Страница:
- Тодi ми його заберемо в лiкарню. Не пожалiєте?
- Що ви, господь з вами! Як треба, ще виженемо - це вже для вас.
Комiсiя таки забрала самогон. Юхрим пронюшив i про це, зрадiв i,
наперед смакуючи, як вiн пiдсуне вiзка головi комiсiї, двигнув до лiкарнi.
Але новий матерiал не вигорiв: самогон як медикамент було здано головному
лiкаревi, бо в тi роки на лiки було дуже сутужно.
Та й лiкували тодi по селах не так лiкарi, як ворожбити, костоправи й
шептухи, орудуючи заклинаннями, замовляннями, тьху-тьхуканням, непочатою
водою i землею, її найчастiше прикладали до серця i ран. Коли ж хто
умирав, на це дивились по-фiлософськи: бог дав, бог i взяв. Одначе тепер
не так забирав бог, як тифозна воша, вона була найвiрнiшим пiдмогачем
костомахи. Тому й не дивно, що Порфирiєва жiнка, у великiй ненавистi до
Бабенка, прозвала його тифозною вошею.
А Юхримовi що? Вiн принишк на якийсь день, а далi почав розпускати
чутки про потаємних ворогiв революцiї, якi виживають його з села, i,
висолопивши язика, розшукував собi достойну посаду в мiстi.
Якось увечерi, коли ми з дядьком Себастiяном сидiли в комбiдi за
книгою, несподiвано притарабанився Юхрим. Вiн був у, френчi з англiйського
сукна i галiфе, пiдшитому лискучим хромом, через що можна було комусь
пустити в очi туману: певне, власник цих штанiв ще недавно в кiннотi
орудував шаблею. Юхрим любив ефекти i в одежi, i в мовi. Вiн картинно
зупинився бiля рiжка столу, неспокiйно ворухнув руками, засунув їх у
бездонне галiфе, i вони там заборсались, неначе звiрята.
Дядько Себастiян з презирством поглянув на непроханого гостя; в очницях
його стояла така темiнь, за якою зовсiм не видно було очей. Через хвилину
Юхрим повiв устами, i на них вигнулась та усмiшечка, де нахабство
пiдминало непевнiсть:
- Не чекав мого вторгнення, Себастiяне? Знаю - не чекав! Але моя
драматична душа мусила прийти до тебе з приношенiем, тобто на уклiн по
всiх параграфах, статтях i статуту.
- Яка, яка у тебе душа? - повеселiшав дядько Себастiян.
- Як було вже сказано - драматична!
- За якими ж це параграфами? - насочилось насмiшкою обличчя голови
комбiду.
- За параграфами революцiї!
- А яка тодi в мене душа?
- Натурально - героїчна! - пiддобрюючись, урочисто сказав Юхрим, i на
його невiрне обличчя навiть лiг покрiвець шаноби.
Дядько Себастiян тiльки головою покрутив: мовляв, ох, i влiзливий ти,
чоловiче, але промовчав. А Юхримовi того тiльки й треба. Вiн одразу ж
повiв мову про змiни в повiтi, хитромудре увернув, що тепер i його друзяки
випливли наверх, повшивались у служби i кличуть його ближче до верхiв.
- Ну, а ти, звiсно, вирiшив триматися маси? - безневинно запитав дядько
Себастiян.
- Нi, я ще не вирiшив цього. Тому й прийшов, натурально, за порадою. Що
його робити: чи залишитися в селi, чи теж погнатися за фортуною-долею у
мiсто?
- Не гонися, Юхриме, за фортуною-долею, ой, не гонися, - аж мало не
зiтхнув дядько Себастiян.
- То чому? - здивувались пiдбiрчастi вуста i квасолистi нiздрi Юхрима.
- Бо ти, коли наздоженеш долю, - собакою вчепишся в її приполи i
триматимеш тiльки побiля своєї парсуни. А доля i людям потрiбна.
Юхрим стрепенувся, не знаючи, що йому робити. Подумавши, вiн став
таким, про яких кажуть: зверху смiється, а всерединi сичить.
- Передав ти, Себастiяне, кутi меду, а менi характеру! - викривлює
усмiшку на обiдочках уст. - Налихословити, натурально, кожний зможе, але
на твоїй посадi треба мати вежливiсть по всiх статутах. Знаю, ти гнiваєшся
на мене за он ту iсторiю iз комiсiєю. Винюсь, каюсь, зарiкаюсь - бiльше не
буду. Не по дуростi, а по пильностi збочив, бо забрело менi в розмишленiя,
що ти дiяв не за революцiйними параграфами. I я хотiв теорiєю пiдправити
твою практику, бо хто ж має за революцiю болiти? Лише такi, як ти, з
практичного боку, i такi, як я, з теоретичного.
- За шкуру, тiльки за свою шкуру болiєш ти з практичного i теоретичного
боку! - розгнiвався дядько Себастiян. - За неї, коли її доведеться
рятувати, усiх людей, увесь свiт продасиш i не скривишся!
- Чого тобi так далеко наперед заглядати? - позлiшав Юхрим, i
потвердiшали грубi пружки його уст. - Шкура - дiло тонке, всякий її
по-своєму рятує, а iнший ще й вiдрощує на нiй те, що має їжак. Резон?
- Чого ти ще не сказав, що iнший назбирує на шкуру слизь?
- I про це, согласовано, скажу, коли доведеться десь давати свою
класифiкацiю, - жорстокiсть спотворює обличчя Юхрима, i тiльки тепер його
очi розрiзають темiнь, що зiбралась у очницях. - А зараз я до тебе,
натурально, з iншим прийшов. Говорити далi чи звелиш зашити вуста?
- Говори, щоб губи не гуляли, - стримує обурення дядько Себастiян. - I
чого менi iнодi здається, що в тебе з рота вискакують не слова, а жаби?
- Перебор фантазiї, - не задумуючись, пояснив Юхрим.
- Ну, що в тебе?
- Та нiчого возвишеного. Дуже прошу тебе: черкни для движенiя лiчностi
характеристику, таку, невеличку, але, натурально, з душею.
- А без неї приятелi з повiту не вiрять твоїй лiчностi?
- Вiрять, але революцiйний закон є законом. Черкни, Себастiяне. Робота
не важка, а полегкiсть дасть нам обом.
- Менi й так легко, - уперто хитнув головою дядько Себастiян. - А
характеристики тобi не дам!
- Дасиш! - нахабно витрiщився Юхрим.
- Не дам.
- Не маєш такого закону! - в слизькуватих Юхримових очах затрепетав
лихий полиск. - Всяка iндивiдуальнiсть має тепер право на характеристику
лiчностi, хоч подобається чи не подобається вона комусь. Не дасиш тепер,
дасиш у четвер! Заставлять дати! I пам'ятай: усякiй людинi, при охотi,
можна обламати крила.
- Я й не знав, що ти такий криложер! - навiть здивувався дядько
Себастiян.
- То знай! I лiпше зараз же пиши характеристику, та й не будемо
гризтися. Тобi ж спокiйнiше буде, коли мене сплавиш iз села.
- Переконав! Дiдько з тобою - дам характеристику, щоб ти щез iз очей! -
погодився дядько Себастiян.
- Отак би й зразу, - задоволене хихикнув Юхрим. - Якби ти не дав, я б з
м'ясом видрав її. Я свого нiде не попущу: права є правами! Може, пiсля
цього й могорич для обоюдного мечтанiя зап'ємо! У мене дещиця забряжчала в
кишенi.
- Тримай її на подзвiння таких добрих, як сам! -вiдрiзав голова
комбiду.
- Вольному - воля, а спасенному, по всiх параграфах, рай, - здвигнув
плечима Юхрим. Лихий полиск осiдає на денця його круглих очей, а наверх
спливає вдоволення.
Тим часом голова комбiду дiстав папiр, чорнило, ручку i сiв писати
характеристику.
- Може, тобi пособити коментарiями? - прихилив голову до столу Юхрим.
- Обiйдеться без них. Не застуй свiтла.
- I прошу тебе, Себастiяне, натурально, iз документальним ефектом
увернути, що я був у рядах робiтничо-селянської Червоної Армiї. Це тепер
усюди вiдчиняє дверi й коридори.
- Пiдкреслю, натурально, i з ефектом: твоє вiд тебе нiкуди не втече, -
заспокоїв Юхрима дядько Себастiян. - Ти вже хоч трохи спокiйно посидь.
Юхрим розкапустився на ослонi й полегшено зiтхнув: адже через кiлька
днiв вiн уже матиме посаду, i тодi чхати йому на дядька Себастiяна, який
навiть за всi свої рани нiчого не може вiдхопити собi. Коли б це йому,
Юхримовi, хоч клаптик такої бiографiї, то вiн би уже в самiй столицi
крутив дiлами, як циган сонцем, i не вилазив би з хрому.
- Може, прочитати тобi характеристику? - пiдвiвся з-за столу Себастiян.
- Прочитай, прочитай, послухаємо розумне слово, - аж подобрiшало
Юхримове тонкогуб'я.
- То слухай i не перебивай.
- Не буду.
- "Характеристика, - почав читати дядько Себастiян. - Дана ця Юхриму
Бабенку, який у нашому селi народився, хрестився i вирiс, та, натурально,
розуму не винiс..."
- Ти що, смiєшся, щоб потiм заплакати!? - скочив Юхрим, од злостi в
нього вищирились зуби, наче в печеного кабана.
- Я ж казав: не перебаранчай. Починаю спочатку: "Дана ця Юхриму
Бабенку, який у нашому селi народився, хрестився i вирiс, та, натурально,
розуму не винiс. Основнi прикмети даного iндивiдуума: ледачий, як паразит,
брехливий, наче пес, кусючий, мов гад, а смердючий, нiби тхiр: що видить,
те бридить. Основа життя i дiяльностi його - на чужому горi попасти в рай
i зачинити за собою дверi, щоб туди бiльше нiхто не потрапив. Люди кажуть,
що Юхрим Бабенко зшитий з гадючих спинок, але документально пiдтвердити
цього не можу, а пiдтверджую, що вiн соцiальне небезпечний на всiх
державних посадах, без них теж буде каламутити воду, але з меншими
коментарiями..."
- Я... я... я тобi... - затрясся Юхрим, в голосi його з'явилися козячi
ноти, обриваючи їх, вiн провiв кулаком по губах, що тремтiли вiд образи i
злостi.
- Що ти менi!? - дядько Себастiян презирливо нацiлив на Юхрима вiї.
- Я тобi теж колись напишу i пропечатаю характеристику.
- Вона уже написана аж на двох вiйнах, так що не дуже старайся. I не
пiд писарi, i не рiзнi вигнилки писали її...
- Знаю - життя писало її, - когось перекривив Юхрим. - Воно черкало
тебе кулями, а дехто ще черкне тебе пером пiд печiнку, i побачимо, що
вийде з цього дiла! - шалена злоба аж хлюпалась у округлих очах Юхрима. -
Сьогоднi твоє зверху, але сам бог на небi ще не вiдає, що буде завтра на
землi! Я, натурально, дочекаюсь своєї години, i тодi хтось узнає, чим
пишуться, а чим вихлюпуються характеристики! Як не високо пiдiймаються
крила, а пiр'я з них летить донизу! Резон?
- Резон для того, хто виплодився ранiше птицi!
- А хто ж ранiше виплодився? - трохи розгубився Юхрим.
- Гад!
Дядько Себастiян розгнiвано ступив крок уперед, а Юхрим крутнувся на
мiсцi i, пригинаючись, вислизнув iз комнезаму.
РОЗДIЛ СЬОМИЙ
Зоря iде - долю веде.
Народ
Пiд осiннiми високими зорями затихають оселi, i тепер стає чутнiшою
мова роси, напiвроздягнених дерев i вчорнiлих задуманих соняшникiв, що вже
не тягнуться нi до сонця, нi до зiрок.
Мене все життя ваблять i хвилюють зорi - їхня довершена i завжди нова
краса, i таємнича мiнливiсть, i дивовижнi розповiдi про них. Та й першi
спогади мого дитинства починаються з зiрок.
I тепер, проживши пiввiку, я згадую далеке вечiрнє стависько, потемнiлi
в жалобi трави, що завтра стануть сiном, велетенськi шоломи копиць,
останнiй срiбний дзвiн коси i перший скрип деркача, i соняшник вогнища пiд
косарським таганком, i пофоркування невидимих коней, що зайшли в туман, i
тонкий посвист дрiбних чирят, що струшують зi своїх крилець росу, i
дитячий схлип рiчечки, в яку на все лiто повходили м'ята, павинi вiчка,
дикi пiвники, та й не журяться, а цвiтуть собi.
А над усiм цим свiтом, де пахощi сiна злегка притрушує туман i дух
молодого, ще не затужавiлого, зерна, сяють найкращi зорi мого дитинства.
Навiть далекий вогник на хуторi бiля мiстка теж здається менi зорею, що
стала в чиємусь вiкнi, щоб радiснiше жилося добрим людям. От аби й нам
узяти одну зiрку в свою оселю...
I здається менi, що, минувши потемнiлi вiтряки, я входжу в сине
крайнебо, беру з нього свою зiрку та й навпростець полями поспiшаю в село.
А в цей час невидимий сон, що причаївся в узголов'ї на другому покосi,
торкається повiк i наближає до мене зiрки.
їх стає все бiльше та бiльше, ось вони закружляли, наче золота
метелиця, я почув їхнiй шелест, їхню музику... i поплив, поплив на хиткому
човнику по химерних рiках сну...
Зараз притихлими дорогами, з яких не сходить мiсяць, ми з дiдусем
повертаємося iз Майданiв. Тут у лiсових оселях дiдусь робив людям вулики i
лагодив немудру сiльську машинерiю. Були ми навiть у першiй комунi, де
хлiбороби, спасаючись бандитiв, i в поля виїжджають iз зброєю. Дiд якось
показав менi неподалiк од орачiв тринiжник з гвинтiвками, а пiд ним на
пiлочцi лежав святий хлiб.
Оксамитний холоднуватий вечiр ворушиться навколо нас, пiд колесами
попискують вологi колiї, шелестить i шипить листя, у долинках нам
переходять дорогу клаптi туману - i нiде нi лялечки, тiльки зажуренi верби
обабiч дороги, тiльки мiсяць i зорi вгорi. Ось одна упала на дальнi поля,
i дiд говорить до неї i до себе:
- Зорi, як i люди, падають на землю, i вони мають свiй вiк, - а далi
обертається до мене: - Тобi, дитино, не холодно? Може, свою кирею дати?
- Не треба, дiду, - кульчусь я на задку i чогось очiкую вiд мосту, що
попереду, вiд рiчечки пiд ним, що спить i не спить, i вiд перелiска, що
сповзає в луги.
- Чого ж не треба? Ти, бачу, трохи замерз.
- Байдуже, нам, чоловiкам, треба до всього звикати, - повторюю дiдовi
слова.
- Он як! - дiдусь добряче натрушує посмiшку на сиву, аж пожовклу на
мiсяцi бороду, далi защiбає верхнiй гудзик на моїй катанцi, а на босi ноги
кладе оберемок сiна.
Коли ми виїхали на чумацький шлях, з-за дерев легко, наче тiнi,
вискочили троє озброєних вершникiв. Од несподiванки я мало не зойкнув. Дiд
однiєю рукою притримав коняку, а другу заспокiйливо поклав на мої плечi.
Пiд першим кiбцюватим вершником грає лискучий, неначе ясним мiсяцем
накупаний, кiнь.
"Бандити", - холону я вiд здогаду i щiльнiше, притуляюсь до Дiда.
- Добрий вечiр! - владно здоровкається вершник на мальованому конi, а
двоє других, з карабiнами в руках, залишаються трохи поодаль.
- Доброго здоров'я, коли людина добра, - вiдповiдає дiд. В його голосi
не чути нi страху, нi тривоги.
- Що везеш, чоловiче?
- Онука, не перелякайте його.
- Дiтей ми не лякаємо, - стишив голос вершник. - А зброю не везете?
- Нащо нам таке смiття!? - замахав руками дiд. - Надокучило й остогидло
воно. Ось заробив собi зерна, то й уся моя поклажа.
Вершник красиво прихилився до воза, рукою поторгав мiшок, сiно, а потiм
пiдвiв одну брову на мене i змовницьки запитав:
- Злякався?
- А ви б хiба не злякалися? - ще з опаскою пробурмотiв я.
- Звичайно, злякався б, - закивав головою вершник. - Як тебе звати?
- Михайлом.
- Славне iм'я. У школу ходиш?
- Нi.
- Еге, - невдоволено випнулись губи у вершника. - Як же ти дав такого
маху?
- Мусив, бо на зиму нема чобiт.
- А ви хiба не з багатих?
Я ображено потискую плечима, а верхiвець починає смiятися, i тiльки
тепер на його картузi помiчаю п'ятикутну зiрку. Виходить, я даремне бив
дрижаки.
Пересмiявшись, червоноармiець серйозно каже до мене:
- Тепер безчобiттям, хлопче, нiкого не здивуєш - ще дуже бiднi ми. Та
все одно маємо вчитися: так революцiї треба! Зрозумiв?
- Аякже, геть-усе зрозумiли, - каже дiд i похитує сивою головою.
- Що ж ви геть-усе зрозумiли? - лукаво пiдсмiюється вершник.
- От слухай: революцiї треба хлiб... - починає дiд, а вершники дружно
регочуть.
- Хiба не вгадав? - дивується дiд.
- Угадали, угадали, та не все.
- А хто його все вгадає? На це треба голову, як дiжку, мати. Тiльки я
ще не доказав... Кому тiльки не треба було нашого хлiба? Чисто всiм! I
дiти нашi були потрiбнi всiм до чужої роботи, а не в школi. Ось воно й
вийшло так: i ноги в нас не взутi, i голови босi.
- Еге, дiду, то ви голова!.. Усе збагнули! - Здивовано i весело
заговорили вершники. - А внука свого неодмiнно посилайте до школи, головне
тепер не в чоботях! Був час, що ми навiть воювали босi, - Закинувши за
плечi карабiни, вони прощаються з нами.
Проти мiсяця заблищали стремена, забряжчала зброя, пiд копитами м'яко
застугонiла земля. I враз молодий красивий голос, хапаючи за душу,
плеснувся, злетiв над прадавнiм чумацьким шляхом, над вiковими липами, над
притихлими полями:
Зоре моя вечiрняя,
Зiйди над горою...
Я потягнувся до пiснi, до неба, до вечiрньої зорi i завмер у тому
смутку i дивi, що їх робив чийсь голос з моїм дитячим серцем.
Вiджурилась, вiддзвенiла пiсня на шляху, зникли вершники вдалинi, а
дiд, похитуючи головою, зiтхнув раз i вдруге, щось тихенько сказав до
себе, а потiм обернувся до мене:
- Житте... Чуєш, i вiн, Шевченко, босонiж до школи ходив. Такий був наш
латаний талан, А завтра, дитино, як доживемо дня, пiдстрижу тебе, вiзьму
за руку та й пiдемо до школи.
- Дiдусю, це насправдi? - аж тьохнуло в мене серце i дрогнув голос.
- Атож: як сказав, так i зроблю.
- I книжку менi купите? - в надiї прикипiв я очима до дiдового обличчя.
- I книжку тобi купимо, i чорнила з бузини зробимо, i на крамну
сорочечку розстараємось. А потiм, гляди, на чобiтки розживемося, пiдiб'єм
їх пiдковами, будеш iти межи люди i вибивати iскри...
- Справдi? - вiрю й не вiрю, що стiльки щастя може прийти однiй людинi.
Я вдячно прихиляюсь до дiда i мiж зорями мого дитинства розшукую вечiрню
зорю поета, що буде менi сяяти все життя...
I радiсть i горе ходили цiєї ночi разом.
В дорозi я кiлька разiв солодко засинав i прокидався. У видiннях до
мене приходила школа, а наяву сяяли високi осiннi зорi, а за якусь мить
дiдусь уже вiв мене в науку. Через моє плече погойдувалась торбинка з
книжками, на шиї метлявся мотузочком ув'язаний олiвець, а з-пiд пiдкiвок
моїх чобiт вибивалися iскри. I славно було менi на душi, так уже тепер не
буває...
Мiсяць ген-ген перейшов на другу половину неба, коли ми приїхали
додому. Дiд зсадив мене з воза, оглянувся довкола на зарiчанськi осокори,
на пiдсиненi хати, на сонне, обведене рамками тiней, подвiр'я, на город,
на грушу. Все це, накупане мiсячним маревом, висяювало росою, вигойдувало
шелест i мiнилося, наче хто його потихеньку зсовував з мiсця.
З дерева зiрвалася грушка, застрибала по гiллi, упала на кореневище, i
знову благословенна тиша, i повiв прив'ялих чорнобривцiв, i подих чи
зiтхання землi.
- Як гарно в свiтi, - говорить сам до себе дiд. Стоячи на латцi
споришу, вiн перебирає свої видiння, смутки i думи. До нього тягнеться
коняка, i вiн кладе їй руку на гриву. - Зараз i ти вiдпочиватимеш. Пора...
Михайле, а ми, чуєш, не будемо будити нi бабуню, нi матiр, - наробились,
навихались вони за день, то хай спочивають на здоров'я. Ляжемо собi в
клунi на сiнi та й виспимось на славу. Чи не так я кажу?
- Еге ж, у клунi i просторнiш, i здоровiше, - знову ж вiдповiдаю
словами дiда.
- Вiрно. Ти в мене молодчага. Ось тобi рядно, вилазь на сiно. Я скоро
прийду до тебе.
Вiтрець пiдколисував його великi напатланi брови i тiнi пiд ними,
пiдбивав їх на високе чоло, де в кожнiй зморшцi лежать роки, нестатки,
непереробна праця i непереводний пiт.
- То не барiться.
- А чого я маю баритися? Хiба в мене такими внуками поле засiяне?
- Еге, ви завжди так говорите, а потiм сiдаєте бiля вiкна, де бабуся
спить.
- Зараз не сяду, бо холодно, - добряче-добряче посмiхнувся менi дiд,
щось подумав своє i махнув рукою: - Iди вже.
Заточуючись, входжу в клуню, вилiзаю на засторонок з долинковим сiном,
вкриваюся, й одразу солодка дрiмота наближає до моїх очей i далекi
Майдани, i трьох вершникiв на шляху, i близьку школу. Там запитають, як
мене звати i чи хочу вчитися. Я скажу, що дуже хочу, i хай учителька не
вельми печалиться - їй-бо, наздожену прогаяне.
А чого ж так довго дiдусь не приходить? Я насилу-насилу розплющую
обважнiлi повiки i трохи пiдводжусь.
Крiзь щiлини мiж цiвками в клуню падають пiдволохаченi мiсячнi смуги,
бiля однiєї з них раптом починає сонно дихати й пiдiйматися земля - то
крiт кротив свою шапку. Бiля повiтки форкнула коняка, дiд щось тихо сказав
їй. Це мене заспокоїло, i я кудись почав летiти, вже не чуючи, як горе
входило на наше подвiр'я...
Дiдусь, напоївши коняку, почав снувати чогось двором i городом,
розмовляючи iз ними, i з людьми, що приходили йому на пам'ять. Коли сон
почав i його зморювати, вiн пiдiйшов до хати, сiв на призьбу пiд вiкном,
бiля якого спочивала його невтомна дружина...
Гай-гай, уже й життя минуло їхнє, та й досi мої старi жили, наче
молодята: не тiльки на людях, а й помiж собою вони увесь вiк були
делiкатнi, уважнi, привiтнi.
Умiли шанувати i добрих людей, i мовчазну скотину, i святу працю, i
святий хлiб, тiльки не вмiли шанувати свого здоров'я.
Отак бiля вiкна дружини i прихопив мого дiда останнiй осiннiй сон i
простуда.
Прокинувся вiн на свiтанку з хворобою в грудях, її вже не змогли
вигнати нi пiч, нi парене зерно, нi добра чарка.
Через три днi спочивав у домовинi. На подушцi бiля його голови востаннє
лежали любисток, материнка й шальвiя... I хоч як я плакав, як благав, щоб
вiн пiдвiвся, дiдусь вперше в життi не послухав мене...
Недовго пережила його й дружина: тяжко засумувавши, вона злягла, а коли
почула свою смертну годину, пiдвелася, сама вибiлила стiни, помастила
долiвку, принесла з городу прив'ялих чорнобривцiв, купчакiв i панiстки,
розкидала по хатi i звелiла увечерi скликати рiдню.
При поганенькому, бензином заправленому, слiпаку востаннє вечеряла зi
своїм родом бабуня. I хоча її думи i очi вже летiли у небо, нiхто не
вiрив, що вона прощається з свiтом: адже i мастила, i прибирала сьогоднi в
хатi, i нiчого, крiм душi, не болiло в неї... Та, напевне, бiль душi -
найстрашнiший бiль. Через день бабуню поховали поруч з дiдусем. Рiдня i
осiннiй день плакали над її могилою, а з цвинтарної грушi в могилу впала
грушка. Напевне, для того, щоб бабуня й на тому свiтi садила сади...
РОЗДIЛ ВОСЬМИЙ
Сиплеться, осипається листя, гнуться, горбляться берези, плаче i
посмiхається крiзь сльози осiнь i натрушує журбу на мою наболiлу душу.
Поменшав свiт, померхли днi мої, а ночi так тривожать, що я прокидаюсь
мокрий од слiз. Мамина рука витирає їх, а голос тихо-тихо заспокоює мене:
- Не плач, Михайлику, не плач, любий... Всi люди вмирають. Он бачиш
зорi? - показує менi на вiкно, в яке заглядає клапоть проясненого неба. -
Гарнi ж, наче з казки повиходили, а теж помирають.
- Я не хочу, щоб умирали зорi, - кажу крiзь плач i дивлюся, як знову на
той клаптик неба злодiйкувато наповзають хмари.
- Багато чого нам не хочеться, Михайлику, а життя має свою дорогу: однi
покидають її, а другi виходять на неї i все сподiваються чогось кращого
собi... Засни, синку.
Я засинав на материних руках, i в мої сни прибивалась хитка дорога, на
яку вже не вийдуть мої дiди, i в моїх снах зорi, як i осiннє листя, як i
люди, падали на землю.
Навiть лiси тепер втратили свою принаду, наче хтось вибрав iз них
привабливiсть i таемничу красу. Стрiчаючися iз грибами, я не радiв, як
перше, i не зрiзав їх кiскою - хай собi поживуть, скiльки можуть жити.
Одного дня, уже пiсля обiду, я дуже здивувався, коли побачив мiж
деревами тоненьку постать Люби. Помiтивши мене, дiвчина радiсно скрикнула,
поправила хустинку на головi й метнулась до галявини, де я стояв.
- Добрий день, Михайлику, добрий день! Я так i знала, що знайду тебе! -
зупинилась, висяваючи очима, i подала, як доросла, руку.
- Що ти тут робиш?
- От i не скажу.
- А може, скажеш? Ти в свою загороду йдеш?
- Нi, - Люба опустила голову i ногою почала перегортати опале листя. -
Я, Михайлику, шукала тебе.
- Не може такого бутиi - з недовiрою зазирнув дiвчинi у вiчi.
- От i може... Я знаю: у тебе горе, а коли горе - в усiх болить серце.
Того й хотiла побачити тебе. Я навiть якось була до твоєї хати пiдiйшла, а
зайти посоромилась.
- Спасибi, Любо.
- I не кажи такого, - по-дорослому мовила вона й вузликом вiдкопилила
губи, а далi таємниче посмiхнулась: - Михайлику, а в мене вже сестричка є.
- Маленька?
- Звiсно, маленька, - засмiялася Люба, - лежить собi в колисцi i все
губами плямкає.
- I яка вона?
- Гарненька, тiльки в неї ще брови не зiйшли.
- Невже вона зовсiм безброва? - не можу повiрити я.
- Поки зовсiм, тiльки ямки ходять там, де мають зiйти брови. Це так
цiкаво.
- Хм, - не знаю, що вiдповiсти на це диво.
- А я вже в школу ходжу. У нас в одному класi вчиться двi групи - меншi
сидять попереду, бiльшi -- позаду. Мене ж вчителька посадила на самiй
першiй партi, - хвалиться i радiє дiвчина.
- А чобiт у тебе також нема? - поглянув на босi Любинi ноги, згадав про
своє i зiтхнув.
- Нi, є, тiльки я їх бережу, бо два роки маю ходити в них. Михайлику, а
може, навiдаємось у нашу загороду?
- Там тобi чогось треба?
- Нi, просто подивимось на борсучу нору, вiднiрки, на гнiздо
трясогузки, на джерело. Правда, заглянемо?
- Можна i заглянути, - погодився я, i ми, взявшись за руки, побiгли до
загороди.
Перелiзши через потемнiле вориння, спочатку пiдiйшли до тiєї черешнi,
на ягодах якої найбiльше збиралося роси. I менi згадався погожий лiтнiй
ранок, i тiтка Василина, i її пiсня, що так славно йшла мiж деревами.
Тепер черешня накинула на свої плечi багряну хустку й, здавалося, теж
хотiла зрушити з мiсця й пiти кудись, у свою дорогу.
- А ти нiчого не чув про мою тiтку Василину? - запитала Люба,
торкаючись руками до накучерявленої кори черешнi.
- Нi, може, щось недобре трапилось? - згадав, що Люба колись говорила
про тiтчиного сердитого чоловiка.
- От i не вгадав! - пожвавiшало обличчя дiвчинки. - Про неї i про її
голос дуже гарно в газетi написали. Хто б тiльки мiг подумати, що про
тiтку в газетi напишуть.
- Таке врем'я, - сказав я словами дядька Себастiяна. - А що тепер
Василинин чоловiк робить: так само свариться, щоб вона на голос не
принаджувала людей?
- Нi, вiн таким добрим став, хоч до рани прикладай, i все боїться, щоб
тiтка не поїхала спiвати у мiсто. "Краще, - каже, - менi спiвай, я тобi
буду iз усiх яєць гогель-могель колотити". I колотить! - задзвенiла смiхом
дiвчина.
На кисличцi ми побачили осиротiле гнiздечко, дно якого було пiдбите
шерстю, а пiд кисличкою борсук залишив свiжi слiди.
- Частенько сюди навiдується, ласоїд, - пригнулась Люба, вивчаючи
химерну мережку борсукових слiдiв.
Бiля нори ласоїда ми побачили купину сухого листя. Люба нагнулась до
неї й сказала, що це так господарював борсук: вiн не якесь ледащо, а вже
зарання, до холодiв дбає про свою зимову постiль.
Отак до надвечiр'я жебонiв i жебонiв струмком дiвочий голос i потроху
розмивав мою печаль. А надвечiр'ям ми обоє - Люба спереду, а я позаду -
сiли на коняку i поїхали додому. Пiд нами прокидався туман, а над нами
падало й падало листя - золотi сльози осiннього лiсу. Перед селом Люба
сказала, що далi пiде пiшки.
- А чого їхати не хочеш?
- Бо не годиться, - засоромилася вона.
- Чого ж не годиться?
- Хтось iз дiтвори побачить i почне дражнити нас: молодий - молода. Є
такi безсовiснi.
Я зiскочив на землю, бережно зсадив Любу. Вона знову подала менi руку i
самотньо сутiнками пiшла луговою стежкою. А я все поглядав у той бiк, де
iшла-зникала тоненька, мов горсточка, постать...
Сьогоднi чогось нашi ворота були вiдчиненi навстiж. Може, хтось iз
гостей приїхав? Але нi худоби, нi воза нi на подвiр'ї, нi в катразi. Я
пiд'їжджаю до стаєньки, пускаю повiд, а в цей час хтось позаду дужими
руками пiднiмає мене вгору, а потiм притуляє до себе.
I острах, i передчуття радостi одразу охопили мене. Од всього цього я
примружив очi, а коли розплющив їх, побачив незнайоме i нiби знайоме
- Що ви, господь з вами! Як треба, ще виженемо - це вже для вас.
Комiсiя таки забрала самогон. Юхрим пронюшив i про це, зрадiв i,
наперед смакуючи, як вiн пiдсуне вiзка головi комiсiї, двигнув до лiкарнi.
Але новий матерiал не вигорiв: самогон як медикамент було здано головному
лiкаревi, бо в тi роки на лiки було дуже сутужно.
Та й лiкували тодi по селах не так лiкарi, як ворожбити, костоправи й
шептухи, орудуючи заклинаннями, замовляннями, тьху-тьхуканням, непочатою
водою i землею, її найчастiше прикладали до серця i ран. Коли ж хто
умирав, на це дивились по-фiлософськи: бог дав, бог i взяв. Одначе тепер
не так забирав бог, як тифозна воша, вона була найвiрнiшим пiдмогачем
костомахи. Тому й не дивно, що Порфирiєва жiнка, у великiй ненавистi до
Бабенка, прозвала його тифозною вошею.
А Юхримовi що? Вiн принишк на якийсь день, а далi почав розпускати
чутки про потаємних ворогiв революцiї, якi виживають його з села, i,
висолопивши язика, розшукував собi достойну посаду в мiстi.
Якось увечерi, коли ми з дядьком Себастiяном сидiли в комбiдi за
книгою, несподiвано притарабанився Юхрим. Вiн був у, френчi з англiйського
сукна i галiфе, пiдшитому лискучим хромом, через що можна було комусь
пустити в очi туману: певне, власник цих штанiв ще недавно в кiннотi
орудував шаблею. Юхрим любив ефекти i в одежi, i в мовi. Вiн картинно
зупинився бiля рiжка столу, неспокiйно ворухнув руками, засунув їх у
бездонне галiфе, i вони там заборсались, неначе звiрята.
Дядько Себастiян з презирством поглянув на непроханого гостя; в очницях
його стояла така темiнь, за якою зовсiм не видно було очей. Через хвилину
Юхрим повiв устами, i на них вигнулась та усмiшечка, де нахабство
пiдминало непевнiсть:
- Не чекав мого вторгнення, Себастiяне? Знаю - не чекав! Але моя
драматична душа мусила прийти до тебе з приношенiем, тобто на уклiн по
всiх параграфах, статтях i статуту.
- Яка, яка у тебе душа? - повеселiшав дядько Себастiян.
- Як було вже сказано - драматична!
- За якими ж це параграфами? - насочилось насмiшкою обличчя голови
комбiду.
- За параграфами революцiї!
- А яка тодi в мене душа?
- Натурально - героїчна! - пiддобрюючись, урочисто сказав Юхрим, i на
його невiрне обличчя навiть лiг покрiвець шаноби.
Дядько Себастiян тiльки головою покрутив: мовляв, ох, i влiзливий ти,
чоловiче, але промовчав. А Юхримовi того тiльки й треба. Вiн одразу ж
повiв мову про змiни в повiтi, хитромудре увернув, що тепер i його друзяки
випливли наверх, повшивались у служби i кличуть його ближче до верхiв.
- Ну, а ти, звiсно, вирiшив триматися маси? - безневинно запитав дядько
Себастiян.
- Нi, я ще не вирiшив цього. Тому й прийшов, натурально, за порадою. Що
його робити: чи залишитися в селi, чи теж погнатися за фортуною-долею у
мiсто?
- Не гонися, Юхриме, за фортуною-долею, ой, не гонися, - аж мало не
зiтхнув дядько Себастiян.
- То чому? - здивувались пiдбiрчастi вуста i квасолистi нiздрi Юхрима.
- Бо ти, коли наздоженеш долю, - собакою вчепишся в її приполи i
триматимеш тiльки побiля своєї парсуни. А доля i людям потрiбна.
Юхрим стрепенувся, не знаючи, що йому робити. Подумавши, вiн став
таким, про яких кажуть: зверху смiється, а всерединi сичить.
- Передав ти, Себастiяне, кутi меду, а менi характеру! - викривлює
усмiшку на обiдочках уст. - Налихословити, натурально, кожний зможе, але
на твоїй посадi треба мати вежливiсть по всiх статутах. Знаю, ти гнiваєшся
на мене за он ту iсторiю iз комiсiєю. Винюсь, каюсь, зарiкаюсь - бiльше не
буду. Не по дуростi, а по пильностi збочив, бо забрело менi в розмишленiя,
що ти дiяв не за революцiйними параграфами. I я хотiв теорiєю пiдправити
твою практику, бо хто ж має за революцiю болiти? Лише такi, як ти, з
практичного боку, i такi, як я, з теоретичного.
- За шкуру, тiльки за свою шкуру болiєш ти з практичного i теоретичного
боку! - розгнiвався дядько Себастiян. - За неї, коли її доведеться
рятувати, усiх людей, увесь свiт продасиш i не скривишся!
- Чого тобi так далеко наперед заглядати? - позлiшав Юхрим, i
потвердiшали грубi пружки його уст. - Шкура - дiло тонке, всякий її
по-своєму рятує, а iнший ще й вiдрощує на нiй те, що має їжак. Резон?
- Чого ти ще не сказав, що iнший назбирує на шкуру слизь?
- I про це, согласовано, скажу, коли доведеться десь давати свою
класифiкацiю, - жорстокiсть спотворює обличчя Юхрима, i тiльки тепер його
очi розрiзають темiнь, що зiбралась у очницях. - А зараз я до тебе,
натурально, з iншим прийшов. Говорити далi чи звелиш зашити вуста?
- Говори, щоб губи не гуляли, - стримує обурення дядько Себастiян. - I
чого менi iнодi здається, що в тебе з рота вискакують не слова, а жаби?
- Перебор фантазiї, - не задумуючись, пояснив Юхрим.
- Ну, що в тебе?
- Та нiчого возвишеного. Дуже прошу тебе: черкни для движенiя лiчностi
характеристику, таку, невеличку, але, натурально, з душею.
- А без неї приятелi з повiту не вiрять твоїй лiчностi?
- Вiрять, але революцiйний закон є законом. Черкни, Себастiяне. Робота
не важка, а полегкiсть дасть нам обом.
- Менi й так легко, - уперто хитнув головою дядько Себастiян. - А
характеристики тобi не дам!
- Дасиш! - нахабно витрiщився Юхрим.
- Не дам.
- Не маєш такого закону! - в слизькуватих Юхримових очах затрепетав
лихий полиск. - Всяка iндивiдуальнiсть має тепер право на характеристику
лiчностi, хоч подобається чи не подобається вона комусь. Не дасиш тепер,
дасиш у четвер! Заставлять дати! I пам'ятай: усякiй людинi, при охотi,
можна обламати крила.
- Я й не знав, що ти такий криложер! - навiть здивувався дядько
Себастiян.
- То знай! I лiпше зараз же пиши характеристику, та й не будемо
гризтися. Тобi ж спокiйнiше буде, коли мене сплавиш iз села.
- Переконав! Дiдько з тобою - дам характеристику, щоб ти щез iз очей! -
погодився дядько Себастiян.
- Отак би й зразу, - задоволене хихикнув Юхрим. - Якби ти не дав, я б з
м'ясом видрав її. Я свого нiде не попущу: права є правами! Може, пiсля
цього й могорич для обоюдного мечтанiя зап'ємо! У мене дещиця забряжчала в
кишенi.
- Тримай її на подзвiння таких добрих, як сам! -вiдрiзав голова
комбiду.
- Вольному - воля, а спасенному, по всiх параграфах, рай, - здвигнув
плечима Юхрим. Лихий полиск осiдає на денця його круглих очей, а наверх
спливає вдоволення.
Тим часом голова комбiду дiстав папiр, чорнило, ручку i сiв писати
характеристику.
- Може, тобi пособити коментарiями? - прихилив голову до столу Юхрим.
- Обiйдеться без них. Не застуй свiтла.
- I прошу тебе, Себастiяне, натурально, iз документальним ефектом
увернути, що я був у рядах робiтничо-селянської Червоної Армiї. Це тепер
усюди вiдчиняє дверi й коридори.
- Пiдкреслю, натурально, i з ефектом: твоє вiд тебе нiкуди не втече, -
заспокоїв Юхрима дядько Себастiян. - Ти вже хоч трохи спокiйно посидь.
Юхрим розкапустився на ослонi й полегшено зiтхнув: адже через кiлька
днiв вiн уже матиме посаду, i тодi чхати йому на дядька Себастiяна, який
навiть за всi свої рани нiчого не може вiдхопити собi. Коли б це йому,
Юхримовi, хоч клаптик такої бiографiї, то вiн би уже в самiй столицi
крутив дiлами, як циган сонцем, i не вилазив би з хрому.
- Може, прочитати тобi характеристику? - пiдвiвся з-за столу Себастiян.
- Прочитай, прочитай, послухаємо розумне слово, - аж подобрiшало
Юхримове тонкогуб'я.
- То слухай i не перебивай.
- Не буду.
- "Характеристика, - почав читати дядько Себастiян. - Дана ця Юхриму
Бабенку, який у нашому селi народився, хрестився i вирiс, та, натурально,
розуму не винiс..."
- Ти що, смiєшся, щоб потiм заплакати!? - скочив Юхрим, од злостi в
нього вищирились зуби, наче в печеного кабана.
- Я ж казав: не перебаранчай. Починаю спочатку: "Дана ця Юхриму
Бабенку, який у нашому селi народився, хрестився i вирiс, та, натурально,
розуму не винiс. Основнi прикмети даного iндивiдуума: ледачий, як паразит,
брехливий, наче пес, кусючий, мов гад, а смердючий, нiби тхiр: що видить,
те бридить. Основа життя i дiяльностi його - на чужому горi попасти в рай
i зачинити за собою дверi, щоб туди бiльше нiхто не потрапив. Люди кажуть,
що Юхрим Бабенко зшитий з гадючих спинок, але документально пiдтвердити
цього не можу, а пiдтверджую, що вiн соцiальне небезпечний на всiх
державних посадах, без них теж буде каламутити воду, але з меншими
коментарiями..."
- Я... я... я тобi... - затрясся Юхрим, в голосi його з'явилися козячi
ноти, обриваючи їх, вiн провiв кулаком по губах, що тремтiли вiд образи i
злостi.
- Що ти менi!? - дядько Себастiян презирливо нацiлив на Юхрима вiї.
- Я тобi теж колись напишу i пропечатаю характеристику.
- Вона уже написана аж на двох вiйнах, так що не дуже старайся. I не
пiд писарi, i не рiзнi вигнилки писали її...
- Знаю - життя писало її, - когось перекривив Юхрим. - Воно черкало
тебе кулями, а дехто ще черкне тебе пером пiд печiнку, i побачимо, що
вийде з цього дiла! - шалена злоба аж хлюпалась у округлих очах Юхрима. -
Сьогоднi твоє зверху, але сам бог на небi ще не вiдає, що буде завтра на
землi! Я, натурально, дочекаюсь своєї години, i тодi хтось узнає, чим
пишуться, а чим вихлюпуються характеристики! Як не високо пiдiймаються
крила, а пiр'я з них летить донизу! Резон?
- Резон для того, хто виплодився ранiше птицi!
- А хто ж ранiше виплодився? - трохи розгубився Юхрим.
- Гад!
Дядько Себастiян розгнiвано ступив крок уперед, а Юхрим крутнувся на
мiсцi i, пригинаючись, вислизнув iз комнезаму.
РОЗДIЛ СЬОМИЙ
Зоря iде - долю веде.
Народ
Пiд осiннiми високими зорями затихають оселi, i тепер стає чутнiшою
мова роси, напiвроздягнених дерев i вчорнiлих задуманих соняшникiв, що вже
не тягнуться нi до сонця, нi до зiрок.
Мене все життя ваблять i хвилюють зорi - їхня довершена i завжди нова
краса, i таємнича мiнливiсть, i дивовижнi розповiдi про них. Та й першi
спогади мого дитинства починаються з зiрок.
I тепер, проживши пiввiку, я згадую далеке вечiрнє стависько, потемнiлi
в жалобi трави, що завтра стануть сiном, велетенськi шоломи копиць,
останнiй срiбний дзвiн коси i перший скрип деркача, i соняшник вогнища пiд
косарським таганком, i пофоркування невидимих коней, що зайшли в туман, i
тонкий посвист дрiбних чирят, що струшують зi своїх крилець росу, i
дитячий схлип рiчечки, в яку на все лiто повходили м'ята, павинi вiчка,
дикi пiвники, та й не журяться, а цвiтуть собi.
А над усiм цим свiтом, де пахощi сiна злегка притрушує туман i дух
молодого, ще не затужавiлого, зерна, сяють найкращi зорi мого дитинства.
Навiть далекий вогник на хуторi бiля мiстка теж здається менi зорею, що
стала в чиємусь вiкнi, щоб радiснiше жилося добрим людям. От аби й нам
узяти одну зiрку в свою оселю...
I здається менi, що, минувши потемнiлi вiтряки, я входжу в сине
крайнебо, беру з нього свою зiрку та й навпростець полями поспiшаю в село.
А в цей час невидимий сон, що причаївся в узголов'ї на другому покосi,
торкається повiк i наближає до мене зiрки.
їх стає все бiльше та бiльше, ось вони закружляли, наче золота
метелиця, я почув їхнiй шелест, їхню музику... i поплив, поплив на хиткому
човнику по химерних рiках сну...
Зараз притихлими дорогами, з яких не сходить мiсяць, ми з дiдусем
повертаємося iз Майданiв. Тут у лiсових оселях дiдусь робив людям вулики i
лагодив немудру сiльську машинерiю. Були ми навiть у першiй комунi, де
хлiбороби, спасаючись бандитiв, i в поля виїжджають iз зброєю. Дiд якось
показав менi неподалiк од орачiв тринiжник з гвинтiвками, а пiд ним на
пiлочцi лежав святий хлiб.
Оксамитний холоднуватий вечiр ворушиться навколо нас, пiд колесами
попискують вологi колiї, шелестить i шипить листя, у долинках нам
переходять дорогу клаптi туману - i нiде нi лялечки, тiльки зажуренi верби
обабiч дороги, тiльки мiсяць i зорi вгорi. Ось одна упала на дальнi поля,
i дiд говорить до неї i до себе:
- Зорi, як i люди, падають на землю, i вони мають свiй вiк, - а далi
обертається до мене: - Тобi, дитино, не холодно? Може, свою кирею дати?
- Не треба, дiду, - кульчусь я на задку i чогось очiкую вiд мосту, що
попереду, вiд рiчечки пiд ним, що спить i не спить, i вiд перелiска, що
сповзає в луги.
- Чого ж не треба? Ти, бачу, трохи замерз.
- Байдуже, нам, чоловiкам, треба до всього звикати, - повторюю дiдовi
слова.
- Он як! - дiдусь добряче натрушує посмiшку на сиву, аж пожовклу на
мiсяцi бороду, далi защiбає верхнiй гудзик на моїй катанцi, а на босi ноги
кладе оберемок сiна.
Коли ми виїхали на чумацький шлях, з-за дерев легко, наче тiнi,
вискочили троє озброєних вершникiв. Од несподiванки я мало не зойкнув. Дiд
однiєю рукою притримав коняку, а другу заспокiйливо поклав на мої плечi.
Пiд першим кiбцюватим вершником грає лискучий, неначе ясним мiсяцем
накупаний, кiнь.
"Бандити", - холону я вiд здогаду i щiльнiше, притуляюсь до Дiда.
- Добрий вечiр! - владно здоровкається вершник на мальованому конi, а
двоє других, з карабiнами в руках, залишаються трохи поодаль.
- Доброго здоров'я, коли людина добра, - вiдповiдає дiд. В його голосi
не чути нi страху, нi тривоги.
- Що везеш, чоловiче?
- Онука, не перелякайте його.
- Дiтей ми не лякаємо, - стишив голос вершник. - А зброю не везете?
- Нащо нам таке смiття!? - замахав руками дiд. - Надокучило й остогидло
воно. Ось заробив собi зерна, то й уся моя поклажа.
Вершник красиво прихилився до воза, рукою поторгав мiшок, сiно, а потiм
пiдвiв одну брову на мене i змовницьки запитав:
- Злякався?
- А ви б хiба не злякалися? - ще з опаскою пробурмотiв я.
- Звичайно, злякався б, - закивав головою вершник. - Як тебе звати?
- Михайлом.
- Славне iм'я. У школу ходиш?
- Нi.
- Еге, - невдоволено випнулись губи у вершника. - Як же ти дав такого
маху?
- Мусив, бо на зиму нема чобiт.
- А ви хiба не з багатих?
Я ображено потискую плечима, а верхiвець починає смiятися, i тiльки
тепер на його картузi помiчаю п'ятикутну зiрку. Виходить, я даремне бив
дрижаки.
Пересмiявшись, червоноармiець серйозно каже до мене:
- Тепер безчобiттям, хлопче, нiкого не здивуєш - ще дуже бiднi ми. Та
все одно маємо вчитися: так революцiї треба! Зрозумiв?
- Аякже, геть-усе зрозумiли, - каже дiд i похитує сивою головою.
- Що ж ви геть-усе зрозумiли? - лукаво пiдсмiюється вершник.
- От слухай: революцiї треба хлiб... - починає дiд, а вершники дружно
регочуть.
- Хiба не вгадав? - дивується дiд.
- Угадали, угадали, та не все.
- А хто його все вгадає? На це треба голову, як дiжку, мати. Тiльки я
ще не доказав... Кому тiльки не треба було нашого хлiба? Чисто всiм! I
дiти нашi були потрiбнi всiм до чужої роботи, а не в школi. Ось воно й
вийшло так: i ноги в нас не взутi, i голови босi.
- Еге, дiду, то ви голова!.. Усе збагнули! - Здивовано i весело
заговорили вершники. - А внука свого неодмiнно посилайте до школи, головне
тепер не в чоботях! Був час, що ми навiть воювали босi, - Закинувши за
плечi карабiни, вони прощаються з нами.
Проти мiсяця заблищали стремена, забряжчала зброя, пiд копитами м'яко
застугонiла земля. I враз молодий красивий голос, хапаючи за душу,
плеснувся, злетiв над прадавнiм чумацьким шляхом, над вiковими липами, над
притихлими полями:
Зоре моя вечiрняя,
Зiйди над горою...
Я потягнувся до пiснi, до неба, до вечiрньої зорi i завмер у тому
смутку i дивi, що їх робив чийсь голос з моїм дитячим серцем.
Вiджурилась, вiддзвенiла пiсня на шляху, зникли вершники вдалинi, а
дiд, похитуючи головою, зiтхнув раз i вдруге, щось тихенько сказав до
себе, а потiм обернувся до мене:
- Житте... Чуєш, i вiн, Шевченко, босонiж до школи ходив. Такий був наш
латаний талан, А завтра, дитино, як доживемо дня, пiдстрижу тебе, вiзьму
за руку та й пiдемо до школи.
- Дiдусю, це насправдi? - аж тьохнуло в мене серце i дрогнув голос.
- Атож: як сказав, так i зроблю.
- I книжку менi купите? - в надiї прикипiв я очима до дiдового обличчя.
- I книжку тобi купимо, i чорнила з бузини зробимо, i на крамну
сорочечку розстараємось. А потiм, гляди, на чобiтки розживемося, пiдiб'єм
їх пiдковами, будеш iти межи люди i вибивати iскри...
- Справдi? - вiрю й не вiрю, що стiльки щастя може прийти однiй людинi.
Я вдячно прихиляюсь до дiда i мiж зорями мого дитинства розшукую вечiрню
зорю поета, що буде менi сяяти все життя...
I радiсть i горе ходили цiєї ночi разом.
В дорозi я кiлька разiв солодко засинав i прокидався. У видiннях до
мене приходила школа, а наяву сяяли високi осiннi зорi, а за якусь мить
дiдусь уже вiв мене в науку. Через моє плече погойдувалась торбинка з
книжками, на шиї метлявся мотузочком ув'язаний олiвець, а з-пiд пiдкiвок
моїх чобiт вибивалися iскри. I славно було менi на душi, так уже тепер не
буває...
Мiсяць ген-ген перейшов на другу половину неба, коли ми приїхали
додому. Дiд зсадив мене з воза, оглянувся довкола на зарiчанськi осокори,
на пiдсиненi хати, на сонне, обведене рамками тiней, подвiр'я, на город,
на грушу. Все це, накупане мiсячним маревом, висяювало росою, вигойдувало
шелест i мiнилося, наче хто його потихеньку зсовував з мiсця.
З дерева зiрвалася грушка, застрибала по гiллi, упала на кореневище, i
знову благословенна тиша, i повiв прив'ялих чорнобривцiв, i подих чи
зiтхання землi.
- Як гарно в свiтi, - говорить сам до себе дiд. Стоячи на латцi
споришу, вiн перебирає свої видiння, смутки i думи. До нього тягнеться
коняка, i вiн кладе їй руку на гриву. - Зараз i ти вiдпочиватимеш. Пора...
Михайле, а ми, чуєш, не будемо будити нi бабуню, нi матiр, - наробились,
навихались вони за день, то хай спочивають на здоров'я. Ляжемо собi в
клунi на сiнi та й виспимось на славу. Чи не так я кажу?
- Еге ж, у клунi i просторнiш, i здоровiше, - знову ж вiдповiдаю
словами дiда.
- Вiрно. Ти в мене молодчага. Ось тобi рядно, вилазь на сiно. Я скоро
прийду до тебе.
Вiтрець пiдколисував його великi напатланi брови i тiнi пiд ними,
пiдбивав їх на високе чоло, де в кожнiй зморшцi лежать роки, нестатки,
непереробна праця i непереводний пiт.
- То не барiться.
- А чого я маю баритися? Хiба в мене такими внуками поле засiяне?
- Еге, ви завжди так говорите, а потiм сiдаєте бiля вiкна, де бабуся
спить.
- Зараз не сяду, бо холодно, - добряче-добряче посмiхнувся менi дiд,
щось подумав своє i махнув рукою: - Iди вже.
Заточуючись, входжу в клуню, вилiзаю на засторонок з долинковим сiном,
вкриваюся, й одразу солодка дрiмота наближає до моїх очей i далекi
Майдани, i трьох вершникiв на шляху, i близьку школу. Там запитають, як
мене звати i чи хочу вчитися. Я скажу, що дуже хочу, i хай учителька не
вельми печалиться - їй-бо, наздожену прогаяне.
А чого ж так довго дiдусь не приходить? Я насилу-насилу розплющую
обважнiлi повiки i трохи пiдводжусь.
Крiзь щiлини мiж цiвками в клуню падають пiдволохаченi мiсячнi смуги,
бiля однiєї з них раптом починає сонно дихати й пiдiйматися земля - то
крiт кротив свою шапку. Бiля повiтки форкнула коняка, дiд щось тихо сказав
їй. Це мене заспокоїло, i я кудись почав летiти, вже не чуючи, як горе
входило на наше подвiр'я...
Дiдусь, напоївши коняку, почав снувати чогось двором i городом,
розмовляючи iз ними, i з людьми, що приходили йому на пам'ять. Коли сон
почав i його зморювати, вiн пiдiйшов до хати, сiв на призьбу пiд вiкном,
бiля якого спочивала його невтомна дружина...
Гай-гай, уже й життя минуло їхнє, та й досi мої старi жили, наче
молодята: не тiльки на людях, а й помiж собою вони увесь вiк були
делiкатнi, уважнi, привiтнi.
Умiли шанувати i добрих людей, i мовчазну скотину, i святу працю, i
святий хлiб, тiльки не вмiли шанувати свого здоров'я.
Отак бiля вiкна дружини i прихопив мого дiда останнiй осiннiй сон i
простуда.
Прокинувся вiн на свiтанку з хворобою в грудях, її вже не змогли
вигнати нi пiч, нi парене зерно, нi добра чарка.
Через три днi спочивав у домовинi. На подушцi бiля його голови востаннє
лежали любисток, материнка й шальвiя... I хоч як я плакав, як благав, щоб
вiн пiдвiвся, дiдусь вперше в життi не послухав мене...
Недовго пережила його й дружина: тяжко засумувавши, вона злягла, а коли
почула свою смертну годину, пiдвелася, сама вибiлила стiни, помастила
долiвку, принесла з городу прив'ялих чорнобривцiв, купчакiв i панiстки,
розкидала по хатi i звелiла увечерi скликати рiдню.
При поганенькому, бензином заправленому, слiпаку востаннє вечеряла зi
своїм родом бабуня. I хоча її думи i очi вже летiли у небо, нiхто не
вiрив, що вона прощається з свiтом: адже i мастила, i прибирала сьогоднi в
хатi, i нiчого, крiм душi, не болiло в неї... Та, напевне, бiль душi -
найстрашнiший бiль. Через день бабуню поховали поруч з дiдусем. Рiдня i
осiннiй день плакали над її могилою, а з цвинтарної грушi в могилу впала
грушка. Напевне, для того, щоб бабуня й на тому свiтi садила сади...
РОЗДIЛ ВОСЬМИЙ
Сиплеться, осипається листя, гнуться, горбляться берези, плаче i
посмiхається крiзь сльози осiнь i натрушує журбу на мою наболiлу душу.
Поменшав свiт, померхли днi мої, а ночi так тривожать, що я прокидаюсь
мокрий од слiз. Мамина рука витирає їх, а голос тихо-тихо заспокоює мене:
- Не плач, Михайлику, не плач, любий... Всi люди вмирають. Он бачиш
зорi? - показує менi на вiкно, в яке заглядає клапоть проясненого неба. -
Гарнi ж, наче з казки повиходили, а теж помирають.
- Я не хочу, щоб умирали зорi, - кажу крiзь плач i дивлюся, як знову на
той клаптик неба злодiйкувато наповзають хмари.
- Багато чого нам не хочеться, Михайлику, а життя має свою дорогу: однi
покидають її, а другi виходять на неї i все сподiваються чогось кращого
собi... Засни, синку.
Я засинав на материних руках, i в мої сни прибивалась хитка дорога, на
яку вже не вийдуть мої дiди, i в моїх снах зорi, як i осiннє листя, як i
люди, падали на землю.
Навiть лiси тепер втратили свою принаду, наче хтось вибрав iз них
привабливiсть i таемничу красу. Стрiчаючися iз грибами, я не радiв, як
перше, i не зрiзав їх кiскою - хай собi поживуть, скiльки можуть жити.
Одного дня, уже пiсля обiду, я дуже здивувався, коли побачив мiж
деревами тоненьку постать Люби. Помiтивши мене, дiвчина радiсно скрикнула,
поправила хустинку на головi й метнулась до галявини, де я стояв.
- Добрий день, Михайлику, добрий день! Я так i знала, що знайду тебе! -
зупинилась, висяваючи очима, i подала, як доросла, руку.
- Що ти тут робиш?
- От i не скажу.
- А може, скажеш? Ти в свою загороду йдеш?
- Нi, - Люба опустила голову i ногою почала перегортати опале листя. -
Я, Михайлику, шукала тебе.
- Не може такого бутиi - з недовiрою зазирнув дiвчинi у вiчi.
- От i може... Я знаю: у тебе горе, а коли горе - в усiх болить серце.
Того й хотiла побачити тебе. Я навiть якось була до твоєї хати пiдiйшла, а
зайти посоромилась.
- Спасибi, Любо.
- I не кажи такого, - по-дорослому мовила вона й вузликом вiдкопилила
губи, а далi таємниче посмiхнулась: - Михайлику, а в мене вже сестричка є.
- Маленька?
- Звiсно, маленька, - засмiялася Люба, - лежить собi в колисцi i все
губами плямкає.
- I яка вона?
- Гарненька, тiльки в неї ще брови не зiйшли.
- Невже вона зовсiм безброва? - не можу повiрити я.
- Поки зовсiм, тiльки ямки ходять там, де мають зiйти брови. Це так
цiкаво.
- Хм, - не знаю, що вiдповiсти на це диво.
- А я вже в школу ходжу. У нас в одному класi вчиться двi групи - меншi
сидять попереду, бiльшi -- позаду. Мене ж вчителька посадила на самiй
першiй партi, - хвалиться i радiє дiвчина.
- А чобiт у тебе також нема? - поглянув на босi Любинi ноги, згадав про
своє i зiтхнув.
- Нi, є, тiльки я їх бережу, бо два роки маю ходити в них. Михайлику, а
може, навiдаємось у нашу загороду?
- Там тобi чогось треба?
- Нi, просто подивимось на борсучу нору, вiднiрки, на гнiздо
трясогузки, на джерело. Правда, заглянемо?
- Можна i заглянути, - погодився я, i ми, взявшись за руки, побiгли до
загороди.
Перелiзши через потемнiле вориння, спочатку пiдiйшли до тiєї черешнi,
на ягодах якої найбiльше збиралося роси. I менi згадався погожий лiтнiй
ранок, i тiтка Василина, i її пiсня, що так славно йшла мiж деревами.
Тепер черешня накинула на свої плечi багряну хустку й, здавалося, теж
хотiла зрушити з мiсця й пiти кудись, у свою дорогу.
- А ти нiчого не чув про мою тiтку Василину? - запитала Люба,
торкаючись руками до накучерявленої кори черешнi.
- Нi, може, щось недобре трапилось? - згадав, що Люба колись говорила
про тiтчиного сердитого чоловiка.
- От i не вгадав! - пожвавiшало обличчя дiвчинки. - Про неї i про її
голос дуже гарно в газетi написали. Хто б тiльки мiг подумати, що про
тiтку в газетi напишуть.
- Таке врем'я, - сказав я словами дядька Себастiяна. - А що тепер
Василинин чоловiк робить: так само свариться, щоб вона на голос не
принаджувала людей?
- Нi, вiн таким добрим став, хоч до рани прикладай, i все боїться, щоб
тiтка не поїхала спiвати у мiсто. "Краще, - каже, - менi спiвай, я тобi
буду iз усiх яєць гогель-могель колотити". I колотить! - задзвенiла смiхом
дiвчина.
На кисличцi ми побачили осиротiле гнiздечко, дно якого було пiдбите
шерстю, а пiд кисличкою борсук залишив свiжi слiди.
- Частенько сюди навiдується, ласоїд, - пригнулась Люба, вивчаючи
химерну мережку борсукових слiдiв.
Бiля нори ласоїда ми побачили купину сухого листя. Люба нагнулась до
неї й сказала, що це так господарював борсук: вiн не якесь ледащо, а вже
зарання, до холодiв дбає про свою зимову постiль.
Отак до надвечiр'я жебонiв i жебонiв струмком дiвочий голос i потроху
розмивав мою печаль. А надвечiр'ям ми обоє - Люба спереду, а я позаду -
сiли на коняку i поїхали додому. Пiд нами прокидався туман, а над нами
падало й падало листя - золотi сльози осiннього лiсу. Перед селом Люба
сказала, що далi пiде пiшки.
- А чого їхати не хочеш?
- Бо не годиться, - засоромилася вона.
- Чого ж не годиться?
- Хтось iз дiтвори побачить i почне дражнити нас: молодий - молода. Є
такi безсовiснi.
Я зiскочив на землю, бережно зсадив Любу. Вона знову подала менi руку i
самотньо сутiнками пiшла луговою стежкою. А я все поглядав у той бiк, де
iшла-зникала тоненька, мов горсточка, постать...
Сьогоднi чогось нашi ворота були вiдчиненi навстiж. Може, хтось iз
гостей приїхав? Але нi худоби, нi воза нi на подвiр'ї, нi в катразi. Я
пiд'їжджаю до стаєньки, пускаю повiд, а в цей час хтось позаду дужими
руками пiднiмає мене вгору, а потiм притуляє до себе.
I острах, i передчуття радостi одразу охопили мене. Од всього цього я
примружив очi, а коли розплющив їх, побачив незнайоме i нiби знайоме