила я. Лікарю не обов’язково знати, що проблеми з координацією у мене почалися задовго до удару головою.
– Прийміть пару пігулок від болю, – запропонував він, підтримуючи мене.
– Не так воно й болить, – заперечила я.
– По всьому виходить, що вам неймовірно пощастило, – сказав лікар Каллен, усміхаючись і підписуючи історію хвороби каліграфічним завитком.
– На щастя, Едвард опинився поряд зі мною, – внесла я поправку, пильно дивлячись на суб’єкт твердження.
– О, ну звичайно, – погодився лікар Каллен, раптом зариваючись у папери, що лежали перед ним, а потім поглянув на Тайлера і рушив до наступного ліжка. Миттєвий спалах інтуїції – лікар у курсі справи.
– Боюся, вам доведеться залишитися в лікарні на якийсь час, – сказав він Тайлерові й почав оглядати порізи.
Тільки-но лікар залишив нас, я підійшла до Едварда.
– Ми можемо хвилинку поговорити? – тихесенько прошепотіла я. Він відступив на крок назад і несподівано стиснув зуби.
– На тебе чекає батько, – зронив він крізь зуби. Я поглянула на лікаря Каллена з Тайлером.
– Якщо ти не проти, я б хотіла поговорити з тобою сам на сам, – наполягала я.
Він пильно подивився на мене, потім обернувся спиною і хутко пішов уздовж палати. Щоб не відставати, мені доводилося майже бігти. Коли ми зайшли за ріг і опинилися в невеликому коридорчику, він повернувся обличчям до мене.
– Що тобі потрібно? – роздратовано запитав він. З очей віяло холодом.
Його ворожість налякала мене, тому я заговорила не так жорстко, як збиралася.
– Ти винен мені пояснення, – нагадала я.
– Я врятував твоє життя і не винен тобі нічого. Я інстинктивно відхилилася, почувши в голосі відразу.
– Ти обіцяв.
– Белло, ти вдарилася головою і не тямиш, що говориш, – в’їдливо відзначив Едвард.
Я спалахнула і зухвало витріщилася на нього.
– З моєю головою все гаразд. Він відповів аналогічним поглядом.
– Чого ти хочеш від мене, Белло?
– Я хочу знати правду, – сказала я. – Волію знати, чому я брешу, щоб прикрити тебе.
– І що, ти думаєш, трапилося? – різко вимовив він. Тут мене понесло.
– Я точно знаю, що тебе не було поруч, Тайлер тебе не бачив, тому не треба все звалювати на забиту голову. Фургон мав розчавити нас обох, але цього не сталося. Твої руки залишили вм’ятини на фургоні, плечі – сліди на бампері іншої машини, а ти – неушкоджений; фургон мав проїхатися по моїх ногах, але ти його зупинив… – я усвідомлювала, що верзу нісенітницю, і замовкла. Божевілля якесь: я відчула, як по щоках течуть сльози, і, зціпивши зуби, намагалася їх стримати.
Едвард скептично дивився на мене, та обличчя здавалося напруженим і готовим до захисту.
– Ти вважаєш, я підняв фургон? – у тоні запитання причаївся натяк на моє психічне нездоров’я, та це лише посилило підозри. Складалося враження, що талановитий актор читає напам’ять добре знайомий текст.
Я кивнула, не розслабляючи щелеп.
– Ти розумієш, що ніхто тобі не повірить, – тепер у голосі забриніла глузливість.
– Я не збираюся нікому розповідати, – промовила я повільно, тамуючи гнів і чітко вимовляючи кожне слово.
На Едвардовому обличчі промайнув подив.
– Тоді навіщо?
– Це потрібно мені, – відповіла я. – Не люблю брехати – тому маю знати причину, навіщо я це роблю.
– А ти не можеш просто подякувати мені й забути про сьогоднішні події?
– Спасибі, ні, – я завмерла, схвильована і повна очікувань.
– Ти це так не залишиш, правда?
– Ні!
– В такому разі, сподіваюсь… ти любиш розчарування.
Ми мовчки їли одне одного сердитими поглядами. Я заговорила першою, намагаючись тримати себе в руках. У розгніваному божественному обличчі крилася небезпека. Я ніби намагалася «передивитися» смертоносного янгола.
– Навіщо ти взагалі мене врятував? – холодно поцікавилась я.
Едвард помовчав, на короткий мент незрівнянне лице стало неочікувано вразливим.
– Я не знаю.
Потім він повернувся і пішов геть.
Я була настільки розлюченою, що кілька хвилин простояла на місці. Коли до мене повернулася здатність рухатися, я повільно побрела до виходу в кінці коридорчика.
Почекальня виявилася ще неприємнішою, ніж я очікувала. Здавалося, кожна знайома мені у Форксі пара очей витріщалася на мене. Чарлі кинувся назустріч. Я піднесла догори руки.
– Зі мною все нормально, – похмуро запевнила я, ще перебуваючи в занадто паскудному гуморі для пустопорожньої балаканини.
– Що сказав лікар?
– Лікар Каллен оглянув мене, підтвердив, що все гаразд і я можу їхати додому, – зітхнула я. Майк, Джесика та Ерик були тут і почали нас оточувати. – Поїхали! – підігнала я Чарлі.
Чарлі, майже не торкаючись, підтримував мене ззаду рукою і вів до скляних вихідних дверей. Я скромно помахала друзям лапкою, сподіваючись таким чином донести до них думку, що більше немає потреби хвилюватися за мене. Яке це було полегшення – вперше, мабуть, за все моє життя – сісти в патрульну машину!
Ми їхали мовчки. Я настільки поринула у свої думки, що ледве чи пам’ятала про присутність Чарлі. Я не сумнівалася, що Едвардова захисна поведінка у коридорі означала визнання: незбагненні події, свідком яких я сьогодні стала і в котрі мені було досі важко повірити, таки відбулися.
Коли ми приїхали додому, Чарлі нарешті заговорив.
– М-м-м, тобі слід подзвонити Рене, – він винувато повісив голову.
Наче сокирою по голові.
– Ти сказав мамі!
– Вибач.
Звісно, у мами була істерика. Мені довелося щонайменше тридцять разів пояснити їй, що все гаразд, перш ніж вона заспокоїлася. Незважаючи на те, що наразі дім наш стояв порожній, вона благала мене повернутися. Відмовити їй виявилося набагато легше, ніж здавалося раніше. Мене захопила Едвардова таємниця. Ще більше мою увагу полонив сам Едвард. Дурня, нісенітниця, безглуздя. Мені зовсім не хотілося втекти з Форкса, як мало б хотітися кожній людині при здоровому глузді.
Я вирішила, не трапиться нічого страшного, коли того вечора я раніше ляжу спати. Чарлі не залишав мене ні на хвильку, що добряче діяло на нерви. Дорогою до спальні я запаслася у ванній трьома знеболювальними пігулками. Вони подіяли; коли біль зник, я провалилась у сон.
Тієї ночі мені вперше наснився Едвард Каллен.
Розділ 4
Запрошення
Сон наповнювала темрява; здавалося, єдиним джерелом тьмяного світла була Едвардова шкіра. Я не бачила його обличчя, лише спину – він кудись ішов, залишаючи мене саму в пітьмі. Як би швидко я не бігла, мені не вдавалося наздогнати його; хай хоч як голосно я кликала, він не обертався. Розтривожена, прокинулась я посеред ночі й довго не могла заснути. Відтоді він майже щоночі з’являвся у моїх снах, але завжди десь далеко, десь поза зоною досяжності.
Наступний місяць після аварії виявився нелегким, напруженим і, перш за все, бентежним.
Звичайно, до кінця тижня я залишалася у центрі уваги всієї школи. Тайлер Кроулі поводився нестерпно, хвостиком ходив за мною із нав’язливою ідею, що він має відшкодувати провину. Я переконувала його, що більше за всі можливі подарунки і послуги хочу просто все забути – особливо враховуючи те, що зі мною нічого не трапилося, – але його впертості позаздрив би віслюк. Тайлер тягався за мною на перервах і сидів за ланчем за нашим – тепер багатолюдним – столом. Майк з Ериком ставилися до нього навіть менш приязно, ніж один до одного, і я хвилювалася через появу третього непроханого шанувальника.
Здавалося, нікому немає діла до Едварда, хоча я тисячу разів пояснювала, що це він має бути загальним героєм, адже він відштовхнув мене від пікапа, сам при цьому ризикуючи бути розчавленим. Я намагалася розповідати переконливо, а тим часом Майк, Джесика, Ерик та інші стверджували, що вперше помітили Едварда, тільки коли відтягнули фургон.
Я запитувала себе: чому ніхто не зауважив, що він стояв далеко від пікапа, перш ніж раптово, неймовірним чином урятувати мені життя? Яка прикрість! Я зрозуміла: нікого, крім мене, не обходить, де перебуває і що робить Едвард Каллен, ніхто не спостерігає за ним, як я. Я жалюгідна.
Едварда не оточував натовп цікавих учнів, спраглих почути інформацію з перших уст. Народ і далі його уникав. Каллени і Гейли, як завжди, сиділи за окремим столом, нічого не їли і розмовляли лише між собою. Жоден із них, особливо Едвард, більше не дивився у мій бік.
Коли ми опинялися за однією партою на біології, він якнайдалі відсувався і цілковито не помічав моєї присутності. Лише інколи, коли його кулаки раптом до болю стискалися – напнута шкіра здавалася ще білішою, – у мене закрадався сумнів, чи така вже у нього коротка пам’ять.
Єдине пояснення, що спадало мені на думку, – він шкодує про те, що не дав мені загинути під колесами Тайлерового фургона.
Я страшенно хотіла з ним поговорити, що і спробувала зробити наступного після пригоди дня. Під час останньої розмови біля палати інтенсивної терапії ми обоє були занадто роздратованими. Я гнівалася на нього за те, що він не хоче розповісти мені правду, хоча я бездоганно виконала свою частину неписаної угоди. Але, так чи інак, він урятував мене від смерті, байдуже як. Тому наступного ранку вогонь гніву охолонув до благоговійної вдячності.
Коли я зайшла до лабораторії, Едвард сидів за партою, дивлячись просто перед собою. Я сіла на місце, очікуючи, що він повернеться до мене. Натомість він ніяк не відреагував на мою появу.
– Привіт, Едварде! – сказала я привітно, щоб продемонструвати, що збираюсь поводитися добре.
Він повернув голову на кілька міліметрів, уникаючи зустрічатися зі мною поглядом, легенько кивнув і знову зосередився на протилежному кінці класу.
Це була наша остання «розмова», хоча він і далі щодня сидів поруч, за тридцять сантиметрів від мене. Інколи, не в змозі втриматись, я спостерігала за ним здалеку – у кафетерії, наприклад, чи на стоянці. Я помічала, як золотаві очі день-у-день помітно темнішають. Але у класі я звертала на нього рівно стільки уваги, як він на мене. Я почувалася нещасною. Щоночі він прилітав у мої сни.
Незважаючи на мої безсовісні брехні у листах, Рене вдалося прочитати між рядків про мою депресію. Схвильована, вона телефонувала кілька разів. Я переконувала її, що це погода погано впливає на мій настрій.
Хоча б Майк принаймні отримував задоволення від явно прохолодних стосунків між мною і моїм напарником по лабораторних роботах. Я бачила, як Майк переймався, що сміливий Едвардів учинок скорить мене, і як йому полегшало на душі, коли він помітив, що все вийшло з точністю до навпаки. Він почувався впевненіше, сидячи на краєчку парти перед початком біології, теревенячи зі мною та геть-чисто ігноруючи Едварда, котрий, утім, теж не помічав нас.
Сніг щез, як і не було, після того небезпечного дня з ожеледицею. Майк був розчарований, що йому не вдалося організувати снігову битву, але й водночас задоволений, адже наближалася поїздка на узбережжя. Тим часом щодня падав дощ, і тижні минали один по одному.
Джесика повідомила мені ще про одну подію, що бовваніла попереду. Вона зателефонувала в перший вівторок березня, щоб запитати, чи я не проти, якщо вона запропонує Майкові бути її кавалером на весняному учнівському балу, що відбудеться за два тижні.
– Ти точно не проти… ти не збиралася його запрошувати? – перепитала вона, коли я сказала, що мені абсолютно байдуже.
– Ні, Джес, я туди не піду, – запевнила я її. Танці – щось далеко поза межами моїх скромних здібностей.
– Буде дуже весело… – її спробі переконати мене бракувало ентузіазму. Я підозрювала, що Джесиці більше до вподоби моя незрозуміла популярність, ніж, власне, я сама.
– Ви славно потанцюєте з Майком, – підбадьорила я її.
Наступного дня я з подивом помітила, що Джесика поводиться незвичайно тихо і стримано на тригонометрії та іспанській. Вона мовчки пройшла повз мене на перерві. Я побоялася запитати її, в чому річ. Якщо Майк відмовився, я – остання людина на світі, з якою вона захоче про це поговорити.
Побоювання зросли під час ланчу. Джесика всілася подалі від Майка і весело щебетала з Ериком. Майк також був навдивовижу небалакучим.
Майк відмовчувався і коли ми йшли до класу. Його збентежений вираз не обіцяв нічого хорошого. Він мовчав, доки я не сіла на місце, а він не вмостився на краю парти. Як завжди, у мене по спині бігали мурашки від того, що Едвард перебуває на відстані витягненої руки – і водночас так далеко, ніби він – лише плід моєї уяви.
– Знаєш, – сказав Майк, розглядаючи підлогу, – Джесика запросила мене на весняний бал.
– Чудово, – прокоментувала я радісним і задоволеним тоном. – Ви казково проведете час разом.
– Ну… – запнувся він, споглядаючи мою посмішку. Він явно очікував іншої відповіді. – Я сказав їй, що подумаю.
– Чому ти так з нею повівся? – у моєму голосі прозвучали несхвальні нотки, хоча насправді я відчула полегшення, що він не відмовив їй категорично.
Його обличчя почервоніло як буряк, він знову втупився в підлогу. Жалість похитнула мою рішучість.
– Я… я подумав… ну, може, ти хотіла мене запросити…
Я відповіла не відразу, невдоволено перечікуючи хвилю провини, що накотила на мене. Краєчком ока я зауважила, як голова Едварда інстинктивно сіпнулася вбік.
– Майку, я гадаю, тобі варто прийняти її запрошення, – сказала я.
– Ти вже когось запросила? Цікаво, чи Едвард помітив, як Майк зиркнув на нього.
– Ні, – запевнила я Майка. – Я взагалі не збираюся на бал.
– Чому? – присікався він.
Мені не хотілося розводитися на тему, наскільки травмоне-безпечним заняттям є для мене танці, тому я швидко вигадала інше пояснення.
– В ту суботу я збираюся до Сієтла, – пояснила я. У будь-якому разі мені треба було вирватися з міста, а тут ідеальна нагода вбити двох зайців.
– А ти не можеш поїхати в інші вихідні?
– Вибач, але ні, – сказала я. – І не варто змушувати Джес чекати далі. Це неввічливо.
– Мабуть, ти маєш рацію, – промимрив Майк і пригнічено поповз до свого місця. Я заплющила очі й натиснула пальцями на скроні, щоб вичавити з голови відчуття провини і співчуття. Містер Банер почав заняття. Я зітхнула і розплющила очі.
Наступний місяць після аварії виявився нелегким, напруженим і, перш за все, бентежним.
Звичайно, до кінця тижня я залишалася у центрі уваги всієї школи. Тайлер Кроулі поводився нестерпно, хвостиком ходив за мною із нав’язливою ідею, що він має відшкодувати провину. Я переконувала його, що більше за всі можливі подарунки і послуги хочу просто все забути – особливо враховуючи те, що зі мною нічого не трапилося, – але його впертості позаздрив би віслюк. Тайлер тягався за мною на перервах і сидів за ланчем за нашим – тепер багатолюдним – столом. Майк з Ериком ставилися до нього навіть менш приязно, ніж один до одного, і я хвилювалася через появу третього непроханого шанувальника.
Здавалося, нікому немає діла до Едварда, хоча я тисячу разів пояснювала, що це він має бути загальним героєм, адже він відштовхнув мене від пікапа, сам при цьому ризикуючи бути розчавленим. Я намагалася розповідати переконливо, а тим часом Майк, Джесика, Ерик та інші стверджували, що вперше помітили Едварда, тільки коли відтягнули фургон.
Я запитувала себе: чому ніхто не зауважив, що він стояв далеко від пікапа, перш ніж раптово, неймовірним чином урятувати мені життя? Яка прикрість! Я зрозуміла: нікого, крім мене, не обходить, де перебуває і що робить Едвард Каллен, ніхто не спостерігає за ним, як я. Я жалюгідна.
Едварда не оточував натовп цікавих учнів, спраглих почути інформацію з перших уст. Народ і далі його уникав. Каллени і Гейли, як завжди, сиділи за окремим столом, нічого не їли і розмовляли лише між собою. Жоден із них, особливо Едвард, більше не дивився у мій бік.
Коли ми опинялися за однією партою на біології, він якнайдалі відсувався і цілковито не помічав моєї присутності. Лише інколи, коли його кулаки раптом до болю стискалися – напнута шкіра здавалася ще білішою, – у мене закрадався сумнів, чи така вже у нього коротка пам’ять.
Єдине пояснення, що спадало мені на думку, – він шкодує про те, що не дав мені загинути під колесами Тайлерового фургона.
Я страшенно хотіла з ним поговорити, що і спробувала зробити наступного після пригоди дня. Під час останньої розмови біля палати інтенсивної терапії ми обоє були занадто роздратованими. Я гнівалася на нього за те, що він не хоче розповісти мені правду, хоча я бездоганно виконала свою частину неписаної угоди. Але, так чи інак, він урятував мене від смерті, байдуже як. Тому наступного ранку вогонь гніву охолонув до благоговійної вдячності.
Коли я зайшла до лабораторії, Едвард сидів за партою, дивлячись просто перед собою. Я сіла на місце, очікуючи, що він повернеться до мене. Натомість він ніяк не відреагував на мою появу.
– Привіт, Едварде! – сказала я привітно, щоб продемонструвати, що збираюсь поводитися добре.
Він повернув голову на кілька міліметрів, уникаючи зустрічатися зі мною поглядом, легенько кивнув і знову зосередився на протилежному кінці класу.
Це була наша остання «розмова», хоча він і далі щодня сидів поруч, за тридцять сантиметрів від мене. Інколи, не в змозі втриматись, я спостерігала за ним здалеку – у кафетерії, наприклад, чи на стоянці. Я помічала, як золотаві очі день-у-день помітно темнішають. Але у класі я звертала на нього рівно стільки уваги, як він на мене. Я почувалася нещасною. Щоночі він прилітав у мої сни.
Незважаючи на мої безсовісні брехні у листах, Рене вдалося прочитати між рядків про мою депресію. Схвильована, вона телефонувала кілька разів. Я переконувала її, що це погода погано впливає на мій настрій.
Хоча б Майк принаймні отримував задоволення від явно прохолодних стосунків між мною і моїм напарником по лабораторних роботах. Я бачила, як Майк переймався, що сміливий Едвардів учинок скорить мене, і як йому полегшало на душі, коли він помітив, що все вийшло з точністю до навпаки. Він почувався впевненіше, сидячи на краєчку парти перед початком біології, теревенячи зі мною та геть-чисто ігноруючи Едварда, котрий, утім, теж не помічав нас.
Сніг щез, як і не було, після того небезпечного дня з ожеледицею. Майк був розчарований, що йому не вдалося організувати снігову битву, але й водночас задоволений, адже наближалася поїздка на узбережжя. Тим часом щодня падав дощ, і тижні минали один по одному.
Джесика повідомила мені ще про одну подію, що бовваніла попереду. Вона зателефонувала в перший вівторок березня, щоб запитати, чи я не проти, якщо вона запропонує Майкові бути її кавалером на весняному учнівському балу, що відбудеться за два тижні.
– Ти точно не проти… ти не збиралася його запрошувати? – перепитала вона, коли я сказала, що мені абсолютно байдуже.
– Ні, Джес, я туди не піду, – запевнила я її. Танці – щось далеко поза межами моїх скромних здібностей.
– Буде дуже весело… – її спробі переконати мене бракувало ентузіазму. Я підозрювала, що Джесиці більше до вподоби моя незрозуміла популярність, ніж, власне, я сама.
– Ви славно потанцюєте з Майком, – підбадьорила я її.
Наступного дня я з подивом помітила, що Джесика поводиться незвичайно тихо і стримано на тригонометрії та іспанській. Вона мовчки пройшла повз мене на перерві. Я побоялася запитати її, в чому річ. Якщо Майк відмовився, я – остання людина на світі, з якою вона захоче про це поговорити.
Побоювання зросли під час ланчу. Джесика всілася подалі від Майка і весело щебетала з Ериком. Майк також був навдивовижу небалакучим.
Майк відмовчувався і коли ми йшли до класу. Його збентежений вираз не обіцяв нічого хорошого. Він мовчав, доки я не сіла на місце, а він не вмостився на краю парти. Як завжди, у мене по спині бігали мурашки від того, що Едвард перебуває на відстані витягненої руки – і водночас так далеко, ніби він – лише плід моєї уяви.
– Знаєш, – сказав Майк, розглядаючи підлогу, – Джесика запросила мене на весняний бал.
– Чудово, – прокоментувала я радісним і задоволеним тоном. – Ви казково проведете час разом.
– Ну… – запнувся він, споглядаючи мою посмішку. Він явно очікував іншої відповіді. – Я сказав їй, що подумаю.
– Чому ти так з нею повівся? – у моєму голосі прозвучали несхвальні нотки, хоча насправді я відчула полегшення, що він не відмовив їй категорично.
Його обличчя почервоніло як буряк, він знову втупився в підлогу. Жалість похитнула мою рішучість.
– Я… я подумав… ну, може, ти хотіла мене запросити…
Я відповіла не відразу, невдоволено перечікуючи хвилю провини, що накотила на мене. Краєчком ока я зауважила, як голова Едварда інстинктивно сіпнулася вбік.
– Майку, я гадаю, тобі варто прийняти її запрошення, – сказала я.
– Ти вже когось запросила? Цікаво, чи Едвард помітив, як Майк зиркнув на нього.
– Ні, – запевнила я Майка. – Я взагалі не збираюся на бал.
– Чому? – присікався він.
Мені не хотілося розводитися на тему, наскільки травмоне-безпечним заняттям є для мене танці, тому я швидко вигадала інше пояснення.
– В ту суботу я збираюся до Сієтла, – пояснила я. У будь-якому разі мені треба було вирватися з міста, а тут ідеальна нагода вбити двох зайців.
– А ти не можеш поїхати в інші вихідні?
– Вибач, але ні, – сказала я. – І не варто змушувати Джес чекати далі. Це неввічливо.
– Мабуть, ти маєш рацію, – промимрив Майк і пригнічено поповз до свого місця. Я заплющила очі й натиснула пальцями на скроні, щоб вичавити з голови відчуття провини і співчуття. Містер Банер почав заняття. Я зітхнула і розплющила очі.