Страница:
Незва жаючи на прису тніх та на подію, Біллі почувався на диво розкуто: чорні очі його блищали, наче він щойно отримав чудову звістку. Я навіть здивувалася його самовладанню. Безперечно, це весілля, на його думку, видавалося безглуздям – найгіршим із того, що могло статися з дочкою його найкращого друга.
Я знала, як важко йому стримуватися, особливо зважаючи на виклик, який це весілля кидало давній угоді між Калленами та квілеутами – ця угода забороняла Калленам створювати нових вампірів. Вовки знали, що незабаром угода буде порушена, а от Каллени гадки не мали, як ті зреагують. Коли ще не було укладене перемир’я, це могло спровокувати миттєвий напад. Війну. Але тепер, коли вони пізнали одне одного ближче, чи здатні вони будуть пробачити?
Наче у відповідь на мої думки, Сет нахилився до Едварда, розкривши обійми. Едвард вільною рукою теж пригорнув його.
Я помітила, як Сью легенько здригнулася.
– Приємно бачити, друзяко, що в тебе все склалося, – мовив Сет. – Я дуже радий за тебе.
– Дякую, Сете. Твої слова для мене багато важать, – Едвард випустив Сета з обіймів, щоб поглянути на Сью та Біллі: – І вам також дякую. Що дозволили Сетові прийти. Що підтримали сьогодні Беллу.
– Прошу дуже, – відгукнувся Біллі своїм глибоким рипучим голосом, і мене здивував його оптимістичний тон. Схоже, не за горами остаточне перемир’я.
Вже утворилася невеличка черга, тож Сет помахав нам на прощання й покотив Біллів візок до столів із наїдками. Сью поклала одну руку на сина, а другу на Біллі.
Наступними до нас підійшли Анжела та Бен, за ними батьки Анжели, а далі Майк і Джесика – ці двоє, на мій подив, трималися за руки. Я й не знала, що вони знову разом. Приємно це було бачити.
Позаду моїх друзів-людей стояли мої нові родичі – клан вампірів Деналі. Я усвідомила, що затамувала подих, коли найближча до нас, Таня (я здогадалася з рудуватого відтінку її білявого волосся), потягнулася, щоб обійняти Едварда. Поряд із нею трійко золотооких вурдалаків позирали на мене з неприхованою цікавістю. Одна з жінок мала довге попелясто-русяве волосся, пряме як кукурудзяна шовковиста мичка. Друга жінка, як і чоловік, була чорнявою, з оливковим відтінком блідої шкіри.
Всі четверо були такими вродливими, що в мене тьохнуло серце.
Таня досі пригортала Едварда.
– Ах, Едварде, – казала вона, – як я за тобою скучила!
Едвард хихикнув і спритно вивернувся з обіймів, легенько поклав руку їй на плече й відступив на крок, наче волів ліпше її роздивитися.
– Минуло чимало часу, Таню. Ти маєш гарний вигляд.
– Ти теж.
– Дозволь представити тобі мою дружину, – Едвард уперше вимовив це слово відтоді, як воно офіційно набуло чинності; зараз, коли він його вимовляв, було враження, наче його розпирало від задоволення. Деналі легенько засміялись у відповідь. – Таню, ось моя Белла.
Таня була саме такою чарівною, якою я бачила її у своїх найгірших мареннях. Вона роздивлялася мене поглядом, у якому цікавості було набагато більше, ніж невдоволення, а тоді простягнула мені руку.
– Ласкаво просимо до родини, Белло, – усміхнулася вона трошки сумовито. – Ми вважаємося далекими родичами Карлайла, і мені справді прикро за… е-е-е… той невеличкий інцидент, коли ми повелися трішки не по-родинному. Ми мали запізнатися раніше. Ти нас пробачиш?
– Звісна річ, – відповіла я їй задихано. – Приємно познайомитися.
– Каллени вже всі попарувалися. Може, прийшла наша черга, Катю? – вона всміхнулася до блондинки.
– Мрії, мрії… – Катя закотила золоті очі. Вона відібрала в Тані мою долоню й ніжно її стиснула. – Ласкаво просимо, Белло.
Її руку накрила рука темнокосої жінки.
– Я – Кармен, а це – Єлизар. Нам усім напрочуд приємно нарешті з тобою познайомитися.
– М-мені теж, – затинаючись, пробурмотіла я.
Таня зиркнула на людей, що товпилися позаду, – на заступника Чарлі, Марка, та його дружину. Їхні очі були розширені – так вони дивилися на клан Деналі.
– Ми потоваришуємо пізніше. Для цього у нас попереду вічність, – Таня засміялася, і її родина рушила далі.
Всі старі традиції були дотримані. Мене сліпило сяйво ліхтарів, коли ми замахнулися ножем над вражаючим тортом – занадто пишним, подумала я, для досить скромного зібрання друзів та родичів. Ми по черзі жбурляли торт одне одному в обличчя; Едвард мужньо проковтнув свою частку – я не мог ла повірити власним очам. Я метнула свій букет напрочуд спритно – просто в руки заскоченої Анжели. Еммет і Джаспер захлиналися від сміху, спостерігаючи, як я взялася випіками, поки Едвард дуже обережно зубами знімав із мене позичену підв’язку: вона сповзла мало не до кісточки. Коротко підморгнувши мені, він жбурнув підв’язку просто в лице Майку Ньютону.[3]
А коли заграла музика, Едвард пригорнув мене, щоб повести у традиційний перший танок; я радо попрямувала за ним, незважаючи на свій страх до танців – особливо танців перед публікою, – щаслива від того, що була в його руках. Він вів танок, і я без жодних зусиль крутилася попід куполом світла та у блиманні фотоспалахів.
– Подобається бенкет, місіс Каллен? – прошепотів він мені в самісіньке вухо.
Я засміялася.
– Мені ще довгий час доведеться звикати.
– Час маємо, – нагадав він мені – голос його бринів – і нахилився поцілувати мене, поки ми танцювали. Фотокамери дико заблимали.
Заграла інша мелодія, Чарлі поплескав Едварда по плечу.
З Чарлі танцювати було не так легко. У танцях він почувався не впевненіше за мене, отож ми обережно переміщалися з кутка в куток усередині уявного квадрата. Едвард та Есме крутилися довкола нас, як Фред Астер і Джинджер Роджерс.[4]
– Дім буде порожнім без тебе, Белло. Я вже почуваюся самотнім.
Клубок застряг мені в горлі, коли я у відповідь спробувала по жарт увати:
– Почуваюся страшенно винною, що тепер тобі самому доведеться куховарити: це, можна сказати, злочинна недбалість. Ти міг би мене заарештувати.
Він розплився в усмішці.
– Гадаю, з харчами я якось упораюся. Тільки дзвони чим-частіше.
– Обіцяю.
Здається, я перетанцювала з усіма. Приємно було побачити всіх своїх друзів, проте найбільше мені кортіло бути з Едвардом. Я була просто щаслива, коли він нарешті вклинився поміж мною і Майком – півхвилини потому, як розпочався новий танок.
– І досі недолюблюєш Майка, еге ж? – кинула я, коли Едвард викрутив мене з Майкових обіймів.
– Особливо коли наслухаєшся його думок. Пощастило йому, що я стримався й не затопив йому в писок. Чи щось гірше.
– Ого!
– Ти мала нагоду хоч поглянути на себе?
– Е… ні, мабуть. А що?
– Тоді, боюся, ти й гадки не маєш, наскільки неймовірно, безсердечно вродлива ти сьогодні. Не дивно, що Майкові важко утриматися від непристойних думок стосовно заміжньої жінки. Я розчарований, що Аліса не примусила тебе бодай глипнути в дзеркало.
– Ти упереджений, знаєш сам.
Він зітхнув, на хвильку завмер, а тоді повернув мене обличчям до будинку. Скляна стіна віддзеркалювала весь бенкет, наче велике люстро. Едвард указав мені на пару, що стояла в дзеркалі просто навпроти нас.
– Упереджений, справді?
Я миттю вихопила Едвардове відображення – досконалу копію його досконалого обличчя, а поряд стояла чорнява красуня. Шкіра її була кремова з рум’янцем, очі розширені від збудження, обрамлені густими віями. Вузький бутон мерехтливої білої сукні ніжно розпускався шлейфом унизу, наче перевернута лілія, – сукня була пошита так управно, що тіло здавалося елегантним і граційним – принаймні поки не рухалося.
Перш ніж я встигла моргнути, щоб красуня в дзеркалі перетворилася знову на мене, Едвард знагла напружився й обернувся у протилежний бік, наче хтось гукнув його на ім’я.
– О, – мовив він. На мить його брови нахмурилися, але так само швидко розгладилися.
Зненацька він розплився у широкій посмішці.
– Що таке? – запитала я.
– Весільний сюрприз.
– Га?
Він нічого не відповів, натомість знову почав танцювати, помалу підштовхуючи мене у напрямку, протилежному до того, куди ми рухалися перед тим, – подалі від вогнів, у глибоку темряву ночі, яка оточувала танцмайданчик.
Він не зупинявся, допоки ми не опинилися в тіні розлогого кедра. А тоді Едвард подивився просто в найтемнішу темряву.
– Дякую, – мовив Едвард до темряви, – Дуже… мило з твого боку.
– Милий – моє друге ім’я, – з темряви ночі відгукнувся знайомий хриплий голос. – Можна приєднатися?
Долоня моя інстинктивно лягла на горло, і якби Едвард не підтримав мене, я б гримнулася на землю.
– Джейкобе! – видихнула я, щойно до мене повернулася здатність дихати. – Джейкобе!
– Ну, привіт, Белло.
На нетвердих ногах я рушила на голос. Едвард міцно підтримував мене попід лікоть, аж поки інша пара дужих рук не перехопила мене в темряві. Жар Джейкобових долонь миттю пропалив тонку атласну сукню, щойно він притиснув мене до себе. Він і не збирався танцювати – просто пригортав мене, поки я ховала обличчя в нього на грудях. Він схилив голову, притиснув щоку до моєї маківки.
– Розалія не пробачить мені, якщо не отримає свій традиційний танок, – промурмотів Едвард, і я вже знала, що він полишить нас на хвильку – це його своєрідний подарунок: оця моя мить із Джейкобом.
– О Джейкобе, – вже плакала я – не могла навіть чітко вимовляти слова. – Дякую!
– Припини хлюпати носом, Белло. Ти зіпсуєш собі сукню. Це всього-на-всього я.
– Всього-на-всього? Джейку! Як усе тепер чудово!
Він пирхнув.
– Ага, можна починати гулянку. Старший боярин нарешті припхався.
– Тепер зі мною всі, кого я люблю.
Я відчула, як вуста його торкнулися мого волосся.
– Вибач, що запізнився, сонечко.
– Я така щаслива, що ти тут!
– Ну, я так і задумав.
Я глипнула на гостей, але крізь натовп не могла розгледіти те місце, де востаннє бачила Джейкобового батька. Я не була певна, що він і досі тут.
– А Біллі знає про твій прихід?
– Певен, що Сем сказав йому. Я навідаюся до нього, коли… коли бенкет закінчиться.
– Він так зрадіє, що ти вдома!
Джейкоб трошки відсунувся від мене й виструнчився. Ліву руку він залишив у мене на талії, а правою взяв мою долоню, притиснув її собі до грудей. Я чула, як його серце гупає під моєю рукою, і здогадалася, що він невипадково приклав до грудей мою долоню.
– Не знаю, чи вдасться мені ще колись потанцювати з тобою, – мовив він і потягнув мене у повільне кружляння, чий ритм не співпадав із темпом музики. – Отож я скористаюся моментом.
Ми танцювали в ритмі його серця, яке билося в мене під пальцями.
– Я й сам радий, що прийшов, – за мить тихо сказав Джейкоб. – Навіть не думав, що прийду. Але так приємно тебе побачити… ще хоч раз. І мені не так сумно, як – я боявся – буде.
– Я не хочу, щоб ти сумував.
– Я знаю. І сьогодні я прийшов не для того, щоб ти почувалася винною.
– Ні, ні – я просто щаслива, що ти прийшов! Це найкращий подарунок, який ти міг мені зробити.
Він засміявся.
– Дуже добре, бо я зовсім не мав часу купувати подарунок.
Очі мої призвичаїлися до темряви, тепер я могла роздивитися його обличчя – воно було вище, ніж я очікувала. Невже він і досі росте? Зараз він на зріст радше сім футів, аніж шість.[5] Яка полегкість – знову бачити знайомі риси після стількох місяців: його глибоко посаджені очі під густою тінню брів, його високі вилиці, його повні губи, що відкривають яскраво-білі зуби, розтягуючись у саркастичній усмішці, що якраз пасує до його тону. Очі його були трошки примружені: наїжачені; я бачила, що сьогодні він поводиться дуже сторожко. Він щосили намагався зробити мені приємність – не зрадити себе й не показати, яких зусиль це йому вартує.
Я насправді нічого не зробила в житті настільки гарного, щоб заслужити такого друга, як Джейкоб.
– Коли ти вирішив повернутися?
– Свідомо чи підсвідомо? – він зробив глибокий вдих, перш ніж відповісти на власне запитання. – Насправді я сам не знаю. Гадаю, вже довший час я рухався в цьому напрямку – мабуть, інстинктивно прямував сюди. Але тільки сьогодні зранку мені закортіло бігти. Я не був певен, що знову зможу перевернутися, – він засміявся. – Ти не повіриш, яке це дивне відчуття – знову ходити на двох ногах. А одяг! Але тим чудніше, що почуваєшся дивно. Я не очікував такого. Давно не практикувався бути людиною.
Ми кружляли на місці.
– Проте сором був би не подивитися на тебе таку. Видовище вартує мандрівки аж сюди. У тебе неймовірний вигляд, Белло. Така вродлива!
– Аліса витратила на мене сьогодні чимало часу. А ще темрява допомагає.
– Для мене це не темрява, ти ж розумієш.
– Справді.
Чуття вовкулаки. Легко забути, на що він здатен, – він такий схожий на людину! Особливо зараз.
– Ти підстригся, – зауважила я.
– Так. Знаєш, так легше. Вирішив попрацювати руками.
– Гарна зачіска.
Він пирхнув.
– Еге ж. Я сам стригся – іржавими кухонними ножицями, – на мить він широко посміхнувся, але його посмішка швидко випарувалася. Він знову посерйознішав. – Ти щаслива, Белло?
– Так.
– Добре, – (я відчула, як він стенув плечима). – Це головне, гадаю.
– А ти як, Джейкобе? Насправді?
– Насправді непогано, Белло. Ти за мене більше можеш не турбуватися. І припини переслідувати Сета.
– Я переслідую його не тільки через тебе. Мені подобається Сет.
– Він – милий хлопчисько. Кращий за декого… Кажу тобі, якби мені вдалося позбутися голосів у голові, бути вовком – майже ідеальний варіант.
Я розсміялася – так це прозвучало.
– Свої голоси я теж не можу примусити стулити писки.
– У твоєму разі це означає божевілля. Хоча я насправді й так знав, що ти божевільна, – піддражнив він мене.
– Дякую.
– Божевілля – ліпше за колективну вовчу свідомість. Голоси божевільних не підсилають няньок, щоб ті приглядали за ними.
– Га?
– Сем уже тут. І ще дехто. Про всяк випадок, розумієш.
– Який випадок?
– На випадок, якщо я не стримаюся – щось типу того. На випадок, я вирішу зіпсувати свято, – він коротко всміхнувся на якусь думку, яка, певно, приносила йому втіху. – Але я не збираюся псувати тобі весілля, Белло. Я тут для того, щоб… – він не договорив.
– Щоб зробити його ідеальним.
– Це висока планка.
– От і добре, що ти такий високий.
Він застогнав на цей дурний жарт, а потім зітхнув.
– Я тут, бо я твій друг. Твій найкращий друг – востаннє. Прощальний жест.
– Сем має більше довіряти тобі.
– Ну, може, я занадто чутливий. Може, він би крутився поряд у будь-якому разі – щоб наглядати за Сетом. Тут же чимало вурдалаків. А Сет до цього не ставиться так серйозно, як мав би.
– Сет знає, що йому нічого не загрожує. Він розуміє Калленів набагато краще за Сема.
– Звісно, звісно, – сказав Джейкоб примирливо, перш ніж ми почали сваритися.
Важко було уявити Джейкоба-дипломата.
– Вибач за голоси, – мовила я. – Хотіла б я все виправити.
У різних сенсах цього слова.
– Не так уже все кепсько. Просто я трохи рознюнявся.
– А ти… щасливий?
– Майже. Але досить про мене. Сьогодні зірка – ти, – він хихикнув. – Можу заприсягтися, ти просто млієш. Бути в центрі уваги.
– Еге ж. Не можу нарадуватися.
Він засміявся, а тоді метнув погляд понад моєю головою. Стиснувши вуста, він роздивлявся хистке світло бенкету, граційне кружляння танцівників, тремтливі пелюстки, що падали з гірлянд. Я прослідкувала за його поглядом. Все здавалося таким далеким від нашого темного тихого кутка! Майже як спостерігати за білими сніжинками, що пурхають усередині скляної кулі.
– Цього їм не позичати, – сказав він. – Ці знають, як організувати гулянку.
– Аліса – невгамовна сила природи.
Він зітхнув.
– Пісня скінчилася. Гадаєш, я заслуговую ще на одну? Чи прошу забагато?
Я міцніше стиснула його руку.
– Буде стільки танців, скільки хочеш.
Він розсміявся.
– Ото було б цікаво. Проте гадаю, обійдуся двома. Не хочу, щоб почалися плітки.
Ми знову рушили по колу.
– Здавалося б, уже пора звикнути говорити тобі «до побачення», – пробурмотів він.
Я ковтнула клубок у горлі, але той міцно застряг там.
Джейкоб поглянув на мене й нахмурився. Він провів пальцями в мене по щоці, стираючи сльози.
– Сьогодні маєш плакати не ти, Белло.
– Всі плачуть на весіллях, – мовила я глухо.
– А ти цього хочеш?
– Ні.
– Тоді всміхнися.
Я зробила зусилля. Він розреготався на мою гримасу.
– Я спробую запам’ятати тебе саме такою. І вважати, що…
– Вважати що? Що я померла?
Він стиснув зуби. Він боровся з собою – з рішенням зробити з сьогоднішнього візиту подарунок, а не судилище. Я відчувала, щó він хоче сказати.
– Ні, – нарешті відповів Джейкоб. – Але у голові я бачитиму тебе саме такою. Рожеві щічки. Серцебиття. Обидві ліві ноги. І все таке.
Я навмисно щосили наступила йому на ногу.
Він усміхнувся.
– Оце моя дівчинка.
Він іще хотів щось сказати, та зненацька заклацнув рот. Знову боровся, щоб не бовкнути зайвого.
А колись мої стосунки з Джейкобом були такими простими! Природними, як дихання. Та з тої пори як Едвард повернувся у моє життя, у стосунках з’явилася постійна напруга. Бо – у Джейкобових очах – вибираючи Едварда, я вибирала долю, гіршу за смерть, чи принаймні рівнозначну їй.
– Що ти хотів сказати, Джейку? Просто скажи. Ти можеш сказати мені будь-що.
– Я… я… не хотів нічого говорити.
– О, та давай уже! Розродися.
– Ну, гаразд. Але я не… я хотів запитати. Хотів, щоб ти дещо сказала мені.
– То спитай мене.
Він іще хвильку повагався, а тоді видихнув:
– Ні, не буду. Це не має значення. Я просто патологічно цікавий.
Оскільки я його так добре знала, то все збагнула.
– Це станеться не сьогодні, Джейкобе, – прошепотіла я.
Джейкоб іще більше носився з моєю людськістю, аніж Едвард. Він цінував кожний удар мого серця, знаючи напевне, що вони пораховані.
– О, – вигукнув він, намагаючись приховати полегшення в голосі, – о…
Заграла нова мелодія, але цього разу він навіть не помітив переміни.
– Коли ж? – прошепотів він.
– Я ще точно не знаю. За тиждень, може, за два.
Голос його змінився – додалася іронічна нотка.
– У чому затримка?
– Не хотіла провести медовий місяць, конаючи від болю.
– А як би ти хотіла його провести? Граючи в шашки? Ха-ха.
– Дуже смішно.
– Жартую, Белло. Але, щиро кажучи, я не розумію чому. З твоїм вампіром у тебе все одно не буде справжнього медового місяця, то для чого ці примхи? Називай речі своїми іменами. Ти вже не вперше відкладаєш вирішальний момент. Хоча це добре, – зненацька докинув він цілком серйозно. – І не соромся цього.
– Нічого я не відкладаю, – відгризнулась я. – І в мене буде справжній медовий місяць! Все буде, як я захочу! Відчепись!
Він різко зупинив повільне кружляння. Я подумала була, що він нарешті помітив: музика змінилася, й шукала якихось гарних слів, щоб владнати нашу невеличку сутичку, перш ніж ми попрощаємося. Не варто розлучатися таким чином.
Та раптом його очі розшилися від якогось чудного, змішаного з подивом жаху.
– Що? – видихнув він. – Що ти сказала?
– Про що ти? Джейку, що сталося?
– Що ти мала на увазі, кажучи про справжній медовий місяць? Поки ти й досі людина? Ти жартуєш? Белло, це кепський жарт!
Я роздратовано зиркнула на нього.
– Я сказала: відчепися, Джейку. Це вже зовсім не твоя справа. Я не мала… ми не мали про це взагалі говорити. Це особисте…
Його величезні долоні схопили мене вище ліктів – пальці зімкнулися довкруж рук.
– Джейку! Пусти!
Він струснув мене.
– Белло! Ти зовсім голову втратила? Ти ж не можеш бути такою дурепою! Скажи мені, що ти жартуєш!
Він знову добряче струснув мене. Його пальці, тверді як перила, тремтіли, аж мене до кісток пробирав дрож.
– Джейку, припини!
Раптом темрява наповнилася постатями.
– Відпусти її! – Едвардів голос був холодний як лід і гострий як лезо.
Позаду Джейкоба з чорноти ночі долинув рик, а тоді його перекрив інший.
– Джейку, брате, відступися, – почула я настійливе прохання Сета Клірвотера. – Ти все одно будеш у програші.
Здавалося, Джейкоб просто заморозився – стояв і витріщався нажаханими, широко розплющеними очима.
– Ти можеш поранити її, – прошепотів Сет. – Відпусти її.
– Вже! – проричав Едвард.
Джейкобові руки безсило опустилися, і хвиля крові, що бухнула у моїх затиснених до того венах, болем відізвалася в руках. Та перш ніж я зафіксувала це відчуття, на місце, де щойно були гарячі долоні, лягли холодні руки, а тіло моє підхопив вітер.
Не встигла я моргнути, як опинилася за півдюжини кроків від місця, де щойно стояла. Едвард застиг обличчям до мене. Поміж ним і Джейкобом опинилися двійко величезних вовків, але вони, схоже, не мали щодо мене агресивних намірів. Навпаки – здавалося, вони намагались попередити бійку.
А Сет – оцей малий п’ятнадцятирічний бешкетник Сет – обхопив довгими руками Джейкоба, якого били дрижаки, й тягнув геть. Якщо Джейкоб перевернеться на вовка, коли Сет так близько від нього…
– Нумо, Джейку. Ходімо.
– Уб’ю тебе! – сказав Джейкоб, і голос його був таким глухим від люті, що прозвучав тихо, мов шепіт. Погляд його, застиглий на Едвардові, палав від ярості. – Я вб’ю тебе власноруч! Просто зараз! – він конвульсивно здригнувся.
Найбільший вовк, чорний, різко загарчав.
– Сете, геть із дороги, – просичав Едвард.
Сет знову потягнув Джейкоба. Джейкоб від люті був настільки роздризканий, що Сетові вдалося відтягнути його на кілька кроків назад.
– Джейку, не треба. Ходімо. Давай.
Сем – найбільший вовк, чорний – приєднався до Сета. Він притулив свою здоровецьку голову до Джейкобових грудей і добряче пнув.
Всі троє – Сет тягнув, Джейк тремтів, Сем штовхав – швидко зникли в темряві.
Ще один вовк зробив перший крок навздогін. У слабкому світлі я не могла напевно розгледіти колір його хутра – може, шоколадний? Отже, Квіл?
– Вибач, – прошепотіла я до вовка.
– Белло, вже все гаразд, – промурмотів Едвард.
Вовк позирнув на Едварда. Погляд його не видався дружнім. Едвард холодно кивнув. Вовк пирхнув, розвернувся й попрямував за рештою – і швидко розтанув, як і вони.
– Все гаразд, – сам до себе промовив Едвард, а тоді поглянув на мене. – Час повертатися.
– Але Джейк…
– Сем про нього попіклується. Він уже забрався.
– Едварде, пробач. Це було такою дурницею…
– Ти нічого поганого не зробила…
– Просто в мене вода за зубами не тримається! Для чого я… я не мала йому дозволити отак зі мною поводитися. І про що я думала?
– Не хвилюйся, – він торкнувся мого обличчя. – Треба повернутися на бенкет, перш ніж гості помітять нашу відсутність.
Я потрусила головою, щоб нарешті прийти до тями. Перш ніж гості помітять? Невже хоч хтось оце проґавив?
Але згодом, що більше я про це міркувала, то ясніше усвідомлювала: сутичка, яка мені видавалася шаленою, насправді тут, у темряві, проминула зовсім тихо.
– Ще дві секундочки, – попросила я.
В нутрі моєму все переверталося від переляку й горя, але це було ніщо – головним було те, що діялося навкруги. Я знала, що зараз мушу зіграти ідеальну виставу.
– Що з моєю сукнею?
– У тебе чудовий вигляд. Ні волосина не зрушена.
Я зробила два глибокі вдихи.
– Гаразд. Ходімо.
Він обняв мене й повів назад до світла. Коли ми опинилися попід мерехтливими ліхтариками, він ніжно підштовхнув мене до танцмайданчика. Ми розчинилися серед інших танцівників, наче наш танок зовсім і не переривався.
Я кружляла поміж гостей, але ніхто з них не мав ані збентеженого, ані наляканого вигляду. Тільки найблідіші обличчя виказували ознаки занепокоєння, проте добре це приховували. Джаспер та Еммет разом стояли на краю танцмайданчика, і я здогадалася, що під час сутички вони теж були десь неподалік.
– Як ти?…
– Все гаразд, – запевнила я. – Не можу повірити, що я таке вчинила. Що не так зі мною?
– Не так зовсім не з тобою.
Я так зраділа, коли побачила на весіллі Джейкоба! Знала-бо, яку жертву йому довелося для цього принести. А я все зіпсувала – перетворила подарунок на поєдинок. Мене б варто було ізолювати.
Але сьогодні моя дурість більше нічого не зруйнує. Сьогоднішню пригоду я заховаю подалі, запхну, так би мовити, в найдальшу шухляду й замкну на ключ – займусь цим пізніше. Ще матиму доволі часу, щоб батожити себе, а зараз я вже нічого не вдію.
– Все позаду, – сказала я. – Давай більше не згадуватимемо про це сьогодні.
Я очікувала, що Едвард швидко погодиться, проте він мовчав.
Я знала, як важко йому стримуватися, особливо зважаючи на виклик, який це весілля кидало давній угоді між Калленами та квілеутами – ця угода забороняла Калленам створювати нових вампірів. Вовки знали, що незабаром угода буде порушена, а от Каллени гадки не мали, як ті зреагують. Коли ще не було укладене перемир’я, це могло спровокувати миттєвий напад. Війну. Але тепер, коли вони пізнали одне одного ближче, чи здатні вони будуть пробачити?
Наче у відповідь на мої думки, Сет нахилився до Едварда, розкривши обійми. Едвард вільною рукою теж пригорнув його.
Я помітила, як Сью легенько здригнулася.
– Приємно бачити, друзяко, що в тебе все склалося, – мовив Сет. – Я дуже радий за тебе.
– Дякую, Сете. Твої слова для мене багато важать, – Едвард випустив Сета з обіймів, щоб поглянути на Сью та Біллі: – І вам також дякую. Що дозволили Сетові прийти. Що підтримали сьогодні Беллу.
– Прошу дуже, – відгукнувся Біллі своїм глибоким рипучим голосом, і мене здивував його оптимістичний тон. Схоже, не за горами остаточне перемир’я.
Вже утворилася невеличка черга, тож Сет помахав нам на прощання й покотив Біллів візок до столів із наїдками. Сью поклала одну руку на сина, а другу на Біллі.
Наступними до нас підійшли Анжела та Бен, за ними батьки Анжели, а далі Майк і Джесика – ці двоє, на мій подив, трималися за руки. Я й не знала, що вони знову разом. Приємно це було бачити.
Позаду моїх друзів-людей стояли мої нові родичі – клан вампірів Деналі. Я усвідомила, що затамувала подих, коли найближча до нас, Таня (я здогадалася з рудуватого відтінку її білявого волосся), потягнулася, щоб обійняти Едварда. Поряд із нею трійко золотооких вурдалаків позирали на мене з неприхованою цікавістю. Одна з жінок мала довге попелясто-русяве волосся, пряме як кукурудзяна шовковиста мичка. Друга жінка, як і чоловік, була чорнявою, з оливковим відтінком блідої шкіри.
Всі четверо були такими вродливими, що в мене тьохнуло серце.
Таня досі пригортала Едварда.
– Ах, Едварде, – казала вона, – як я за тобою скучила!
Едвард хихикнув і спритно вивернувся з обіймів, легенько поклав руку їй на плече й відступив на крок, наче волів ліпше її роздивитися.
– Минуло чимало часу, Таню. Ти маєш гарний вигляд.
– Ти теж.
– Дозволь представити тобі мою дружину, – Едвард уперше вимовив це слово відтоді, як воно офіційно набуло чинності; зараз, коли він його вимовляв, було враження, наче його розпирало від задоволення. Деналі легенько засміялись у відповідь. – Таню, ось моя Белла.
Таня була саме такою чарівною, якою я бачила її у своїх найгірших мареннях. Вона роздивлялася мене поглядом, у якому цікавості було набагато більше, ніж невдоволення, а тоді простягнула мені руку.
– Ласкаво просимо до родини, Белло, – усміхнулася вона трошки сумовито. – Ми вважаємося далекими родичами Карлайла, і мені справді прикро за… е-е-е… той невеличкий інцидент, коли ми повелися трішки не по-родинному. Ми мали запізнатися раніше. Ти нас пробачиш?
– Звісна річ, – відповіла я їй задихано. – Приємно познайомитися.
– Каллени вже всі попарувалися. Може, прийшла наша черга, Катю? – вона всміхнулася до блондинки.
– Мрії, мрії… – Катя закотила золоті очі. Вона відібрала в Тані мою долоню й ніжно її стиснула. – Ласкаво просимо, Белло.
Її руку накрила рука темнокосої жінки.
– Я – Кармен, а це – Єлизар. Нам усім напрочуд приємно нарешті з тобою познайомитися.
– М-мені теж, – затинаючись, пробурмотіла я.
Таня зиркнула на людей, що товпилися позаду, – на заступника Чарлі, Марка, та його дружину. Їхні очі були розширені – так вони дивилися на клан Деналі.
– Ми потоваришуємо пізніше. Для цього у нас попереду вічність, – Таня засміялася, і її родина рушила далі.
Всі старі традиції були дотримані. Мене сліпило сяйво ліхтарів, коли ми замахнулися ножем над вражаючим тортом – занадто пишним, подумала я, для досить скромного зібрання друзів та родичів. Ми по черзі жбурляли торт одне одному в обличчя; Едвард мужньо проковтнув свою частку – я не мог ла повірити власним очам. Я метнула свій букет напрочуд спритно – просто в руки заскоченої Анжели. Еммет і Джаспер захлиналися від сміху, спостерігаючи, як я взялася випіками, поки Едвард дуже обережно зубами знімав із мене позичену підв’язку: вона сповзла мало не до кісточки. Коротко підморгнувши мені, він жбурнув підв’язку просто в лице Майку Ньютону.[3]
А коли заграла музика, Едвард пригорнув мене, щоб повести у традиційний перший танок; я радо попрямувала за ним, незважаючи на свій страх до танців – особливо танців перед публікою, – щаслива від того, що була в його руках. Він вів танок, і я без жодних зусиль крутилася попід куполом світла та у блиманні фотоспалахів.
– Подобається бенкет, місіс Каллен? – прошепотів він мені в самісіньке вухо.
Я засміялася.
– Мені ще довгий час доведеться звикати.
– Час маємо, – нагадав він мені – голос його бринів – і нахилився поцілувати мене, поки ми танцювали. Фотокамери дико заблимали.
Заграла інша мелодія, Чарлі поплескав Едварда по плечу.
З Чарлі танцювати було не так легко. У танцях він почувався не впевненіше за мене, отож ми обережно переміщалися з кутка в куток усередині уявного квадрата. Едвард та Есме крутилися довкола нас, як Фред Астер і Джинджер Роджерс.[4]
– Дім буде порожнім без тебе, Белло. Я вже почуваюся самотнім.
Клубок застряг мені в горлі, коли я у відповідь спробувала по жарт увати:
– Почуваюся страшенно винною, що тепер тобі самому доведеться куховарити: це, можна сказати, злочинна недбалість. Ти міг би мене заарештувати.
Він розплився в усмішці.
– Гадаю, з харчами я якось упораюся. Тільки дзвони чим-частіше.
– Обіцяю.
Здається, я перетанцювала з усіма. Приємно було побачити всіх своїх друзів, проте найбільше мені кортіло бути з Едвардом. Я була просто щаслива, коли він нарешті вклинився поміж мною і Майком – півхвилини потому, як розпочався новий танок.
– І досі недолюблюєш Майка, еге ж? – кинула я, коли Едвард викрутив мене з Майкових обіймів.
– Особливо коли наслухаєшся його думок. Пощастило йому, що я стримався й не затопив йому в писок. Чи щось гірше.
– Ого!
– Ти мала нагоду хоч поглянути на себе?
– Е… ні, мабуть. А що?
– Тоді, боюся, ти й гадки не маєш, наскільки неймовірно, безсердечно вродлива ти сьогодні. Не дивно, що Майкові важко утриматися від непристойних думок стосовно заміжньої жінки. Я розчарований, що Аліса не примусила тебе бодай глипнути в дзеркало.
– Ти упереджений, знаєш сам.
Він зітхнув, на хвильку завмер, а тоді повернув мене обличчям до будинку. Скляна стіна віддзеркалювала весь бенкет, наче велике люстро. Едвард указав мені на пару, що стояла в дзеркалі просто навпроти нас.
– Упереджений, справді?
Я миттю вихопила Едвардове відображення – досконалу копію його досконалого обличчя, а поряд стояла чорнява красуня. Шкіра її була кремова з рум’янцем, очі розширені від збудження, обрамлені густими віями. Вузький бутон мерехтливої білої сукні ніжно розпускався шлейфом унизу, наче перевернута лілія, – сукня була пошита так управно, що тіло здавалося елегантним і граційним – принаймні поки не рухалося.
Перш ніж я встигла моргнути, щоб красуня в дзеркалі перетворилася знову на мене, Едвард знагла напружився й обернувся у протилежний бік, наче хтось гукнув його на ім’я.
– О, – мовив він. На мить його брови нахмурилися, але так само швидко розгладилися.
Зненацька він розплився у широкій посмішці.
– Що таке? – запитала я.
– Весільний сюрприз.
– Га?
Він нічого не відповів, натомість знову почав танцювати, помалу підштовхуючи мене у напрямку, протилежному до того, куди ми рухалися перед тим, – подалі від вогнів, у глибоку темряву ночі, яка оточувала танцмайданчик.
Він не зупинявся, допоки ми не опинилися в тіні розлогого кедра. А тоді Едвард подивився просто в найтемнішу темряву.
– Дякую, – мовив Едвард до темряви, – Дуже… мило з твого боку.
– Милий – моє друге ім’я, – з темряви ночі відгукнувся знайомий хриплий голос. – Можна приєднатися?
Долоня моя інстинктивно лягла на горло, і якби Едвард не підтримав мене, я б гримнулася на землю.
– Джейкобе! – видихнула я, щойно до мене повернулася здатність дихати. – Джейкобе!
– Ну, привіт, Белло.
На нетвердих ногах я рушила на голос. Едвард міцно підтримував мене попід лікоть, аж поки інша пара дужих рук не перехопила мене в темряві. Жар Джейкобових долонь миттю пропалив тонку атласну сукню, щойно він притиснув мене до себе. Він і не збирався танцювати – просто пригортав мене, поки я ховала обличчя в нього на грудях. Він схилив голову, притиснув щоку до моєї маківки.
– Розалія не пробачить мені, якщо не отримає свій традиційний танок, – промурмотів Едвард, і я вже знала, що він полишить нас на хвильку – це його своєрідний подарунок: оця моя мить із Джейкобом.
– О Джейкобе, – вже плакала я – не могла навіть чітко вимовляти слова. – Дякую!
– Припини хлюпати носом, Белло. Ти зіпсуєш собі сукню. Це всього-на-всього я.
– Всього-на-всього? Джейку! Як усе тепер чудово!
Він пирхнув.
– Ага, можна починати гулянку. Старший боярин нарешті припхався.
– Тепер зі мною всі, кого я люблю.
Я відчула, як вуста його торкнулися мого волосся.
– Вибач, що запізнився, сонечко.
– Я така щаслива, що ти тут!
– Ну, я так і задумав.
Я глипнула на гостей, але крізь натовп не могла розгледіти те місце, де востаннє бачила Джейкобового батька. Я не була певна, що він і досі тут.
– А Біллі знає про твій прихід?
– Певен, що Сем сказав йому. Я навідаюся до нього, коли… коли бенкет закінчиться.
– Він так зрадіє, що ти вдома!
Джейкоб трошки відсунувся від мене й виструнчився. Ліву руку він залишив у мене на талії, а правою взяв мою долоню, притиснув її собі до грудей. Я чула, як його серце гупає під моєю рукою, і здогадалася, що він невипадково приклав до грудей мою долоню.
– Не знаю, чи вдасться мені ще колись потанцювати з тобою, – мовив він і потягнув мене у повільне кружляння, чий ритм не співпадав із темпом музики. – Отож я скористаюся моментом.
Ми танцювали в ритмі його серця, яке билося в мене під пальцями.
– Я й сам радий, що прийшов, – за мить тихо сказав Джейкоб. – Навіть не думав, що прийду. Але так приємно тебе побачити… ще хоч раз. І мені не так сумно, як – я боявся – буде.
– Я не хочу, щоб ти сумував.
– Я знаю. І сьогодні я прийшов не для того, щоб ти почувалася винною.
– Ні, ні – я просто щаслива, що ти прийшов! Це найкращий подарунок, який ти міг мені зробити.
Він засміявся.
– Дуже добре, бо я зовсім не мав часу купувати подарунок.
Очі мої призвичаїлися до темряви, тепер я могла роздивитися його обличчя – воно було вище, ніж я очікувала. Невже він і досі росте? Зараз він на зріст радше сім футів, аніж шість.[5] Яка полегкість – знову бачити знайомі риси після стількох місяців: його глибоко посаджені очі під густою тінню брів, його високі вилиці, його повні губи, що відкривають яскраво-білі зуби, розтягуючись у саркастичній усмішці, що якраз пасує до його тону. Очі його були трошки примружені: наїжачені; я бачила, що сьогодні він поводиться дуже сторожко. Він щосили намагався зробити мені приємність – не зрадити себе й не показати, яких зусиль це йому вартує.
Я насправді нічого не зробила в житті настільки гарного, щоб заслужити такого друга, як Джейкоб.
– Коли ти вирішив повернутися?
– Свідомо чи підсвідомо? – він зробив глибокий вдих, перш ніж відповісти на власне запитання. – Насправді я сам не знаю. Гадаю, вже довший час я рухався в цьому напрямку – мабуть, інстинктивно прямував сюди. Але тільки сьогодні зранку мені закортіло бігти. Я не був певен, що знову зможу перевернутися, – він засміявся. – Ти не повіриш, яке це дивне відчуття – знову ходити на двох ногах. А одяг! Але тим чудніше, що почуваєшся дивно. Я не очікував такого. Давно не практикувався бути людиною.
Ми кружляли на місці.
– Проте сором був би не подивитися на тебе таку. Видовище вартує мандрівки аж сюди. У тебе неймовірний вигляд, Белло. Така вродлива!
– Аліса витратила на мене сьогодні чимало часу. А ще темрява допомагає.
– Для мене це не темрява, ти ж розумієш.
– Справді.
Чуття вовкулаки. Легко забути, на що він здатен, – він такий схожий на людину! Особливо зараз.
– Ти підстригся, – зауважила я.
– Так. Знаєш, так легше. Вирішив попрацювати руками.
– Гарна зачіска.
Він пирхнув.
– Еге ж. Я сам стригся – іржавими кухонними ножицями, – на мить він широко посміхнувся, але його посмішка швидко випарувалася. Він знову посерйознішав. – Ти щаслива, Белло?
– Так.
– Добре, – (я відчула, як він стенув плечима). – Це головне, гадаю.
– А ти як, Джейкобе? Насправді?
– Насправді непогано, Белло. Ти за мене більше можеш не турбуватися. І припини переслідувати Сета.
– Я переслідую його не тільки через тебе. Мені подобається Сет.
– Він – милий хлопчисько. Кращий за декого… Кажу тобі, якби мені вдалося позбутися голосів у голові, бути вовком – майже ідеальний варіант.
Я розсміялася – так це прозвучало.
– Свої голоси я теж не можу примусити стулити писки.
– У твоєму разі це означає божевілля. Хоча я насправді й так знав, що ти божевільна, – піддражнив він мене.
– Дякую.
– Божевілля – ліпше за колективну вовчу свідомість. Голоси божевільних не підсилають няньок, щоб ті приглядали за ними.
– Га?
– Сем уже тут. І ще дехто. Про всяк випадок, розумієш.
– Який випадок?
– На випадок, якщо я не стримаюся – щось типу того. На випадок, я вирішу зіпсувати свято, – він коротко всміхнувся на якусь думку, яка, певно, приносила йому втіху. – Але я не збираюся псувати тобі весілля, Белло. Я тут для того, щоб… – він не договорив.
– Щоб зробити його ідеальним.
– Це висока планка.
– От і добре, що ти такий високий.
Він застогнав на цей дурний жарт, а потім зітхнув.
– Я тут, бо я твій друг. Твій найкращий друг – востаннє. Прощальний жест.
– Сем має більше довіряти тобі.
– Ну, може, я занадто чутливий. Може, він би крутився поряд у будь-якому разі – щоб наглядати за Сетом. Тут же чимало вурдалаків. А Сет до цього не ставиться так серйозно, як мав би.
– Сет знає, що йому нічого не загрожує. Він розуміє Калленів набагато краще за Сема.
– Звісно, звісно, – сказав Джейкоб примирливо, перш ніж ми почали сваритися.
Важко було уявити Джейкоба-дипломата.
– Вибач за голоси, – мовила я. – Хотіла б я все виправити.
У різних сенсах цього слова.
– Не так уже все кепсько. Просто я трохи рознюнявся.
– А ти… щасливий?
– Майже. Але досить про мене. Сьогодні зірка – ти, – він хихикнув. – Можу заприсягтися, ти просто млієш. Бути в центрі уваги.
– Еге ж. Не можу нарадуватися.
Він засміявся, а тоді метнув погляд понад моєю головою. Стиснувши вуста, він роздивлявся хистке світло бенкету, граційне кружляння танцівників, тремтливі пелюстки, що падали з гірлянд. Я прослідкувала за його поглядом. Все здавалося таким далеким від нашого темного тихого кутка! Майже як спостерігати за білими сніжинками, що пурхають усередині скляної кулі.
– Цього їм не позичати, – сказав він. – Ці знають, як організувати гулянку.
– Аліса – невгамовна сила природи.
Він зітхнув.
– Пісня скінчилася. Гадаєш, я заслуговую ще на одну? Чи прошу забагато?
Я міцніше стиснула його руку.
– Буде стільки танців, скільки хочеш.
Він розсміявся.
– Ото було б цікаво. Проте гадаю, обійдуся двома. Не хочу, щоб почалися плітки.
Ми знову рушили по колу.
– Здавалося б, уже пора звикнути говорити тобі «до побачення», – пробурмотів він.
Я ковтнула клубок у горлі, але той міцно застряг там.
Джейкоб поглянув на мене й нахмурився. Він провів пальцями в мене по щоці, стираючи сльози.
– Сьогодні маєш плакати не ти, Белло.
– Всі плачуть на весіллях, – мовила я глухо.
– А ти цього хочеш?
– Ні.
– Тоді всміхнися.
Я зробила зусилля. Він розреготався на мою гримасу.
– Я спробую запам’ятати тебе саме такою. І вважати, що…
– Вважати що? Що я померла?
Він стиснув зуби. Він боровся з собою – з рішенням зробити з сьогоднішнього візиту подарунок, а не судилище. Я відчувала, щó він хоче сказати.
– Ні, – нарешті відповів Джейкоб. – Але у голові я бачитиму тебе саме такою. Рожеві щічки. Серцебиття. Обидві ліві ноги. І все таке.
Я навмисно щосили наступила йому на ногу.
Він усміхнувся.
– Оце моя дівчинка.
Він іще хотів щось сказати, та зненацька заклацнув рот. Знову боровся, щоб не бовкнути зайвого.
А колись мої стосунки з Джейкобом були такими простими! Природними, як дихання. Та з тої пори як Едвард повернувся у моє життя, у стосунках з’явилася постійна напруга. Бо – у Джейкобових очах – вибираючи Едварда, я вибирала долю, гіршу за смерть, чи принаймні рівнозначну їй.
– Що ти хотів сказати, Джейку? Просто скажи. Ти можеш сказати мені будь-що.
– Я… я… не хотів нічого говорити.
– О, та давай уже! Розродися.
– Ну, гаразд. Але я не… я хотів запитати. Хотів, щоб ти дещо сказала мені.
– То спитай мене.
Він іще хвильку повагався, а тоді видихнув:
– Ні, не буду. Це не має значення. Я просто патологічно цікавий.
Оскільки я його так добре знала, то все збагнула.
– Це станеться не сьогодні, Джейкобе, – прошепотіла я.
Джейкоб іще більше носився з моєю людськістю, аніж Едвард. Він цінував кожний удар мого серця, знаючи напевне, що вони пораховані.
– О, – вигукнув він, намагаючись приховати полегшення в голосі, – о…
Заграла нова мелодія, але цього разу він навіть не помітив переміни.
– Коли ж? – прошепотів він.
– Я ще точно не знаю. За тиждень, може, за два.
Голос його змінився – додалася іронічна нотка.
– У чому затримка?
– Не хотіла провести медовий місяць, конаючи від болю.
– А як би ти хотіла його провести? Граючи в шашки? Ха-ха.
– Дуже смішно.
– Жартую, Белло. Але, щиро кажучи, я не розумію чому. З твоїм вампіром у тебе все одно не буде справжнього медового місяця, то для чого ці примхи? Називай речі своїми іменами. Ти вже не вперше відкладаєш вирішальний момент. Хоча це добре, – зненацька докинув він цілком серйозно. – І не соромся цього.
– Нічого я не відкладаю, – відгризнулась я. – І в мене буде справжній медовий місяць! Все буде, як я захочу! Відчепись!
Він різко зупинив повільне кружляння. Я подумала була, що він нарешті помітив: музика змінилася, й шукала якихось гарних слів, щоб владнати нашу невеличку сутичку, перш ніж ми попрощаємося. Не варто розлучатися таким чином.
Та раптом його очі розшилися від якогось чудного, змішаного з подивом жаху.
– Що? – видихнув він. – Що ти сказала?
– Про що ти? Джейку, що сталося?
– Що ти мала на увазі, кажучи про справжній медовий місяць? Поки ти й досі людина? Ти жартуєш? Белло, це кепський жарт!
Я роздратовано зиркнула на нього.
– Я сказала: відчепися, Джейку. Це вже зовсім не твоя справа. Я не мала… ми не мали про це взагалі говорити. Це особисте…
Його величезні долоні схопили мене вище ліктів – пальці зімкнулися довкруж рук.
– Джейку! Пусти!
Він струснув мене.
– Белло! Ти зовсім голову втратила? Ти ж не можеш бути такою дурепою! Скажи мені, що ти жартуєш!
Він знову добряче струснув мене. Його пальці, тверді як перила, тремтіли, аж мене до кісток пробирав дрож.
– Джейку, припини!
Раптом темрява наповнилася постатями.
– Відпусти її! – Едвардів голос був холодний як лід і гострий як лезо.
Позаду Джейкоба з чорноти ночі долинув рик, а тоді його перекрив інший.
– Джейку, брате, відступися, – почула я настійливе прохання Сета Клірвотера. – Ти все одно будеш у програші.
Здавалося, Джейкоб просто заморозився – стояв і витріщався нажаханими, широко розплющеними очима.
– Ти можеш поранити її, – прошепотів Сет. – Відпусти її.
– Вже! – проричав Едвард.
Джейкобові руки безсило опустилися, і хвиля крові, що бухнула у моїх затиснених до того венах, болем відізвалася в руках. Та перш ніж я зафіксувала це відчуття, на місце, де щойно були гарячі долоні, лягли холодні руки, а тіло моє підхопив вітер.
Не встигла я моргнути, як опинилася за півдюжини кроків від місця, де щойно стояла. Едвард застиг обличчям до мене. Поміж ним і Джейкобом опинилися двійко величезних вовків, але вони, схоже, не мали щодо мене агресивних намірів. Навпаки – здавалося, вони намагались попередити бійку.
А Сет – оцей малий п’ятнадцятирічний бешкетник Сет – обхопив довгими руками Джейкоба, якого били дрижаки, й тягнув геть. Якщо Джейкоб перевернеться на вовка, коли Сет так близько від нього…
– Нумо, Джейку. Ходімо.
– Уб’ю тебе! – сказав Джейкоб, і голос його був таким глухим від люті, що прозвучав тихо, мов шепіт. Погляд його, застиглий на Едвардові, палав від ярості. – Я вб’ю тебе власноруч! Просто зараз! – він конвульсивно здригнувся.
Найбільший вовк, чорний, різко загарчав.
– Сете, геть із дороги, – просичав Едвард.
Сет знову потягнув Джейкоба. Джейкоб від люті був настільки роздризканий, що Сетові вдалося відтягнути його на кілька кроків назад.
– Джейку, не треба. Ходімо. Давай.
Сем – найбільший вовк, чорний – приєднався до Сета. Він притулив свою здоровецьку голову до Джейкобових грудей і добряче пнув.
Всі троє – Сет тягнув, Джейк тремтів, Сем штовхав – швидко зникли в темряві.
Ще один вовк зробив перший крок навздогін. У слабкому світлі я не могла напевно розгледіти колір його хутра – може, шоколадний? Отже, Квіл?
– Вибач, – прошепотіла я до вовка.
– Белло, вже все гаразд, – промурмотів Едвард.
Вовк позирнув на Едварда. Погляд його не видався дружнім. Едвард холодно кивнув. Вовк пирхнув, розвернувся й попрямував за рештою – і швидко розтанув, як і вони.
– Все гаразд, – сам до себе промовив Едвард, а тоді поглянув на мене. – Час повертатися.
– Але Джейк…
– Сем про нього попіклується. Він уже забрався.
– Едварде, пробач. Це було такою дурницею…
– Ти нічого поганого не зробила…
– Просто в мене вода за зубами не тримається! Для чого я… я не мала йому дозволити отак зі мною поводитися. І про що я думала?
– Не хвилюйся, – він торкнувся мого обличчя. – Треба повернутися на бенкет, перш ніж гості помітять нашу відсутність.
Я потрусила головою, щоб нарешті прийти до тями. Перш ніж гості помітять? Невже хоч хтось оце проґавив?
Але згодом, що більше я про це міркувала, то ясніше усвідомлювала: сутичка, яка мені видавалася шаленою, насправді тут, у темряві, проминула зовсім тихо.
– Ще дві секундочки, – попросила я.
В нутрі моєму все переверталося від переляку й горя, але це було ніщо – головним було те, що діялося навкруги. Я знала, що зараз мушу зіграти ідеальну виставу.
– Що з моєю сукнею?
– У тебе чудовий вигляд. Ні волосина не зрушена.
Я зробила два глибокі вдихи.
– Гаразд. Ходімо.
Він обняв мене й повів назад до світла. Коли ми опинилися попід мерехтливими ліхтариками, він ніжно підштовхнув мене до танцмайданчика. Ми розчинилися серед інших танцівників, наче наш танок зовсім і не переривався.
Я кружляла поміж гостей, але ніхто з них не мав ані збентеженого, ані наляканого вигляду. Тільки найблідіші обличчя виказували ознаки занепокоєння, проте добре це приховували. Джаспер та Еммет разом стояли на краю танцмайданчика, і я здогадалася, що під час сутички вони теж були десь неподалік.
– Як ти?…
– Все гаразд, – запевнила я. – Не можу повірити, що я таке вчинила. Що не так зі мною?
– Не так зовсім не з тобою.
Я так зраділа, коли побачила на весіллі Джейкоба! Знала-бо, яку жертву йому довелося для цього принести. А я все зіпсувала – перетворила подарунок на поєдинок. Мене б варто було ізолювати.
Але сьогодні моя дурість більше нічого не зруйнує. Сьогоднішню пригоду я заховаю подалі, запхну, так би мовити, в найдальшу шухляду й замкну на ключ – займусь цим пізніше. Ще матиму доволі часу, щоб батожити себе, а зараз я вже нічого не вдію.
– Все позаду, – сказала я. – Давай більше не згадуватимемо про це сьогодні.
Я очікувала, що Едвард швидко погодиться, проте він мовчав.